МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ ДОГЛЯДУ ЗА ХРОНІЧНО ХВОРИМИ ТА ІНВАЛІДАМИ. ДОПОМОГА ХВОРИМ НА СНІД.

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ ДОГЛЯДУ ЗА ХРОНІЧНО ХВОРИМИ ТА ІНВАЛІДАМИ. ДОПОМОГА ХВОРИМ НА СНІД.

 

Істотний внесок у розробку широкого розуміння адаптації був внесений Ж. Піаже. Відповідно до його концепції адаптація - і в біології, і в психології розглядається як єдність протилежно спрямованих процесів: акомодації і асиміляції.

 

Перший з них (його, по суті, позначають терміном «адаптація»), забезпечує модифікацію функціонування організму чи дій суб'єкта у відповідності з властивостями середовища.

Другий процес змінює ті чи інші компоненти цього середовища, переробляючи їх відповідно до структури організму або включаючи у схему поведінки суб'єкта. Таке розуміння адаптації в єдності протилежних напрямків є важливою умовою використання даного поняття як категорії, що грає істотну роль у поясненні всякого активного функціонування.

З точки зору Ф.Б. Березіна, психічна адаптація відіграє вирішальну роль у підтримці адекватних співвідношень у системі «індивідуум-середовище» і визначається як процес встановлення оптимальної відповідності особистості і навколишнього середовища в ході здійснення властивої людині діяльності. Цей процес дозволяє індивідууму задовольняти актуальні потреби і реалізовувати пов'язані з ними значимі цілі (при збереженні психічного і фізичного здоров'я), забезпечуючи в той же час відповідність психічної діяльності та поведінки людини вимогам середовища.

Рівні психічної адаптації (за Березіним):

- Індивідуально-психологічний, що включає в себе особистісні та типологічні особливості людини, його актуальні стану (мотивація, здібності, рівень розвитку самосвідомості, самоконтроль, самооцінка, саморегуляція, темперамент, особливості емоційної та інтелектуальної сфери і т.д.) На цьому рівні здійснюється підтримка психічного гомеостазу, збереження психічного здоров'я.

-Соціально-психологічний, що включає особливості мікросоціального взаємодії. На цьому рівні здійснюється формування адекватного міжособистісного взаємодії, облік оточення, досягнення соціально-значущих цілей.

Нормальна адаптація - такий адаптаційний процес особистості, який призводить до її стійкою адаптивності в типових проблемних ситуаціях без патологічних змін її структури. У рамках нормальної адаптації автор розглядає нормальну захисну адаптацію, нормальну незахищену адаптацію та змішані адаптивні комплекси.

Девіантна адаптація передбачає функціонування тих адаптаційних процесів, які забезпечують задоволення потреб особистості в даній групі або соціальному середовищі, в той час як очікування інших учасників соціального процесу не виправдовуються такою поведінкою. Девіантна адаптація може бути двох підвидів: неконформістська (подолання проблемних ситуацій незвичайними для групи шляхами) і новаторська (інновативна, творча) адаптація. Остання розуміється як різновид людської діяльності або виконавської ролі, під час і результаті якої особистість створює нові цінності, здійснює нововведення в ті чи інші галузі культури.

Патологічна адаптація є психологічний процес, здійснюваний з допомогою патологічних форм і механізмів поведінки, який призводить до утворення патологічних комплексів характеру, що входять до складу невротичних та психотичних синдромів.

Розглядаючи можливі варіанти адаптації до тієї чи іншої ситуації, Налчаджян виділяє два її види. Перший з них - це адаптація шляхом перетворення і фактичного усунення проблемної ситуації. При цьому адаптивні ресурси і механізми особистості мобілізуються для реконструкції реальної ситуації, а сама особистість зазнає порівняно невеликі і в основному позитивні зміни.

Другий вид адаптації - адаптація із збереженням ситуації. У цьому випадку особистість зазнає більш глибокі зміни, але такі, які здебільшого не сприяють її самоактуалізації та самовдосконалення.

ЕТАПИ АДАПТАЦІЇ ХРОНІЧНО ХВОРИХ ЛЮДЕЙ:

1. Первинна реакція на зміни.

Необхідність в адаптації виникає в тому випадку, коли в ситуації, що склалася особистості відбуваються досить суттєві зміни. У цьому випадку нова ситуація часто висуває до особи такі вимоги, до яких вона ще не готова. Це можуть бути вимоги до професійних якостей, умінь і навичок, необхідність змінити раніше сформувалося ставлення до явищ навколишнього світу, наприклад, хронічного захворювання. Якщо людина не має ресурси, що дозволяє справитися з виникаючими проблемними ситуаціями, то він переживає більш-менш виражене стан стресу.

Зазвичай перший етап процесу адаптації емоційно насичений. Як правило, переважають негативні емоції. Орієнтація в ситуації слабка, не вистачає знань і досвіду. Поведінка характеризується спонтанністю і, швидше, реактивністю, ніж цілеспрямованої довільної активністю. Дії, перш за все, спрямовані на відновлення колишньої рівноваги, на повернення системи взаємодії в попередній стан.

Основне навантаження на першому етапі лягає на емоційний компонент, який виражений найбільш яскраво. Емоційна реакція тут є своєрідним сигналом, який повідомляє про порушення рівноваги, про зміни, що відбулися в системі організм - середовище. Якщо зміни короткочасні і поверхневі, то індивіду скоро вдається відновити втрачену рівновагу, і система повертається до свого первісного стану. Якщо ж зміни незворотні, то реактивне поведінка не призводить до бажаного результату, колишній стан не вдається відновити. Тепер, щоб досягти рівноваги, повинна бути збудована нова система взаємодії, що передбачає серйозні якісні зміни. Для цих цілей і розгортається подальший процес адаптації.

Таким чином, значення першого етапу - етапу первинної реакції на зміни - полягає у запуску самого процесу адаптації. А умовою нормального перебігу процесу виступає прийняття самого факту змін. У цьому випадку інтенсивність емоційної реакції знижується і відбувається перехід до другого етапу процесу.

2. Орієнтування .

На другому етапі ще залишається загальний стан дискомфорту, часто відзначаються прояви тривоги. Ставлення до подій зазвичай неоднозначне, амбівалентне, схильна коливань. Такий стан запускає пошукову активність, спонукає індивіда до активного цілеспрямованого скануванню і аналізу ситуації. Відповідно, основне навантаження на другому етапі переноситься на когнітивний компонент, який покликаний забезпечити особистості запас необхідних знань.

Основним завданням другого етапу процесу адаптації є адекватна орієнтація в ситуації. Людина починає активно збирати інформацію, що дозволяє прояснити ситуацію, намагається з'ясувати можливі способи поведінки і реагування. На цьому етапі інформованість, обізнаність особистості прогресивно зростає. Коли достатня кількість інформації зібрано, ситуація прояснилася, вивчені головні особливості, індивід вступає на третій етап процесу адаптації.

3. Визначення своєї позиції .

Даний етап служить сполучною ланкою між етапом орієнтування, який грає підготовчу роль, і етапом власне перетворюючих дій і має особливе значення саме для адаптації людини. Завдання, пов'язані з виробленням особистісної позиції, набувають у процесі адаптації особливе значення, оскільки метою адаптації є пошук такого шляху, який дозволив би зберегти індивідуальне "Я" і цілісність особистості, реалізувати внутрішній потенціал, при цьому, не руйнуючи навколишньої реальності, а, навпаки , сприяючи її прогресу.

Для цього етапу характерний високий рівень внутрішньої активності (його навіть можна охарактеризувати, як етап внутрішньої переробки та осмислення). Це та стадія, яка не раз відзначалася в терапевтичній практиці, як необхідний етап для дозволу особистісної кризи і як поштовх до зміни всієї системи відносин із світом. Саме серйозні зміни у внутрішньо-особистісному плані забезпечують швидку перебудову зовнішньої поведінки. Часто це пов'язано з переоцінкою цінностей, переглядом свого місця у взаємодіючій системі. Коли позиція визначена, стратегія сформована, відбувається перехід на четвертий етап.

4. Дії, спрямовані на зміну .

На четвертому етапі індивід приступає до реальних дій, спрямованих на перетворення ситуації, і, відповідно, найбільшу вагу тут набуває поведінковий компонент. Успішність проходження етапу багато в чому залежить як від адекватності обраної стратегії поведінки, так і від самої здатності особистості до довільної, цілеспрямованої активності.

Для цього етапу характерно вже виборче сприйняття інформації: інформація, яка не відповідає сформованому раніше поданням про ситуацію, переважно ігнорується. Закріплюються нові стереотипи сприйняття і поведінки. Загальний стан може коливатися, забарвлюючись, то в позитивні, то в негативні тони, в залежності від успішності дій, що робляться. Якщо стратегія вибрана правильно і її вдалося реалізувати, то ситуація взаємодії врівноважується, набуваючи нових якостей, і процес адаптації переходить на свій завершальний п'ятий етап.

5. Продуктивна взаємодія .

П'ятий етап знаменує собою досягнення стану адаптованості. Для нього характерним є відчуття комфорту, емоційної стабільності і врівноваженості. Загальний тон емоційних переживань позитивний і не відрізняється екстремальним характером. Ставлення до ситуації стало й позитивно. Адаптаційний процес завершує свій цикл, і основна вага знову переноситься на емоційний компонент. Дійсно, частіше за все стан адаптованості пов'язують із загальним позитивним станом індивіда: відчуттям комфорту і задоволеності.

При оптимальному вирішенні, кожен новий адаптивний процес підвищує загальний рівень функціонування особистості, і, вдосконалюючи її внутрішню організацію, робить особистість все більш незалежною.

 

 

ФАЗИ ТА СПОСОБИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ АДАПТАЦІЇ.

Адаптацію в сучасній психології розглядають як результат діяльності цілісної самокерованої системи (на рівні "оперативного спокою"), підкреслюючи при цьому її системну організацію. Але при такому розгляді картина залишається неповною. Необхідно включити у формулювання поняття потреби. Максимально можливе задоволення актуальних потреб є, таким чином, важливим критерієм ефективності адаптаційного процесу.

Оскільки адаптація будується на основі взаємодії двох сторін, оцінювати процес необхідно двосторонньо : з боку адаптанта і з боку середовища. У зв'язку з цим виділені різними вченими критерії адаптованості / дезадаптованість умовно можна розділити на три групи: зовнішні, внутрішні і системні.

Зовнішній критерій тісно пов'язаний з поняттям «пристосування», визначає гарну пристосованість, відповідність вимогам середовища. Результат адаптації розуміється як досягнення бажаної поведінки в середовищі й описується в термінах ефективності, компетентності, успіху.

Внутрішній критерій частіше описується через загальне психологічне благополуччя, комфорт, суб'єктивну задоволеність своїм становищем, соціальне самопочуття. Внутрішній критерій пов'язаний з можливістю задоволення індивідуальних потреб, самовираженням, збереженням внутрішніх енергетичних ресурсів, відсутністю напруги, тривоги, ескапізму.

Адаптація відбувається або з орієнтацією на зовнішній критерій або на внутрішній критерій (пошук можливостей реалізації суб'єктивних прагнень і задоволення потреб адаптанта).

Системний критерій відображає характер взаємодії адаптанта і середовища: наявність позитивних інтеракцій з середовищем, зацікавленість в контакті, ступінь реалізації внутрішньо-особистісних потенціалу - все це в конкретних соціальних умовах часто позначають через поняття «включеність». Включеність характеризується відповідністю внутрішнього психічного стану особистості тим вимогам, які висуває їй середовище, при цьому, середовище є сферою реалізації життєвих планів, потреб і прагнень особистості. Продуктивна творча діяльність адаптанта приймається і позитивно оцінюється соціумом. Оптимальною адаптованістю можна вважати лише результат, що задовольняє вимогам вище перелічених трьох критеріїв.

Виділяються наступні способи адаптації до хронічних захворювань: дозвіл проблем; пошук підтримки; уникнення.

 

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ЛЮДЕЙ З ХРОНІЧНИМИ ЗАХВОРЮВАННЯМИ.

Особливості особистості у хворих з хронічними захворюваннями здавна привертають до себе увагу медичних психологів. У сучасних умовах ця проблема набуває особливо великого значення у зв'язку із значним зростанням психогенних по своїй природі психосоматичних захворювань і вираженою «невротизації» найбільш поширених у практиці захворювань. У багатьох публікаціях описуються особливості психічної сфери у хворих тими чи іншими хронічними захворюваннями і робляться спроби їх систематизації.

Будь-яка хронічна хвороба незалежно від того, яка її біологічна природа, який орган або функціональна система виявляється ураженими нею, ставить людину в психологічно особливі життєві обставини, або, інакше кажучи, створює особливу об'єктивну соціальну ситуацію розвитку психіки людини. У цьому відношенні самі різні хронічні захворювання можуть створити однотипні життєві обставини.

У соматичних хворих з неврастенію найчастіше діагностуються неврастенічний, тривожний і ергопатичний типи реагування на захворювання; у хворих з диссоціатівним (конверсійними) розладами - егоцентричний, сенситивний і ейфорійний типи; у хворих з обссесивно-компульсивними розладами - тривожний, обсесивний і параноїдальний типи.

Для хворих із затяжними невротичними розладами з соматичною патологією найбільш характерними є сенситивний, параноїдальний, тривожний, іпохондричний і обсесивні типи реагування на захворювання

 

ГОСПІТАЛІЗМ І ПСИХІЧНА ДЕПРИВАЦІЯ.

Госпіталізм і психічна депривація є психологічними феноменами, які розвиваються у дорослих людей і дітей внаслідок тривалого перебування поза сім’єю, зокрема - в лікарнях, будинках немовляти, тижневих дитячих яслах.

Госпіталізм розвивається у дорослих, але частіше похилого віку, а явища психічної депривації - у дітей.

Факторами, які сприяють їх виникненню, є: бідний психічний клімат у середовищі, недостатність людської уваги до дитини чи хворого, недостатність емоційного прояву з боку обслуговуючого персоналу. Ці чинниками викликають у дітей так звану психічну депривацію, яка проявляється пасивністю, затриманням розвитку в них навичок спритності й розумових здібностей.

Як наслідок - прояви психічного регресу. Дитина ніби повертається в минулий етап свого розвитку: втрачає деякі вже набуті навички, наприклад гігієнічні, такі, як підтримування чистоти тіла, самостійне виконання сечовиділення і дефекації, втрачають уміння самостійно одягатись, не розвивають мовних навичок, розмовляють менше і гірше, не вміють гратись.

З емоційної сторони дитина реагує:

1. Депресією, нудьгою і плачем.

2. Шумним, злобним протестом, біганиною, пошуками матері.

3. Аутизмом, замкнутістю, не “впізнає” маму, яка її відвідує. Це підсвідоме витіснення - дитина безсвідомо “карає” маму за те, що вона її залишила.

4. Утилітарне ставлення до факту госпіталізації. Дитина починає вимагати до себе багато уваги, бо вона “хвора”, або не бажає виписуватись із лікарні, щоб іти до школи.

5. Отупіння, яке в більшості випадків має риси моторного регресу:

монотонні, стереотипні кивальні рухи, смоктання пальців, неартикулярні звуки й інші неадекватні прояви моторної активності, що не відповідають віку дитини.

Госпіталізм частіше розвивається у людей похилого віку, які перебувають у лікарні на стаціонарному лікуванні (наприклад у туберкульозній або психіатричній) тривалий час і втратили зв’язок із сім’ями. Після виписування з лікарні їм немає до кого повернутись або сімейні обставини є несприятливими.

Тривала госпіталізація може призвести до соціальної дезадаптації.

Людина втрачає навички ділового спілкування, різко знижується здатність до самообслуговування. Пролікований хворий боїться самотності, втрати того мінімуму контактів, які є в лікарні (з лікарями, медсестрами й іншими хворими, особливо молодими).

Госпіталізм є фактором підвищення рівня суїцидності. Дезадаптовані хворі після виписання з лікарні нерідко роблять спроби самогубства.

Госпіталізм і феномен психічної депривації є медико-соціальною проблемою. Без соціального аспекту цю проблему вирішити неможливо.

Лікар повинен психологічно підготувати хворого до виписання, а також вжити всіх заходів щодо профілактики психічної депривації у дітей (разом із психологами і педагогами)

.

 

ПСИХОЛОГІЯ РОДИЧІВ ХВОРОГО. ПСИХОЛОГІЧНА СПІВЗАЛЕЖНІСТЬ.

Психологія родичів хворого зумовлена їх особистістю, яку сформувало життя, й особливостями ставлення до хворого.

Інтереси більшості родичів звичайно зосереджуються на тому, щоб сприяти якомога швидшому одужанню хворого. Нерідко родичі більше стурбовані його недугою, ніж він сам. Якщо родичі довіряють медикам, то вони переконані, що лікарі зроблять для хворого все, що в їх силах. Своє основне завдання родичі вбачають у тому, щоб максимально допомогти хворому і медикам. Проте часто зустрічаються родичі, які надто стурбовані різноманітними питаннями про хворобу, кваліфікацією та характером лікарів і медичного персоналу, рівнем медичного закладу, можливістю медикаментозного й технічного забезпечення лікування і под. Якщо взяти до уваги, що як хворий, так і його родичі можуть сприймати і переживати ситуацію або спокійно або перелякано, то найменш бажаною комбінацією буде така: переляканий хворий + переляканий родич. У такій ситуації лікар і медичний персонал витратять більше часу й енергії на розмови і психотерапевтичні заходи, спрямовані на заспокоєння хворого і його родичів, ніж на надання самої медичної допомоги.

Належним чином поводять себе ті родичі, які відвідують хворого так часто, наскільки дозволяє стан його здоров’я, не приносять нічого з того, що йому не дозволено (їжу, напої, ліки), не розмовляють з ним надто багато про його недугу, відволікають приємною і цікавою бесідою. З медиками вони розмовляють коротко, ясно і по суті. Якщо родичі потребують якогось роз’яснення або чимось незадоволені, то звертаються до лікаря, а не турбують хворого своїми сумнівами, припущеннями і здогадками.

Проте надто виражена активність родичів хворого, навіть за умов добрих намірів, може призвести до розвитку неправильних стосунків. Керуючись надмірною любов’ю і турботливістю, вони не звертають ні на що уваги, не дотримуються часу, виділеного для відвідувань, демонструють при хворому своє незадоволення, приносять йому багато продуктів, які він не встигає з’їсти, що родичі розцінюють як загрозливий симптом захворювання.

Інколи налякані родичі індукуються ситуацією хворого. Наприклад, вони самі бояться операції і переконують лікаря, що “хворий її не перенесе”. Недовірливі родичі можуть таємно приносити хворому ліки або засоби від знахарів і різноманітних “цілителів” внаслідок переконання, що вони дають значно кращий ефект, ніж призначені лікарем. Інколи родичі роблять активні спроби допомогти хворому видужати без узгодження з лікуючим лікарем (наприклад, вимагають тимчасово відпустити з лікарні для консультації в авторитетного спеціаліста або для проходження “оздоровчого” сеансу цілителя чи звичайнісінького шарлатана). Іноді вони починають панікувати і вимагати дозволу цілодобово перебувати біля важкохворого, не усвідомлюючи того, що він вимагає відпочинку, а лікар і медичний персонал - спокійних умов праці. Різноманітні прохання, побажання і втручання родичів не лише відривають медиків від роботи, але інколи, якщо вони звучать з високих позицій імперативним, начальницьким і зверхнім тоном, можуть свідомо і підсвідомо відбити бажання допомогти хворому.

Кількість втручань родичів у роботу медиків не завжди відповідає важкості захворювання. Якщо родич щодня з приводу хворого ставить лікареві кілька запитань або дає поради особисто чи телефоном, доречно пояснити йому, що вже відбулося декілька подібних розмов і було б краще, якби він цей час витратив на хворого.

 

Є родичі, які не проявляють належної уваги до хворого, не відвідують його, не цікавляться станом здоров’я, не спілкуються з лікарем. Якщо хворого виписують, то вони неохоче вступають з ним у контакт. Це частіше стосується родичів хронічно- і психічнохворих, хворих похилого віку або коли хворий і родичі знаходяться у стані конфлікту. Саме ці причини є основним підґрунтям госпіталізму, коли пацієнт занурюється у лікарняне середовище, яке потім фіксує його хворобливі розлади.

Деякі відвідувачі можуть поводити себе з хворим нетактовно.

Ось типова розмова з хворим: “Як же ти погано виглядаєш! Що тут з тобою роблять?!”. Приятельки погіршують стан хворої плітками, повідомленнями про інтриги і конфлікти, які відбуваються у середовищі, де перебувала жінка до госпіталізації у лікарню.

Деякі відвідувачі (“ трудоголіки ” - орієнтовані на роботу) без узгодження з лікарем ставлять перед хворим завдання, що стосуються його роботи. Такі відвідування можуть бути сприятливими, коли хворий одужує. Тоді отримані виробничі завдання посилюють впевненість його у своїх силах, усвідомлення власної гідності, укріплюють відчуття значущості й цінності. Хворий переживає радість, очікуючи повернення на роботу і в сім’ю.

Якщо медик помічає, що стан хворого після відвідувань регулярно погіршується, то він повинен тактовно, але рішуче вжити відповідних заходів. Це може бути “коригувальна” бесіда з відвідувачами, а за необхідності - заборона відвідувань.

Неадекватне підвищення інтересу родичів до хворого, незалежно від того, чи йдеться про прояви турботи стосовно самого хворого, чи недовіру до лікування, нерідко пояснюється наявністю своєрідного відчуття “нечистої” совісті родичів, виправданим чи безпідставним відчуттям, ніби вони щось недогледіли та якимось чином винні у хворобі свого родича.

Особливо яскравий цей “комплекс вини” у типових прикладах так званої психологічної співзалежності родичів хворого. Жити з важкохворим тяжко всім членам сім’ї. Хвороба однієї людини є сильним стресором для його близьких. Яскравим прикладом того, як важка хвороба впливає на душевний стан членів сім’ї і змінює їх психологічний “портрет” є реагування дружин і матерів хворих на хронічний алкоголізм і наркоманію.

Психологічний стан близької людини, яка проживає разом із наркологічним хворим, називають співзалежністю, оскільки на її психічну діяльність суттєво впливає хворий родич.

Розпізнавання співзалежності. Направленість назовні - це головна її характеристика. Вона зумовлена низькою самооцінкою співзалежних, на яких впливають зовнішні оцінки, взаємовідносини з іншими. Перебуваючи у винятково тісних взаємостосунках з чоловіками-алкоголіками чи наркоманами, жінки не знають, де закінчується їх особистість і починається особистість хворого. Тому вони відчувають те саме, що і хворі. На запитання “Як ви себе почуваєте?” жінка хворого може відповісти: “Спочатку я повинна відчути, в якому стані чоловік, а потім зможу зрозуміти, як я себе почуваю”.

Друга форма направленості назовні - це турбота про те, яке враження співзалежні люди справляють на інших. Цим людям необхідно, щоб усі сприймали їх саме так, як хочуть вони самі.

Розвиваються дивовижні здібності розпізнавати, що подобається іншим. Життя співзалежних людей визначається запитанням: “Що подумають люди?”.

Тілесні хвороби. Тілесні недуги досить часто супроводжують співзалежність. Співзалежні багато працюють і витрачають надто багато сил на те, щоб вижити й утримати хворого. У них розвиваються пов’язані із стресом різноманітні функціональні розлади і психосоматичні хвороби. Найчастіше це головний біль, респіраторні захворювання, біль у ділянці серця, шлунково-кишкові розлади, гіпертензія.

Егоцентризм. Співзалежні відзначаються тонким, не завжди помітним егоцентризмом. Усе, що відбувається навколо, вони пов’ язують із собою. Якщо хтось вдома розсердився, співзалежний член сім’ї поспішає “загладити вину”, оскільки вважає, що саме він винен у цьому. Співзалежні беруть під свою відповідальність почуття, думки і навіть життя близьких. Вони живуть з подвійним переконанням: “Я не зробила нічого такого, щоб заслужити таке ставлення до себе ” і “Я сама накликала на себе цю біду”. В обох випадках центром є “Я”.

Питання контролю. Співзалежні жінки вірять, що спроможні контролювати ситуацію, яка склалась, думаючи, що можуть стримувати пияцтво чоловіка або вживання наркотичних речовин.

Їм здається, що люди бачать їх сім’ї такими, якими вони їх зображають, проте все відбувається навпаки. Спроба взяти під контроль практично неконтрольовані події призводить до тяж ких депресій. Неможливість досягти мети співзалежні жінки розглядають як власну поразку, а це ще більше посилює депресію.

Почуття. Життя співзалежних жінок проходить так, ніби і не сприймається всіма почуттями. У них атрофуються навички розпізнавання і розуміння своїх почуттів. Жінки настільки поглинуті задоволенням бажань інших осіб, що просто втрачають відчуття самих себе. Вони переконані, що не мають права на свої почуття, готові відректись від свого чуттєвого досвіду. Це недосяжність почуттів. Крім того, жінки втратили природний зв’язок із своїми почуттями, звикли до їх спотворення, засвоїли, що можна переживати лише прийнятні (допустимі) почуття. Якщо, наприклад, співза- лежна жінка показує себе доброю, люблячою, а всередині обурюється з приводу пияцтва чоловіка, то це лише для того, щоб підтримувати свій імідж. Вона може свій гнів перетворити в інший прояв, наприклад у самодіяльність, самовпевненість. Ця трансформація проходить підсвідомо.

 

Нечесність. Співзалежні жінки втягнуті в процес приховування правди. Бути нездатним сформулювати свої почуття і думки, не довіряти своєму сприйманню, зосередити всю увагу на задоволенні бажань інших, незалежно від того, праві вони чи ні, - це все нечесність. Проте в більшості випадків такого роду самообман не усвідомлюється співзалежною, відбувається підсвідомо.

Легковір’я і довірливість. Співзалежні вірять майже всьому, що їм сказали, якщо сказане відповідає бажаному. Найбільш яскравим прикладом легковір’я є ситуація, коли вони десятиліттями продовжують вірити, що хворий кине пити чи вживати наркотики і ситуація зміниться. Співзалежні хочуть вірити, згідно з їх логікою, що буде так, як вони хочуть. Такі люди бачать тільки те, що хочуть бачити, і чують лише те, що хочуть чути.

Поряд з наявністю такого стресу, як сумісне проживання з хворим на наркоманію чи алкоголізм, існує 8 основних ознак співзалежності:

 1) страх (“Я знаю, що незабаром повинно статись щось погане, воно завжди трапляється”);

 2) сором, вина (“Я заслужила, щоб бути покараною, і знаю, що є поганою людиною”);

 3) затяжний відчай (“Справи йдуть усе гірше і гірше. Чи закінчиться це коли-небудь?”);

4) гнів (“Я відчуваю себе зрадженою своїм чоловіком. Він зруйнував моє життя”);

5) заперечення (“Як я могла жити з ним усі ці роки і не помічати його проблему”);

6) ригідність (“Усе уявляється зараз тільки в чорному кольорі”)

7) порушення ідентифікації власних потреб (“Я навіть не знаю, хто я є ”);

8) зміщення понять (“Я не знаю, що значить жити нормально”).

 

ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ВНУТРІШНЬОЇ (АВТОПЛАСТИЧНОЇ) КАРТИНИ ХВОРОБИ.

Автопластична картина недуги є за своєю сутністю суб’єктивним сприйманням її хворим. Вона має 4 основні сторони:

1) сенсорну (локальний біль і розлади);

2) емоційну (страх, тривога, депресія, надія, тобто емоційні переживання);

3) вольову (зусилля хворого впоратись із недугою, потурбуватись про обстеження і лікування та довести їх до кінця);

4) раціональну й інформативну (знання про хворобу й її оцінка).     

Ці сторони (сфери) формують горизонтальні зв’язки в автопластичній картині хвороби. Насправді психічні процеси всіх цих сторін переплітаються в різних комбінаціях і нерідко формують “вертикальні” зв’язки. Прикладом такого “вертикального” зв’язку є факт так званої раціоналізації, коли раціональний компонент більшою або меншою мірою піддається впливу безсвідомих процесів.

Наприклад, хворий, який ухиляється від хірургічного втручання, “пояснює” це тим, що не вірить в успішний результат операції, коли насправді головною причиною є прихований страх перед операцією.

Зумовленість автопластичної картини хвороби. Прояви автопластичної картини хвороби визначають 6 основних факторів: 1) особливості хвороби; 2) обставини, при яких перебігає хвороба; 3) преморбід особистості; 4) соціальне становище хворого; 5) характер і шкала цінностей хворого; 6) ставлення хворого до своєї недуги.

1. Особливості хвороби: гостра, хронічна, яка необхідна допомога або лікування (амбулаторне чи стаціонарне, консервативне чи хірургічне), чи мають місце сильний біль, обмеження рухливості, ступінь неприємності симптомів.

2. Обставини, при яких перебігає хвороба.                                           

Проблеми і запитання: Хто буде турбуватись про сім’ю? Хто платитиме за лікування (Медикаменти є дуже дорогими... Чи повинен (-на) я в цей час написати заповіт? Чи збережеться за мною робота? Відбувається скорочення і зростає безробіття.)?

Чи говорить мені лікар правду? Чи компетентні медики у своїй справі? Чи не зап’є чоловік, поки я знаходжусь у лікарні? Чи не розпадеться сім’я, коли мені доведеться піти на інвалідність? Чи не занадто я нагрішив(ла) в житті? Чи хвороба не є розплатою за минулі гріхи?

Середовище, в якому розвивається хвороба. Домашнє середовище, якщо воно є гармонійним, більш сприятливе для перенесення хвороби. Поза ним люди гірше переносять недугу, особливо в чужій країні без страхування і належних фінансів. Аналогічне значення має також характер лікарняних умов. Людину пригнічує перебування в одній палаті із хворим, який помирає, а також у закритому інфекційному чи психіатричному відділенні.

Причина хвороби. Виникає запитання: “Кого хворий вважає винуватцем своєї недуги - себе чи інших?” Наприклад, при травмі, отриманій явно з вини потерпілого, він докладе більше власних зусиль до видужання, ніж тоді, коли винуватцем травми є інші, а особливо в тому випадку, коли зможе отримати компенсацію, страхування, пенсію тощо. Аналогічна ситуація виникає і тоді, коли нове захворювання є ускладненням внаслідок лікування іншої хвороби. При цьому тут під загрозою знаходиться довір’я до подальшого лікування, особливо в даного медика.

3. Преморбід особистості, тобто якою була людина перед захворюванням. При цьому мають значення, головним чином, такі фактори:

а) вік. У дитячому віці на першому місці емоційна, безпосередньо інстинктивна (першосигнальна) сторона хвороби і ситуація навколо неї: біль, боязнь болю і всього невідомого, розлука з батьками, обмеження свободи пересування. У старості велике значення мають боязнь одинокості при хворобі, страх смерті.

Старша людина часто ототожнює себе із своїми однолітками, друзями або родичами, які поступово вмирають, порівнює їх захворювання із своїми, задумується, чи не підійшла її черга.

Побоювання і невпевненість нерідко посилюються поведінкою лікаря, який обстежив хворого, але не проявив до нього належного розуміння й інтересу. В середньому віці відходять на задній план явища, що супроводжують хворобу, зокрема біль, стан невизначеної тривоги тощо, а найбільшого значення набувають побоювання наслідків недуги. Ці наслідки можуть бути безпосередніми, наприклад, звільнення з роботи, зниження заробітної платні з ускладненням внаслідок цього відносин у сім’ї, або довготривалими, наприклад, переведення на іншу роботу, проблеми подальшого життя, часткова або повна втрата працездатності, зміна ставлення членів сім’ї до хворого.

б) ступінь загальної чутливості до неприємних факторів, наприклад, до болю, шуму, незвичних лікарняних запахів. Тут мають значення уроджені якості, виховання, тренування і досвід. У цьому відношенні некоректно говорити про розпещеність, низьку опірність організму і недостатнє загартовування. Потрібно сприймати як реальність, що хворі з підвищеною чутливістю реагують на неприємні подразники більш виражено, ніж інші.

Але підвищена чутливість не є протипоказанням до детального обстеження пацієнта. Хворі з підвищеною опірністю, навпаки, недооцінюють свої відчуття, зневажливо ставляться до своєчасного обстеження і лікування. Ось чому необхідно пояснити таким хворим можливість неприємних наслідків зневажливого ставлення до себе.

 в) темперамент хворого. Емоційні хворі більш схильні до страху, жалю, часто коливаються між безнадійністю й оптимізмом.

Більш стримані натури ставляться до своєї хвороби розсудливіше.

Необхідно особливо підкреслити, що зовнішні прояви й особливо, демонстрація впевненого виразу не завжди відповідає внутрішньому емоційному стану хворого.

 4. Соціальне становище хворого.

Для більшості хворих недуга означає соціальні невигоди та економічні втрати, тому вони намагаються якомога швидше одужати.

Але інколи хвороба, а точніше тимчасова непрацездатність, може бути джерелом певних вигод. Наприклад, захворів бізнесмен, для якого час - це гроші, тому він активно старається одужати і навіть недолікованим виходить на роботу. Інший використовує бюлетень непрацездатності для ремонту квартири, дому, якщо матеріальне становище не дозволяє найняти ремонтну бригаду.

Жінка з маленькою дитиною, агравуючи, може довше побути з нею вдома, а не відводити її в дитячий садок. Якщо захворіє людина, яка займає високу посаду чи має престижну роботу на контрактній основі, вона, як правило, старається якнайшвидше вийти на роботу, щоб показати свою незамінність (особливо, коли серед підлеглих є талановиті, працьовиті люди).

Завжди існувала проблема так званих “дуже важливих персон”.

Раніше в нашій країні для них функціонували спеціальні лікувальні заклади. Зараз, крім осіб, які займають високе становище в суспільстві (працівники держадміністрації, банків), з’явились нові категорії людей, які претендують на це становище. Це новоявлені збагачені громадяни, які потребують особливого ставлення до них. Вони вимагають застосування найбільш сучасних методів обстеження, інколи самі оплачують їх. За ходом їхнього лікування повинні стежити (за їх переконанням) “медичні світила”, їх лікарняна палата повинна бути максимально комфортабельною тощо.

У медичній психології окремо розглядається проблема лікаря, який захворів. Теоретично стан здоров’я медичних працівників повинен бути кращим, ніж у іншого населення. Але на практиці ситуація часто є протилежною.

5. Характер і шкала цінностей.

Люди з низьким ступенем відповідальності відносно своїх співробітників і суспільства інколи використовують хворобу для своєї користі. У період, коли їм виплачують гроші за листком непрацездатності, підробляють на стороні, займаються бізнес-туризмом тощо. Деякі з них можуть при цьому нашкодити своєму здоров’ю. Інші люди просто зловживають бюлетенем непрацездатності заради свого спокою. І, навпаки, люди з підвищеним почуттям відповідальності стосовно сім’ї, роботи або суспільства нерідко переборюють свої неприємні відчуття та ухиляються від обстеження і лікування. При захворюванні вони намагаються якнайшвидше “одужати” і знову приступити до роботи, навіть недолікованими. Таким чином, багато залежить від того, як людина ставиться до певних цінностей, таких, наприклад, як зручності, здоров’я, підвищення життєвого рівня, особистий успіх і почуття відповідальності перед суспільством.

Має певне значення ступінь медичної освіченості. Вона є реальною оцінкою хвороби і відповідною оцінкою власної ситуації.

Основи такої оцінки закладаються і створюються ще в дитинстві.

Батьки і дорослі люди своїми висловлюваннями про хворобу, лікарів, медицину і лікування можуть виховати у дитини різні, нерідко діаметрально протилежні точки зору. Іншим джерелом поглядів, що стосуються хвороби, лікування і медичних працівників є власний досвід дитини: в одному випадку вона бажає швидко одужати, щоб покататись на щойно подарованих ковзанах, в іншому перебільшені вигоди від хвороби можуть призводити до поглиблення відчуття недуги і до тенденції захворіти знову у вигляді так званої “втечі у хворобу”. Так буває, наприклад, коли мати перебільшує свої турботи відносно дитини, яка захворіла, понад міру пестить її, занадто продовжує період ліжкового режиму і період відсутності в школі.

Цей особистий досвід має значення й у дорослих людей. Він базується значною мірою на тому, як реагували на їх хворобу родичі та виробниче середовище. Наприклад, коли в минулому дружина відносно чоловіка, який занедужав, поводила себе упереджено, докоряла йому хворобою, то при повторному захворюванні він буде реагувати з побоюванням і невпевненістю, отже, зовсім по-іншому, ніж у випадку, якби дружина була йому опорою чи проявляла гіперопіку.

Іншим джерелом медичної свідомості є санітарна просвіта населення, що надає інформацію і поради про здоров’я та хвороби.

Перш ніж говорити про ставлення хворих до своєї недуги, зупинимось на основних типах хворих.

 

 

ТИПИ ХВОРИХ.

Виділяють такі основні типи хворих.

Підозріливі (тривож но-підозріливі). Вони “теоретики” (розумовий тип, за Павловим) і прагнуть довідатись усе про свою хворобу від сусідів по палаті, медичного персоналу, знайомих, із медичних книг. Але набуті ними напівзнання не сприяють заспокоєнню (нерідко вони є більш шкідливими, ніж незнання). Незважаючи на скептичну настроєність, такі хворі легко піддаються навіюванню в межах кола неприємних думок, що стосуються їхньої недуги. Вони не можуть позбутися своїх нав’язливих страхів і вигаданих хвороб, хоч і розуміють їх необгрунтованість, а часом і безглуздість. У таких хворих часто бувають уявні гастрит, виразка шлунка, холецистит, захворювання серця.

Боягузливі - різновид підозріливих. Здебільшого це люди, які погано знають медицину. їх діагнози обмежуються словами “печінка”, “серце”, “голова”, іноді з уточненням - “рак”, “інфаркт”, “гіпертонія”. Але йти до лікаря вони уникають через побоювання, що вигаданий діагноз може підтвердитись.

Уявні (істеричні) хворі відрізняються від боягузливих тим, що вони охоче йдуть до лікарів, піддаються різним, часто неприємним, діагностичним маніпуляціям, наприклад рентгенівському дослідженню шлунка, взяттю шлункового соку, дуоденальному зондуванню, іригоскопії та ін., акуратно роблять усі призначені аналізи. Незважаючи на негативні результати всіх досліджень і запевнення лікарів, що підозрюваної недуги немає, ці хворі іноді роками відвідують кабінети поліклінік.

Ліниві. Це справжні хворі, здебільшого хронічні. Оскільки хвороба не тяжка, вони не вважають її серйозною. Призначені ліки приймають від випадку до випадку, “коли пригадують” або після багаторазових нагадувань. Вони часто не дотримуються рекомендованого режиму (наприклад, не роблять фізичної зарядки, лікувальної гімнастики не здійснюють щоденних прогулянок), призначеної дієти, не відмовляються від куріння, вживання алкогольних напоїв і под. Словом, не виконують усього того, що потребує хоча б найменших зусиль волі або пов’язане з відмовою від звичок.

Заглиблені у хворобу (іпохондричні). Хворий підкорився своїй недузі, звикся з нею, іноді вважає її невиліковною, проте скрупульозно виконує всі приписи і рекомендації лікарів. Його день розписаний по годинах. На спеціальному аркуші розмічено час приймання ліків, відвідання поліклініки для приймання фізіотерапевтичних процедур, дні прийому в лікаря. Хворий систематично, кілька разів на день, вимірює температуру, рахує пульс, дуже цікавиться результатами багаторазово повторюваних аналізів. Якщо в нього гіпертонічна хвороба, то він з усякого приводу добивається повторного вимірювання тиску, якщо “сердечник”, то домагається повторення ЕКГ і т. д. Уважно стежить за новинками в галузі медицини, виписує журнал “Здоров’я”, має вдома фармакологічні та інші медичні довідники. Він завжди цікавиться новими препаратами і, відвідуючи лікаря, з’ясовує, чи можна йому приймати їх. Хвороба стала змістом і метою життя хворого.

 Видужання може позбавити його інтересу до життя.                                      

Активні. Це позитивний тип хворого. Він тверезо ставиться до свого захворювання, не засмучується, не вимагає надмірної уваги до себе. Спокійно і сумлінно виконує всі призначення, активно допомагає лікарю у боротьбі з недугою. Настрій у нього рівний, бадьорий: він упевнений у своєму видужанні й терпляче чекає його. Такий хворий швидко звикається з лікарняним режимом, сусідами по палаті. Вимушена бездіяльність не обтяжує його. Він знаходить собі заняття: читає, пише, щось майструє, при можливості допомагає іншим хворим у палаті.

До цієї ж категорії належить більшість невиліковних хворих, приречених на інвалідність: паралізовані, ті, що втратили кінцівки, сліпі та ін. Вони не підкоряються своїй недузі. Хворі на параплегію завдяки своїй активності уникають розвитку пролежнів, самі обслуговують себе при розладах тазових органів, звикають самостійно користуватися візком. Сліпі освоюють читання книг з опуклим шрифтом, різні ремесла, нерідко стають лекторами, викладачами.

Глухонімі вчаться в спеціальних школах розмовляти, читати, писати і отримують спеціальності.

В усіх випадках інваліди завдяки своїй активності й використовуючи так звану залишкову працездатність стають корисними членами суспільства. Цей процес називають реадаптацією (вторинне пристосування до праці) або реабілітацією (відновлення громадського стану хворого нарівні із здоровими людьми).

Вередливі, метушливі. Дратівливість властива багатьом хворим внаслідок їхньої недуги, вимушеного перебування в лікарняній палаті та багатьох інших обставин. Але серед різних хворих виділяється категорія метушливих, нетерплячих. Здебільшого це молоді люди, пов’язані з фізичною працею або з машинами та іншою технікою. Вони вважають, що людський організм - це також своєрідна машина. Такі хворі чекають від медицини і вимагають від її представників швидкого “ремонту”. їм ніколи чекати, поки зламана кістка зростеться, і вважають, що уламки можна склеїти або зварити, як зварюють металеві конструкції. Ці хворі завжди в претензії до лікарів і конфліктують з ними. Вони порушують встановлений режим. Це в них ламаються гіпсові пов’язки, розв’язуються бинти і трапляються різні “аварії”. Вони твердять, що медична сестра робить ін’єкції не так, як треба, і не туди, куди слід, дає не ті ліки. Своєю метушливістю і нетерпінням вони часто самі затримують своє видужання і виписування з лікарні.

Аграванти і симулянти. Агравацією називають свідоме перебільшення симптомів хвороби. Симуляція - це пред’явлення вигаданої, удаваної хвороби. І те, і друге трапляється не так рідко.

До агравації схильні істеричні особи. При дослідженні вони охкають, стогнуть, здригаються від кожного дотику. Скарги їхні перебільшені. Практично межу між агравацією і симуляцією не завжди легко провести.

У більшості випадків за допомогою агравації і симуляції хворі хочуть здобути якісь вигоди або переваги: отримати або продовжити лікарняний листок, пенсію або компенсацію за виробничу травму, додаткову житлову площу відповідно до характеру захворювання, придбати путівку на курорт тощо.

Справжні симулянти завжди набридливі й нерідко нахабно настирливі. Вони не зупиняються перед будь-якими перешкодами для досягнення своєї мети.

Дисимулянти. Дисимуляція - це приховування своєї хвороби або фізичної вади. Найчастіше дисимулюють особи, які вступають до вузів та інших організацій і закладів, а також душевнохворі.

Так, нерідко дисимулюють депресивний стан хворі на маніакально- депресивний психоз, домагаючись передчасного виписування з лікарні (іноді з метою самогубства).

Адекватні. їх поведінка відповідає гармонійному типу реагування на хворобу.

Зрозуміло, що названі типи не охоплюють усієї різноманітності хворих, з якими доводиться мати справу медичним працівникам.

Вони тільки ілюструють, як важливо медичному працівникові знати кожного із своїх хворих.

ПСИХОЛОГІЧНІ ТИПИ РЕАГУВАННЯ НА ХВОРОБЛИВИЙ СТАН.

У патогенезі соматичних захворювань важливу роль відіграють психологічний фактор, знання типів реагування соматичних хворих на свій стан, які можуть бути використані, поряд із специфічним біологічним лікуванням, для психотерапевтичного впливу з метою змінити ставлення хворого до свого стану та навколишнього середовища, що сприятиме не тільки усуненню окремих симптомів недуги, а й ефективності лікування. Розрізняють такі типи:

1. Гармонійний - характеризується правильним, раціональним ставленням до хвороби, прагненням активно сприяти лікуванню, а при несприятливому прогнозі - переключенням уваги на інші справи й інтереси.

2. Тривожно-депресивний - у цих хворих переважають тривога та пригніченість, безперервний неспокій щодо несприятливого перебігу хвороби, побоювання можливих ускладнень. Сумніви в ефективності лікування поєднуються з вимогами ознайомлення з об’єктивними даними обстеження, постійним пошуком нових засобів лікування, наміром знайти додаткову інформацію про хворобу та методи лікування.

3. Депресивний - пригніченість супроводжується песимістичними поглядами на можливість вилікування та вираженими депресивними висловлюваннями. Особливого інтересу до обстеження та лікування вони не виявляють, заздалегідь переконані в поганих результатах.

4. Обсесивно-фобічний (нав’язливо-тривожний) - при цьому варіанті тривожна нерішучість більше стосується не реальних, а можливих ускладнень хвороби, а також малореальних життєвих утруднень, пов’язаних із недугою. Уявні побоювання хвилюють більше, ніж реальні.

5. Іпохондричний - постійна зосередженість на хворобливих відчуттях, переживання та безперервні розмови про недугу призводять до перебільшеного суб’єктивного сприймання наявних, пошуку уявних сторонніх хвороб. Бажання лікуватись поєднується з недовірою в його успіх, вимоги обстеження - зі страхом шкідливості діагностичних процедур та інше.

6. Неврастенічний - для хворих характерні спалахи дратівливості при появі болю, стражданнях, нетерплячість із нездатністю чекати результатів лікування.

7. Дисфоричний (гнівливий) - хворі цієї групи відзначаються пригнічено-злісним настроєм із схильністю до спалахів крайньої невдоволеності, вимагають до себе особливої уваги. Скрупульозно виконують призначення, але, разом із тим, з підозрою і недовірою ставляться до нових призначень.

8. Ейфоричний - підвищений настрій хворих сприяє легковажному ставленню до недуги та лікування. Нерідко необгрунтовано вони надіються на те, що «само все обійдеться». Тому порушують режим, навіть якщо це призводить до загострення перебігу хвороби.

9. Анозогнозичний - для цих хворих характерне активне відкидання думки про недугу та її можливі наслідки. Прояви хвороби оцінюються як «несерйозні відчуття», тому вони нерідко відмовляються від обстеження та лікування або обмежуються самолікуванням.

10. Апатичний - цим хворим властива повна байдужість до хвороби, своєї долі та наслідків лікування. Вони втрачають інтерес до життя, до всього, що раніше їх цікавило. Пасивно підкоряються процедурам та лікуванню, якщо їх до цього спонукають близькі.

 11. Егоцентричний - хворобливі прояви цієї групи виставляються на показ близьким з метою оволодіти їх увагою до себе, супроводжуються вимогами особливого піклування про них.

12. Зневажливий - хворий недооцінює серйозність захворювання, не лікується, не береже себе, відносно прогнозу виявляє необгрунтований оптимізм.

13. Нозофобний - хворий надто боїться своєї недуги, повторно обстежується, змінює лікарів. Він більш-менш розуміє, що його страхи перебільшені, але не може боротись з ними.

14. Нозофільний - пов’язаний з певним заспокоєнням і приємними відчуттями при недузі, оскільки хворий не повинен виконувати свої обов’язки, діти можуть бавитись і мріяти, дорослі читати або займатись улюбленою справою. Сім’я виявляє приємну увагу до хворого і турбується про нього.

15. Утилітарний - є вищим проявом нозофільної реакції. Він може бути зумовлений трьома мотивами:

а) отримати співчуття, увагу і краще ставлення до себе;                                  

б) знайти вихід з неприємної ситуації, якою може бути тюремне ув’язнення, військова служба, ненависна робота, необхідність платити аліменти;

в) отримати матеріальні вигоди: пенсію, відпустку, вільний час.

Утилітарна реакція буває більш або менш свідомою, вона може базуватись на нетяжкому і несерйозному захворюванні, а інколи спостерігається у здорових людей. Це проявляється агравацією і симуляцією.

Агравація - перебільшення ознак захворювання і суб’єктивних скарг. Вона буває повністю свідомою, а може зумовлюватись емоційними мотивами більш глибокого походження, наприклад, страхом, недовір’ям, відчуттям самотності, безнадійності, відчуттям, що ніхто тобі не вірить. Переходи від свідомої до менш свідомої агравації інколи бувають досить непомітними, а інколи навіть важко вловимими. Наприклад, хворий, у якого було виявлено незначні артрозні зміни в попереково-крижовому відділі хребта і який бачив больову реакцію при прийомі Ласега або знає про неї, від страху перебільшує вираження цього симптому (повторне обстеження студентами больового синдрому). Невротик з переривчастим сном стверджує, що він взагалі не спить. Мотивація агравації може бути зовнішньою “об’єктивною” або внутрішньою “суб’єктивною”. Приклад зовнішньої мотивації: хворому потрібно відремонтувати свою квартиру, і він хоче продовжити листок непрацездатності, “посилюючи” свої скарги, заявляючи, що йому стало гірше. Приклад внутрішньої мотивації: хворий живе сам, страждає від мігрені, від лікаря чекає більшої уваги, частішого спілкування і людського співчуття, перебільшує свої скарги, щоб лікар частіше відвідував його.

Симуляція - це стан, коли здорова людина свідомо прикидається хворою. Вона зустрічається рідше, ніж агравація. Як правило, до неї вдаються досить примітивні особи, в яких розпізнати симуляцію досить легко, або, навпаки, дуже досвідчені, проникливі, нахабні й безвідповідальні люди, частіше з істероїдним складом характеру.

Дисимуляція - це приховування хвороби та її ознак. Часто зустрічається в психіатрії при психозах. При інших захворюваннях вона виникає, головним чином, тоді, коли є певні об’єктивні або суб’єктивні невигоди для хворого: при туберкульозі - довге перебування в диспансері, при сифілісі - виявлення контактів, у хірургії - можливість операції. У наш час, коли росте безробіття і скорочують робочі місця, хворі нерідко стараються приховати свою недугу, щоб не потрапити під скорочення першими.

Культ хвороби - це соціальне явище, яке тісно пов’язане з неоднозначним ставленням до недуги. Відомо, що в 30-х роках в Німеччині вважалось неприпустимим у товаристві розмовляти про хвороби. Це ж було і в Спарті. Проте сьогодні розмови про хвороби, медичні обстеження і модні методи лікування часто стають темою, що «смакується» в товаристві. Складається враження, що складність світу, яка зростає, і бурхливий ріст змін, що відбуваються в ньому, призводить, особливо серед старших людей, до того, що авторитетно вони можуть вести розмову лише про політику, а також про свої фізичні недуги і переживання. Не можна обійти увагою і той факт, що, чим більше страждань перенесла людина при своїх захворюваннях, тим більші її претензії на визнання і захоплення нею, що часто виявляється при повторних обстеженнях.

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ МЕДИЧНОЇ ЕТИКИ І ДЕОНТОЛОГІЇ.

В процесі багатовікової медичної практики склались особливі норми взаємовідносин між хворими і медиками завдяки особливостям професії, яка дозволяє глибоко вникати в людське життя, в його біологічні і соціальні сторони. Ці норми і принципи стали основою для формування медичної етики і деонтології.

Термін “деонтологія” походить від грецьких слів “деон” - обов’язок і “логос” - учення.

Медична деонтологія - це вчення і практичне втілення морально-етичних принципів професійної діяльності медиків, спрямованої на створення максимально сприятливих умов для ефективного лікування хворих і профілактики захворювань.

Іншими словами, медична деонтологія - це вчення про обов’язок медика, сукупність етичних норм, яких він повинен дотримуватись при виконанні своїх професійних обов’язків.

У ХІХ ст. в ряді земських губерній царської Росії діяли лікарські суди честі, на яких розбирались випадки негуманної поведінки лікарів щодо хворих. У 1903 р. Спілка уманських лікарів розробила і запровадила до виконання кодекс під назвою “Лікарська етика”.

Основними завданнями медичної деонтології є:

1) вивчення принципів поведінки медичного персоналу, спрямованих на досягнення максимальної ефективності лікування хворих і профілактики захворювань;

2) аналіз взаємовідносин між медиком і хворим та його родичами, а також між медичними працівниками в колективі;

3) попередження і виключення несприятливих факторів у медичній діяльності та усунення шкідливих наслідків неякісної медичної роботи.

Медична деонтологія спирається на етику - вчення про мораль, взаємини між людьми й обов’язки, які випливають із цих взаємин. Проте між медичною етикою і деонтологією є певна відмінність. Якщо норми медичної етики є спільними для всіх медиків, то деонтологічні правила мають свої специфічні відмінності. Так, деонтологічні правила поведінки медичної сестри дитячої лікарні відрізняються від правил поведінки медика психіатричної клініки.

Медична деонтологія - це наука не лише про високе покликання медика, а і про те, якою повинна бути особистість медика, якими якостями вона повинна володіти.

Основні якості особистості медика:

1. Морально-вольові - співчуття, доброзичливість, совість, щирість, оптимізм, чесність, самовідданість, працелюбність, терпіння, ввічливість, уважність, ніжність, лагідність, мужність, рішучість, скромність, принциповість, почуття власної гідності, ініціативність, дисциплінованість, вимогливість до себе та інших.

2. Естетичні - акуратність, охайність, потяг до краси, непримирення до огидного і “сірості” в побуті, прагнення покращити умови, в яких перебуває хворий.

 3. Інтелектуально-пізнавальні - ерудованість, спостережливість, логічність, прагнення пізнати сутність явища, систематичне підвищення рівня професійних знань і кваліфікації, вміння бути уважним співрозмовником, комунікабельним у спілкуванні з пацієнтами та їх родичами, здатність осмислювати отриману інформацію з виділенням головного й ефективно використовувати її в лікувально-профілактичному процесі.

Зупинимось на найважливіших рисах особистості медика.

Передусім він повинен бути спостережливим. Люди суттєво відрізняються між собою щодо спрямованості спостережливості.

Одні добре помічають усе, що належить до неживих предметів, інші краще бачать особливості внутрішнього світу людини, її душевний стан, переживання, потреби, надії, страхи тощо.

Для професійної діяльності медика необхідно розвивати в собі обидва види спостережливості, він повинен помічати, що відбувається в душі людини, розуміти її внутрішній стан, відгадувати думки.

Принципи медичної деонтології вимагають, щоб дані спостереження за хворим були глибоко осмисленими і стали переконливими.

Суттєвим психологічним аспектом медичної деонтології є емоційне “зафарбування” отриманої й осмисленої інформації. Медичний працівник повинен відчувати біль і переживання іншої людини як свої власні. Це допоможе зрозуміти стан хворого і розділити з ним його переживання, що має велике значення для хворого. Адже для будь-якої людини дуже важливо, щоб її зрозуміли.

Важливою особливістю професії медика є гуманізм. Він випливає із самої сутності професії, бо не можна любити професію медика, не люблячи людину. Однією з головних моральних якостей медика є милосердя.

Хворий вбачає в медичній сестрі помічника лікаря і ставить особливі вимоги саме до особистості медичної сестри, шукає в ній передусім риси доброти, співчуття, милосердя. Ось чому був абсолютно правим відомий російський хірург М. Петров, який стверджував, що медичних сестер потрібно вибирати серед жінок, у душі яких горить вогонь безкорисливої любові до своєї справи і людей. Сутність цієї професії - це повсякчасне втілення милосердя.

Гуманізм і милосердя базуються на доброті. Медична деонтологія вимагає від медика бути добрим до хворих, його родичів і близьких. Проте бути добрим не означає бути “добреньким”.

Доброта, гуманізм і милосердя медика повинні органічно поєднуватись з рішучістю і принциповістю, делікатністю і тактовністю.

Делікатність і тактовність є проявом внутрішньої інтелігентності людини, яка досягається вихованням. Виховання - це не лише гарні манери, це поняття більш глибоке. Виховання передусім формує внутрішню інтелігентність людини, що включає повагу до людей, уміння встановити з ними контакти.

Совість - це “внутрішній суддя" вчинків людини. Моральний критерій совісті тісно пов’язаний з розумінням людиною сутності добра і зла, обов’язку та іншими моральними категоріями.

Значення совісті в роботі медика є надзвичайно великим. Як би добре не був поставлений контроль, неможливо прослідкувати за кожним кроком медичної сестри. Лише совість і почуття обов’язку не дозволять халатно ставитись до своїх обов’язків.

Скромність і акуратність повинні бути і в стилі поведінки, і в зовнішньому вигляді сестри. Надмірний “шик” в одязі та косметиці мимовільно викликає у хворих запитання: “Невже вона, так зайнята собою, буде турбуватись про нас?” Але, дивлячись на недбало одягнену, нечепурну сестру, вони також думають: “Якщо вона і про себе не турбується, то як буде допомагати нам?” Відповідний стиль одягу і поведінки створює належний імідж медика, який повинен психотерапевтично діяти на хворого і допомагати його одужанню.

Ввічливість і увага відносно хворого - це не лиш е правила етикету. Неввічливе, а тим більше презирливе чи огидливе ставлення до хворого, фамільярність травмують його психіку, що негативно впливає на перебіг недуги.

Невід’ємною частиною діяльності медика є оптимізм. Медику доводиться брати участь у лікуванні дуже важких хворих.

Необхідно всіляко переконувати їх у сприятливому результаті.

А для цього потрібно самому бути оптимістом, вірити в успіх і різними засобами добиватись його.

Мужність - це властивість не боятись труднощів у роботі, не ухилятись від відповідальності. Мужність повинна поєднуватись з рішучістю. Інколи в медичній практиці доводиться ризикувати. Але частка ризику повинна бути адекватною обставинам.

У лікувальній роботі ризик дозволений лише в межах наявних знань і досвіду. Його не можна допускати за рахунок здоров’я і життя хворих.

Основними правилами медичної деонтології є:

1. Єдність знань принципів медичної деонтології і застосування їх у практичній діяльності. Помічайте і сприймайте все, що відбувається з хворим. Вислуховуючи хворого, необхідно дати йому можливість виговоритись, це найкраще розкриває суттєві сторони внутрішньої картини його захворювання і душевний стан, а також викликає ефект катарсису, тобто душевного полегшення. Разом із тим, говорити хворому потрібно лише те, що можна і доцільно йому знати. Забороняється розголошувати медичну таємницю. За будь-яких обставин хворого необхідно морально підтримувати, вселяти й укріплювати його віру у видужання. У роботі із хворим демонструйте впевненість у своїх діях і виборі тактики, не проявляйте вагання. Сумніви та нерішучість викликають стан недовіри хворого. Слід пам’ятати, що сумніви і нерішучість передаються частіше не словами, а невербальними засобами спілкування (поза, міміка, жести, сила і тембр голосу, погляд тощо).

2. Завжди підтримуйте авторитет своїх колег, ні за яких обставин не критикуйте перед хворим їх дії.

Медична сестра працює в колективі. Одним з її професійних обов’язків є дотримання норм субординації. Сестра повинна виконувати всі вказівки лікаря і, разом з тим, повідомляти йому результати свого спостереження за хворим. Адже вона більше часу спілкується з хворим і може помітити те, чого лікар на обході не бачить, бо пацієнт не скаржиться йому або сам не звертає уваги на деякі особливості свого захворювання.

У цьому відношенні сестра є не лише виконавцем призначень лікаря, але й “шостим органом сприймання” лікаря. Лікар і медична сестра виконують спільну роботу, спрямовану на покращання здоров’я хворого. Медична сестра повинна дбати про свій авторитет і підтримувати авторитет лікаря.

Згідно з субординацією, санітари підпорядковуються медсестрам.

3. Спілкування з хворим є могутнім засобом психологічного впливу на його стан. При захворюванні потреба у душевному підбадьорливому спілкуванні здебільшого зростає, лише у важких випадках спілкування обтяжує хворого і він уникає його.

Необхідо уважно слухати хворого, відповідати на його запитання або коментувати його думки чітко, переконливо і професійно. У цьому випадку потрібно дотримуватись принципу “Слово - срібло, мовчання - золото, а слухання - діамант” (І. Харді).

Хворі насторожено сприймають слова і невербальні засоби спілкування медиків. Кожне слово, жест, погляд медичної сестри по-різному тлумачиться хворим, що залежить від особливостей його характеру, фізичного і психічного стану, установки і ступеня медичної обізнаності. Тому завжди потрібно пам’ятати про можливість ятрогенії, тобто погіршення стану хворого, зумовленого необережною інформацією чи дією. Необхідно пам’ятати, що внаслідок самої недуги у значної кількості хворих мають місце прояви псевдоятрогенних переживань. Псевдоятрогенія - це уявне перебільшення неприємностей, пов’язаних із хворобою.

У цьому відношенні необережно сказане слово може різко погіршити його стан, “рана, нанесена ножем, загоїться, а спричинена словом - ніколи”.

4. Існують певний порядок і режим для хворого, а не хворий для порядку і режиму. Загальні засади встановленого режиму і порядку повинні виконуватись. Але не можна допускати надмірного формалізму. Якщо хворий внаслідок якоїсь причини не спав практично всю ніч і заснув під ранок, недоцільно будити його о 6 год. для вимірювання температури. Якщо пацієнту призначено снодійний засіб, а він заснув без нього, то безглуздо будити його, щоб дати прийняти снодійний препарат. У будь-якій роботі потрібно проявляти здоровий глузд, а не “голий” формалізм. Це один з головних принципів медичної деонтології.

5. У медичних працівників мають місце прояви професійної деформації, викликані характером професії. Спочатку ці зміни незначні, але потім вони стають невід’ємною частиною характеру і стилю поведінки людини. Медична сестра постійно бачить страждання людей. З часом вона може до них звикнути і не звертати на них увагу. Наприклад, у загальній палаті помирає хворий. Медична сестра звикає до проявів агонії, а на інших хворих це справляє надто гнітюче враження. Такого хворого необхідно помістити в окрему палату, або хоча б відгородити його ширмою.

6. В усьому дотримуйтесь розумної міри.                                                        

Медична сестра повинна завжди бути приязною з хворими.

Але важливо, щоб ця приязнь не переходила у фамільярність, уважність до хворих у настирливість і стурбованість. Або, навпаки, приділяти більше уваги хворим, які її дійсно потребують. Інакше з’являється думка, що вони нікому не потрібні, або їх стан безнадійний, а тому ніхто на них уваги не звертає.

7. Передусім будьте Людиною. Життєвим девізом медичної сестри є :“Бути Людиною серед людей” (М. Пирогов). Людяність і людські стосунки є обов’язковими компонентами психологічного портрету медика. Перш за все потрібно, за будь-яких обставин, бути саме Людиною, відтак - медиком, а потім фахівцем (старшою, операційною, перев’язувальною, маніпуляційною, змінною, постовою медсестрою тощо).

8. Будьте психологом, розумійте психологію хворого. Ставтесь до нього саме як до хворої людини, в якої психіка змінена недугою. Дотримання принципів медичної деонтології вимагає знань основ загальної та медичної психології. Необхідно чітко уявляти і розуміти, що психічний стан хворого змінений внаслідок переживання ним свого захворювання, яке є індивідуальним для кожного хворого. Наприклад, деяких недосвідчених медсестер може виводити із стану внутрішньої рівноваги те, що хворий вередує, вимагає підвищеної уваги, ласки, що його нерідко потрібно вмовляти, що він вночі боїться залишитись наодинці, демонструє свій егоїзм тощо.

9. Любіть і поважайте всіх хворих, але ставтесь до них індивідуально.

Професія медика передбачає безумовну любов і повагу до всіх хворих. Проте стан різних хворих є неоднаковим. Крім цього, різними є характери хворих і особливості внутрішньої картини їх недуги. Неоднакові прояви цих факторів вимагають індивідуального підходу до хворих. Наприклад, перш за все, потрібно приділити більше уваги важкохворим незалежно від особливостей їх характеру. Потім необхідно обслужити всіх інших хворих з відносно врівноваженою психікою.

Людині, яка присвятила своє життя медицині, потрібно бути твердо переконаною, що лікують не тільки таблетки, ін’єкції і медичні процедури, а й медики із своїм стилем ставлення до хворих і своїх обов’язків за допомогою сучасних методів лікування. Дотримання основних засад медичної деонтології є морально-етичною базою успішної медичної діяльності. Сутність їх в основному полягає в трьох головних вимогах до медиків, а саме:

1. Мати загострену потребу володіти і керуватись у своїй діяльності комплексом якостей, які називають людяністю.

2. Бути патріотом медицини та її кращих традицій.

3. Бути висококваліфікованим професіоналом, який постійно підвищує рівень своєї майстерності.

Підтримуйте належний психологічний клімат у колективі.

Робота медиків здебільшого має колективний характер. Кожен член колективу вкладає свою працю і душу в успіх загальної справи. Ось чому медична деонтологія і психологія приділяють велику увагу морально-психологічному клімату в колективі.

Взаємовідносини в колективі перебувають у прямій залежності від спілкування і психологічної сумісності окремих його членів. Цей фактор нерідко є вирішальним у міжособистісних стосунках.

 

ФОРМА ЗАХИСТУ — РЕЛІГІЯ, МОЛИТВА.

Протягом останніх десятиліть значно зросла кількість пацієнтів, які потребують не тільки поверхневого усунення певних симптомів, але й глибшої терапії. Усе більше людей звертаються за допомогою через незадоволеність власним життям, роботою, сім’єю, безпричинну відсутність радості, відчуття самотності, відчуженість від світу та самих себе. У зв’язку з цим, з’являється ряд напрямків психотерапії, які намагаються задовольнити людські потреби шляхом духовного розвитку. Це виявляється у формі синтезу психотерапії з різними релігійними течіями: буддизмом, християнством, індуїзмом, та ін. В основі дії будь-якої релігії лежить звернення до Бога - молитва. Варто, мабуть, пояснити один з найбільш важливих аспектів молитви - захист.

Основними механізмами захисту, які реалізуються в молитві, є: 1) заміщення; 2) ідентифікація з архетипним образом батька; 3) об’єднання - механізм, яким фізична репрезентація іншої особи або яких-небудь її властивостей асимілюється в самого себе за допомогою фігурального процесу молитви як масового акту; він являє собою особливу форму інтроекції і є найбільш раннім механізмом ідентифікації; 4) регресія - механізм, в якому суб’єкт терпить часткове або повне повернення до більш ранніх форм адаптації; 5) репресія - механізм, в якому неприйнятний зміст думок виганяється із свідомості або перебуває поза нею; 6) символізація - механізм, за допомогою якого одна ідея або один предмет переводиться на інший, тому що вони мають спільні аспекти чи якості; 7) анулювання - механізм, за допомогою якого суб’єкт символічно діє протилежно чому-небудь неприйнятному, що вже зроблено, або проти того, від чого він повинен захищатися.

 

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СІМ'Ї З ДИТИНОЮ-ІНВАЛІДОМ.

Для більшості країн світу існує складна проблема інвалідності дітей і їх сімей, про що свідчить Документ ООН “Families and Disability”: кожна четверта сім‘я у світі стикається з проблемами інвалідності. В Україні щорічно збільшується кількість молодих інвалідів, в тому числі з дитинства. За даними Державного комітету у справах сім‘ї та молоді (2004 р.), в Україні на кожні 10 тисяч дітей нараховувалося близько 100 дітей з різними функціональними обмеженнями. У Росії, в результаті впливу об’єктивних несприятливих факторів, більше 85% дітей (а за деякими оцінками до 93%) вже з моменту народження попадають у “зону ризику”, тобто мають схильність до виникнення різного роду порушень у процесі подальшого розвитку. Якщо забезпечити їм правильний догляд і сприятливі умови розвитку, то стан багатьох із цих дітей може наблизитися до “норми”, але якщо вчасно їм не допомогти і діяти нерозумно, то багато з них стануть інвалідами. Ще 35-40 років тому таких дітей було значно менше. 70-80% немовлят були здоровими, лише 4% дітей народжувались з виразною аномалією, а стан решти дітей можна було назвати “граничним”.

Народження дитини з відхиленнями в розвитку - велике потрясіння для сім‘ї, і реакція на цю звістку може бути різною: від депресії, параноїдальних тенденцій до відмови від дитини. Для матері вже в пологовому будинку звістка про народження хворої дитини є великим стресом. Вже саме там їй необхідна “швидка” допомога, завданням якої є психотерапевтична і просвітницька робота з матір‘ю, членами родини (особливо з батьком) і перші поради-рекомендації - до кого звернутися.

Вчені О. Агавелян, В. Юртайкін, О Комарова виокремлюють кілька стадій пристосування сім‘ї до такої ситуації, а саме:

стадія шоку, агресії, відмови від усвідомлення факту. Батьки шукають винного у трагедії, звинувачуючи одне одного чи лікарів; іноді агресію спрямовують на новонародженого, у сім‘ї зростає емоційне напруження;

стадія скорботи за здоровою дитиною, якої немає. Батьки починають усвідомлювати свою відповідальність, однак відчувають себе безпорадними в питаннях догляду, виховання дитини, звертаються до спеціалістів;

стадія адаптації: батьки ’’прийняли” ситуацію, починають будувати життя з урахуванням того, що в сім‘ї є дитина - інвалід. У дорослих зменшується почуття жалю, скорботи, посилюється інтерес до навколишнього світу, подій. Безперечно, для більшості сімей адаптація є умовною, адже вони продовжують жити в умовах стресу, дорослішання дитини приносить нові проблеми тощо.

В сім’ях з дитиною-інвалідом виникають психологічні проблеми:                   

- догляд за дитиною в основному лягає на материнські руки. Результати дослідження сімей, які виховували дитину (або дітей) з певними фізичними або психічними вадами (дитячий церебральний параліч, хвороба Дауна, відсутність певної частини тіла та ін.) показали, що є відмінності між сприйманням дитини у жінок та чоловіків. Перша відмінність - це високий рівень тривожності у жінок ( як особистісної, так і ситуативної). Ступінь прийняття трохи вищий у жінок;

- у два рази вищим є рівень кооперації жінки з дитиною; контроль за дитиною має менше значення для жінки, відношення до невдач та симбіоз майже однаковий в обох статей. Отже, можна стверджувати, що батько, на відміну від матері, майже не піклується про дитину - інваліда, при цьому намагається контролювати виховний процес у загальному вигляді;

- догляд за дитиною-інвалідом дуже обмежує професійну діяльність і дозвілля (особливо для матері). У більшості випадків один із членів сім’ї (як правило, - мати) змушений залишити роботу, улюблену справу, відмовитися від перспектив кар’єрного росту. Отже, різко порушуються або деформуються життєві цілі членів такої родини, у них формується комплекс “власної неповноцінності”;

- неповноцінна дитина впливає на стосунки між подружжям. Далеко не кожний батько сприймає хвору дитину. Деякі батьки не витримують випробування долі й ламаються: хто іде в монастир, хто починає пиячити, а хто накладає на себе руки. Багато авторів (О. Агавелян, Р. Майрамян, М. Семаго) вказують на високу вірогідність розпаду сімей, що не зуміли подолати кризу, викликану народженням дитини з інвалідністю. Дослідження доводять, що 50% батьків залишають сім‘ю, де є дитина-інвалід. У неповних сімей, які не мають батька, звужується коло внутрішньо сімейного спілкування, що зменшує виховні можливості. Жінка часто психологічно травмована, а це негативно впливає на її ставлення до дітей. Як показують дослідження, сильна залежність дитини від матері часто поєднується з почуттям ворожості до неї. Діти часто мають занижений рівень домагань, у них вищий рівень тривожності, частіше зустрічаються невротичні симптоми. Відсутність батька негативно позначається на навчальній успішності, самоповазі, особливо хлопчиків;

- найбільшим стресом для сім’ї є кризи, які постійно повторюються, а також різні вимоги в різні періоди розвитку або конфронтація з тим фактом, що ваду не подолати. Характеризуючи психологічний стан родини, слід зазначити, що тут ми маємо справу з особливою екстремальністю, яка у часі взагалі не обмежена. Вона може збігатися з усім життям батьків дітей-інвалідів, отожнюватись з ним і навіть виходити за його межі, бо батьки не можуть абстрагуватися від думок про те, що станеться з їх дітьми, коли ті залишаться без батьківського піклування. Тобто йдеться про ситуації постійної екстремальності та перманентного стресу, результатом якої, на думку, дослідників є перенапруження, демобілізація механізмів адаптації, психічна дезадаптація, яка супроводжується зниженням загального рівня продуктивності психічної діяльності, підвищеною тривожністю, дратівливістю, почуттям приреченості;

- великим стресом для здорових дітей у родині є дитина з вадами здоров’я. У старших сестер та молодших братів існує підвищений ризик психосоціальних розладів (у старших сестер - необхідність догляду за дитиною, у молодших братів - відсутність уваги з боку батьків). Наслідки такого стресу виявляються в більш пізньому дитячому та підлітковому віці. Згідно з Положенням Комісії захисту прав дитини ООН, брати і сестри дітей-інвалідів - це діти, які потребують захисту і реабілітації. Це особливі діти. Залежно від взаємин в родині вони можуть бути опорою і захистом своїм рідним. Але не отримавши підтримки, можуть зламатися і відмовитися від хворого брата або сестри. Брати і сестри в сім‘ї дитини-інваліда є першим і дуже важливим етапом інтегрованого виховання, що значно полегшить їй входження в соціум. А для здорових дітей, якщо хворі брат чи сестра не стали джерелом страждань, є шанс стати милосердною і доброю людиною, а, можливо, і обрати професію лікаря, психолога, педагога або соціального працівника;

- потрібні великі фінансові затрати на медичні, педагогічні та психологічні заходи. Проблема матеріальних нестатків, які супроводжують сім‘ю з дитиною-інвалідом, є дуже гострою і важкою, бо мама, здебільшого не працює, зайнята доглядом за дитиною. Лікування, поїздки в пошуках нових лікарів і методів зцілення потребують чималих коштів. Гроші, які отримують батьки на хвору дитину, складають лише маленьку долю витрат на її лікування і догляд.

Сім’я є найпершою інстанцією, у якій дитина отримує зворотний зв‘язок від інших людей стосовно власної особистості та вчиться сприймати себе очима оточуючих. Батьківське ставлення визначається як цілісна система різноманітних відчуттів батьків стосовно дитини, поведінкових стереотипів, що проявляються у спілкуванні з нею, особливостей сприймання й розуміння характеру дитини, її вчинків. Залежно від типу внутрішньо сімейних стосунків і стилю сімейного виховання, сім’ї, які мають дітей з особливими потребами, диференціюються на чотири групи. Характерними особливостями кожної з них є:

 -перша група: стиль виховання - гіперопіка, що з часом може змінитися гіперпротекцією (фобія втрати дитини). Дитина стає центром життєдіяльності такої сім‘ї, тому комунікативні зв‘язки з оточенням деформовані. Батьки взагалі мають неадекватні уявлення про можливості дитини, у матері - гіпертрофоване почуття тривожності; систематичні подружні конфлікти, що виникають, можуть призвести до розлучення. Така сім‘я справляє негативний вплив на формування особистості дитини - інваліда, що виявляється в її егоцентризмі, постійній залежності від батьків, відсутності власної активності в діях, заниженні самооцінки;

- друга група: “холодні” стосунки з дитиною, гіпопротекція, зниження емоційних контактів. Увага акцентується на медичній стороні проблеми, тому батьки виявляють завищені вимоги до медичного обслуговування, намагаючись у такий спосіб компенсувати власний психологічний дискомфорт. Саме у таких сім‘ях зустрічається явище прихованого алкоголізму батьків. Сім‘я такого типу сприяє формуванню в особистості дитини емоційної неврівноваженості, високої тривожності, нервово-психічного напруження, породжує комплекс неповноцінності, беззахисність, невпевненість у собі;

- третя група: стиль співробітництва, конструктивні і відповідальні стосунки з дитиною, батьки усвідомили проблему, вірять в успіх, знають усі сильні сторони особистості дитини, розвивають її самостійність. Батьки цієї групи мають, як правило, високий освітній рівень, виявляють постійний інтерес до організації соціально - педагогічного розвитку дитини, підтримують прояви її самостійності, налагоджують контакти із зовнішнім світом. За таких умов у дитини-інваліда розвивається почуття захищеності, впевненості у собі, потреби в активному встановленні міжособистісних стосунків не лише з найближчим оточенням, а й з зовнішньою дійсністю загалом;

- четверта група: репресивний стиль сімейного спілкування; авторитарна батьківська позиція; песимізм; обмеження прав дитини; постійні вимоги дотримання певних правил, а при відмові - можливі й фізичні покарання. У такій сім’ї в дитини формується афективно - агресивна поведінка, плаксивість, підвищена збудливість, дратівливість.

Важкий психологічний клімат родини призводить до депресії, психічного напруження, дефіциту позитивних емоцій, конфліктів, що можуть спричинити важкі психічні травми. Особливо важко доводиться матері. 40% опитаних матерів відчувають власну провину за хворобу дитини; психіка працюючого батька не знає такого інтенсивного патогенного впливу стресу, як психіка матері, що постійно взаємодіє з дитиною-інвалідом. У сім’ї відбуваються якісні зміни: психологічні (пролонгований стрес); соціальні (втрата колишніх контактів, друзів, колег, спілкування); соматичні (психогенний стрес матері провокує соматичні захворювання). Дані дослідження, розкрили специфіку соціальної ситуації членів таких родин. Було встановлено, що відособленість та самітність людини, яка виховує дитину з особливими потребами, підсилюється виникненням багатьох перепон на шляху до самореалізації. На першому етапі відмічається перевага анаболічних тенденцій, підвищення рівня ергонапруженості, зниження соціальної та психологічної компетентності, виникнення тривожно-депресивного настрою. Формуються особистісні риси, які стають умовами неврозу, страждає сфера саморегуляції, зростає внутрішня конфліктність. На другому етапі - на етапі адаптації - відмічається загострення двох біполярних рис, що відіграють особливу роль у подальшому виборі особистісного шляху. Їх можна поєднати наступним чином: альтруїзм - егоцентризм; залежність - незалежність. Сполучення цих рис ще з двома загостреними біполярними рисами (конформність - конфліктність; відокремленість - соціальна спритність) є підставою для виділення таких типів батьків розумово відсталих дітей: прагматичний, субпрагматичний, залежно-конформний (конформно-лицемірний), альтруїст-конформіст, альтруїст-ізольований, екзистенційний, негативістський та радикально-авторитарний типи. На третьому етапі відбувається вибір людиною життєвого шляху: деструктивного, низько адаптивного чи конструктивного. На цьому етапі дуже важливо фахівцю підключити резервні компенсаторні механізми психіки та важелі саморегуляції, багатий творчий потенціал батьків.

Народження дитини з вадами в розвитку - це не лише проблема сім’ї. Однією з причин є юридична незахищеність права людини на повноцінне життя, кваліфіковану охорону здоров’я, освіту, яка забезпечила б гідне життя. Негативні соціально-економічні, політичні і духовні процеси, які поглиблюються і закріплюються в суспільстві, руйнують сім’ю, мораль, здоров’я, прагнення людини і її віру в краще майбутнє. Реабілітація дитини з вадами в розвитку і членів родини повинна відбуватися на фоні якісних змін у всіх сферах суспільства і торкатися всіх сторін життєдіяльності людини.

У роботі з родинами дітей-інвалідів дуже важливо вивести їх зі стану ізоляції. Цьому можуть зарадити центри, які б охоплювали різні напрямки роботи з усіма членами родини і очолювані кваліфікованими фахівцями. Американські дослідники в пошуках способів допомоги людям, що постійно зайняті доглядом своїх хронічно хворих рідних, дійшли висновку, що для них найефективнішим способом зберегти душевну рівновагу і підтримувати власне психічне здоров’я є зустрічі з людьми, які мають подібну життєву ситуацію. Такі зустрічі приносять втіху, допомагають подолати ізольованість. Об‘єднуючись, батьки хворих дітей отримують психічну захищеність. Тут вони можуть обмінюватися досвідом і більше дізнаватися про хворобу і можливості лікування дитини, а також реальніше подивитися на свої перспективи. Досвід переконує, що батьки дітей-інвалідів, об’єднуючись, зацікавлено обговорюють різні психологічні та педагогічні проблеми під кутом зору своїх особливих обставин. Це питання сенсу життя, трудової зайнятості та статеве виховання, закоханість та сексуальні проблеми, які не можна обминути в міру підростання дітей. Не менш складними є проблеми і самих батьків: як важкі випробування впливають на стосунки подружжя, як уберегти їх від розлучення, особливі проблеми матері та батька, питання самореалізації та ін.

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ВІЛ /СНІДУ ПРИЧИНА ПРИХОВАНОЇ ЕПІДЕМІЇ В УКРАЇНІ.

У світлі масштабів, яких набула епідемія ВІЛ/СНІДу в Україні, агентства ООН в Україні (UNCT) вирішили присвятити цілий розділ цій темі з метою повного висвітлення комплексних питань та численних проблем, що викликають занепокоєння. В процесі підготовки спільної оцінки країни (ЗОУ) (CCA) Тематична група з питань ВІЛ/СНІДу визначила, які соціальні групи зазнають найбільшого ризику, та чинники, що сприяли поширенню епідемії, а також ключові проблеми розвитку, зокрема, значення прав людини.

З 1995 року в Україні спостерігаються найшвидші в Європі та СНД темпи поширення епідемії ВІЛ/СНІДу. Згідно з орієнтовними даними, отриманими в рамках Об'єднаної програми ООН з питань ВІЛ/СНІДу (UNAIDS) та Світової організації охорони здоров'я (СОЗ) в Україні83 нині близько 360 000 осіб інфіковані ВІЛ-ом. Офіційна статистика відображає лише частку орієнтовно визначених масштабів епідемії. З 1987 року, коли в країні було офіційно зареєстровано перші випадки ВІЛ інфекції, загалом зареєстровано 67 187 ВІЛ-інфікованих осіб.84 Багато людей уникають контактів зі службами охорони здоров'я і, таким чином, не підлягають офіційній реєстрації. З цієї причини фактична кількість ВІЛE інфікованих, визначена шляхом серологічного аналізу, перевищує дані офіційної статистики. У Глобальному звіті 2004 року, підготовленому в рамках Об'єднаної програми ООН з питань ВІЛ/СНІДу (ООН СНІД) (UNAIDS), зазначається, що на кінець 2003 року кількість осіб, що померли від ВІЛ/СНІДу, становила 20 000. В 2003 році, за прогнозами найкращого сценарію припускалось, що під кінець 2010 року від СНІДу помре близько 43 000 осіб, а за сценарієм найгіршого випадку – до 89 200. Отже, однією з найсерйозніших проблем України на даному етапі, коли вона намагається подолати труднощі, пов'язані з перехідним періодом та демократизацією, є епідемія ВІЛ/СНІДу, яка набуває дедалі більшого поширення, що зумовлюється такими чинниками:

- Соціально-економічний занепад внаслідок широко розповсюдженої бідності, безробіття та дедалі зростаючої нерівності в отриманні доходів;

- Розпад сімей і громад при збільшенні кількості сиріт, осіб, що потребують опіки з боку держави, та вуличних дітей;

- Серед молодих людей частішими стали поведінка, пов'язана з ризиком ВІЛ інфекції, статеві стосунки переважно без запобіжних засобів, спільне користування шприцами для ін'єкція наркотиків;

- Погіршення системи освіти, а отже зменшення її здатності допомагати молодим людям розвивати навички, необхідні для захисту себе від інфекції;

- Ґендерна нерівність, внаслідок якої зменшується здатність жінок захищати себе від ВІЛ інфекції і зростає тягар турбот, що лягає на їхні плечі;

- Нестабільність населення, що знаходить відбиток у структурі як легальної, так і нелегальної міграції; і - Зростання нелегальної торгівлі наркотиками, основного чинника, що безпосередньо впливає на поширення епідемії;

Кількість розлучень продовжує зростати, так само як і кількість дітей, залишених при народженні. Це лише окремі факти, які свідчать про розпад соціальної структури країни.

В різних регіонах поширеність ВІЛ інфекції різна, найбільш вражені східна і південна частини України.

 

 

В цих районах також найбільша кількість осіб, що вживають наркотики шляхом ін'єкції (ОВНЄ). Згідно з даними Національного центру профілактики СНІДу, найвищі рівні поширення ВІЛ інфекції (за винятком Києва) в Донецькій, Дніпропетровській, Одеській, Миколаївській областях та в Автономній Республіці Крим. Зростання темпів поширення інфекції було замасковано зменшенням тестування серед осіб, що вживають наркотики шляхом ін'єкції, в результаті прийняття в березні 1998 року закону, який вперше в Україні законодавчо закріплює принцип добровільного тестування. Свідчення подальшого швидкого поширення епідемії в країні підтверджуються даними про захворюваність на СНІД та різке зростання показників смертності за останні роки – на 10 відсотків з 1997 року. Нині ці показники становлять 58 відсотків від усіх зареєстрованих випадків СНІДу.

Національна статистка, підкріплена орієнтовними даними міжнародних установ та дослідниками, свідчить, що епідемія ВІЛ-у набуває загальних рис в деяких міських районах, зокрема в Одесі та Миколаєві, де поширеність інфекції серед вагітних жінок останнім часом стабільно перевищує 1 відсоток.90 Хоча найбільш враженою групою все ще залишаються особи, що вживають наркотики шляхом ін'єкції, спостерігається також збільшення кількості випадків різностатевої передачі інфекції ВІЛ-у, що вказує на дедалі зростаючий ризик для населення.91 Поєднання інфекції, що передається статевим шляхом, і зловживання наркотиками й надалі залишається основною рушійною силою епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні. Однією з основних проблем, пов'язаних із епідемією ВІЛ/СНІДу в Україні, є туберкульоз (ТБ), що вже став серйозною загрозою для здоров'я людей. Орієнтовні дані показують, що до 10E15 відсотків хворих на туберкульоз виявляють стійкість до дії багатьох ліків і що туберкульоз став основною причиною смерті серед людей інфікованих ВІЛ/СНІДом.

 

ДОПОМОГА ХВОРИМ НА СНІД ІН’ЄКЦІЙНИМ НАРКОМАНАМ.

Проблема наркозалежності в Україні є не новою. Найбільшого поширення вона почала набувати з початку 1990-х років. Станом на 2006 рік, за даними Міністерства охорони здоров’я України, в державі на диспансерному обліку перебувало понад 84,3 тисяч наркозалежних, 32,6 тисячі осіб — на профілактичному обліку. Загальна кількість осіб на наркологічному обліку становила майже 117 тисяч осіб (248,4 на 100 тисяч населення).

За узгодженими даними міжнародних та національних організацій оціночна кількість споживачів ін’єкційних наркотиків в нашій державі коливається від 325 до 425 тисяч осіб.

З середини 1990-х років й дотепер ін’єкційне вживання наркотиків залишається основним шляхом поширення епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні. За даними Українського центру профілактики та лікування СНІДу, 63% усіх зареєстрованих протягом 20 років випадків ВІЛ–інфекції було пов’язано саме з використанням нестерильного ін’єкційного обладнання.

Лише протягом першого півріччя 2007 року офіційно зареєстровано 3 639 випадків ВІЛ-інфекції серед споживачів ін’єкційних наркотиків (СІН), що становить 41,8% від кількості нових випадків ВІЛ-інфекції серед громадян України. Переважна більшість наркозалежних та ВІЛ- позитивних в Україні — молоді люди у найбільш продуктивному віці від 20 до 39 років11.

З-поміж основних причин слід відзначити: поширена практика спільного використання ін’єкційного обладнання одночасно кількома СІН, використання крові як абсорбуючої речовини під час кустарного приготування опіатів тощо.

Разом із тим з року в рік в Україні зростає питома вага інфікувань статевим шляхом, зокрема через партнерів СІН або при незахищених статевих контактах жінками-СІН, які надають сексуальні послуги.

Держава здебільшого констатує наслідки наркозалежності і почасти намагається дати їм раду. Спроби вплинути на причини проблеми у більшості випадків мають епізодичний та безсистемний характер. В Україні здебільшого цим опікуються міжнародні благодійні та громадські організації. За відсутності вкрай важливої державної підтримки, про масштабність, а відтак і про ефективність заходів, вести мову не доводиться.

Однією з головних причин такого стану речей в Україні є надмірно жорстка національна «антинаркотична» політика, відповідно, неадекватне ставлення держави в особі багатьох її інституцій до осіб, які вживають наркотики, а також несприйняття підходу зменшення шкоди від ін’єкційного вживання наркотиків, який поширений у більшості розвинених країн і є ефективним методом профілактики поширення ВІЛ‑інфекції серед СІН.

Порушення прав наркозалежних осіб, чимало з яких є носіями ВІЛ та інших інфекційних захворювань (гепатити В та С, туберкульоз, ІПСШ тощо), з боку працівників міліції та медичних працівників є тим негативним чинником, що у свою чергу спричинює подальшу стигматизацію та маргіналізацію СІН, формування стійкої недовіри та віддалення цієї уразливої групи від медичних та соціальних послуг.

За таких умов у більшості наркозалежних в Україні залишається досить обмежений вибір: або неминуче тюремне ув’язнення, щонайменше за незаконне зберігання наркотиків для власного вживання, або смерть від інфекційних захворювань, передозувань або інших негативних факторів, пов’язаних з наслідками ін’єкційного вживання наркотиків. При цьому настання першого варіанту зовсім не означає уникнення другого.

Потрапивши за грати, через зрозумілі режимні обмеження СІН здебільшого втрачають змогу регулярно отримувати наркотики, але можуть вживати їх епізодично і, зазвичай, у надзвичайно ризикований спосіб. Як свідчать результати дослідження, проведеного у 2007 році, 8% ув’язнених продовжували вживати наркотики протягом останнього року під час відбування покарання. При цьому рівень спільного використання шприців та голок є на порядок вищим, ніж на волі.

За таких умов рівень поширення ВІЛ-інфекції в пенітенціарних закладах у десятки разів перевищує аналогічний рівень на волі. Таким чином сьогодні українські в’язниці перетворилися у своєрідний осередок поширення ВІЛ, гепатитів, туберкульозу та інших небезпечних хвороб.

Наявність усіх цих та багатьох інших чинників призводить до того, що протягом останніх 12 років саме СІН є найбільш поширеною та уразливою до ВІЛ-інфекції групою людей. Лише визнання та усунення, або хоча б мінімізація окреслених раніше причини, може призупинити темпи поширення епідемії. Саме таким шляхом ще наприкінці минулого сторіччя пішли більшість розвинених країн, які майже одночасно з Україною зіткнулися з проблемою ін’єкційного вживання наркотиків. Завдяки вчасно вжитим профілактичним заходам за стратегією зменшення шкоди їм вдалося зупинити або значно зменшити темпи поширення епідемії ВІЛ/СНІДу.

Для вирішення цієї актуальної проблеми вкрай важливими умовами для України є: визнання права хворої на наркотичну залежність людини на лікування; забезпечення доступу СІН до комплексних медичних та соціальних послуг; приведення вітчизняного законодавства у відповідність до передових європейських підходів.

Оскільки посібник, який ви тримаєте у руках, висвітлює здебільшого саме питання прав людини у контексті епідемії ВІЛ/СНІДу, варто зазначити, що саме забезпечення доступу усіх СІН до заходів з лікування, замісної терапії та профілактичних послуг за стратегією зменшення шкоди є сьогодні найбільшим викликом для нашої держави у цьому контексті.

 

КРИМІНАЛІЗАЦІЯ НАРКОСПОЖИВАННЯ В УКРАЇНІ.

Найпоширенішими наркотиками, що вживаються ін’єкційним шляхом та розповсюджені на нелегальному ринку в Україні, є похідні опію. Вони виробляються кустарним шляхом зі снодійного маку вітчизняного походження, який у великій кількості вирощується нелегально або росте на легальних сільськогосподарських ділянках, але пожнивні залишки якого (сухі коробочки маку) потрапляють у незаконний обіг.

Через відносно низьку ціну кустарно виготовлений екстракційний або ацетильований опій на нелегальному наркоринку значно доступніший за імпортний героїн азійського походження.

У промислових індустріальних регіонах, що не мають власної наркотичної сировинної бази або сталого у великих обсягах постачання опіатів, все більшого поширення набули психотропні засоби амфетамінового ряду (амфетамін, первітин та ін.).

 

 

Обмеження доступу до звичних наркотиків призводить до використання СІН наркотиків, що кустарним методом виробляються з лікарських препаратів, які містять у своєму складі наркотичні засоби, психотропні речовини або прекурсори, та доступні в аптечній мережі, За часів СРСР навіть вживання наркотиків визнавалося протиправним. Сьогодні караним є лише зберігання наркотиків, навіть у мізерній кількості.

У 1995 році вперше на пострадянському просторі в Україні ухвалено низку законів, які сьогодні у правоохоронних колах прийнято називати «антинаркотичним» або «антинаркоманійним» законодавством. Було внесено зміни до Кримінального Кодексу та Кодексу України про адміністративні правопорушення: встановлено конкретні склади злочинів та правопорушень, пов’язаних зокрема зі зберіганням наркотиків, та відповідальність за їх скоєння.

Слід зазначити, що протягом всього часу своєї чинності вітчизняне «антинаркотичне» законодавство зазнавало певних ліберальних змін. Так, 1 січня 2008 року вступила у силу остання нова редакція Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними», згідно з якою наркоманію визначено як «психічний розлад, зумовлений залежністю від наркотичного засобу або психотропної речовини внаслідок зловживання цим засобом або речовиною». У попередній редакції Закону наркоманія визначалася як «хворобливий психічний стан, зумовлений хронічною інтоксикацією внаслідок зловживання наркотичними засобами…».

Внесені зміни, на перший погляд, видаються не суттєвими, але з огляду на сталість та консервативність «антинаркотичного» законодавства, порівняно з попередніми формулюваннями, можна спостерігати певний прогрес у напрямі переорієнтації від розуміння наркозалежності як свого роду девіантної поведінки на хворобу.

Сьогодні вже достатньо підстав стверджувати, що подальше удосконалення української нормативно-правової бази відбуватиметься згідно із загальноєвропейськими підходами.

Але поки що вітчизняна правоохоронна система здебільшого орієнтована на притягнення до кримінальної відповідальності наркозалежних саме за зберігання наркотиків без мети збуту, тобто для власного вживання.

Для того, аби зрозуміти функціонування державного карального правоохоронного механізму щодо осіб, які зберігають наркотики для власного вживання, слід згадати своєрідний «поріг» притягнення до кримінальної відповідальності, який встановлюється не міліцією, прокуратурою або судом, а Міністерством охорони здоров’я України15. Відповідно до Наказу МОЗ №188 від 01.08.2000 року злочином вважається незаконне володіння наркотиками у кількості, що значно менша, ніж середня денна доза споживання для особи, хронічно від них залежної. Такий стан речей призводить до того, що рівень криміналізації споживачів найбільш поширених наркотиків, які вживаються ін’єкційним шляхом, в Україні у кілька разів вищий, ніж у багатьох європейських країнах. Навіть у Російській Федерації «поріг» притягнення до кримінальної відповідальності у середньому у 2–5 разів нижчий За результатами дослідження Всеукраїнської асоціації зменшення шкоди, у понад 75% наркозалежних осіб індивідуальна денна норма споживання ін’єкційних наркотиків опіоїдного ряду коливається від 3 до 10 см3 і вище. Тобто, якщо мова йде про найбільш поширений в Україні наркотичний засіб — ацетильований опій («ширка»), кримінальна відповідальність за його зберігання (ст. 309 КК України) наступає у випадку наявності в наркозалежного лише 2–3 см3 наркотику (приблизно 0,1 г у «сухому залишку»).

ДОПОМОГА ХВОРИМ НА СНІД ПРАЦІВНИКАМ КОМЕРЦІЙНОГО СЕКСУ.

Останнім часом в Україні інфікування на ВІЛ досить часто відбувається через статевий шлях передачі вірусу, на відміну від парентерального шляху передачі вірусу від людини до людини (тобто, через кров). Статистика епідемічної ситуації з ВІЛ/СНІД в Україні, з якою можливо ознайомитись на офіційному сайті Українського Центру з профілактики та боротьби зі СНІДом МОЗ України, свідчить про те, що станом на кінець 2007 року 38,4% людей інфіковано статевим шляхом. Для порівняння: у 2001 році статевий шлях передачі ВІЛ становив не більше 17%.

Однією з найбільш уразливих до ВІЛ–інфекції груп є люди, задіяні у сфері секс бізнесу. За підрахунками спеціалістів, кількість працівників комерційного сексу в Україні коливається між 200 тис. до 350 тис. людей. Зростання або зменшення кількості робітників комерційного сексу залежить від таких чинників, як сезонність, загострення економічної ситуації, наркозалежність, міграційні процеси тощо. Якщо взяти навіть мінімальну кількість працівників комерційного сексу в 200 тис. осіб і помножити цю цифру на середньостатистичну кількість клієнтів у день (2 людини), то ми отримаємо до 400 тис. щоденних відносно ризикованих статевих контактів.

Оскільки статевий шлях передачі поступово стає одним з найбільш розповсюджених шляхів передачі ВІЛ, то це привертає особливу увагу до працівників комерційного сексу у контексті прав людини. Україна остаточно визначилась з основним політико-економічним курсом, спрямованим на євроінтеграцію. Це означатиме, що уряд України має привести всі нормативно-правові акти у відповідність до євростандартів. Нагадаю, що основним підґрунтям правових базових документів Європейського Союзу є захист прав та свобод людини, зокрема й тих, хто надає сексуальні послуги на комерційній основі.

Комерційний секс є одним із найбільш стародавніх способів отримання прибутків, а тому існує у кожному суспільстві та за будь-якої політичної системи.

Кількість та асортимент секс послуг в нашій країні, бажаємо ми того чи ні, зростає з кожним роком, а сама секс індустрія стрімко розвивається. Наприклад, завдячуючи інтернету, сьогодні кожний охочий без зусиль спроможний знайти собі працівника комерційного сексу за смаком, а працівник — оголосити про себе та послуги, що пропонує. Зараз в Україні біля 30 тисяч осіб пропонує інтим-послуги через Інтернет.

Найбільша кількість секс пропозицій спостерігається у Києві, Харкові, Львові, Дніпропетровську. Однак, максимальним попитом користуються інтим-агенції та так звані «притони», в залежності від платіжної спроможності клієнта.

Працівники комерційного сексу можуть належати до різних вікових груп, найчастіше це молоді люди від 21 до 24 років, секс-робота для більшості з них — основне джерело прибутків. Спостерігається тенденція до зростання кількості неповнолітніх жінок секс-бізнесу, з низьким рівнем освіти. Ця група найбільш вразлива до ВІЛ та хвороб, що передаються статевим шляхом.

До чинників, які підвищують вразливість працівників комерційного сексу до ВІЛ-інфекції відносять такі:

• ризикована сексуальна поведінка;

•малодоступність медичних, соціальних, юридичних послуг для низькооплачуваних працівників комерційного сексу;

• посилення стигматизації та дискримінації особливо стосовно працівників комерційного сексу як до осіб, які живуть з ВІЛ/СНІД (ЛЖВС);

• негативне ставлення суспільства до проблем ВІЛ/СНІД;

• низький рівень благополуччя суспільства;

• негативний вплив вживання алкоголю та наркотиків на безпеку сексуальних контактів, у тому числі на сприйняття інформації і пам’ять;

• нестача інформації з питань ВІЛ та захворювань, які передаються статевим шляхом, репродуктивного здоров’я, профілактики незапланованої вагітності;

• відсутність усвідомлення наслідків незахищеного сексу;

• невміння домовитися з клієнтом;

• обмежений доступ до засобів профілактики;

• відсутність можливості для працівників комерційного сексу брати участь у прийнятті рішень, які стосуються самих працівників.

Хоча Україна і підписала відповідні міжнародні угоди та ухвалила національні закони, які забороняють ураження або порушення прав будь-якої людини, але структури та механізми захисту прав людини є слабкими, малоефективними або ігноруються на місцях. Більш послідовними та палкими захисниками прав людини є ті, кого безпосередньо стосується проблема.

Багато жінок без примушення обирають комерційний секс. Напроти вони обирають таку працю з різних причин, що пов’язані або не пов’язані з економічною самостійністю, незалежністю або фінансовою неминучістю. За моральних або медичних обставин заборона занять комерційним сексом взагалі не є розумною стратегією, що може призвести до суперечливих наслідків. Можливо, для багатьох жінок право на працю обмежиться, а заборона часто витискує таку діяльність в тіньову зону, таким чином, збільшуючи ризик для здоров’я робітників комерційного сексу, обмежуючи їх можливості у відстоюванні своїх прав. Для боротьби із злочинністю, економічною нерівністю та задля підтримки успішної діяльності щодо профілактики ВІЛ/СНІДу необхідно ви знати та сприймати проституцію як працю, що обирається за особистим бажанням.

15–17 жовтня 2005 року у Брюсселі відбулась перша Європейська конференція робітників комерційного сексу, в роботі якої взяло участь понад 120 людей з усіх країн світу. Під час конференції було ухвалено Маніфест робітників комерційного сексу Європи. Червоною ниткою через цей документ проходить правова вимога співтовариства працівників комерційного сексу щодо свого вибору професії, особистості, здоров’я і соціального захисту. Маніфест визначає такі права, як:

1. Право на свободу від дискримінації.

2. Право на тіло.                                   

3. Право бути почутим.

4. Право на громадські об’єднання.

5. Право на свободу вільного пересування.

6. Насильство в комерційному сексі.

7. Насильство над молодими особами в секс-індустрії.

Під час конференції також було сформульовано вимоги до урядів національних країн щодо профілактики та охорони здоров’я працівників комерційного сексу, а саме:

• доступ до послуг охорони здоров’я для всіх мігрантів, котрі є працівниками комерційного сексу;

• доступ до програм обміну шприців та реабілітаційних програм від наркозалежності;

• доступ ВІЛ-інфікованих до відповідного лікування.

 

ДОПОМОГА ХВОРИМ НА СНІД ЧОЛОВІКАМ, ЯКІ МАЮТЬ СЕКС З ЧОЛОВІКАМИ.

З часу визнання факту епідемії ВІЛ в Україні прийнято вважати, що ми маємо справу із так званою концентрованою епідемією. Тобто, вірус стрімко поширюється й зосереджується у групах найвищого ризику щодо інфікування: серед споживачів ін’єкційних наркотиків, працівників секс бізнесу, чоловіків, що практикують секс з чоловіками (ЧСЧ). З трьох перерахованих груп найменш вивченою у контексті всіх аспектів епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні є остання — ЧСЧ.

Потрібно зауважити, що ЧСЧ — доволі широке поняття, що поєднує у собі чоловіків, які мають сексуальні стосунки з іншими чоловіками та можуть вважати себе гомо, бі- та навіть гетеросексуальними. Цей термін увійшов в обіг у 1994 р. та мав на меті окреслити групу чоловіків, об’єднаних певним способом сексуальної поведінки, а не ідентифікацією, себто ототожненням себе з тією чи іншою соціальною групою. Його також почали використовувати з огляду на те, що він пом’якшував стигматизацію гомосексуальних чоловіків, не пов’язуючи більше поширення ВІЛ винятково із геями.

До 2007 р. українські фахівці не мали у своєму розпорядженні вагомих даних, що підтверджували чи спростовували б високий рівень поширеності ВІЛ серед ЧСЧ в Україні. До 2005 р. офіційна статистика фіксувала одиниці випадків інфікування ВІЛ через статеві стосунки між чоловіками. Однак, вивчення поведінки представників цієї групи та пілотні епідеміологічні дослідження, вказували на те, що відсоток ВІЛ позитивних серед ЧСЧ в Україні є доволі високим25.

За даними дослідження 27, проведеного в 2007 році, серед соціальних факторів, що впливають на поширення ВІЛ-інфекції серед чоловіків-гомосексуалів, найбільш вагомими є дискримінація ЧСЧ в українському суспільстві взагалі і дискримінація ВІЛ-позитивних ЧСЧ у гей-спільноті, зокрема.

До психологічних факторів автори дослідження віднесли високий рівень стресу, його хронічний для багатьох ЧСЧ характер, протиріччя між знаннями, переконаннями і реальною сексуальною поведінкою. Це також неможливість для переважної більшості гомосексуалів в умовах зазначеної дискримінації вести нормальне сексуальне життя.

Разом із тим, за даними Міжнародного Альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні, ЧСЧ залишаються практично поза полем діяльності ВІЛ-сервісних організацій. «Станом на 1 січня 2007 р. лише чотири відсотки чоловіків, які практикують секс із чоловіками, були охоплені базовими профілактичними послугами» За оцінками експертів29, кількість ЧСЧ в Україні становить від 177 000 до 430 000, із них 40 973 живуть із ВІЛ. Це становить понад 16% усіх чоловіків, які, за тими ж оцінками, живуть з ВІЛ в Україні.

Що ж сприяє такому стрімкому поширенню ВІЛ серед ЧСЧ в нашій країні? Яка роль належить тут дотриманню прав представників цієї уразливої групи? Адже із 1991р. в Україні не існує статті Кримінального кодексу, за якою каралися б добровільні статеві стосунки між чоловіками, та й інші нормативно-правові акти не містять явних положень, що засуджували б стосунки між особами однієї статі. Однак це зовсім не означає, що права ЧСЧ в Україні не порушуються. Тут маємо зауважити:

ЧСЧ, як і представники будь-якої іншої групи, звісно, не мають особливих прав. Коли говоримо про дотримання прав ЧСЧ, то маємо на увазі, насамперед, гарантування представникам цієї групи таких самих прав, що їх мають усі громадяни України, а також належний захист від порушень чи обмежень у правах незалежно від сексуальної орієнтації.

Як свідчать результати опитування, найчастіше права ЧСЧ порушуються в інформаційній сфері. І стосується це не тільки розголошення інформації про особисте та інтимне життя таких осіб. Досить розповсюджені порушення права на доступ до інформації, що становить інтерес для них (зокрема, до тематичних друкованих періодичних видань), а також на розміщення оголошень про знайомства, проведення різноманітних заходів тощо. Одним із часто порушуваних прав осіб гомосексуальної орієнтації та осіб з трансгендерною ідентичністю є збір інформації про них працівниками правоохоронних органів, що здебільшого відбувається без відома таких осіб.

Саме ці питання на сьогоднішній день потребують додаткового регулювання на рівні законодавства.

Як свідчать опитування представників ЛГБТ спільноти України (гомосексуальні, бісексуальні та трансгендерні люди), достатньо поширеними є випадки порушення прав людини (в т.ч. перешкоджання в просуванні по службі, образа честі і гідності, аж до фізичного насилля) щодо громадян з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, які проходять військову службу.

На практиці також мають місце порушення прав осіб, які належать до ЛГБТ спільноти і здійснюють підприємницьку діяльність, пов’язані, перш за все, з упередженим ставленням посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Послуговуючись даними опитування представників ЛГБТ спільноти України, можна зробити висновок, що найчастіше такі порушення стосуються питань ліцензування, надання спеціальних дозволів та погоджень, участі у різноманітних тендерах органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо.

Не поодинокими є випадки, коли особи, що належать до ЛГБТ спільноти, в результаті протиправних дій інших осіб, позбавляються свого права власності на те чи інше майно. Трапляється це через дії правоохоронних органів (позбавлення особистого майна, вимагання і відбирання коштів), кровних родичів (позбавлення спадщини, привласнення майна, що належить партнерам на праві спільної сумісної чи часткової власності), роботодавців та їх представників (присвоєння частини заробітної плати, позбавлення премії та інших заохочень, присвоєння права інтелектуальної власності) та інших.

Найбільш серйозні проблеми через практику застосування чинного законодавства щодо соціального захисту та забезпечення виникають у одностатевих партнерів. Відсутність юридичного визнання прав таких партнерів призводить до неможливості скористатися пільгами та соціальними гарантіями, які надаються державою чи роботодавцями для своїх громадян і працівників, що мають традиційні сім’ї. Зокрема йдеться про відпустку по догляду за хворим членом сім’ї, пільгові путівки на бази відпочинку та в санаторії, страхування життя і здоров’я членів сім’ї, знижки на при дбання товарів та послуги тощо.

Поширеними є випадки, коли батьки, намагаючись перешкоди «гомосексуальній» чи іншій «нетрадиційній» схильності своєї дитини, обмежують її в можливості спілкуватися зі своїми знайомими, переглядають її кореспонденцію, втручаються в інші сфери її особистого життя і, врешті, позбавляють своєї підтримки та піклування. Достатньо розповсюдженою є практика, коли найближчі родичі, дізнаючись про «нетрадиційність» когось із своїх близьких (навіть повнолітніх і цілком дієздатних), відмовляються від спорідненості і рвуть будь-які зв’язки з ними. Безперечно, такі ситуації дуже важко врегулювати на рівні законодавства, однак, в такому разі, найсуттєвішим стає питання забезпечення майнових прав осіб з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, а також їх прав на опіку і піклування (а у визначених законодавством випадках і на утримання), спадкування тощо. Проте, саме цей аспект сімейних відносин залишається найменш урегульованим в чинному законодавстві.

Іншим суттєвим питанням, з приводу якого точаться численні дискусії, є визнання прав одностатевих партнерів, що спільно проживають та пов’язані спільним побутом. Визначальними у цьому випадку також є майнові права та інтереси таких осіб. І тут найважливішим є питання про визнання таких партнерів членами однієї сім’ї.

Одностатеві партнерства юридично виключені із соціального життя, що робить їх учасників абсолютно незахищеними перед законом. Відсутні реальні можливості представляти інтереси свого партнера у майнових, фінансових, медичних та інших відносинах; відсутня можливість спільно всиновлювати і виховувати дітей, а також користуватися відповідними пільгами та соціальними гарантіями; відсутні механізми захисту майнових та інших прав й інтересів кожного із партнерів у разі розірвання їх стосунків тощо.

Саме ці питання, а не визнання одностатевих чи інших «нетрадиційних» шлюбів, є першочерговими для врегулювання на рівні законодавства й, таким чином, гарантування захисту та реалізації особистих, майнових і соціальних прав осіб, що належать до ЛГБТ- спільноти України, у сфері сімейних правовідносин.

 

Відсутність правовстановлюючих норм у законодавстві також призводить до виникнення численних випадків порушення прав представників ЛГБТ- спільноти, які навчаються у вищих навчальних закладах України, що найчастіше проявляється у формі заниження оцінок, морального тиску чи незаконного відрахування з числа студентів.

Численні порушення спостерігаються й у сфері трудових правовідносин: відмови в прийомі на роботу та укладенні трудових договорів, звільнення з роботи, коли стає відомо при належність робітника до спільноти ЛГБТ. Іншими поширеними порушеннями прав осіб з нетрадиційною сексуальною орієнтацією у сфері трудових правовідносин, як показують результати опитувань, є: заниження розмірів заробітної плати порівняно з іншими працівниками, що виконують аналогічну чи подібну роботу; зміна чи погіршення умов праці; перешкоджання в просуванні по службі, професійному та кар’єрному рості; позбавлення премій та інших заохочень і пільг тощо. Отже, українське законодавство хоч і не передбачає прямої дискримінації громадян за ознакою сексуальної орієнтації, однак, можемо із певністю сказати, що воно створює чудові умови для існування і прогресування прихованої дискримінації, у тому числі й за цією ознакою.

Крім того, звернення громадян гомосексуальної орієнтації чи громадян з трансгендерною ідентичністю до правоохоронних органів та органів суду задля захисту або відновлення своїх прав, часто залишаються проігнорованими, а інколи стають основою для знущань і навіть переслідувань осіб, що потребують допомоги. Проте, такі порушення прав представників ЛГБТ спільноти більше зумовлені не толерантним ставленням до них з боку суспільства, а не існуючими прогалинами та недоліками чинного законодавства.

 

ДОПОМОГА ХВОРИМ НА СНІД ДІТЯМ ТА МОЛОДІ, ЩО ЖИВУТЬ ТА ПРАЦЮЮТЬ НА ВУЛИЦІ.

Допоки в Україні не існує офіційної статистики щодо кількості дітей та молоді, що живуть чи працюють на вулицях, не існує і національного консенсусу щодо оцінки чисельності такої соціальної групи, але з впевненістю можливо стверджувати, що чисельність таких дітей значно збільшилась за останні 17 років. Багато з цих дітей та молодих людей є особливо вразливими до ВІЛ-інфекції та інших інфекційних хвороб, особливо таких, що передаються статевим шляхом, вразливі також до туберкульозу та гепатиту, та до того ж велика кількість осіб з групи ризику має поведінку, що підвищує ризик захворювання на ВІЛ/СНІД. Представлена група є дуже важливою у контексті запобігання переносу ВІЛ-інфекції до основної маси населення та потребує спеціального захисту та підтримки.

Діти та молодь, що живуть чи працюють на вулиці, представлені тими, хто: 1) не має контактів з їхніми сім’ями та живуть у тимчасових приміщеннях; 2) підтримує контакти зі своїми сім’ями, але проводять більшість часу на вулицях, 3) мешкає в тимчасових притулках чи подібних до них установах; 4) формально проживає у дитячих притулках, але за тих чи інших обставин втік і тепер мешкає на вулицях.

У цьому розділі будуть розглянуті усі описані групи; багато дітей та молодих людей в Україні переживають постійні приниження та ризики пов’язані з захворюванням на ВІЛ упродовж їх життя, потребую чи вирішення їх проблем через постійне існування послуг.

До появи на початку 1990х років феномену «вуличних» дітей та молоді призвели негативний вплив системи радянського соціального захисту та системи захисту дітей (як, наприклад, відокремлення від родин мільйонів дітей) та перехідного періоду, що послідкував за розпадом Радянського Союзу (знекровлені системи охорони здоров’я та соціальних послуг, зростання рівня нових епідемій, зростання бідності та ризикованої поведінки, намагання дати раду новому життю).

Зараз, за різними оцінками, в Україні кількість дітей вулиці коливається від 30 до 100 тисяч. Найостанніші розрахунки Міністерства охорони здоров’я України (МОЗ), які використовувались задля підрахунку того, як багато дітей та підлітків віком від 10 до 18 років, що живуть на вулиці, знаходяться під ризиком захворювання на ВІЛ та потребують обслуговування, вказують на 115 тисяч дітей та підлітків.

Більшість у цій групі становлять хлопці до 18 років. Вони переважно мають низький рівень освіти, багато проблем зі здоров’ям, більшість пережили важку травму, що включає в себе насильство, образи чи експлуатацію (трудову, сексуальну).

Багато з дітей та молодих людей мають підвищений ризик інфікування ВІЛ через такі чинники, як:

1) нехтування та приниження з боку батьків або вихователів, які збільшують ризик втечі таких дітей з дому. Опиняючись на вулиці, діти починають поводитися досить ризиковано і вважать таку ситуацію кращою за подолання проблем, що ви никли вдома;

2) ризиковану, щодо зараження на ВІЛ поведінку, близькі до дитини люди (батьки, брати чи сестри, однолітки) видають таку поведінку за «норму» і можуть навіть заохочувати дитину до схожої поведінки;

3) розміщення дітей у закладах, де немає змоги для адекватного догляду за ними, що породжує нестачу необхідних життєвих навичок, збільшує ризик стати жертвою торгівлі людьми, збільшує ризик втечі дитини із закладу на вулицю;

4) втрата батьків через СНІД чи через захворювання, пов’язані із ВІЛ/СНІДом;

5) ув’язнення (у пенітенціарних закладах широко поширені інфекційні захворювання, існує примушування до сексуальних стосунків та вживання наркотиків, особливо молодими чоловіками, та обмежений доступ до запобігання ВІЛ та лікування);

6) бідність (нестача засобів для існування змушує молодих дівчат та жінок надавати сексуальні послуги за гроші, в обмін на товари чи кращі умови життя;

7) маргінальне становище певних етнічних груп, що часто мають обмежений доступ до навчання, системи охорони здоров’я та інших служб захисту. Є свідчення того, що сім’ї подекуди «здають на прокат» своїх дітей задля жебракування на вулицях чи занять кишеньковими крадіжками;

8) супутні інфекції (такі як туберкульоз та гепатити В і С, хвороби, що передаються статевим шляхом), які можуть збільшити вірогідність передачі ВІЛ статевим шляхом.

Серед дітей та молодих людей, що живуть на вулицях та знаходяться під найбільшим ризиком захворювання на ВІЛ, слід назвати:

1) дівчат та юнаків, що вживають ін’єкційні наркотики та використовують не стерильне обладнання;

2) хлопчиків та молодих чоловіків, що практикують незахищений анальний секс з чоловіками.

3) дітей та молодь, втягнутих у комерційний секс;

4) молодь, яку експлуатують задля надання сексуальних послуг чи яких примушують до занять сексом (зокрема жертви торгівлі людьми задля сексуальної експлуатації);

5) молоді чоловіки, що практикують незахищений секс з працівниками комерційного сексу.

Дослідження засвідчують, що дітям та молоді, які живуть і працюють на вулиці, властиві такі риси:

1) низький рівень обізнаності та фактичних знань стосовно ВІЛ/СНІДу, чому, зокрема сприяє поширена серед підлітків думка, що вони є «невловимими», віра в те, що вони не можуть бути інфікованими будь-якою з хвороб;

2) нездоровий спосіб життя та слабкі пошуки підтримки (деякі діти бояться доступу до послуг через широко поширену стигму та дискримінацію, решта — позбавлена доступу до послуг через нестачу грошей на транспорт чи незаконні вимоги плати за послуги);

3) небезпечне вживання ін’єкційних наркотиків;

4) небезпечна сексуальна поведінка (порівняно зі своїми однолітками представники цієї групи рано вступають у сексуальні контакти і часто змінюють партнерів, секс для них відіграє важливу роль своєрідного обов’язку та методу розслаблення.

Дані свідчать, що презервативами користуються рідко і майже третина всіх опитаних повідомили, що за секс вони отримують гроші, товари, наркотики). Аналізуючи доступні свідчення щодо виконання Україною своїх зобов’язань стосовно запровадження та захисту прав та добробуту «дітей вулиці», можна зробити висновок, що з того часу, як у 2002 році Україною за сприяння міжнародних партнерів було розпочато чимало ініціатив задля покращення захисту дітей, країна ще й досі не досягла успіху у захисті прав найбільш уразливих груп та груп ризику.

Цей факт був визнаний урядом Україні у спеціальній доповіді. На цьому наголошував і незалежний експерт ООН з питань захисту прав дітей, котрий відвідав Україну у 2006 році: «Україні потрібно суттєво посилити свій підхід до захисту дітей, інакше у майбутньому вона зіткнеться із негативними наслідками для майбутніх поколінь».

 

СТИГМА І ДИСКРИМІНАЦІЯ, АСОЦІЙОВАНІ З ВІЛ/СНІДОМ.

Стигма (лат. stigma — тавро) — дискредитація індивіда через приписування йому соціально негативних рис, характеристик, які сприймаються в певному середовищі як принизливі, спричиняють негативні суб’єктивні переживання.

Від моменту виявлення перших випадків ВІЛ-інфекції, люди, які живуть з ВІЛ, майже одразу стали об’єктами стигми. Стигматизація — це процес приписування людині чи групі осіб ознак стигми.

Стигма, асоційована з ВІЛ/СНІДом, означає упередженість, нехтування, дискредитацію та дискримінацію людей, котрі сприймаються як такі, що живуть з ВІЛ/ СНІДом. Ця стигма стосується як окремих осіб, так і груп і спільнот, з якими вони асоціюються.

Стигма, асоційована з ВІЛ/СНІДом, має різні прояви у різних країнах:

• неприйняття та уникання людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом;

• дискримінація людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом;

• примусове тестування на ВІЛ без попередньої згоди та дотримання конфіденційності з подальшим гонінням;

• насильство над людьми, які сприймаються як такі, що живуть з ВІЛ-інфекцією;

• ізоляція людей, які живуть з ВІЛ.     

Джерела походження стигми, асоційованої з ВІЛ/СНІДом:

1) прагматичний острах ВІЛ/СНІДу як хвороби (Стигма, пов’язана з цим, випливає із здатності інфекції передаватися та летальних наслідків ВІЛ-інфекції; вона виражає страх та уявлення, що зазвичай пов’язуються із будь-яким інфекційними та летальним захворюванням. Можливо, найкраще це можна проілюструвати досвідом перших етапів епідемії, коли люди, які інфікувалися ВІЛ через переливання крові, порівняно з споживачами ін’єкційних наркотиків, певний час зазнавали не такої вираженої стигматизації з боку суспільства. З посиленням епідемії більшість з них зазнали уникання та ізоляції через побоювання щодо передачі ВІЛ побутовим шляхом);

2) символічне асоціювання ВІЛ/СНІДу та груп, у яких виявлено значну поширеність ВІЛ інфекції (Ця стигма являє собою ніщо інше як використання захворювання для того, щоб виразити ставлення до груп, з яким воно асоціюється та поведінки через яку інфекція передається. У Америці прикладом такої соціальної групи є насамперед люди гомосексуальної орієнтації, в деяких інших країнах, у тому числі в Україні, — споживачі ін’єкційних наркотиків та працівники секс-бізнесу).

Дискримінація (лат. discriminatio — розрізнення) — обмеження прав і свобод людини, при якому проводиться розрізнення між людиною та іншими людьми, що призводить до несправедливого до неї ставлення на підставі того, що вона належить, або вважається, що належить, до певної групи.

Дискримінація має різні рівні:

• політичний (державні структури);

• соціальний (приватні, громадські організації, установи, інші суспільні інститути);

• індивідуальний/міжособистісний (окремі особи).

До порушення особливих прав ЛЖВ та вразливих до ВІЛ груп приводить, зокрема, брак поінформованості серед посадових осіб та пересічних громадян, недосконалість законодавства, бідність, екологічні негаразди, негативна громадська думка, політична нестабільність, правовий нигілізм тощо, тобто безліч чинників та їх комбінацій, які іноді навіть важко встановити.

Стигма і дискримінація негативно впливають на якість життя людей з ВІЛ (соціальна захищеність, задовільне фізичне самопочуття, задоволення духовних потреб, задоволення потреб у спілкуванні, психічне благополуччя та реалізація і саморозвиток особистості). Отже, протидія стигмі та дискримінації, порушенню прав ВІЛ-позитивних та уразливих до ВІЛ людей має спиратися не тільки на виявлення та усунення причин їх виникнення, але й на протидію тому, що негативно впливає на складові якості життя.

Тепер на перше місце в вирішенні проблеми виходять інші чинники, а саме:

• соціально-психологічна адаптація ЛЖВ;

• ліквідація підстав до зовнішньої стигми ЛЖВ ;

• накопичення вагомої бази прецедентів захисту та їх широке оприлюднення;

• створення мережі персонального правозахисного патронату ЛЖВ.

Правозахист вразливих груп ЛЖВ не носить свідомо прагматичний характер, це здебільшого моральний обов’язок суспільства, яке прагне до гармонійного розвитку та в змозі звітувати перед власним сумлінням, що воно зробило все можливе, щоб кожний індивідуум зміг максимально реалізуватися в житті і не відчувати наслідків стигми до себе через своє тяжке захворювання.

 

ПРОБЛЕМА ВІЛ В МІСЦЯХ УВ’ЯЗНЕННЯ, ДОПОМОГА ХВОРИМ НА СНІД.

До 1997 року політика пенітенціарної системи України по відношенню до ВІЛ-інфекції базувалась на примусовому обстеженні та ізоляції ВІЛ-інфікованих. Така стратегія відповіді на епідемію ВІЛ не могла вирішити проблему ВІЛ-інфекції в тюрмах. Починаючи з квітня 1997 року, пенітенціарна система України відмовилась від обов`язкового тестування ув`язнених на антитіла до ВІЛ та ізоляції інфікованих. В результаті реалізації нової стратегії профілактики ВІЛ-інфекції вдалося зняти соціальну напругу, яка мала місце в соціумі пенітенціарної системи, значно підвищити рівень знань про ВІЛ/СНІД, шляхи передачі вірусу і методи профілактики. Динаміка зростання кількості ВІЛ-інфікованих в пенітенціарній системі України не відрізняється від інших країн і, безумовно, пов’язана з епідемічною ситуацією в державі. Найбільш серйозні проблеми, які можуть визначати майбутнє пенітенціарної медицини в зв`язку з наявністю ВІЛ-інфекції, це: - неможливість внаслідок обмеженого фінансування забезпечити лікування зростаючої кількості хворих на СНІД, а також добровільне тестування і проведення епідеміологічного моніторингу.

 - сумнівна ефективність інформаційних програм у зв’язку з неможливістю забезпечити презервативами і дезінфікуючими засобами осіб, які утримуються в закладах. Найбільш імовірне фінансування з державного бюджету в найближчий час можливе тільки на харчування, проведення першочергових протиепідемічних засобів, надання медичної допомоги хворим на інфекційні захворювання, симптоматичне лікування хворих на СНІД. Це першочергові потреби. Покриття витрат на профілактичні засоби проти ВІЛ-інфекції із бюджетних коштів лишається на найближчий час сумнівним.

 

ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДЕЙ, УРАЖЕНИХ ВІЛ/СНІДОМ: МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ПРАВ ЛЮДИНИ.

Однак є і позитивні зміни. До останнього часу АРВ-терапія не була доступною ВІЛ-позитивним ув’язненим, що було порушенням прав людини. Зараз ситуація змінюється. З кінця 2005 року почався процес, який дозволяє сподіватися, що АРВ-терапія поступово стає доступною в тюрмах вже з початку 2007 року. Питаннями запровадження АРВ-терапії до використання в тюрмах займається Державний департамент України з питань виконання покарань разом з МОЗ України. ВІЛ/СНІД продовжує поширюватись у світі на тлі зростаючих викликів щодо прав людини як на національному, так і на глобальному рівнях. При цьому з поширенням епідемії в усіх частинах світу спостерігається ескалація порушень прав та основних свобод, що пов’язані з ВІЛ. Епідемія ВІЛ супроводжується дискримінацією певних категорій людей: маргінальних груп суспільства або тих, чия поведінка вважається ризикованою в силу їх стилю життя, етнічного походження, сексуальної орієнтації, статі чи соціальних ознак, що мають негативну суспільну оцінку в певному середовищі.

Наразі Представництво ООН в Україні приєднується до тих сил, що протидіють явищу дискримінації ЛЖВ. Є кілька суттєвих причин, через які ми підносимо питання прав ЛЖВ та протидіємо дискримінаційній практиці щодо них.

По-перше, захист прав людини є надзвичайно важливим для забезпечення ефективної правової відповіді на ВІЛ/СНІД, що вимагає реалізації всіх прав людини: громадянських, політичних, а також економічних, соціальних і культурних прав.

По-друге, дискримінація загрожує справедливому розподілу доступу до послуг ВІЛ сервісу (профілактики та догляду, зокрема забезпечення ліками), розробці вакцин для специфічних потреб ЛЖВ.

По-третє, ефективна відповідь на епідемію ВІЛ/СНІД передбачає встановлення відповідальності державних органів, реформування нормативно-правової бази та служб підтримки, а також розвиток сприятливого оточення для ЛЖВ і вразливих до ВІЛ/СНІДу груп людей.

Свого часу визнання того, що міжнародне право поширюється на всі правовідносини у сфері ВІЛ/СНІДу, а держави несуть основну відповідальність за забезпечення охорони здоров’я та добробуту ЛЖВ, стало важливою віхою у світовій практиці протидії наростаючій епідемії.

Через особливу важливість цього документу наведемо короткі витяги із цих Керівних принципів.

Принцип 1: держави повинні створити ефективні національні механізми відповіді на ВІЛ/СНІД, що забезпечить скоординований, колективний, прозорий та підзвітний підхід, політику та програми реагування на ВІЛ/СНІД на всіх рівнях управління.

Принцип 2: держави через політичну та фінансову підтримку повинні забезпечити проведення консультацій на рівні громад на всіх стадіях вироблення політики, виконання та оцінки результативності програм у сфері ВІЛ/СНІДу, а також надати можливість для громадських організацій ефективно здійснювати свою діяльність, у тому числі у сфері етики, права та прав людини.

Принцип 3: держави повинні переглянути та реформувати законодавство у сфері охорони громадського здоров’я таким чином, щоб воно давало змогу адекватно вирішувати проблеми громадського здоров’я, що виникають у зв’язку з ВІЛ/СНІДом, з тим, щоб положення цього законодавства, що застосовуються до хвороб, які передаються випадково, не застосовувались необґрунтовано стосовно ВІЛ/СНІДу, і щоб зазначене законодавство відповідало міжнародним зобов’язанням у сфері прав людини.

Принцип 4: держави повинні переглянути та реформувати кримінальне законодавство та пенітенціарні (виправні) системи, щоб вони відповідали міжнародним зобов’язанням у сфері прав людини, не використовувались неправильно в контексті ВІЛ/СНІДу і не були спрямовані проти вразливих груп населення.

Принцип 5: держави повинні ухвалити чи посилити антидискримінаційні та інші охоронні закони, які б захищали від дискримінації у державному та приватному секторах уразливі групи, людей які живуть з ВІЛ/СНІДом, та тих, що мають інвалідність; забезпечували б недоторканність приватного життя, конфіденційність і дотримання етичних норм при проведенні досліджень на людині; робили б акцент на вихованні та примиренні й передбачали швидке та ефективне застосування адміністративних і цивільно-правових засобів захисту.

Принцип 6: держави повинні ухвалити законодавство з метою регулювання питань, пов’язаних з товарами, послугами та інформацією щодо ВІЛ, маючи на увазі забезпечити широку доступність якісних профілактичних заходів та послуг, належне інформування про лікувально-профілактичні аспекти ВІЛ, догляду, а також безпечне і ефективне лікування за доступними цінами.

Принцип 7: держави повинні створити та підтримувати служби правової підтримки, які інформуватимуть людей, уражених ВІЛ/СНІДом, стосовно їх прав, надаватимуть безплатні юридичні послуги з метою забезпечення дотримання цих прав, накопичуватимуть досвід роботи з правових аспектів проблем, пов’язаних з ВІЛ, та використовуватимуть на доповнення до судів такі правозахисні структури, як міністерства юстиції, омбудсмени, відділи з розгляду скарг з питань здоров’я та комісії з прав людини.

Принцип 8: держави у співпраці громадськістю та при її посередництві повинні забезпечити сприятливе та стимулююче середовище для жінок, дітей і інших вразливих груп шляхом усунення упередженості та нерівності, що породжують цю вразливість, забезпечення діалогу з населенням, створення спеціальних соціальних служб та служб охорони громадського здоров’я, а також через підтримку вразливих груп населення.

Принцип 9: держави повинні підтримувати широке та перспективне розповсюдження творчих виховних, навчальних та інформаційних програм, призначених для того, щоб дискримінація та остракізм, що асоціюються з ВІЛ/СНІДом, були замінені розумінням та співчуттям.

Принцип 10: держави повинні забезпечити розробку урядовими органами та приватним сектором кодексів (правил) поведінки з питань ВІЛ/СНІДу, що втілюють принципи прав людини у кодекси професійних обов’язків та практики, що доповню вались б механізмами забезпечення їх дотримання.

Принцип 11: держави повинні створити контрольні механізми з метою гарантування захисту прав людини, пов’язаних з ВІЛ, зокрема права людей, які живуть з ВІЛ/ СНІДом, їх сімей та громад.

Принцип 12: держави повинні співпрацювати з усіма відповідними програми та установами системи ООН, у тому числі з ЮНЕЙДС (UNAIDS) у справі обміну знаннями та досвідом з проблематики захисту прав людини, пов’язаних з ВІЛ/СНІДом, а також створювати ефективні механізми захисту прав людини в контексті ВІЛ/СНІДу на міжнародному рівні.

У цьому виданні переважно йдеться про застосування міжнародних прав людини у національному, українському контексті. Проте, як відомо, відповідно до Ст. 9 Конституції України міжнародні правові угоди, ратифіковані Верховною Радою України, мають статус національного права.

Нагадаємо права, які визначені міжнародним законодавством і які можуть бути використані представниками громади ЛЖВ (перелік не є вичерпним):

• на недискримінацію, рівний захист та рівність перед законом;

• на життя;       

• на можливий найвищий стандарт фізичного та психічного здоров’я;

• на свободу та безпеку особи;

• на свободу пересування;

• на пошук притулку та його використання;

• на особисте життя;

• на свободу думки і слова; на вільне отримання і передачу інформації;

• на свободу зібрання;

• на працю;

• на шлюб та створення сім’ї;

• на рівний доступ до освіти;

• на адекватний стандарт рівня життя;

• на соціальний захист, допомогу та добробут;

• на користування науковим прогресом та його перевагами;

• на участь в громадському та культурному житті;

• на свободу від катування та жорстокого, нелюдського чи принижуючого ставлення чи покарання.

Це ті права, які держави, зокрема й уряд України, повинні поважати, захищати та створювати умови для їх дотримання.

Давайте детальніше розглянемо деякі права, у тому числі права уразливих груп, які частіше зазнають дискримінації.

Право на недискримінацію, рівний захист та рівність перед законом Міжнародне законодавство з прав людини гарантує свободу від дискримінації на підставі раси, кольору, статі, мови, релігії, політичних чи інших поглядів, національного чи соціального походження, народження чи іншого статусу.

Комісія з прав людини (зараз Рада з прав людини) підтвердила, що «інший статус» включає й стан здоров’я, зокрема ВІЛ-позитивний статус. Це означає, що держави повинні не допускати дискримінації стосовно ЛЖВ або вразливих до ВІЛ груп на ґрунті їх реального чи уявного ВІЛ-позитивного статусу.

Права жінок та ВІЛ/СНІД Конвенція щодо ліквідації всіх форм дискримінації жінок зобов’язує держави учасниці звернути увагу на всі аспекти дискримінації за статевою ознакою в законодавстві, політиці та практиці. Від держав також вимагається здійснити належні заходи зі зміни соціальної та культурної моделей поведінки, що базуються на ідеях домінування/приниження та стереотипних ролях чоловіків та жінок. Комітет з ліквідації дискримінації відносно жінок (CEDAW), який стежить за дотриманням Конвенції, наголошує на зв’язку між репродуктивною роллю жінок, їх вторинною соціальною позицією та підвищеною вразливістю до ВІЛ-інфекції.

Захист прав жінок і дівчат є надзвичайно важливим. Це включає право жінок на прийняття вільного від насильства і дискримінації та відповідального рішення щодо питань, пов’язаних з їх сексуальністю, включаючи статеве та репродуктивне здоров’я. Заходи із ліквідації сексуального насильства та примусу жінок в сім’ї і в громадському житті не лише захищають жінок від порушень їх прав, але також від інфікування ВІЛ, що може статися унаслідок насильства.

Права дітей та ВІЛ/СНІД Конвенція про права дитини ввела в міжнародний обіг визначення дитини як «кожної людини у віці до 18 років, за винятком коли відповідно до законодавства, яке застосовується до дитини, повноліття досягається раніше». Конвенція підтверджує, що на дітей розповсюджуються багато прав, що захищають дорослих (зокрема, право на життя, недискримінацію, особисту недоторканість, свободу та безпеку, особисте життя, притулок, самовираження, зібрання та об’єднання, освіту та здоров’я), доповнення до визначених Конвенцією особливих прав дітей.

Чимало з цих прав є доречними до профілактики ВІЛ/СНІДу, турботи про дітей та їх підтримку. Наприклад, свобода від нелегального переміщення, зайняття проституцією, сексуальної експлуатації, сексуального зловживання, оскільки сексуальне насильство відносно дітей підвищує їх вразливість до ВІЛ. Право на пошук, отримання та передачу інформації та ідей всіх видів, а також право на освіту забезпечують дітей правом на передачу та отримання інформації, пов’язаної з ВІЛ, що потрібно для уникнення інфікування та в разі інфікування — життя з ВІЛ-позитиним статусом.

Право на спеціальний захист і допомогу в випадку коли дитина втратила батьків, включаючи альтернативну турботу та захист шляхом усиновлення, захищають дітей, якщо вони осиротіли через ВІЛ/СНІД.

Право на шлюб та створення сім’ї Право на шлюб та створення сім’ї передбачає право «повнолітніх чоловіків та жінок, без обмежень за ознаками раси, національності чи релігії… на шлюб та створення сім’ї». Воно означає можливість користуватись рівними правами до шлюбу, під час шлюбу та його припинення і спонукує держави до захисту сім’ї як «природної основної групової частини суспільства».

Це право порушується, якщо національне законодавство встановлює обов’язкове дошлюбне тестування на ВІЛ або передбачає як передумову для укладання шлюбу на явність довідки про ВІЛ-негативний статус.

Примусові аборти чи стерилізація ВІЛ-позитивних жінок порушують право на створення сім’ї, а також право на свободу та особисту недоторканість. Жінки повинні бути забезпечені точною інформацією щодо ризику передачі вірусу немовляті і повинні мати змогу приймати добровільне та інформоване рішення стосовно народження дитини.

І нарешті, заходи із забезпеченню рівних прав жінок в сім’ї є необхідними для допомоги жінкам у формуванні безпечних сексуальних стосунків з їх чоловіками/ партнерами або ж припиненні стосунків у разі неможливості відстояти права.

Право на працю «Кожен має право на працю…(та) справедливі і прийнятні умови праці». Право на працю передбачає право кожної особи на доступ до зайнятості без жодних переду мов, за винятком необхідної професійної кваліфікації.

Це право порушується у разі, коли заявник чи працівник зобов’язаний пройти обов’язкове тестування на ВІЛ, отримує відмову у працевлаштуванні або пільгах для працівників через позитивний результат тестування. Держави повинні забезпечити, щоб ВІЛ позитивні люди мали право працювати настільки довго, наскільки вони зможуть виконувати виробничі обов’язки. Після цього, як і при інших захворюваннях, ЛЖВ мають бути забезпечені обґрунтованим пристосуванням до ситуації (полегшенням умов праці), аби вони могли продовжувати працювати якомога довше. Їм має надаватись рівний доступ до існуючих систем підтримки у зв’язку із хворобою та непрацездатністю. Заявник чи працівник не повинен розголошувати свій ВІЛ-статус роботодавцю чи страховій організації.

Обов’язком держави є попередження всіх форм дискримінації на робочому міс ці, зокрема через ВІЛ-позитивний статус. Це стосується й приватного сектора.

Право на адекватний стандарт рівня життя Стаття 25 Загальної декларації прав людини визначає, що «кожен має право на адекватний стандарт рівня життя щодо здоров’я та добробуту власного і сімейного, включаючи їжу, одяг, житло, охорону здоров’я та необхідну соціальну підтримку, в тому числі в разі безробіття, хвороби, непрацездатності, вдівства, похилого віку чи іншого браку засобів існування в умовах за межами його можливостей». Використання права на адекватний стандарт рівня життя є суттєвим для зменшення вразливості до ВІЛ та наслідків інфікування. Це стосується й забезпечення потреб ЛЖВ та їх сімей, які втрачають добробут через ВІЛ/СНІД, зазнають дискримінації, що може завершитись безробіттям, втратою житла та бідністю. Тому коли держави, розподіляють суспільні ресурси і визначають пріоритети у наданні послуг, то ЛЖВ та люди зі схожими умовами та непрацездатністю повинні вважатись пріоритетною групою, оскільки вони зазвичай мають складні життєві обставини.

Право на освіту Стаття 26 Загальної декларації прав людини визначає, що «кожен має право на освіту. Освіта повинна бути направлена на всебічний розвиток особистості та на зміцнення поваги до прав людини та основних свобод. Вона має підтримувати розуміння, терпимість та дружбу». Це право містить три компонента, які застосовуються у контексті ВІЛ/СНІДу. Насамперед, діти та дорослі мають право на отримання освіти, пов’язаною з ВІЛ, особливо стосовно профілактики та догляду. Доступ до інформації з проблематики ВІЛ є життєво важливим компонентом програм ефективної профілактики та догляду. Держава має забезпечити включення інформації щодо ВІЛ/ СНІДу до шкільних та позашкільних начальних програм, спираючись на культурні та релігійні традиції. Надання інформації дітям не повинно вважатись підтримкою ранніх статевих експериментів. Як свідчать дослідження, це переносить на пізніший термін початок сексуальної активності.

Право на свободу та безпеку особи Стаття 9 Міжнародної конвенції про громадянські та політичні права передбачає, що «кожен має право на свободу та особисту безпеку. Ніхто не повинен випадково заарештовуватись чи затримуватись. Ніхто не повинен позбавлятись свободи, окрім як за законних підстав та відповідно до закону».

Право на свободу та безпеку особи, таким чином, не повинно безпідставно порушуватись на підставі ВІЛ-позитивного статусу через використання таких засобів як карантин, утримання в спеціальних місцях чи ізоляція. Охорона громадського здоров’я не може слугувати виправданням для такого позбавлення свободи. Навпаки, інтереси громадського здоров’я виграють від залучення ЛЖВ до економічного і суспільного життя.

Право на особисте життя Стаття 17 Міжнародної конвенції про громадянські та політичні права визначає, що «ніхто не повинен зазнавати волюнтаристське, незаконне втручання в особисте життя, сім’ю, житло чи кореспонденцію, так само як і незаконних нападів на честь та репутацію. Кожен має право на правовий захист проти подібного втручання чи нападів». Право на особисте життя передбачає обов’язок поважати приватне життя, зокрема, поінформовану згоду щодо тестування на ВІЛ та нерозголошення інформації, збереження конфіденційності всієї інформації щодо ВІЛ‑статусу особи. Збереження конфіденційної інформації є особливо важливим у контексті ВІЛ/ СНІДу, по-перше, з огляду на специфіку тестування на ВІЛ і, по-друге, через стигму та дискримінацію у разі розголошення позитивного результату тестування. Суспільство має бути зацікавлене в дотриманні права на збереження приватної інформації, аби люди відчували себе безпечно та комфортно у разі використання лікувально-профілактичних послуг. Охорона громадського здоров’я не може слугувати виправданням обов’язкового тестування на ВІЛ чи реєстрації, за винятком випадків донорства крові та органів. Вся інформація щодо отриманих результатів тестування донорської крові чи тканин повинна зберігатись із суворим дотриманням конфіденційності.

Цей короткий перелік прав, що можуть бути захищені на підставі міжнародного законодавства з прав людини, слід використовувати для виявлення порушень у державній політиці або діях представників правоохоронних органів, органів освіти чи охорони здоров’я та проведення конструктивного діалогу з урядом чи іншими структурами щодо захисту прав ЛЖВ, які порушуються.

Запропоноване видання слугує тій же меті. Воно допомагає виявляти порушення прав людини та надає інформацію для виправлення ситуації. Наразі міжнародне законодавство з прав людини пропонує ЛЖВ ефективний механізм для допомоги, а будь-якому професіоналу та урядовцю — підходи до того, як відповісти на виклик, що його кинула Україні пандемія ВІЛ.

 

ПРАВА ЛЮДИНИ ХВОРОЇ НА ВІЛ/СНІД ЗАХИЩЕНІ УКРАЇНСЬКИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ.

Всі люди повинні мати права та свободи, хоч нерідко виникає спокуса позбавити певні категорії людей їх прав повністю або частково. Чи не схильні ми вважати, наприклад, що ті, хто скоїли злочини або ігнорували права оточуючих людей повинні бути обмежені в правах? Але ж якщо спробуємо позбавити прав певну групу людей, то тим самим ми загрожуємо нашій власній людяності.

Епідемія ВІЛ/СНІДу стала глобальною перевіркою на людяність, повагу до прав людини, терпимість, гуманізм, фактично тим глобальним викликом, який визначає рівень нашої цивілізації.

Якщо права людини перебувають в центрі національної відповіді на епідемію ВІЛ/СНІДу, то вразливість до ВІЛ інфекції зменшується, а ВІЛ позитивні люди можуть жити з гідністю, залишаючись активними членами суспільства, створюючи і примножуючи національне багатство.

Якщо ж права людини не поважають і не захищають, ризик інфікування ВІЛ значно зростає, а ВІЛ позитивні люди потерпають від дискримінації, не можуть реалізувати власний потенціал і внаслідок цього перетворюються на тягар для суспільства.

В Україні права людини закріплені законодавчо. Насамперед, це зроблено в другому розділі Конституції «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». На прикладі деяких з конституційних прав спробуємо пояснити їх значення для людей, які живуть з ВІЛ.

Наша держава є учасником міжнародних угод, що регламентують питання прав людини та ВІЛ/СНІДу. Ще 1991 року Верховна Рада ухвалила закон «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», а згодом уряд розробив національну концепцію та програму з протидії епідемії. Зараз триває формування нової урядової програми — на 2009–2013 роки.

Створено координаційні комітети при Президенті України та при Кабінеті Міністрів.

Розвинуто мережу громадських організацій, які на місцевому, регіональному та загальнодержавному рівнях опікуються питаннями боротьби з епідемією ВІЛ/СНІДу.

Унаслідок цих дій відчуваються позитивні зрушення у важливих питаннях: запровадження замісної підтримуючої та антиретровірусної терапії, впровадження програм зменшення шкоди, попередження вертикальної трансмісії ВІЛ (від ВІЛ-позитивної матері до дитини) та ін.

Наважусь сказати, що в Україні сьогодні достатньо ресурсів (зокрема фінансових) для ефективної протидії епідемії. Разом з тим, «віз і нині там». Адже СНІД за лишається серед найбільших загроз національного масштабу. То чого ж нам бракує?

 На мою думку, відданості та прагматизму.

Відданість — це коли віриш в те, що робиш, і робиш те, в що віриш. В нашій державі значна частина «борців» з ВІЛ/СНІДом є, в кращому випадку, заробітчанами, а в гіршому — імітаторами. І перших, і других мало хвилює доля України.

Прагматизм — це рішучість та вміння досягати потрібного результату при мінімальних витратах ресурсів (енергії, часу, фінансів…). Про те, як подекуди ми використовуємо наявні ресурси, краще помовчати… Права людини є складовою як відданості, так і прагматизму. Дотримання прав людей, які живуть із ВІЛ/СНІДом, а також представників уразливих до ВІЛ груп повинно стати одним із пріоритетів політики протидії епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні. Адже на нинішньому етапі:

• найуразливіші до ВІЛ групи отримують обмаль уваги на національному рівні;

• ефективні програми профілактики ВІЛ, лікування та підтримки ВІЛ-позитивних людей перебувають під постійною загрозою зриву;

• захист прав людини розглядається як захист громадського здоров’я;         

• ВІЛ/СНІД є надзвичайно складним викликом суспільству, потребує належного реагування;

• підхід до епідемії ВІЛ/СНІДу з позицій прав людини підтвердив свою ефективність у багатьох країнах;

• всупереч численним обіцянкам і проголошеним намірам протидії епідемії ВІЛ/ СНІДу на практиці бракує реальних дій, що ґрунтуються на повазі до прав людей.

Джерела інформації :

1. Андрейчин М. А. Біоетика та духовні засади медичної допомоги інфекційним хворим. // Здоров`я України. №6 (259)., с. 54-55

2. Біоетика / Переклад з італійської В.Й. Шовкун: Підручник.- Львів: Видавництво ЛОБФ “Медицина і право“ , 2007, 672с.

3. Біомедична етика (під ред. В. И. Покровского і Ю.М.Лопухина). М., «Медицина», 2002., з. 121-138.

4. Виклик та подолання: ВІЛ/СНІД та права людини в Україні/ за ред.. Скурбіті Алана. – Київ, 2008. – 191с