Культура України ХХ – початку ХХІ століття.
Національно-культурне відродження та його загибель.
Українське музичне та театральне мистецтва.
Література Українського відродження 20-х років
ХХст.
Українська культура
в умовах тоталітарного режиму. Репресії проти української інтелігенції.
Тенденції розвитку культури в радянській Україні
повоєнного часу.
Розвиток української культури у
незалежній Україні.
Національно-культурне відродження та його загибель.
На початку XX ст. українська культура розвивається в
контексті європейського та світового культурного процесу.
Протягом усього XIX ст. зусиллями передової інтелігенції, корифеїв української
культури готувався грунт для духовного відродження нації, відновлення її державності. У системі української культури на той час означилися практично всі основні ділянки -література, театр і драматургія, мистецтво та архітектура, музика, народна культура і фольклор, започаткований розвиток науки, освіти, преса, книговидання.
Блискуча плеяда українських митців XX ст. гідно
продовжила працю своїх попередників, сформувавши національне
відродження в надзвичайно складний і суперечливий
час. Український культурний Ренесанс тривав принаймні до рубежу 20-30-х років і завершився трагедією нації та її еліти,
що опинилися під тиском тоталітаризму. Досвід, надбання і уроки цього періоду надзвичайно важливі в наш час. При певній
цілісності того процесу, що
відбувався в розвитку української культури першої третини століття,
в Українському Відродженні слід виділити три періоди:
перший період тривав від початку
століття до Української національно-демократичної революції (1917);
другий - під час доби визвольних змагань (1917-1920);
третій - від періоду НЕПу, українізації аж до так званого "розстріляного
відродження" (30-і роки XX ст.).
У перший період, особливо з другого десятиріччя XX ст.,
яскраво позначаються новітні тенденції в розвитку
української культури, яка, спираючись на фундамент
класичних надбань XIX ст. прагне до новаторства і європеїзації. У творчості І.
Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Винниченка очевидне прагнення йти в руслі провідних надбань європейського модернізму -
символізму, неоромантизму, неокласики,
експресивності, психологізму. За словами І.Франка, нова генерація прагнула "цілком модерним європейським способом
зобразити своєрідність життя українського
народу". Поруч з названими,
вже досвідченими письменниками
дістають визнання молоді - М. Яцків, Г. Чупринка, Б. Лепкий, М. Рильський, П. Тичина.
Яскраві особистості європейського рівня постають у цей час в українському
мистецтві. Високий артистизм і символічна манера притаманні творчості Олени Кульчицької (1877-1967). Вихованка
віденської художньої школи, вона прекрасно володіла
технікою олійного живопису, гравюри.
Олена Кульчицька
Яскравий імпресіонізм характерний для творчої манери Івана Труша (1869-1941), картини якого здебільшого присвячені
природі та людям Закарпаття.
До золотого фонду українського мистецтва
увійшли роботи Олекси Новаківського (1872-1935) - однаково майстерні і в стилях імпресіонізму та експресії. Центральною постаттю в мистецтві початку XX ст. є, безумовно, Олександр
Мурашко (1875-1919). Глибоко засвоївши традицію реалізму, про що говорить перша його відома картина "Похорон Кошового"(1900), художник у подальшому скористався всіма досягненнями сучасних європейських художніх шкіл.
Олександр Мурашко «Селянська родина»
Виставки О.Мурашка з успіхом проходили в Парижі, Мюнхені,
Петербурзі. З 1907 р. Мурашко жив і працював у Києві,
в роки революції (1917-1920) докладав великих зусиль до згуртування
національних художніх сил. У 1919 р. був обраний ректором Української академії
мистецтв, однак трагічно загинув від рук надісланого вбивці. В Українському
національному художньому музеї зберігається чималий доробок творчості митця .
Почесне місце в історії українського мистецтва посідають
брати Федір та Василь Кричевські. Федір Кричевський (1879-1947)
свій великий талант художника-монументаліста втілив у
створення народних образів. Картини "Наречена"(1910), "Три віки"(1913) стали символами вроди та духовної
краси української жінки. Василь Кричевський плідно працював як архітектор (будинок Полтавського земства, 1903), театральний художник, графік, оформлювач мистецьких видань ("Ілюстрована історія України",
1913).
Одним із найталановитіших
графіків Європи всього XX ст. без перебільшення
можна назвати Георгія Нарбута (1886-1920). Оформлені ним ілюстровані видання (книжки для дітей, мистецькі
альбоми, поетичні збірки) цінуються як
музейні раритети. Нарбут був чи неєдиним художником України, який найплідніше працював у буремні роки війни та
революції. Він створив унікальну ілюстровану українську абетку, зробив
ілюстрації до "Енеїди" Котляревського,
його графічні ескізи втілені у першій українській гривні. Нарбут
- творець українського національного стилю у графіці . Г.
Нарбут був також ректором Української академії мистецтв у 1918 р. Художник помер у віці 35 років після
захворювання на тиф. У роки радянської влади творчість Нарбута замовчувалася, його
меморіальна дошка лише зовсім недавно з'явилась на будівлі ректорату Київського
національного університету ім. Тараса Шевченка, де він мешкав.
РОБОТА
НАРБУТА
У перше десятиліття XX ст. Україна стала одним з центрів
авангардного мистецтва. Перші виставки авангардистів відбулися в 1910 р. в
Києві та Одесі і лише потім у Петербурзі та Москві. Французький
мистецтвознавець В. Маркаде в одній із своїх статей називає Україну колискою
російського авангарду, маючи на увазі,
що тут пройшли ранні роки і сформувалися художні смаки метрів російського авангардизму К. Малевича, В. Татліна, братів
В. та Д. Бурлюків. Термін "український авангард" введено у науковий обіг лише в 90-х роках. Усі дослідники
відзначають яскравість і непересічність цього явища, тісно пов'язаного з традиціями
національної культури та кращим
європейським досвідом.
На початку століття в Києві зароджується феномен
творчості Олександра Архипенка (1887-1964). Закінчивши рисувальну школу О.
Мурашка; майстер у 1908 р. приїхав до Парижа, а згодом до Нью-Йорка, де здобув всесвітню славу скульптора-кубіста. У своїх спогадах Архипенко згадував, яке
неповторне враження на всю його творчість справили пам'ятки рідного міста, скіфські кам'яні ідоли в університетському
ботанічному саду, мистецтво
українського бароко.
Олександр
Архипенко «Великий танець»
Отже вже
напередодні Української національно-демократичної революції (1917-1920) відбувався бурхливий
процес розвитку української культури, що можна назвати її раннім Відродженням.
Природньо, що за часів визвольних рухів 1917-1920 рр. значна частина української інтелігенції і освічені верстви суспільства пов'язували свої
надії на національне і культурне відродження з діяльністю
українських урядів Української Центральної Ради (УЦР),
гетьманату П. Скоропадського та Директорії, в складі яких було багато добре знаних
діячів культури та науки. Попри всю суперечливість своєї політики саме ці уряди зробили найвагоміший внесок у розвиток української
культури в добу лихоліття, і навіть ті нечисленні позитивні акції або видатні
імена, які пізніше узурпували як свої досягнення на ниві
культури більшовики, були започатковані саме
діяльністю українських національних урядів.
Йдеться насамперед про широку програму розвитку
національної освіти і науки. Вже в березні 1917 р. в
Києві було відкрито Українську гімназію
ім. Т.Г.
Шевченка та 2-у Кирило-Мефодіївську гімназію,
започатковано Українську педагогічну академію, було
вжито енергійних заходів для переведення шкіл на українську мову навчання.
У різних містах України створено понад 80
українських гімназій.
Широкого розвитку в добу визвольних рухів набула преса та видавнича діяльність. Протягом 1917 р. виникло 78
видавництв, у 1918 р. їх налічувалося 104. Ініціативу
створення видавництв брали на себе місцеві органи при "Просвітах" та громадських організаціях, а також кооперативи та
приватні особи. Газети в Україні виходили не тільки
в губернських, а й у багатьох повітових центрах. Усього в
Україні в 1917 р. діяло 106 видавництв, а в 1918 р. – 212
На початку 20-х років, коли розпочався останній
найтрагічніший період українського відродження, в
суспільстві та серед інтелігенції панували настрої оптимізму та надії, пов'язані з певною лібералізацією режиму на початку НЕПу. Цього оптимізму надавала і політика українізації (1923-1933), що почала проводитися з ініціативи
партійно-радянського керівництва. Українізація, як показує досвід та
історія, була пошуком шляхів взаємин тоталітарної
влади, що відчувала в той час свою міжнародну ізоляцію та культурну посередність, із суспільством та
інтелігенцією. Влада не могла не рахуватись
із чинниками могутнього культурно-національного піднесення початку століття та періоду революції, прагнула завоювати
довіру переважної більшості
українського населення, яку становило селянство, ліквідувати протиріччя між російськомовними робітниками та
русифікованим партапаратом, з одного
боку, та українським селянином та інтелігентом - з іншого.
В історії є численні факти позитивних зрушень на ниві
розвитку української освіти, видавництва, літератури, преси,
розвитку мови, переходу установ на українське діловодство тощо. Однак від
початку і до кінця свого проведення (середина
30-х) ця політична кампанія слугувала для більшовиків переважно прагматичним цілям. Освіта й виховання переводились виключно на комуністичні рейки, література та преса пропагувала здебільшого інтернаціоналізм та комунізм, з класики відбиралися насамперед революційні
демократи та народники. Та незважаючи на свою суперечливість, українізація стала фундаментом подальшого розвитку українського національного відродження, бо на її ниві самовіддано і щиро працювали видатні особистості
української культури різних політичних поглядів.
Українське музичне та театральне мистецтва.
Піднесення охоплює також сферу українського музичного та театрального мистецтва. В 1904 р. М. Лисенко
започаткував у Києві музично-драматичну школу; з 1907 р. в Києві почав діяти
перший стаціонарний український театр М. Садовського;
в 1915 р. організовується Товариство українських акторів, діють численні театри і трупи як в Наддніпрянській Україні так і в
Галичині, що опановували світову драматургійну
класику, звертаючись до п'єс європейських
авангардних авторів.
"Поворотом до Європи" оголошує головний напрям
своєї творчої діяльності видатний режисер-новатор Лесь Курбас (1887-1937). У створеному ним "Молодому театрі"
(1916 р.) вівся інтенсивний пошук нових експресивних засобів сценічної дії, яка відбивала б ритм сучасної епохи. Першою значною режисерською роботою Курбаса стала вистава "Цар Едіп"
(1918), дія якої пронизана потужним трагедійним
напруженням та динамікою. Неабияким новаторством
відзначалася постановка "Гайдамаків" (1920) за Т.
Шевченком, де вперше в українському театрі була реалізована
авангардистська сценографія, вводилась пантоміма,
партії хору.
Лесь Курбас
Новаторські пошуки продовжив Л . Курбас у 20-х роках.
Створений у 1922 р. театр “Березіль” був втіленням вимріяного Курбасом мистецького
об’єднання, зорієнтованого на світову естетику, інтелектуалізм, активну участь
в оновлені культури. Велику увагу театр приділяв драматургії М.Куліша. П’єси
“Народний малахіт”, “Мина мазайло” були
безпрецедентним явищем у культурі радянського часу.
Із середини двадцятих років українська тематика почала
визначати розвиток кінематографу.
Який у цей час переживав період розквіту. Найпотужнішими були центри
кіновиробництва в Одесі, Києві, Харкові. Фільми Олександра Довженка (1894-1956) "Звенигора" (1928), "Арсенал"
(1929), "Земля" (1930), "Іван" (1932) - це шедеври
світового кіно, їх новаторська мова поєднує
поетику і гуманізм із яскравою експресією.
Олександр Довженко
Могутнім поштовхом до розквіту національної свідомості і культури стали демократичні та революційні процеси 1905-1907 рр. Скасування заборони на українське друкування, свободу слова і політичної діяльності спричинило створення великої кількості газет і часописів, в яких друкували матеріали з питань культури, літературні і публіцистичні твори, доносили до
широкого українського загалу творчість еліти нації. Найвпливовіша її когорта згуртувалася навколо тижневика "Украинский вестник", що видавали з 1906 р. українські депутати Думи. Серед працівників тижневика були М. Грушевський, Д. Баталій, М. Туган-Барановський,
Д. Дорошенко, М. Могилянський, О. Русов та ін.
Зразки зрілого національного стилю в музиці, що поєднував
класику і сучасність, демонстрували молоді композитори М.
Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць.
Література Українського відродження 20-х років
ХХ ст.
Українське відродження 20-х років знайшло
найзначніший прояв у літературі. Велика кількість
талановитої молоді, переважно вихідці з села, подалася в літературу, намагаючись виразити в мистецтві слова своє захоплення романтикою революції та будівництва соціалізму. Створена в 1922 р. Спілка селянських письменників "Плуг", активістами якої
були А. Головко, О. Копиленко, П. Панч,
В. Минко, налічувала сотні людей. Спілка
пролетарських письменників "Гарт" (1923), до
якої входили В. Еллан-Блакитний, М. Йогансен,
В. Сосюра, П. Тичина та інші літератори, як і
об'єднання "Молодняк", куди входили письменники-комсомольці, мала на меті переважно політизацію творчості їхніх членів, хоч у надрах цих об'єднань формувався талант багатьох справжніх митців.
Одним з найвидатніших
літературних об'єднань 20-х років є ВАПЛІТЕ
(Вільна академія пролетарської літератури). На думку ініціатора та ідеолога цього об'єднання М. Хвильового
(1893-1933), воно повинно стати справжньою лабораторією професійної майстерності та вільної творчості, поєднуючи
ідеали комунізму з принципами гуманізму. Спілка мислилась
як альтернатива масовим і надто підпорядкованим
офіціозу організаціям. До її складу дійсно увійшла блискуча плеяда літераторів, серед яких були М. Куліш, М. Бажан, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О.
Досвітній, Г. Епік та ін.
Микола Хвмльовий
Течію авангардизму
в українській літературі 20-х років найяскравіше репрезентували
футуристи на чолі з М. Семенком. До
її лав у різний час входили поети О.
Слісаренко, М. Терещенко, Гео Шкурупій,
М. Бажан, В. Поліщук, критик В.
Коряк. Пропагуючи урбанізацію культури, захоплюючись технікою і виробництвом, бажаючи втілити ритм
сучасної епохи у відповідні нові
поетичні форми, футуристи нерідко вдавались до деструктивності, інколи войовничо нападали на прихильників
традиційних художніх течій. Творче і
політичне кредо футуристів було винесене на першу сторінку редагованого М. Семенком у 1927-30 рр.
журналу “лівої формації мистецтв"
- "Нова генерація": "Ми за: комунізм, інтернаціоналізм,
індустріалізм, раціоналізацію, універсальну комуністичну установку побуту, культури, наукотехніки.
Ми проти: національної обмеженості, буржуазних мод, аморфних мистецьких організацій, провінціалізму, трьохпільного хуторянства
(неуцтва, )".
За свідченнями сучасників Семенко був "фігурою
доби". Його епатуючі виступи і вчинки (у 1924 р. він видав збірник своїх поезій під назвою
"Кобзар", відповівши на закиди: "то був
"Кобзар" однієї епохи, а це - іншої"), публікації на сторінках "Нової генерації" творів європейського і
українського літературно-мистецького авангарду
були характерними ознаками творчої атмосфери того
суперечливого часу.
Особливе місце в українській літературі відродження
належить об'єднанню неокласиків,
які спочатку об'єднувались навколо журналу "Книгар" а пізніше - навколо “Слова”. На чолі неокласиків
стояв талановитий поет, перекладач Микола
Зеров. Неокласики були найменш заангажованими в радянській дійсності. У
їхній творчості відсутні революційні і соціальні мотиви.
Микола Зеров
У 20-ті роки завершився процес формування української національної науки. Її центром стала Всеукраїнська
академія наук (ВУАН, 1921), до керівного складу
якої увійшла більшість учених Української академії доби визвольних
змагань. Було створено місцеві філії академії, що пізніше перетворилися на наукові інститути. Після повернення з еміграції в 1924 р. академіка М. Грушевського
наукова робота гуманітарних підрозділів значно пожвавилася, стали постійно видаватись наукові збірники історичної секції, було створено науково-дослідну кафедру
історії України. Вчений продовжив роботу над
фундаментальними працями "Історія України-Руси" та "Історія української літератури". Завдяки невтомній праці науковців, українська наука отримала світове визнання, стала невід'ємною складовою всієї національної
культури.
Українська культура в умовах тоталітарного режиму.
Репресії проти української інтелігенції.
На межі 20-30-х років ситуація в українській культурі
докорінно змінилася. Стимульовані непом, процеси в економіці,
суспільному житті та культурі вже з другої половини 20-х
років стали виходити з-під контролю парткерівництва. Тому влада прагнула до
уніфікації культурного розмаїття, що вирувало в 20-х роках, відбираючи собі в
союзники ті творчі об'єднання, спілки та групи,
внутрішньо організаційне життя яких будувалося переважно на адміністративних
принципах, а творче - на ідеологічних і вульгарно-соціологічних. Фактично влада робила вибір між неординарністю і
талантом та сірістю вбік останньої.
Показова в цьому відношенні літературна дискусія
1925-1928 рр., у ході якої порушувалися питання культурного будівництва в
Україні, зокрема про місце інтелігенції в культурному процесі, шляхи розбудови
національної культури при соціалізмі,
взаємини української та російської культур тощо. У центрі дискусії опинилася найнеординарніша
постать у літературі - особистість
М. Хвильового. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся чесно відображати історичну правду, із в’їдливою іронією
й сарказмом викривав вади нового
суспільства.
Турбота письменника про підвищення рівня художньої
майстерності радянської літератури, виступ проти "червоної
халтури" і особливо його полемічний заклик
"Геть від Москви" з орієнтацією на "психологічну Європу", який по суті зачіпав лише проблему підвищення
української культурності, позбавлення
провінційності, були всіляко перекручені та інкриміновані Хвильовому як буржуазний націоналізм. Свої думки він
відстоював у блискучих полемічних
статтях "Думки проти течії", "Камо грядеші"
(Куди йдеш?), в опублікованому
гострокритичному романі "Вальдшнепи" (1926).Тоталітарне суспільство, відчуваючи свою
уразливість перед словом правди,
конфіскувало другу частину "Вальдшнепів", надруковану в шостому номері журналу "ВАПЛІТЕ" за 1927 р.,
заборонило і памфлет "Україна чи Малоросія?",
який став відомим лише в 1990 р. Задушлива атмосфера, створена навколо
М. Хвильового, врешті призвела до його зламу - він пробував іти на компроміси, думати і діяти як усі, але сила
таланту і особистості робили неможливим
пристосуванство як спосіб існування. Постріл
13 травня 1933 р. обірвав
життя М. Хвильового, ставши трагічною крапкою в історії українського культурного відродження XX ст.
Спрямовуючи гостроту удару насамперед проти визначних
діячів інтелігенції, тоталітарна влада прекрасно
усвідомлювала, що саме ця верства є найвпливовішою силою,
здатною чинити духовний опір, підносити свій голос на захист народу, привертати увагу світової громадськості. Винищення української
духовної еліти в 30-х роках відоме як
українське розстріляне відродження. До нього належать не
лише ті діячі, які були фізично знищені, розстріляні,
закатовані, померли в тюрмах і таборах ГУЛАГу, а й
значна частина тих, хто, зазнавши репресій і
утисків, на довгий час припинили творчу працю.
Першою цілеспрямованою репресивною акцією проти
української інтелігенції був сфабрикований
владою процес Спілки визволення України (СВУ). Каральні
органи заарештували визначних вчених ВУАН: віце-президента С. Єфремова, академіка М. Слабченка,
історика Й. Гермайзе, педагога
В. Дурдуківського, політичного діяча, голову першого
уряду Директорії В. Чехівського,
письменницю Л. Старицьку-Черняхівську та ін. Усього було звинувачено 45 українських діячів. Про ту отруйливу атмосферу, що створювалася в суспільстві, напередодні арешту писав у своїх щоденниках С. Єфремов. 5 грудня 1928 р. він занотував, перефразовуючи слова Т. Шевченка: "Усе залякане, придушене і навіть не благоденствує".
Незламна позиція, яку зайняв на процесі С. Єфремов, врешті привела його до
загибелі.
У 1930-х роках справжнє спустошення здійснюється
тоталітаризмом в українській науці. У 1934-1935 рр.
були засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури академік В.М. Перетц, член-кореспондент Є.С. Шабліовський. У 1936-1937 рр. загинули в таборах геолог академік ВУАН, її віце-президент Н.І. Світальський, генетик академік I.I. Агол, математик академік М.П. Кравчук, філософ
академік С.Ю. Семковський. У 1931 р. змушений був
припинити роботу в Києві М. Грушевський.
Його заарештували, звинувативши в справі "Українського національного центру". В українській науці
загальмувався або й зовсім припинився
розвиток ряду галузей - статистики, етнографії, демографії, краєзнавства. Чисткам було піддано колективи багатьох
наукових та академічних установ. У літературі удар спрямовується проти творчих об'єднань,
які відстоювали відносну
свободу творчості, - ВАПЛІТЕ та неокласиків. У грудні 1934 р. було заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фальківського, О. Влизька, К. Буревія. Жертвами репресій стали М. Куліш, О. Досвітній,
О. Вишня, В. Підмогильний, М. Зеров,
П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Слісаренко, М. Семенко,
В. Поліщук. За підрахунками істориків, в Україні було репресовано близько 500 літераторів, з яких майже 150
загинуло. У Соловецькому таборі
загинув видатний реформатор українського театру Л. Курбас. У 1936 р. був
розстріляний професор Київського художнього інституту М. Бойчук та його учні - І. Падалка і В. Седляр.
Тоталітарний геноцид не знищив української культури, але
різко загальмував її розвиток, спотворив культурний
образ нації на довгі роки. Із середини 30-х років в культурі
панують уніфікація і централізація, творчі спілки митців підпорядковуються центру, беруть на озброєння в своїй творчості єдиний метод соціалістичного реалізму. У творчості талановитих письменників, яким удалось вціліти в період репресій, зростають застійні явища.
До офіційного оптимізму схилялася творчість П. Тичини, В.
Сосюри, М. Рильського, М. Бажана та інших поетів, які
канонізували в поезії образ "батька народів",
"людини в зореноснім Кремлі". Провідними стали теми боротьби за мир, трудового подвигу на заводах та колгоспних ланах. З 30-х років
культура загалом набула ідеологічних рис. Проблеми
національної культури, перемістившись на другий план,
виявлялися здебільшого в нейтральних мистецьких сферах
- музиці, оперному мистецтві, балеті, фольклористиці, етнографії.
Навіть в архітектурі національні художні мотиви майже не
використовувалися до середини 50-х років.
Цілеспрямовано нищилися в 30-х роках пам'ятки
національної історії та архітектури. Тільки в Києві знищено Михайлівський золотоверхий монастир (XII ст.), церкву
Богородиці Пирогощі на Подолі, оспівану в "Слові о полку Ігоревім", один з кращих зразків українського бароко -
Микільський воєнний собор (XVII ст.), пам'ятник
княгині Ользі та інші. Натомість установлювались пам'ятники
революційним вождям, розчищались
площі для масових демонстрацій, зводилася типова архітектура.
Попри всі утиски тоталітарного режиму українська культура
постійно виявляла свою здатність до відновлення. Сталінізму
так і не вдалося зробити її слухняним знаряддям своєї політики. У роки
Другої світової війни і в повоєнний час у
творчості багатьох українських митців сколихнулися могутні патріотичні, національні почуття, війна
багатьох із них позбавила генетичного
страху за життя, і вони почали все частіше вимовляти щире слово правди і любові до Батьківщини. Зокрема О.
Довженко, усвідомивши всю глибину
страждань, які поставили націю на межу виживання, відмовився бути слугою тоталітарного режиму, що відбилось у
фільмі "Україна в огні" та записах
його щоденника.
Українське відродження, незважаючи на свою трагічну долю, ніколи не було зтертим з народної пам'яті. У XX та на початку XXI ст. воно
ще не раз піднімало з колін нові покоління митців, сприяло
новому піднесенню української культури.
Тенденції розвитку культури в
радянській Україні
повоєнного часу.
Тенденції розвитку культури в радянській Україні
повоєнного часу, здавалося, назавжди були спрямовані
тоталітарною владою в русло комуністичної ідейності
та класовості. В літературі оспівувався патріотизм та героїзм народу, який переміг у війні та здійснив відбудову народного господарства,
в музиці звучали урочисті кантати, в архітектурі процвітав монументальний стиль класичного та необарокового ґатунку. За найменші відхилення вбік національної проблематики влада
таврувала як "буржуазних націоналістів"
О. Довженка, В.Сосюру за вірш "Любіть Україну", композиторів Б. Лятошинського, М. Колесу та багато інших
митців.
Однак з викриттям "культу особи Сталіна" і
початком так званої "відлиги"
настав період змін. На хвилі загальної лібералізації
суспільства відроджувалося національно-духовне
життя України. Виходили нові часописи "Прапор" (1956), "Всесвіт" (1958), у
1960 р. розпочато видання багатотомної Української радянської енциклопедії,
запроваджено Державну Шевченківську премію, "Літературну
газету" перейменовано на
"Літературну
Україну".
До української громадськості повернулася частина духовної
спадщини "розстріляного відродження" - твори О. Влизька, О.
Досвітнього, М. Драй-Хмари, В. Еллана, Г. Косинки, М. Куліша, були реабілітовані М. Йогансен, В. Підмогильний, Є.Плужник, М.Семенко, М. Філянський та ін. Камертоном високої духовності звучали кіноповісті О.
Довженка "Зачарована Десна", "Повість
полум'яних літ", "Поема про море". Ці твори, в яких піднімаються злободенні, гострі
проблеми української культури, екології, історичної пам'яті, демонстрували новий загальнолюдський вимір творчості митця.
Кінець 50-х - 60-і роки - час розквіту ліричної
творчості М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, яскравого дебюту молодих поетів М. Вінграновського, В. Коротича, І. Драча,
Л. Костенко та ін. Великими подіями суспільного і
культурного життя України стали широко відзначені ювілеї класиків української літератури: 100-річчя з дня народження І.
Франка (1956), 50-річчя з дня смерті Л. Українки (1963),
100-річчя з дня народження М. Коцюбинського
(1964), 150-річчя з дня народження Т. Шевченка (1964).
Однак "хрущовська культурна відлига", що тривала і в
наступні роки радянської влади, мала обмежений характер, що виявлялось
насамперед у загальному низькому культурному
рівні політичної верхівки. Досить згадати відомі зустрічі Хрущова та його оточення з художниками (1956) і поетами (1963), де звучала брутальна лайка на адресу всього незрозумілого. Хрущовська реабілітація залишила поза своїми межами десятки імен так званих "затятих націоналістів" - насправді найяскравіші імена
української культури - М. Хвильового, С.
Єфремова, Г. Чупринку, Г. Михайличенка, найбільш неординарні
твори поезії, літератури, мистецтва, історичної науки не тільки XX, а й попередніх століть. Значна частина творчої еліти,
особливо старшого покоління, поступово усвідомила і
прийняла таку культурну політику влади, продовжуючи творчість
з урахуванням уже не тільки зовнішнього, а і "внутрішнього цензора". Та на зламі історичних епох в Україні прийшла до творчості
нова плеяда, яка, не засвоївши правил конформізму, стала
формувати нову тенденцію розвитку її культури -
шлях до незалежності.
Шістдесятниками називають плеяду молодих
інтелігентів, що розпочали свій творчий шлях на межі 50-60-х років, одразу привернувши до себе увагу не лише талантом, а й
мужньою громадською позицією та національною гідністю. Це були люди різних
професій, здебільшого творча молодь - поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, науковці, студенти, робітники різних переконань та поглядів. Усіх їх об'єднувала активна життєва позиція,
небайдужість до болючих проблем, що постали перед
суспільством у переломний час, інтерес до минулого
України і намагання змінити на краще її майбутнє.
До найпомітніших постатей шістдесятників відносять І. Дзюбу, І. Світличного, Є.
Сверстюка, І. Драча, М. Вінграновського,
В. Симоненка, Л. Костенко, В. Шевчука, Є. Гуцала,
А.Горську, П. Заливаху, Л. Семикіну,
Г. Севрук, В. Кушніра, В. Зарецького. Як пише в своїх спогадах Євген Сверстюк, його друзям були притаманні
"юний ідеалізм, шукання правди і чесної позиції, неприйняття, опір,
протистояння офіційній літературі і всьому апаратові будівничих казарм.
Водночас філософсько-ідеологічна програма шістдесятників здебільшого включала всі гуманістичні маски та псевдоніми соціалізму і десь проходила краєм філософського
ідеалізму та релігії, тобто не дуже
виходила за межі легальності".
Провідною в діяльності шістдесятників була культурницька
течія. У Києві вони згуртовувались у клубі творчої
молоді "Супутник",
заснований наприкінці 1959 р. студентами театрального
інституту та консерваторії. Президентом клубу спочатку був Лесь Танюк, потім
Віктор Зарецький. Квартира подружжя художників В. Зарецького та А. Горської на вул. Рєпіна була своєрідною філією клубу, тут діяла художня секція, де молоді митці прилучалися до національної культури. Члени клубу їздили по Україні, організовували творчі вечори. При клубі було створено комісію, яка потай збирала матеріали про репресії 30-х років, її члени,
зокрема, знайшли місця і зібрали достовірні свідчення про
розстріли і захоронення жертв репресій у Києві. У 1962 р.
було створено клуб творчої молоді "Пролісок"
у Львові. Керував ним
мистецтвознавець, аспірант Львівського університету Михайло Косів. До клубу входили брати Михайло і Богдан Горині (перший -
психолог, другий -мистецтвознавець), викладач університету філолог Михайло Осадчий, робітник і студент-заочник Іван Гель. Згодом приєдналися поети Ірина Стасів та Ігор Калинець, художниця Стефанія Шабатура та ін. Менші за
кількістю учасників творчі об'єднання та клуби
почали діяти в Харкові, Донецьку, Одесі,
Дніпропетровську.
Київський клуб у травні 1962 р. провів у Жовтневому
палаці вечір пам'яті Л. Курбаса, на якому були засуджені
злочини сталінізму. У грудні того ж року відбувся вечір
пам'яті М. Куліша, який мав не менший громадський резонанс. Уже з певними ускладненнями влітку 1963 р. вдалося провести вечір пам'яті Л. Українки. Бюрократична тяганина з його відкриттям (делегація клубу на чолі із Зіновією Франко змушена була навіть йти за дозволом до ЦК КПУ) показала, що влада хоче тримати культурне життя столиці під пильним наглядом.
В утвердженні в свідомості передової української
інтелігенції ідеї пріоритетів національної культури
велику роль відіграла проведена в лютому 1963 р. Київським
університетом та Інститутом мовознавства АН УРСР конференція з
питань культури та української мови, в якій взяли участь понад 800 осіб. У доповідях
учасників конференції наводилися численні приклади бюрократичних обмежень у застосуванні української мови, безпідставних звинувачень у націоналізмі тих, хто намагався відстоювати розвиток української культури, в окремих виступах засуджувалася теорія двомовності нації.
Справжньою душею шістдесятництва, його совістю став поет Василь Симоненко (1935-1963).
Його творчій манері і життєвій позиції були притаманні моральний максималізм, нетерпимість до всієї тієї
тоталітарної облуди, якою так ще
тісно було оповите життя і культура. Поезія Симоненка була незвичним явищем того часу, вона
перехоплювала дух, змушувала замислитися над долею України, її майже не
друкували, але читали один одному і
переписували від руки.
Василь Симоненко
Передчасна смерть В. Симоненка у віці лише 28 років
усвідомлювалася шістдесятниками як трагічна подія в українській культурі.
Повернувшись до Києва після похорону поета в
Черкасах, його друзі в грудні 1963 р. провели вечір пам'яті В. Симоненка.
У своєму виступі на вечорі критик І. Дзюба наголошував
на тому, що Симоненко - насамперед поет національної ідеї.
1963 рік можна вважати переломним у розвитку руху
шістдесятників. Нападки, а згодом і відкритий тиск
влади та органів КДБ призвели до посилення політизації
руху, частина учасників якого згодом стала на відверто дисидентські позиції, частина тією чи іншою мірою схилялася до конформізму.
Символічною подією остаточного розриву влади з передовою
українською інтелігенцією було знищення за прямою
вказівкою ЦК КПУ вітражу у вестибюлі Київського
держуніверситету ім. Т. Шевченка, виготовленого з нагоди 150-річчя з дня народження Т. Шевченка. У цій монументальній роботі,
авторами якої були художники-шістдесятники А.
Горська, П. Заливаха,
Л. Семикіна, Г. Севрук та інші, постав образ гнівного
Кобзаря, що пригорнув покривджену жінку - Україну і у високо піднятій руці
тримав книгу, ніби нагадуючи знамениті
слова: "Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово". Цей визначний твір
був оголошений ідеологічно шкідливим
і навіть хуліганським. А. Горську і Л. Семикіну
виключили зі спілки художників.
Монументальним роботам світового рівня не щастило за
радянських часів. Наприкінці так званого застою за вказівкою партійно-державних
органів залили бетоном майже завершений
унікальний скульптурний комплекс меморіалу (Стіна пам'яті) на Байковому
кладовищі (скульптори В.Мельниченко та А.
Рибачук). Натомість краєвид Дніпра, неподалік від Києво-Печерської лаври "прикрасив" гігантський
металевий монумент Матері-Батьківщини.
У відповідь на утиски збоку влади в колі шістдесятників
почала створюватись і поширюватись література самвидаву,
здебільшого присвячена питанням розвитку української
культури. Із рук в руки передавалися рукописи віршів та спогадів В. Симоненка, яскрава публіцистика І. Дзюби, стаття В. Яременка "Українська освіта в шовіністичному зашморгу",
редагована В. Чорноволом та І. Світличним, книжка С. Русової
"Мої спомини" та багато інших. Активну участь у розповсюдженні
цих матеріалів брали І. Світличний, А. Горська, М. Горинь,
І. Гель, О. Мартиненко, М. Осадчий та ін.
З метою припинення культурно-національного руху партійне
керівництво України, першим в СРСР, у 1965 р.
заарештувало і згодом засудило 25 найактивніших учасників
політичного та культурного руху. Однак, на подив влади, частина суспільства з
обуренням і протестом зустріла ці події. Так,
5 вересня 1965 р. на прем'єрі
фільму "Тіні забутих предків"
С. Параджанова в кінотеатрі "Україна" пролунали виступи
І. Дзюби, В. Чорновола та В. Стуса на захист засуджених та проти репресій інтелігенції. Частина провідних діячів культури, серед яких були М.
Стельмах, А. Малишко, Г. Майборода, С Параджанов, молоді письменники В. Коротич, Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулись із запитами
до парторганів про роз'яснення причин арештів. Група художників прохала переглянути справу О. Заливахи, І.
Світличного.
У грудні 1965 р. відкритого листа
керівникам партії та уряду України П. Шелесту та В. Щербицькому надіслав І.
Дзюба, до якого він додав об'ємну (понад 200 сторінок) працю "Інтернаціоналізм
чи русифікація". Мужній вчинок І. Дзюби треба визнати як центральну подію та одне з найзначніших явищ в українському русі опору тоталітарній владі. Публіцистичну, культурну, політичну
вартість роботи "Інтернаціоналізм чи русифікація" неможливо переоцінити, ряд її
положень актуальні і в наш час.
Головна мета, яку поставив перед собою автор книги, - довести владі, що її
культурно-національна політика, яка проводиться під гаслами інтернаціоналізму, згубна для українців і
на ділі веде до русифікації. І. Дзюба навів численні факти з офіційних джерел і статистики про
звуження використання української
мови, принизливий стан української освіти, книговидання, преси, театру. Книга Дзюби звучала як
звинувачення тоталітарному режимові в нищенні культури, прихованні від народу справжніх національних культурних цінностей, осуд тих, хто
стояв біля керма влади, як культурних провінціалів без національної гідності та
людської совісті.
Книга І. Дзюби була видана в багатьох країнах світу, та в
Україні про неї знало лише декілька сотень людей.
Вперше невеликим тиражем вона була надрукована в журналі "Вітчизна" у 1990 р., а окремим виданням вийшла лише у
1998 р. Не маючи серйозних аргументів проти чесного
і відкритого звинувачення, влада спромоглася лише на те, щоб замовчувати його перед народом. Дзюбу після тривалого цькування виключили з
членів спілки письменників, позбавивши права на творчість.
Після процесів 1965-1966 рр. влада ще більше посилила
тиск на інтелігенцію. У 1966 р. відділ науки і
культури ЦК КПУ утворив комісію, яка припинила
розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті знамениті
фільми С. Параджанова "Тіні забутих
предків", Л. Осики "Камінний хрест" (1968), Ю. Іллєнка
"Білий птах з чорною ознакою" (1972), на довгі роки на полицях опинились такі творчі шедеври, як "Київські фрески" С.
Параджанова, "Криниця для спраглих" Ю.
Іллєнка, фільми К. Муратової та ін.
Знаковою подією, що знаменувала повне відвернення влади
від будь-якого чесного діалогу, навіть з
найтолерантнішими діячами культури, стала організована в 1968 р. кампанія проти роману О. Гончара "Собор". Роман виходив за межі соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності,
зв'язку поколінь, історичної пам'яті нації, символом якої
був старовинний козацький храм. Цього для влади
було досить. Твір оголосили "ідейно порочним, шкідливим", з
роботи знімали навіть тих редакторів та критиків, які встигли написати та опублікувати на книгу схвальні рецензії.
Таким чином, з другої половини 60-х років фактично
припинився розвиток тієї по-справжньому життєдайної гілки
української культури, яку виплекали шістдесятники. Та через
кілька років талановита молодь, у рамках тоталітарної культури,
сформувала її альтернативу - культуру національного відродження і незалежності,
яка піднімала дух і національну гідність українців.
Навіть у тяжкі, застійні для української культури 70-і роки не припинявся живий процес її розвитку. Суспільство наприкінці 70-х - початку 80-х років переживало втому і відчуження від сірості й безликості тоталітарної
культури. Влада, відчуваючи цю небезпечну тенденцію, йшла на
поступки. У 1978 р. Шевченківської премії, хоч і
посмертно, був удостоєний В. Земляк за талановитий
роман "Лебедина зграя", в наступному році, після чотирьох
років замовчування тієї ж премії удостоєно роман М. Стельмаха "Чотири броди". У 80-і
роки дістають визнання проза А. Дімарова, поезія А. Вінграновського,
величезний успіх мав роман у віршах Л. Костенко "Маруся Чурай", що в яскравих образах змальовував епоху Хмельниччини. На достатньо високому рівні в цей час стояло українське театрально-драматичне, оперне, музично-виконавське мистецтво, розвивалась народна культура та фольклор.
Культурницька течія руху шістдесятників теж не згасала, в надзвичайно складних і драматичних обставинах її розвивали в підпіллі та таборах письменники дисиденти. М. Руденко в середині 70-х написав блискучі публіцистичні есе "Катастрофічна помилка Маркса",
"Шлях до хаосу", роман "Орлова
балка". Світу стають відомими написані в
неволі геніальні вірші з книги І. Ратушинської "Сірий колір надії", збірка В. Стуса "Зимові дерева", "Палімпсести". Ідею відродження національної
культури продовжували відстоювати в своїй публіцистиці Є.
Сверстюк, В. Мороз, М. Осадчий, І. Дзюба. Творчість дисидентів була остаточним присудом тоталітарній владі, наближаючи неминучість її ганебного розвалу.
Початок нової хвилі боротьби за відродження української
культури припав на другу половину 80-х років, що
була пов'язана з процесами демократизації та перебудови в СРСР. Розгорнувся
масовий рух за відродження української мови та
створення необхідних умов для її вільного розвитку як державної. Створилися численні неформальні культурологічні об'єднання, серед них - Український культурологічний клуб у Києві, клуб шанувальників історії та культури, "Товариство Лева" у Львові. У 1988 р. на Львівщині виник перший осередок Товариства
української мови ім. Т. Г. Шевченка. Згодом подібні об'єднання утворились у Дніпропетровську, Одесі, Тернополі, Чернігові. У 1989 р. було започатковане Товариство української мови ім. Т. Г.
Шевченка.
При активній участі колишніх шістдесятників та дисидентів
було створено Народний Рух України. За участю рухівців
підготовлено документи, що закладали підґрунтя
самостійної держави - Закону про мову, Декларації прав національностей, Декларації про державний суверенітет України, Акту проголошення незалежності України. Незаперечним є те, що ідея незалежності,
проголошена в Акті 24 серпня 1991 р., визріла не у
владних структурах і кабінетах чиновників, а насамперед
у серцях мільйонів наших співвітчизників, яким повернули національну гідність.
Розвиток
української культури у незалежній Україні.
Новий етап у розвитку української культури пов'язаний зі
створенням у 1991 р. незалежної держави Україна.
У розвитку національної культури намітилися нові
тенденції, відкрилися якісно нові перспективи. Конституція України (1996 р.) закріпила положення про статус української мови як державної, про єдність українського культурного простору, консолідацію та розвиток
української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, підкресливши тим самим, що держава зацікавлена в
розвитку національної культури. Саме
на культуру покладається вирішення таких проблем, як інтеграція суспільства, його гуманізація і
демократизація, всебічний розвиток особистості,
національне само відтворення та
самоутвердження, подолання комплексу
меншовартості, створення сильної культурної традиції, яка гарантувала б незворотність процесу
державотворення. Провідною тенденцією
розвитку культури стало засвоєння величезної національно-культурної спадщини, що є фундаментом
будівництва сучасної української
культури. В контекст сучасної української культури увійшли твори таких велетнів української духовності,
як М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович, М. Драгоманов, І. Огієнко, М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, творчість великої плеяди
митців українського відродження XX століття. Слід додати і опубліковані лише тепер раніше написані "в
шухляду" твори
радянського часу, а також численний доробок української діаспори. Останніми роками опубліковано
численні джерела, монографії, наукові праці з української культури, нині виходить друком
фундаментальна п'ятитомна праця
вчених НАН України "Історія
української культури".
Культурна спадщина і пам'ять повертаються до нас і у
відроджених з руїн і забуття історико-культурних пам'ятках,
зокрема таких всесвітньо відомих, як Михайлівський
золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври,
церква Богородиці Пирогощі на Подолі, Густинський монастир, Петропавлівський монастир у Глухові.
Відновлюються численні скульптурні
пам'ятки минулого, зводяться нові на честь видатних діячів нашої історії. У Києві - це пам'ятники княгині Ользі,
Ярославу Мудрому, Петру Сагайдачному, комплекс споруд на Майдані Незалежності.
Повертаються історичні назви селищам
і місцевостям, вулицям, розпочато копітку роботу по реституції (поверненню) в Україну цінностей національної культури,
що з різних причин опинилися за
кордоном.
Розвиток культури неминуче пов'язаний з її матеріальним
станом. Нині представники влади констатують, що
нагальні потреби культури фінансуються з держбюджету
лише на третину від необхідного. Розв'язання ж цієї проблеми лежить насамперед через ефективне реформування економіки, вдосконалення
податкової системи. У найбільш тяжкому становищі опинилися український кінематограф, книговидання,
бібліотеки, народні виконавські колективи,
заклади культури у провінції - тобто ті, що потребують державної підтримки і значних капіталовкладень.
Негативною є тенденція різкого зростання комерціалізації
частини культури. Ряд колективів та окремих виконавців, намагаючись вижити в умовах ринку, створюють комерційно виграшні, але
низькопробні, розраховані на
невибагливий смак культурні проекти. Засоби масової комунікації в гонитві за рекламним часом та шпальтами газет практикують
показ відвертого антикультури,
насаджують низькі культурні стереотипи.
Найбільш ефективним способом протидії такій тенденції є
формування духовного імунітету особистості, для якої справжня
культура - найорганічніша сфера буття і спосіб самореалізації.
Здійснення цього завдання потребує долучення щонайширшого
і різноманітного спектру культурних надбань як України, так і світу, піднесення на рівень світових стандартів системи виховання та освіти, ролі інтелігенції в
суспільстві та її соціального статусу.
Нині, як ніколи раніше, Україна має можливість
скористатися кращим світовим досвідом з вирішення
соціально-культурних проблем. Тенденція до поглиблення міжнародних культурних зв'язків є однією з найхарактерніших ознак часу. У роки незалежності Україна підписала угоду про культурну співпрацю з урядами більше як 60 країн світу, із сотнями громадських культурних установ та фондів. Культурними акціями світового масштабу стали міжнародні конкурси артистів
балету ім. С. Лифаря, що проводяться в Києві з 1994 р., міжнародний
фестиваль сучасної музики "Таврійські ігри", міжнародний конкурс
молодих виконавців класичної музики "Володимир Крайнєв запрошує".
Величезний успіх у багатьох країнах світу мала виставка "Золото степів України", у США тріумфально пройшла виставка
мозаїк Київської Софії та Михайлівського монастиря під назвою "Слава Візантії". Зміцненню
міжнародного авторитету України сприяють також
численні виступи за кордоном українських виконавських
колективів, експозиції художників, виставки творів з колекцій провідних музеїв. Однак потенціал України як однієї з найбільших країн
Європи у сфері культурної співпраці з іншими народами ще
далеко не вичерпаний.
Суперечливі, іноді протидійні тенденції розвитку
української культури на початку нового тисячоліття -
характерна ознака перехідного суспільства, культура якого
протягом майже всього XX ст. перебувала в полоні тоталітаризму. Безумовно, що подолання негативних і закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежать
від наполегливої й цілеспрямованої праці як держави, так і всього суспільства,
кожного громадянина. Запорукою успіху
в досягненні цієї мети є як могутній культурний
потенціал нації, унікальний у європейському та світовому вимірі, так і життєдайні
процеси демократизації українського суспільства, що є головним рушієм культурного процесу, гарантом подальшого розквіту української культури в часі і просторі XXI ст.
Досягнення і проблеми
культури незалежної України
Після початку
проведення політики перебудови, гласності і демократизації в Україні
відбувається широке національно-демократичне піднесення. З середини 80-х років
в умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато
українських літераторів активно включилися у громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване Товариство
української мови імені Т.Шевченка, метою якого стало утвердження
української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку,
охорона чистоти і самобутності мови. Відбувається справжній газетно-журнальний
бум. Народ наново відкриває свою історію, проходять широкі дискусії про
гетьмана І.Мазепу, про діяльність Центральної Ради, радянсько-німецький договір
1939 р., уперше публікуються матеріали про голод 1932-1933 рр. Друкуються раніше
заборонені книги, виходять на екрани фільми. Встановлюються перші контакти з
діаспорою. Творча інтелігенція взяла активну участь у створенні Народного Руху
України.
Україна стала
суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною
особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Ми можемо
говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка
характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності,
характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей.
Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час
серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає
наша Україна в кінці ХХ ст.
Одним з
найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р.
Верховною Радою був ухвалений “Закон про мови в Українській РСР". Статус
української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям
нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних
органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя вже
виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р.
українці становили 72% населення республіки, серед них рідною українську мову
назвали 67%, російська мова переважає на сході України, в Криму.
У 1999 р. в
більш ніж 60% середніх навчальних закладів викладання здійснювалося державною
мовою, за винятком декількох регіонів. У системі середньої освіти зникла
одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові
види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією - гімназії, ліцеї.
Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. В 2000 р. почато перехід на
12-річну середню освіту. Однак соціальне розшарування населення все частіше
додає системі освіти по суті становий характер. Державні школи зазнають
фінансових труднощів, вчителям нерегулярно виплачується зарплата. Практично
зникла система професійного навчання, оскільки промисловість неспроможна фінансувати
ПТУ. Масово закрилися дитячі садки.
Реформується
система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена система акредитації.
Найбільші навчальні заклади отримують статус Національних. Наприклад,
Національний Київський університет ім. Тараса Шевченка, Національний
університет “Києво-Могилянська академія”. Крім державних, з'являється велика
кількість комерційних вузів. Внаслідок цього кількість різного роду інститутів,
академій, університетів зросла майже вдвічі.
За роки
незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося
завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним
проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася
перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців
(у 1993 р. українознавство викладалося у 28 університетах і коледжах США і в 12
університетах Канади).
Попри фінансові та ін.
труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь
у найбільших міжнародних програмах століття, наприклад, космічних програмах
“Морський старт”, “Глобалстар”. А також у космічних
програмах “Спектр”,“Марс-
Для багатьох
людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче які-небудь поїздки
стали недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня (за рівнем
життя Україна займає 95-е місце в світі, а понад половина населення живе нижче
межі бідності), погіршенням медичного обслуговування, зростанням вартості
ліків, ускладненням екологічної обстановки спостерігається збільшення
захворюваності, смертності, зниження народжуваності.
Національні меншини України отримали широку можливість задовольняти свої
культурні запити. Виникли національні культурні товариства євреїв, греків,
німців. Наприклад, радіо в Маріуполі регулярно веде передачі грецькою мовою (в
Донецькій області понад 100 тисяч греків), створено грецький національний
університет. Відбувається обмін культурними делегаціями. Відкрилися школи з
польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання. Особливої уваги
вимагає проблема розвитку культури кримськотатарського населення.
Зник
державний контроль, який багато років тяжів над творчою інтеліґенцією.
Розширилися можливості гастрольної діяльності. Однак багато театрів, творчих
колективів через скорочення державного фінансування виявилися у складній
ситуації. Відбувається, з одного боку, усвідомлення необхідності їх підтримки
органами влади, в тому числі місцевої, з іншого боку, йде пошук спонсорів,
меценатів. Прикладом може служити Донецький оперний театр ім. А.Солов'яненка, художнім керівником якого є В.Писарєв. Тут не
припиняються прем'єри спектаклів, з успіхом проходять зарубіжні гастролі,
організовуються національні і міжнародні фестивалі.
Нові можливості відкриваються перед українською культурою в зв'язку з
формуванням в Україні громадянського
суспільства. Новий громадський (так званий “третій” – на відміну від
перших двох – державного та комерційного, бізнесового) суспільний сектор – це
сума недержавних неприбуткових організацій, які сьогодні вже здатні впливати на
хід суспільних, зокрема культурних процесів.
Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України
гарантує громадянам свободу совісті і віросповідання, зберігаючи відокремлення
церкви від держави і школи від церкви. Ці положення законодавства з тих, що
декларуються, перетворилися на реальні. В Україні за станом на 1 січня 2000 р.
діяло близько 22 тис. релігійних організацій, які входять до 80 конфесій, течій
і напрямів. З проголошенням незалежності України відбувся розкол у православній
церкві. Склалися три православні конфесії: Українська православна церква
Московського патріархату, Українська православна церква Київського патріархату
і Українська автокефальна православна церква. Відновлена діяльність Української
греко-католицької церкви, крім того існують римсько-католицька церква, 32
напрями протестантства (баптисти, адвентисти сьомого дня, ієговісти
тощо), общини іудеїв, іслам, нетрадиційні культи (РУН-віра, кришнаїти,
буддисти). Релігійним общинам повернені націоналізовані в минулому будівлі.
Відновлено шедевр української храмової архітектури - Михайлівський золотоверхий
собор, а також Успенський собор Києво-Печерської лаври.
1. Охарактеризуйте основні культурні
явища початку XX ст.
2. Назвіть успіхи та прорахунки українізації.
3. Яким чином проходило національно-культурне відродження та його загибель?
4. Хто із видатних діячів культури України ХХ ст.
зазнав репресій та переслідувань?
5. Як розвивалось театральне
мистецтво в першій половині ХХ ст.?
6. Роль Л. Курбаса у
відродженні театрального мистецтва.
7. Перерахуйте літературні об’єднання 20-х років ХХ ст.
8. Охарактеризуйте розвиток української культури в умовах тоталітарного режиму
9. Назвіть тенденції розвитку культури в
радянській Україні повоєнного часу.
10. Які перспективи розвитку культури у незалежній Україні.