СКЛАДОВІ  ФІЗИЧНОГО ЗДОРОВ’Я ЛЮДИНИ

Зміна умов життя сучасних людей істотно змінилась й структура їх хвороб, коли почали переважати хронічні соматичні захворювання.

До них належать захворювання серцево-судинної, дихальної та ендокринної систем. Все частіше вчені біологи та медичні працівники говорять про актуальність вивчення механізмів підтримання фізичного здоров’я людини та профілактику хвороб, а не їх лікування. С. В. Попов визначає соматичне здоров’я як поточний стан органів і систем організму, основу якого складає біологічна програма індивідуального розвитку.

Фізичне здоров’я за цим вченим – це рівень росту і розвитку органів і систем організму, основу якого складають морфологічні і функціональні резерви, що забезпечують адаптаційні реакції. В. І. Бобрицька вважає, що абсолютне фізичне здоров’я визначається красивою фігурою, здоровим волоссям і шкірою, гармонійним розвитком усіх фізичних якостей (швидкості, сили, витривалості, гнучкості), а також високою здатністю організму підтримувати постійність внутрішнього середовища (гомеостазу), з допомогою чого досягається висока життєздатність основних органів та систем.

Дослідженнями встановлено, що головним показником життєдіяльності кожного з нас є той потенціал біоенергетики, який може бути використаний для здійснення "фізіологічної роботи "на протидію шкідливим чинникам пристосування до зміни умов навколишнього середовища.

Фізичне здоров’я людини ґрунтується на фізичних зусиллях, опору до холоду та спеки, голоду та мікробів. Механізми їх були закладені задовго до виникнення вищих психічних функцій.

О. Шукатка фізичне здоров’я визначає як «стан морфо-фізіологічної структури тіла та функціонального стану систем життєзабезпечення людського організму. Цей вид здоров’я становить собою інтегральний стан організму людини, що об’єднується в систему його структурних компонентів, починаючи від внутрішньоклітинних утворень, тканин і закінчуючи інтегральними факторами цілісності організму».

Особливості хімічного складу людського організму

Організм людини складається більше ніж з 80% хімічних елементів періодичної системи Мендєлєєва, але їх відсоток неоднорідний. Розрізняють біогенні елементи, що складають 98% всіх хімічних елементів організму людини Це оксиген (О), карбон (С), гідроген (Н), нітроген (N).

Їх роль обумовлюється утворенням органічних сполук організму: білків, вуглеводів, ліпідів. Макроелементи складають 1,9% всіх хімічних елементів. Це: кальцій, калій, натрій, магній, фосфор, сірка, хлор, залізо.

Всі вони відіграють суттєве значення в діяльності організму Кальцій входить до складу кісток; впливає на серцеву діяльність, обумовлює згортання крові, забезпечує передачу нервових імпульсів при скороченні м’язів. Калій і натрій забезпечують активний транспорт речовин в клітину (калій-натрієвий насос). Фосфор входить не тільки до складу кісток, але і до складу нуклеїнових кислот, утворює АТФ, фосфоліпіди.

Залізо входить до складу гемоглобіну- білка, який транспортує гази: кисень та вуглекислий газ. Хлор – основний негативний іон рідин організму, також входить до складу соляної кислоти шлункового соку.

Сірка входить до складу білків; а магній до складу ферментів. Переважна більшість хімічних елементів входять до складу людського організму в дуже незначних концентраціях – від тисячної до мільйонної долі відсотку, чому і отримали назву мікроелементи.

Роль деяких з них добре досліджена: цинк входить до складу гормону росту; фтор – до складу емалі зубів, йод – до складу гормону щитоподібної залози; значення інших (радон, свинець, срібло та ін.) остаточно не з’ясовано.

Хімічні елементи утворюють хімічні сполуки: органічні та неорганічні. Оскільки основним будівельним матеріалом нашого організму є білок, то це обумовлює певні обмеження умов існування людини. Білки дуже чутливі до високих температур: при підвищенні температури відбувається денатурація і втрата функцій. Ось чому, наприклад, підвищення температури людського організму до 42 градусів є смертельно небезпечним, особливо у дітей. Зниження температури суттєво впливає на активність ферментів, які також є білками, порушує термодинамічну рівновагу і може призвести до смерті.

Серед неорганічних речовин дуже важливе значення має вода. Особливості хімічної будови роблять її гарним розчинником, а фізичні показники теплоємності та теплопровідності забезпечують участь води в терморегуляційних процесах людського організму.

Будова та регуляційні системи організму: нервово-гуморальний механізм регуляції

Організм людини, як і будь-який живий організм можна розглядати на кількох рівнях організації: молекулярному, клітинному, організмовому, популяційно – видовому і т. д. Завдяки біохімічним та біофізичним методам досліджень ми знаємо про молекулярний склад людини, який зумовлюється особливостями її хімічного складу.

Клітинний та тканинний рівні організації людини мають суттєве значення під час діагностики стану організму (цитологічні та гістологічні методи досліджень в медицині) і відображають особливості перебігу біохімічних реакцій.

Системи органів можна поділити умовно на ті, що забезпечують обмінні процеси, функції опори, руху, розмноження, захисту, орієнтації та регуляційні системи. Особливістю опорно – рухової системи людини на відміну від інших наземних тварин є пристосування до прямоходіння; в зв’язку із збільшенням головного мозку в процесі еволюції у людини змінилось співвідношення між мозковим та лицьовим відділами черепа, розширилась в горизонтальному напрямку грудна клітка, сформувались вигини хребта та стопи.

Одночасно це призвело до певних проблем в життєдіяльності людини як біологічного виду - виникли складності з народженням дитини через великі розміри черепної коробки, а також проблеми з хребтом, внаслідок збільшення тиску сили земного тяжіння на поставу. Інші системи органів людини за своєю будовою та основними принципами функціонування не суттєво відрізняються від інших ссавців.

Регуляційні системи організми виконують такі функції: адаптація організму до змін навколишнього середовища, узгодження діяльності всіх систем органів, підтримання гомеостазу організму. До регуляційних систем відносять нервову та гуморальну. Вони мають свої специфічні риси. Головна функція нервової системи - миттєво реагувати та адаптувати організм до змін довкілля.

Вона здійснюється рефлекторно, за електро-хімічним механізмом. Гуморально регуляція здійснюється за допомогою біологічно активних речовин (гормонів, різних іонів), що циркулюють в рідинах організму. Ця система регуляції є порівняно повільною, але еволюційно більш давнішою і притаманна всім вищим тваринам, починаючи з членистоногих.

Нервова та гуморальна системи регуляції пов’язані в єдине ціле за рахунок з’єднання гіпоталамуса проміжного мозку та гіпофіза ендокринної системи в єдину гіпоталамо - гіпофізарну систему і створення нервово-гуморального механізму регуляції. Клітини гіпоталамуса здатні утворювати хімічні сполуки – нейрогормони, що "запускають" діяльність гіпофіза.

Відповідно, гіпофіз синтезує тропні гормони, які активізують діяльність інших ендокринних залоз. Людина інколи не усвідомлює, наскільки її поведінка обумовлюється рівнем в крові тих чи інших гомонів. Наприклад, ознаки чоловічого поведінкового стереотипу: рішучість, певна агресивність, честолюбність залежать від рівня чоловічого статевого гормону- тестостерону, а почуття страху супроводжується виділенням в кров гормону адреналіну.

Регуляційні системи організму сприймають зміни навколишнього середовища за допомогою органів чуття, реагують на них; змінюють діяльність систем органів. Гальмування роботи нервової та гуморальної систем відбувається за принципом оборотного зв’язку.

Внутрішнє середовище організму та обмін речовин з зовнішнім середовищем. Гомеостаз та його значення.

Внутрішнє середовище організму людини складає сукупність рідин: кров, лімфа, міжклітинна рідина. Основним компонентом цих рідин є вода. Людина на 80% складається саме з води. З біохімічної точки зору, внутрішнє середовище організму є сукупністю розчинів солей неорганічних кислот та органічних речовин.

Сукупність якісного та кількісного складу солей складають осмотичний тиск. Саме за рахунок різниці концентрацій солей в гіалоплазмі клітини та в міжклітинній рідині відбуваються процеси осмосу та дифузії речовин (пасивний транспорт речовин в клітину).

За рахунок різниці осмотичного тиску в відбувається всмоктування поживних речовин в тонкому кишечнику; на осмотичних процесах базується процес фільтрації продуктів азотного обміну в нирках; за рахунок різниці парціального тиску відбувається дифузія газів з альвеол легень до крові в капілярах (оксиген), та навпаки (вуглекислий газ).

Внутрішнє середовище як біохімічний розчин характеризується також рН середовища. В нормі воно слабко лужне; зміщення його в будь-яку сторону провокує судоми та може призвести до смерті.

Організм людини постійно перебуває в зовнішньому середовищі, з яким безперервно обмінюється різними хімічними сполуками, поглинаючи кисень, поживні речовини, виділяючи назовні продукти власного обміну речовин. Наземно-повітряне середовище є найбільш нестабільним з усіх середовищ існування організмів, постійно змінюються його фізико-хімічні параметри, але умовою існування будь-якого організму е власна стабільність та сталість. Підтримання сталості внутрішнього середовища незалежно від змін зовнішнього називається гомеостазом. Гомеостаз організму досягається за рахунок динамічних змін діяльності всіх систем органів відповідно змінам навколишнього середовища. Керують цим процесом регуляційні системи організму.

Отже фізичне здоров’я — один з важливих компонентів у структурі здоров’я людини. Він обумовлений властивостями організму як біологічної системи. Організм складається з окремих елементів, без взаємозв’язку вони не можуть існувати, хоча мають свої властивості, але сам організм у цілому характеризується інтегральними якостями. Організм має здатність зберігати індивідуальне існування за допомогою самоорганізації. До проявів самоорганізації належать:

—      здатність до самовідновлення;

—      здатність до саморегуляції.

До основних, базових факторів фізичного здоров’я належать:

1.Рівень фізичного розвитку.

2.Рівень фізичної підготовки.

3.Рівень функціональної підготовки організму до виконання фізичних навантажень.

4. Рівень та здатність до мобілізації адаптаційних резервів організму.

Немає сумнівів у тому, що використання тієї чи іншої системи оцінки рівня здоров’я, як у дорослих, так і в дітей, може призвести до різноманітних тлумачень його кількісних та якісних характеристик, а іноді й до помилок.

Важливими показниками та необхідними компонентами фізичного здоров’я людини є: фізичний розвиток, фізична підготовленість, рухова активність, фізична працездатність та фізична форма, які в найбільшій мірі слід розвивати на заняттях з фізичного виховання, військової підготовки, секційних заняттях з різних видів спорту, самостійних заняттях фізичною культурою та спортом, під час активного проведення відпочинку та дозвілля.

Фізи́чний ро́звиток — це процес становлення і змін біологічних форм і функцій організму людини. Він залежить від природних життєвих сил організму та його будови. Фізичний розвиток оцінюється рівнем розвитку фізичних якостей, антропометричними і динамометричними показниками, показниками формування постави.

Фізичний розвиток, поряд з народжуваністю, захворюваністю і смертністю, є одним з показників рівня фізичного здоров'я населення. Процеси фізичного і статевого розвитку взаємопов'язані і відображають загальні закономірності росту і розвитку, але в той же час істотно залежать від соціальних, економічних, санітарно-гігієнічних та інших умов, вплив яких в значній мірі визначається віком людини.

Під фізичним розвитком розуміють біологічні процеси, що безперервно відбуваються. На кожному віковому етапі вони характеризуються певним комплексом пов'язаних між собою та з зовнішнім середовищем морфологічних, функціональних, біохімічних, психічних і інших властивостей організму і обумовлених цим своєрідністю запасом фізичних сил. Високий рівень фізичного розвитку поєднується з високими показниками фізичної підготовки, м'язової та розумової працездатності.

В основі оцінки фізичного розвитку лежать параметри росту, маси тіла, пропорції розвитку окремих частин тіла, а також ступінь розвитку функціональних здібностей його організму (життєва ємність легень, м'язова сила кистей рук та ін; розвиток мускулатури і м'язовий тонус, стан постави, опорно-рухового апарату, розвиток підшкірного жирового шару, тургор тканин), які залежать від диференціювання і зрілості клітинних елементів органів і тканин, функціональних здібностей нервової системи та ендокринного апарату. Історично склалося, що про фізичний розвиток судять головним чином за зовнішніми морфологічними характеристиками. Проте, цінність таких даних незмірно зростає в поєднанні з даними про функціональні параметри організму. Саме тому для об'єктивної оцінки фізичного розвитку, морфологічні параметри слід розглядати спільно з показниками функціонального стану.

Фізичний розвиток - це сукупність морфологічних і функціональних показників, які характеризують розвиток організму і дають змогу визначити запаси його фізичних сич, витривалість, працездатність.

Фізичний розвиток є одним із показників стану здоров’я населення. Його характеризують маса і форма тіла, стан нервової регуляції і втомлюваність. Розміри тіла як результат процесу росту пов’язані з усім комплексом функціональних властивостей: основним обміном та окремими видами обміну речовин і нейротрофічними регуляціями. Унаслідок цього морфологічний тип є основним у характеристиці фізичного розвитку людини, а фізіологічні тести характеризують окремі властивості організму. При високому і позитивному зв’язку структурних і функціональних показників організму морфологічна характеристика дає змогу безпосередньо оцінити запас фізичних сил. Для визначення морфологічного (структурного) типу використовують показники основних розмірів тіла.

Фізичний розвиток дітей і підлітків відображає закономірність росту і розвитку, процес дозрівання організму, а також його морфологічний стан у кожному віковому періоді. В онто- і філогенезі він залежить як від біологічних чинників (спадковості), так і від складного комплексу соціальних, економічних, гігієнічних, клімато-географічних та інших умов навколишнього середовища.

Під впливом несприятливих факторів рівень фізичного розвитку знижується, поліпшення умов сприяє його підвищенню. Залежність його від соціальних факторів виявили багато вчених світу. Фізичному розвитку дітей сприяє підвищення життєвого рівня населення, раціональне харчування, нормальні умови для виховання і навчання, фізична культура і спорт. Показники фізичного розвитку дітей усіх вікових груп поліпшується не тільки завдяки сприятливій динаміці процесів росту організму, а й унаслідок прискорення розвитку дітей, що називають акселерацією.

Взаємозалежність фізичного розвитку і стану здоров’я особливо виявляється в період росту організму. Наявність хронічних захворювань негативно впливає на рівень фізичного розвитку дітей, порушуючи терміни вікового розвитку, спричиняючи дисгармонію морфологічного статусу.

При вивченні фізичного розвитку застосовують уніфіковані методи антропометричних досліджень (антропометрія). З усіх численних морфологічних і функціональних ознак найчастіше беруть до уваги: довжину тіла (зріст), масу тіла, окружність грудної клітки, життєвий обєм легень, мязову силу рук, станову силу, оцінюють склад тіла, стан опорно-рухового апарату, форму хребта, грудної клітки, ніг, поставу, визначають ступінь відкчадення жирової підкладки і розвиток вторинних статевих ознак. Програма дослідження фізичного розвитку може змінюватися залежно від обстежуваного контингенту та мети обстеження. Індивідуальний фізичний розвиток оцінюють, зіставляючи показники окремих ознак зі стандартами чи типовими середніми значеннями.

Для визначення середніх показників фізичного розвитку обстежують велику групу практично здорових людей у порівняно короткий термін. Результати обстежень обробляють методом варіаційної статистики. Окремі середні показники є стандартами фізичного розвитку відповідної групи населення.

Загальноприйнятих стандартів фізичного розвитку немає. Для певної віково-статевої групи, певної території розробляють шкалу регресій фізичного розвитку (кореляційний аналіз), за якою проводять індивідуальну і групову оцінку.

Особливо цінною є розробка так званих зональних стандартів фізичного розвитку населення окремих територій, подібних за географічними, економічними й екологічними умовами.

При вивченні фізичного розвитку дітей і підлітків застосовують також індивідуальний метод, тобто метод динамічного спостереження протягом багатьох років. Цей метод дає змогу виявити особливості росту і розвитку кожного індивідуума, пов’язані з умовами життя (харчуванням, режимом, перенесеними хворобами тощо).

Стандарти фізичного розвитку і розроблені на їхній основі спеціальні оцінні таблиці (таблиці корекції та шкали розрахунку за довжиною тіла) широко використовують у практиці медичних закладів, особливо дитячих, для індивідуальної оцінки фізичного розвитку.

Рухова активність є біологічною потребою кожної людини та закладена в ній від природи. У правомірності цього твердження можна переконатись спостерігаючи за жвавістю маленьких дітей та інтенсивністю їх рухів. Проте з віком в силу тих чи інших причин рухова активність людей значно зменшується і як наслідок збільшується вага тіла, частішають хвороби опорно - рухового апарату, серцево-судинної та дихальної системи та багато інших.Однією із найхарактерніших рис XX ст. як зазначає ціла низка науковців є обмеження рухової активності сучасної людини. Ще 100 років назад 96% трудових операцій виконувались за рахунок м’язових зусиль, а зараз – 99% за допомогою різноманітних механізмів.

У матеріалах Європейського регіонального бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) йдеться про те, що на рівень фізичної активності людей значною мірою впливає штучне і природне середовище проживання, соціальне оточення, а також індивідуальні фактори: стать, вік, фізичні можливості, наявність вільного часу та мотивації. Те, як в державі будуються міста, планується міська інфраструктура, якою мірою забезпечується близькість до природних ландшафтів та дотримання екологічних норм, може служити або стимулом, або перешкодою для реалізації фізично активного способу життя. Є й перешкоди що до фізичної активності іншого роду, які обумовлені тим соціальним середовищем, в якому люди живуть, навчаються, працюють, відпочивають.

Слід зазначити те, що можливості для фізичної активності не обмежені, лише заняттями спортом та різноманітними формами активного відпочинку, а існують всюди де люди живуть, працюють, навчаються та проводять своє дозвілля. Так, у програмі Європейського бюро ВООЗ «Здоров’я міста і міське управління» значну увагу зосереджено на тому, яким чином місцеві органи державного управління, здійснюючи міське планування в інтересах здоров’я населення, можуть сприяти розширенню і поліпшенню можливостей людей в реалізації фізично активного способу життя.

Європейське регіональне бюро ВООЗ констатує, що стимулювання фізичної активності є одним з ключових компонентів будь-якої стратегії, націленої на розв’язання проблем гіподинамії та ожирінням серед дитячого та дорослого населення України.

Підкреслюється, що фізично активний спосіб життя сприяє поліпшенню індивідуального фізичного та психічного здоров’я, є чудовим засобом профілактики різноманітних захворювань, сприяє зміцненню соціальної згуртованості та підвищенню добробуту населення.

Як свідчать узагальнені дані численних досліджень, що проводились провідними науковцями в різних країнах світу, розподіл впливу на передчасну смертність різних факторів, що характеризують спосіб життя населення, та деякі інші причини нині виглядають в середньому так: режим харчування – 25%, куріння – 25%, рухова активність – 22%, непомірне споживання алкогольних напоїв – 10%, інфекційні захворювання – 7%, токсичні фактори, необґрунтоване та надмірне споживання лікарських засобів – 6%, венеричні захворювання – 2.5%, дорожній травматизм – 1.5%, вогнепальна зброя – 1%.

Як ми бачимо із наведених цифр практично один із найбільш впливових компонентів, від якого майже на чверть залежить можливість продовження життя є рухова активність і нехтувати нею не можна ні в якому разі.

Нажаль в Україні як зазначає ціла низка науковців до цього часу практично не звернуто увагу на рухову активність населення як найважливіший фактор забезпечення здорового способу життя, профілактики захворювань та формування фызичного здоров’я. Хоча, як свідчить позитивний досвід світової науки і практики останніх десятиліть що з успіхом застосовується у високо розвинутих і не тільки країнах світу в цій сфері з точки зору охорони та зміцнення здоров’я здорового населення та профілактики багатьох хвороб, в першу чергу серцево-судинних, лежать значно більші можливості у порівняні з тими якими володіє традиційна лікувальна медицина.

Як стверджує Платонов В. М. в політиці нашої держави в галузі фізичного виховання, оздоровчої фізичної культури і масового спорту відчутних змін за останніх двадцять років не відбулося, а в основу практики в цих сферах були покладені поспіхом прийняті на початку 1990-х років державні тести для оцінки фізичної підготовленості населення, що по суті, на думку автора є погіршеним варіантом комплексу ГПО.

Характерною особливістю для сучасної системи освіти є те, що традиційна система фізичної підготовки складалася під впливом практичних потреб суспільства й вимог до повноцінної фізичної готовності фахівця для виконання професійних та військових завдань, здачі державних тестів. Обмеженість цього підходу полягає в тому, що до системи вищої освіти фізична підготовка входить лише як засіб розвитку фізичних якостей і формування рухових умінь і навичок. Орієнтуючи педагогічний процес переважно на технологічну* сторону фізичної підготовки, виключаючи її духовно-ціннісне, інтелектуальне, культурне багатство та оздоровчу спрямованість.

Фізична підготовка - це підготовка, яка, головним чином, направлена на розвиток рухових і функціональних якостей. Метою фізичної підготовки є збільшення здібностей організму, щодо його певних рухових якостей. Для студентів, які відвідують заняття з фізичного виховання запити, щодо фізичної підготовки, залишаються достатньо високими. Важлива складова - це те, що фізична підготовка повинна розглядатися як невід'ємна частина системи підготовки від основних до спеціальних вправ. Тому робота над фізичною підготовкою не пропонує багато можливостей для експериментів, тому, що результати можуть бути негативними, а фізичні вправи надають на працездатність людини або безпосередню дію, зразу ж після їх виконання, або віддалене - через якийсь час, або викликають кумулятивний ефект, в якому виявляється сумарний вплив багатократного (протягом декількох тижнів або місяців) їх виконання.

Ю.И. Евсеев який стверджує, що фізичну (рухову) підготовку є сенс розглядати як сукупність знань та умінь, взятих з інших наук про суспільство, людину та природу: філософії, соціології, педагогіки, психології, анатомії, фізіології, хімії, фізики, математики та ін., а також в найкращих традиціях національного та світового фізичного виховання.

Цікавим в даному випадку є висловлювання академіка А.Н. Несміянова, який стверджує, що саме на місцях зіткнення суміжних дисциплін і лежать так звані точки зіткнення, в яких зароджуються нові ідеї і нові знання.

Долучення до медико-біологічних і педагогічних ще й психологічних і соціологічних аспектів у вивченні фізичної підготовки - це спроба розширити підхід до вивчення культурних явищ і сформувати системну методологію, в якій людина розглядається як єдина цілісна й інтеґративна система.

Численними дослідженнями вже давно доведено позитивний зв’язок між розумовою працею та фізичними навантаженнями. Фізична підготовка стає своєрідним регулятором, що забезпечує управління життєвими процесами. Тому, її слід розглядати як засіб збереження здоров’я та працездатності, підвищення культурного рівня особистості.

Науковців стверджують, що проблема фізичної підготовки ідентична проблемі людської тілесності, й ці поняття необхідно вживати як рівнозначні. Тіло завжди перебуває в русі, воно розвивається і завдяки цьому здобуває здатність до самовизначення, стає для самого себе предметом, взаємодіє з іншими суб’єктами.

Гуманітарно-зорієнтована система освіти у ВНЗ спрямована на виховання студента як суб’єкта власної фізичної підготовки, здатного до самопізнання, самовиховання, саморозвитку і самовдосконалення У цьому випадку особистість сприймає діяльність у галузі фізичної підготовки як складову власного стилю життя, що сприяє цілям особистісного та професійного росту.

Професійна діяльність медичних працівників входить до числа найбільш складних, напружених та відповідальних видів людської діяльності. Вона характеризується високим рівнем розумового навантаження, потребує постійної концентрації уваги, високої працездатності, значних фізичних та психологічних зусиль, витривалості. Ефективність і якість роботи лікаря в значній мірі залежить від стану його здоров’я, функціональної та фізичної підготовленості. Фізична підготовка майбутнього медичного працівника визначається специфікою та особливостями майбутньої професійної діяльності.

Використання різноманітних засобів фізичної підготовки у вищому навчальному закладі забезпечує фізичну дієздатність та психологічну стійкість майбутніх фахівців. Як свідчить огляд літературних джерел найбільш важливими компонентами у фізичній підготовці майбутніх медичних працівників є різні види витривалості та координація рухів.

Практичний досвід свідчить, що фахівці з низьким рівнем розвитку професійно-важливих якостей (у тому числі й фізичної підготовленості), як правило, не можуть ефективно виконувати свої професійні обов’язки, що призводить до зменшення ефективності та продуктивності праці, виникнення різноманітних захворювань, а в окремих випадках ця обставина змушує їх звільнятись з роботи.

Професійно прикладна фізична підготовка (ППФП) – це один із основоположних напрямків системи фізичного виховання, який формує прикладні знання, фізичні та спеціальні якості, вміння та навички, які сприяють досягненю обєктивної готовності людини до умов та впливів професійної діяльності.

Принцип організаційного зв’язку фізичного виховання з практикою трудової діяльності найбільш вдало втілюється у професійно прикладній фізичній підготовці (ППФП). Не дивлячись на те, що цей принцип поширюється на всю соціальну систему фізичного виховання, саме в ППФП вона знаходить своє вираження. Як різновид фізичного виховання ППФП являє собою педагогічно спрямований процес забезпечення спеціалізованої фізичної підготовки до обраної професії. Завдяки ППФП студенти в процесі навчання збагачують індивідуальний фонд професійно корисних рухових умінь та навичок, виховують фізичні та інші здібності, від яких в тій чи іншій мірі буде залежати майбутня професійна діяльність.

Необхідність запровадження ППФП до системи освіти та сфери професійної праці визначається наступними обставинами:

скороченням часу на освоєння сучасних практичних професій та досягнення професійної майстерності, що залежить від функціональних можливостей організму, від міри розвитку фізичних здібностей людини, різноманітності та досконалості набутих ним рухових умінь на навичок;

  не зважаючи на загальносоціальний та науково-технічний прогрес фахівці з різних галузей діяльності зобов’язані вдосконалювати свої практичні здібності, а їх професійний розвиток в силу природних причин повинен бути невіддільним від фізичного вдосконалення.

Заняття з ППФП мають бути націлені на вирішення наступних завдань:

  вдосконалення механізмів адаптації студентів до майбутньої професійної діяльності, у звязку з цим ППФП слід здійснювати з урахуванням умов, характеру і особливостей їх майбутньої спеціалізації;

  поповненю та вдосконаленю індивідуального фонду рухових умінь, навичок та фізкультурно-освітніх знань, що сприяє кращому засвоєнню професійної діяльності;

  сприяти формуванню та розвитку професійно важливих фізичних, психологічних, моральних, духовних, соціальних та вольових якостей, що характеризують справжніх професіоналів, цілеспрямованих, високоактивних членів суспільства.

підвищувати ступінь стійкості організму до несприятливих впливів оточуючого середовища, в тому числі й тих що пов’язані з професійною діяльністью, сприяти збільшенню його адаптаційних можливостей, збереженю та зміцненню здоров’я;

У професійно-прикладних видах спорту чітко виражений цілеспрямований вплив на розвиток рухових та інших здібностей, що мають важливе значення для удосконалення в професійній діяльності. Правильно організоване та проведене спортивне удосконалення буде мати прямий позитивний вплив на професійну діяльністьу тому випадку, якщо предмет спортивної спеціалізації має значну спільність із професійною діяльністю як по операціональному складі дій, так і по характеру здібностей, що виявляються. Саме ці особливості є визначальним при виборі професійно - прикладних видів спорту викладачами та студентами різних спеціалізацій на заняттях з фізичного виховання та в самостійно організованих формах занять.

  Значну роль у здійснені ППФП можуть відігравати різноманітні форми самостійних фізкультурно-оздоровчих занять, які включають професійно прикладні фізичні вправи та дії поряд з іншими засобами фізичного самовиховання (комплекси вправ ранкової гігієнічної гімнастики, ввідної гімнастики, фізкультурних пауз, оздоровчі (кондиційні) тренування, туристичні походи. Безперечно значимість таких занять для ППФП залежить від ступеня розвитку фізичної культури, культури здоров’я, розуміння суті ППФП і методичної підготовленості до самостійного використання її засобів і методів.

  Основним завданням ППФП медичного працівника є розвиток та підтримання на достатньому рівні професійно важливих фізичних та психічних якостей. Перед викладачами з фізичного виховання стоїть завдання навчити студентів медиків використовувати необхідні засоби фізичної культури та спорту для підвищення загальної та спеціальної фізичної працездатності, усунення психічного та нервового напруження.

ППФП лікарів різних спеціальностей має свої особливості які виражаються в спеціальних завданнях, підборі вправ, організації та методиці проведення та перевірки фізичної підготовленості, психічного та нервового напруження.

  ППФП лікарів загальної практики базується на аналізі його професіограми,* особливостей, умов і характеру професійного навантаження. Це постійна відповідальність за здоров’я та життя інших людей, здатність швидко приймати рішення, що потребує великого самоволодіння, впевненості в своїх силах, вольових зусиль та самодисципліни.

Спеціальні завдання ППФП для лікарів загальної практики:

  гармонійний розвиток всіх фізичних якостей, з акцентом на розвиток загальної та статичної витривалості;

  розвиток спеціальних фізичних якостей – концентрації та стійкості уваги, швидкості зорового розрізнення реакції, рухливості нервових процесів, кординації рухів та м’язевих зусиль; уміння розслабляти м’язи; стійкості організму до несприятливих дій зовнішнього середовища;

  розвиток психічних якостей – дисциплінованість, емоційна стійкість та воля, концентрація уваги, мислення, довгострокової та оперативної пам’яті, витримки, рішучості, стійкості;

  набуття спеціальних знань з розділу ППФП лікаря загальної практики з теоретичного та практичного розділу.

Спеціальні завдання ППФП для лікаря терапевта:

  гармонійний розвиток всіх фізичних якостей, з акцентом на розвиток загальної витривалості;

  розвиток спеціальних фізичних якостей – функції уваги, зорового та слухового аналізатора, спостережливості; формування правильної постави і стійкості вертикальної пози; вдосконалення уміння розслабляти м’язи;

  розвиток вольових якостей – впевненості в своїх силах, витримки та наполегливості;

  набуття спеціальних теоретичних і практичних знань та вмінь з ППФП.

Спеціальні завдання ППФП для санітарного лікаря:

  гармонійний розвиток всіх фізичних якостей, з акцентом на розвиток загальної витривалості;

  розвиток спеціальних фізичних якостей – стійкості організму до несприятливих впливів зовнішнього середовища, особливо вдосконалення механізмів терморегуляції: вдосконалення уміння розслабляти м’язи та знімати втому; збереження працездатності;

  розвиток психічних якостей – волі в прийнятті рішення, самовладання та впевненості в своїх силах;

  набуття спеціальних знань та вмінь з теорії та практики ППФП санітарного лікаря.

Професійна діяльність лікаря стоматолога та хірурга передбачає перебування у вимушеній, фіксованій робочій позі протягом тривалого часу, що потребує значної концентрації зусиль в окремих групах м’язів, особливо м’язів хребта, верхніх кінцівок та шиї. Локальні статичні м’язові навантаження призводять до раннього (іноді вже через 2-4 години праці) розвитку втоми, яка може досягати значного ступеню та накопичуватись в організмі. Наслідком тривалого функціонального перенапруження нервово-м’язового та зв’язочного апарату, є з одного боку перевтома і відповідно зниження працездатності організму та якості роботи, а з іншого – професійні захворювання опорно рухового апарату та інших систем організму. Найбільш характерним проявом негативних впливів локальних навантажень є підвищення тонусу переферійних судин, яке викликає збільшення артеріального тиску. Крім цього професійна діяльність лікаря стоматолога та хірурга потрєбує постійного та довготривалого напруження зорового аналізатора та уваги, це зумовлено виконанням диференційованих, тонких за координацією мікрорухів.

Враховуючи вищезазначені особливості в роботі стоматологів та хірургів можна виділити наступні завдання ППФП:

  гармонійний розвиток всіх фізичних якостей, з акцентом на розвиток загальної та статичної витривалості, кординації рухів та спритності;

  розвиток спеціальних фізичних якостей – вдосконалення функцій зорового та рухового аналізаторів (точності просторових і силових диференціювань, швидкості зорового розрізнення; збереження загальної працездатності при тривалому перебуванні в стані гіпокінезії* та статичному положенні більшості м’язів тіла), координації рухів, реакції, уваги, пам’яті і мислення;

  розвиток психічних якостей – виховання вольових якостей, самовладання, впевненості в своїх силах, рішучості та витримки;

  набуття спеціальних теоретичних і практичних знань та вмінь з ППФП.

  Як зазначає В.Бакурідзе-Маніна ППФП студентів стоматологів необхідно спрямовувати у напрямку навантаження тих м’язів, які були незадіяні або недостатньо задіяні під час здобуття практичних навичок, попереджати перевтому працюючих м’язів при локальних навантаженнях, відновлювати нормальну регуляцію нервово м’язового апарату, підвищувати психоемоційний тонусу, загальну працездатність та адаптаційі можливості організму.

  Різноманітні засоби фізичної культури, насамперед фізичні вправи, позитивно впливають, як безпосередньо на стан м’язового апарату, створюючи більш сприятливі умови для їх роботи так і рефлекторним шляхом на центральну нервову систему (ЦНС), оптимізуючи регуляцію життєвоважливих функцій організму.

Режим праці та відпочинку - це встановлені для кожного виду робіт порядок чергування та тривалості періодів роботи й відпочинку, які підтримують високу працездатність, зберігають здоров 'я трудящих; він передбачає правильне чергування часу роботи з мікропаузами та перервами на відпочинок з урахуванням специфіки виробництва або виконуваних функцій.

Мікропаузи - дуже короткі, тривалістю кілька секунд, перерви між окремими елементами операції, які викликані перебудовою процесів збудження та гальмування у нервовій системі людини при закінченні однієї дії та переходом до іншої. Вони можуть складати до 9-10 % оперативного часу та включаються до норми.

Працездатність людини змінюється протягом доби. Найвища працездатність спостерігається в ранкові та денні години - з 8 до 12 та з 14 до 17 години відповідно. У період з 12 до 14 години, а також у вечірній час, як правило, працездатність дещо знижується, а у нічний час досягає свого мінімуму. З урахуванням цього встановлюється змінність роботи підприємств, початок та закінчення роботи у змінах, перерви на відпочинок та сон. Основним періодом для відпочинку упродовж зміни є обідня перерва, яка має ділити робочий день на дві рівні частини. Нормальна тривалість обідньої перерви складає 40-60 хвилин.

Слід мати на увазі, що на початку робочого дня (зміни) темп роботи поступово підвищується (це період входження в роботу, він триває від 20 хвилин до 1,5 години). У період високої працездатності показники продуктивності та якості роботи на 2-2,5 години стабілізуються. Ближче до середини дня (зміни) починається спад. Після обідньої перерви працездатність знову підвищується, хоча й не досягає того найвищого рівня, що був у першій половині робочого дня. Потім знову починається спад, з' являється втомленість, іноді різко виражена наприкінці зміни.

При визначенні часу на відпочинок протягом зміни необхідно враховувати такі виробничі чинники:

- фізичні зусилля;

- розумові зусилля;

- нервове напруження, темп роботи, робочу позу, монотонність роботи;

- психологічний мікроклімат у колективі;

-умови праці (шум, вібрація, температура повітря, загазованість, запиленість, освітлення тощо);

- міру відповідальності та можливі серйозні наслідки допущених помилок при виконанні функцій.

Відпочинок може бути пасивним і активним.

Пасивний відпочинок (у положенні сидячи або лежачи) необхідний при важких фізичних роботах та роботах, пов'язаних з постійними переміщеннями/переходами або виконуваних стоячи, особливо у несприятливих умовах зовнішнього оточення. В окремих випадках доцільне застосування спеціальних гімнастичних вправ на релаксацію м' язів. При виконанні робіт у сприятливих умовах доцільно застосовувати активну форму відпочинку шляхом зміни форм/видів або шляхом проведення виробничої гімнастики та аутогенних тренувань.

Аутотренінг - це метод самотренування нервової системи, який поліпшує емоційний стан та підвищує психічний тонус людини шляхом розвитку навичок свідомого управління деякими фізіологічними процесами в організмі. На деяких підприємствах обладнані спеціальні кімнати психологічного розвантаження, в яких для позитивного, заспокійливого впливу на емоційний стан і тонус нервової системи застосовується кольоровий та світловий інтер' єр з переважанням синіх, блакитних та зелених кольорів. Для підсилення ефекту застосовується музика, причому за час сеансу (18-20 хвилин) тричі змінюється зміст, гучність та темп музичних творів, рівень освітлення, поза відпочиваючих. Це поліпшує ритм дихання. Використовується також демонстрація кольорових слайдів великого розміру із зображенням лісу, моря, гір, озер, квітів тощо.

Окрім добового, існують тижневий, місячний та річний режими праці й відпочинку. Кількість робочих і неробочих днів на тиждень (місяць), початок та закінчення роботи, тривалість і порядок черговості робочих змін регламентуються графіками виходів на роботу.

При складанні навчального та робочого графіків необхідно враховувати наступне:

- робота при двозмінному режимі повинна починатися не раніше 6-ї години (перша зміна), а закінчуватися не пізніше 24 за місцевим часом (друга зміна);

- тривалість щоденного відпочинку має бути не менше подвійної тривалості часу роботи, що передувала відпочинку. Щоденний відпочинок (при змінній роботі) меншої тривалості допускається тільки як виняток, але в будь-якому разі він не повинен бути менше 8 годин;

- на змінних роботах при нерівній тривалості щотижневого відпочинку більш тривалий відпочинок доцільно надавати перед нічною зміною чи одразу після неї;

- час роботи і відпочинку мають чергуватися регулярно й рівномірно;

- графік виходу на роботу має створювати умови для найбільш корисного (доцільного) використання неробочого часу;

- графіки змінності, в яких тривалість робочих змін і відпочинку має відхилення від нормальної, мають передбачати в межах робочого місяця надання додаткових днів відпочинку й відпрацювання;

- при дво- і тризмінних роботах переходи з однієї зміни в іншу мають відбуватися не частіше ніж через 5-6 днів.

Річний режим праці й відпочинку має передбачати раціональне чергування роботи з періодами тривалого відпочинку шляхом надання кожному працівнику чергової відпустки, тривалість і порядок використання якої регламентується законодавством.