ОСНОВИ ТРУДОВОГО ПРАВА .

1. Трудове право та його джерела.

2. Колективний та трудовий договори.

3. Порядок прийняття на роботу.

4. Робочий час і його види.

5. Порядок припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

6. Дисциплінарна відповідальність та види дисциплінарних стягнень.

Життя людини в суспільстві тісно пов’язане з її трудовою діяльністю, спрямованою загалом на отримання й використання матеріальних благ.

Праця людини, її результати завжди цінувалися суспільством, визначали в ньому становище людини. Тому такі важливі права, як право на працю та інші тісно пов’язані з ним права (на підприємницьку діяльність, відпочинок, страйк, соціальний захист), закріплено в Конституції України.

Конституційні норми, що закріплюють право на працю, цілком відповідають нормам ст.23 Загальної декларації прав людини, зокрема щодо вільного обрання праці або вільного погодження на неї. Це означає, що тільки конкретній людині належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до праці. Рівночасно право на працю означає, що людина має вільний вибір не тільки професії, роду заняття, а й право ігнорувати будь-яку трудову діяльність.

Трудове право – це окрема галузь права України, яка регулює відносини, що виникають в процесі реалізації особою права на працю. Воно являє собою систему діючих правових норм поведінки, які регулюють трудові, а також деякі інші, тісно зв’язані з трудовими, відносини найманих працівників.

Трудове право України має, як і будь-яка інша галузь права свої джерела. До них належать:

Конституція України як основне джерело трудового права, в якій закріплені найважливіші трудові права людини і громадянина та гарантії їх реалізації;

Кодекс законів про працю (КЗпП) прийнятий 10 грудня 1971р. визначає правові засади й гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці.

Закони України “Про зайнятість населення”, “Про колективні договори і угоди”, “Про охорону праці”, “Про оплату праці”, “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), “Про відпустки”, “Про основні принципи соціального захисту ветеранів праці і інших громадян похилого віку в Україні”.

Укази і розпорядження Президента України; постанови ВРУ; постанови і розпорядження КМУ.

Інструкції, положення, правила, накази міністерств, відомств та ін.

Міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надала ВРУ. Так, Україною ратифіковано приблизно 50 конвенцій спеціалізованого органу ООН з питань праці – Міжнародної Організації Праці.

Локальні підзаконні нормативно-правові акти, які приймають у трудових колективах для кращого регулювання трудових відносин. Це, у першу чергу, колективний договір, який укладають на підприємствах, установах, організаціях, незалежно від форм власності й господарювання, що використовують найману працю і мають права юридичної особи. До локальних нормативних актів можна ще віднести: Правила внутрішнього трудового розпорядку, Положення про преміювання, Режим роботи підприємства, накази і розпорядження власника та інші.

Колективний договір – це локальний нормативний акт, що регулює виробничі, трудові та соціально-економічні відносини на підприємстві, в установі, організації незалежно від форм власності й господарювання. Його укладають між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом, від імені якого виступає профспілковий комітет чи інший уповноважений трудовим колективом орган, поєднує права й обов’язки сторін.

Правове регулювання відносин учасників колективного договору визначено законом України „Про колективні договори і угоди” від 1 липня 1993 року та КЗпП України. До основних положень колективних договорів належить їх зміст, сфера поширення строк дії та порядок укладення. До змісту колективного договору входять узгоджені сторонами умови, про які сторони мають право домовлятися під час його укладення. Ці умови й визначають права, обов’язки та відповідальність сторін за їх виконання.

Отже, в колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін відносно:

змін в організації виробництва і праці;

забезпечення виробничої зайнятості;

нормування і оплати праці, встановлення форми, системи, розміру заробітної плати і інших видів трудових виплат ( доплат, надбавок, премій і ін);

встановлення гарантій, компенсацій і пільг;

участі трудового колективу в формуванні, розподілу і використання доходу підприємства ( якщо це передбачено статутом);

режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку;

умов і охорони праці;

забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників;

гарантій діяльності профспілкової і інших представницьких організацій працівників;

умов регулювання фондів оплати праці і встановлення міжкваліфікаційних співвідношень в оплаті праці.

Цей перелік питань, за якими сторони можуть визначати свої зобов’язання, не є вичерпними і тому дає змогу передбачати й інші додаткові гарантії чи соціально-побутові пільги ( ст.7 Закону України „Про колективні договори і угоди”).

Основна вимога колективного договору полягає в тому, що його умови можуть лише поліпшувати становище працівників порівняно з чинним законодавством, а умови, що погіршують умови праці працівників, Закон визнає недійсними ( ст.5 Закону).

Перед укладенням колективного договору сторони створюють його проект. Для врегулювання розбіжностей під час ведення колективних переговорів сторони використовують примірні процедури. Проект колективного договору обговорюють у трудовому колективі й виносять на розгляд загальних зборів (конференцій) трудового колективу.

Положення колективного договору поширюються на всіх працівників, незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і обов’язкові як для власника або уповноваженого ним органу, так і для всіх працівників підприємства (ст.9 Закону, ст.18 КЗпП України).

Власник (уповноважений ним орган) зобов’язаний ознайомити всіх працівників з колективним договором.

За сферою дії колективний договір набирає чинності з дня, коли його підписали представники сторін, або з дня, зазначеного в колективному договорі, і діє протягом усього періоду, на який сторони його уклали (рік, два чи більше), - це визначають сторони при укладенні договору.

Чинним законодавством установлено також відповідальність за порушення і невиконання колективного договору, за ненадання інформації, необхідної для колективних переговорів та здійснення контролю.

Законодавство України про працю визначає трудовий договір як угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органом чи фізичною особою, згідно з якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату й забезпечувати необхідні для виконання роботи умови праці, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ч.1 ст.21 КЗпП України).

Укладати трудовий договір працівник може на одному або одночасно на декількох підприємствах, установах, організаціях (якщо немає відповідних обмежень, передбачених законодавством, колективним договором чи угодою сторін).

Враховуючи поняття трудового договору, учасником (чи стороною) трудових правовідносин перш за все можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства). В законодавстві вони визначаються поняттям „працівник”. Другою стороною виступає власник підприємства, установи, організації, уповноважений ним орган чи фізична особа.

За загальним правилом, учасником трудових правовідносин може бути особа, яка досягла 16-річного віку. В порядку виключення, при деяких умовах дозволяється працювати особам з 15-річного віку і учням з 14-річного віку.

Укладаючи трудовий договір, сторони визначають сукупність прав і обов’язків, що становлять зміст трудового договору, до якого входять необхідні й додаткові умови.

До необхідних (обов’язкових) умов трудового договору належать такі:

- трудова функція працівника (посада);

- місце роботи;

- строк дії трудового договору;

- час початку виконання трудової функції;

- розмір винагороди за виконану роботу.

До факультативних (додаткових) умов трудового договору, які не є обов’язковими, але якщо сторони домовляться про них, то стають такими й можуть впливати на зміст трудового договору належать:

- безпосередньо зазначені в законодавстві про працю про встановлення випробування (ст..26 КЗпП України);

- про встановлення неповного робочого дня або тижня (ст..56 КЗпП України);

- про роботу в одну зміну при багатозмінному режимі праці та ін.) і такі, які визначають самі сторони під час укладення трудового договору на підставі їх дозволеності законом (забезпечення житлом, надання для дитини працівника місця в дошкільних дитячих закладах та ін.)

Додаткові умови уточнюють, доповнюють і розвивають умови трудового договору. Наприклад, одним із додаткових умов трудового договору є встановлення випробувального терміну під час прийняття на роботу. Цей термін встановлюється для вивчення професійних якостей працівника, його можливостей відносно виконання конкретних функціональних обов’язків. Випробувальний термін не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках – шести місяців (це стосується державних службовців, а також керівників). Випробувальний термін для робітників не може перевищувати одного місяця.

Окремим категоріям працівників випробувальний термін не встановлюється. Це правило застосовується до осіб, які не досягли 18-річного віку; молодим спеціалістам, які закінчили вищі учбові заклади і направлені на роботу у встановленому законом порядку; особам, переведеним з іншого місця роботи, і іншим категоріям працівників. Якщо в наказі про прийняття на роботу працівника не було обумовлено про випробування і його термін, то вважається, що працівник прийнятий на роботу без випробувального терміну.

Важливою умовою укладення трудового договору є визначення його форми і строку. Щодо форми, то згідно зі ст.24 КЗпП України трудовий договір укладають, як правило, у письмовій формі, але дозволяється і в усній.

У цій же статті вказано на обов’язкове дотримання письмової форми трудового договору:

- у разі укладення трудового контракту;

- на вимогу самого працівника;

- при укладенні трудового договору з неповнолітнім працівником;

- укладення трудового договору з працівниками, діяльність яких пов’язана з державною таємницею;

- проходження громадянином альтернативної (невійськової) служби;

- укладення працівником трудового договору з релігійною організацією;

- організованого набору працівників;

- укладення трудового договору про роботу в районах з особливими географічними умовами і умовами підвищеного ризику для здоров’я і т. ін.

Відповідно зі ст.. 23 КЗпП України трудовий договір може бути:

безстроковий (укладають на невизначений строк);

на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;

на час виконання певної роботи.

Порядок прийняття на роботу – це процедура юридичного оформлення трудового договору, тобто виникнення трудових відносин між працівником і власником або уповноваженим ним органом або фізичною особою. При укладенні трудового договору суб’єкт трудового права зобов’язаний подати такі документи:

- заяву про прийняття на роботу;

- паспорт або інший документ, що посвідчує особу;

- трудову книжку, а у випадках передбачених законодавством – довідку з місця проживання;

- військовий білет (для військовозобов’язаних).

Крім того власник чи уповноважений ним орган може попросити працівника подати і інші документи, які передбачені законодавством. Наприклад, документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію); характеристику й документи про обрання на посаду; направлення на роботу; довідку про стан здоров’я; довідку про звільнення з місць позбавлення волі та ін.

Від осіб, які влаштовуються на роботу, під час укладення трудового договору, заборонено вимагати відомості щодо партійної і національної належності, походження, прописки.

Укладення трудового договору оформляють на підставі заяви чи контракту наказом або розпорядженням власника чи уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. У випадку, коли наказ чи розпорядження не було видано, а особу фактично допустили до виконання трудових функцій, трудовий договір вважають укладеним, а працівника – прийнятим на роботу.

Запрошеним в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації за погодженням між керівниками підприємств, установ і організацій не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Чинне законодавство передбачає заборони щодо укладення трудового договору з особою, якій за медичним висновком запропоновано роботу, протипоказану за станом здоров’я. Під час укладення трудового договору заборонена необґрунтована відмова у прийнятті на роботу.

Чинне трудове законодавство встановлює і певні обмеження щодо праці близьких родичів чи свояків на одному підприємстві, установі, організації (батьки, подружжя, брати, сестри, діти, а також батьки, брати, сестри і діти подружжя), якщо в зв’язку з виконанням трудових обов’язків вони безпосередньо підпорядковані чи підконтрольні один одному.

Якщо працівника приймають на роботу вперше, йому оформляють протягом 5 робочих днів трудову книжку – основний документ про трудову

В трудову книжку заносяться відомості про роботу, заохочення і нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться.

Після прийняття на роботу у власника і працівника виникають права і обов’язки. Власник або уповноважений ним орган ще на початку роботи зобов’язаний роз’яснити працівникові:

- його права й обов’язки;

- проінформувати під розписку про умови праці;

- ознайомити працівника з режимом роботи підприємства;

- з правилами внутрішнього трудового розпорядку;

- з колективним договором;

- визначити працівникові робоче місце;

- забезпечити його необхідним для роботи засобами;

- довести до працівника правила з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці та протипожежної охорони.

Власник немає права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором, а працівник зобов’язаний виконувати доручену йому роботу особисто, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Робочий час – це встановлений законом або на його основі час, протягом якого працівник повинен виконувати свої трудові обов’язки, передбачені трудовим договором, правилами внутрішнього трудового розпорядку і колективним договором.

Чинне трудове законодавство передбачає такі види робочого часу:

нормальна тривалість робочого часу, що не може перевищувати 40 годин на тиждень (ч.1 ст.50 КЗпП України);

скорочена тривалість робочого часу (36 годин на тиждень або 24 години), що за тривалістю менше від нормального, але з оплатою праці як за нормальну тривалість і має такі особливості:

- встановлюється лише законом;

- поширюється тільки на окремі категорії працівників (з урахуванням їх віку, умов та інтенсивності праці, шкідливості праці, специфіки трудових функцій та ін.) Наприклад, працівникам у віці від 16 до 18 років встановлюється 36 годин роботи в тиждень; для осіб від 15 до 16р.(учні від 14 до 15р.), які працюють в період навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості вказаного вище робочого часу (для осіб відповідного віку); працівникам, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці – не більше 36 годин в тиждень; вчителям встановлений 6-годинний робочий день; лікарям, наприклад, стоматологам, лікарям поліклінік, станцій, кабінетів встановлений 5,5 –часовий робочий день; лікарям лікарень, середньому медичному персоналу лікарень, інших стаціонарних лікувальних установ, спеціалізованих санаторіїв, лікарям ясел і в деяких інших встановлений 6,5 – часовий робочий день.

Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватись за рахунок власних засобів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей у віці до 14 років чи дитину-інваліда;

неповний робочий час (день або тиждень), встановлюється за угодою сторін трудового договору, оскільки він не закріплений у законодавстві. Оплату праці здійснюють згідно з нормами виробітку чи залежно від відпрацьованого часу; обсяг трудових прав працівників не обмежують; можна встановлювати як неповний робочий день і як неповний робочий тиждень.

Можливість працювати неповний робочий час в більшості випадків використовується особами при певних сімейних обставинах (при необхідності догляду за дітьми, хворими членами сім’ї, в зв’язку з навчанням, станом здоров’я і т. д.). Неповний робочий час встановлюється обов’язково на прохання вагітної жінки, яка має дитину у віці до 14 р., чи дитину-інваліда;

ненормований робочий час – це особливий режим праці, який встановлюють для окремих категорій працівників (керівників підприємств, структурних підрозділів, управлінський персонал, працівники правоохоронних органів та інших державних установ). Тривалість їхньої праці не піддається точному обліку, а роботу виконують понад нормальну тривалість робочого часу без додаткової оплати й без компенсації відгулом, а лише додатковою відпусткою тривалістю до семи календарних днів;

надурочний робочий час – це виконання працівником обумовленої трудової функції понад установлену тривалість робочого дня (зміни) чи за інший облікований період.

Надурочні роботи, як правило, не допускаються. Надурочні роботи можуть проводитися лише з дозволу профспілкового комітету підприємства, установи, організації. Власник або уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи лише у виняткових випадках, передбачених ст.62 КЗпП України:

- при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

- при проведенні громадських необхідних робіт із водопостачання, газопостачання, опалення, освітлення, каналізації, транспорту, зв’язку – для усунення випадкових або несподіваних обставин, що порушують правильне їх функціонування;

- при необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі необхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;

- при необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;

- для продовження роботи при невиході працівника, який заступає, коли робота не допускає перерви; в цих випадках власник або уповноважений ним орган зобов’язаний вжити заходів до заміни іншим працівником.

До надурочних робіт заборонено залучати (ст.63 КЗпП):

- вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3-х років;

- осіб, молодших 18 років;

- працівників, які навчаються в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах без відриву від виробництва, в дні їх занять.

Жінок, які мають дітей віком від 3-х до 14 р. або дитину-інваліда, можна залучати до надурочних робіт лише за їх згодою. Залучення інвалідів до надурочних можливе лише за їх згодою і за умови, що не суперечить медичним рекомендаціям. Надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника 4-х годин протягом 2-х днів підряд і 120 годин на рік. Власник або уповноважений ним орган повинен вести облік надурочних робіт кожного працівника.

Нічний робочий час визначений законом з 10 год. вечора до 6 год. ранку (ст.55 КЗпП України) і має таку особливість, як заборона залучати до роботи в нічний час вагітних жінок і жінок, які мають дітей до 3-х років, осіб, молодших 18 років та інших передбачених законом працівників.

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть розірвати власник або уповноважений ним орган лише у передбачених трудовим законодавством випадках.

Загальні підстави припинення трудового договору передбачені ст.40 КЗпП України. До них належать:

- зміни в організації виробництва та праці, у тому числі ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства (установи, організації), скорочення чисельності або штату працівників;

- виявлення невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають продовженню даної роботи;

- систематичне невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку;

- прогул без поважних причин, у тому числі відсутність на роботі більше 3-х годин протягом робочого дня;

- нез’явлення на роботу протягом більш як 4-х місяців підряд унаслідок тимчасової непрацездатності;

- поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;

- поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння;

- учинення за місцем роботи розкрадання (у тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу;

- банкрутства підприємства.

Крім підстав, передбачених статтею 40 КЗпП України, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваним також у випадках застосування додаткових підстав до окремих категорій працівників за певних умов.

До додаткових підстав розірвання трудового договору з ініціативи власника згідно зі ст.41 КЗпП України належать:

- одноразове грубе порушення трудових обов’язків керівником підприємства (установи, організації), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, його заступниками, службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами;

- винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;

- учинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.

Застосування власником тієї чи іншої підстави загального чи додаткового характеру потребує обов’язкового дотримання спеціального порядку розірвання трудового договору до якого належать різні вимоги залежно від підстави звільнення.

Дисциплінарна відповідальність - настає за вчинення працівником дисциплінарного проступку (порушення службових обов’язків, трудової дисципліни, правил внутрішнього трудового розпорядку) чи за невиконання або неналежне виконання ним своїх трудових обов’язків і полягає в застосуванні до порушників дисциплінарних стягнень.

Дисциплінарний проступок (правопорушення) – це протиправне, винне, суспільно шкідливе діяння, яке передбачене чинним трудовим законодавством, колективним договором, правилами внутрішнього трудового розпорядку і угодою сторін, а також статутами про дисципліну.

На працівника за порушення трудової дисципліни може бути накладено одне з дисциплінарних стягнень, що передбачені КЗпП (ст.147):

- догана;

- звільнення;

- стягнення, які передбачені статутами або положеннями про дисципліну.

Догана – це офіційно виражена негативна оцінка ставлення до роботи, результатів праці окремих осіб. Догана тягне за собою негативні наслідки для працівника: моральні (втрата довіри з боку адміністрації трудового престижу, авторитету) та матеріальні (одночасне позбавлення премії або її зниження, відмову в наданні одноразової матеріальної допомоги, зняття надбавки по оплаті праці тощо).

Звільнення – це припинення дії трудового договору за ініціативою працівника, власника або уповноваженого ним органу, або за ініціативою третіх осіб, які не є учасниками трудових правовідносин.

Дисциплінарну відповідальність за статутами про дисципліну несуть працівники залізничного, морського, річкового транспорту, цивільної авіації, органів внутрішніх справ, прокуратури та ряду інших галузей промисловості, органів і організацій.

За одне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

Дисциплінарні стягнення застосовує орган, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження, призначення на посаду) даного працівника. На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладати також вищестоящі органи.

Дисциплінарне стягнення застосовує власник або уповноважений ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше 1 місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше 6-ти місяців з дня вчинення проступку.

До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмове пояснення (у разі відмови правопорушника дати таке пояснення складають про це акт за підписом трьох працівників підприємства). При обранні виду стягнення керівник повинен врахувати:

- ступінь тяжкості вчиненого проступку;

- заподіяну шкоду;

- обставини, за яких вчинено проступок;

- попередню роботу працівника.

За кожне порушення трудової дисципліни можна застосувати лише одне дисциплінарне стягнення. Дисциплінарне стягнення може оскаржити працівник у порядку, встановленому чинним законодавством.

Стягнення до трудової книжки не заносять. Стягнення оголошують у наказі (розпорядженні) і повідомляють працівникові під розписку. Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то його вважають таким, який не має дисциплінарного стягнення, тобто дисциплінарне стягнення має юридичну силу (дію) протягом року. Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни і до того ж проявив себе як сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте до закінчення року з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за клопотанням трудового колективу. Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовують.

Отже, предметом правового регулювання такої галузі права, як трудове, є насамперед, трудові відносини, тобто суспільні відносини, що виникають у процесі застосування людиною своїх здібностей при виконанні певної трудової діяльності.

Предметом правового регулювання норм трудового права є також відносини, що тісно пов’язані з трудовими. Це, зокрема, відносини щодо участі працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями; відносини професійних спілок з державними органами, власниками (або уповноваженими ними органами чи фізичними особами) підприємств, установ, організацій щодо організації праці, встановлення та застосування її умов; відносини щодо працевлаштування, тобто створення системи організаційно-правових заходів, спрямованих на забезпечення громадян роботою, системи соціальної допомоги, що надається державними органами певній категорії громадян; відносини, що виникають у процесі організації професійної підготовки та підвищення кваліфікації працівників безпосередньо на виробництві; відносини з нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю; процесуальні відносини, що виникають у процесі застосування матеріальних норм трудового права та ін.

Серед конституційних прав і свобод важливе місце посідає право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст.42 Конституції України). Значення підприємницької діяльності полягає в тому, що вона є основою ринкової економіки, оскільки саме завдяки її здійсненню відбувається виробництво матеріальних благ.

Право на підприємницьку діяльність – це абсолютне приватне право особи, що дає їй змогу діяти на свій розсуд, забезпечує їй відповідний ступінь і недоторканість у межах, встановлених законодавством, гарантує захист майнових прав підприємця від протиправних зазіхань з боку державних органів та інших приватних осіб.

Із переходом України до ринкових відносин виникла потреба у реформуванні підприємницької діяльності й створенні нової нормативно-правової бази, що визначила б правові, економічні та соціальні засади підприємницької діяльності.

Серед основних законодавчих актів, що регулюють підприємницьку діяльність, слід виділити:

- Закон України „Про підприємництво” від 1 червня 2000р;

- Закон України „Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991р;

- Закон України „Про власність” від 7 лютого 1992р;

- Закон України „Про господарські товариства” від 19 вересня 1991р;

- Закон України „Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001р;

- Закон України „Про оренду державного та комунального майна” від 10 квітня 1992р;

- Закон України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14 травня 1992р;

- Закон України „Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” від 18 лютого 1992р;

- Закон України „Про захист від недобросовісної конкуренції” від 7 червня 1996р;

- Закон України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 18 червня 2000р;

- Положення „Про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності”, затверджене постановою КМУ від 25 травня 1999р.

В результаті розвитку процесу законотворчості в Україні було прийнято два фундаментальних кодекси, які регулюють відносини в сфері підприємницької діяльності – Господарський та Цивільний кодекси України.

У юриспруденції під підприємництвом розуміють самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик діяльність щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Підприємницька діяльність має свої ознаки. Ознаки підприємницької діяльності – це притаманні їй характерні особливості, що дають можливість відмежувати її від інших видів діяльності, відображають сутність явища та правової категорії і включаються до поняття.

Отже, до ознак підприємницької діяльності належать:

самостійність – випливає з характеру та змісту права власності. Самостійність включає можливість особи самостійно приймати рішення та здійснювати юридично значимі дії щодо реалізації своєї підприємницької правоздатності, вибору видів, обсягу, способів, матеріальної та іншої основи такої діяльності, можливість вирішувати питання щодо вибору організаційно-правових форм, контрагентів, постачальників сировини та комплектуючих;

ініціативність – означає, що підприємець починає свою діяльність відповідно до потреб ринку за власним розсудом та без будь-яких застережень. Ініціатива повинна бути розумною, обґрунтованою, реальною та правомірною;

систематичність підприємницької діяльності характеризується певною повторюваністю в її здійсненні, постійністю. Систематичність нерозривно пов’язана з стабільністю ринкових механізмів, є гарантом захисту прав споживачів та контрагентів, дає можливість мати повне уявлення про динаміку та структуру ринку, отримувати повну і достовірну інформацію;

ризик, характеризується тим, що підприємець бере на себе як позитивні результати, так і негативні наслідки підприємницької діяльності (випадкова загибель майна підприємця також падає на нього). Ризиковість залежить від вміння вибирати співзасновників (співучасників) корпоративного суб’єкта, контрагентів: складу інвесторів, постачальників сировини та комплектуючих, споживачів виробленого товару;

отримання прибутку - кінцева мета будь-якої підприємницької діяльності. Отримання прибутку є стимулом, критерієм ефективної підприємницької діяльності;

легальність (правомірність) чи законність підприємництва. Підприємець повинен повністю пройти всю легалізацій ну процедуру, дотримуватися встановлених законодавством правил та обмежень, не порушувати прав споживачів і антимонопольне законодавство, законодавство про недобросовісну конкуренцію, подавати повну та достовірну інформацію державним органам про свою діяльність, не чинити перешкод у здійсненні контролю з боку державних органів).

Уся підприємницька діяльність, як і будь-яка інша, здійснюється на основі принципів. Під принципом розуміють основоположні ідеї, засади, напрями, яким підпорядкована та чи інша діяльність.

До основних принципів підприємництва належать:

- вільний вибір видів діяльності;

- залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;

- самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

- вільне наймання працівників;

- залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;

- вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

- самостійне здійснення підприємцем – юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути:

громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства не обмежені законом у правоздатності та дієздатності;

юридичні особи всіх форм власності;

об’єднання юридичних осіб.

Однак Конституцією України передбачено, що підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом. Зокрема, не допускається зайняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян:

- військовослужбовців;

- посадових осіб органів прокуратури, суду, служби безпеки, внутрішніх справ, державного нотаріату;

- органів державної влади й управління, які контролюють діяльність підприємств;

- осіб, яким суд заборонив займатися певною діяльністю (до закінчення терміну, встановленого вироком суду вони не можуть бути зареєстровані як підприємці);

- осіб, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини (не можуть бути зареєстровані як підприємці й не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також займати керівні посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю, проте, зазначені особи не позбавлені права одержувати дивіденди, а також доходи пов’язані із членством у господарських товариствах).

Законодавство України, проголошуючи свободу підприємницької діяльності, одночасно в інтересах держави і суспільства встановлює для неї певні обмеження, відповідно до яких цю діяльність можна поділити на три види: вільну, дозвільну (ліцензовану) і державну.

Вільна підприємницька діяльність характеризується тим, що підприємець має право без обмежень самостійно реалізовувати будь-яку діяльність, яка не суперечить чинному законодавству (за принципом: „дозволено все, що не заборонено законом”).

Дозвільна (ліцензована) підприємницька діяльність може реалізовуватись лише за спеціальним дозволом (ліцензією), яка видається КМУ або уповноваженим ним органом. Закон України „Про підприємництво” передбачає перелік видів діяльності, які можна здійснювати тільки за наявності спеціального дозволу (ліцензії). До таких видів підприємницької діяльності належать:

- пошук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних копалин;

- виготовлення і реалізація медикаментів та хімічних речовин;

- виробництво, ремонт та реалізація спортивної і вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї;

- виготовлення пива та вина;

- виготовлення спирту, горілчаних та коньячних виробів;

- виготовлення тютюнових виробів і торгівля ними;

- медична, юридична та ветеринарна практика;

- створення та утримання гральних закладів;

- аудиторська, страхова та судово-експертна діяльність;

- переробка і зберігання донорської крові та її компонентів, реалізація їх і виготовлених з них препаратів;

- міжнародні перевезення пасажирів і вантажів залізничним та автомобільним (крім країн СНД), повітряним, річковим, морським транспортом;

- видобування дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів, виготовлення і реалізація виробів з їх використанням;

- надання послуг для здобуття освіти з видачею спеціального документа державного зразка;

- посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном;

- ряд інших.

Державна підприємницька діяльність – це діяльність, якою можуть займатись тільки державні підприємства (наприклад, діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, виготовленням і реалізацією військової зброї і боєприпасів до неї, вибухових речовин, охороною особливо важливих об’єктів державної власності перелік яких визначений КМУ).

За функціональним характером підприємницька діяльність поділяється на такі види: з виробництва продукції; з виконання робіт; з надання послуг; торговельна діяльність.

Чинне законодавство передбачає значну кількість різноманітних організаційно-правових форм здійснення підприємницької діяльності. Організаційно-правова форма підприємництва має велике значення, оскільки визначає характер взаємовідносин між засновниками, режим майнової відповідальності за зобов’язаннями підприємства. У деяких випадках конкретна організаційно-правова форма служить обов’язковою передумовою для певного виду діяльності. Підприємництво в Україні може здійснюватися в будь-яких організаційних формах на вибір підприємця. Так, підприємництво можна вести зі створенням або без створення юридичної особи. Отже, перша організаційно-правова форма підприємницької діяльності – це діяльність без створення юридичної особи.

Більш поширеною є практика ведення підприємництва за допомогою спеціально утвореної для цього юридичної особи. Основною організаційно-правовою формою підприємницької діяльності є підприємства.

Підприємство – це самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання прибутку (доходу).

Залежно від форм власності в Україні можуть утворюватися такі види підприємств:

- індивідуальне підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи і тільки на його праці;

- сімейне підприємство, засноване на власності й праці громадян України – членів однієї сім’ї, які проживають разом;

- приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина України, з правом найняття робочої сили;

- колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації;

- державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальної одиниці;

- державне підприємство, засноване на загальнодержавній власності;

- підприємство, засноване на базі об’єднання майна різних форм власності (змішана форма власності).

Своєрідною організаційно-правовою формою підприємницької діяльності є орендні підприємства. Орендні підприємства створюються відповідно до Господарського кодексу України та Закону України „Про оренду державного та комунального майна” від 10 квітня 1992р. організаціями орендарів членів трудових колективів державного підприємства, чиє майно вони взяли в довгострокове користування з правом послідовного викупу (чи без такого). Орендою є засноване на договорі строкове платне володіння й користування майном, яке необхідне орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об’єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств; майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Значного поширення сьогодні набувають інноваційні підприємства, діяльність яких спрямована на створення й використання інтелектуального продукту, доведення нових оригінальних ідей до реалізації їх у вигляді товарів і послуг.

Однією із форм підприємницької діяльності є також підприємства з іноземними інвестиціями. Умовою створення таких підприємств є те, щоб вклад іноземного учасника (інвестора) у статутному фонді підприємства становив не менше 10%. Підприємства в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить 100%, називаються іноземними підприємствами.

Підприємства в залежності від кількості працівників і об’єму валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств або великих підприємств.

Малими (незалежно від форм власності) є підприємства, в яких середньо облікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 чоловік, а об’єм валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує розміру, еквівалентного 500 000 євро по середньорічному курсу відносно гривні.

Великими підприємствами є підприємства, в яких середньо облікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) період перевищує 1000 чоловік, а об’єм валового доходу від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік перевищує розмір, еквівалентний 5 млн. Євро по середньорічному курсу відносно гривні.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, неподілений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності особи (осіб).

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, в тому числі через створювані ними органи, участі засновників у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, створювані у формі господарського товариства, спільні підприємства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Згідно із законодавством підприємства можуть створювати в таких організаційно-правових формах:

- асоціація (договірне об’єднання з метою постійної координації господарської діяльності, але без втручання у виробничу і комерційну діяльність своїх учасників);

- корпорація (договірне об’єднання, яке утворюється на основі суміщення виробничих, наукових і комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожним із учасників);

- консорціум (тимчасове статутне об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення певної мети);

- концерн (статутне об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, торгівлі на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств).

Підприємницька діяльність може бути організована також у формі господарського товариства. Господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.

Повним є товариство, учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов’язаннями усім своїм майном, що їм належить.

Командитним товариством є товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Товариством з обмеженою відповідальністю є засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відповідають за його зобов’язаннями і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів. Учасники товариства, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов’язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників.

Акціонерним є товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім своїм майном. Акціонери не відповідають за зобов’язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать. Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобов’язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості їм акцій.

Нині в Україні функціонує велика кількість нових підприємницьких структур: комерційні банки, біржі, холдингові, страхові та інші компанії.

Організації також можуть здійснювати підприємницьку діяльність. Підприємство від організації відрізняється тим, що підприємства виробляють певну продукцію (товар), а організації виконують певні роботи (будівельні, науково-дослідні, проектні тощо). Установи виконують спеціальні роботи, надають спеціальні послуги у сфері культури, освіти, медицини і т. д.

Підприємницька діяльність може бути припинена за таких підстав: з власної ініціативи підприємця; на підставі рішення суду або господарського суду у випадках, передбачених законодавством України; у разі закінчення строку дії ліцензії або її анулювання; на інших підставах, передбачених чинним законодавством України.

Підприємець має право вести підприємницьку діяльність лише за умови, якщо він буде зареєстрований як суб’єкт підприємницької діяльності. Порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності передбачений Законом України „Про підприємництво” та Положенням про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, яке затверджене постановою КМУ від 25 травня 1998р. №740.

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації (далі органи державної реєстрації) за місцезнаходженням або місцем проживання суб’єкта, якщо інше не передбачено законом.

Для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності - юридичної особи власник (власники), уповноважений ним (ними) орган чи особа (заявник) особисто або поштою (рекомендованим листом) подають до органу державної реєстрації:

а) установчі документи в повному обсязі для створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства:

рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу про створення юридичної особи (крім приватного підприємства). Якщо власників або уповноважених ними органів два і більше, таким рішенням є установчий договір, а також протокол установчих зборів( конференцій) у випадках, передбачених законом;

статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності;

б) реєстраційну картку встановлено зразка, яка одночасно є заявою про державну реєстрацію;

в) документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію;

г) документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законом.

Органи чи фізичної особи, уповноважені власником (власниками), засвідчують свої повноваження документально.

Місцезнаходження суб’єкта підприємницької діяльності-юридичної особи на дату державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, яка підтверджується договором, що передбачає передачу засновнику у власність або користування приміщення, частини приміщення (договір купівлі-продажу, міни, дарування, оренди, лізингу, безплатного користування майном, про спільну діяльність, установчий договір тощо).

Якщо засновником (одним із засновників) суб’єкта підприємницької діяльності є юридична особа, державна реєстрація її підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію.

Іноземна юридична особа відповідним документом засвідчує свою реєстрацію у країні місцезнаходження (витяг із торговельного, банківського або судового реєстру тощо). Цей документ повинен бути засвідчений згідно із законодавством країни його видачі, перекладений українською мовою та легалізований у консульській установі України, якщо міжнародними договорами, у яких бере участь України, якщо міжнародними договорами, у яких бере участь Україна, не передбачено інше. Зазначений документ може бути також засвідчено у посольстві відповідної держави в Україні та легалізовано в МЗС.

У разі коли власником (власниками) суб’єкта підприємницької діяльності є фізична особа (фізичні особи), її (їх) підпис на установчих документах засвідчується нотаріусом.

Установчі документи не повинні містити положень, що суперечать законодавству.

Відповідальність за відповідність установчих документів законодавству несе власник (власники) або уповноважені ним(ними) органи, які подають документи для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

Установчі документи подаються до органу державної реєстрації у трьох примірниках (з них два оригінали), оформлених в установленому порядку.

Фізична особа (заявник), яка має намір провадити підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подає до органу державної реєстрації реєстраційну картку, яка є одночасно заявою про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності, дві фотокартки, довідку (чи її копію) про включення до Державного реєстру фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів і документ, що підтверджує внесення плати за державну реєстрацію, а також пред’являє документ, що посвідчує особу.

Реєстраційна картка об’єкта підприємницької діяльності заповнюється особисто заявником. Орган державної реєстрації надає заявникові у разі потреби безоплатну допомогу в заповненні реєстраційної картки, перевіряє відповідальність наведених у ній відомостей поданим документом. Оформлений оригінал реєстраційної картки зберігається в органі державної реєстрації.

Орган державної реєстрації після перевірки наведених у реєстраційній картці відомостей та комплектності пакета документів формує реєстраційну справу суб’єкта підприємницької діяльності і фіксує дату надходження документів у журналі обліку реєстраційних справ та письмово повідомляє про це заявника шляхом видачі (надіслання) довідки, яка підписується представником органу державної реєстрації, відповідним за прийняття документів, і засвідчується штампом цього органу.

Орган державної реєстрації несе відповідальність за комплектність та зберігання реєстраційної справи.

За наявності всіх документів орган державної реєстрації зобов’язаний протягом не більше п’яти робочих днів з дня їх надходження внести дані реєстраційної картки до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності (автоматизованої системи збирання, накопичення, обробки та оперативного надання інформації про суб’єкти підприємницької діяльності) та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з поставленим ідентифікаційним кодом юридичної особи., який надається органу державної реєстрації органом державної статистики, або ідентифікаційним номером фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів.

Заявнику видається оригінал свідоцтва про державну реєстрацію з трьома його копіями, а також оригінал та копія поданих ним установчих документів з відміткою органу державної реєстрації.

У п’ятиденний термін з дати реєстрації органи державної реєстрації надсилають примірник реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію відповідному державному податковому органу і органу державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності до органів Фонду соціального страхування і Пенсійного фонду України.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та копію документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб’єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України.

Повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках суб’єкт підприємницької діяльності зобов’язаний надіслати державному податковому органу, в якій він обліковується як платник податків і зборів (обов’язкових платежів). Таке повідомлення протягом трьох робочих днів з дня відкриття або закриття рахунку (включаючи день відкриття або закриття) подається особисто або надсилається на адресу відповідного державного податкового органу з повідомленням про вручення. Форма і зміст повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках встановлюється центральним податковим органом України.

У разі зміни назви, організаційно-правової форми підприємницької діяльності, а також форми власності суб’єкти підприємницької діяльності у місячний термін з моменту настання зазначених змін зобов’язані подати документи для перереєстрації.

Перереєстрація суб’єкта підприємницької діяльності проводиться в порядку, встановленому для його реєстрації.

Суб’єкт підприємницької діяльності має право відкривати свої філії (відділення), представництва без створення юридичної особи. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх державної реєстрації. Суб’єкт підприємницької діяльності повідомляє про відкриття філії (відділення), представництва орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації в свою реєстраційну картку.

У разі зміни свого місцезнаходження суб’єкт підприємницької діяльності в семиденний термін повинен повідомити про це орган державної реєстрації.

Невиконання цієї вимоги дає право органам державної реєстрації звернутися до суду (господарського суду) з позовом про скасування державної реєстрації.

Скасування державної реєстрації здійснюється за заявою власника (власників) або уповноважених ним (ними) органів чи за особистою заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду Господарського суду) в разі:

- визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів;

- здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству України;

- несвоєчасного повідомлення суб’єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження;

- визнання суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках передбачених законодавством);

- неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством.

Скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності здійснюється органом державної реєстрації за наявності ліквідаційного балансу, складеного і затвердженого згідно із законодавством, та інших документів, що підтверджують проведення заходів щодо ліквідації суб’єкта підприємницької діяльності як юридичної особи, перелік яких визначається КМУ, шляхом виключення його з реєстру суб’єктів підприємницької діяльності.

Орган державної реєстрації в десятиденний термін повідомляє відповідні податкові органи та органи державної статистики про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

Скасування державної реєстрації позбавляє суб’єкта підприємницької діяльності статусу юридичної особи і є підставою для виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

Відмову в державній реєстрації може бути оскаржено в судовому порядку.

За державну реєстрацію справляється плата, розмір якої встановлюється КМУ. Одержані кошти використовуються у порядку, що визначається КМУ.
Монополізм у підприємницькій діяльності – це домінуюче становище підприємця, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг). Монопольним визнається таке становище підприємця, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35%. При цьому на ринку для всіх видів товарів виробничого призначення (продукції виробничо-технічного призначення), а також в обігу капіталів (фінансів, цінних паперів тощо) воно визначається в межах території України, а для всіх видів товарів народного споживання та для всіх робіт і послуг визначається Антимонопольним комітетом України та його територіальними управліннями в межах адміністративної області чи автономії (район, населений пункт).

Зловживання монопольним становищем закон вважає:

а) нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагента в нерівне становище, або додаткових умов, що не належать до предмета договору, в тому числі нав’язування товару, непотрібного контрагентові;

б) обмеження чи припинення виробництва, а також вилучення з обороту товарів з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

в) встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів;

г) встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції;

д) інші дії з метою створення перешкод доступу на ринок (вихід із ринку) інших підприємців.

Господарський кодекс України окремо виділяє такий вид монополії, як природні монополії, під якими розуміється стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (з зв’язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб’єктами господарювання, не можуть бути замінені у споживанні іншими, у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари, ніж попит на інші товари (послуги).

Суб’єктами природної монополії можуть бути суб’єкти господарювання будь-якої форми власності (монопольні утворення), які виробляють (реалізують) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії.

Законом про природні монополії визначаються сфери діяльності суб’єктів природних монополій, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші органи, які регулюють діяльність зазначених суб’єктів, а також інші питання регулювання відносин, що виникають на товарних ринках України, які перебувають у стані природної монополії, та на суміжних ринках за участю суб’єктів природних монополій.

Конкуренція – це змагальність суб’єктів господарювання, коли їх самостійні дії обмежують можливість кожного з них визначальним чином впливати на загальні умови реалізації певних товарів на ринку, внаслідок чого споживачі одержують можливість вибору необхідного товару, а суб’єкти господарювання – вибір ринку збуту.

Законодавством України встановлюються випадки, коли допускається обмеження конкуренції. Так, ГК України передбачає, що рішення або дії органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які спрямовані на обмеження конкуренції чи можуть мати наслідком такі обмеження, визнаються обґрунтованими у випадках:

- надання допомоги соціального характеру окремим суб’єктам господарювання, за умови, що допомога надається без дискримінації інших суб’єктів господарювання;

- надання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою відшкодування збитків, завданих стихійним лихом або іншими надзвичайними подіями, на визначених ринках товарів або послуг, перелік яких встановлюється законодавством;

- надання допомоги, у тому числі створення пільгових економічних умов окремим регіонам для компенсації соціально-економічних втрат, викликаних важкою екологічною ситуацією;

- здійснення державного регулювання, пов’язаного з реалізацією важливих проектів загальнонаціонального значення.

Умови та порядок обмеження конкуренції встановлюється спеціальним законом.

Анти конкурентними узгодженими діями визнаються погоджені дії (угоди), що призвели або можуть призвести до:

1) встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок;

2) розподілу ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи за іншими ознаками, що призвели або можуть призвести до їх монополізації;

3) усунення з ринку або обмеження доступу на нього продавців, покупців, інших суб’єктів господарювання.

Державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємців та споживачів від його порушень здійснюється Антимонопольним комітетом України відповідно до його компетенції, визначеної законом.

Згідно зі ст.74 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992р. медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Як виняток за спеціальним дозволом Міністерства охорони здоров’я України або уповноваженого ним органу охорони здоров’я без спеціальної освіти дозволяється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини. В Основах також зазначено, що держава підтримує і заохочує індивідуальну підприємницьку діяльність в галузі охорони здоров’я. Дозвіл (ліцензія) на здійснення такої діяльності видається в порядку, передбаченому законодавством.

Порядок видачі дозволів (ліцензій) на виготовлення і оптову реалізацію медикаментів регулюється „Інструкцією про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на виготовлення і оптову реалізацію медикаментів, умови і правила здійснення цієї діяльності та контроль за їх дотриманням”, яка затверджена наказом Ліцензійної палати при Міністерстві економіки України та Державного комітету України з медичної та мікробіологічної промисловості від 16 липня 1996 року №ЛП-19/69. Дія Інструкції поширюється на всіх суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють виготовлення і оптову реалізацію медикаментів, незалежно від їх організаційних форм господарювання та форм власності.

Державний комітет України з медичної та мікробіологічної промисловості розглядає заяви суб’єктів підприємницької діяльності і видає ліцензії на виготовлення і оптову реалізацію медикаментів, в тому числі:

- виготовлення і оптову реалізацію медикаментів;

- оптову реалізацію медикаментів.

Видані ліцензії діють на всій території України.

Основними критеріями, за якими визначається спроможність суб’єкта підприємницької діяльності займатись виготовленням і оптовою реалізацією медикаментів, є:

- наявність і стан матеріально-технічної бази, нормативно-технічної документації, які відповідають встановленим вимогам, спеціально підготовленого персоналу з відповідним кваліфікаційним рівнем та забезпечення належного контролю якості медикаментів.

До виготовлення та оптової реалізації на території України допускаються медикаменти, що зареєстровані в Україні. При виготовленні продукції на експорт дозволяється її виробництво за нормативно-технічною документацією зарубіжних країн без права застосування в Україні.

Ліцензія не може бути передана для користування іншим юридичним особам або громадянам – суб’єктам підприємницької діяльності. Виготовлення і оптова реалізація медикаментів суб’єктами підприємницької діяльності без спеціального дозволу (ліцензії) забороняється. Винні у порушенні цього положення несуть відповідальність у порядку, встановленому чинним законодавством.

Не підлягає ліцензуванню:

- закупівля медикаментів юридичними особами для потреб власного колективу, благодійної діяльності, а також виконання професійних обов’язків по наданню медичної допомоги амбулаторним та стаціонарним хворим, проведення оздоровчих заходів, санаторно-курортного лікування в закладах охорони здоров’я.

Порядок видачі спеціально дозволу (ліцензії) на право роздрібної реалізації медикаментів регламентується „Інструкцією про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на право роздрібної реалізації медикаментів, умови і правила здійснення цієї діяльності та контролю за їх дотриманням”, яка затверджена наказом Ліцензійної палати при Міністерстві економіки України та Міністерства охорони здоров’я України від 22 березня 1996 року №ЛП-6/60.

Ліцензії на право здійснення роздрібної реалізації медикаментів видаються Міністерством охорони здоров’я і діють на всій території України.

Роздрібна реалізація медикаментів здійснюється шляхом закупівлі і продажу медикаментів у сфері роздрібної торгівлі з метою отримання прибутку.

Відповідно до ст.54 Основ законодавства України про охорону здоров’я забезпечення населення медикаментами здійснюється через аптечні заклади, тобто ліцензіатами є суб’єкти підприємницької діяльності, які здійснюють або мають намір здійснювати роздрібну реалізацію медикаментів через аптеки.

Ліцензія не підлягає передачі для використання іншою юридичною особою. Роздрібна реалізація медикаментів без наявності ліцензії забороняється. Уразі порушення цього положення винні підлягають адміністративній та кримінальні відповідальності.

Не підлягають ліцензуванню, оскільки не вважаються реалізацією, такі операції:

- закупівля медикаментів юридичними особами для власних потреб, в т. ч. для забезпечення амбулаторних та стаціонарних хворих через власні медико-санітарні частини, амбулаторії, санаторії-профілакторії та інші заклади охорони здоров’я;

- закупівля медикаментів юридичними особами для забезпечення соціальних потреб власного трудового колективу, осіб, що сприяють виконанню завдань даним підприємством та забезпечення окремих верств населення в порядку спонсорської та благодійної діяльності.

Для отримання ліцензії на роздрібну реалізацію медикаментів суб’єкт підприємницької діяльності подає в Міністерство заяву за встановленою формою. До заяви додаються:

- нотаріально засвідчені установчі документи (статут, установчий договір або рішення власника, свідоцтво про державну реєстрацію);

- документ (договір) про право володіння (користування) приміщенням для роздрібної реалізації медикаментів;

- висновок органу державного санітарно-епідеміологічного нагляду за місцезнаходженням приміщення про відповідність наявних умов діючим санітарним вимогам та будівельним нормам і правилам у вигляді санітарного паспорта аптеки (аптечного закладу);

- договір з контрольно-аналітичною лабораторією про державний контроль за дотриманням діючих вимог і правил щодо якості медикаментів, їх зберіганням і реалізацією;

- нотаріально засвідчене свідоцтво органу статистики;

- документ про правовідносини з керівником аптечного закладу – фахівцем-провізором;

- нотаріально засвідчені копії документів, які підтверджують рівень освіти і кваліфікації фахівця, а також копія трудової книжки;

- згода місцевого органу державної влади на створення аптечного закладу;

- згода обласного (міського) управління охорони здоров’я держадміністрації на отримання ліцензії.

При наявності у суб’єкта підприємницької діяльності декількох об’єктів торгівлі та їх відокремлених структурних підрозділів додаються документи, які посвідчують їх наявність та відповідність матеріальної бази для здійснення цього виду діяльності, їх місцезнаходження, про яке у відповідному порядку повідомлений орган державної реєстрації.

Відповідальність за достовірність відомостей, які викладені в заяві та інших документах, несе заявник. Рішення про видачу ліцензії приймається при відсутності зауважень відносно наданих документів за результатами правової та спеціальної експертизи відповідності умов і правил здійснення заявником діяльності по роздрібній реалізації медикаментів діючим вимогам та правилам в термін не пізніше 30 днів з дня реєстрації заяви та необхідних документів. При негативному експертному висновку заявнику в межах того ж терміну письмово повідомляється про відмову у наданні ліцензії з зазначенням підстав відмови.

Як уже зазначалося вище, фармацевтичною діяльністю можуть займатись особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Такі вимоги встановлені наказом Міністерства України від 25 грудня 1992р. №195 „Про затвердження Переліку вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, підготовка і отримання звання в яких дають право займатись медичною і фармацевтичною діяльністю”.

Про відповідність зазначеним вимогам можуть свідчити:

а) диплом про фармацевтичну освіту, який видано державними навчальними закладами різного рівня акредитації, або такими, що до них прирівняні і мають право видавати документи державного зразка згідно з чинним законодавством;

б) свідоцтво (довідка) про підвищення кваліфікації за останні 5 років, видане відповідними державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації, науковими закладами, закладами підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, або такими, що до них прирівняні і мають право видавати документи державного зразка згідно з чинним законодавством;

в) свідоцтво про присвоєння (підвищення) відповідної кваліфікаційної категорії.

Суб’єкти підприємництва, які отримали ліцензію на реалізацію медикаменті, у своїй діяльності повинні забезпечити дотримання вимог законодавства про охорону здоров’я, охорону праці, іншого законодавства та діючих норм і правил щодо: забезпечення лікарськими засобами (медикаментами) через аптечні заклади; застосування тільки тих лікарських засобів, які зареєстровані в Україні; вимог та умов забезпечення епідемічного благополуччя населення; будівельних норм і правил для аптечних закладів; норм технічного та господарського обладнання аптечних закладів, забезпечся реактивами, необхідними для контролю якості ліків; нормативних, інструктивно-методичних матеріалів з виду діяльності, що ліцензується; умов і правил транспортування лікарських засобів; приймання, обліку, реалізації (відпуску) лікарських засобів, їх реклами; якості медикаментів; організації роботи аптечного закладу, в т. ч. Закону України про охорону праці про одержання дозволу про початок роботи підприємства; інших професійних вимог, які виникають при зміні діючого законодавства.

На сьогоднішній день підприємницька діяльність відіграє важливу роль в розвитку економіки держави та соціального життя суспільства. Держава постійно приділяє велику увагу розвитку підприємництва в Україні, гарантуючи всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів, а також гарантує недоторканість майна і забезпечує захист права власності підприємця.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 28 червня 1996 р. \\ Голос України. – 1996.

2. Кодекс законів про працю України: Кодекси України у 3 кн.\\ від. ред. В.Ф. Бойко. – К.: Юрінком Інтер, 1997.

3. Про оплату праці: Закон України від 25.03.1995 р.

4. Про відпустки: Закон України від 15.11.1996 р.

5. Про охорону праці: Закон України від 14 жовтня 1992р.\\ ВВРУ. – 1992р. - №49

6. Про зайнятість населення: Закон України від 1 березня 1991р.

7. Про колективні договори і угоди: Закон України від 1 липня 1993р.

8. Копейчиков В.В. Правознавство. Київ. Юрінком Інтер. 2002.

9. Лисовський В.С. Материальная ответственность рабочих и служащих. К., 1990.

10. Комаренко А. Захист трудових прав громадян у світлі Конституції України // Право України/ - 1997. - №12.

11. . „Про підприємства в Україні”: Закон України від 27 березня 1991р.// Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1991. - №24. – Ст.272.