ЗАСОБИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА СИСТЕМУ КРОВІ
Лікарські речовини, які використовуються для зміни процесу зсідання крові, можуть діяти на різних етапах, це:
а) агрегація тромбоцитів;
б) утворення фібринового згустку;
в) фібриноліз; та стимуляція кровотворення.
Класифікація.
1. Коагулянти (кровоспинні засоби).
2. Антикоагулянти.
3. Засоби, що впливають на фібриноліз.
4. Засоби, що гальмують агрегацію тромбоцитів.
5. Засоби, що стимулюють еритропоез.
6. Засоби, що стимулюють лейкопоез.
Лікарські речовини, які змінюють функцію тромбоцитів
Тромбоз судин починається з адгезії, агрегації тромбоцитів і завершується утворенням фібрину. В результаті адгезії тромбоцитів до пошкодженої судинної стінки вивільняється АДФ, який викликає агрегацію тромбоцитів.
У зв’язку з цим речовини, які порушують агрегацію тромбоцитів, можуть служити засобами для запобігання утворення тромбів. Застосовують для лікування тромбозів.
Відомо, що кислота ацетилсаліцилова, дипіридамол порушують процес агрегації тромбоцитів і можуть бути використані для профілактики і лікування внутрішньо-судинного зсідання крові.
Класифікація препаратів, які впливають на зсідання крові
1 . Антиагрегантні засоби (лікарські речовини, які зменшують агрегацію тромбоцитів)
а) Інгібітори циклооксигенази (кислота ацетилсаліцилова, індометацин);
б) Інгібітори тромбоксансинтетази (дазоксибен);
в) Простацикліни, синтетичні аналоги (ілопрост, тапростен);
г) Інгібітори фосфодіестераз (дипіридамол, трентал, папаверин, продектин);
д) альфа-адрено- і серотоніноблокатори (бівалін);
е) блокатори кальцієвих каналів (верапаміл).
2. Антикоагулянти :
А. Прямої дії (гепарин, кальципарин, еноксипарин, фраксипарин, гірудин, гепариноїди, цитрат натрію).
Б. Непрямої дії – речовини, які пригнічують синтез протромбіну і проконвертину в печінці:
а) похідні кумарину (неодикумарин, дикумарин, синкумар);
б) похідні індандіону – фенілін.
3.Фібринолітичні засоби:
а) Прямої дії (фібринолізин);
б) Непрямої дії (стрептокіназа, стрептодеказа, урокіназа) .
4.Гемостатичні засоби (коагулянти):
а) Засоби, які діють специфічно і підсилюють агрегацію тромбоцитів (етамзилат, добезилат-кальцію, андроксон, серотонін). Фактори зсідання крові (фібриноген); препарати вітаміну К – фітоменадіон, вікасол; препарати кальцію. Антифібринолітичні засоби (кислота амінокапронова, амбен, контрикал, трасилол). Антигепаринові засоби (полібрен, протаміну сульфат);
б) Препарати місцевої дії (тромбін);
в) Препарати неспецифічної і резорбтивної дії (препарати кальцію, вітаміни групи В і С, глюкокортикоїди).
Засоби, які впливають на агрегацію тромбицитів
Пусковим механізмом процесу зсідання крові є пошкодження тромбоцитів, або стінки судин. Молекулярний процес пускового механізму відбувається внаслідок збільшення перекисного окислення ліпідів мембран тромбоцитів і ендотелію, які запускаються найрізноманітнішими причинами.
Зменшують утворення тромбоксану А 2 речовини, які знижують агрегацію тромбоцитів (кислота ацетилсаліцилова), яка блокує ЦОГ. Блокування ЦОГ приводить до порушення синтезу циклічних ендопероксидів та їх метаболітів – тромбоксану і простацикліну. Дія кислоти ацетилсаліцилової залежить від віку і дози. Так, у молодих людей малі дози подовжують, а великі дози не впливають на час кровотечі, тоді як у старших людей всі дози ацетилсаліцилової кислоти подовжують час кровотечі.
Гальмують агрегацію тромбоцитів також верапаміл, дипіридамол (курантил), індометацин, нітрати, антиоксиданти.
Принцип антиагрегантної дії простацикліну. Простациклін є антагоністом тромбоксану А 2, гальмує агрегацію тромбоцитів, утворення тромбоксану А 2, сприяє накопиченню цАМФ, який розширює судини і, таким чином, запобігає умовам запуску процесу зсідання крові.
Дипіридамол , агтуран, пентоксифілін блокують тромбоцитарний фермент фосфодіестеразу і значно підвищує вміст у тромбоцитах цАМФ. Крім того, дипіридамол посилює дію аденозину, який гальмує агрегацію тромбоцитів.
Агрегацію тромбоцитів гальмують також кислота нікотинова, фібрати, нітрати, бета-адрноблокатори, антагоністи кальцію.
Антикоагулянти
Антикоагулянти прямої дії – гепарин і його аналоги взаємодіють з компонентами згортання крові. Діють як в організму (in vivo) так і поза організмом (in vitro). Гепарин природна речовина, яка у комплексі з ліпопротеїдами знаходиться у тучних клітинах печінки і легень. Гепарин забезпечує рідкий стан крові у непошкодженій судинній системі. Являє собою мукополісахарид, містить велику кількість естерифікованої сірчаної кислоти, яка забезпечує йому електровід’ємний заряд.
Антикоагулянтна активність гепарину обумовлена сильним від’ємним зарядом, завдяки якому утворюються комплекси з позитивно зарядженими протеїдами, в тому числі з тими, що беруть участь у системі зсідання крові.
Фармакологічні властивості гепарину
Гепарин - це натуральний компонент крові. Відкритий в 1916 році студентом-медиком McLean. Введений у медичну практику в 30-40 роках ХХ століття. Отримують його із слизової оболонки кишечника свиней та легенів великої рогатої худоби. В організмі синтезується тучними клітинами. Як лікарський препарат являє собою неоднорідну суміш мукополісахаридних ланцюгів в сполуці з білком. Молекулярна маса окремих інгредієнтів складає від 3000 до 30000 дальтон.
Його ефект зумовлений прямим впливом на систему зсідання крові. Гепарин стримує агреацію тромбоцитів через взаємодію з антитромбіном ІІІ (мал.). Він є натуральним інгібітором факторів згортання крові родини сироваткових протеаз, зокрема, фактора Ха (Стюарта-Провера), тромбіну (ІІа), а також факторів ІХа (Крістмаса), ХІа (Розенталя), ХІІа (Хагемана), причому, тромбін є найбільш чутливим до його інгібуючої дії. Відповідну роль в антикоагуляційному ефекті гепарину відіграє також його здатність збільшувати продукцію інгібітора тканиного фактору і підсилювати фібриноліз шляхом стимуляції утворення інактиватора плазміногену.
Після введення гепарину у вену пригнічення зсідання крові настає негайно і ця дія продовжується 4-5 год, а при підшкірному, введенні – відповідно через 40-60 хв і продовжується 8-12 год. При підшкірному, особливо внутрішньом'язовому, введенні препарату можуть виникати гематоми, тому такі уведення не рекомендуються. Найбільш доцільним є внутрішньовенне введення гепарину через кожні 4-6 год в дозах 75-100 ОД/кг при постійному лабораторному контролі. Для профілактики гепарин уводиться підшкірно в невеликих дозах - по 5000 ОД кожні 8-12 год. Інактивується у печінці. Крім основної, антикоагулянтної, дії, гепарин знижує вміст у крові ліпідів. У хворих з набряками підвищує екскрецію з сечею іонів натрію, хлоридів і води. Втрата іонів натрію супроводжується затримкою іонів калію.
В 70-х роках ХХ століття було встановлено, що низькомолекулярні фракції, які отримані із звичайного гепарину шляхом хімічної або ферментативної деполімеризації, також являють собою неоднорідну суміш полісахаридних ланцюгів різної довжини з середньою молекулярною масою 4000-6500 дальтон. Перші фармакологічні дослідження показали, що поряд із втратою молекулярної маси гепарини прогресивно втрачають свої антикоагулянтні властивості, але в повній мірі зберігіють антитромботичний потенціал. Такі низькомолекулярні препарати мають перевагу перед нефракціонованим гепарином в біодоступності, фармакокінетиці, фармакологічних властивостях. Доказана їх перевага, безпечність і ефективність в попередженні і лікуванні венозного тромбозу і емболії. Тому в останні роки нефракційний гепарин почали активно замінювати на препарати, які містять гепарин низької молекулярної маси.
Низькомолекулярні гепарини – дальтепарин, еноксапарин, кальципарин, ревіпарин, тинзапарин, фраксипарин. Встановлено, що при зменшенні молекулярної маси фракцій гепарину зростає їх здатність ін активувати фактор Ха (протромбркіназа) і зменшує інгібування тромбіну. Порівняно з гепарином низькомолекулярні гепарини мають меншу активність, але більш ефективно запобігають утворенню тромбів. Максимальна терапевтична концентрація розвивається через 1,5 години і триває до 10 годин.
Низькомолекулярні гепарини менш токсичні. Вони лише в незначній кількості зв’язуються з білками на поверхні тромбоцитів і з їх 4-м фактором, що обумовлює мінімальний ризик тромбоцитопенії. Цей факт, як і відсутність впливу на судинну проникність, створює поредумови для профілактики геморагічних ускладнень. Якщо вони і появляються, то використовувати протамін мало перспективно; тоді вдаються до введення свіжозамороженої плазми. Низькомолекулярні гепарини рідше, ніж нефракційний препарат, викликають остеопороз.
Побічні ефекти : алергічні реакції (кропивниця, риніт, тромбоцитопенічна пурпура), кровотечі.
При передозуванні гепарином застосовують антагоніст гепарину – протаміну сульфат, вводять внутрішньовенно. Протаміну сульфат має основні властивості і несе на собі позитивні заряди. Взаємодіє з негативними зарядами гепарину інактивує їх, приводить до утворення нерозчинного комплексу.
Для попередження зсідання крові при її консервації використовуються розчини натрію гідроцитрату (по 10 мл 4-5 % розчину на 100 мл донорської крові). Цей препарат зв'язує іони Са++, тому запобігає перетворенню протромбіну в тромбін. Механізм його дії полягає у зв’язуванні іонів кальцію при утворенні кальцію цитрату. Іони кальцію необхідні для перетворення протромбіну в тромбін.
Антикоагулянти непрямої дії .
До антикоагулянтів належать також деякі препарати рослинного та синтетичного походження, зокрема неодикумарин, сінкумар, фенілін та ін. Вони є антикоагулянтами непрямої дії, бо протидіють утворенню деяких факторів коагуляції, зокрема протромбіну, проконвертину, антигемофільного глобуліну В (фактора Кристмаса) і фактора Стюарта-Провера.
На відміну від гепарину, дія непрямих антикоагулянтів розвивається повільно проявляється тільки in vivo. Зокрема, дія неодикумарину досягає максимального рівня лише через 12-30 год, синкумару і феніліну – через 24-48 год. Продовжується вона біля 3-4 діб.
На відміну від гепарину, похідні кумарину позбавлені антикоагулянтної активності в умовах поза організмом. Терапевтична дія кумаринів залежить від властивості подовжувати протромбіновий час шляхом пригнічення синтезу факторів протромбінового комплексу завдяки антагонізму з вітаміном К.
Антикоагулянти для прийому всередину зменшують частоту спонтанного метастазування злоякісних пухлин.
Всмоктуються кумарини із кишечника по-різному. Неодикумарин у шлунково-кишковому тракті всмоктується добре; неодикумарин, синкумар, фенілін – повільно, у плазмі крові зв’язуються з білками крові.
Фібринолітичні засоби
Процес фібринолізу відбувається таким чином: плазміноген переходить у плазмін, який сприяє розщепленню фібрину і розчиненню згустку.
До фібринолітиків належать: стрептокіназа, стрептодеказа, урокіназа, фібринолізин.
Фібринолітики каталізують процес переходу профібринолізину (плазміногену) у фібринолізин (плазмін). Плазмін є активним протеолітичним ферментом, який розчиняє фібрин.
Стрептодеказа – препарат стрептокінази довготривалої дії підвищує фібринолітичну дію на 48 – 72 години. Стрептодеказа ефективна при свіжих тромбах (до 3-х днів). Вводять внутрішньовенно. Ефект розвивається через декілька годин.
Побічні ефекти стрептодекази: підвищення температури тіла, алергічні реакції.
Урокіназа – фермент, який отримують із сечі людей. Є сильним активатором плазміногену. На відміну від стрептоліази, не має пірогенної дії. Вводять внутрішньовенно.
Фібринолізин(плазмін) належить до неспецифічних протеолітичних ферментів, тому може впливати і на інші протеїди, а не тільки на фібрин.
Актилізе – рекомбінантний препарат тканинного активатора профібринолізину виробляється в ендотеліоцитах, запускає зовнішній шлях активації фібринолізу. Виділяється у кров під дією травми, катехоламінів.
Інгібітори фібринолізу (антифібринолітичні засоби)
В організмі людини (у крові) є профібринолізин – білок, який під впливом фібринокіназ, що утворюються в тканинах і клітинах крові, переходить у протеолітичий фермент фібринолізин, котрий розчиняє фібрин.
До інгібіторів фібринолізу належать пантрипін, гордокс, які отримують із підшлункової залози, а трасилол – із легень тварин препарати тканинних інгібіторів протеаз.
Амінокапронова та транексамова кислота механізм дії інгібіторів фібринолізу гальмують перетворення профібринолізину у фібринолізин за рахунок пригнічення активатора цього процесу, а також має пряму пригнічувальну дію на фібринолізин. Добре всмоктується у шлунково-кишковому тракті, при цьому ефект настає через 2 – 3 години і триває до 8 годин. При внутрішньовенному введенні ефект розвивається через 1 годину і триває до 5 годин. Транексамова кислота більш активна і діє довше ніж амінокапронова.
Застосовують антифібринолітичні засоби при афібриногенемічних кровотечах, гострому панкреатиті.
ЛІКАРСЬКІ РЕЧОВИНИ, ЯКІ СПРИЯЮТЬ ЗУПИНЦІ КРОВОТЕЧ (КОАГУЛЯНТИ, ГЕМОСТАТИКИ)
Коагулянти місцевої дії – при кровотечах із дрібних судин – застосовують тромбін, отримують із плазми крові людини у формі зневоднених плівок, що служать механічним бар’єром і утримують тромбін на місці аплікації.
Коагулянти системної дії – вітамін К – необхідний для біосинтезу протромбіну і проконвертину. В організмі людини, зокрема в шлунково-кишковому тракті вітамін К синтезується мікрофлорою кишечника. Крім того, він надходить в організм з їжею. Багато вітаміну містять шпинат, кропива, деревій, щавель та інші рослини. Вітамін „К” належить до жиророзчинних вітамінів. Препарат вітаміну К – фітоменадіон. Застосовують всередину у вигляді олійного розчину в капсулах.
Вікасол – синтетичний аналог природного вітаміну К 3. Після введення внутрішньом’язово ефект настає через 12 – 18 годин. Застосовують при кровотечах.
Для підвищення зсідання крові застосовують також препарати лікарських рослин, які містять вітаміни К. До таких рослин належать: листя кропиви (Urtica), екстракт водяного перцю (Polygonum hydropiper), екстракт калини (Viburnum), настоянка лагохілусу (Lagochilus), настій кукурудзяних приймочок (Stigmata maydis) та інші рослини.
Коагулянти системної дії застосовують при кровотечах у зв’язку з гіпопротромбінемією, при передозуванні антикоагулянтами непрямої дії.
Побічні ефекти : підвищене зсідання крові, небезпечність утворення тромбів.
Антагоністами антикоагулянтів непрямої дії є препарати кумаринового ряду (неодикумарин, дикумарин, фенілін, синкумар).
Лікарські речовини, які впливають на кровотворення
Засоби, що регулюють кровотворення, поділяються на:
1. Засоби, які впливають на еритропоез.
Стимулятори еритропоезу:
а) Засоби для лікування гіпохромних анемій (заліза закису сульфат, заліза лактат, ферковен, ферум-лек, фербітол, фероплекс, коамід);
б) Засоби для лікування гіперхромних анемій (ціанокобаламін, оксикобаламін, кобабамід, кислота фолієва).
2. Засоби, які впливають на лейкопоез.
а). Стимулятори лейкопоезу (натрію нуклеїнат, пентоксил, метилурацил, етаден).
б). Засоби, які пригнічують лейкопоез (меркаптопурин, метотрексат, міелосан, допан, новембіхін).
Стан організму, при якому знижується властивість крові переносити кисень, називається анемією.
Основною функцією еритроцитів є перенесення кисню від легень до органів і тканин, що забезпечується наявністю в них гемоглобіну. Нестача еритроцитів і (або) гемоглобіну в них називається анемією, а різке збільшення їх – еритремією (поліцитемією).
При анеміях порушується постачання тканин киснем. Основними типами анемій є залізодефіцитна і В12-дефіцитна (мегалобластна). В основі залізодефіцитної анемії лежить нестача заліза в організмі. В12-дефіцитна анемія розвивається внаслідок порушення всмоктування ціанокобаламіну і дефіциту фолієвої кислоти.
Властивість крові до транспорту кисню визначається вмістом у еритроцитах гемоглобіну, тому зниження рівня гемоглобіну в крові і зменшення числа еритроцитів є ознакою анемії.
Еритропоез стимулюють різні фактори: дефіцит кисню, кислота аскорбінова, гормон росту, тироксин та інші. У нирках продукується глюкопротеїд – еритропоетин, який бере участь у еритропоезі. Дефіцит різних харчових факторів, таких як залізо, ціанокобаламін, фолієва кислота, порушують процес еритропоезу, що приводить до розвитку анемії.
Розрізняють такі види анемій:
1. Анемії, що розвиваються внаслідок недостатнього надходження з їжею необхідних для кровотворення факторів (залізо, кислота фолієва, ціанокобаламін, кислота аскорбінова, піридоксин та інші).
2. Анемії, що розвиваються внаслідок втрати крові (кровотечі-менорагії, кровотечі шлунково-кишкового тракту).
3. Анемії, що розвиваються внаслідок підсиленого руйнування еритроцитів (аутоімунна, гемолітична, серповидно-клітинна анемія).
4. Анемії невизначеного генезу.
Гіпохромні (залізодефіцитні) анемії
Основну роль із стимуляторів еритропоезу при гіпохромних
анеміях відіграє залізо. В організмі міститься до
Метаболізм заліза
Залізодефіцитна анемія є наслідком недостатнього синтезу гемоглобіну, для якого залізо є необхідним елементом. Загальний рівень заліза в організмі залежить від маси тіла і рівня гемоглобіну. В організмі залізо перебуває в основному у формі гема і входить до складу гемоглобіну і міоглобіну, а також до цитохромоксидази та інших ферментів у зв’язаній з білком формі без утворення гему. Як депо заліза виступають феритин і гемосидерин, а також транспортний іон, зв’язаний з трансферином.
За хімічною будовою сполуки заліза умовно ділять на дві групи:
а) прості, легкоіонізуючі солі - фероцени, або мегалоорганічні сполуки, хелатні сполуки;
б) складні - полінуклеарні гідроксильні сполуки-компплекси .
Препарати простих солей застосовуються тільки перорально, а хелатні сполуки та полінуклеарні гідроксильні комплекси - внутрішньом’язово і внутрішньовенно. У лікуванні залізодефіцитної анемії доцільніше використовувати солі двохлатного заліза через їх кращу біодоступність. Перевага надається препаратом з високим вмістом заліза та таким, які містять аскорбінову, янтарну, фумарову, кислоту, амінокислоти, мукопротеазу тощо. Препарати групи фероценів мають обмежене застосування, оскільки, незважаючи на добру засвоюваність, вони мають здатність депонуватися в жировій тканині, що недоцільно. Хелатні сполуки заліза малотоксичні, але вони мають короткий період напівввиведення, а полінуклеарні гідроксильні комплекси заліза неможливо застосувати перорально. Їх призначають тільки внутрішньом’язево чи внутрішньовенно.
Застосовування: Препарати заліза призначають з профілактичною метою вагітним жінкам, грудним дітям, жінкам при надмірних менструаціях. З лікувальною метою – хворим залізодефіцитною анемією.
Після прийому препаратів заліза всередину рівень гемоглобіну, як правило, досягає нормальних величин через 1 – 3 місяці. Кількість ретикулоцитів у крові збільшується уже через 5 – 7 днів.
Реакція на лікування препаратами заліза всередину вважається задовільною, якщо рівень гемоглобіну підвищується на 1% за день і на 10% (10 г/л) за 3 тижні.
Перші ознаки позитивної дії препаратів заліза при пероральному лікуванні гіпохромної анемії появляються через декілька днів у вигляді ретикулоцитозу. Через 2-4 тижні відмічається збільшення гемоглобіну в крові (на 1 г/л за добу).
Тривалість лікування залізодефіцитної анемії цими препаратами визначається показниками нормалізації периферичної крові і вмісту сироваткового заліза. Так, якщо нормалізація складу периферичної крові завершується протягом 1-2 міс (вміст гемоглобіну у чоловіків, - 140-180 г/л, у жінок -120-140 г/л) - лікування продовжується ще один місяць, звичайно в менших дозах - 60-80 мг елементарного заліза на добу. Якщо причину тривалої кровотечі усунути не вдається - призначають підтримувальну терапію: протягом тижня щоденно по 20-40 мг елементарного заліза; після кожної 3-4 тижневої перерви - повторно упродовж тижня.
Побічні ефекти препаратів заліза: подразнення слизової оболонки шлунково-кишкового тракту. Це пояснюється здатністю препаратів заліза легко дисоціювати з утворенням вільних іонів заліза, які мають здатність денатурувати білки мікроворсинок слизової оболонки травного тракту. Настає подразнення і запалення. Залізо може викликати закреп через зв’язування сірководню в кишечнику. Можлива і діарея, коли внаслідок взаємодії заліза з сірководнем утворюється сирчисте залізо - сполука, яка подразнює стінку кишки. Може з’явитись металевий присмак у роті, як і темне забарвлення калу. Такі побічні реакції частіше проявляються у пацієнтів на захворювання ШКТ та в осіб похилого віку.
Препарати двохвалентного заліза можуть ушкоджувати мембранні структури, спричинняти вивільнення і активацію біологічно активних речовин, мікросомних ферментів у зв’язку з їх прооксидантними властивостями і здатністю ініціювати вільнорадикальні реакції. Внаслідок цього настає ушкодження органів і тканин. Тому для попередження таких ускладнень до складу деяких залізовмісних препаратів уводять речовини з антиоксидантною дією та стимулятори абсорбції заліза.
Останім часом з’явились препарати, які містять залізо в мікродіалізних гранулах або специфічні матриці. Це сприяє поступовому вивільненню заліза з препарату, забезпечує добре всмоктування та засвоєння, наприклад, ферро-градумент.
Ускладненнями парентерального введення відповідних препаратів є флебіти, потемніння шкіри у місцях ін’єкцій, абсцеси, алергічні реакції - кропив’янка, пропасниця, артралгія, інколи анафілактичний шок.
Мегалобластична (гіперхромна, перніциозна) анемія
Захворювання проявляється наявністю попередників еритроцитів – мегалобластів. При мегалобластичному кровотворенні виявляється дефіцит ціанокобаламіну і фолієвої кислоти.
Ціанокобаламін . Фізіологічна роль ціанокобаламіну і кислоти фолієвої. Ціанокобаламін і кислота фолієва відіграють важливу роль у синтезі нуклеопротеїдів. Ціанокобаламін синтезується мікрофлорою кишечника людини. Багато ціанокобаламіну міститься у продуктах: м’ясо, печінка, нирки, молоко, риба. Добова потреба ціанокобаламіну складає біля 1 мкг на добу.
Всмоктування ціанокобаламіну . У харчових продуктах ціанокобаламін перебуває у зв’язаній формі і метаболічно інертній, поки не вивільниться при обробці в процесі приготування їжі або протеолізу в шлунку чи в кишечнику. Ціанокобаламін може всмоктуватись тільки в присутності внутрішнього фактора, який виробляється парієтальними клітинами слизової оболонки шлунку. При перніциозній анемії всмоктується незначна кількість ціанокобаламіну, або взагалі не всмоктується при гастректомії, коли відсутній внутрішній фактор Кастла.
Вважають, що в людини внутрішній фактор (мукополісахарид або глікопротеїд) продукується у фундальній частині шлунка.
Для зв’язування комплексу внутрішнього фактора і ціанокобаламіну з рецепторами тонкого кишечника необхідна присутність іонів кальцію.
Дефіцит вітаміну В12 виникає через порушення його засвоєння. З продуктів харчування (особливо м’яса, печінки, яєць, молочних продуктів) всмоктування його можливе лише при наявності в шлунку гастромукопротеїну, який секретується парієтальними клітинами слизової оболонки цього органа. У комплексі з ним вітамін В12 досягає дистальних відділів сліпої кишки, де резорбується через високоспецифічний рецепторно-транспортний механізм. Отже, дефіцит вітаміну В12 не виникає при нормальному функціонуванні шлунка і дистальних відділів сліпої кишки. За таких умов із наявної кількості вітаміну В12 в добовій дієті (5-30 мкг) може абсорбуватися 1-5 мкг при потребі 2 мкг. Значна кількість цього вітаміну депонується в печінці (в середньому 3000-5000 мкг). Тому при раптовому припиненні поступлення його в організм, наприклад, тотальній резекції шлунка, рецедив мегалобластичної анемії виникає лише через 5 років.
Дефіцит вітаміну В12, як і фолієвої кислоти, перш за все, призводить до пригнічення синтезу ДНК. Це проявляється гальмуванням мітозу, патологічного дозрівання і функціювання клітин крові, виникнення гіперхромної анемії. Може розвинутись також панцитопенія - захворювання, при якому спотворюється не тільки еритропоез, але й пригнічується дозрівання лейкоцитів і тромбоцитів.
На відміну від вітаміну В12, фолієва кислота із харчових продуктів (печінки, нирок, зелених овочів) всмоктується вільно і повністю в проксимальному відділі порожньої кишки (біля 50-200 мкг/добу при вагітності - 300-400 мкг/добу). Добова потреба- 200-400 мкг/добу). В печінці і інших органах депонується біля 5-20 мг фолатів. Цієї кількості вистачає на 1-6 міс нормального кровотворення, після чого може розвинутись дефіцит фолатів. Фолієва кислота входить до складу кофакторів, які використовуються для забезпечення синтезу ДНК. В організмі під спливом фолатретактази вона перетворюється в тетрагідро фолінієву кислоту, тобто активну форму вітаміну.
Провокують виникнення дефіциту фолієвої кислоти деякі протисудомні засоби (дифенін), оральні контрацептиви, ізоніазид тощо, бо вони можуть порушувати абсорбцію її в ШКТ. Дефіцит фолієвої кислоти проявляється у вигляді макроцитарної анемії.
Призначають ціанокобаламін для лікування мегалобластичних (гіперхромних) анемій в дозах 30 – 50 мкг, при захворюваннях нервової системи (травми, неврити) – в дозах 200 – 500 мкг.
Оксикобаламін . Після введення ефект розвивається повільно, більшою мірою зв’язується з білками крові і тривалість дії довша.
Кислота фолієва в організмі перетворюється у фолінієву, яка і володіє фізіологічною активністю. Застосовують при аліментарних і лікарських макроцитарних анеміях у комплексі з ціанокобаламіном.
З профілактичною метою кислоту фолієву призначають всередину по 0,02-0,05 мг щоденно, а з лікувальною метою – до 5 мг на добу протягом 20-30 днів. Кислота фолієва призначається разом із ціанокобаламіном при гіперхромній анемії. Ізольоване її застосування при цій патології не проводиться, оскільки в такій дозі наростають патологічні зміни з боку спинного мозку. Для лікування мегалобластичної анемії і відновлення депо фолатів досить призначати препарат в добовій дозі 1-2 мг, щоденно. Вже на першій неділі лікування відмічається збільшення рівня гемоглобіну в крові. Повна корекція анемії встановлюється протягом 1-2 місяців.
Кислота фолієва приймає участь не лише в синтезі ДНК, але й амінокислот (метионіну, серину та ін.), пуринових і пірімідинових сполук, в обміні холіну тощо.Для лікування еритремії (поліцитемії) використовуються іміфос, радіоактивні ізотопи фосфору (32Р) тощо. Ці препарати пригнічують кровотворну функцію кісткового мозку, що призводить до зменшення кількості еритроцитів у крові, усунення клінічних проявів захворювання.