ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ

1.1. ВИТОКИ І ТРАДИЦІЇ НАРОДНОГО ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

Фізичне виховання є головним напрямом впровадження фізичної культури і становить органічну частину загального виховання, покликану забезпечити розвиток фізичних, морально-вольових, розумових здібностей та професійно-прикладних навичок людини.

Розглядаючи історичний процес виникнення, становлення та подальшого розвитку фізичної культури, необхідно подивитись на ті цілеспрямовані зусилля, яких докладали наші предки, що жили на території сучасної України в різні історичні епохи, як виховували молодь, яку роль у цьому процесі відіграла фізична культура, які ігри, змагальні фізичні вправи, гігієнічні чи лікувальні рухливі засоби застосовувались у побуті та військовій підготовці. Адже протягом всієї історії людства фізична культура посідала провідне місце у його побуті, була органічною частиною національної культури. Як підкреслював відомий вчений В. Елашвілі, «…немає у світі народу, в якого б не було б своїх видів фізичних вправ і рухливих ігор, що складають один із елементів фізичного виховання…». Підтвердження цьому є наявність у світі великої кількості народних фізичних вправ та рухливих ігор, частина з яких не тільки побутує у цього народу, але й адаптувалась і розвивається на світовій арені практики фізичного виховання.

Протягом тисячоліть на території сучасної України, залежно від природних умов виникали, розвивались і припиняли своє існування різні спільноти людей. В добу палеоліту виник рід як форма колективного співжиття людей, сформувались основи релігійних вірувань, первісного мистецтва тощо. Важливу роль тут відігравало фізичне виховання. Як засвідчують дослідники, виховання у первісному суспільстві було переважно фізичним.

Основні засоби для існування давали тодішній людині полювання, збиральництво, рибальство. Пріоритет кожного з них змінювався залежно від довкілля, особливостей життєдіяльності. В умовах теплого, вологого клімату полювання та збиральництво відігравали майже однакову роль, а в часи періодичного наступу льодовиків зростала роль полювання на великих тварин. Природне вимирання великих, повільних у рухах тварин, на яких люди звикли полювати (приблизно VII тисячоліття до н.е.), призвело до кризи в полюванні, до своєрідної революції у фізичному вихованні до суттєвих змін у системі виховання. І ось наприкінці палеоліту винайдено лук і стріли, що якісно змінило способи ведення полювання, а значить, і підготовку до нього. Людина змогла вражати тварину на відстані, оберігаючи себе від зайвої небезпеки. Застосування допоміжних засобів для полювання вимагало нових навичок, координованих рухів, відповідного розвитку сили, витривалості, спритності. Ефективне володіння списом, сокирою та ін. в екстремальних умовах полювання вимагало цілеспрямованої підготовки людей до такої специфічної діяльності. І в ній вже проглядались перші риси відмінної від полювання специфічної діяльності людини, попереднього фізичного виховання, як складової культури народу. В заплавах, лісах , горах водились хижаки (ведмеді, вовки) , успішність боротьби з ними залежала від адекватних спільних дій людей та рівня фізичної підготовки.

Важливою для фізичного виховання стала поява тоді таких засобів пересування, як волокуші, санчата, лижі та ін. в цю епоху вдосконалюються засоби полювання, визначилась диференціація лука і стріл стосовно видів дичини.  

З'явились кам’яні сокири, довбані човни, що потім стали в Україні звичним явищем, та інші знаряддя.

В часи Великої грецької колонізації узбережжя смуг Причорномор’я, що почалась у VIII ст. до н.е., поширювалися давньогрецькі спортивні традиції. Еллінські поліси, починаючи з VII ст. до н.е. виникають на території сучасної України. Найбільшими з них були: Ольвія, Херсонес, Тіра, а також міста Боспорського царства. Навколишнє середовище та умови, в яких існували ці давньогрецькі міста, сприяли формуванню своєрідної для даної місцевості культури, невід’ємною частиною якої було гімнастичне виховання і атлетика. Найціннішими для вивчення цього періоду є різного роду епіграфічні джерела, залишки спортивних споруд, інвентар, твори мистецтва (настінні розписи, глиняний посуд, спортивні нагороди та призи). Варто зазначити, що фізичне виховання було невід’ємною частиною освіти громадян причорноморських міст. Особливо важливим було військово-фізичне виховання, враховуючи, що у містах не було постійного війська, а в разі потреби послуговувалось народне ополчення. Фізичне виховання здійснювалось у спеціальних закладах – гімнасіях. Вони існували у всіх тогочасних містах. Велике значення приділялось вихованню патріотичних почуттів і поваги до традицій предків. Ці традиції збереглись на півдні України ще у перші століття нашої ери. Як стало відомо, в Ольвії існувало крите приміщення гімнасії (враховуючи холодний клімат). За фізичну підготовку молоді у Причорномор’ї відповідали спеціально обрані особи, ці посади були особливо престижними, на них обирались найдостойніші, найдосвідченіші громадяни.

Упродовж тисячоліття у північному Причорномор’ї проводились атлетичні ігри на честь олімпійських богів і героїв. Найвідомішими були ігри на честь Ахілла в Ольвії. Протягом двох тисячоліть до Київської Русі найбільш розвиненим та історично активним був район середнього Подніпров’я. Значний внесок у становлення основ його народної фізичної культури зробили Зарубинецька та Черняхівська культури, що існували на території сучасної України. Таким чином, на території сучасної України (північне Причорномор’я) розвивалась фізична культура, яка в своїй основі відповідала давньогрецькій традиції. Але специфічне довкілля, склад населення та регіональні умови розвитку культури спричиняли до появи в цих місцях своєрідних особливостей фізичної культури. На праукраїнських землях північного Причорномор’я в античний період було сформовано систему фізичного виховання. Загартування молоді здійснювалось в гімнасіях, завершальною школою фізичного виховання були ефебії під керівництвом спеціально підготовлених вчителів. Десь на переході від неоліту до бронзи (2000 - 1500 pp. до н.е.) від індоєвропейської спільноти відділились балтослов'яни, а близько 1000 р. до н.е. від неї відокремилась протослов'янська група, і відтоді розпочався період осілих поселень слов'ян. З цього часу вони творять власну мовну групу, матеріальну і духовну культуру, суспільний лад, асимілюють елементи культури інших етносів, впливають на них своєю. Почала формуватись і розвиватись своєрідна фізична культура слов'ян, котрі вже у V—VI століттях н.е. жили на території від середньої Вісли до верхнього Дінця (Холмщина, Галичина, Волинь, Полісся, Київщина, Чернігівщина, Пониззя...) і виступали окремою групою народу — слов'яни (склавини), або анти (з давньоіранського — люди краю, кінця).

1.2. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

1.2.1 Формування фізичного виховання в період Київської Русі

В часи формування Київської Русі наші предки зберегли багато самобутніх традицій національного фізичного виховання. З дитинства молоді прищеплювались потрібні у праці та військовій справі вміння, навички і якості.

Як відомо, наші предки до VII століття жили в умовах родових відносин, але поступово рід змінила общинна організація. Цей період був перехідним від військової демократії до феодального (княжого) ладу. В цей період і надалі в нашій країні збереглись позитивні традиції народної фізичної культури, стрижнем якої була загальна фізична підготовка до трудової і військової діяльності всіх без винятку людей. Розповсюдженими в цей період (військової демократії) були так звані ведмежі двобої та культові змагання з биком. В їх програму входили народні фізичні вправи та способи полювання на диких тварин. Вони вимагали надзвичайної сміливості, спритності, сили та знання цілого комплексу ефективних прийомів.

На межі IX—X століть навколо Київської землі утворилося державне об'єднання — Київська Русь. Тут ще з часів військової демократії збереглись звичаї виховання дітей, продовжили побутування обряди і ритуали, що склали певну систему підготовки людини до праці та виконання військових обов'язків. В Київській Русі стала побутувати вікова диференціація молоді, покладена в основу народної фізичної культури:

- в три роки хлопця саджають на коня, і цей обряд назвали «постриги». Цей ритуал князь Ігор здійснив у трьохрічному віці, а в сім — був на навчанні у Новгороді-Сіверському;

- у сім років хлопчик переходить від материнського виховання під нагляд чоловіків (батька або старійшин роду); починається навчання грамоті, стрільбі з лука, володінню списом, арканом, їзди верхи;

- в 12 років хлопчик вважається напівдорослим юнаком і до його навчання залучають «військові хитрощі»;

- в 17-річному віці юнак вважався дорослим і змужнілим.

У кожній віковій групі здійснювалась певна підготовка і завершувалась «ініціацією» (посвятою в наступну). Таким чином, до військового життя (хоч постійної армії ще не існувало) готували з дитинства.

 Данило Галицький

Володимир Мономах

Так, наприклад, Володимир Мономах в 13 років вже ходив на лови. Данило Галицький ще хлопчиком володів мечем.

Первинними ланками традиційних народно побутових форм військово-фізичної підготовки були сім'я та рід, де відповідальність за виховання майбутнього воїна покладалася на батька, чоловіків — членів родини (старших братів тощо), старійшин роду. Так передавалися родинні традиції від батьків дітям. Особлива роль у цьому процесі відводилась старійшинам роду або найдосвідченішим його членам, нерідко спеціально призначеним вчителям, що займалися з групами дітей, підлітків і юнаків. Виховання юнаків здійснювалось і у спеціально для цього організованих «домах молоді», або «мужських домах». Відомо, що серед громадських утворень існували «лісові школи», які діяли в межах чоловічих військових союзів. Там відбувались ініціаційні «посвяти» молоді, під час яких основна увага приділялась фізичній підготовленості.

Для формування повноцінного народного ополчення серед населення існувало так зване наставництво — приватні вчителі, спочатку в князівсько-боярському середовищі, а згодом і серед інших верств населення.

 Найважливішим вмінням воїнів було володіння різними видами зброї.

Як засвідчує І. Крип'якевич, «... молодий воїн мусив: пізнати всякі види зброї, різні способи боротьби та лицарських вправ, навчитися кидати списа, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, рубати сокирою, їздити верхи, ходити налови, веслувати, боротися рукопаш... це було тоді і спортом, і підготовкою до війни». Тому в середньовічній Русі створювались товариства стрільців з лука і фехтувальні школи, що існували в Києві та Новгороді.

На початку IX століття в Київській Русі зароджується професійна військова організація «Дружина князя», що складалась із трьох підрозділів: а) найбільш знатні, досвідчені воїни — верхівка княжої влади; б) молоді вояки, «отроки»; в) власне воїни хоробрі, що аж до половини XI століття були головною військовою силою.

Військово-фізична підготовка у княжій дружині була доволі спеціалізованою, враховувала рід війська, його цільове призначення, специфіку озброєння тощо. Важливими у підготовці воїна були природні фактори загартування (повітря, сонце, вода), а також ігри військового спрямування («гра у війну», гра у «боротьбу ролів» і ін.). Військові танці, фізичні вправи з предметами (різновиди зброї — спис, лук, меч, праща тощо), а також каміння, палиці, мотузки-аркани тощо. Значне місце відводилось фізичним вправам із застосуванням засобів пересування (коні, човни, лижі тощо), а також ходьба, біг, лазіння, повзання, плавання і змагальні фізичні вправи (протиборства, боротьба, бої навкулачки, фехтування тощо).

 У ІХ— ХІХ століттях військово-прикладна підготовка реалізовувалась в таких формах, як «Руські ігрища», лицарські турніри, змагання-«потіхи», полювання, військові походи. Тобто у період Київської Русі (ІХ—XIV ст.) існувала ефективна система військово-фізичної підготовки. Безперервні війни з сусідами та внутрішні конфлікти ставили русичів в умови постійної боротьби за існування. Тому фізичне виховання посідало чільне місце у військово-прикладній підготовці. В ньому переважало досконале володіння зброєю, конем, вміння ловити і муштрувати коней, полювання тощо.

У дружині князя налічувалось 300—400 дружинників, а чотирьохтисячне військо було потужною армією. Тому військово-фізична досконалість кожного окремого воїна відігравала надзвичайну роль.

Є підстави вважати, що військово-фізичному вихованню надавалось значення у монастирях, церквах та навчальних закладах, котрі активно розбудовувались з часів Ярослава Мудрого. Ці заклади, крім культового, носили ще й оборонний характер.

Як відомо, в Київській Русі сформувалась своєрідна система військово-фізичної підготовки населення, що включала такі форми:

- фізичне виховання в родині (сім'ї);

- військово-фізичне виховання в побуті;

- військово-фізичне виховання у княжому війську;

- військово-фізичне виховання у культових і навчальних закладах (церкви, монастирі, школи...).

Найпоширенішими засобами цієї підготовки були:

а) народні рухливі ігри та забави;

б) народні танці;

в) національні види боротьби;

г) фізичні вправи змагального характеру (дужання, ристалища);

д) полювання;

є) військові походи.

Значно вплинули на розвиток елементів фізичної культури спеціально організовані товариства стрільців із лука, фехтувальні школи, організовані в Києві, Новгороді та інших населених пунктах Київської Русі. Навчання в них сприяло формуванню військового мистецтва дружинників.

Значного розвитку в цей історичний період набуває судноплавство.  Однодеревні довбані човни були поширені на Дніпрі вже у X столітті. Веслярство застосовувалось і для рибальства, і для військових справ. Як описує І. Крип'якевич, князь Святослав у болгарському поході сам веслував через Дунай. Князі Олег та Ігор «ходили на греків... на конях і кораблях...». І все ж найголовнішими засобами фізичної підготовки в цей період залишались різноманітні народні рухливі ігри та фізичні вправи, пов'язані з трудовою і військовою діяльністю.

В Київській Русі поширеною була гра в копаний м'яч — один із прообразів сучасного футболу, а серед дорослих в шані була так звана гра з биком або, краще сказати, двобій людини з роз'яреною твариною. Історія зберегла факт про киянина Кирила Кожум'яку, котрий вирвав у бика шкіру, захоплену долонею.

Як відомо, ще до княжих часів в Україні були розповсюджені різноманітні види боротьби (дужання), серед них «на ременях», «навхрест», «спас» тощо. Народна боротьба пройшла декілька етапів розвитку, вдосконалювались технічні прийоми, а також неписаними правилами заборонялось все, що було шкідливим для здоров'я борця: «нечиста гра», «не бий лежачого» тощо. Першим кроком в цивілізованому перетворенні боротьби навкулачки була відмова від ударів. Саме з цього моменту починається історія боротьби. Борцівське змагання стає відмінним від двобою навкулачки, у ньому застосовують лише кидки, а больові прийоми заборонені. Обмежується розмір майданчика для двобою, забороняються певні прийоми тощо. Визначними майстрами народної боротьби були не лише прості воїни, а й представники князівської верхівки.

Порівняльний аналіз дає підстави стверджувати, що фізична культура в Україні часів Київської Русі розвивалась за Європейською моделлю. Але, вбираючи все краще від сусідів, вона за своїм соціальним значенням та спрямованістю ґрунтувалась на звичаях і традиціях свого народу, що зумовило її прогресивність. Переклади творів античних і середньовічних авторів та оригінальні давньоруські повідомлення свідчать про обізнаність наших предків в Олімпійських іграх. Олімпійська традиція в Київській Русі зверталась до античної фізичної культури, в тому числі Олімпійських ігор. Основні тогочасні види української фізичної культури були аналогами давньогрецьких видів спорту (біг, стрибки, бій навкулачки, кінні вили тощо).

Навіть з прийняттям християнства фізична культура залишилась важливою складовою цілісної культури етносу, функціонувала практично у всіх сферах життєдіяльності суспільства - побуті, військовій справі, етнопедагогіці, релігійних та інших святах.

1.2.2. Фізична культура в період Козаччини

Внаслідок постійної боротьби українського народу проти татар і турків, польських та литовських загарбників, а також втечі селян і міської бідноти з Галичини, Волині, Поділля, Полісся, Побережжя від феодального, національного і релігійного гніту виникло вільне озброєне населення — козацтво.

З перших років свого існування Запорізька Січ вела безперервну збройну боротьбу з загарбниками.

Запорізька Січ

Такі специфічні умови спричинились до того, що запорізьке козацтво в короткий історичний термін виробило одну з найефективніших на той час систему військово-фізичної підготовки воїнів, які, за свідченням очевидця того

славного періоду української історії француза Боплана, «... в більшості своїй... міцної тілобудови, легко переносять голод, холод, спеку і спрагу, вільні, невтомні, відважні, хоробрі, або краще сказати дерзновенні і мало дорожать своїм життям».

Зрозуміло, що без цілеспрямованого фізичного виховання досягти такого високого рівня стану фізичної готовності та вершин військового мистецтва неможливо. Але відомо, що вже у першій половині XVII століття козацтво піднялось до рівня кращих європейських армій, а своєю активною наступальною тактикою переважало феодальні армії Європи. Запорізьку піхоту вважали найкращою в Європі, вона уславилась штурмами фортець та своєрідною тактикою оборонних дій у таборі.

Кіннота була менш численною, але відзначалась військовою майстерністю.

Переважну більшість запорізького воїнства складали прості українські селяни, що не мали військового досвіду. Для ефективного поповнення воїнства необхідний був процес постійного військово-фізичного виховання всього народу. Тому слід спочатку зупинитись на особливостях фізичної культури усіх верств українського населення. Адже складна військова ситуація вимагала поширення військово-фізичної підготовки народу і, як відмітив М. Грушевський, все населення України «... було із неустанній її вправі».

В часи козацької доби побут українців був насичений різноманітними рухливими іграми, змагальними фізичними вправами, що поширювались серед усіх без винятку верств населення. Широке розповсюдження серед молоді народних рухливих ігор, різновидів народної боротьби, боїв навкулачки та ін. сприяло розвитку необхідних фізичних якостей і формуванню на цій основі міцного покоління захисників Батьківщини. Значну роль у ньому процесі відігравали віковічні традиції, серед яких слід відмітити звичаї відповідальності батьків за виховання дітей, особливо юнаків.

Специфічною була роль батька, він цілеспрямовано займався загартуванням своїх дітей, формував в них лицарську честь і гідність, готував до подолання життєвих труднощів. В козацьких родинах існував культ Батька, Матері, Бабусі, Дідуся, Роду і народу.

Фізична культура, крім інших соціальних функцій, перш за все служила військово-фізичній підготовці населення. Домінуючу роль у ній відіграв національний ідеал духовної і тілесної досконалості особистості, уособленням якого став образ козака-звитяжця (лицаря), захисника рідної землі.

Культ героїчної особистості козака-запорожця спричинився до загального (майже 100-відсоткового) залучення дітей і молоділо народних фізичних вправ і рухливих ігор, переважно військово-фізичної спрямованості.

У втіленні фізичної культури в побут українського народу, збагаченні її форм і методів за рахунок власних вдосконалень і запозичень відіграли важливу роль такі елементи існуючої системи, як школи, парубоцькі громади, мандрівні борці, «вулиця», чумакування та інші.

Другий ступінь козацького виховання був родинно-шкільним. Діти козаків навчались у козацьких, братських та інших типах шкіл. В період козаччини школи створюватись в кожному населеному пункті одночасно з його заснуванням. При кожній церкві існували козацькі школи. Всього у 740 - 746 pp. в межах вільностей Запорізької Січі було 866 шкіл, що свідчить про дуже високий освітній і культурний рівень козацтва. В школах учні у вільний від навчання час виконували різноманітні вправи та рухливі ігри. Дослідники, які вивчали дитячі та юнацькі ігри тих часів, ділять їх на весняні, літні, зимові, підкреслюючи цим сам факт цілорічного фізичного вдосконалення підростаючого покоління.

В козацький період у школах існувало безліч народних звичаїв, котрі формували побут школярів і обов'язковим елементом мали змагальні фізичні вправи та рухливі ігри, цікаво і насичено проходили гак звані свята переходу учня з одного класу до наступного.

Особливе місце в освітній діяльності періоду козаччини посідала січова школа, яка існувала при церкві святої Покрови (берегині козаків) на території Запорізької Січі. Складалась із двох відділів:

а)    для юнаків, що готувались на паламарів і дияконів - завжди там було 30 учнів;

б)    для дітей-сиріт або хрещеників козацької старшини тощо - 50 учнів. їх вчили грамоті, співу, військовому ремеслу. Молодики мали свою управу отамана, кухаря, користувались деякими привілеями. Як описує С. Сірополко, там вчили «...Богу добре молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватись, з рушниці гострозоро стріляти і списом добре колоти».

Школа існувала під безпосереднім проводом козацької старшини, керівником був один з її ченців. В ній поруч з вправами по володінню вогнепальною зброєю застосовувались спеціальні фізичні вправи для вдосконалення техніки верхової їзди, володіння холодною зброєю, правити човном (чайка, дуб...), швидко плавати тощо. Фізична підготовка стосувалась і молодиків церковного спрямування. Відомі випадки декілька разової зміни ряси на козацьку зброю, а іноді священики ставали на чолі козацьких загонів.

В січовій школі органічно поєднувалися елементи фізичного гарту з військовим навчанням. Значна увага приділялась загальноосвітній стороні підготовки майбутніх лицарів, навчання тут було семирічним, безкоштовним. Час перебування молодиків у січовій школі залежав від їх здібностей до військової та духовної науки. Наприклад, Іван Васюта, кандидат у священики, перебував там 18 років.

Січові, старшинські і козацькі школи, стоячи на глибокій національній основі, були своєрідним військово-освітянським навчально-виховним закладом, де реалізувалась прогресивна ідея гармонійного розвитку особистості. У військово-фізичній підготовці козаки домагались гармонійного розвитку фізичних здібностей, вдосконалення життєво важливих навичок у плаванні, бігу, їзді верхи тощо, майстерного володіння видами зброї. Про високий рівень військово-фізичної підготовки на Січі свідчать факти, коли люди з Русі, Польщі, Поділля їздять туди, щоби навчитись лицарського діла, вдосконалити військову вправу.

В.Антонович зазначив, що «Запорожжя було школою, де діставали виховання люди, які потім ставали в Україні полковниками та старшиною».

На Запоріжжі існував культ гармонійного фізичного і духовного розвитку особистості. Слабку тілом або духом людину ніколи не обирали старшиною. Суворе, аскетичне життя запоріжців викликало справедливий подив очевидців, а право називатись запорізьким козаком вважалось найпочеснішою відзнакою не тільки серед українців. Багато польських шляхтичів, а згодом і росіян прагнули здобути військову освіту на Запоріжжі. Так, М.І.Кутузов отримав атестат «знатного товариша Щербишівського куреня Запорізької Січі». Атестати знатних і почесних товаришів Запорізької Січі були видані багатьом військовим та політичним діячам того часу: київському генерал-губернатору Глібову, графу Паніну, князю Проворовському, графу Остерману. Навіть фаворит Катерини II Потьомкін охоче отримав атестат коша Запорізької Січі, вступивши в один із його куренів.

В козацькому війську не було муштри, але обов'язковими були фізичні вправи, щоб утримувати свій фізичний стан, порядок в куренях та «вмножувати військові виступи».

Значно поважалась фізична досконалість козака. Часто за прояв фізичних якостей його називали почесним прізвищем, наприклад Іван Підкова, який міг підряд зігнути 5 підков.

Аналіз історичних матеріалів дає підстави стверджувати, що в Запорізькій Січі функціонувала система фізичного виховання, основу якої складали віковічні звичаї українського народу. Вона носила виключно національний характер. Військово-фізична підготовка запоріжців виступала як системно завершена педагогічна структура, яку складали компоненти:

а)   початковий відбір, де переважає рівень розвитку фізичних і моральних якостей;

б)  традиційно народний здоровий спосіб життя з чітко окресленими народними звичаями, використанням сил природи (водні процедури, загартування водою, сон на повітрі, поміркованість харчування, пости тощо);

в)   національні за своїм змістом специфічні засоби та методи військово-фізичної підготовки (герці, народні види боротьби, двобої навкулачки тощо).

В системі фізичного вдосконалення козаків переважали ігрові та змагальні форми рухових дій, що часто поєднувались з піснями або музикою.

Пріоритетне місце в спеціальній підготовці козаків надавалось:

а)   цілеспрямованому розвитку рухових якостей (піхотинець, на коні тощо);

б)  вдосконаленню навичок у плаванні, пірнанні, бігові, їзді верхи;

в)   володінню різними видами зброї, засобами пересування (віз, човен, галера тощо).

Вінцем розвитку системи фізичного виховання козаків слід вважати відродження національного бойового мистецтва - «Гопака».

Освітянським здобутком Запорізької Січі була реалізація принципу гармонійного виховання (формування) людини. Це особливо помітно в структурі січової школи, де поруч із загальноосвітніми предметами багато уваги приділялось психофізичному вдосконаленню майбутніх козаків.

Як і в попередні епохи, хтось у суспільстві намагався науково обґрунтовувати доцільність фізичного виховання, в часи козаччини це зробив відомий вчений педагог першої половини XVII століття в Україні Єпіфаній Славинецький. Йому належить значне місце серед передових діячів тогочасної освіти. Він виступав прихильником реального навчання, відстоював ідеї педагогічного гуманізму і світського навчання дітей. В його книзі «Гражданство обычаев детских», що вміщала запитання і відповіді, поруч з порадами, як вести себе дитині в школі, вдома, у гостях, багато уваги приділено іграм та фізичним вправам. В одному із запитань йшлося «Що прикрашає грання?». У відповіді вказувалось: «... постійність, чесна веселість, рухливість», тобто грати правдиво, а не обманом чи з хитрощами, щоб у грі перемогти. В цій же книзі названі вправи (рухові дії), рекомендовані дітям. Це ігри з м'ячем, городки, біг, стрибки і підскоки на одній або двох ногах. Під час гри діти повинні бути стриманими, уважно ставитись до слабших. Славинецький розглядав фізичні вправи та ігри як засоби виховання і зміцнення здоров'я. Як педагог він ділив ігри і вправи на доцільні або недоцільні для виховання. До доцільних відніс ті, що розвивають силу, спритність, кмітливість та інші корисні якості і навички. Недоцільними він вважав ігри в карти, кості, також такі, що формують брехню, користь, порожній гонор, лукавство та інші вади.

1.2.3. Фізичне виховання в XVII-XIХ століття

В період нової історії України фізичне виховання здійснювалося в народно-побутових формах, зокрема, в календарній та родинній обрядовості. До складу річного кола української календарної обрядовості входили весняні, літні, осінні та зимові свята. Обов’язковим елементом календарних свят і обрядів були різноманітні фізичні вправи, танці, одноборства, хороводи, рухливі ігри та забави. Характерною особливістю календарних ігор є комічний елемент, що значно підвищував емоційний фон святкувань. Ігрова дія супроводжується відчуттям піднесення фізичних і духовних сил людини після фізичних і психонервових навантажень. З часом календарні свята втратили своє магічне значення, а обряди, що виконувалися, реформувалися в молодіжні й дитячі ігри та розваги.

Традиційна родинна обрядовість включала систему засобів і форм збереження здоров’я матері і дитини. Сформувалася сукупність різноманітних заборон і пересторог, які чітко регламентували поведінку вагітної жінки. Усю сукупність пересторог і заборон умовно можна класифікувати на три групи: психологічні; морально-етичні; оздоровчо-гігієнічні. До психологічних заборон належать ті, які оберігають вагітну жінку від стресових ситуацій. Морально-етичні заборони пов’язувалися з нормами поведінки жінки. Оздоровчо-гігієнічні перестороги включали правила харчування, гігієну та рухову активність жінки. Зміцнення здоров’я новонароджених забезпечувалося шляхом виконання різноманітних родинних обрядів.

Важливе значення для стимулювання росту і розвитку дитячого організму надавалося пестушкам, якими супроводжувалися перші рухи дитини, потічкам – елементарним словесно-руховим іграм дитини з пальцями, руками, ногами; забавлянкам – маленьким віршикам, піснями, що супроводжувалися елементарними рухами. Широко представлені в народній педагогіці ігри для розвитку окремих частин тіла.

У ХІХ ст. набув швидкого розвитку рух, пов'язаний з утворенням спортивних організацій, таких як: «Сокіл», «Січ», «Пласт» та інші.

«Сокіл» — тіловиховне (рухового профілю) товариство, яке відіграло значну роль у національному відродженні слов'янських народів. Перший «Сокіл» постав 1862 у Празі (засновник Мирослав Тирш), з метою поширення не тільки фізкультури (на зразок нім. «турнферайнів»), але й пробудження національної свідомості чеського народу у 1930-их роках чеський «Сокіл» нараховував 600 000 чол.). За прикладом чехів інші слов'янські народи перебрали сокольську ідею, засновуючи свої національні сокольські організації; 1907 вони об'єдналися у Всеслов'янський сокольський союз, який відбував масові сокольські здвиги з участю «Сокіл» слов’янських народів. По радянській окупації всі «Сокіл» ліквідовано як реакційні буржуазно-націоналістичні товариства; те саме в сателітних державах і в Югославії (деякі з них діють у діаспорі).

«Пласт» - скаутська організація України, мета якої: сприяти, як і всебічному патріотичному вихованню, так і самовихованню української молоді на підставі християнської моралі - виховувати українську молодь, і на свідомих, відповідальних та повновартісних громадян місцевої, національної та світової спільнот, і на провідників українського суспільства.

«Січ» — спортивно-протипожежно-фізкультурна організація, поширена в 1900—1930 роках в Галичині, а також на Буковині, Закарпатті та в еміграції. Перша «Січ» заснована Кирилом Трильовським («січовим батьком») в с. Завалля Снятинського повіту 5 травня 1900 року. Далі «Січі» створилися в Коломийському і Городенківському повітах, поширилися в Галичині і Буковині.

1.2.4. Розвиток фізичної культури у XX столітті

Після Другої світової війни посилено спортові контакти із Заходом, розгорнуто масовий фізкультурний рух, підвищено рівень спортивної майстерності. У зв'язку з цим посилився і фізкультурний рух в УРСР. Українські спортсмени здобували чималі успіхи в міжнародних змаганнях (Б. Гуревич, Я. Куценко, Б. Шахлін, В. Чукарін, Л. Латиніна, О. Гончаренко, Є. Буланчик, В. Куц, Н. Откаленко, Л. Лисенко-Шевцова, А. Бондарчук та ін.).

На основі постанови ЦК КПСС і Ради Міністрів СРСР від 9 січня 1959 року «Про керівництво фізичною культурою і спортом у країні» Комітет фізичної культури і спорту при Раді Міністрів УРСР було перетворено на Союз спортивних товариств і організацій УРСР, підпорядкований Всесоюзному спортивному союзові. Обласні, міські, районові й місцеві ради фізичної культури керували працею всіх спортивних організацій, які поділялися на добровільні спортивні товариства, колективи фізичної культури (на заводах і фабриках, у колгоспах і радгоспах) чи спортивні клуби.

Борис Гуревич                    Борис Шахлін                      Лариса Латиніна

На початку 1981 в УРСР було близько 45000 фізкультурних колективів з 15 млн. чол., понад 4 300 спортсменів-розрядників, понад 500 майстрів спорту СРСР, понад 300 майстрів спорту СРСР міжнародної класифікації, близько 60 заслужених майстрів спорту СРСР, 3 000 тренерів та інструкторів, 2 500  класифікованих спортивних суддів. Спортивні споруди: 160000 спортивних майданчиків, у тому числі 20 000 футбольних полів; понад 13 600 спортивних залів, 300 басейнів, 600 лижних баз, 8 000 стрілецьких тирів, 901 стадіон, плавальний центр у Харкові, веслувальний у Херсоні та ін.

Популярний на Україні туризм диспонує понад 50 туристичними базами і понад 800 туристичними й відпочинковими таборами.

1.3. СУЧАСНІ ПРІОРИТЕТИ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ

Фізична культура в Україні є часткою загальної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості. Практика свідчить, що фізична культура, до складу якої входять фізичне виховання, спорт та фізична рекреація, є важливим засобом підвищення соціальної і трудової активності людей, задоволення їх моральних, естетичних та творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків між народами і зміцнення миру. Спорт як органічна частина фізичної культури є сферою діяльності людей, виявлення та уніфікованого порівняння у змаганні їх досягнень в певних видах фізичних вправ. В той же час спорт є часткою міжнародного спілкування, дає можливість демонстрації досягнень суспільства у цій сфері діяльності, сприяє утвердженню гуманістичних цінностей та спортивного авторитету України у світовому співтоваристві.

Розвиток фізичної культури і спорту в Україні, як і в кожній країні світу, обумовлений потребами суспільства, рівнем соціально-економічного розвитку, станом освіти, науки, культури, традицій та ін. Формування основ державної програми розвитку фізичної культури в Україні відбувалося з урахуванням радянської системи фізичного виховання і спорту, яка постійно реформувалася, та традицій українського народу.

У 1991 році відбулося становлення державності України - Верховна Рада УРСР 24 серпня проголосила Україну незалежною демократичною державою.

Перше десятиріччя розвитку фізичної культури і спорту в сучасній Україні характеризується значними проблемами, пов'язаними з умовами існування суспільства:

- глибокою економічною кризою, обумовленою переходом на нові форми економічного господарювання (з державної форми власності на приватну):

- стрімким спадом виробництва у промисловості та аграрному секторі;

- суттєвим зниженням державного фінансування сфери фізичної культури і спорту;

- значним зниженням рівня життя населення;

- порушенням екологічної рівноваги:

- різким погіршенням фізичного розвитку людей і рівня їх здоров'я, скороченням тривалості життя.

З 1991 по 1998 pp. кількість підприємств, організацій та установ, які проводили фізкультурно-оздоровчу роботу, зменшилася на 15.5 тисяч одиниць, а кількість трудящих, залучених до нього процесу, — більш як на 1 млн. чоловік, тобто на 56 відсотків, інструкторів по спорту, що працювали у виробничих колективах, — на 5,7 тис. чоловік. Лише 13 відсотків трудових колективів мали спеціалістів, які проводили фізкультурно-оздоровчу роботу. Це призвело до різкого погіршення рекреації, фізичного та психічного стану працездатної частини населення і проявилося у значному зростанні серцево-судинних, онкологічних, психічних та інших захворювань, зумовило посилення тютюнопаління, алкоголізму, наркоманії.

Тільки за три роки (з 1991 по 1993) припинили діяльність більш як 900 дитячих і підліткових фізкультурно-оздоровчих клубів при ЖЕК, було скорочено 590 посад педагогів-організаторів спортивної роботи з населенням за місцем проживання, більше 3,5 тис. інструкторів фізичної культури у трудових колективах. Переважна більшість населення, особливо в сільській місцевості, практично була позбавлена можливості брати участь у будь-яких формах фізкультурно-оздоровчої і спортивної роботи.

Погіршувався стан утримання і використання матеріально-технічної бази фізкультури і спорту, а приватизація частини спортивних споруд супроводжувалася використанням їх не за призначенням.

Під загрозою руйнування була в цілому досить ефективна система підготовки спортсменів високого класу, скорочувалась мережа дитячо-юнацьких спортивних шкіл, кількість національних змагань і навчально-тренувальних зборів. Спостерігався перехід висококваліфікованих фахівців і спортсменів в інші сфери діяльності або виїзд на роботу за кордон, тобто втрата їх для фізкультури та спорту. Змінилася питома вага позаурочних занять з фізичного виховання в усіх навчальних закладах. У 1998 році Держкомспорт України констатував, що з початку 90-х років чисельність контингенту дітей і підлітків, залучених до регулярних занять у ДЮСШ, підліткових фізкультурно-спортивних клубах за місцем проживання і спортивних секціях, скоротилася на 620 тис. чоловік.

Згортання цієї роботи негативно позначилося на стані здоров'я дітей та підлітків - майже 90% дітей, учнів і студентів мали відхилення у здоров'ї, 50% - незадовільну фізичну підготовку що призвело до посилення антисоціальних проявів - майже кожний десятий злочин в Україні здійснювався підлітками і на 60% збільшилася кількість неповнолітніх, що вживали наркотики.

Значні проблеми розвитку галузі фізичної культури та зумовлені ними негативні наслідки вимагали відповідного відображення у суспільній свідомості, науково-методичного обґрунтування мети, завдань та організації їх вирішення.

Таким чином, упродовж вікової історії на території сучасної України, залежно від природних умов виникали, розвивались і припиняли своє існування різні спільноти людей. В добу палеоліту виник рід як форма колективного співжиття людей, сформувались основи релігійних вірувань, первісного мистецтва тощо. Важливу роль тут відігравало фізичне виховання. В часи формування Київської Русі наші предки зберегли багато самобутніх традицій національного фізичного виховання. З дитинства молоді прищеплювались потрібні у праці та військовій справі вміння, навички і якості. В часи козацької доби побут українців був насичений різноманітними рухливими іграми, змагальними фізичними вправами, що поширювались серед усіх без винятку верств населення. Широке розповсюдження серед молоді народних рухливих ігор, різновидів народної боротьби, боїв навкулачки та ін. сприяло розвитку необхідних фізичних якостей і формуванню на цій основі міцного покоління захисників Батьківщини. Значну роль у ньому процесі відігравали віковічні традиції, серед яких слід відмітити звичаї відповідальності батьків за виховання дітей, особливо юнаків.

Отож фізичне виховання в Україні, що має тисячолітню історію, розвивалося нерівномірно й залежало від багатьох політичних, економічних і географічних умов. Творче використання цієї народної скарбниці в сучасних умовах має велике виховне, освітнє та оздоровче значення.

МЕТА, ЗАВДАННЯ ТА ПРИНЦИПИ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

Однією з найважливіших передумов гармонійності, повноцінного життя, самореалізації особистості є її здоров’я. Недаремно досі не втратило своєї значущості давнє латинське прислів’я «Здоровий дух у здоровому тілі».

Саме на формування здорової, фізично повноцінної особистості спрямоване фізичне виховання. Реалізується фізичне виховання в єдності з розумовим, моральним, трудовим, естетичним вихованням.

Фізичне виховання — система соціально-педагогічних заходів, спрямована на зміцнення здоров’я та загартовування організму, гармонійний розвиток функцій і фізичних можливостей людини, формування життєво важливих рухових навичок та вмінь.

Метою фізичного виховання є зміцнення здоров’я і загартовування організму молодої людини, сприяння фізичному розвитку та підвищенню працездатності. Конкретно фізичне виховання спрямоване на формування, вдосконалення рухових якостей (швидкості, сили, витривалості, гнучкості, спритності), стійкого інтересу до систематичних занять фізичними вправами, прищеплення гігієнічних навичок.

Виходячи із мети змістом фізичного виховання є:

— теоретичні відомості із загальної гігієни та гігієни фізичних вправ, необхідні для самостійних занять фізичними вправами;

— гімнастичні вправи, що сприяють загальному фізичному розвитку;

— легка атлетика;

— рухливі ігри, розраховані на розвиток кмітливості, спритності, швидкості дій, виховання колективізму, дисциплінованості;

— спортивні ігри;

— лижна підготовка;

— кросова і ковзанярська підготовка;

— плавання.

У фізичному вихованні використовують фізичні, природні та гігієнічні чинники.

До фізичних відносять спеціально організовані й свідомо виконувані рухові дії (гімнастику, ігри, туризм). Останнім часом набули популярності різні системи єдиноборств — як українські, коріння яких сягає козацької доби, так і східні.

Природні чинники – це сонце, повітря, вода, що посилюють оздоровчий вплив фізичних вправ.

До гігієнічних чинників належать гігієнічне забезпечення фізкультурних занять, раціональний режим навчальної праці, відпочинку, харчування, сну та ін.

2.1. ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

Будь-яка мета реалізується шляхом її конкретизації в цілому комплексі послідовних, тісно взаємопов'язаних завдань. У цьому контексті завдання можна розглядати як малі, конкретні кроки, що ведуть до кінцевого результату діяльності.

У процесі фізичного виховання вирішується багато завдань, але всі вони можуть бути умовно об’єднані у три групи: освітні, оздоровчі і виховні.

Освітні завдання

Ця група специфічних завдань, що вирішуються у процесі фізичного виховання, полягає в тому, щоб:

• зробити надбанням кожного базові науково-практичні знання, нагромаджені у сфері фізичної культури;

• забезпечити раціональне формування індивідуального фонду рухових умінь і навичок, необхідних у житті, та довести їх до необхідного рівня досконалості;

• навчити кожного застосовувати набуті знання і навички у повсякденному житті з метою самовдосконалення.

Освітня спрямованість фізичного виховання реалізується, перш за все, шляхом планомірної передачі вчителем і наступним засвоєнням учнями певного обсягу знань, систематичним їх поповненням і поглибленням. Сучасні програми фізичного виховання повинні передбачати досить широке коло фізкультурно-спортивних знань, що охоплювали б усі чинники розумної організації і забезпечення життєдіяльності, які в сукупності одержали назву “здоровий спосіб життя”. Це знання про суть фізичної культури, її значення для особи та суспільства, принципи і правила раціонального використання її цінностей; знання суто прикладного характеру, які є необхідною передумовою усвідомленого засвоєння рухових умінь, формування навичок, ефективного використання фізичних можливостей у житті та фізкультурно-гігієнічні знання.

З метою засвоєння знань можуть проводитись спеціальні заняття. В різних країнах теоретичні заняття з питань фізичного виховання, які входять до шкільної програми, називаються по-різному: в США і Японії — це “Навчання здорового способу життя”, в Австралії — “Навчання раціональної організації дозвілля”, у Фінляндії — “Формування навичок здорового способу життя”. В інших країнах читаються й окремі курси з питань, що торкаються здоров’я І рухової активності. Серед них: “Особисте здоров’я”, “Основи раціонального харчування”, “Основи знань у галузі гігієни і самоконтролю” тощо. Обсяг знань з питань організації і дотримання правил та норм здорового способу життя, які входять в обов’язкову програму фізичного виховання, містить близько 10% від загального обсягу часу, відведеного на предмет.

Ґрунтуючись на відповідних знаннях, у процесі фізичного виховання вирішуються і завдання із системного формування і вдосконалення необхідних у житті рухових умінь та навичок. Освітній сенс таких завдань визначив автор вчення про “фізичну освіту” П.Ф.Лесгафт. Він підкреслював, що було б  помилково обмежувати фізичне виховання лише турботою про розвиток тілесних якостей людини. Не менш важливим є вміння свідомо аналізувати окремі рухи, порівнювати їх і об’єднувати в рухові дії та рухову діяльність, керувати ними і пристосовувати до перешкод, спритно і наполегливо долаючи їх. Іншими словами, необхідно навчатись з найменшими зусиллями і за найкоротший проміжок часу свідомо здійснювати найбільшу фізичну роботу.

Без набуття рухових умінь і навичок неможливо домогтись успіху у практичній діяльності. Навіть незвичайні фізичні задатки людини, які вона одержала від природи, так і залишаться потенціями, якщо не реалізувати їх у діяльності, пов’язавши з раціональними способами виконання рухових дій. Формуючись як цілісно відрегульовані способи управління рухами, рухові уміння і навички є необхідними складовими реально проявлених рухових здібностей.

Природна послідовність у формуванні індивідуального фонду рухових умінь і навичок така: на базі вроджених рухових можливостей і елементарних рухів формуються відносно прості рухові уміння, які, закріплюючись, трансформуються в навички. Зі збільшенням числа і різноманітності набутих рухових умінь і навичок зростає можливість швидкого становлення нових практичних умінь, що відповідають вимогам життя.

Ця закономірність повинна враховуватись при реалізації освітніх завдань на всіх етапах багаторічного процесу фізичного виховання. На перших етапах передбачається забезпечити базову фізичну освіту — формування вихідних і основних життєво важливих рухових умінь і навичок (ходьба, біг, керування предметами, подолання перепон тощо). На наступних етапах вирішуються завдання із забезпечення індивідуального фонду умінь і навичок в обсязі, необхідному кожному в житті, та поглиблене вдосконалення умінь і навичок, спрямоване на спеціалізацію у вибраних видах діяльності (в тому числі і спортивній). При цьому, як предмет удосконалення, використовуються не тільки ті рухові дії, які знаходять застосування в повсякденній діяльності (так звані прикладно-побутові та професійно-прикладні), але і ті, які не характеризуються прикладністю, але ефективні у плані різнобічної фізичної освіти та цінні для вдосконалення фізичних здібностей.

Вирішення освітніх завдань не самоціль, їх реалізація спрямована на одержання максимального ефекту від занять фізичними вправами в напрямку їх впливу на фізичну і духовну сферу людини, її здоров’я та творче довголіття. В цьому контексті освітні завдання виступають як обслуговуючі щодо оздоровчих та виховних.

Оздоровчі завдання

Група оздоровчих завдань спрямована на:

• забезпечення оптимального розвитку властивих людині фізичних якостей і на їх основі вдосконалення фізичного розвитку. “Фізичними” прийнято називати вроджені (передані за спадковістю) морфофункціональні властивості, завдяки яким можлива фізична (матеріально виражена) активність,

• зміцнення і збереження здоров’я. Завдання із зміцнення здоров’я вирішуються у процесі фізичного виховання на основі вдосконалення властивих кожній людині фізичних якостей, особливо тих, розвиток яких призводить до піднесення загального рівня функціональних можливостей організму. Але це не означає, що завдання зі зміцнення здоров’я і вдосконалення рухових здібностей у фізичному вихованні повністю співпадають, а їх реалізація не має своїх особливостей.

Зокрема, завдання із загартування та виховання навичок дотримуватись здорового способу життя мають самостійне оздоровче значення, і його реалізація передбачає спеціальну систему фізкультурно-гігієнічних заходів;

• удосконалення будови тіла і формування постави. У комплексі поставлених завдань з метою оптимізації індивідуального фізичного розвитку передбачаються і конкретні завдання із вдосконалення будови тіла. Досконалі форми тіла певною мірою виражають досконалість функцій організму. Одним із виразів нормального фізичного розвитку людини є риси тілесної краси, які свідчать про її життєві сили і тому мають ще й естетичну цінність. Проте, прагнення надати тілу надто вражаючих форм виправдано лише якщо це не стає окремою метою, а підпорядковане інтересам всебічного розвитку особи, й  основним життєво важливим якостям і здібностям. В окремих випадках завдання з регулювання м’язових об’ємів, ваги тіла, виправлення постави та ін. можуть мати і лікувально-профілактичний чи лікувально-корегуючий аспекти;

• забезпечення творчого довголіття як наслідок вирішення попередніх завдань.

В єдності з реалізацією розглянутих специфічних завдань у процесі фізичного виховання вирішуються і загально-педагогічні — виховні завдання.

Виховні завдання

Виховні завдання, які покликаний вирішувати у процесі фізичного виховання кожен педагог, повинні забезпечити соціальне формування особи, виховання членів суспільства, відданих його ідеалам, які відстоюють його інтереси.

Говорячи про якості вчителя, К. Д. Ушинський відзначав, що педагог повинен бути не тільки викладачем, а, й насамперед, вихователем. Головне достоїнство гімназійного викладача він вбачав у вмінні виховувати учнів своїм предметом.

Реалізація виховних завдань сприяє втіленню віковічної мрії людства про гармонію у вихованні, якою вона представлялася кращим мислителям у різні часи та епохи.

Підготовку всебічно розвинених членів суспільства вважав метою виховання Фур’є. В новому світі, за його прогнозами, виросте нова людина, фізично розвинена, творчо активна, знайома з декількома ремеслами, основами наук і мистецтв.

Об’єктивною основою органічного взаємозв’язку всіх сторін виховання є єдність фізичного і духовного розвитку людини.

Вирішення виховних завдань передбачає:

• розвиток інтелекту й утвердження життєвого оптимізму;

• патріотичне та моральне загартування молоді, виховання волі;

• виховання любові до праці;

• розширення сфери естетичного впливу навколишнього середовища на особу.

2.2. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ РОЗВИТОК УЧНІВ У ПРОЦЕСІ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

Вчені різних профілів не раз стверджували, що інтелектуальний розвиток вимагає відповідного фізичного стану, а відомий український педагог В. О. Сухомлинський підкреслював, що інтелектуальне багатство особи (поряд з моральним та естетичним) залежить від гармонії фізичного розвитку, здоров’я і праці.

Зв’язки фізичного виховання з розумовим різнобічні. Насамперед, продумана система фізичного виховання може бути надійним підґрунтям високого рівня розумової працездатності протягом всього дня. В перспективі систематичні заняття фізичними вправами позитивно позначаються на творчому та інтелектуальному довголітті.

Система знань, що постійно розширюється в багаторічному процесі фізичного виховання, набуває все більшого значення і сприяє розвитку інтелекту та збагаченню спеціальними фізкультурними знаннями. Сучасна освічена, та й просто культурна людина немислима без ґрунтовних знань з фізичного виховання.

Освітня суть фізичного виховання тісно пов’язана і з вихованням пізнавальної активності і таких якостей розуму як допитливість, динамічність, гнучкість і гострота, для чого у фізичному вихованні є чимало можливостей. Реалізуючи ці можливості, необхідно поряд з передачею знань оптимізувати пізнавальні процеси безпосередньо в ході занять фізичними вправами, с  понукаючи до осмислення рухових завдань, їх аналізу і корекції. При цьому використовуються наочні посібники, тренажери, різні способи зворотної інформації, моделювання параметрів рухів на макетах, прийоми взаємонавчання, ігровий і змагальний методи. Активізуючи розумову діяльність слід використовувати завдання, що вимагають самостійного пошуку шляхів їх вирішення. Тут, зрозуміло, необхідно враховувати, що можливості пізнавальної активності залежать від віку тих, хто займається, обсягу і змісту засвоєних знань, досвіду практичного їх застосування і рухового досвіду взагалі. Тому, вирішуючи завдання інтелектуального виховання у процесі занять фізичними вправами, важливо поступово переходити від репродуктивної діяльності до продуктивного творчого мислення, яке на вищих ступенях спортивної досконалості націлюється на пошук нових шляхів перевершення абсолютних досягнень.

Специфіка практичної діяльності у процесі виконання фізичних вправ, ігор і змагань дозволяє вдосконалювати такі інтелектуальні здібності як аналіз, порівняння і проектування своїх дій. Вона фактично відтворює життєві ситуації, а тому має велике значення для розвитку підростаючого покоління і, не випадково, називається педагогами “лабораторією формування особистості”.

Сенсорна діяльність суттєво впливає на розвиток психічних процесів, що лежать в основі мислення. В ранньому віці фізичні вправи та ігри допомагають у вивченні рахунку, елементарних арифметичних дій, засвоєнні віршів і речитативів. Під впливом занять фізичними вправами розвивається рухова, слухова, зорова пам'ять, спостережливість і увага.

У свою чергу, інтелектуально розвинені діти досягають кращих результатів у фізичній культурі та спорті. Більше того, однією з причин неуспішності у фізичному вихованні є відставання в інтелектуальному розвитку.

Таким чином, у процесі занять фізичними вправами педагог і учень повинні прагнути не до однобічного розвитку, а до гармонії розуму, душі і тіла. Історичним прикладом переваг такого підходу до виховання є перемога Афін над Спартою. Перші проповідували гармонію розвитку, другі — надавали перевагу лише тілесному розвитку.

2.3. МОРАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ УЧНІВ У ПРОЦЕСІ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

Великі можливості має навчально-рухова діяльність для вирішення завдань морального виховання, що обумовлено її змістом, який включає в себе розмаїття інтелектуальних, пізнавальних, емоційних і моральних компонентів, та формами організації, в яких поведінка відкрита для спостереження вчителем у різноманітних ситуаціях і емоційних станах (часто на межі людських можливостей). При цьому, наявність постійних тісних контактів і емоційність взаємовідносин відкривають перед педагогом можливості для створення необхідних для виховання ситуацій. Такі ситуації мають, наприклад, місце в умовах суперництва, що вимагає дотримання певних правил, норм спортивної етики, поваги до суперника.

 Методика формування моральної свідомості і поведінки повинна бути звернена до духовної суті. Сам зміст навчально-рухової діяльності включає ситуації, які можна використовувати для виховання почуття поваги до слабкого, почуття обов’язку і відданості, почуття відповідальності, власної гідності, гордості, совісті, сором’язливості тощо.

Процес формування моральної поведінки і звичок пов’язаний з необхідністю використання методів заохочення і покарання, привчання і вправляння, які сприяють прояву і закріпленню необхідних і гідних способів поведінки.

У моральному вихованні не треба забувати, що кожен вік своєрідний і вимагає вибору шляхів і засобів, що найкраще вплинуть на особу, яка розвивається. Дотримання принципу індивідуального підходу передбачає відповідність педагогічних впливів до життєвого досвіду, сил і можливостей. Діти, особливо підлітки, швидко стають дорослими. Тому важливо не допускати ускладнення різноманітних завдань, доручень, що вимагають максимальної відповідальності, напруження духовних, вольових зусиль. Необхідно також пам’ятати, що в межах одного віку, кожна особа неповторна. Вона має свої власні інтереси, захоплення, потреби, оцінки. Саме тому виховний процес, ґрунтуючись на індивідуальних особливостях, повинен створювати можливості для виникнення і прояву нових, цінніших інтересів і потреб.

Добре відоме значення у виховній роботі яскравого морального прикладу.

Тут важливий і власний приклад, і приклади високого прояву моральних і вольових якостей кращих спортсменів на змаганнях, у творчій праці та побуті. На жаль, у фізкультурно-спортивній діяльності немало протилежних прикладів і фактів неетичної поведінки, розв’язаності, грубощів та ін. Обов’язок учителя — використовувати їх як фактор виховного впливу. Вирішальною умовою успіху при цьому є формування єдиної творчої етичної позиції в колективі при оцінці конкретних форм поведінки. Це накладає на спортивних педагогів додаткову відповідальність за своє моральне обличчя та етичну бездоганність вчинків.

Один із загальних висновків дослідження, яке було проведене у 1908-1909 рр. у міжнародному масштабі на тему: “Моральне навчання і моральне тренування у школах”, проголошувало, що вчитель, який здійснює виховання, повинен бути молодим, або зберігати подобу молодої людини; бути привабливим і цим притягувати дитину; бути морально чистим; відмовлятись від особистих бажань, якщо вони не співпадають з бажаннями дітей; любити їх більше від себе; бути справедливим; не оточувати себе фаворитами; бути щирим і чесним.

Про можливість патріотичного виховання у процесі занять фізичними вправами свідчить діяльність спортивно-просвітницьких товариств і організацій Східної Галичини на початку XX століття.

Якими б значними не були результати, досягнуті в удосконаленні фізичних якостей і рухових можливостей особи, вони можуть виявитись некорисними для суспільства, якщо їх власник не вихований морально і якщо у нього немає активного прагнення прикласти свої сили на користь суспільства.

2.4. ВИХОВАННЯ ВОЛІ В ПРОЦЕСІ ЗАНЯТЬ ФІЗИЧНИМИ ВПРАВАМИ

Більшість з того, що розуміють під фізичним вихованням, є одночасно і вихованням волі. У процесі навчання рухів, удосконалення фізичних здібностей обов’язково приводяться в дію, виявляються і розвиваються вольові риси особи. Без цього немислима реалізація жодного завдання на шляху до фізичної досконалості.

Серед вольових якостей, які найбільше піддаються впливові у процесі фізичного виховання є: цілеспрямованість (підпорядкування всіх сил для досягнення бажаного результату); наполегливість і впертість, що проявляються при подоланні труднощів; витримка (здатність регулювати власні почуття і настрої); рішучість і сміливість (здатність швидко приймати рішення і діяти всупереч небезпеці); ініціативність (долання труднощів нетрадиційними засобами і методами).

Специфічними “фактами” виховання вольових якостей є систематичне долання постійно зростаючих труднощів. При цьому труднощі повинні відповідати можливостям. Тобто, логіка процесу фізичного виховання і логіка виховання волі співпадають, тому що підпорядковані одним закономірностям і принципам (систематичність, прогресування, доступність).

Окрім названого, для виховання волі використовують (особливо у спорті) спеціальні завдання і установки, що вимагають подолання додаткових труднощів.

У процесі занять фізичними вправами проявляються такі основні типи вольових зусиль:

• вольові зусилля при концентрації уваги. Вони необхідні для подолання відволікаючих факторів (суперники, публіка та ін.). Вольові зусилля потрібні і для збереження уваги при втомі.

• вольові зусилля при інтенсивних м’язових напруженнях. М’язові напруження, які проявляються у процесі виконання фізичних вправ, зазвичай, перевищують рівень тих, що мають місце

в побуті. Це особливо виражено в ігровій та змагальній діяльності.

 • вольові зусилля, пов’язані з необхідністю долати втому під час тренувань і, особливо, змагань. У цих випадках вольові зусилля, спрямовані на подолання труднощів, обумовлених функціональними зрушеннями в організмі (небажання продовжувати роботу, біль, потреба терпіти).

• вольові зусилля, пов’язані з подоланням негативних емоцій (страху, невпевненості, розгубленості і т.п.), які виникають внаслідок психічних травм, падінь, зустрічі з “незручними” суперниками і т. ін.

• вольові зусилля, пов’язані з дотриманням певного режиму життя, тренування і харчування.

Оскільки процес фізичного виховання немислимий без прояву вольових зусиль, то вже самі заняття фізичними вправами сприяють вихованню вольових якостей.

Формування вольових якостей сприяє становленню особистості як суб’єкту діяльності здатного вільно, в рамках усвідомленої необхідності, визначати свою поведінку і діяльність та нести відповідальність за її результати.

2.5. ПРИНЦИПИ У СИСТЕМІ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ

Загальне визначення принципу трактується у російському словнику як “основне початкове положення будь-якої теорії, вчення, науку й т.п.”. У системи освіти і під принципом слід розуміти “керівне становище”, “основне правило”, “установка”. Практичне значення принципів у тому, що вказують чітко йти до запланованої мети, виключаючи шлях спроб і помилок, розкривають логіку вирішення завдань і окреслюють головні правила реалізації. До принципів, що відбивають ідейні основи системи виховання та утворення, слід зарахувати загальні соціальні принципи виховної стратегії суспільства. Вони передбачають використання соціальних, чинників (культури, виховання, освіти) задля забезпечення спрямованого всебічного гармонійного розвитку особистості й органічного зв’язку виховання з практичним життям суспільства.

 У системі фізичного виховання ці принципи переломлюються в основних керівних положеннях, відповідно до якими здійснюється вся практика фізичного виховання. Соціальні принципи гарантують єдність усіх сторін виховання у процесі фізичного виховання (розумового, естетичного, трудового, фізичного); забезпечують найбільший оздоровчий ефект, оздоровлення та підтримка хорошої загальної працездатності; відбивають основної функції фізичного виховання у справі всебічної фізичної підготовки людини до трудової й інших видів діяльності, зокрема військової. Вищевикладені функції, трансформовано у загальні принципи системи фізичного виховання (принцип розвитку особистості, принцип оздоровчої спрямованості, принцип наочності).

У системі освіти та виховання уже мають місце загальнопедагогічні принципи, відбивають основні закономірності навчання (принципи дидактики). Вони переломлюються у фізичному вихованні як загальнометодичні принципи і мають у собі низку універсальних правил методики, без яких не можна на вищому якісному високому рівні розв’язувати завдання навчання і виховання.

Крім цих принципів на практиці фізичного виховання мають місце специфічні принципи, котрі окреслюють ряд специфічних закономірностей фізичного виховання, і правила його системної побудови.

Отже, у системі фізичного виховання використовують як керівне положення як загальносоціальні, загальнопедагогічні, загальнометодичні та специфічні принципи.

Загальнометодичні принципи

Загальнометодичні принципи - це основні положення, що визначають загальну методику процесу фізичного виховання. Систематичний вплив фізичних вправ на організм, і психіку буде успішним у разі, коли методика застосування фізичних вправ цілком узгоджується з закономірностями цих впливів. Закономірності відображають основні положення, і навіть рекомендації, виготовлені з даних науки, які вивчають різні боки процесу фізичного виховання. Розглядаючи загальнометодичні принципи, ми розкриваємо основні закономірності фізичного виховання і з’ясовуємо його методичне становище.

Принцип свідомості і активності

Призначення принципу свідомості і активності у фізичному вихованні у тому, щоб сформувати цілком осмислене ставлення, стійкий інтерес й потреби до фізкультурно-спортивної діяльності, і навіть спонукати до оптимальної активності.

Реалізація даного принципу має проходити через накопичення знань, глибоке розуміння техніки різних вправ, виховання свідомого і активного ставлення до процесу фізичного виховання.

Свідомість — це здатність людини правильно орієнтуватися в об’єктивних закономірностях, розуміти їх, і згідно з ними здійснювати свою діяльність. Основою свідомості є передбачення результатів своєї роботи і постановка реальних завдань. Свідомість надає навчанню характер який значною мірою виховує і сприяє формуванню високих морально-психологічних рис особистості. У процесі фізичного виховання, передусім має бути забезпечене свідоме ставлення до занять фізичними вправами загалом. Тоді буде створено досить сильні й стійкі стимули, які спонукатимуть роками приділяти час для занять. Від викладача фізичного виховання і тренера з великою мірою залежить створення вагомих мотивів і високої мети, стимулюючих стійкий і здоровий інтерес до обраного напрямку чи виду фізичного виховання загалом.

Для успіху фізичного виховання важлива також свідома діяльність у процесі вирішення кожного завдання, поставленого викладачем. При постановці кожної конкретної вимоги треба наскільки можна доводити до свідомості людей котрі займаються фізичним вихованням його значення. Один із істотних сторін педагогічного майстерності викладача фізичного виховання полягає у вмінні створювати здоровий інтерес до виконання кожного завдання. Ефективність процесу фізичного виховання значною мірою залежить від того, наскільки учні привчені аналізувати свої дії і творчо шукати шлях їх поліпшення. Це досягається застосуванням таких методів, як словесний розбір, аналіз стану і самоаналіз виконуваних дій. Дуже істотна роль свідомості полягає в опануванні техніки виконуваних рухів, спонукаючи до мислення у процесі оволодіння та управління рухами. Викладач цим створює реальні передумови підвищення рухових функцій. Це реакція організму на уявну роботу, коли попереднє обмізковування завдання істотно підвищувало ефективність навчання. У психології це явище набуло найменування ідеомоторне тренування.

Активність — це міра чи величина що проявляється людиною в певній діяльності, ступінь включення в роботу. Активність в дидактичному плані постає як передумова, умова і результат свідомого засвоєння знань, умінь і навичок.

Відповідно до теорії діяльності за С. Л.Рубінштейна, Л. С. Виготского, А. Н. Леонтьева активність людини  великим чином, залежать від свідомості. У цьому свідомість спрямовує і регулює діяльність у вигляді таких категорій, як знання, мотивація, потреби, інтереси і цілі.

З цього принципу випливають такі вимоги.

1. Постановка цілей й завдань заняття та їх усвідомлення.

2. Свідоме вивчення й освоєння рухових дій у педагогічному процесі.

3. Усвідомлення засобів і можливостей застосування набутих знань, умінь, навичок в практичному житті.

4. Виховання ініціативності, самостійності творчого активного ставлення до процесу фізичного вдосконалення.

Зростанню свідомості і активності сприяє застосування викладачем спеціальних методичних прийомів: контроль і оцінка дій аналіз виконання рухів, навчання самоконтролю за своїми діями у вигляді м’язових відчуттів, ілюстрація завдань із допомогою наочних посібників, використання зорових і слухових орієнтирів у навчанні вправ, уявного відтворення вивчених рухів, (ідеомоторне тренування), розмова, розбирання техніки.

Принцип наочності

Принцип наочності зобов’язує будувати процес фізичного виховання із використанням наочності під час навчання. Наочність означає залучення органів чуття людини у процесі пізнання.

Практична наочність у процесі фізичного виховання виявляється у таких

формах, як зорова, звукова і рухова.

Зорова наочність - (демонстрація рухів у цілому і вроздріб з допомогою орієнтирів, наочних посібників, навчальних відеофільмів та інших.) сприяє переважно уточненню просторових і просторово-часових характеристик рухів. Роль зорової наочності надзвичайно важлива на початкових етапах оволодіння новими руховими діями. Зорова наочність цінна і у вдосконаленні спортивно-технічної майстерності для найтоншого диференціювання рухів.

Звукова наочність (у різноманітних звукових сигналах) має переважне значення в уточненні тимчасових і ритмічних характеристик рухових актів. Вона істотно доповнює зорову наочність, ділячи з нію провідну роль на завершальних етапах навчання рухів.

Слід зазначити, що сприйняття через зорову систему відбувається на трьох рівнях: відчуття, сприйняття і помилкове уявлення, а ще через слухову систему — лише на рівні уявлення (Б. Г.Ананьев, 1957). Людина запам’ятовує 15% інформації, одержаної у мовної формі, і 25% — в зорової. Якщо ж обидві ці способb передачі інформації використовуються одночасно, може сприйняти до 65% змісту цієї інформації (Н.В.Краснов, 1977).

Рухова наочність є найбільш специфічною для фізичного виховання. Її значення виключно велике, особливо в освоєнні найскладніших рухів, коли провідним методом є спрямовуючі і виконані рухи. Особливість рухової наочності у тому, що вона поруч із уточненням рухів у просторі та у часі забезпечує змогу орієнтуватися у поступовій динаміці діючих внутрішніх та зовнішніх сил, особливо інерційних і реактивних.

Принцип доступності і індивідуалізації

Принцип доступності і індивідуалізації у фізичному вихованні означає вимагає оптимальний підбір, відповідність завдань, засобів і методів фізичного виховання можливостям людей котрі займаються.

 При реалізації принципу мусить бути враховано готовність до навчання, виконання того чи іншого тренувального навантаження та доступності завдань.

Готовність до виконання завдань залежить від рівня фізичного і інтелектуального розвитку, і навіть від суб’єктивної установки, яке виражається в навмисній, цілеспрямованій і вольовій поведінці.

Призначення принципу доступності та індивідуалізації полягає в наступному:

1). Забезпечувати найоптимальніші умови на формування рухових умінь і навичок, розвитку фізичних якостей, вдосконалення фізичної працездатності;

2). Виключати негативні, шкідливі наслідки для організму людини від надмірних, непосильних тренувальних навантажень, вимог, завдань.

 Критеріями визначення доступних навантажень і завдань є:

1). Об’єктивні показники:

 - показники здоров’я (артеріальний тиск, різні функціональні проби, кардіограми та інше.);

 - показники тренованості (динаміка спортивних результатів, динаміка зростання фізичних якостей та програми технічної підготовленості, МСК - максимальне споживання кисню, ЖЕЛ — життєва ємність легень та ін.);

2). Суб’єктивні показники (сон, апетит, самопочуття, бажання тренуватись і грати брати участь у змаганнях та інше.).

Доступність завдань, засобів і методів фізичного виховання визначається багатьма чинниками, які умовно можна з’єднати у групи. До першої групи відносяться чинники, що характеризують загальні особливості певного контингенту (групи, команди). До другої - індивідуальні особливості кожного. Третя група чинників виникає у зв’язку із динамікою спільних і індивідуальних змін у процесі фізичного виховання. До четвертої групи слід віднести особливості самих завдань, засобів і методів фізичного виховання.

Загальні і індивідуальні особливості постійно змінюються. Змінюється фізіологічний і психічний стан протягом заняття, а отже ступінь доступності того чи іншого завдання й вимоги до нього. Під час багаторічного процесу фізичного виховання змінюються особливості. У зв’язку з цим постійно повинна переглядатися доступність засобів і методів навчання і виховання. Повинні прийматися до уваги також особливості самих завдань, засобів і методів фізичного виховання. Оцінка їхньої доступності випливає з цих двох моментів. По-перше, з безпосередньо оцінки контингенту тих що займаються. По-друге, з співставлення цієї оцінки з чинниками, пов’язаними із загальними і індивідуальними особливостями у тому числі і у динаміці.

Отже, завдання реалізації принципу доступності і індивідуалізації ставить викладача фізичного виховання перед надзвичайно складною мінливою картиною безлічі різних чинників, які потрібно постійно враховувати. У цьому необхідно передбачити подальші зміни всіх згаданих чинників для перспективного програмування впливів.

Специфічні принципи фізичного виховання

Принцип безперервності процесу фізичного виховання

Сутність принципу безперервності у фізичному вихованні розкривається у таких засадничих положеннях.

1. Перше становище принципу безперервності передбачає, що фізичне виховання є цілісної системою, у якій передбачається послідовність у проведенні занять фізичними вправами. Послідовність є найважливіша умова процесу навчання рухам та процесу виховання фізичних якостей.

Реалізація цього положення у процесі фізичного виховання визначається дидактичними правилами: “від легкого до важкого”, “від простого до складного”, “від освоєного до неосвоєного”, “від знань до умінь”. Їх грамотне виконання забезпечує успіх у рішенні освітніх завдань фізичного виховання.

Закономірності виховання сили, швидкості, витривалості та інших фізичних якостей також вимагають суворої послідовності впливів фізичних вправ. Розвиток кожної фізичної якості відбувається внаслідок адаптаційних функціональних і морфологічних змін в організмі. Це передбачає сувору послідовність у постановці підвищених вимог до функцій. І тому використовуються фізичні навантаження вищі, ніж, до яких організм звик.

При побудові процесу визначення послідовності навчання руховим діям та виховання уже фізичних якостей повинна ґрунтуватися на знаннях і свідомому врахуванні позитивного і негативного “перенесення” навичок і фізичних якостей.

У віковому і багаторічному плані послідовність у будівництві процесу фізичного виховання залежить від тенденції: від загального широкого фундаменту фізичної підготовки до глибшої і вузької (спеціалізованої) підготовки. Послідовність вирішення завдань фізичного виховання масштабу занять (урок) визначається наступними явищами, які залишаються після виконання  певних видів фізичних вправ (наприклад, доцільно швидкісні вправи поміщати на початку заняття, а витривалість - наприкінці.

2. Друге становище принципу безперервності зобов’язує фахівців із фізичної культури та спорту при побудові системи занять забезпечити постійну наступність ефекту занять, усунути великі перерви них з метою уникнення руйнівного впливу, та зберегти той рівень який досягли на даний час.

Якщо відбувалося навчання руховим діям та розвивалися фізичні якості ефект від участі проведеного заняття повинен нашаровуватися на ефект попередніх занять із тим, аби в результаті відбулася акумуляція цих ефектів. Ступінь акумуляції ефекту занять залежатиме від тривалості інтервалів часу, розподілених на кожне окреме заняття. Отже, перерва між заняттями має бути оптимальною. У практиці добре відомо, що мала ефективність навчання рухам і фізичних якостям спричинена тривалими інтервалами між заняттями. Сформованість рухово-координаційного зв’язку дуже нестійка і швидко згасає за коли є тривалі інтервали між заняттями.

Принцип системного чергування навантажень та відпочинку

Системне чергування навантажень та відпочинку у процесі фізичного виховання є важливим становищем, від якого в остаточному підсумку залежить сумарний ефект занять. Оперуючи різними варіантами відпочинку між заняттями (ординарний, жорсткий, і суперкомпенсаційний), і навіть величиною і спрямованістю навантажень можна домогтися максимальної ефекту при досить частому проведенні занять із великою напруженістю. Проте, враховуючи гетерохронність та різночасовість відновлення різних сторін оперативної працездатності, спонукає до побудови системи занять тижневого циклу, або дня, щоб уникнути негативні наслідки і досягнути позитивний ефект.

Задля збереження підвищеного рівня функціонування різних систем організму потрібні повторні навантаження через суворо визначені інтервали відпочинку. При тривалому інтервалі відпочинку між навантаженнями відбудеться реадаптація — можливість організму повернутися до вихідного рівня. При більш коротких інтервалах відпочинку працездатність організму не встигає відновитися. Систематичне повторення навантажень і натомість недовідновлення приведе до зниження працездатності організму внаслідок виснаження ресурсів. Спочатку це відбуватиметься в фізіологічних межах, та можливо приведе до перетренованості і до більш глибоких патологічних явищ. Найкращим оптимальним інтервалом відпочинку буде такий проміжок часу між навантаженнями, який знадобиться до появи фази надвідновлення (суперкомпенсації). При вихованні фізичних якостей при першій-ліпшій нагоді доцільно користуватися тільки оптимальними інтервалами відпочинку. Залежно від створення низки обставин у визначені моменти бувають корисними і одинарні і скорочені “жорсткі” інтервали.

Отже, специфічним для реалізації принципу системного чергування навантаження відпочинку у фізичному вихованні є побудова чіткої системи та послідовності впливів з урахуванням “наслідкових” явищ. Цим визначаються такі методичні шляхи реалізації принципу, як:

 - раціональна повторність завдань;

- раціональне чергування навантажень та відпочинку;

- повторюваність і варіативність завдань і навантажень.

Принцип поступового нарощування розвиваючо-тренуючих впливів.

Цей принцип обумовлює необхідність систематичного підвищення вимог до прояву за рахунок підвищення складності завдань і збільшення навантажень.

Прогресуючий розвиток фізичних якостей можливий лише за умови систематичного підвищення вимог до функціональної діяльності організму людини. У основі механізму розвитку сили, витривалості та інших фізичних якостей, як відомо, лежать пристосувальні (адаптаційні) функціональні перебудови в організмі у відповідь на фізичні навантаження, перевищуючи свої величини (інтенсивності чи тривалості) до яких організм пристосувався. Важливо вибрати оптимальне навантаження, розуміючи під цим ту мінімальну величину інтенсивності, що викликає пристосувальні перебудови в організмі. Більш інтенсивний вплив веде або до перенапруги, або за надмірного перевищення фізіологічних можливостей, до зриву нормальної діяльності організму. Доказано, що в початківців спортсменів приріст сили відбувається однаковою мірою і за помірковано великих зусиль і при біляграничних навантаженнях. І тут втрачає сенс застосовувати біляграничні навантаження щоб уникнути перенапруги тих систем організму, які до них не підготовлені (серцево-судинна система, опорно-руховий апарат, та ін.). Слід зазначити, що підвищене навантаження надає неоднаковий вплив на різні системи органів. Окремі адаптуються до нових, підвищених вимог порівняно легко і швидко, інші - навпаки. У цьому функціональні перебудови протікають швидше, морфологічні - повільніше. Динаміка підвищення фізичних навантажень має узгоджуватися зі ступенем і характером зазначеної гетерохроності пристосувальних перебудов окремих систем організму.

Для вдосконалення рухових дій у процесі навчання характерно як систематичне вдосконалення деталей технічного прийому, так і поступова зміна техніки рухів у зв’язку зі збільшенням фізичних можливостей.

В основі вдосконалення рухових навичок лежить процес навчання різних функціональних систем, відповідно щоразу до умов мінливості здійснення діяльності. Отже, основною передумовою навчання цих систем має бути систематична зміна мети і ускладнення вимог щодо завдань та підвищення рівня вивчення рухових дій.

Успішне та тривале вдосконалення рухових навичок за таких умов значним чином вимагає забезпечення їх міцності і поетапного закріплення досягнутих результатів. Тут ми зустрічаємося з діалектичною єдністю таких суперечливих тенденцій, як мінливість з метою вдосконалення, збереження й стабільність досягнутого рівня задля забезпечення надійності рухового досвіду та його використання.

Отже, принцип поступового нарощування развиваючо-тренуючих впливів передбачає планомірне збільшення і відновлення завдань у бік їхнього ускладнення, збільшення обсягів і інтенсивності навантаження зі зростанням функціональних можливостей організму.

Принцип адаптованого збалансування динаміки навантажень

Цей принцип випливає із трьох основних положень, відповідно до яких визначено типові форми динаміки сумарною навантаження у межах етапів фізичного виховання.

1. Сумарне навантаження, яке у процесі фізичного виховання, має бути таким, щоб його застосування не викликало негативних відхилень у здоров’ї. Дане положення передбачає систематичний контроль над акумулятивним ефектом навантаження, принаймні адаптацію застосовувану у навантаженні, тобто. переходу пристосувальних змін - у стадію стійкого стану, необхідно почергове збільшення параметрів сумарною навантаження.

2. Що вищий досягнутий рівень підготовленості, то більше збільшення параметрів навантаження.

3. Використання сумарних навантажень у фізичному вихованні передбачає на окремих етапах у системі її занять тимчасове зниження, або стабілізацію, чи тимчасовий збільшення.

Вищесказане дає підстави для використання у фізичному вихованні двох форм динаміки сумарною навантаження: ступеневого, що ведеться і хвилеподібно. У принципі так можна користування на лінійно-висхідній формі. Її можна використовувати в дуже коротких по тимчасовим показниками етапах.

Принцип циклічної побудови занять

Процес фізичного виховання — це замкнутий круговорот певних занять і етапів та циклів. Відповідно до цього розрізняють три види циклів: мікроцикли  (тижневі), які характеризуються застосування вправ одночасно з їхньою різнонаправленістю, чергуванням навантаження та відпочинку; мезоцикли (місячні), які включають у собі від двох до шести мікроциклів, у яких з  мінюються зміст, порядок чергування і співвідношення коштів; макроцикли (річні), у яких  розгортається процес фізичного виховання протягом довгострокових стадій.

Цей принцип націлює фахівців із фізичного виховання і спорту здійснювати побудову системи занять із урахуванням психології та у межах завершених циклів, з урахуванням прогресування акумуляції ефекту занять, загального плану фізичного виховання і поступального розвитку спільної програми та спеціальної підготовленості.

Принцип вікової адекватності напрямів фізичного виховання

Цей принцип зобов'язує послідовно змінювати спрямованість фізичного виховання відповідно з віковими етапами і стадіями людини, відповідно до зміни періодів  онтогенезу і особливо періоду вікового фізичного розвитку організму (дошкільний, молодший, середній, старший вік).

В період вікового дозрівання спрямованість фізичного виховання має передбачати загальні широкі фізичні впливи на  організм.

Це проявляється в формуванні кола рухових умінь і навичок та у різнобічному фізичному розвитку. У шкільний період дотримання цього принципу зобов'язує також враховувати при вихованні фізичних якостей зони відчуттів, у яких створюються найсприятливіші можливості для розвитку тих чи інших фізичних якостей людини.

Юнацтво і нарешті перший зрілий вік (приблизно до 35 років) створюють сприятливі можливості і дають змогу  найбільш повноцінно реалізувати свої функціональні можливості організму. Багатьом спрямованість фізичного  

виховання проявляється у вигляді пролонгованої загальної фізичної підготовки. Для юнацтва характерне активне заняття спортом і досягнення на цій основі результатів.

У другому зрілому віці,  під час стабілізації функціональних можливостей, спрямованість фізичного виховання постає як чинник підтримки досягнутої хорошої загальної працездатності, та високого рівня фізичної підготовленості.

У пізні періоди (жінки — з 55 років, чоловіки — з 60 років) фізичне виховання допомагає протидіяти впливу різних негативних факторів для здоров'я людини. Заняття фізичними вправами набувають фізкультурно-  оздоровчий характер.

Загалом, принцип вікової адекватності напрямів фізичного виховання є основним у процесі багаторічних занять фізичними вправами.

Розглянуті принципи розкривають різні закономірності і цілісність процесу фізичного виховання. Вони становлять не суму, а єдність принципових методичних положень, взаємно обумовлених і доповнюють одне одного. Недотримання одного з принципів може розладнати весь складний процес фізичного виховання і зробити майже безплідним велику працю викладача та його учнів.