ОСНОВИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА. ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ.

1. Відносини, які регулюються цивільним правом.

2. Поняття і загальна характеристика цивільної правоздатності і цивільної дієздатності.

3. Поняття юридичної особи.

4. Особисті немайнові права фізичної особи.

5. Загальні положення про право власності.

6. Поняття та види цивільно-правових договорів.

Цивільне право – одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому.

Цивільне право – це галузь права, що регулює майнові та особисті немайнові відносини, за участю громадян (фізичних осіб, організацій, юридичних осіб) та інших соціальних утворень на засадах юридичної рівності сторін.

Система цивільного права України визначає розміщення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв’язком її елементів юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини – загальну і особливу.

Загальну частину цивільного права складають правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про суб’єкти та об’єкти цивільного права, правочини, представництво й довіреність, строки та терміни, позовна давність.

Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин. Вона криє в собі такі інститути: особисті немайнові права фізичної особи, право власності та інші речові права; зобов’язальне право; право інтелектуальної власності; спадкове право.

Основним НПА в цій галузі права є Цивільний кодекс України.

Цивільно-правові відносини – це врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності учасників, які є носіями суб’єктивних цивільних прав та обов’язків, що виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

Майнові відносини – це конкретні вольові економічні відносини, що складаються між суб’єктами з приводу належності, набуття, володіння, користування і розпорядження майном. Майнові відносини, засновані на адміністративному підпорядкуванні однієї сторони іншій, цивільним законодавством не регулюються.

Особисті немайнові відносини виникають на підставі здійснення особистих немайнових прав, зокрема, право на життя, право на охорону здоров’я, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на повагу до людської гідності, право на свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості.

Учасниками (суб’єктами) правовідносин є фізичні особи та юридичні особи. Учасниками цивільних відносин є також держава Україна, АР Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Об’єктами правовідносин є матеріальні або нематеріальні блага, з приводу яких склалися правовідносини. На їхню охорону спрямовані взаємні суб’єктивні права і юридичні обов’язки(речі, дії, в тому числі послуги; результати духовної та інтелектуальної творчості; особисті немайнові блага – честь, гідність, ім’я, життя, здоров’я тощо).

Права та обов’язки суб’єктів правовідносин становлять зміст правовідносин.

Підставами виникнення цивільних правовідносин є юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного права пов’язують настання правових наслідків.

Згідно нового “Цивільного кодексу України” підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є:

· Договори та інші право чини;

· Створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

· Завдання майнової(матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

· Інші юридичні факти.

Цивільні права та обов’язки виникають також із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.

Цивільні права та обов’язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства, з актів органів державної влади, органів влади АР Крим або органів місцевого самоврядування. Цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду або з настанням чи не настанням певної події.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Отже, фізичні особи – це суб’єкти цивільних правовідносин, до яких належать: громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Цивільна правоздатність – це здатність мати цивільні права та обов’язки. Цивільну правоздатність мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність виникає у момент її народження і припиняється зі смертю. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки.

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Фізична особа, яка не досягла 14 років має часткову цивільну дієздатність. Вона має право:

· Самостійно вчиняти дрібні побутові право чини;

· Здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом.

Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

Неповну цивільну дієздатність мають особи у віці від 14 до 18 років. Крім вище перелічених правочинів, вони мають право:

· Самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

· Самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом;

· Бути учасником( засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом чи установчими документами юридичної особи;

· Самостійно укладати договір банківського вкладу(рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесенням нею на своє ім’я(грошовими коштами на рахунку).

Неповнолітня особа вчиняє і інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону.

Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття).

У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років, і має бажання займатися підприємницькою діяльністю.

Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами і тим ставить себе чи свою сім’ю у скрутне матеріальне становище.

Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена встановлюється піклування. Ця особа може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини. Всі інші правочини вони вчиняють за згодою піклувальника. Одержання заробітку, пенсії, стипендії та розпорядження ними здійснюється піклувальником.

У разі видужання фізичної особи чи припинення зловживання нею спиртними напоями чи наркотичними засобами, суд поновлює її цивільну дієздатність.

Фізична особа може бути визнана судом не дієздатною, якщо вона внаслідок хронічного стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Над недієздатною фізичною особою не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від її імені та в її інтересах вчиняє її опікун. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою несе її опікун.

За позовом опікуна або органу опіки і піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психологічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними.

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Юридична особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів, відповідно до статті 87 Нового Цивільного кодексу України. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування. Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках, встановлених законом.

Юридичні особи можуть створюватися у формі товариства, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Установою є організація, створена однією або кількома особами, які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками, можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.

Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

Для створення юридичної особи її учасники розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма засновниками. Установчими документами є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками. Постанова створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником. Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Вона повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову норму.

Юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Юридична особа може мати свої філії і представництва. Вона відповідає за своїми зобов’язаннями усім належним їй майном. Органами управління товариства є загальні збори його учасників і виконавчий орган.

Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам – правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

Юридична особа ліквідується:

за рішенням її учасників або органу юридичної особи (закінчення строку, досягнення мети);

за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи.

Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав. Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно. Відповідно до Конституції України фізична особа має такі немайнові права:

- право на життя,

- право на охорону здоров’я,

- право на безпечне для життя і здоров’я довкілля,

- право на свободу та особисту недоторканість,

- право на недоторканість особистого і сімейного життя,

- право на повагу до гідності та честі,

- право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції,

- право на недоторканість житла,

- право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування,

- право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Перелік особистих немайнових прав, які встановлені Конституцією не є вичерпним.

Особистим немайновим правом, що забезпечує природне існування фізичної особи є право на життя. Фізична особа має невід’ємне право на життя, якого вона не може бути позбавлена. Медичні, наукові та інші досліди можуть проводитися лише щодо повнолітньої дієздатності фізичної особи за її вільної згоди. Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повлітньої фізичної особи. Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних та соціальних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна.

Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує 12 тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки. Повнолітня жінка має право за медичними показниками на штучне запліднення та перенесення зародка в її організм.

Особистими немайновими правами, що забезпечують природне існування фізичної особи є також право на охорону здоров’я, право на медичну допомогу, право на донорство.

Фізична особа, яка досягла 14 років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла 14 років проводиться за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування. У невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків, опікуна чи піклувальника.

Повнолітня дієздатна особа має право також бути донором крові, Ії компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин. Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом. Фізична особа може дати письмову згоду на донорство її органів та інших анатомічних матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити його. У разі імплантації органів та інших анатомічних матеріалів члени сім’ї, близькі родичі донора мають право знати ім’я особи реципієнта.

До особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи належать також: право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю; право на інформацію про стан свого здоров’я; право на таємницю про стан здоров’я; право на свободу; право на особисту недоторканість; право на сім’ю; право на опіку або піклування; право на безпечне для життя і здоров’я довкілля

Вирізняють також особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. До таких прав належать: право на ім.’я; право на зміну імені; право на використання імені; право на повагу до гідності та честі; повага до людини, яка померла; право на недоторканість ділової репутації; право на індивідуальність; право на особисте життя та його таємницю; право на інформацію; право на особисті папери; право на таємницю кореспонденції; право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на місце проживання; право на недоторканість житла; право на вибір роду занять; право на свободу пересування; право на свободу об’єднання; право на мирні зібрання та інші.

Право власності – основний інститут цивільного законодавства, всієї правової системи.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності становить володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Володіння – фактичне утримання майна (речей).

Користування – отримання від речей їх корисних якостей.

Розпорядження – вирішення юридичної долі речей (продаж, обмін, дарування, знищення тощо).

Суб’єктами права власності є Український народ, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави, фізичні та юридичні особи. Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків передбачених законодавством.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу, права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності Українського народу відповідно до закону.

Конституція України передбачає 3 форми власності:

приватна, державна і комунальна. Всі форми власності є рівноправними.

Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженим. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі України. Від імені та в інтересах держави України право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як вийняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості.

Право власності набувається на підставах, що незаборонені законом, зокрема із провочинів (угод).

Право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно , яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам’яток історій та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій вона розміщена

8) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації;

11) припинення юридичної особи чи смерті власника

Право власності може бути припинене і в інших випадках, встановлених законом.

Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб’єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися в суд з вимогою про заборону вчинення нею дій , які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, право якого порушили має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним .

Якщо майно за відплатним договором придбаним в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребуванно від добросовісного набувача, якщо воно було придбане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Гроші, а також цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.

Власник майна має також право вимагати усунення перешкод і здійсненні тим права користування та розпорядження своїм майном.

Власник майна може пред’являти позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати лиш документа, який засвідчує його право власності.

Власник майна, права якого порушені в наслідок видання правового акту органом державної влади органом влади АРК або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акту. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цівільних прав та обов’язків.

Залежно від повноважень кількості суб’єктів, які їх укладають договори можуть бути односторонні, двосторонні, багатосторонні.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені розсудом сторін і погодженні ними та умови які обов’язково відповідному актів цивільного законодавства. Строком договору є час протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Ціна договорів встановлюється за домовленість сторін. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про права договору, умови, про що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо якиз за заяво. Хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Договір може бути укладеним у будь-якій формі якщо вимоги щодо договору не встановлені законом. Зміна або розірвання договору учиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлене договором або законом чи не випливає з звичаїв ділового обороту.

Новим Цивільним кодексом України передбаченні такі види договорів: договір купівлі-продажу, міни, дарування, поставки, довічного утримання, майнового найму, позики, ренти та ін.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другої стороні(покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і заплатити за нього певну грошову суму. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладаються в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях не пов’язаних з особистим , сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов’язується передами другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) без оплатно майно (дарунок) у власність. Договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає матеріальному посвідченню.

За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частку, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Договір довічного утримання укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів або таку ж кількість речей того ж роду та якості. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Нові ринкові відносини потребують радикального оновлення правової бази, в тому числі й цивільного законодавства.

Основні засади цивільно-правового регулювання товарно-грошових відносин визначаються Конституцією України. Зокрема, вперше в Основному Законі нашої держави закріплено право приватної власності: „Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї творчої, інтелектуальної діяльності.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним”(ст.41). Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які видаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 28 червня 1996р. // Голос України. – 1996.

2. Цивільний кодекс України. – К.: Юрінком Інтер, 2002.

3. „Про власність”: Закон України від 7 лютого 1991р.// ВВР. – 1991. - №20. – Ст.249.

4. “Про господарські товариства”: Закон України від 19.09.1991р. // ВВРУ. –1991. - №49

5. Копейчиков В.В. Правознавство. Київ. Юрінком Інтер. 2003р.

6. Бірюков І.А., Заїка Ю.О., Співак В.М. Цивільне право України. Загальна частина. –К.: Наукова думка, 2000р.

7. Зобов’язальне право. Київ Юрінком Інтер 2001р.