МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ПСИХІАТРІЇ І ДОСЛІДЖЕНЬ ПСИХІКИ ЛЮДИНИ, НАРКОЛОГІЇ Й ОНКОЛОГІЇ.

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ПСИХІАТРІЇ І ДОСЛІДЖЕНЬ ПСИХІКИ ЛЮДИНИ, НАРКОЛОГІЇ Й ОНКОЛОГІЇ.

 

ЛІКУВАННЯ ПСИХІЧНИХ ХВОРИХ І ПРАВА ЛЮДИНИ.

Деонтологічні підхід до психічно хворого не виключає можливостей примусу, коли справа йде про необхідність направлення в психіатричний стаціонар. Однак не можна визнавати за доцільне обман хворих, особливо, коли придумують щось таке, що негативно впливає на психічний стан пацієнтів та їх лікування. Хворі втрачають довіру до лікаря і це позначається згодом на встановленні з ним контакту. Перед госпіталізацією хворим роз'яснюють її необхідність і лише у випадках безрезультатності такого роду роз'яснень застосовують примус. З часом, коли стан психічного здоров'я у них покращується, хворі самі починають розуміти необхідність стаціонарного лікування і перестають розглядати його як замах на їхню свободу.

 

 

У випадках станів порушеної свідомості, коли визначається нездатність пацієнта керувати своїми діями, можлива примусова госпіталізація. Відомо, що напрямок психічно хворого в стаціонар іноді може носити драматичний характер і важко пере живається і самим хворим, і його родичами.

Психічно хвора людина не завжди усвідомлює, що він хворий. Тому факт поміщення його в психіатричний стаціонар зустрічається як насильство і нерідко викликає опір. У стаціонарі такий хворий нерідко чинить опір лікувальним впливам і необхідності дотримуватися режиму. Лікарям і персоналу відділення доводиться вдаватися до примусу, що, однак, не повинно суперечити гуманного підходу до хворого.

Неприпустимо, щоб пацієнт втрачав довіру до лікаря і родичів у ситуаціях, коли становище змушує долати опір хворого, бо це позначається на подальшому контакті з лікарями і персоналом. А в психіатрії контакт - фактор величезної лікувального значення. Зроблений у відношенні хворого обман надовго залишається в його пам'яті як обставина, принижувала його почуття власної гідності. Опір хворого і наслідок цього - примус - обумовлено, перш за все, нерозумінням, а нерідко хибним розумінням ситуації, обумовленим, наприклад, маячними мотивами. У таких випадках поряд з підозрою, образою, гнівом, недовірою, антипатією виникають реакції, що ускладнюють перебіг хвороби і шкідливо впливають на відносинах хворого.

Відомо, що до примусу в певних випадках вдаються і лікарі інших профілів, але їх пацієнти розуміють адекватність, законність і необхідність таких вимог. Психічно хворі ж не завжди здатні поставитися в достатній мірі розсудливо до справи й зрозуміти мотиви, якими керуються лікарі, які здійснюють примус. Саме відсутність розуміння і невірне тлумачення мотивів заборони чи примусу викликають негативні емоції, а нерідко і патологічні реакції, що ускладнюють не тільки взаємини з персоналом, а й перебіг хвороби.

В умовах психіатричного стаціонару в ряді випадків неможливо обійтися без заборон та примусу. Одному хворому не дозволяють побачення з-за психічного стану, наприклад, епілептик в період дисфорії. Іншому відмовляють у вільному виході з відділення, з огляду на його схильність до втечі, третім треба перевести в піднаглядних палату, тому що існує небезпека самогубства, четвертому заборонено мати при собі недозволені предмети. У відповідь на це хворі ображаються, сердяться, заперечують, сперечаються, лаються, погрожують, замикаються і т. п. Від уміння лікаря в кожному окремому випадку прийняти правильне рішення, поговорити з хворим і вмовити його підкоритися вимогам лікарів і персоналу залежить дуже багато чого не тільки для спокою хворого, але і для режиму у відділенні. Тут має значення особистість психіатра, його досвід, кваліфікація, уміння обходитися з хворим, рівень його культури, моральні якості, розуміння обов'язку, мистецтво переконувати, вдумливість і розсудливість щодо кожного хворого.

Рішення щодо заборон і примусів краще приймати колегіально, щоб уникати психічної травмування. Сама постановка роботи у відділенні повинна доводити хворим, що дії лікарів і персоналу диктуються не міркуваннями симпатії чи антипатії, а ділом, необхідністю ефективної роботи, в першу чергу лікування, і що вони справедливі та обґрунтовані. На п'ятихвилинка під час обговорення стану пацієнтів, їх поведінки слід строго об'єктивно оцінювати відомості персоналу. Але не можна залишати без уваги і скарги хворих. Жодна з них не повинна залишатися нерозібраних, особливо в тих випадках, коли мова йде про несправедливе ставлення, ущемлення інтересів хворого. Його завжди необхідно ставити до відома, які наслідки мала його скарга.

     

 

СПЕЦИФІКА ЕТИЧНИХ ПРОБЛЕМ У ПСИХІАТРІЇ.

Специфіка етичних та деонтологічних проблем в психіатрії визначається наступним: 1) предметом психіатрії; 2) специфікою обстеження, діагностикою та лікуванням психічно хворих; 3) особливостями відносини психічно хворих до своєї хвороби та лікувального процесу; 4) соціальним становищем психічно хворої людини в суспільстві (в мікро- і макросоціальних середовищах) і тим морально-психологічним кліматом, який створюється навколо нього; 5) ставленням населення до психічно хворої людини і до психіатричного діагнозу; 6) специфікою лікарської таємниці. Вказані особливості ставлять психіатрію в особливе становище. З одного боку, психіатрія спирається на загальні засади медичної етики, а з іншого-вирішує притаманні лише їй етико-деонтологічні проблеми. До цих питань перш за все і повинно бути привернуто увагу лікаря-психіатра.

Лікар-психіатр обстежує хворого, ставить діагноз, призначає лікування, планує і здійснює реабілітаційні заходи. Його цікавить не тільки об'єктивна клінічна картина хвороби, а й особистість хворого з властивою їй системою суспільних відносин. Будучи включеним в функціонуючу систему соціальних зв'язків, хворий обмінюється інформацією (медичної, правової, етичної, естетичної та іншими видами) з навколишнім його соціальним середовищем. Кінцевий результат від отриманої та переробленої інформації визначається як її кількісними і якісними характеристиками, так і психічним станом хворого, його особистісними особливостями. Але у всіх випадках вона робить той чи інший вплив на суб'єктивну картину хвороби і самопочуття хворого, тому всю інформацію, що надходить до хворого, не можна залишати поза увагою лікаря-психіатра. Вона завжди повинна оцінюватися з етико-психологічних точок зору, і виходячи з принципів медичної етики та деонтології лікар повинен вирішувати питання, наскільки вона відповідає інтересам хворого, його одужання та соціально-трудової реабілітації. У сучасній психіатрії є цілий ряд невирішених етико-психологічних проблем, які в кінцевому рахунку зачіпають особистість хворого.

Так, навряд чи з етичної точки зору можна виправдати застосування понять про "некурабельних", "безнадійних" хворих. Переконаний, ці терміни несуть в собі елементи ятрогенії і негативно впливають на весь лікувальний процес, заздалегідь створюючи несприятливу морально-психологічну обстановку навколо хворого. Те саме можна сказати і про поділ хворих на "цікавих" і "нецікавих".

Адже згідно з таким розподілом розподіляється і увагу медичного персоналу між хворими. Тому однобічне захоплення атипової клінікою нерідко ущемляє інтереси іншої хворого, для якого важливі не академічний спір про "цікавинки" або "банальності" того чи іншого випадку, а відновлення його здоров'я, чуйність і увагу лікаря. Розвиток сучасної психіатрії пов'язано з подоланням нею ряду об'єктивних труднощів. Вони зумовлені складністю що розробляються в психіатрії проблем, які на різних умовах дослідження мають свої специфічні особливості. Так, на основі тільки медико-біологічних досліджень ми не зможемо зрозуміти всіх проявів особистості хворого, механізмів її соціальної адаптації, дезадаптації і реадаптації. Дуже часто не укладаються в загальнонаукові моделі хвороби приватні клінічні випадки, коли хворі, що перенесли, наприклад, напад шизофренії, залишаються соціально адаптованими, зберігаючи свої професійні якості. У зв'язку з цим іноді виникає необхідність в перегляді або зняття діагнозу, що дозволяє значно розширити сферу соціальної активності хворого. Але при цьому виникає ряд пов'язаних один з одним клінічних, правових, етико-деонтологічних, соціально-психологічних проблем. Зупинимося на деяких з них.

Клінічні спостереження показують, що основною ознакою шизофренії є характерні зміни особистості хворого. Без їх виявлення діагноз шизофренії непереконливий. Але виникає питання: наскільки особистість хворого відхиляється від норми? Відповісти на нього, керуючись тільки психологічним поняттям особистості, неможливо, тому що воно не співпадає з клінічним поданням про зміну особистості при даному захворюванні.

У хворих на шизофренію порушується в першу чергу вузьке коло їх особистісних відносин, у той час як високі моральні поняття боргу, почуття відповідальності за доручену справу зберігаються, тому не так вже рідкісні випадки, коли ці хворі, перебуваючи в психотичному стані, сумлінно виконують доручену їм справу, виявляють увагу і турботу до людей. Патобіологічний процес при шизофренії вражає перш за все ті сторони особистості, які у неї ще до хвороби відхилялися від норми. Очевидно тому простежується певний зв'язок між преморбідними особливостями особистості хворого, формою і типом перебігу шизофренії.

Проте цим не обмежується проблема взаємини особистості хворого на шизофренію і навколишнього соціального середовища. У визначенні нозологічної суті шизофренії важливо розв'язати наступну дилему: чи є шизофренія особливої психічної реакцією, як це вважають багато закордонні автори? Якщо прийняти таку точку зору, то тоді зітруться межі між шизофренією, з одного боку, і неврозами і психопатіями-з іншого. Зрештою це приведе до відродження концепції "єдиного психозу", перегляду правових і моральних відносин суспільства до психічно хворим.

Радянські психіатри розглядають шизофренію як патобіологічний процес, пов'язаний з аутоінтоксикацією центральної нервової системи. Внаслідок цього у хворих на шизофренію порушуються психофізіологічні передумови до адекватного відображення навколишньої дійсності. Тому діагноз шизофренії в будь-якому її клінічному варіанті можливий тільки за умови, що у хворого виявляються певні порушення мислення, емоцій, почуттів, що закономірно виявляються в динаміці клінічних явищ і специфічних зміни особистості.

Хворий завжди по-своєму відноситься до хвороби. При шизофренічною процесі ми нерідко спостерігали хворих, активно протистоять болючим змін тим наполегливіше, ніж великими соціальними якостями мала їх особу в преморбідному стані. Такі хворі потребують чуйного і уважного ставлення з боку медичного персоналу, рідних і близьких людей. Турбота лікаря, поведінка медичних сестер і всього обслуговуючого персоналу відповідно до принципів медичної етики та деонтології можуть адекватно сприйматися пацієнтом навіть за наявності у нього виражених психічних порушень.

Серед частини населення досить поширена думка про те, що про людину, які перехворіли на шизофренію або знаходиться в стані ремісії, повинен піклуватися тільки лікар-психіатр. Біля витоків таких подань стоять неправильні погляди людей на психічне захворювання, яке нібито повністю позбавляє особистість хворого її нормальних проявів. Але в той же час хворий з параноїдальними маренням, які не мають антигромадського характеру, за наявності у нього позитивної установки на працю має бути працевлаштований суспільством. Завдяки трудовій діяльності людина, котрий переніс психічне захворювання, включається у певну систему суспільних відносин, розширюючи та збагачуючи сферу свого міжособистісного спілкування. У процесі праці відновлюються і формуються такі важливі моральні якості особистості, як працьовитість, сумлінність, старанність. Працевлаштування хворого сприяє його соціальної адаптації, що благотворно впливає на свідомість і самосвідомість.

Є свої клінічні та етико-психологічні проблеми в дитячій психіатрії. Вони пов'язані насамперед із характером захворювання дитини і безпосередньою залежністю його від родини й суспільства, тому дитячого психіатра доводиться займатися не тільки лікуванням, але і питаннями організації виховання і навчання дитини. Діти, особливо хворі, дуже чутливі до навколишнього їх морально-психологічного клімату. Багато хто з них позбавляються найнеобхіднішого-безпосереднього міжособистісного спілкування зі своїми однолітками. Правильно організована система спілкування набуває в цих умовах першочергове значення, так як вона забезпечує дитини необхідної для його психічного розвитку інформацією. Ось чому всі особи, з якими дитина спілкується в процесі лікування, навчання й відпочинку, повинні володіти високою культурою, дієвими моральними принципами, переконаннями, вчинками. Спільними зусиллями вони покликані готувати дитину до життя, всіляко стимулювати його життєлюбність, самостійність, активність, допитливість.

Великий вплив на життя хворої дитини роблять його батьки, особливо мати, і чим менша дитина, тим більше він залежний від неї. Багато вітчизняних і закордонних психологи вважають, що для нормального психічного розвитку дитини йому необхідно хоча б протягом перших 2-3 років життя постійно спілкуватися з матір'ю. У процесі спілкування з нею він опановує промовою і формується як особистість. Навіть кращі дошкільні установи не можуть адекватно замінити сприятливого впливу матері на психічний розвиток дитини. Ще більшої уваги до себе вимагає дитина з тими чи іншими психічними порушеннями. Він постійно потребує допомоги матері, яка під керівництвом медичного персоналу, педагогів, вихователів бере активну участь у виконанні медичної та навчально-виховної програми щодо своєї дитини.

 

МОДЕЛІ ПСИХІЧНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ.

Відомо, що психічна хвороба проявляється не тільки на рівні біологічних закономірностей. Вона зачіпає особистість хворого, змінюючи напрям думок і спосіб дій. У такому розумінні хвороба є екстремальною ситуацією як для хворого, так і для членів його сім'ї. Кожна хвороба сприймається і оцінюється особистістю в залежності від її індивідуальних особливостей, характеру захворювання і наявною у неї медичної інформації. В даний час досить часто зустрічаються пацієнти, які ще до приходу до лікаря у своєму розпорядженні деякими відомостями про свою хворобу. Цю інформацію вони отримали або з доступної їм медичної літератури, або з інших джерел. Іноді аналогічною інформацією розташовують і родичі хворого, але їх ставлення до неї може істотно відрізнятися від оцінки її хворим. Оцінка захворювання хворим і його родичами часто не збігається з оцінкою лікаря. Таким чином, ми маємо три реально існуючі моделі хвороби. Їх повна або часткова несумісність служить іноді приводом для утворення конфліктних етико-психологічних ситуацій. Вони можуть виникати при вирішенні питання про госпіталізацію хворого до лікувального закладу, при виборі форм і методів лікування, при постановці і зняття діагнозу, при перекладі хворого на інвалідність та з інших причин. У кожному конкретному випадку перед лікарем стоїть складне завдання-сформувати у хворого і його родичів таке уявлення про хворобу, яке сприяло б успішному проведенню всього лікувального реабілітаційного процесу. Для цієї мети він використовує всі засоби для впливу на їх свідомість і самосвідомість, створює навколо них відповідну навколишнє оточення, діючи при цьому словом і ділом.

Наукова модель психічної хвороби дуже мінлива і залежить від ряду об'єктивних і суб'єктивних факторів. Вона відображає як об'єктивні медико-біологічні закономірності патологічного процесу, так і пов'язану з ним систему відносин суспільства до хворого, тому кожному етапу розвитку психіатрії властиві свої уявлення про хворобу, її клінічних, етико-психологічних і правових аспектах. У своїй узагальненій формі наукова модель хвороби знеособлена, але в кожному конкретному випадку вона знаходить дієву силу, ставлячи психічно хворої людини у відповідні рамки практичної медицини, медичної етики і права.

Хворий і його родичі, усвідомлюючи або не усвідомлюючи дану ситуацію, об'єктивно стикаються з нею, так як вона санкціонована суспільством і зведена в ранг наукових положень, правових норм і моральних принципів. І завдання лікаря-психіатра полягає в тому, щоб привести їх подання у відповідність з реальною дійсністю. Звичайно, немає необхідності вводити хворого і його родичів у коло професійних знань про хворобу, але дати (з урахуванням медичної етики і деонтології) вичерпну інформацію про проблеми, які постали перед ними у зв'язку з хворобою,професійний і моральний обов'язок лікаря-психіатра.

Це можуть бути питання, що стосуються вибору методів лікування хвороби, її прогнозу, працездатності та дієздатності хворого, взаємин його в сім'ї і в інших формальних і неформальних соціальних групах, де формується певна громадська думка про хворого і його захворюванні. При вирішенні цих проблем можуть виникати моральні конфлікти. У конфліктній ситуації, що виникає або у сфері міжособистісного спілкування лікаря і пацієнта, або в самій особистості, людина поставлена перед необхідністю вибору одного вчинку і дії з двох можливих, але взаємовиключних один одного. Тому вихід з морального конфлікту завжди пов'язаний для особистості з усвідомленням змістовної цінності моральних норм стосовно конкретної життєвої ситуації і своєї поведінки в ній. У таких випадках перед особистістю лікаря і пацієнта можуть виникнути проблеми двоякого плану: вибір з двох моральних вимог одного, вибір морального чи аморальна (правового та ін.) поведінки.

 

ЕТИКА МЕДСЕСТРИ ПСИХІАТРИЧНОГО ЗАКЛАДУ.

Не секрет, що зі словом «психіатрія» у багатьох людей пов'язані малоприємні асоціації. Зазвичай особи, що спостерігаються або лікуються у психіатрів, неохоче діляться цим з оточуючими, а в деяких випадках намагаються приховати цю обставину. Медсестра будь-якого психіатричного закладу - стаціонару або психоневрологічного диспансеру - повинна розуміти, що, звертаючись до таких установ, пацієнт відчуває особливу напругу, хвилювання, а іноді і страх, і ці переживання накладаються на ті страждання, які змусили його звернутися до психіатра.

 

 

В умовах лікувального закладу перший з контакт пацієнта з медичним персоналом і, зокрема, з медсестрою має особливо принципове значення; саме він надалі визначає взаємовідносини з обох сторін, почуття довіри чи недовіри, приязні чи неприязні, наявність або відсутність партнерських відносин.

Все в медсестрі повинно розташовувати до себе пацієнта, починаючи з її зовнішнього вигляду (підтягнутість, акуратність, зачіска, вираз обличчя). Абсолютно неприйнятно звернення «хворий», як ніби пацієнт втратив право на ім'я та по батькові. Щоб між медсестрою і пацієнтом склалися партнерські відносини, пацієнт з повинен відчувати, що ви хочете йому допомогти. Тільки тоді виникає той довірчий діалог, під час якого медсестра дізнається необхідні їй відомості про пацієнта, особливості його особистості, його думка про захворювання, госпіталізацію, надії на одужання, плани на майбутнє. Під час таких бесід виявляються відношення пацієнта до родичів, роботу, інші проблеми, а всі ці відомості дають медсестрі можливість поставити свій сестринський діагноз.

При всьому цьому медсестра постійно повинна пам'ятати, що партнерські відносини з хворими не повинні переходити в панібратські: провідна роль завжди залишається за нею. Вона співчуває хворому, між ними встановлюється струм звана емпатія, тобто медсестра здатна пізнати суть і глибину переживань і страждань пацієнта, але вона не ідентифікує себе з його переживаннями. Пацієнт завжди повинен бути впевнений, що їх розмови носять конфіденційний характер.

Знаючи особливості переживань хворого, його особистості, медсестра тактовно пояснює пацієнту не тільки його права, але й обов'язки, розповідає в доступній для хворого формі про необхідні обстеженнях, підготовці до них, про майбутній лікуванні.

Відмова пацієнта від того чи іншого виду обстеження або лікування не повинен викликати до нього негативного ставлення з боку медичного персоналу.

Обов'язок медсестри - бути чесною і правдивою по відношенню до пацієнта, але розмови про діагноз, особливості захворювання не можуть виходити за рамки, позначені лікуючим лікарем. Це відноситься і до бесід медсестри з родичами пацієнтів.

У той же час відомості, які дають родичі, можуть виявитися дуже цінними для розуміння психічного стану хворого, особливостей його особистості. Їх слід відобразити в щоденникових записах і довести до лікаря. З іншого боку, всі відомості про хворого, методи лікування можна повідомляти родичам лише за погодженням з лікарем. Сім'я повинна розглядатися як сфера соціальної адаптації, що грає певну роль при лікуванні. Змінюють один одного медсестри повинні обмінюватися інформацією про хворих враховуючи особливості темпераменту і характеру колег.

Погляди лікаря і медсестри на якісь особливості догляду за хворим можуть не збігтися. Тоді потрібно дуже тактовно обговорити спірні питання з лікарем, і, якщо згода буде досягнуто, це полегшить роботу. Обговорювати ж такі ситуації з іншими особами або відразу звертатися зі скаргами до керівництва не варто - це може призвести до взаємних образ, небажаної обстановці в колективі. Право відстоювати свою точку зору повинно поєднуватися з високою вимогливістю до себе. здатністю визнавати і виправляти свої помилки, виявлені самостійно або колегами.

Гуманізм професії створює основу для захисту особистої гідності медсестри, її фізичної недоторканності, права на допомогу при виконанні професійних обов'язків. До речі, і її життєвий рівень повинен відповідати статусу її професії. Медичних працівників і медсестер, зокрема, не можна примушувати до роботи на неприйнятних для них умовах.

 

ПСИХОТЕРАПЕВТИЧНА РОЛЬ МЕДСЕСТРИ.

Психотерапевтична роль медсестри дуже велика, де б вона не працювала. Не випадково спочатку, коли інститут медсестер лише створювався, вони називалися сестрами милосердя, так як дбали не тільки про тіло, а й про душу хворих

Мистецтво сестринської справи полягає в гармонійному поєднанні творчого підходу та наукової обґрунтованості процедур, посібників, словесних впливів і бесід в процесі догляду за хворим; в умінні часом захистити пацієнта від хвилюють його негативних думок і почуттів, як відомо, суттєво затягують одужання, Такий захист важлива для людей будь-якого віку, але особливо для дітей та літніх людей.

Щоб здійснити її, медсестра повинна бути готова до співпереживання, повинна проявляти доброту, чуйність, участь. Але в ряді випадків просто хороших людських якостей недостатньо. Щоб застосовувати їх професійно, а значить, з високим ступенем надійності, треба засвоїти певні елементи медичної психології та психотерапії.

Психотерапевтична діяльність медсестри територіальної поліклініки перш за все повинна бути спрямована на такий складний патопсихологічних комплекс, яким є внутрішня картина хвороби, тобто розуміння пацієнтом характеру свого захворювання. Ставлення хворого до своєї хвороби може носити гіпернозогностичний або анозогностичний характер; крім того, можливо безліч перехідних станів.

Гіпернозогнозія - це суб'єктивна переоцінка тяжкості хвороби, її можливих ускладнень, ймовірності несприятливого результату. Вона, як правило, виникає при різко розвиваються, гострих соматичних хворобах (напади стенокардії, гострі шлунково-кишкові болі і т.д.). В особистостей з тривожно-недовірливим, демонстративними (істеричними), рідше - з авторитарно-напруженими (епілептоідним) рисами характеру. Людям з тривожно-недовірливими рисами характеру властиві постійна готовність до тривоги за будь-яких приводів, постійні побоювання за своє здоров'я і здоров'я своїх близьких.

Анозогнозія - навпаки, активне заперечення хвороби, недооцінка очевидного, приписування наявних симптомів випадковим обставинам чи іншим, не серйозним, захворювань. Анозогнозія спостерігається при поступовому, повільному розвитку хвороби, без яскравих, які лякають проявів (наприклад, при хронічному туберкульозі легенів).

Пацієнти старечого віку потребують особливої уваги. Такі вікові психічні зміни, як зниження пам'яті, уваги, зниження рухливості психіки в цілому, погіршення процесів пристосування психіки до нових вимог, емоційна лабільність, загострення характерологічних рис, психологічні проблеми (наприклад, пов'язані з перенесеними втратами, обмеженнями, почуттям самотності, покинутості, з «конфліктом поколінь») роблять їх особливо уразливими для негативних психологічних впливів.

Пацієнт, що потребує в сестринській догляді і отримує його, - це насамперед людина, особистість, що характеризується певними особливостями. Психологічно комфортний клімат має найпотужнішим лікувальним впливом - про це треба пам'ятати і медсестрам, і молодшому медичному персоналу, і медреєстраторам, тому що, як і театр, поліклініка починається з вішалки.

 

ЗАГАЛЬНІ ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ В РОБОТІ ПСИХОЛОГІВ РІЗНИХ РІВНІВ.

Етичним кодексом називається звід моральних правил поведінки, на яких будується діяльність і взаємини людей в тій чи іншій сфері їх спілкування. В основі етичного кодексу лежать моральні норми, які виражають особливі категорії добра, такі загальні принципи, вироблені в історії людської культури, дотримання яких складає благо для людей, приносить їм користь. Етичний кодекс ґрунтується на нормах моралі, а не права і отже людина порушує цей кодекс не підлягає суду відповідно до закону. Існує декілька джерел, на основі яких виробляються норми етичного кодексу практичного психолога. Це філософія, релігія, культура, звичаї, традиції, ідеологія, політика виступають як сфери або атрибути людської діяльності, що задають базисні принципи моралі для створення і функціонування етичного кодексу.

      

 

Основними етичними принципами є:

1. Принцип конфіденційності.

1. Інформація, отримана психологом у процесі проведення роботи, не підлягає свідомому чи випадковому розголошенню, а в разі необхідності повинна бути представлена у формі, що виключає її використання проти інтересів клієнтів.

2. Особи, які беруть участь у психологічних дослідженнях, тренінгах та інших заходах, повинні бути інформовані про обсяг і характер інформації, яка може бути повідомлена іншим зацікавленим особам і (або) установам.

3. Участь учнів, вихованців, батьків, педагогів та інших клієнтів в психологічних процедурах (діагностика, консультування, корекція, психотерапія тощо) повинно бути свідомим і добровільним.

4. Психолог збирає та використовує лише ту інформацію про клієнта, яка необхідна йому для вирішення завдань, визначених планом його роботи і специфікою Центру (Служби).

5. Якщо інформація, отримана від клієнта, запитується експертами (для вирішення питання про компетентність педагога-психолога під час його атестації), вона повинна бути надана у формі, що виключає ідентифікацію особи клієнта експертами. Для цього вся інформація про клієнта реєструється і зберігається з урахуванням суворої конфіденційності.

6. Звіти про професійну діяльність, результати досліджень і публікації повинні бути складені у формі, що виключає ідентифікацію особи клієнта оточуючими людьми.

7. На присутність третіх осіб під час діагностики або консультування необхідно попередню згоду клієнта або осіб, які відповідають за неї (у разі, якщо клієнт не досяг 16-річного віку).

8. Керівники установ, за запитами яких проводиться психологічне обстеження (дослідження), повинні бути попереджені про те, що на них поширюється зобов'язання збереження професійної таємниці. Повідомляючи адміністрації результати обстеження і свого ув'язнення, психолог повинен утримуватися від повідомлення відомостей, що завдають шкоди клієнту.

2. Принцип компетентності.

1. Психолог постійно підвищує рівень своєї професійної компетентності, знайомитися з останніми досягненнями в області психології.

2. Психолог застосовує тільки надійні та валідні методи вивчення психічних властивостей, якостей і станів особистості, сприяє застосуванню їх іншими.

3. Психолог чітко визначає і враховує межі власної компетентності.

4. В інтересах оптимального виконання свого завдання педагог-психолог співпрацює з іншими психологами і з представниками суміжних галузей науки.

5. Психолог самостійно вибирає процедуру і методи обстеження. При необхідності педагог-психолог консультується з експертом у відповідній області (керівником методичного об'єднання та іншими фахівцями).

6. Психолог за дорученням спеціалістів Управління Освіти має право проводити аналіз використання психологічних методик педагогами та іншими учасниками освітнього процесу.

3. Принцип відповідальності

1. Психолог усвідомлює свою професійну та особисту відповідальність перед суспільством, в якому він працює і живе. Він популяризує психологічні знання для підвищення добробуту суспільства.

2. Проводячи дослідження, психолог піклується, перш за все, про благополуччя людей і не використовує результати роботи їм на шкоду.

4. Психолог несе відповідальність за дотримання даного Етичного кодексу незалежно від того, чи проводить він психологічну роботу сам або вона йде під його керівництвом.

5. Психолог несе професійну відповідальність за висловлювання на психологічні теми, зроблені в засобах масової інформації та в публічних виступах. Психолог в публічних виступах не має права користуватися неперевіреною інформацією, вводити людей в оману щодо своєї освіти та компетентності.

6. Психолог може не інформувати клієнта про справжні цілі психологічних процедур тільки в тих випадках, коли альтернативні шляхи досягнення цих цілей неможливі. Всі приховані цілі, включені в задум роботи, повинні бути розкриті клієнтові не пізніше закінчення цієї роботи.

4. Принцип етичної та юридичної правомочності.

1. Психолог планує та проводить дослідження відповідно до чинного законодавства і професійними вимогами до проведення психологічних досліджень.

2. У разі розбіжності між нормами цього Кодексу та обов'язками, осудними йому адміністрацією будь-якого рівня психолог керується нормами цього Кодексу. Подібні випадки доводяться до відома адміністрації Центру та професійної психологічної громадськості (методичне об'єднання).

3. Норми цього Кодексу поширюються тільки на професійні відносини психолога з клієнтами та громадськістю.

4. Психолог може виконувати свої обов'язки офіційного експерта відповідно до закону. У випадках, коли необхідно психологічний висновок, він виступає як посадова особа, пам'ятаючи, що його думка відіграє важливу роль в захисті інтересів суспільства і конкретного громадянина.

5. Принцип кваліфікованої пропаганди психології.

1. У будь-яких повідомленнях, призначених для людей, які не мають психологічної освіти, слід уникати інформації про спеціальні діагностичних методах. Інформація про такі методи можлива тільки в повідомленнях для фахівців.

2. У всіх повідомленнях психолог повинен відображати можливості методів практичної психології відповідно з реальним станом справ. Слід утримуватися від будь-яких висловлювань, які можуть спричинити за собою невиправдані очікування від психолога.

3. Психолог зобов'язаний пропагувати досягнення психології професійно і точно, відповідно з дійсним станом науки на даний момент.

6. Принцип благополуччя клієнта.

1. У своїх професійних діях психолог орієнтується на благополуччя і враховує права своїх клієнтів, учнів, диспетчерів і інших учасників досліджень. У випадках, коли обов'язки педагога-психолога вступають в протиріччя з етичними нормами, психолог дозволяє ці конфлікти, керуючись принципом "не нашкодь".

2. Психолог повинен віддавати перевагу інтересам клієнта при визначенні цілей і плануванні процедури, характер проведення діагностичного обстеження. Психолог повинен оберігати клієнта від психологічних травм, поважати особу людини, з яким працює.

3. Психолог в ході професійної діяльності не повинен допускати дискримінації (обмеження конституційних прав і свобод особи) за соціальним статусом, віком, статтю, національністю, віросповіданням, інтелекту і будь-яким іншим відмінностям

7. Принцип професійної кооперації.

1. Робота психолога ґрунтується на праві і обов'язки виявляти повагу до інших фахівців та методів їх роботи незалежно від власних теоретичних і методичних уподобань.

2. Психолог утримується від публічних оцінок і зауважень про засоби і методи роботи колег у присутності клієнтів і обстежуваних осіб. Якщо психолог має претензії до стилю чи методам роботи колеги, то він може виступати з обґрунтованою критикою в колі фахівців. У тих випадках, коли психолог дізнається про етичні порушення іншого психолога, він звертає на це його увагу, якщо це може сприяти прийнятного вирішення ситуації і при цьому не буде порушено право на конфіденційність.

3. Якщо етичне порушення не може бути усунуто неформальним шляхом, психолог може винести проблему на обговорення методичного об'єднання (МО), у конфліктних ситуаціях - на етичну комісію обласної науково-методичної ради служби практичної психології освіти.

4. Психолог при рецензуванні матеріалів, представлених до публікації на грант або в інших цілях, поважає конфіденційність і авторські права

5. Після опублікування результатів дослідження психолог не має права приховувати дані, на яких побудовано його ув'язнення, від інших фахівців, що займаються близькими проблемами або охочих перевірити висновки, повторивши аналіз. Авторські права на психологічні дані належать зібрала їхньому боці.

8. Принцип інформування клієнта про цілі і результати обстеження.

1. Психолог інформує клієнта про цілях і змісті психологічної роботи, проведеної з ним, застосовувані методи і способи отримання інформації, щоб клієнт міг прийняти рішення про участь у цій роботі. У випадках, коли психологічна процедура здійснюється з дітьми до 16 років, згоду на участь в ній дитини повинні дати батьки або особи, які їх замінюють

2. У процесі діагностики або психологічного консультування психолог висловлює власні судження і оцінює різні аспекти ситуації у формі, що виключає обмеження свободи клієнта у прийнятті ним самостійного рішення. У ході роботи з надання психологічної допомоги повинен суворо дотримуватися принцип добровільності з боку клієнта. Клієнт у будь-який момент (або взагалі) може відмовитися від роботи, так само клієнт може відмовитися від роботи з даними психологом і звернутися до іншого фахівця.

3. Психолог повинен інформувати учасників психологічної роботи про важливі аспекти діяльності, які можуть вплинути на їхнє рішення брати участь (або не брати участь) в майбутній роботі: фізичний ризик, дискомфорт, неприємний емоційний досвід та ін

4. Для отримання згоди клієнта на психологічне обстеження психолог повинен використовувати зрозумілу термінологію і доступний для розуміння клієнта мову. Педагог-психолог формулює і викладає результати обстеження в термінах, зрозумілих клієнту.

5. Висновок за результатами обстеження не повинне носити категоричний характер, воно може бути запропоновано клієнтові тільки у вигляді рекомендацій. Рекомендації повинні бути чіткими і не містити свідомо нездійсненних умов.

6. У ході обстеження психолог повинен виявляти і підкреслювати здібності і можливості клієнта. Неприпустимо акцентувати увагу клієнта на його обмеження і недоліки.

9. Принцип морально-позитивного ефекту професійних дій психолога.

1. Психолог повинен робити все можливе для визначення ситуацій, в яких психологічні техніки або інструментарій взагалі не можуть бути адекватно використані або на їх використання повинні бути накладені відповідні обмеження. Це стосується випадків, коли психологічним інструментом користуються непрофесіонали або коли дослідження болісно зачіпає такі індивідуальні особливості, як вік, стать, расова та національна приналежність, віросповідання, сексуальна орієнтація, фізичний або психічний розлад, мова, соціальний та економічний статус.

2. У звітах про свою роботу, зроблених для фахівців, які не мають психологічної освіти, психолог повинен виходити з того, що повідомлення повинні бути ясними і застосовними до практичних потреб замовника.

3. При виступах в засобах масової інформації психолог повинен висловлювати судження, засновані на реальних досягненнях психологічної науки і практики. Зміст виступів повинно бути спрямоване на позитивні зміни в суспільній думці чи емоційному стані адресата.

4. Психолог не повинен брати участь у діяльності, результати якої можуть дискредитувати психологію як науку.

 

СПЕЦИФІКА РОБОТИ З ДІТЬМИ.

1. Дитина не здатний самостійно заявити про свої проблеми, що передбачає активність виявлення психологічних проблем з боку психолога, поділ у скаргах батьків їхніх власних проблем і труднощів дитини.

2. Дитина не може ставити перед собою мету позбутися від своїх проблем, тому необхідно створювати зацікавленість дитини в процесі консультування.

3. Відсутність рефлексії у дитини.

Стосовно до перерахованих принципів професійної етичної поведінки формулюються і етичні норми професійних дій, які забезпечують можливість ефективного вирішення делікатних, особистісно-значущих проблем. Це способи і прийоми, які застосовуються психологом у всіх ситуаціях роботи з клієнтом.

1. Як давати конкретну пораду-рекомендацію? Досвід роботи багатьох психологів висунув своєрідний принцип - відмова від конкретних рекомендацій ("Я рад не даю"). Мова не йде про повну відмову від рекомендацій, але при першій зустрічі з клієнтом рада шкідливий і небезпечний майже завжди.

Причини цього:

- Скоростиглий рада навряд чи може вивести людину, вистраждав свою проблему, з тупиків вже відомих альтернатив. Частіше за все проблемою і є неможливість прийняти однозначне рішення;

- Звернувся до психолога людина чекає не ради в прямому сенсі, а конкретної допомоги. Як тільки психолог стає "порадником", він стає в позицію вчителя по відношенню до учня, що автоматично викликає опір клієнта;

- Конкретні рекомендації як поступати, стають для звернувся можливістю зняти відповідальність за те, що відбувається з себе і передати її психолога. Формується пасивне ставлення до проблеми. Завдання психолога полягає в тому, щоб допомогти людині знайти упевненість в собі, здатність самому відповідати за власну долю.

Професійна порада чи рекомендації стають можливими та дієвими лише в міру поглиблення контакту, встановлення довіри між клієнтом і консультантом.

2. Другий принцип - аналіз підтексту як реагування фахівця не тільки на явний зміст звернення та запиту на допомогу, але і вимога максимально докладного опису ситуації, спільне з клієнтом розгляд істинних мотивів, планування відповідно до цього своїх дій.

3. Принцип стереоскопічного погляду на ситуацію. Виноситься на консультацію ситуація повинна бути зафіксована і суб'єктивно (позиція членів сім'ї) і об'єктивно (засобами психолога). Це принцип всієї консультаційної роботи, а не лише етапу постановки діагнозу. Психолог повинен прагнути розкрити стереоскопічність ситуації перед беруть участь в ній суб'єктами.

4. Принцип поваги до особистості клієнта, відповідно до якого психолог не прагне удосконалювати особистість клієнта відповідно з абстрактними ідеалами, а виходить із урахування потреб, ситуацій, умов і можливостей самого клієнта, з необхідності допомогти йому у вирішенні його власних проблем.

Психолог не бере на себе виховних функцій школи, дитячих садів, сім'ї, каральних функцій міліції, не підміняє собою діяльність медичних установ. Його завдання - допомогти вже сформованим або тільки ще формується, людям в їх особистісних та міжособистісних проблемах, що заважають їм почувати своє життя повноцінним, а себе - щасливими.

5. Принцип розмежування особистих і професійних відносин між консультантом і клієнтом. Особистих стосунків по можливості треба уникати, щоб не потрапити в пастку "дружби" або "симпатії".

У психотерапії існують два найважливіших поняття:

- "Перенесення", тобто схильність клієнта проектувати на відносини з консультантом свої відносини зі значимими людьми, основні проблеми і конфлікти;

- "Контрперенос" - схильність психотерапевта проектувати свої відносини зі значимими людьми та основні внутрішні проблеми і конфлікти на відносини з пацієнтом.

Психолог повинен розуміти, що збереження його авторитету в очах клієнта багато в чому пов'язане з тим, що він мало знає про психолога як про людину, у нього немає підстав для оцінки його як особистості.

Якщо особистих відносин не вдалося уникнути, потрібно передати клієнта іншого фахівця.

 

ФІЗІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ НАРКОМАНІЇ ТА ПОНЯТТЯ "НАРКОТИЧНА ЗАЛЕЖНІСТЬ".

Причини і механізми виникнення наркоманії вивчені досить добре. У медицині прийнято говорити, в першу чергу, про наявність вродженої схильності до залежності і механізми взаємодії психоактивних речовин з медіаторами головного мозку. Психологія ставить питання про наявність психологічних причин виникнення залежності, які пов'язані з особливостями особистості та її розвитку. Соціологія робить акцент на соціальних чинниках: злочинне соціальне оточення, злидні та ін. Таким чином, феномен наркоманії піддається вивченню з боку ряду дисциплін.

У медицині наркоманія розглядається як хвороба.

Наркоманія (від грец. Narke - потьмарення свідомості, заціпеніння і mania) - пристрасть) - патологічний потяг до вживання наркотичних засобів, що викликають в малих дозах ейфорію, у великих - оглушення, наркотичний сон. При їх систематичному вживанні виникає звикання, поєднане з виникненням стану абстиненції, що представляє собою погане самопочуття при відсутності наркотичних речовин. При наркоманії вражаються внутрішні органи, виникають неврологічні і психічні розлади, розвивається соціальна деградація. При постійному прийомі наркотиків відбувається деградація особистості, що характеризується інтелектуальним і емоційним зубожінням, втратою всіх інтересів, не пов'язаних з наркотиками. В якості особливих видів існують морфінізм, опиофагии, гашишизм, пристрасть до героїну.

Про те, що таке наркотична залежність, або наркоманія говорити складно. Бачення, інтерпретація і розуміння цього феномену дуже сильно залежить від точки зору, приналежності до будь-якої наукової парадигми, ступеня знайомства з ним дослідника і т. п. Ми можемо говорити, що наркоманія - це хвороба, якщо дотримуємося медичної парадигми; що це латентний суїцид, в разі належності до психоаналізу, що це прояв аномії, якщо ми - соціологи. Однак все це безліч поглядів на одне й те саме явище багато в чому допомагає краще зрозуміти, що ж собою являє наркотична залежність.

Для початку необхідно зазначити, що наркоманія - це явище культурно обумовлене. Вона з'являється лише на певному етапі розвитку суспільства, цивілізації - тоді, коли табу на вживання психоактивних речовин поза ритуалів зникає, тільки на цьому етапі ми зустрічаємо її. Більш того, регулярне (часто щоденне) вживання наркотиків для отримання задоволення може стати важливою частиною культури.

Поділ підходів на біологічні та психологічні, а також їх розгляд у різних главах служить кращому розумінню феномена наркоманії, різних його аспектів. Але цей поділ не має на увазі відсутність взаємозв'язку між цими аспектами залежності. Навпаки, необхідно завжди пам'ятати про найтіснішого зв'язку між психологічними та фізіологічними сторонами наркотичної залежності, про їх взаємний вплив один на одного.

 

ЕТАПИ І МОТИВИ НАРКОТИЗАЦІЇ.

Розрізняють п'ять етапів поступової наркотизації:

Одиничне або рідке вживання наркотиків.

Багаторазове їх вживання без ознак психічної та фізичної залежності.

Наркоманія 1-го ступеня: сформована психічна залежність. Пошук наркотику для отримання приємних відчуттів, але ще немає фізичної залежності, а припинення прийому наркотика поки не викликає болісних відчуттів. Думки про прийом наркотику набувають нав'язливий характер. Наркотик стає "ліками", які знімають емоційну напругу в конфліктних ситуаціях, - трансформуються характерологічні і патохарактерологічні риси. Основний напрямок цієї трансформації - від стенічного типу до астенічного і апатичному. Відбувається наростання соціальної дезадаптації. Людина втрачає колишні позитивні орієнтації, у нього знімається почуття відповідальності, обов'язку, здатність до співпереживання.

Наркоманія 2-го ступеня: вже склалася фізична залежність від наркотика, пошук вже спрямований не стільки на те, щоб викликати ейфорію, скільки на те, щоб уникнути мук, абстиненції (ломки). На 2-ої стадії наркоманії з'являються відчуття, що викликаються прийомом наркотику, притупляються, втрачають колишню яскравість. Спілкування в групі практично відсутня, єдина мета спілкування - вживання наркотику. Взаємний обман, "зрада", повна втрата взаємних зобов'язань членів групи - звичайне явище. Асоціальність доходить до критичної межі. Втрачаються етичні принципи, емоційні прихильності.

 

 

Наркоманія останньої, 3-го ступеня: повна - фізична і психічна деградація.

Вважається, що зупинитися при прийомі наркотиків можливо лише на перших двох стадіях. Дослідження показали, що тільки 20% приймають наркотики підлітків переходять небезпечну межу і стають закоренілими наркоманами.

Крім того, підлітки, що вживали наркотики, але не стали наркоманами, все одно набувають стійкі психологічні комплекси: протиставлення себе суспільної моралі, традицій, які існують у світі дорослих.

Сприятливим фоном розвитку дитячого і підліткового наркотизму є стійкі комплекси-реакції, основною з яких є реакція емансипації. В основі її закладено прагнення звільнитися від звичних рамок (сім'ї, навчального середовища і т. д.).

Реакція формування сексуального потягу також зумовлює наркоманію в підлітковому середовищі. Деякі підлітки реалізують сексуальні враження шляхом галюцинацій сексуального плану. Куріння гашишу, на думку неповнолітніх, підвищує сексуальну потенцію.

Для першого вживання наркотику неповнолітніми, за результатами декількох досліджень, характерні наступні мотиви:

31% - бажання бути, як всі (комплекс підліткового конформізму),

19% - прагнення випробувати нові враження (цікавість),

12% - пошук фантастичного,

10% - прагнення забутися, відключитися від неприємностей.

Крім того, до мотивів вживання наркотиків підлітками необхідно віднести також такі, як бажання розслабитися, повеселитися, прагнення виглядати "крутим". Іноді наркотики приймають "для сміливості" або щоб не підтвердити статус "гидкого каченяти" у середовищі однолітків. Зустрічаються випадки насильницького прийому наркотиків, коли спеціально підлітків "садять на голку", щоб потім змусити чинити злочини.

Однією із значущих причин звернення підлітків до наркотиків є інфантилізм - нездатність приймати рішення, прагнення йти по більш простим шляхом. На відміну від тварин і дітей підростаючий і доросла людина в тій чи іншій мірі володіє своїми бажаннями. Самоконтроль - не тільки вольова функція, але і навик, що купується засвоєнням соціальних і моральних норм, вихованням. Сприяє самоконтролю знання наслідків зловживання наркотичними речовинами, ціннісні орієнтири, особисті, соціальні цілі, перспектива досягнення яких вагоміше, ніж сьогоденне задоволення. Співвідношення прагнення до задоволення і самоконтролю у підлітків таке, що підліток виявляється вразливим. У цьому - небезпека наркотизму, і тим більша, чим молодше вік.

Наочно ця закономірність проступає у випадках так званої девіантної особистості. Це молоді люди певного типу поведінки, вигляду і особистісних характеристик. Поведінка в цілому відхиляється: зневага роботою і навчанням, епізоди крадіжок, вандалізму, дрібного хуліганства; вживання одурманюючих засобів - лише складова цього ряду. Обов'язково проходження молодіжній моді, захоплення рок  - чи поп-музикою (або будь-яким іншим напрямком). Групове проведення часу обов'язково. Існування в "системі" - найбільш яскрава риса. Слід мати на увазі, що групове існування - етап у розвитку дитини, який припадає на вік 8-12 років.

Надалі ускладнення психічної діяльності, формування власних інтересів призводять до індивідуалізованим відносин з однолітками, з'являються особисті друзі, приятелі. Групове життя у віці 14-15 років можна розглядати як показник затримки психічного розвитку, низького рівня розвитку. Дійсно, в групах, які з юнаків 16-20 років, спостерігаються риси дитячих груп: спрямованість на ігрову розважальну діяльність, не цільова активність, легкість афективної індукції. Відносини по суті знеособлені, склад групи випадковий. На рівень психічного розвитку вказують також примітивний характер афектів і схильність до руйнівних дій. У групі виражено відчужене, нерідко вороже ставлення до дорослих. Молоді люди, на перший погляд, дуже схожі. Таке враження справляють, звичайно, однотипні зачіски, одяг, манера триматися. Однак головне - недостатність індивідуального виразу обличчя і стереотипна засвоєна форма спілкування з дорослими. Останнє у свою чергу - відображення групового малюнка поведінки. При детальному вивченні з'ясовується недостатність особистої мотивації поведінки - воно диктується групою. У своїх розповідях молоді люди вживають практично тільки займенники множини, навіть якщо мова йде про ситуації нейтральних, не пов'язаних з проступками (поза спроби піти від відповідальності). Спроба встановити тип особистості, якусь постійну сукупність рис, який залучається до зловживання з більшою частотою, ніж інші, важкодоступна й тому, що споживання починається у віці, коли особистість виявляється в неврівноваженому, досить аморфному стані.

 

БІОЛОГІЧНІ ПРИЧИНИ ФОРМУВАННЯ ЗАЛЕЖНОСТІ.

Генетична схильність є однією з найважливіших біологічних причин формування алкоголізму. Але й у формуванні наркоманії генетична схильність відіграє чималу роль.

Виділено маркери схильності до алкоголізму. Один з таких маркерів - це активність ферменту дофамінбетагідроксилази, який бере участь у перетворенні дофаміну в норадреналін. У людей з високим біологічним ризиком є генетично обумовлена дуже низька активність цього ферменту. І, навпаки, в осіб з низьким ризиком біологічним активність ферменту дуже висока.

 

Дослідження дітей показали, що основний внесок в схильність до алкоголю вносить батько. Діти, народжені від батьків, залежних від алкоголю, в 4 - 6 разів частіше захворюють алкоголізмом, ніж діти, народжені від здорових батьків. У дітей від батьків, залежних від алкоголю, було виявлено надзвичайний розширення спектру загальної активності МАО (моноамінооксидази) - ферменту, що бере участь у метаболізмі дофаміну. У таких дітей МАО з'являється в плазмі клітини (в нормі - тільки в мітохондріях), а також метаболізує ті аміни, на які в нормі не впливає. Прийом алкоголю нормалізує активність МАО, що може служити причиною формування алкоголізму.

Дослідження генома людини дозволили зробити припущення про те, що ризик формування залежності може бути пов'язаний з генами, що кодують рецептори дофамінові другого і четвертого типів (DRD2 і DRD4 відповідно). А також з геном переносника серотоніна (5HTTLPR). Ген DRD4 пов'язаний з "пошуком новизни", тобто імпульсивністю, дратівливістю, схильністю до порушення правил, які заважають досягненню мети. Чим довше аллелі DRD4, тим вищі оцінки по "пошуку новизни" отримували випробовувані. На цей показник у дорослих впливає поєднання генів DRD4 і 5HTTLPR (це ж поєднання впливає на рівень орієнтовною активності у немовлят). У дитячому віці на "пошук новизни" так само впливає ген DRD2, причому загальний ефект цих двох генів більш чіткий, ніж кожного окремо.

Комбінація генів DRD2, 5HTTLPR і гена рецептора андрогену людини вносить вклад у формування і розвиток симптомів розладів дитячого поведінки, що характеризуються непослухом і порушенням соціальних норм. У людей з залежностями оцінки по "пошуку новизни" зазвичай вище, ніж у здорових людей, крім того, серед перших частіше зустрічаються носії довгого аллеля DRD4. У наркоманів була знайдена зв'язок між генотипами за. DRD2 і "пошуком новизни", а також між генотипом по DRD3 (ген дофаминового рецептора третього типу) і "пошуком відчуттів". Дофамінові рецептори другого типу найчастіше пов'язують із зловживанням психоактивними речовинами. Носійство одного з алелів гена DRD2 веде до зниження функції дофамінових рецепторів з одного боку, і алкоголізму та наркоманії - з іншого.

Вплив наркотичної речовини “екстазі” на мозок, руйнування тканини мозку. МРТ сканування показує активність серотоніну (червоний) в головному мозку (а) здорова жінка-доброволець, яка ніколи не вживала екстазі, (б) помірний користувач екстазі, і (в) тяжкий користувач екстазі.

Крім того, були знайдені зв'язку між антисоціальними рисами у залежних від алкоголю і генами рецепторів серотоніну 1b і 2a, а також 5HTTLR. Крім цього антисоціальна поведінка залежних від алкоголю пов'язане з поліморфізмом гена, що кодує МАО-А (фермент, який бере участь у руйнуванні серотоніну і дофаміну і, отже, обмежує їх активність).

Ряд дослідників схиляються до того, що основною причиною формування залежності є недостатній синтез катехоламінів у головному мозку (внаслідок вродженої або набутої патології). Катехоламіни - це медіатори головного мозку, пов'язані з "системою задоволення", тобто вони відповідають за виникнення почуттів радості, задоволення, задоволення. Таким чином, створюється ситуація, при якій індивіду для отримання задоволення необхідний або надзвичайно сильний стимул (багаторазово збільшує синтез катехоламінів), або надходження даного або схожого з ним за будовою речовини ззовні.

Виходячи з усього вищесказаного, можна зробити висновок, що в медицині залежність від психоактивних речовин розглядають як хвороба, яка характеризується наявністю абстинентного синдрому при скасуванні (або зменшення його доз) вживаного препарату, зміною метаболізму (синдром зміненої реактивності) і психічного статусу. Хвороба у своєму розвитку проходить кілька стадій. У клініці прийнято виділяти різні види наркоманії відповідно до уживаним речовиною (опиоманії, кокаїнізмі, морфінізм і т. д.)

Основний механізм формування залежності - це зміна метаболізму внаслідок вбудовування психоактивної речовини в обмін речовин. Існує уявлення, що кожному психоактивному речовини відповідає свій нейромедіатор, який воно починає заміщати. На відміну від механізмів, причини формування залежності вивчені не настільки добре. Основні причини формування залежності пов'язані з порушенням метаболізму, обумовленим генетично. Особливо явно видно генетична складова алкоголізму.

Однак зазначені особливості і причини формування наркозалежності не дають нам повного розуміння даного феномена, так як є люди, які зловживають психоактивними речовинами і не мають генетичної схильності, і, навпаки, люди її мають, але не є залежними. До того ж не зовсім зрозумілим є, за яким принципом відбувається вибір того або іншого наркотика. Очевидно, що для пояснення залежності від психоактивних речовин недостатньо досліджень тільки в галузі медицини, біології і фізіології. Для більш глибоко розуміння проблеми необхідне залучення фахівців з інших областей: психології, психіатрії, соціології та суміжні з ними.

 

УЯВЛЕННЯ ПРО НАРКОТИЧНОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ В ПСИХОЛОГІЇ ПСИХОЛОГІЧНІ ПРИЧИНИ ФОРМУВАННЯ ЗАЛЕЖНОСТІ.

Можна говорити про те, що психологічний підхід до проблеми залежності, в тому числі від психоактивних речовин, більш комплексний, ніж у медицині і фізіології. У психології не проводиться чітка грань між вивченням причин виникнення залежності і вивченням механізмів її виникнення та формування. Можливо, це обумовлено неможливістю для психології пояснити одне без посилання на інше.

Однак такий комплексний підхід до наркотичної залежності зовсім не означає повної єдності психологів у розумінні й поясненні даного феномена. Навпаки, на відміну від медицини і фізіології, де існує єдина концепція, в психології ми знаходимо дуже багато різних точок зору. По всій видимості, це пов'язано з тим, що в психології немає єдиної школи і наукової парадигми. Кожна школа розглядає проблему наркоманії в рамках своїх теоретичних побудов, тому і висновки, і пропоновані рішення дуже сильно відрізняються.

Усі психологічні причини формування залежності можна розділити на дві категорії:

- вплив середовища (тобто всі зовнішні фактори);

- особливості будови особистості людини, що стала залежною.

Можна говорити, що найголовнішим чинником зовнішнього середовища є цивілізація. З одного боку, вона відкриває доступ до наркотичних препаратів, а, з іншого, регламентує їх вживання. У європейській цивілізації наркотики є виключно лікарськими засобами, не залежно від того, хто їх вживає: наркоман або ж пацієнт лікарні. Вони втратили свою релігійну функцію (використання в релігійних обрядах), а, отже, зникло і табу на їх нецільове і повсякденне вживання.

                   

 

З розвитком цивілізації змінилася і середовище проживання людей. У життя людей входить все більше і більше техніки, що призводить до заміни природного місця існування на штучну, а це, в свою чергу, тягне до змін психофізичних умов життя. Наслідки цих змін дуже складно передбачити. Цілком імовірно, що вони можуть привести до збільшення випадків дезадаптивної поведінки, зростанню кількості психічних відхилень та захворювань. До того ж темп змін з кожним роком стає все вищим, що сильно позначається на людях.

В результаті різких змін в суспільстві починається руйнування соціальних інститутів, з яких, мабуть, найважливішим є сім'я. Дезінтеграція сім'ї - це не тільки наслідок суспільних процесів, а й причина майбутнього стану суспільства, оскільки сім'я найбільшою мірою відповідає за соціалізацію дитини. Ослаблення інституту сім'ї також може служити причиною формування девіантної поведінки, в тому числі і наркоманії.

Через ослаблення громадських інститутів соціалізації зросли роль і значення молодіжних груп. По суті, вони перетворилися в середу первинної соціалізації, але при цьому вони не здатні засвоювати суспільні норми повністю і адекватно вимогам соціуму. Молодіжна субкультура часом носить Дезінтегруючі характер і сприяє формуванню девіацій. Негативний вплив соціокультурне молодіжних об'єднань виявляється в таких моментах:

- все більший вплив здобувають групи, які утворюються спонтанним шляхом у безконтрольному оточенні (вулиця, місця розваг і т. п.);

- в групі часто домінує система відносин приятельського рівня (все далі відтісняється "дружба" в її традиційному розумінні); групи приймають значні розміри, що виключає переживання інтимності, довірливості;

- внутрішньо групового зв'язку амбівалентні або нейтральні; в спонтанно утворених, досить багатолюдних групах багато підлітків, які реалізують "общинне самотність", або самотність у натовпі;

- молодіжні групи часто побудовані ієрархічно і охоплюють людей різного віку, що сприяє розбудові системи влади і підпорядкування; негативні звички та поведінку старших стає нормою для всіх, що призводить до прискорення девіантної "кар'єри" молодших;

- життя груп насичена конфліктами, як всередині, так і за її межами; часто конфлікти між групами переростають в агресію; міжгрупових відносин у високій мірі притаманні атїтюди відкидання, нетерпимості, образ мислення, заснований на упередженні та дискримінації;

- характерним для молодіжних груп є питання любові; при виборі особистого партнера не береться до уваги його причетність до будь-якій формі девіації, отже, швидко поширюється інстантний секс, що, в свою чергу, робить негативний вплив в емоційному, психічному і соціальному плані;

- комунікативна система всередині групи дуже мізерна;

- культура смаку, в основному, проявляється зовні: в одязі, зовнішньої атрибутики, музичні уподобання і т. п.

Важливо відзначити, що критичним моментом для залучення до наркотиків є перехід від підліткового віку до юнацького. Саме в цей час знайомиться з наркотиками майже половина всіх коли-небудь хто долучився до них, а до 20 років встигають познайомитися з наркотиками майже 9 / 10 всіх хоча б один раз, пробували їх. В цілому, якщо до 20 років людина не отримав досвід вживання наркотиків, то ймовірність цього різко знижується. Ще менше ризик залучення в періодичне або регулярне споживання.

Ще одна з можливих причин наркоманії - це гіпо- чи гіперопіка дитини батьками. У разі гипоопіка батьки практично не цікавляться своєю дитиною. У таких дітей знижена самооцінка, є в наявності комплекси неповноцінності, вони переживають почуття помсти й ненависті по відношенню до дорослих. Заперечення, холодність, відсутність тепла і ласки з боку батьків спочатку травмують дитину, а потім озлоблюють його, підштовхують до пошуку "іншого життя", іншого суспільства. Дуже часто такі діти звертаються до психоактивних речовин або ж намагаються покінчити з собою, так як не можуть зрозуміти причини холодного відносини батьків.

У разі гіперопіки за дитиною постійно наглядають, йому приділяють надто багато уваги, відмовляють у самостійності. Життя гіперопікуючої дитини повністю контролюється його батьками, а коли він починає дорослішати, така опіка стає йому в тягар. Дитина намагається здобути самостійність будь-яким доступним способом, тому він свідомо йде на конфлікти з родиною, демонстративно порушує приписувані йому норми поведінки. Для такої дитини наркотики можуть стати єдиним аспектом життя, над яким, як йому здається, він володіє повною владою. Ще одним наслідком гіперопіки є інфантилізм. Інфантильний дитина легко потрапляє під вплив більш досвідчених товаришів, його легко умовити спробувати наркотики або підбити на якусь витівку. Інший варіант гіперопіки - це загальний улюбленець, об'єкт загального поклоніння і захоплення, єдина дитина у великій родині. Для такої дитини звичні вседозволеність, необмежена влада над дорослими, які його ніколи не покарають і не вилають. Дуже часто такі діти демонстративні, намагаються справити сильне враження на оточуючих, для них характерно бажання бути краще за всіх, що в свою чергу може привести до наркотизації або алкоголізму (наприклад, при бажанні всіх перепити чи все спробувати). Ще одним фактором, що провокує розвиток залежності, може служити вплив середовища проживання та наявність доступу до наркотичних речовин. Для підлітків при залученні до наркотиків і алкоголю найбільше значення має приклад однолітків. Важливим фактором може виявитися і мода на вживання наркотиків (наприклад, мода на екстазі в клубній хаус-культурі).

Дуже важливим мотивом вживання наркотиків є очікування від вживання наркотику чого-небудь, тобто передчуття наркотику. Ці очікування базуються на попередніх враженнях від ефектів будь-яких застосовувалися психоактивних речовин. Ці враження можуть бути прямими (якщо людина сама вживав наркотики) або непрямими (якщо людина дізналася про дію речовини і його ефекти з інструкції, від пробували друзів, по телевізору, з книги тощо). Часто очікування людей щодо наркотиків є визначальними в їх сприйнятті і ставленні до наркотику. В окремих випадках це може впливати навіть сильніше, ніж фармакологічний вплив психоактивного препарату (в деяких випадках введення наркоману наркотику- плацебо приводило до полегшення або навіть повного зняття симптоматики синдрому відміни). Передчуття ефектів наркотиків виявляється більш помітним у поводженні або емоціях, які суспільство не відносить до звичайних відчуттів, наприклад, агресії, підвищеної сексуальності, ейфорії і тому подібне. Наприклад, люди, які вірять в те, що героїн дає розслабляючий ефект, відчуття м'якості, спокою, будуть відчувати ці ефекти скоріше завдяки тому, що вони очікують це, ніж специфічного впливу опіатів. Повернення після довгого утримання до обстановки, яка асоціюється з вживанням наркотиків, може спровокувати появу симптомів абстиненції і поведінки, спрямованої на пошук наркотиків.

Тому, з одного боку, вони часто добре пристосовані до навколишнього світу, а, з іншого, - істеричні риси сприяють формуванню асоціальної поведінки. Демонстративні і істеричні особистості схильні витісняти неприємні думки, які могли б спонукати їх до активних роздумів, так як вони не бажають обтяжувати себе нічим. Саме ця риса може сприяти розвитку наркоманії у важкій формі, тому що аж до останнього моменту демонстративна особистість буде робити все для того, щоб уникнути усвідомлення свого захворювання. К. Леонгард зазначає, що серед залежних від алкоголю педантичних і ананкастичних осіб не зустрічається, відповідно акцентуацію даного типу можна вважати сприятливим прогностичним ознакою.

Вплив типу акцентуації характеру на ризик формування наркоманії та алкоголізму констатував і А. Личко. Він зазначає, що гіпер підлітки схильні до адекватної поведінки. Для них характерна апробація різноманітних психоактивних речовин, не затримуючись на одному і легко переходячи від одного до іншого. Найбільш привабливі речовини, що викликають ейфорію в поєднанні з товариськістю і активністю, - алкоголь, гашиш та стимулятори. Однак залежність розвивається не скоро, оскільки інтерес до всього нового і незвичайного в житті відволікає навіть від зловживання наркотиками. У людей з акцентуацією характеру циклоїдного типу особливості поведінки залежать від фази. У гипертимній фазі воно нічим не відрізняється від поведінки гіпертимних підлітків. У субдепресивній фазі можливо суїцидальну поведінку. Личко пише, що у емоційно-лабільних підлітків найбільш значимі афективні реакції. Вони використовують психоактивні речовини як засіб піти від проблем. Залежність може розвинутися дуже швидко, так як, виявивши спосіб підняти настрій штучним шляхом, підліток може почати вдаватися до нього все частіше. Емоційне відкидання з боку близьких і значущих людей для емоційно-лабільних підлітків служить дуже сильним ударом і найчастіше підштовхує до самодеструктивної поведінці. У цьому випадку зловживання психоактивними речовинами може бути або "криком про допомогу", або озлобленням на самого себе за нездатність утримати прихильність близької людини. Личко вказує, що для шизоїдних підлітків існує певний ризик формування залежності. Особливо привабливі для них ті речовини, які сприяють аутостичому фантазування або ж полегшують контакти з однолітками. Проте автор пише, що шизоїди досить рідко стають залежними від психоактивних речовин. Епілептоїдний акцентуація сама по собі зумовлює ризик самодеструктивної поведінки. Адекватна поведінка в цьому випадку буде одним з приватних проявів самодеструкції. Від перших сп'янінь може прокинутися бажання напиватися до "відключення". Наркотиків часто бояться, але якщо починають їх приймати, то патологічний потяг до них проявляється швидко і сильно. Тому серед підлітків-наркоманів і токсикоманів епілептоїди складають значну частину. Істероїдні підлітки схильні до демонстративних акцій, тому, бажаючи продемонструвати вміння багато пити або вживання модних наркотичних препаратів, можуть стати залежними (за умови частого повторення такої поведінки). При нестійкому типі акцентуації характеру головною життєвою установкою є пошук задоволення завжди і скрізь. Саме ця гедоністична установка створює високий ризик формування наркоманії та алкоголізму. Личко вказує на те, що підлітки з сенситивний або психастеною акцентуацією характеру взагалі не схильні до адекватної поведінки.

Для людей з підвищеним ризиком захворювання наркоманією характерні такі особистісні риси, як емоційна холодність, егоцентризм, низький самоконтроль і ворожість. У них присутня тривога, стрес, викликані небажаними обмеженнями чи заборонами: індивід чинить опір тиску ззовні, хоче вільно слідувати своїм бажанням і подолати відчуття порожнечі і розриву з іншими людьми. У них виражена Гедонічна мотивація, схильність до захоплень, успіху, насиченою цікавого життя.

Як вже говорилося, психоаналітично орієнтовані дослідники причини виникнення залежності бачать у порушенні дитячого розвитку. У більшості випадків вони пов'язують наркоманію з фіксацією (збої в розвитку інстинктів) на оральної стадії психосексуального розвитку. Така фіксація може статися через специфічних відносин дитини і матері на першому році життя. Мати такої дитини не в змозі задовольнити його потреби, і, отже, дитина весь час знаходиться в стані фрустрації. Надалі така дитина починає вдаватися до психоактивних речовин для захисту свого Ego, причому доступ до своїх почуттів у нього закритий, а, отже, внутрішнє напруження дуже високо. Е. Еріксон велику увагу приділяє проблемам ідентичності в юнацькому віці. Він пише, що причиною наркоманії може стати неправильне формування ідентичності або ж труднощі в цьому: негативна ідентичність, сплутаність ідентичності.

 

МЕХАНІЗМИ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАХИСТУ.

Витіснення - зі свідомості витісняються не стільки факти вживання, скільки психологічно травматичні обставини, супутні вживання наркотичних речовин. До таких обставин належать загибель одного зі знайомих від передозування наркотику, приміщення знайомого в місця позбавлення волі. Витіснення найбільш характерно для людей з акцентуацією характеру або психопатією істероїдного типу.

Раціоналізація - захисний механізм, за допомогою якого людина прагне знайти прийнятне пояснення вживання наркотичних речовин, власне, раціоналізує патологічне, недостатньо усвідомлюване потяг до наркотиків. Найбільш популярні наступні раціональні пояснення прийому наркотиків: "по наслідуванню", "для того, щоб заспокоїтися" і т. д.

Проекція - людина звільняється від почуття страху і провини, приписуючи свої негативні якості іншим людям. У молодих наркоманів відзначаються прояви раціоналістичній проекції. Наркоман знає, що він вживає наркотики і наражається на небезпеку. Однак він приписує вживання наркотиків значній кількості своїх однолітків: "гашиш курить кожен другий в училище", "майже всі нюхають".

Поряд з епілептоїдними рисами, в поведінці виявляється і демонстративність. Виразна жестикуляція, трагічні інтонації в голосі, перетворення будь-якого дрібного конфлікту в "проблему життя" насторожують оточуючих, хоча загальна поведінка не викликає особливих підозр. Істотно, що патохарактереологічні розлади носять парціальний характер: вони проявляються в основному по відношенню до батьків, меншою мірою - до школи, роботі і пр. У звичному оточенні наркомани поводяться природно, їх емоційні реакції більш стримані, наприклад, бійки між підлітками, які вживають психоактивні речовини, спостерігаються рідше, ніж у звичайних групах.

Узагальнюючи, можна сказати, що для наркотичного сп'яніння характерна некерованість психічної діяльності. В емоційній сфері - нездатність до диссимуляцій навіть у ситуації експертизи, неможливість придушити страх, інші негативні думки.

У стані інтоксикації, починаючи з якогось моменту, людина виявляється не в змозі вольовим зусиллям змінити зміст змін у сфері сприйняття (таких як ілюзії, галюцинації). У мисленні вільне, спонтанне плин думок, асоціацій переривається персеверацій, виникають думки, від яких неможливо звільнитися.

                                                                                                  

ЗРОСТАННЯ НАРКОМАНІЇ СЕРЕД УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ: ПРИЧИНИ І ТЕНДЕНЦІЇ

Наркоманія - хвороба молодих. Вона вибиває з нормального потоку суспільного життя найдієздатніших. Саме в цьому її загроза майбутньому країни.

Серед споживачів наркотиків переважає молодь у віці до 30 років. І темпи зростання наркоманії в цьому середовищі найвищі. Середній вік прилучення до наркотиків сьогодні становить 13 років. Але вже виявлені випадки наркотичної залежності у 9-10-річних дітей. Вибіркові опитування підлітків показують, що 44% хлопчиків і 25% дівчаток спробували хоча б раз у своєму короткому житті наркотики та інші психоактивні речовини. Більше 14 тисяч неповнолітніх (з них майже 6 тисяч учнів) перебувають на обліку як споживачів наркотиків і близько 7 тисяч (з них понад 1600 учнів) - в якості споживачів сильнодіючих одурманюючих речовин. Число підлітків, які вперше звернулися за медичною допомогою, тільки за останній рік зросла на чверть.

Наркоторговці виробили і широко застосовують тактику «затягування в мережі»: у школах, в під'їздах будинків, в місцях масових зборів підлітків вони продають наркотики за наднизькими, символічними цінами, щоб долучити до них якомога більше дітей. Потім ціна, зрозуміло, підвищується, а легковірних покупець - «в мережі». Майже безкоштовне розповсюдження наркотиків (але тільки на першому етапі) тепер повсюдно застосовується для залучення підлітків у наркотичний вир, вибратися з якого багатьом з них не під силу. Наркотики стали невід'ємним атрибутом молодіжних вечірок, концертів популярних артистів та музичних груп, дискотек.

Вживання наркотиків стало нормою, що веде до смерті, для більшості безпритульних дітей. Безпритульність, як відомо, межує з «зоною», а туди, в тому числі і в колонії для неповнолітніх, зілля йде безперебійно. Виходять вони звідти, як правило, з важкою наркотичною залежністю, не маючи ніякої надії коли-небудь від неї позбутися.

Особливо турбує зростання наркоманії серед школярів і серед студентської молоді (в 6-8 разів) в останні роки.

Якщо не буде прийнято екстремальних заходів, то демографічний спад на майбутні 15-20 років поставить країну на межу фізичного виживання. До цього варто додати, що після того, як людина стала наркоманом, вона живе 5-7-10 років. Переважна ж частина наркоманів не доживають до 30 років. Отже ця вікова група людей не тільки не дасть потомства, але і сама не вступить в відтворювальний процес. Не варто забувати і про те, що один наркоман в рік може залучити в своє середовище не один десяток людей. Значить, велика частина сьогоднішнього покоління 15-17-літніх практично приречена.

 

 

Що стосується іншої групи ризику в процесі поширення наркоманії - студентів вузів, то тут становище ще складніше. Дані, отримані в результаті дослідження, дозволяють зробити висновок, що серед вузівської молоді наркоманією охоплено в тій чи іншій мірі 30-45%, а по окремих регіонах і вузам цифра ще більше засмучує,.

Т.ч., починається процес деградації значної частини тих, хто міг би скласти нову освічену та кваліфіковану еліту держави, в якій воно, дійсно, дуже потребує.

Але, спробуємо розкрити деякі причини зростання дитячої та юнацької наркоманії, близько стосуються батьків, педагогів, всіх наставників молоді.

Традиційно прийнято вважати, що фактором ризику прилучення до одурманюючих речовин є неповна сім'я, де дитину виховує один з батьків. Однак, як свідчать чимало соціологічні дослідження, значна частина підлітків-наркоманів сьогодні мають обох батьків. Мабуть, головне значення має не склад сім'ї, а атмосфера, що складається в ній, емоційна близькість і довіра домочадців один до одного.

Проте останнім часом гіпоопіка все частіше виявляється пов'язаною з іншими причинами, що мають соціально-економічну базу.

Дорослі основний час змушені проводити на роботі, для того, щоб забезпечити власне чадо хоча б самим необхідним. Чудово розуміючи, чим може загрожувати дефіцит уваги дитині, батьки все-таки не в змозі що-небудь змінити. Адже відмова від роботи одного з батьків або перехід на менш інтенсивний режим може вкрай негативно позначитися на бюджеті сім'ї. У більшості дорослих на спілкування з власними дітьми відводиться не більше кількох годин на тиждень, не рахуючи, природно, часу на годування дітей, хоча б мінімальний догляд за ними і т.д. І справа тут не в недбайливості батька чи матері, не у відсутності у них батьківської прихильності або в нерозвиненості почуття відповідальності, а в умовах життя.

Особливе місце серед сімей з гіпоопікою займають так звані наркоманійні сім'ї, де один або обоє батьків страждають алкогольною чи наркотичною залежністю. Імовірність прилучення до одурманення у дітей з таких сімей зростає більш ніж в 2 рази. Син і дочка з раннього дитинства мають можливість спостерігати і навіть освоювати на практиці наркогенні тенденції, знайомитися зі способами одурманення. Все життя сім'ї виявляється підлеглою наркотиків - вона характеризується непостійністю і непередбачуваністю, деспотичного ставлення, аж до фізичної агресії. У рівній мірі це відноситься до сім'ї, де батьки - обоє або один з них - алкоголіки.

Нерідко єдиним способом позбавлення від щоденних скандалів, образ і принижень для дитини стає відхід у одурманення. Діти наркозалежних, а отже, майже завжди дуже бідних батьків (наркотики викачують всі засоби), не тільки дуже рано прилучаються до одурманення, але й починають свою наркогенна життя частіше за все з найбільш доступною, але вельми небезпечної форми наркотизації - з використання засобів побутової хімії.

Звичайно, в цих судженнях не можна бути категоричним. Але доля дітей у таких сім'я трагічна. І увага, і турбота, і навіть втручання знаходяться поруч, перш за все педагогів дуже потрібні. Тим більше, в життя вступає вже четверте покоління дітей «п'яних шлюбів». Значна частина цих дітей схильна до пияцтва, наркотиків і психотропних засобів.

Не менш небезпечний для розвитку наркогенних звичок неповнолітніх прямо протилежний тип сім'ї - з гіперопікою у вихованні. У цьому випадку дитину з раннього дитинства опікуються і контролюють, стежать за кожним його кроком, не даючи ні найменшої можливості проявити самостійність. Дитина або перетворюється на кумира сім'ї, чиї реальні та уявні здібності - предмет невичерпного захоплення, або стає об'єктом постійних домагань і вимог, які він просто не в змозі виконати.

Звикнувши до постійного контролю, ця дитина підкоряється будь-якого зовнішнього тиску. Потрапляючи під вплив асоціальної компанії, вони роблять навіть ті вчинки, які в душі вважають неправильними, просто тому, що не вміють відмовлятися.

Є у наркоманів своя класифікація, що визначається матеріальними можливостями придбання наркотиків. Діти багатих - еліта наркоманів - вживають героїн. Середній клас користується гашишем, «пластиком». Бідні промишляють гашишом і марихуаною. Найбільш знедолені - діти з важких сімей, 8-10-річні пацани - стають «нюхачі», тобто нюхають клей «Момент», ацетон, так як інших можливостей у них немає. Як правило, ці хлопці, незважаючи на вік, - єдині добувачі грошей у сім'ї. Звідси незалежність і повна переконаність у праві розпоряджатися власним життям. Такому токсикоманії практично неможливо переконати, на скільки це жахливо - труїти себе. У нього ще немає страху ні перед деградацією, ні перед хворобою, ні перед смертю. Але він вже твердо знає, що нікому не потрібен і сам повинен подбати про себе.

Саме сім'я тісно пов'язана з найбільшою частиною найближчого соціального оточення юного наркомана. Це сусіди, родичі, знайомі, друзі родини. 21% опитаних школярів відповіли, що серед знайомих їх сімей є люди, що вживають наркотики. Діти знають про це. І якщо не сформувати у них відповідну оцінку цього факту, вони будуть сприймати його як належне.

А адже саме в цьому середовищі навколо наркомана створюється та атмосфера, яка або допомагає осмислити йому згубність ситуації, шукати і знаходити з неї вихід, або тисне на нього своїм нерозумінням.

Життя влаштоване так, що в масі своїй молоді люди не можуть бути самостійними і відповідальними за певні реалії свого буття - немає необхідного досвіду. Хочеться швидше знайти своє місце в житті, але поки багато чого не виходить, всі місця зайняті. У цьому протистоянні першими не витримують молоді. І йдуть від нас, іноді в прямому сенсі - йдуть з дому. Куди? Дуже часто це буває відхід у світ наркотиків.

Відчуження - воно виникає в сім'ї, в школі. А сьогодні відчуження настільки явно у взаємовідносини поколінь, що його можна вважати прикметою часу.

Також в суспільстві стало стійким ставлення до наркоманів як до злочинців. Це веде до того, що вони неминуче починають відчувати себе такими. Більше 48% наркоманів відповіли, що до них застосовувалися заходи громадського впливу.

Об'єктивно роль педагогів усіх рангів зараз значніше, ніж у минулі роки. Добровільно займаються домашнім господарством матері, або втратили роботу, або не працювали раніше, але які хочуть знайти роботу. А просто не працювати і займатися справами сім'ї під силу зараз дуже небагатьом. І у чоловіків навантаження істотно збільшилася. Ось і виходить, що вчителям, вихователям, наставникам доводиться виправляти, якщо ще можливо, огріхи домашнього виховання, багато в чому його заповнювати. Ця проблема не нова, але сьогодні вона набула настільки гострий характер, що про неї треба говорити з усією силою. Все це відбувається після розпаду молодіжних організацій, руйнування соціально-побутової інфраструктури, що забезпечує розвиток дітей та юнацтва.

Посиленої уваги потребують діти-сироти, особливо соціальні сироти. Багато дітей утримуються в сирітських установах (дитячих будинках). З них щорічно тікають до 10% вихованців, адже там зовсім не солодке життя. У нас багато різних установ, комітетів, фондів, призначених для роботи з дітьми, поліпшення їх стану, умов життя і виховання, але вони не дають потрібних результатів.

З безлічі причин, що породжують дитячу наркоманію, назвемо ще одну, викликану науково-технічним прогресом. З найнесподіванішого боку розкривається у світлі проблем наркоманії нешкідливий, на перший погляд, комп'ютер. Вже не можна ігнорувати той факт, що глобальна інформаційна мережа Інтернет, обплутала планету, активно використовується наркомафією. Кілька місяців покопавшись в Інтернеті, вони встановили, що в мережі на різних мовах світу розташовується велика кількість інформації, пов'язаної з темою наркотиків. Багато інтернетівські сторінки відверто і цинічно прагнуть відкрити дорогу в світ дурману. Можна знайти інформацію про те, як і з чого приготувати наркотик, отримати урок розповсюдження зілля, що потрібно робити і як поводитися під час затримання міліції і т.д.

 

CОЦІАЛЬНАЯ РОБОТА З НАРКОЗАЛЕЖНИМИ ГРУПАМИ НАСЕЛЕННЯ. МЕТОДИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ.

В даний час в нашій країні різко загострилися проблеми, пов'язані зі зловживанням алкоголем, наркотиками та іншими психоактивними речовинами (ПАР). На обліку перебувають понад 2,2 млн. хворих на алкоголізм і більше 150 тис. хворих з нарко-токсикоманією.

Оточення хворого, перш за все його сім'я, характеризується особливою стійкою деформацією поведінки та психоемоційного стану. Цей соціально-психологічний феномен носить назву співзалежності, і вимагає спеціальних заходів для його корекції і усунення.

Споживання ПАР - це системне явище біопсихосоціальне, соціальні, медичні, економічні, кримінальні наслідки якого впливають на суспільний добробут.

При роботі з хворими на наркоманію застосовується мультидисциплінарний підхід, який включає в себе роботу нарколога, психолога, соціального працівника, який здійснюється паралельно і одночасно. При аналізі комплексу соціальних проблем, пов'язаних з вживанням ПАР, доцільно буде виокремлювати ті з них, які формуються на доклінічному, пре клінічному  і клінічному рівнях, і ті, які є вторинними, похідними від тієї чи іншої наркологічної патології. Це важливо в плані визначення спрямованості та змісту окремих технологій соціальної роботи в цій сфері, диференціації її специфічних видів, орієнтованих на різні контингенти та групи населення.

Соціальна робота з наркозалежними клієнтами складається з декількох етапів: оцінка, відбір засобів втручання, робота з клієнтом обраним методом.

Після з'ясування картини наркотичної залежності планується втручання в ситуацію клієнта. Сьогодні на практиці соціальної роботи склалися три основні підходи до вирішення даної проблеми: інсайт-орієнтовані підходи, поведінкові підходи, підходи, засновані на самодопомоги.

При складанні програм медико-соціальної роботи необхідно враховувати специфіку медико-соціального статусу різних груп пацієнтів наркологічного профілю.

Група підвищеного ризику розвитку наркологічних захворювань характеризується наявністю клінічної та субклінічної патології, формує схильність до вживання ПАР та розвитку наркологічних захворювань, а також спадкової обтяженістю. Виразність власне наркологічних проблем залежить від сукупності ендогенних (внутрішніх) і екзогенних (зовнішніх) факторів, що сприяють залученню клієнта в алкогольну та наркотичну залежність. Правові проблеми можуть виникнути у зв'язку із забороною вживання певних ПАР в суспільстві, проявами неадекватної поведінки членів сім'ї, наявністю статусу біженця або інваліда, а також вчиненням правопорушень у зв'язку з конфліктами, участю в кримінальних групах.

Перераховані особливості цієї групи повинні враховуватися в ході медико-соціальної роботи з її учасниками. Необхідно проводити профілактику несприятливого розвитку та декомпенсації соматичного і психічного статусу, виявляти належність до конкретної групи ризику, регулярно контактувати з клієнтами, проводити цілеспрямовану роботу з метою змусити клієнта відмовитися від вживання ПАР. Потрібні комплексна психокорекційна робота, що включає груповий та індивідуальний тренінг соціальних та комунікативних навичок і прийомів саморегуляції, залучення в благополучну соціальну мікросередовище.

Члени сімей наркологічних хворих і їх найближче оточення представляють собою групу, особливостями якої є медичні проблеми, пов'язані з особистісною реакцією на тривалу або гостру психотравматичну ситуацію, потреба в медичній допомозі виникає періодично в період загострень конфліктів або на «піке» фрустрації, причому організація цієї допомоги ускладнена у зв'язку з острахом членів сім'ї хворого соціальної розголосу. Власне наркологічні проблеми виникають при наявності «сімейного пияцтва», в тому числі в рамках феномену співзалежності. Правові проблеми можуть виникнути у зв'язку з неправильною поведінкою хворого члена сім'ї, власної неадекватної реакції на ситуацію, порушеннями поведінки в рамках співзалежності або формування наркологічної патології.

Особливість соціальної роботи з даною групою - цілеспрямована профілактика, як неадекватної поведінки хворого члена сім'ї, так і розвитку декомпенсації психічного та соматичного статусу у членів сім'ї та його найближчого оточення, інформування відповідних служб про наявність соціальних проблем, організація наркологічної та іншої допомоги з метою оптимізації особистісного і соціального статусу.

До заходів, спрямованих на соціальне оздоровлення, відносяться комунікативний тренінг, соціально-психологічний тренінг, техніка самоконтролю, сімейна психотерапія, оцінка соціального статусу сім'ї в цілому і окремих її членів, виявлення потенційних проблем, залучення до соціально благополучного колі спілкування та ін..

 

Для групи тривало і часто хворіючих пацієнтів наркологічного профілю характерні медичні проблеми, зумовлені тяжкістю основного захворювання, його ускладненнями і наслідками; можлива одночасно залежність від декількох ПАР. Особливості медико-соціальної роботи з даною групою клієнтів - сприяння у забезпеченні специфічного довгострокового лікування в оптимальних умовах, вирішенні проблем визначення працездатності та інвалідності, сімейне консультування і сімейна психотерапія, виявлення потенційних проблем та їх попередження, сприяння включенню в роботу терапевтичних спільнот.

Працюючи з групою хворих наркологічного профілю, які мають виражені соціальні проблеми, фахівці враховують тяжкість наркологічних розладів, часто супроводжуються особистісними та психічними відхиленнями, антисоціальними установками; аналізують соціальну дезадаптацію в одній або декількох фазах соціального функціонування, кримінальний анамнез, проходження примусового лікування в минулому і актуальні проблеми.

Особливості медико-соціальної роботи в цій групі - виявлення навколишнього хворого неблагополучного контингенту і його оздоровлення, особистісно-орієнтована психотерапія, психічна саморегуляція, сприяння у проведенні наркологічного лікування і реабілітація, комплексна оцінка соціального статусу та попередження потенційних проблем, сприяння у вирішенні матеріальних проблем хворого за рахунок реалізації його власного потенціалу (професійне навчання і працевлаштування).

Специфічною групою є інваліди, причому інвалідність в даному випадку встановлюється не з основного захворювання наркологічного профілю, а за його ускладнень і супутніх захворювань. Для даної групи хворих характерна наявність важкої і різноманітної патології, яка супроводжується втратою працездатності в тій чи іншій мірі, у зв'язку з чим вони постійно мають потребу в лікуванні та медичному спостереженні. Деградація особистості, зниження інтелектуального рівня, патологічна адаптація до хвороби, сильна психічна залежність від ПАР обумовлюють наявність психологічних проблем. Соціальна дезадаптація інвалідів проявляється у багатьох сферах - мікросоціального, сімейної та трудовий; внаслідок є потреба в соціальній опіці; деякі з пацієнтів мають кримінальний анамнез або правові проблеми. Для них характерні економічна залежність і матеріальна скрута.

 

РЕАБІЛІТАЦІЯ ТА СОЦІАЛЬНА АДАПТАЦІЯ НАРКОМАНІВ.

Багаторічна практика показує, що одними медичними засобами з наркоманією не впоратися. Наркоманія не звичайна хвороба - це стан, який змінює всю особистість цілком. Ось тому повинні застосовуватися комплексно і медичні, і виховні заходи.

Перший етап - визначення ступеня занурення людини у наркотичну болото:

а) первинне захоплення - «разок спробував" або спробував кілька разів;

б) почав вживати наркотики регулярно, втягнувся;

в) наркотична залежність - організм вже не може нормально функціонувати без наркотиків; вимотуючі душу і тіло «ломки»; воля пригнічена; наркоман більше не може протистояти все зростаючої потреби у збільшенні доз.

Цей етап цілком належить лікарям. Після виявлення ступеня наркогенна зараженості лікарі визначають методи, що забезпечують нейтралізацію отрут в організмі і повну детоксикацію, тобто виведення з організму продуктів розпаду наркотиків, а також корекцію обміну речовин для нормального функціонування в умовах відмови від наркотиків і відновлення пацієнта.

Даний етап триває від 7 до 14 днів. Перш за все, тут необхідно забезпечити недоступність реабілітується колишнім дружкам. Нерідкі випадки, коли саме в цей момент вони намагаються «полегшити йому муки» і передати йому наркотики. У цьому випадку необхідно чергувати в палаті. Це головне, чим можна допомогти в цей період.

На другому етапі здійснюється відновлення нормального та безперебійного функціонування всіх систем життєзабезпечення людини, порушених руйнівним впливом наркотиків.

Цей етап теж, в основному, належить медикам.

Третій етап - лікування депресії, яка виникає після лікування в силу зниження життєвих функцій і настрою. І весь цей час наркоман повинен постійно відчувати увагу з боку своїх близьких, їх готовність допомогти.

Побудова програм, на їхню думку, має включати:

- Розвиток здатності до самосвідомості та формування поваги до себе як форми опору впливу наркологічної середовища;

- Тренінг ідентифікації, розвиток здатності виділяти себе з навколишнього середовища і ясно формувати свої потреби;

- Розвиток навичок самостійності і відповідальності, вміння приймати самостійні рішення;

- Тренінг творчих здібностей;

- Тренінг, спрямований на боротьбу з тривогою і вміння радіти поточному моменту життя;

- Розвиток здатності перебування в особливих, піднесених, станах свідомості без використання наркотичних речовин;

- Тренінг, спрямований на формування вміння боротися зі стресами без вживання наркотиків;

- Розвиток вміння розпізнавати форму агітації наркотичних середовища і чинити опір їй;

- Тренінг відмови, розвиток здатності сказати «ні»;

- Розвиток навичок боротьби з депресією і невдачами, тренінг активної особистісної позиції;

- Програми фізичного розвитку організму - рухові і дихальні гімнастики.

Коментуючи структуру наведених реабілітаційних програм, їх автори особливо підкреслюють, що «в кожному з цих напрямків мова йде про розвиток, про розширення людських здібностей. Причому саме тих з них, які навчають людини адекватному відношенню до дійсності ».

По суті справи, на цьому етапі має розпочатися формування імперативу самозбереження. Людина починає осмислювати свою долю, місця, куди він потрапив, можливість і необхідність повноцінного життя в суспільстві. Перед ним реально постають питання, обумовлені його бажанням знайти вихід - що робити, як визначитися в житті, як закріпити досягнутий стан і не зірватися і ін.

І якщо йому не допомогти знайти відповіді на ці питання, то саме на цьому етапі можливий зрив, а значить, рецидив. Обставини, що провокують рецидив, - звичайнісінькі: сварки з близькими в сім'ї, школі, вузі; невдачі в навчанні і роботі, якщо він почав вчитися або працювати; невіра навколишніх у його одужання; відсутність грошей; різні гострі раптові захворювання, навіть ГРЗ; зміни погоди. Навіть сприятливі події, але дещо несподівані, можуть стати причиною рецидиву.

Рецидиви різко погіршать і без того підірвану стан здоров'я наркомана. Що стосується наслідків, то можна сказати одне: молода людина, а тим більше дитина, вийде з наркотизації (якщо вийде) з розхитаними здоров'ям і надломленої психікою. Тому, потрібно утримати від рецидивів - іншого шляху немає.

Цей етап - прерогатива психотерапевтів. Але вони, звичайно, теж не обійдуться без допомоги родини. Тактовно пробуджуючи в людині почуття власної гідності і бажання жити без наркотиків, сім'я може стати серйозною опорою фахівцям в цій роботі. Ніяких розмов про наркотики взагалі, навіть безвідносно до нього, в сім'ї вестися не повинно. Такі розмови неминуче загострюють депресію, утрудняючи вихід з неї. І, звичайно, ніяких закидів з приводу того, що родині і всім її членам довелося пережити і перенести.

На четвертому етапі формується система психологічних самооцінок, усвідомлення переваги свого нового фізичного і світоглядного стану колишнього наркомана над станом вчорашнього активного наркомана. Саме усвідомлення цієї переваги становить основу для формування оцінного ставлення до наркоманії та наркотизму як до асоціальних явищ. А це вже реальний шлях до психологічного звільнення від наркотичної залежності.

Добре б саме в цей час допомогти йому знайти щось, що рішуче відволікло б його від спогадів про наркотики, - роботу, що завантажує фізично і розумово, спорт.

Нарешті, п'ятий етап - соціальна адаптація колишнього наркомана, який одужує людини.

Тут завдання цілком конкретна: повернути людини родині, навчанні або роботі, які він давно кинув. Труднощі завдання в тому, що наркотики забрали здоров'я молодої людини, перетворили його майже в руїну, придушили його силу волі.

На цьому етапі видужуючий наркоман починає розуміти, що нормальне життя з мріями і перспективами він проміняв на ілюзії.

Звичайно, все залежить від нього самого і тільки від нього. Але як багато непередбачених труднощів він зустріне на подальшому шляху, починаючи з того, що в певний період, починають хворіти кістки, поперек і здається, що тільки «разочок.» може дати спокій і відпочинок, а закінчуючи тим, що наркоман виявляє, що оточуючі не готові і не хочуть відразу ж входити з ним якщо не в дружні, то просто в приятельські, товариські, сусідські, нарешті, відносини. Оточуючі не можуть відразу повірити, що він став іншим. Це ображає, пригнічує. І виходить, що, відмовившись від наркотиків, він все втрачає і не отримує нічого взамін тих адових мук, які пережив.

Саме в цей час йому треба допомогти осмислити просту істину, що подолання всіх цих неприємних моментів - етап, який треба пройти гідно, і що він не вкладеться в один день, навіть протягом одного року, і що єдиний шлях - включатися в життя, домагатися перелому на краще, усіма силами чинити опір провокаціям.

Т.ч., з повною упевненістю можна стверджувати, що реабілітація та соціальна адаптація наркозалежних людей - це дуже складні, вимагають великих зусиль, як з боку клієнта, так і з боку групи фахівців, і тривалого періоду часу процеси.

 

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ЛЮДИНИ, ЩО СТИКНУЛАСЯ З ОНКОЛОГІЧНОЮ ХВОРОБОЮ.

Будь-яку хворобу можна розцінювати як втрату здоров’я. А втрата завжди переживається болісно. Всі психічні реакції людини на звістку про важку хворобу можна розділити на певні етапи. Ці етапи більш чутливо переживають батьки хворих дітей, ніж їхні діти.

1 етап – заперечення поставленому діагнозу, хвороби. Батьки на цьому етапі відмовляються приймати наявність онкологічної хвороби у їхньої дитини, часто, при цьому, відмовляючись і від необхідного лікування. В психологічному змісті таке заперечення дає батькам побачити неіснуючий шанс здоров’я дитини, робить їх «сліпими» до ознак чи проявів смертельної хвороби.

2 етап – етап протесту, гніву. Він є специфічним наслідком питання, яке часто ставлять перед собою батьки: «Чому саме з моєю дитиною це відбулося? Чому вона захворіла? Чому це сталося саме в нашій сім’ї?» На цій стадії тато чи мама можуть бути дуже агресивними, збудженими, злими. Злість і гнів в такій ситуації досить закономірні, так як завжди виникають на неможливість задовольнити свою потребу, потребу мати здорову дитину. Що робити в таких випадках? Дозвольте батькам не стримувати свої почуття та переживання, намагайтеся навпаки сприяти їхньому прояву. В такі моменти батьки хворої дитини особливо потребують підтримки, емоційного контакту (хоч і схильні демонструвати протилежне). Якщо ви помітили прояви гніву чи злості у батьків, запитайте, на що вони зляться, поговоріть з ними про це, адже проговорювання почуттів значно зменшує їхню інтенсивність.

3 етап – етап «торгу», або «переговорів». Під час цього етапу відбувається різке звуження так званого «життєвого горизонту» людини. Адже життя зазнало серйозного удару, все нове може лякати, тому за допомогою старих звичних речей батьки дитини, та й дитина сама, можуть підтримувати свою рівновагу, створювати ілюзію, що нічого не сталося, все так як завжди, життя таке саме, як і до постановки страшного діагнозу. В цей час може спостерігатися відмова батьків від різноманітних життєвих подій, чи дій, що приносять задоволення і радість – це своєрідний компроміс, спосіб неначе відкласти вирок долі. Також у поведінці батьків та дітей можуть спостерігатися «випрошування», «виторговування» якихось не зовсім зрозумілих забаганок, чого раніше ніколи не робили: придбати якісь конкретні речі, приходити в чітко зазначений час та ін. В цей час багато хто з батьків шукає різноманітні способи лікування дитини від традиційних до нетрадиційних.

4 етап – етап депресивного стану. В це час у батьків та й дітей можуть бути різкі перепади настрою: то вони плачуть, а то сміються. Вони переживають стани страху та тривоги, провини та відчаю. Спробуйте прийняти ці почуття просто як факт існування, як здорову реакцію на реальні події життя. Можливо вам вдасться поговорити про ці переживання з батьками чи дітьми. Спробуйте не осуджувати їх за такі почуття, та намагайтесь вислухати про наболіле. Чим більше вам, як волонтерам будуть розповідати про себе батьки та діти, чим більше енергії вони будуть вкладати в цю розмову, там більше енергії вони зможуть вкласти у боротьбу з хворобою. Також в цей час діти і батьки можуть дещо регресувати у своїй поведінці. Ті діти які вже ходили, можуть почати повзати, які говорили – мугикати та показувати пальцем на предмет, може з’явитись мимовільне сечовипускання, змінюватись протікання психічних процесів таких як сприймання, увага, уява, пам’ять, мислення, з’являтися незграбність в рухах. У батьків регресивна поведінка може проявлятись у надмірному збудженні, метушні. У них може з’явитись підвищена роздратованість по відношенню до дітей – вони на них можуть кричати, чи шльопнути. Або ж може бути інший варіант – загальмованість фізичної і психічної реакції, апатія.

5 етап – прийняття реальної дійсності, прийняття поставленого діагнозу. На цьому етапі часто батьки звертаються до релігії, що дає певний позитивний ефект у прийнятті реальності. На цьому етапі важливо спробувати показати батькам не лише дійсність наявної хвороби, що може привести до смерті дитини, а й можливість якісного життя та спілкування з сином чи дочкою. Адже дитина жива, вона поруч! І кожна хвилина, кожен день життя може стати щасливим.

 

 

Коли ж дитина помирає, вся сім’я переживає стан горя. Переживання горя має кілька фаз. Ось найпоширеніша класифікація.

Перша фаза – це шок. Шок на звістку, шок на подію. Внутрішня реакція людини – «не вірю». Це психологічний захист. У випадку, коли дитина хворіє на рак, ця фаза переживається не так різко болісно, як в інших випадках. Батьки зустрічаючись із діагнозом онкозахворювання розуміють про можливість смерті дитини, та з часом приймають такий кінець хвороби. У цій фазі, батьки можуть відчувати деяке полегшення, що вже «все скінчилось», скінчились страждання дитини, прийшов кінець недоспаним ночам, та різноманітним діям, щодо догляду за хворою дитиною, скінчилось очікування смерті. Та в будь якому випадку, батьки потребують підтримку від оточуючих, і основне, що можна надати людині в такій ситуації, це бути поруч з ним в буквальному смислі слова, фізично поруч. Тримати його за руку, покласти руку на плече, обійняти, бути з ним поруч в одній кімнаті, при можливості взяти на себе обов’язки відповідати на телефонні дзвінки, наполягти щоб поїла та ін. У такому стані людина надмірно переповнена своїми внутрішніми почуттями і не потрібно її з них забирати. Краще буде, коли вона повністю їх зможе пережити. Слова заспокоєння не завжди тут доречні, адже як тут можна бути спокійним, коли переживаєш таку втрату.

Друга фаза – фаза гострого горя. Вона може продовжуватись від 3 днів до 6 або 7 тижнів. Це ті самі 40 днів трауру. Це найболючіша фаза, фаза найбільших страждань. Під час її проживання може з’являтися багато важких, іноді дивних та лякаючи почуттів та думок. Це може бути відчуття пустоти та відчаю, втрата смислу життя, відчуття одинокості, покинутості, незначущості, злості, вини, страху та тривоги. Часто буває зацикленість образом померлого, та його ідеалізація, підкреслення надзвичайних переваг, уникання спогадів про погані вчинки та риси характеру. Горе відображається в на взаєминах з оточуючими людьми. Так може спостерігатися втрата теплоти у взаєминах, роздратованість, бажання усамітнитись. Змінюється повсякденна діяльність. Людині важко буває сконцентруватися на тому, що вона робить. Інколи виникає безсвідоме ототожнення з померлим, що може проявлятися у мимовільному наслідуванні його жестам, міміці, манері говорити. Та втрату потрібно прийняти як реальність, хоч як би важко це не було. Особливо, коли помирає дитина, коли здавалось що життя її довге , їй жити і жити. Така втрата здається несправедливою, її не хочеться приймати. Та не прийняти її – означає похоронити себе, залишитися в минулому, коли дитина була ще живою, відмовитися від свого власного життя, яке продовжується незважаючи ні на що. Сказати життю так вже за інших умов життя. Добре коли в цей час є поруч радні та близькі, які можуть підтримати батьків у їхній втраті своєю присутністю. Велику помилку здійснюють ті люди, які починають втішати страждаючого: тримайся, кріпись, візьми себе в руки, не переймайся так та ін. Не допоможуть в такій ситуації і такі вислови «всі там будемо». Підбадьорювати та розважати в цей час людину, що переживає втрату не лише марна справа, а ще й шкідлива.

Адже вона сповна повинна пережити свій шлях туги та печалю, і лише тоді – не відразу, а з плином часу, вона зможе звільнитись від болісних переживань і продовжувати повноцінно жити далі. В іншому випадку туга та печаль можуть затягнутися на довгі роки, привести людину в затяжну депресію, від якої один крок до важких хвороб або одинокості. Часто можна спостерігати і такий феномен як «якби». «Якби він був живий», «якби я не віддала його в таку школу», «Якби я був би поруч, то…» і та інше. Далі іде ланцюжок подій: «він би не захворів і не помер…» Постійно може бути таке самозвинувачення, хоча реальної вини в тому немає. Тут важливо відрізняти провину реальну та надуману, адже часто почуття провини може проявлятись в патологічній формі, наприклад після смерті дитини часто в сім’ї, що переживає горе починаються трагедії. Часто тоді говорять, що біда не приходить одна. То здіймається пожежа, то людина ламає руку чи ногу, то попадає під машину, губить гроші. Часто буває, що це несвідома спроба самопокарання.

Третя фаза, так звані – «залишкові поштовхи». Життя бере своє, хоч часом, у людини може бути пригнічений настрій, тяжкі спогади. Цей період триває приблизно рік. Вперше Новий рік зустрічають «без нього», відпочинок, відпустка «без нього»… Вперше звичний цикл життя порушується. Це короткочасні, але дуже болючі ситуації. В цей час не зайве буде допомогти людині вибудувати нове життя. Під час хвороби дитини один із батьків постійно був поруч з нею, його життя та дії були направлені на боротьбу з хворобою. Після смерті дитини повністю змінюється спосіб життя цього батька чи матері. Вже не має поруч дитини, непотрібно виконувати звичні маніпуляції, здається, що немає про кого піклуватися, з’являється почуття спустошеності. В цей період важливо знайти заняття, яке б підтримувало бажання жити у батьків, привносило в нього зміст. Можливо вдасться конкретно розпланувати завтрашній день, наступний тиждень, місяць чи навіть рік. Численні соціальні ролі, також можуть допомогти пережити втрату в це період.

Четверта фаза, коли говориться останнє «прощавай». Якщо ця фаза не проходить успішно, горе може перейти в хронічне переживання. В цій завершальній стадії важливо перевести образ померлого в пам’ять, допомогти не забути про його колишнє існування, а перебуваючи поруч з страждаючим, говорити про померлу дитину, переглядати її фотографії, згадувати події з нею.

Це культура переживання горя. Це не біологічна реакція. Реакція на горе та специфіка переживання його залежить від виховання, національності, релігійності, життєвих переконань. Це досить важливо враховувати.

Під час хвороби дитини той з батьків, що доглядає за нею досить часто зливається воєдино зі своєю хворою дитиною. Буває так, що батьки вживають займенник «ми», замість займенника «він» чи «вона»: «ми здали аналіз», «ми поїли», «сьогодні у нас нічого не болить» та ін. Та важливо після смерті дитини відділити її від себе, не ототожнюватись з нею, попрощатися. Якщо ж таке відділення не відбувається, мама чи тато продовжує «хворіти» онкологічним захворюванням в душі, а інколи і насправді в реальному житті. Немало таких випадків, коли після смерті дитини її батьки звертаються до онколога та лікуються від раку. Так само можна почути схожі вислови і від волонтерів: «мої діти», «мої мами». Це відбувається через надмірну ідентифікацію з людьми, яким ви надаєте допомогу. Насправді, це не ваша особиста дитина, у неї є мама чи тато. Це не ви хворієте. Це не ваше життя. Будьте уважні та обережні у використанні таких висловів, якщо вони вживаються вами. Відділяйте ваше особисте життя від життя, тих людей котрим допомагаєте.

Переживання втрати можна уявити як появу картини у вашім домі. Ця картина спочатку знаходиться на найпомітнішому місці, ви весь час звертаєте на неї увагу, її ніяк не можливо проігнорувати, як тільки ви заходите у свій дім, очі відразу натикаються на неї. Та проходить час, ви все менше і менше зупиняєте на ній свій погляд, та вона ще тут досить помітна. Через певний проміжок часу ця картина «переїжджає» в іншу кімнату, і ви навіть можете до неї підійти, роздивитись яка вона. Можливо інколи ви не завжди пам’ятаєте про її існування, та вона тут, у вашому домі. Ви можете якось ненароком підняти очі і побачити її, зануритися в неї. Надалі, ця картина «перекочовує» у дальню кімнату вашого будинку чи квартири, та вона нікуди не дівається, її не можливо викинути, вона завжди буде з вами і коли вам захочеться її пригадати, до неї торкнутися ви це зможете зробити в будь-який момент.

Тяжка хвороба часто усамітнює людину, розриває її людські зв’язки, звужує життя. Світ людини ніби згортається. Дитина з онкологічним діагнозом та її батьки попадають в полон хвороби, стають обмежені у свободі дій, у своєму волевиявленні. Вони переживають емоційну напругу, тривогу, відчай, гнів, страх перед майбутнім, неможливість керувати ситуацією, хаос найрізноманітніших почуттів. Звістка про рак часто позбавляє людей творчого пристосування до подій життя, вводить у ступор, робить їх ригідними. Часто цей стан супроводжується гострим переживанням можливості межі, порогу, кінця. Здається все втрачає смисл, тому що не залежить від твого вибору, твоєї волі, твого бажання. Цей стан паралізує особистість. Ще одним важливим психологічним наслідком переживання наявності важкої хвороби є почуття ізольованості від людей, які не мають подібного досвіду, переживання своєї інакшості, існування в зоні відчуження.

ПРОБЛЕМИ ПРАВДИВОЇ ІНФОРМАЦІЇ ДЛЯ ОНКОЛОГІЧНИХ ПАЦІЄНТІВ.

У недавньому минулому вважалося обов'язковим приховувати від пацієнта наявність у нього злоякісної пухлини, наприклад замість діагнозу "рак шлунка" йому повідомляли, що у нього "виразка або поліп шлунка", замість "рак легені" говорили про туберкульоз або нагноювального процесу і т.д. Далеко не завжди такий обман служив на користь хворому, який міг відмовитися від необхідної операції або тривалого і виснажливого хіміопроменевого лікування. Крім того, хворий, дізнавшись різними шляхами про справжній стан справ, втрачав довіру до лікаря, що завжди йде на шкоду лікувальному процесу.

Твердо переконаний, що відомості про неминуче поганому прогнозі можна повідомляти тільки окремим пацієнтам із суворим урахуванням їх психічного та емоційного статусу та багатьох привхідних обставин, наприклад, якщо вони відмовляються від операції, яка може виявитися радикальною, або спеціального лікування.

Переважна більшість людей, дізнавшись про неминучу смерть в найближчому майбутньому, впадають у важку депресію, життя їх самих та їхніх родичів стає справжнім пеклом. Тільки дуже сильні натури здатні в що залишилися їм тижні чи місяці жити по можливості активним життям, працювати в міру своїх сил і залишатися повноцінними членами суспільства. Досить рідкісним, винятковим прикладом такого мужнього поведінки був один з найбільших вітчизняних фізиків-теоретиків, який, знаючи про наявність у нього невиліковного процесу (бічний аміотрофічний склероз), протягом чотирьох років жив в умовах постійної штучної вентиляції легенів і продовжував творчу діяльність.

Зросла в останні роки релігійність населення мало що змінила в цьому відношенні. Наявність хрестика на грудях або ікони в головах лікарняного ліжка в переважній більшості випадків аж ніяк не означає, що хворий змирився з неминучістю смерті і сподівається на спасіння душі та існування в іншому світі. Як правило, це - надія на зцілення, на продовження свого земного існування, на допомогу вищих сил, якщо вже медицина виявилася безсила.

Відомо чимало прикладів, коли хворим, у тому числі, й лікарям, які перенесли операції з приводу онкологічних захворювань, при яких були виявлені невиліковні метастази, повідомляли інші діагнози (туберкульоз, гепатит, панкреатит тощо), заводили дублікат історії хвороби, де фігурували помилкові діагноз та дані обстеження. Протягом досить тривалого часу ці люди жили з твердою надією на одужання, повноцінного активного життям. В даний час це стало можливим завдяки цілому комплексу заходів щодо поліпшення якості життя таких хворих, зокрема методам усунення хронічного больового синдрому. Яскравим прикладом може служити доля професора А., якого оперували з приводу раку Фатерова соска з множинними метастазами в печінку, але переконали, що у нього є місце індуративний панкреатит і хронічний гепатит. Хворий прожив майже рік після операції, постійно працював, написав план нової монографії, за місяць до смерті виїжджав на представницьку конференцію, на якій зробив два великих доповіді, а, вмираючи, лаяв лікуючих лікарів за нездатність вилікувати його від "гепатиту". Невже інформувати його про те, що йому залишилося жити всього кілька місяців, було б актом милосердя?

Прихильники надання хворому повної і правдивої інформації про його здоров'я посилаються на право кожної людини на отримання таких відомостей, а також на те, що, знаючи про близьку кончину, хворий встигне привести в порядок свої справи, зокрема залагодити конфлікти, розпорядитися своїм майном. Але давайте не забувати, що у юриста і лікаря дещо різні завдання. Для лікаря найвищим пріоритетом є благо хворого, в тому числі захист його від психічної травми, а інтереси його родичів, співробітників та друзів повинні стояти на другому місці і ними можна іноді і знехтувати. Що ж стосується прав людини, то громадянин має право "на відмову від медичного втручання або на вимогу припинити його". У Конвенції про права людини та біомедицину (1996) сказано: "У випадках, коли в момент проведення по відношенню до нього медичного втручання пацієнт не в змозі висловити свою волю, необхідно враховувати побажання з цього приводу, висловлені ним наперед" (стаття 9). Однак психологія людини у здоровому стані значно відрізняється від такої в хвилину смертельної небезпеки. Нерідко заяви типу: "коли я буду вмирати, мене оживляти не треба!" носять характер бравади або легковажності. Адже смерть здається такою далекою! Цікавий випадок хірурга Л., страждав хронічними обструктивними захворюваннями легень, який часто прилюдно стверджував, що просить ні за яких обставин не застосовувати йому реанімаційні методи. Останні півтора року свого життя він провів безвихідно у відділенні реанімації на допоміжній вентиляції легень, причому найменший збій у роботі респіратора викликав у нього жахливу паніку. Так що до побажань, висловлених "наперед", слід ставитися з великою обережністю.

 

На закінчення дозволю собі нагадати загальновідому істину: клініцист завжди має справу з окремою людиною, її головним обов'язком є надання допомоги саме цій людині, а не суспільству в цілому.

Психотерапевтична спрямованість роботи персоналу в онкологічній клініці не викликає сумнівів і повинна враховувати аспекти найбільшою вразливості пацієнта. Специфіка онкологічного хворого включає кілька ключових моментів.

Діагноз "рак" серед обивателів носить характер фатального захворювання. Можна сказати, що пацієнт переніс рак але перенести рак - ніхто не говорить. Таким чином, ця зустріч на все життя, хоча б ти прожив благополучно і десяток і другий років.

Ракові захворювання у 80% випадках супроводжуються больовим синдромом.

Нез'ясована етіологія раку викликає у оточуючих уявлення про заразність цього захворювання, що нерідко веде до ізоляції та самоізоляції хворого.

Зайнятість у виникненні та розвитку захворювання психіки не тільки хворого, але і його близьких вимагає особливої ваги психологів і психотерапевтів, не кажучи про поведінку персоналу.

Психологічна робота повинна починатися з середовища, оточення пацієнта. Ті стереотипи поведінки, що склалися у персоналу, не завжди вдалі випадках. Індивідуальність підходу до кожного хворого з урахуванням його уявлень про хворобу, побоювань, установок. Як часто хворий і не чекає лікування, але має потребу в розумінні, співчутті та підтримці. Тут виступає друге правило - це терапія присутністю. Нерідко ми розмірковуємо, що і як сказати хворому, що йому принести, а за великим рахунком кожен підходить до нього людина в білому халаті, сам вже є ліками. Транс ситуаційна інформація про нашій установці миттєво передається хворому, і тут необхідно згадати, що ліки діють у часі. Подарувати пацієнтові шматочок свого часу, торкнутися його руки, посміхнутися або поправити ковдру так важливо. І це не просто жест ввічливості або співчуття. У кожному хворому живе крім дорослого психологічний дитина. Його афективний "Его" відроджується в пацієнта, який дивиться на нас "знизу вгору", безпорадний і залежимо, сподівається і вірить нам, як колись своїм батькам. Перенесення на персонал своїх глибинних установок, що сформувалися в дитинстві, повинен бути зрозумілий. Досить згадати свої переживання, коли "ми були маленькими".

Тепер необхідно торкнутися питання про дачу хворому тієї чи іншої інформації. Питання про правдивість сам рано чи пізно пробиває собі дорогу. Суть часто полягає у важкій грі. Як часто рідні просять не говорити правду хворому, так як це може його вбити.

Наприклад, багато хто знає про труднощі спілкування з людьми похилого віку з приглухуватістю, порушенням пам'яті. Є закон Рібо, який говорить, що пам'ять на образи, емоційна пам'ять дитинства набагато довше зберігаються, ніж нещодавні події і слова. І ось яка-небудь добра лялька повертає посмішку на обличчя самотньої старенької. Казка, прочитана доглядальницею, підтримує настрій цілої палати дорослих людей. Молитва священика чи сестри милосердя дає дуже серйозну духовну допомогу і деколи наштовхує на проблеми про сенс життя.

 

ПАЦІЄНТ - АКТИВНИЙ УЧАСНИК ЛІКУВАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ.

Метою лікування онкологічного хворого при ряді захворювань, особливо на ранніх стадіях, є повне вилікування. Однак нерідко, особливо при поширеному пухлинному процесі, метою терапії може бути не тільки досягнення максимально вираженого клінічного ефекту, але і збільшення тривалості та поліпшення якості життя. Мало хто замислювався про те, що продовжити життя людині здатні не тільки радикальні хірургічні втручання та застосування лікарських препаратів, але і професійний догляд, створення комфортної психологічної обстановки, щоденна кропітка робота з пацієнтом. Від поведінки медичних працівників, їхнього вміння вселити оптимізм і впевненість в успіху лікування в значній мірі залежать настрій і самопочуття хворого і, відповідно, якість його життя. В даний час все більше хворих отримують лікування в денних стаціонарах клінік, тому що мережа амбулаторної спеціалізованої онкологічної допомоги розвинута недостатньо, і тому на медперсонал онкологічних клінік покладена величезна задача - навчання пацієнтів і їх родичів самоконтролю, самоаналізу.

 

Розширення мережі амбулаторного лікування й активне проведення клінічних випробувань робить пацієнта активним учасником лікувального процесу. Перед початком лікування пацієнт знайомиться з планом проведення діагностичних процедур і схемою лікувального процесу. Природно, у нього можуть виникнути кілька істотних питань про передбачуване лікуванні, інших альтернативних видах лікування, можливості виникнення небажаних побічних явищ, пацієнт має також право на повну інформацію про поширеність свого захворювання. Медична сестра навчає пацієнта правилам підготовки до проведення діагностичних процедур, інформує його про можливі небажані явища, які можуть виникнути під час діагностики. Після ознайомлення з усіма аспектами лікувального процесу хворий підтверджує свою участь у лікувальному процесі письмовою добровільною згодою.

Часто перед початком лікування пацієнтові пропонується заповнити анкету якості життя. Головна задача використання анкет якості життя - отримати більш точну попередню інформацію про стан хворого. Оцінюється кілька сфер життя людини: функціональна, психологічна, соціальна, духовна. Роль медичної сестри - надати хворому психологічну підтримку і роз'яснити деякі питання, що виникають у хворого під час заповнення анкети якості життя. Суб'єктивна оцінка, що дається самим пацієнтом, більш точно відбиває стан хворого і його погляди на майбутнє. Анкета якості життя заповнюється пацієнтом перед кожним курсом лікування. Для різних захворювань використовуються спеціально розроблені анкети. Таким чином, протягом усього періоду лікування лікар має більш точну картину перебігу захворювання, психоемоційного стану хворого, економічних витрат, перспектив лікування.

Для більш точного контролю та самоаналізу пацієнту на всьому протязі лікування пропонується використовувати щоденник. Щоденник заповнюється 1 раз на день вранці і відбиває самопочуття хворого протягом всього періоду спостереження. До щоденника додається супровідна брошура, яка містить деякі правила, яких пацієнт повинен дотримуватися, рекомендації лікаря по корекції побічних явищ у залежності від термінів їх виникнення, контактні телефони медперсоналу. Щоденник необхідно показувати лікарю при кожному відвідуванні клініки.

 

МЕДИЧНА СЕСТРА І ОСВІТА ОНКОЛОГІЧНИХ ПАЦІЄНТІВ.

Медичній сестри в ході своєї роботи доводиться здійснювати просвітницьку діяльність. Сестринський процес повинен включати в себе обговорення з пацієнтом і його близькими всіх можливих проблем, з якими він може зіткнутися внаслідок свого захворювання, а також надання допомоги у їх вирішенні, природно в межах сестринської компетенції.

Медична сестра розповідає хворому про підготовку до діагностичних процедур, про процес лікування і доцільності тих процедур і маніпуляцій, яким він піддається, про дотримання раціональної дієти. Важливим моментом при роботі з пацієнтами є простота мови. Доцільно використовувати короткі фрази в дійсній заставі, а також слова, які складаються не більш ніж з двох-трьох складів. У поясненнях медичних термінів повинен використовуватися ту мову, який хворий розуміє.

Пацієнту важливо пояснити також:

1) мета прийому призначеного лікарського засобу;

2) потенційні побічні ефекти і дії хворого у разі їх виникнення;

3) час і спосіб прийому лікарського препарату;

4) правила зберігання лікарського препарату;

5) тривалість лікування;

6) наслідки у разі недотримання режиму лікування.

Робота медичної сестри, якщо вона проводиться на високому професійному рівні, підвищує упевненість хворого в успішному результаті хвороби, вчить пацієнта жити зі своєю хворобою більш повноцінно.

Особливістю освіти онкологічних хворих і потенційних пацієнтів в онкології є та обставина, що, за даними соціологічних досліджень, переважна більшість населення ніколи не хотіло б чути такі слова як "рак" і "онкологія" ні по відношенню до своїх рідних і близьким, ні, тим більше, по відношенню до себе. Онкологія і все, що пов'язано з поняттям "рак", для більшості населення як і раніше покрито "страшними" таємницями.

Сьогодні лікарі-онкологи вирішують проблеми ранньої діагностики злоякісних пухлин, удосконалюють існуючі методи лікування і здійснюють пошук нових схем лікування онкологічних хворих. При цьому вони прагнуть забезпечити хворому максимально можливу якість життя, а його близьким і родичам - мінімальні витрати на його лікування.

Можливо, вже наступають часи, коли освіта потенційних пацієнтів онкологічних установ по значущості буде порівняти з освітою онкологічних хворих, де роль медичної сестри буде, безсумнівно, висока.

Бурхливе зростання злоякісних пухлин і успіх онкологічної науки вимагають на сьогоднішній день участі в лікувально-діагностичному процесі не лише медичного персоналу, але самих пацієнтів і їх родичів. Часто тільки уважне ставлення пацієнта до свого здоров'я та вміння користуватися прийомами самообстеження дозволяють виявити злоякісну пухлину на ранніх стадіях, що значно покращує результати лікування пацієнта і прогноз захворювання. Найчастіше злоякісні пухлини виявляються в поширених стадіях і вимагають значних зусиль з боку медичного персоналу, хворого і його родичів. Тільки спільними зусиллями вдається домогтися тих результатів лікування злоякісних пухлин, які вже сьогодні дозволяють людству дивитися в майбутнє з певною часткою оптимізму.

 

ДОПОМОГА ОНКОХВОРИМ ДІТЯМ В УКРАЇНІ.

Хоча за умов належного лікування, яке відповідає міжнародним стандартам, 7 з 10 онкохворих дітей можуть бути вилікувані та повернутися у суспільство. В Україні немає можливості виконувати операції із пересадки кісткового мозку від нерідного донору. А такі операції для багатьох дітей – єдиний шанс на одужання. В цілому, не більш ніж 30% хворих мають потенційного родинного донора. А перелік хвороб, за яких трансплантація кісткового мозку залишається єдиним варіантом успішного лікування, достатньо широкий: апластичні анемії, лейкози, імунодефіцити, пухлинні захворювання и т.д. Окрім того, необхідно враховувати, що трансплантацію проводять тим дітям, для яких інша терапія неефективна. Така операція необхідна приблизно 250 українським дітям на рік, а трансплантація кісткового мозку від неродинного донору закордоном може коштувати близько 200 тис. доларів. В Україні не існує банку донорів кісткового мозку, за допомогою якого можна було б у разі необхідності знаходити потрібного донора, кістковий мозок якого може врятувати окремого маленького пацієнта, бракує спеціального обладнання і медикаментів. Це надзвичайно важлива й актуальна проблема, і задля її вирішення необхідне належне законодавче врегулювання її аспектів та прийняття таких нормативно-правових актів, які б містили конкретні шляхи її розв’язання.

                                                                                                        

 

Забезпечення належного лікування дітей, зокрема з онкологічною патологією, є необхідним кроком для реалізації вказаних вище конституційних прав.

У листопаді 2009 року у Центрі дитячої онкогематології та трансплантації кісткового мозку лікарні «ОХМАТДІТ» запрацювала Референс-лабораторія з діагностики онкогематологічних захворювань, яка має відділ тканинного типування. Цей відділ разом з іншими підрозділами лікарні, такими як Референс-центр з клінічної лабораторної діагностики та метрології, здійснюватимуть медичне забезпечення Українського реєстру донорів кісткового мозку. Однією з функцій реєстру має бути обмін матеріалом з пацієнтами усього світу і входження Центру до Міжнародного донорського реєстру, в якому на обліку перебувають 6 млн. донорів, і в який без «своїх» донорів не приймають.

База донорів функціонує таким чином: у потенційного донору беруть кров для проведення типування, він залишає контактні дані, щоб у разі необхідності бути викликаним і здати кістковий мозок для хворого.

Щодо процедури взяття необхідних клітин, то вона абсолютно не шкідлива і не займає багато часу. Сьогодні існує два способи пересадки кісткового мозку. В обох випадках трансплантуються стовбурові клітини. Пацієнту достатньо невеликої кількості клітин, щоб поступово його організм почав нормально функціонувати. У здорової людини стовбурові клітини знаходяться у кістковому мозку. А його більш за все в кістках тазу, грудини и хребті. Також в 90-ті роки стало відомо, що стовбурові клітини за допомогою спеціальних препаратів можна на невеликий проміжок часу перемістити у кров, звідки вони їх і отримують. Ця процедура простіша, але не завжди отриманий таким шляхом матеріал підходить пацієнту. Тож розглянемо 2 способи взяття кісткового мозку.

Перший спосіб: донор кісткового мозку має один день перебувати в лікарні.

Клітини беруться під загальним наркозом и суворим наглядом лікарів. Через два маленьких розрізи шкіри спеціальними голками роблять кілька проколів кістки.

Протягом 1,5-2 годин забирають близько літру рідкого кісткового мозку. За два тижні втрата кісткового мозку повністю компенсується. У перші дні донор може відчувати болі в кістках тазу, але вони легко усуваються за допомогою знеболюючих засобів.

Другий спосіб: донор проходить п’ятиденний підготовчий період, приймає ліки, що стимулюють вихід стовбурових гемопоетичних клітин у кров. Безпосередньо процедура триває від 3 до 5 годин. Кров, що отримують із ліктьової вени, декілька разів проходить через спеціальний апарат (сепаратор), який забирає стовбурові клітини, і повертається донору.

Бути донором кісткового мозку – велика відповідальність. Перш ніж зробити трансплантацію, пацієнта готують, проводячи надзвичайно сильну хіміотерапію, яка повністю вбиває власний кістковий мозок. Якщо після цього донор відмовляється від пересадки людина помирає.

Задля можливості проведення трансплантацій від неродинного донору у державній програмі потрібно встановити окрім створення реєстру донорів, необхідність щорічного фінансування центрів трансплантації, нового сучасного обладнання для операційних і палат, реактивів для проведення генетичного типування потенційних донорів, підготовки медичних кадрів, створення лабораторій для відповідного обстеження потенційного донора. Набагато складнішим та дорожчим ніж безпосередньо пересадка кісткового мозку є процес відновлення організму дитини після неї. Зумовлено це тим, що перед трансплантацією власний хворий кістковий мозок пацієнта знищується, і фактично він втрачає імунітет, тобто спроможність організму протистояти зовнішнім негативним факторам. Існує ризик розвитку ускладнень: бактеріальних, вірусних, грибкових інфекцій. Задля запобігання таким ускладненням та забезпечення належної реабілітації хворих необхідно зокрема встановити в державному бюджеті фінансування за наступними напрямами:

– Облаштування спеціальних палат для пацієнтів перед та після трансплантацією, в яких мають функціонувати системи для очищення повітря та підтримки тиску в палаті на рівні вищому за тиск поза нею.

– Забезпечення лікувальними засобами пацієнтів, що пройшли процедуру трансплантації.

 

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОНКОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ.

Основні положення нормативно-правових актів, що регулюють порядок забезпечення громадян України медичною допомогою.

Частина 1 ст. 24 Конвенції ООН про права дитини, що ратифікована Україною, встановлює: «Держави-учасниці визнають право дитини на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров'я та засобами лікування хвороб і відновлення здоров'я. Держави-учасниці намагаються забезпечити, щоб жодна дитина не була позбавлена свого права на доступ до подібних послуг системи охорони здоров'я».

Стаття 1 Основного Закону проголошує, що Україна є соціальною державою.

Окрім того, людина, її життя та здоров’я (згідно із ст. 3 КУ) визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Права і свободи людини та їх гарантія визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3). Конституційні права гарантуються і не можуть бути скасовані (ст. 22), до таких прав, зокрема, відносяться:

− Право на життя, встановлене ст. 26 Конституції України, яка до того ж визначає: «Обов’язок держави – захищати життя людини» – Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров’я забезпечується, згідно ст. 49 Конституції України, державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава, відповідно до положень цієї статті створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.

 

Логічним наслідком цих конституційних норм є встановлення Цивільним кодексом України у ст. 284 права на медичну допомогу, як особистого немайнового права.

Окрім того, стаття 4 Основ законодавства України про охорону здоров'я проголошує одним з основних принципів охорони здоров'я в Україні: визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави.

Функціонування реєстру донорів та виконання трансплантацій від нерідного донору мають ґрунтуватися на засадах, встановлених діючим законодавством України, а саме:

1. Ст. 290 ЦКУ закріплює за кожною повнолітньою дієздатною фізичною особою «право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів і репродуктивних клітин».

2. Положення Закону «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16.07.1999р. :

Згідно із ст. 12 цього Закону, живим донором може бути лише повнолітня дієздатна особа. У живого донора може бути взятий як гомотрансплантат лише один із парних органів або частина органа, або частина іншого анатомічного матеріалу.

Взяття гомотрансплантата у живого донора дозволяється на підставі висновку консиліуму лікарів відповідного закладу охорони здоров'я чи наукової установи після його всебічного медичного обстеження і за умови, що завдана здоров'ю донора шкода буде меншою, ніж небезпека для життя, що загрожує реципієнту. Кістковий мозок відноситься до матеріалів, здатних до регенерації,а тому, згідно із ст. 12 реципієнт і донор не обов’язково мають перебувати у шлюбі або бути близькими родичами.

Не допускається взяття гомотрансплантатів у живих осіб, які: утримуються у місцях відбування покарань; страждають на тяжкі психічні розлади; мають захворювання, що можуть передатися реципієнту або зашкодити його здоров'ю; надали раніше орган або частину органа для трансплантації.

Відповідно до ст. 13 цього Закону, у живого донора може бути взято гомотрансплантат лише за наявності його письмової заяви про це, підписаної свідомо і без примушування після надання йому лікуючим лікарем об'єктивної інформації про можливі ускладнення для його здоров'я, а також про його права у зв'язку з виконанням донорської функції. У заяві донор повинен вказати про свою згоду на взяття у нього гомотрансплантата та про свою поінформованість щодо можливих наслідків. Підпис донора на заяві засвідчується у встановленому законодавством порядку, а заява додається до його медичної документації.

Особливості донорства і трансплантації кісткового мозку та інших здатних до регенерації анатомічних матеріалів встановлені у ст. 14 Закону, що розглядається.

На підставі цієї статті, за згодою донора та при відсутності у нього медичних протипоказань кістковий мозок, інші здатні до регенерації анатомічні матеріали можуть братися повторно. Загалом взяття у живого донора кісткового мозку та інших здатних до регенерації анатомічних матеріалів проводиться з додержанням вимог, встановлених ст. 12 і 13 цього Закону, розглянутими вище. Законодавча регламентація Законом «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини » повністю не усунула наявні проблеми в галузі трансплантації як такої. Правові, морально-етичні і загальні медичні аспекти трансплантації вимагають подальшого вивчення з наступними пропозиціями по удосконаленню законодавства України в галузі пересадки органів та інших анатомічних матеріалів людини.

 

ПСИХОЛОГІЯ ОНКОЛОГІЧНОГО ХВОРОГО.

В роботі лікарів епохи Відродження вже є згадки про висловлення особи хворих на рак, забарвленням шкіри, при загальному тужливому тлі настрою, безсонні і про те, що ці хворі не вірять у фатальний результат хвороби.

Часто в той період стверджувалося, що пухлини всередині живота і грудей виникають після прикрощів і неприємностей, а також під впливом гріховних справ. Пухлина вважалася впливом чаклунства або підступів диявола.

Надалі висловлювалися різні точки зору на походження психічних змін у онкологічних хворих. Одні пов'язували їх з безпосереднім впливом хвороби на головний мозок, інші-з локалізацією новоутворення: при локалізації пухлини в шлунку спостерігається тужливість, при ураженні печінки-делірій і т. д.

Психіка хворого раком в період розвитку хвороби багато в чому аналогічна психіці хворого, який страждає будь-яким важким соматичним захворюванням. Для початкового періоду характерні певні особливості психіки, пов'язані з болючим процесом. Під час встановлення діагнозу психічні розлади вичерпуються психогенними проявами. І спочатку це, як правило, страх перед діагнозом.

 

У комплексі лікування хворого на рак слово лікаря і його ставлення до хворого - найбільш суттєві моменти в проведенні успішної терапії. Усією своєю поведінкою лікар зобов'язаний уособлювати надію і впевненість в успішному результаті. Особливої уваги потребують хворі в пізніх стадіях хвороби. Лікар зобов'язаний полегшити їхні страждання, не тільки фізично, а й морально, що часто буває важче, ніж зберегти життя хворому.

З перших же зустрічей з хворим лікар повинен уважно ставитися до психічного стану хворого, вивчати його особистісні обов'язки, оточення, можливі контакти з близькими, щоб психотерапевтично через них впливати на хворого.

Багато хто вважає, що далеко не завжди про справжній характер захворювання необхідно повідомляти близьким. В більшості випадків це тільки збільшує психічну травму хворого. Часто зайвої уважністю і жалісливо близькі тільки погіршують психічний стан хворого і зміцнюють його впевненість у неминучому роковому результаті. У бесідах з рідними завжди треба залишати їм якусь надію на кращий результат, тому що ці відомості прямо чи опосередковано дійдуть до хворого і сприятимуть полегшенню його психічного стану.

Лікар в онкологічному стаціонарі повинен уникати згадки про смерть, намагатися не вимовляти це слово, навіть якщо в бесіді воно ніяк не пов'язане із захворюванням.

Хворі самі намагаються не вимовляти подібних слів, як би захищаючи себе від таких неприємних асоціацій.

При виборі терапії та обстеження необхідно прагнути до найменш болючою, простий і полегшує маніпуляції. Завжди слід думати про кінцевий результат обстеження і, виходячи з цього, призначати ту чи іншу процедуру.

Б. Є. Петерсон виділяє чотири періоди в психічному стані онкологічного хворого: передмедичний, амбулаторний, стаціонарний і період диспансерного спостереження.

Спочатку хворий на рак намагається не надавати свою хворобу значення, він не звертає на неї уваги, «біжить» від неї. При раку, в його початкових стадіях, немає хворих, агравуючий свій стан, або хворих з іпохондричною фіксацією на хворобливих відчуттях.

Ніхто з них не бравує хворобою, але й не вважає хвороба ганьбою. У цьому періоді (до остаточного встановлення діагнозу) суїцидальні спроби рідкі.

Знижений настрій не досягає вираженої ступеня депресії, але відчуття повноти життя втрачається.

Успіхи на роботі, приємні життєві події не викликають колишньої радості. Увага прикута до підозрам хвороби. Все навколишнє і власне відчуття оцінюється виходячи з цього підозри. З'являється деяка відгородженість від оточуючих. Хворий стає більш схильним навіюванням з боку оточуючих. У його свідомості стійко фіксуються різні повідомлення про хворобу, оцінка симптомів і проявів.

В цей період загострюються і особливості особистості.

Так, при наявності психастенічних рис можуть спостерігатися метання хворого від одного лікаря до іншого, то відчай, то надія. Віддається пасивно долі мрійник, замикається і мовчить вольовий, «витісняє», ігнорує небезпеку істерик.

Початковий період, під час якого зміни психіки виражені нечітко, змінюється «діагностичним», коли хворий так чи інакше дізнається про своє захворювання.

У картині психічних порушень ведучою стає афективність. Цей період триває кілька тижнів, а потім вираженість афектних переживань згладжується, хворий пристосовується до нової ситуації.

У діагностичний період психогенна реакція рідко досягає по вираженості психотичної. Ця реакція може виражатися в патологічному спокої, пасивності, фантазуванні, візуалізації своїх нав'язливих думок і побоювань, заміні і навіть як би аналізуванні загрозливих представлений.

Але з цього часу починається боротьба активної людської особистості з насувається грізною небезпекою.

На цю боротьбу мобілізуються інстинктивні сили, афективні, перебудовується інтелектуальна робота, змінюється ставлення до зовнішнього і внутрішнього світу.

У «розгорнутої» фазі захворювання у хворих є серйозні поразки і порушення функції внутрішніх органів. Від хворих в кінцевій стадії вони відрізняються тим, що у них ще зберігається здатність підтримувати необхідний баланс обміну, визнана лікарями можливість поправки і відсутність помітних ознак безнадійності.

Деяким зроблена операція, інші готуються до неї, отримують спеціальне лікування (променева, хіміотерапія), в цій фазі - це хворі онкологічних стаціонарів. Фон переживань астенічно-тужливий, спостерігається деяка загальмованість. Такі хворі не виносять навіть слабку біль, не переносять уколів, вливань. Мова, зовнішній вигляд, пози, обличчя хворого стають монотонними і одноманітними.

При тривалому перебігу хвороби іноді вловлюється зв'язок психічних розладів з певною локалізацією хворобливого процесу. Так, при раку легені, після тривалого періоду без видимих розладів, з'являється почуття страху, тривоги і разом з тим млявості.

Хворі на рак більш сумні, ніж хворі на туберкульоз.

Вони лежать, як правило, мовчки, спрямувавши погляд у простір. У більш пізні періоди на хворому лежить друк відчуженості, але звичайно в глибині душі такий хворий сповнений надій на одужання. Тому треба вести бесіду таким чином, щоб не нанести хворому чергову психічну травму, всіма силами прагнути підтримувати в ньому цю надію.

Період повного розвитку хвороби характеризується наявністю соматогенних змін психіки. На перше місце виступає астено-депресивний фон переживань.

Активні сили особистості використовуються для здійснення істинного чи символічного виходу з хвороби.

 

КАНЦЕРОФОБІЯ.

Канцерофобією називають нав'язливий страх перед раком або уявне перебування у себе раку. Канцерофобія можуть спостерігатися при надзвичайних обставинах у практично здорових людей, частіше у соматично ослаблених, невротиків, психопатів і душевнохворих. Цей синдром може носити характер нав'язливого страху, нав'язливих сумнівів, іноді переходять у надцінні ідеї або іпохондричні марення.

У виникненні канцерофобії мають значення наступні моменти, поєднання яких може або сприяти, або перешкоджати виникненню канцерофобі:

1) специфіка зовнішнього впливу, 2) соматичний стан хворого, 3) характерологічні якості особистості.

Поведінка лікаря визначає особливості виникнення канцерофобічного синдрому та його клінічні прояви.

Людину з тривожно-недовірливим характером слід переконувати, наводячи логічні докази, хворого з іпохондричним маренням направляти до психіатра.

 

ПОВЕДІНКА ЛІКАРЯ І ПСИХОТЕРАПІЯ ПРИ РОБОТІ З ОНКОЛОГІЧНИМИ ХВОРИМИ.

В діагностичному періоді необхідно враховувати психологію хворого, його афективну спрямованість, яка може викликати імпульсивні неправильні вчинки.

В цьому періоді хворий вперше зустрічається з лікарем і лікар має можливість правильно керувати поведінкою хворого і його емоційними реакціями.

 

При виникають підозри хворий найбільше боїться діагнозу раку, жене від себе цю думку і нерідко через страх уникає зустрічі з лікарем і не є на обстеження. При проведенні протиракової пропаганди і прагненні залучити людей до раннього звернення в медичні установи слід враховувати цю психологічну причину пізнього відвідування.

Диспансерне спостереження і періодичні обстеження (профілактичні огляди) не повинні проводитися під гаслом «раннє виявлення раку». Весь обслуговуючий персонал повинен бути проінструктований щодо цього. Обстеження, спрямовані на виявлення раку, завжди відштовхують осіб, які мають підставу для таких підозр. Якщо виникли реальні підозри на захворювання, то лікар повинен переконати хворого, що необхідно подолати цей страх, подолати заспокійливий самообман, тому що час не чекає. Краще помилкова тривога, ніж тривога запізніла і даремна.

Характер повідомлення діагнозу залежить від особливостей особистості, її стійкості і ступеня зрілості. При повідомленні за характером реакції хворого треба підбирати найбільш відповідні вирази, які менше викликають занепокоєння і менше травмують. Лікарю потрібно стежити не тільки за словами, а й за мімікою і жестами, тому що по них хворі можуть здогадатися про свій стан, часто витлумачити все це неправильно.

Слід пам'ятати, що хворий переживає винятковість своєї хвороби, що вона «не схожа на хворобу інших». Враховуючи це, лікар завжди зобов'язаний знайти пояснення тим чи іншим змінам в стані хворого, так як при обмані він не здатний утримати в пам'яті пояснення і в наступних бесідах може виявитися цей обман, що посіє у хворого сумніви.

Флоренс Найтінгейл, сучасниця Н. І. Пирогова, грунтуючись на великому клінічному досвіді, висловила наступні зауваження, які не втратили свого значення і в даний час, про те, що на хворого ніякої шум і ніяка метушня не діють так сильно, як викликані без всякої потреби. Вони викликають в ньому надзвичайно напружений почуття очікування чогось невідомого, а звичку деяких шепотітися в кімнаті хворого можна назвати жорстокістю, так як він, напевно, негайно буде напружуватися, щоб вслухатися в розмову. Найтінгейл писала, що хворому іноді настільки ж неможливо рухати переламаною кінцівкою, як змінити напрямок своїх думок без сторонньої допомоги. Ця нерухомість духу сама по собі становить настільки ж характерне явище страждає якої-небудь внутрішньої хворобою, як нерухомість кінцівки при переломі кісток.

Спостережуване у багатьох хворих пристрасне чекання світанку має своєю причиною загальну спрагу світла, коли багато предметів стають видимими і впав дух хворого знову піднімається. Ці особливості психіки хворих на рак, відмічені в XIX столітті, має враховувати кожен лікар при будь-якій розмові з хворим.

Спірним є питання про піднесенні хворому діагнозу. Багато лікарів вважають, що недоцільно правдиво говорити хворому про діагноз. Існують різні пухлини (доброякісні, змішані, злоякісні), але видаляються. Але якщо не користуватися цим діагнозом, то не слід в документах ставити синоніми раку, так як хворий все одно дізнається приховуваний діагноз. Для невиліковного - це шкода, він втрачає будь-яку надію, тоді можлива депресія і самогубство, як вважає Харді. Це не слід робити і хворим, у яких спостерігається зверхнє ставлення до захворювання. Знання діагнозу може тільки посилити таку поведінку. Якщо не повідомляти діагноз, то можна зберегти активність, інтерес до життя, але це може спричинити за собою рішення деяких життєвих проблем без урахування хвороби, а найголовніше, хворий може знехтувати необхідністю серйозного лікування.

Лікар не має права приховувати діагноз у тих випадках, коли необхідно забезпечити хворому детальне обстеження і правильне лікування. Тому що і як повідомити хворому, повинно вирішуватися в кожному випадку індивідуально:

ніколи не можна вірити словам хворого про те, що йому можна все сказати, що він сильна людина і все витримає. Саме у сильних, фізично завжди здорових людей можуть спостерігатися найбільш важкі психогенні реакції на факт хвороби, на що загрожує наступ інвалідності та можливої смерті.

 

Джерела інформації

1. Астраханский В.И. Вопросы такта в медицине. – М., 1989.

2. Медична деонтологія / За ред. Хомутова В.І. – Харків, 2000.

3. Назар П. С., Віденський Ю. Г., Грандо О. А. Основи медичної етики.— К.: Здоров'я, 2002.— 344с.                       

4. Блюм Дж. Психоаналітичні теорії особистості: Перекл. з англ. - М.: Академічний проект; Єкатеринбург: Ділова книга. - 1999

5. Крайг Г. Психологія розвитку. - СПб.: Питер, 2002.

6. Куніцина В. Н., Казарінова Н. В., Погольша В. М. Міжособистісне спілкування. - СПб.: Питер, 2001.