ІСТОРІЯ І ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ БІОЕТИКИ.

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ БІОЕТИКИ.

ОСНОВНІ ПРАВИЛА БІОЕТИКИ ТА БІОБЕЗПЕКИ.

Сучасний стрімкий розвиток біологічної науки відкрив принципово нові методи лікування хворих, відтворення організмів, нові можливості в розвитку біотехнологій. Коло проблем, що вимагають розгляду з позицій біоетики включає зокрема біоетику допоміжних репродуктивних технологій і профілактики вроджених вад розвитку; біоетичні аспекти клінічних випробувань, реєстрації нових лікарських засобів і медичних технологій; етичні аспекти клінічної практики; експерименти на тваринах і альтернативні методи досліджень у біології й медицині; екологічну етику і безпеку сільськогосподарської продукції.

За останні 10 років розвинулася прогностична медицина, яка дозволяє на підставі генетичного коду (профілю усіх генів людини) передбачити не тільки стан здоров’я людини, а й те, як буде розвиватися хвороба і як можна запобігти негативним ефектам, мутаціям у генах. Пренатальне обстеження ембріона, штучне запліднення, сурогатне материнство – це звичні медичні практики у світовій медицині. У цьому аспекті наука потребує не тільки медичного, а й етичного трактування.

Біоетика – це сукупність етичних норм і принципів, що інтегрує у єдине концептуальне ціле аспекти класичної етики та новітні тенденції, що ініційовані бурхливим розвитком науково-технічного прогресу та впливом негативних змін навколишнього становища на здоров’я людини.

Біоетика як система поглядів, уявлень, норм і оцінок, що регулює поведінку людей з позицій збереження життя на Землі, відіграє дедалі більшу роль у суспільстві. Проблеми біоетики набувають вираженого міждисциплінарного характеру і тому мають охопити всі основні напрями діяльності людства, починаючи з розробки заходів, спрямованих на збереження навколишнього середовища, і закінчуючи прийняттям політичних рішень.

Біоетика повинна створити сукупність обов’язкових для всього людства моральних принципів, норм і правил, визначити межу втручання людини у природу, перехід через яку неприпустимий.

Надзвичайно важливим є формування особистості медичного фахівця в контексті біоетики. Працівники медичної галузі у своїй професійній діяльності щодня стикаються з питаннями етичного, морального чи біоетичного характеру, а тому потребують фахових знань, щоб могти правильно й компетентно приймати рішення. Біоетична освіта медичних фахівців допоможе формувати українське суспільство, відкрите для духовного розвитку, у якому шанують гідність й цінність кожного людського життя від моменту зачаття до природної смерті. Досвід багатьох країн світу свідчить, що послідовна державна політика в галузі біоетики дозволить Україні гарантувати своїм громадянам захист особистих прав і свобод, забезпечити повагу до їх людської гідності, зберегти тілесну, психічну цілісність та індивідуальність людини і майбутніх поколінь.

Біоетика пов´язана з медичною етикою, деонтологією (дисципліна, що визначає ставлення лікаря до пацієнта) та медичним правом.

Абсолютна віра у силу людського розуму та відкритого ним знання, що панувала принаймні останніх років двісті, втратила свою непохитність. Більше того, людство вже переконується, що невпинне зростання знань, котрі відкривають простір для здійснення неймовірних донедавна технологічних можливостей, стає об'єктивною загрозою самому існуванню людини як біологічної істоти. Кінець XX і початок XXI ст. - це час тріумфу біологічних наук, які дають можливість зануритися в незвідані глибини таїни всього живого, людини передусім. Та вже зараз є очевидним, що цей тріумф людського пізнання, котрий несе, безперечно, позитивні для людського існування колосальні відкриття, уможливлює водночас перспективи глобальної катастрофи, спричиненої як нездатністю передбачити всі наслідки новітніх досягнень, так і неспроможністю зарадити негативним результатам людської діяльності щодо природи.

Пошук варіантів виходу з катастрофічних ситуацій традиційно зводився до розробки нових, більш раціональних технологій, які призводили до нового витка проблем, більш високого порядку. У другій половині XX ст. здійснюється спроба знайти шляхи спасіння через подолання протистояння між природничими та гуманітарними науками, більше того, - через налагодження між ними співпраці. Так з'являється біоетика (з грец. - етика життя), що засвідчила поєднання двох, здавалось би, таких різних наук - біології та етики, науки про живі системи і науки про системи моральних цінностей.

Контекст у якому виникає біоетика, у другій половині ХХ століття, можемо охарактеризувати різними соціальними та культурними феноменами, які назагал зводяться до трьох: 1) швидкий прогрес біомедичних наук; 2) зростаюче усвідомлення факту існування незаперечних прав людини: як наприклад, право на справедливість, яке грунтується на гідності особи, ще перед тим, як бути визнаним цивільним правом; 3) необхідність переосмислення зв’язку між людиною та зовнішнім середовищем.

Біоетику розглядають як:

- галузь наукового знання;

- академічну дисципліну;

- соціальний інститут ;

- суспільний рух.

Згідно з зазначених способів функціонування біоетики розглянемо передумови та історію її становлення.

Передумови становлення біоетичних поглядів у медицині

Можна виділити основні причини, що зумовили актуальність та інтенсивний розвиток біомедичної етики (біоетики) останнім часом:

— якісно новий рівень розвитку медицини, що поставив перед суспільством безліч соціальних, морально-етичних і правових проблем;

— заклопотаність населення небезпекою, яка виникла, і непередбачуваністю наслідків впровадження у практику недостатньо перевірених нових досягнень біомедичних технологій;

— гуманітаризація медицини взагалі і медичної освіти зокрема;

— видання великої кількості спеціальної літератури, присвяченої різним питанням біоетики;

— проведення міжнародних конгресів, симпозіумів і т.п., у центрі уваги яких — проблеми нових медичних технологій у контексті захисту прав людини і пацієнта;

— зростання ролі і значення громадських організацій в ухваленні суспільно значимих рішень, у тому числі і правових, щодо розвитку тих або інших напрямів медицини;

— недостатність норм медичної етики і деонтології при поясненні і пошуках розв'язань проблемних питань медицини.

Поява нових медичних технологій активізувала ряд морально-етичних і правових питань, які могли бути вирішені тільки в ракурсі біоетики. Як приклад можна навести трансплантацію органів і тканин людини, де основними питаннями, що знайшли своє вирішення у цьому ракурсі, є: межі допустимості трансплантації, особливості поведінки медиків при пересадках і соціальна вартість трансплантації.

У після воєнний період, Нюрнбергський процес який відбувся у 1945-1946 роках виявив жахіття нацистських концтаборів, де відбувалися найжорстокіші злочини, які здійснювались на військовоплонених та цивільних особах за наказом нацистського режиму при співучасті лікарів, в ім’я законів держави і у яких самі лікарі здійснювали найбільш безумні та болючі експерименти. Ці злочини на сьогодні є добре відомі, про них можна взнати із документів процесу, які являються страшним свідоцтвом того, що може вчинити абсолютна влада, звільнена від будь-якої моралі або впливу особи, яка є символом моралі, за участю лікарів, які, стаючи інструментами політичної влади, оправдують себе тим, що їх немов би ―заставили. 1 січня 1939 р. Гітлер віддав наказ, який санкцінував евтаназію. Внаслідок цього за два роки в Німеччині було знищено понад 275 000 хворих. У таборах смерті було проведено більш ніж 60 000 дослідів на ув'язнених. У тексті вироку нацистським медикам були сформульовані обов'язкові етичні та юридичні умови проведення медичних експериментів на людях. Цей документ має назву "Нюрнберзького кодексу" (1947 р.). Пізніше етико-правові принципи проведення медичного експерименту були розроблені в Хельсинсько - Токійській декларації (1964, 1975 рр.).

Страх і занепокоєність, викликані експериментуванням на людському тілі, спричиняють створення таких комітетів, мета яких — етична регламентація для захисту прав і гідності людської особистості. Вони керуються в основному Кодексом Нюрнберга (Codice di Norimberga) 1947 р., Гельсінською декларацією (Dichiarazione di Helsinki) 1964 р. і Манільською декларацією (Dichiarazione di Manila) 1981 р.

У 1966 році Генрі Бічер, професор анестезіології Гарвардської медичної школи, опублікував сенсаційну за своїм змістом статтю "Етика і клінічні дослідження", де описав 22 випадки порушень прав випробовуваних, таких, що мали місце в США. Особливу популярність здобули два приклади. У одному випадку йшлося про дослідження, що проводилося в інтернаті для відстаючих в розвитку дітей в Уїллоубруке (штат Нью-Йорк). Для вивчення етіології хвороби і розробки захисної вакцини дітей заражали гепатитом. У іншому випадку лікарі вводили живі ракові клітини немолодим пацієнтам однієї з нью-йоркських лікарень. Дослідження проводилися без інформування і згоди, випробовуваних з великим ризиком для їх життя і здоров'я.

З необхідністю створення етичних комітетів згодні всі, однак викликало суперечки питання про те, хто має право входити до їх складу - вчені, філософи, юристи, теологи?

Спершу біоетичні комітети виникали як стихійні маніфестації всередині лікарень та університетів. Згодом у великих західних країнах почали створюватися національні комітети. Нині вони прагнуть охороняти права особистості з юридичного боку. Щодо людського тіла вводяться правила: неготовність розпоряджатися (мого тіла не можна торкатися без моєї згоди), непридатність для продажу (не можна торгувати людським тілом), неможливість майновості (не можна ставитися до нього як до майна).

Медична спільнота дійшла одностайної думки, що лікар-вчений не може бути вище за загальнолюдські цінності. При прийнятті рішення, поряд з науковими інтересами, що, безумовно, приведуть до розвитку теоретичної і практичної медицини, лікар повинен брати до уваги моральні цінності.

Задля цього виникла необхідність створити спільний корінь етичності для охорони та вивищення прав людини. Однак не всі радо прийняли постанови Нюринбергського процесу щодо незаперечних прав людини. Так, наприклад, у 1963 році, в Брукліні, під час експериментів в Jiwish Chronic Desease Hospital особам похилого віку, без жодної згоди з їх сторони, за допомогою уколів були введені живі ракові клітини для ―експериментування перебігу та розвитку даного виду хвороби. Після того, як це було виявлено відбувся публічний скандал, однак самі лікарі чистосердечно зізнавалися, що думали, що вони можуть робити будь-які ―експериментилише щоби вони були на благо науки. Це лише однин з випадків, а їх було чимало. Ці експерименти пригадали нам про варварське експериментування в концтаборах в період нацизму.

Після ІІ світової війни біомедичний прогрес як з теоретичної так і технологічної точки зору не зазнав зупинок у розвитку, змінюючи уяву яку людина мала сама про себе та її можливості втручання у власне тіло. Для цього необхідно переглянути певні історичні дані стосовно надзвичайного прогресу медицини:

1953 відкриття подвійної структури ДНК та початок розвитку генетики: людина досягає головного джерела своєї біологічної ідентичності;

1954 початок застосування реанімаційних технологій: змінюється процес протікання багатьох хворіб та в певний спосіб послаблюється межа між життям та смертю;

1955 перша наукова праця щодо трансплантації нирки (перша трансплатація людського серця відбулась у 1967): людина починає відновлювати основні частини свого власного організму та відроджуватися;

1959 перші вдалі спроби та докуметнально підтверджені про штучне запліднення тварин в пробірці (1978 відбулось перше народження дитини заплідненої в пробірці, за допомогою технології FIVET): людині вдається втручатися в народжувальні процеси і керувати ними за власним бажанням;

1960 поширення експериментування (на жінках з Порторіко) контрацептивної таблетки: людині вдається розділити за власним бажанням статевість від плідності.

2002 сумнівна наукова сенсація про перешу клоновану людину (хоча спроби клонування тварин відбувалися значно раніше починаючи з 1993 року, однак лише у 1997 році науковий експеримент Вілмута та співпрацівників ―увінчався успіхом клонування ―славної‖ вівці Доллі).

Вперше думку про те, що людина несе відповідальність не тільки перед іншими людьми, але перед всіма іншими істотами, була висловлена великим гуманістом, німецьким лікарем, місіонером, теологом і музикознавцем Альбертом Швейцером (1875-1965).

Він стверджував, що етичною, моральною людина може вважати себе тільки тоді, коли вона буде поважати будь-яке життя і приходити на допомогу будь-якому життю, що страждає. І це було сказано в той час, коли доктрина антропоцентризму домінувала в людському суспільстві.

Альберт Швейцер народився в Германії, закінчив 2 університети, одержав звання доктора філософських та доктора богословських наук, прославив себе як дослідник і видатний виконавець органної музики Баха. До 30-річного віку він уже зробив блискучу кар’єру, коли його роздуми про доброту, справедливість, про мету власного існування заставили його різко змінити своє життя. Альберт Швейцер був незадоволений тим, що на його долю випало занадто багато щастя. В 30 років ця людина досягла всього – доктор філософії, приват-доцент теології, блискучий органіст, котрого з тріумфом зустрічали в багатьох європейських містах. Чим би він не займався, його скрізь чекав успіх. Альберт Швейцер приходить до висновку, що він не має права користуватись своїм успіхом, купатись в променях слави в той час, коли на Землі так багато страждань. Він вважав, що людина не має права приймати своє щастя як звичайну річ, вона зобов’язана своїм щастям ділитись з іншими. І ось в тридцять років, закинувши музику та науку, він присвятив своє життя полегшенню страждань інших. Закінчивши медичний факультет Страсбурзького університету, він одержує ступінь доктора медичних наук. Зібравши мінімальні засоби на відкриття санітарної станції, він вирушає в Африку.

Швейцер прийшов до висновку, що повинен присвятити себе допомозі пригнобленому європейськими завойовниками африканському народу. Він бачив свій моральний обов’язок в служінні саме цим людям, перед котрими мав почуття вини, як європеєць. В 1913 році йому вдалось створити лікарню в поселенні Ламарене на річці Огове у французькій колонії (Французьке Конго, згодом – республіка Габон).

За рік ним була побудована лікарня, в котрій він працював майже 50 років. Швейцер сам брав участь в будівництві як архітектор, прораб, робочий.

В складних кліматичних умовах, в джунглях, спочатку без підтримки та однодумців, він працював в своїй лікарні і хірургом, і терапевтом, і акушером. Час від часу виїжджав в Європу і Америку, давав концерти, читав лекції, заробляючи гроші на лікарню.

Особливо популярним був Швейцер в Швеції, де на його лекції з’їжджалось багато людей зі всіх куточків країни. З цього часу почався своєрідний «культ Швейцера», завдяки котрому протягом багатьох років вдавалось підтримувати діяльність лікарні в Ламбарене. Економії коштів сприяв і підкреслено спартанський спосіб життя Швейцера. Часто його здатність переконувати, яка спонукала людей жертвувати часом дуже значні суми на підтримку лікарні, викликала роздратування і звинувачення в саморекламі, прагненні створити з себе символ милосердя. Внаслідок воєнних дій під час війни лікарню було повністю знищено. Та наполегливий «великий білий лікар» взявся з ентузіазмом її відновлювати, цього разу у нього було набагато більше добровільних помічників. Всі, хто прибував в Ламбарене, а це і лікарі, і медсестри, і просто люди, які хотіли допомогти, відмовлялись отримувати гроші чи будь-яку іншу винагороду за свою працю. До 1927 року лікарня була побудована знову, вона вже могла вмістити значно більшу кількість хворих. Дуже скоро про поселення Ламбарене стало відомо у всьому світі.

В Європі, куди періодично їздив Швейцер для читання лекцій і концертної діяльності, його чекало визнання, присудження почесних премій і звань крупними університетами.

На Гьотевську премію Швейцер побудував будинок в Гюнсбасі, котрий став місцем відпочинку персоналу Ламбарене, азгодом – меморіалом мислителя. Його лікарня поступово перетворювалася в крупний лікувальний стаціонар, пережила другу світову війну, продовжуючи працювати в стабільному режимі.

В 50-х роках Альберт Швейцер почав користуватися воістину світовою славою – його іменем називали навчальні заклади, вулиці і навіть кораблі.

В 1953 році Швейцер став лауреатом Нобелівської премії миру 1952 року, на отримані гроші побудував поряд з Ламбарене поселення для прокажених. В 1957 році виступив із «Зверненням до людства», закликавши уряди припинити випробування ядерної зброї, і в подальшому не припиняв нагадувати про атомну загрозу. Після того, як Швейцер в 1959 році назавжди оселився в Ламбарене, лікарняне містечко стало місцем паломництва великої кількості людей із всього світу. Тут він і помер в глибокій старості, в 90-річному віці і похований біля стін своєї лікарні.

Термін «біоетика» вперше вжив в 1971 році, в назві книги онколог Ван Ренсселер Поттер «Bioethics: Bridge for the Future» (Біоетика: Міст в майбутнє). Він означає ідею використання біологічних наук для поліпшення якості життя. Він закликав об'єднати зусилля представників гуманітарних наук і природодослідників (перш за все біологів і лікарів) для того, щоб забезпечити гідні умови життя людей.

Ван Ренсселер Поттер (1911 – 2001 )

Американський учений Ван Рансселер Поттер (1911-2001) позначив терміном "біоетика" нову наукову дисципліну, що мала постати як результат діалогу природничих наук та гуманітарного знання. Ван Рансселер Поттер - здобув освіту на біологічному факультеті Університету в Південній Дакоті (м. Брукінгс) та у Вісконсінському університеті (м. Медісон), в котрому згодом пропрацював багато років, успішно досліджуючи проблеми раку. В.Р. Поттер автор численних публікацій з біохімії та досліджень раку, а також 50-ти статей та книг з біоетики, серед котрих найвідоміші: "Біоетика: наука виживання" (1970), "Біоетика: міст в майбутнє" (1971), "Глобальна біоетика" (1988)).

На думку Ренселлера Поттера одним з головним завдань біоетики є те, щоби привести усе людство до усідомлення важливості взяття до уваги свідомої та активної участі у процесах біологічної та культурної еволюції. Перед згубними ефектами людського втручання у життя планети, яка є надзвичайно близькою до екологічної смерті, майже як людський організм коли у ньому поширюється ракове захворювання — бо людина для природи є як рак для живого організму — виникає нова наука, у виді моста між науковими фактами, науковим прогресом та етичними цінностями. У слові біоетика, як про це писав сам Поттер: біо — означає біологічне знання або наука про живі системи, в між часі як етика означає пізнання людських цінностей. Таким чином біоетика повинна стати нукою виживання (science of survival).

За В.Р. Поттером, «наука виживання повинна бути не просто наукою, а новою мудрістю, яка об'єднала б два найбільш важливих і украй необхідних елементу, — біологічне знання і загальнолюдські цінності». Виходячи з цього, він запропонував для її позначення термін біоетика.

Відсутність подібного діалогу робить, за переконанням В.Р. Поттера, наше майбутнє сумнівним, тому єднання біології та етики можна розглядати як своєрідний "міст до майбутнього". "Сьогодні ми повинні усвідомити, - писав В.Р. Поттер у роботі "Біоетика: міст у майбутнє", - що етика людини більше не може вивчатися без реалістичного розуміння екології в широкому розумінні цього слова. Етичні цінності не повинні розглядатися поза біологічними факторами... виживання всієї екосистеми є своєрідною перевіркою системи наших цінностей"1.

Біоетика, на думку В.Р. Поттера, може не тільки пояснювати природні феномени, а й дати можливість тримати під контролем "небезпечні знання", вона повинна стати "наукою виживання", "новою мудрістю", що забезпечить людство "знанням про те, як використовувати знання" для досягнення соціального блага та покращання якості життя. Визнаючи небезпеку, яку несуть новітні технології, разом з тим В.Р. Поттер не виступав за мораторій для нових знань, а закликав бути "більш розумними, консервативними та відповідальними у взаємодії з довкіллям", намагатися поєднати біологічні знання та людські цінності, і таким чином відкрити шлях до "соціальної мудрості".

В.Р. Поттер наголошував на серйозності кризової ситуації, в яку потрапило людство, розв'язання котрої є, на його думку, нагальним і потребує пропагування ідеї, що майбутнє людства не гарантовано, а "існування світу не повинно залежати від терпіння Природи зносити наші образи та її здатності безкінечно підтримувати життя наших нащадків" . Головна ідея В.Р. Поттера, полягає в тому, що єднання біології з гуманітарним знанням, яке найбільш репрезентується етикою, є умовою виживання.

Таким чином, біоетика, за В.Р. Поттером, - це наука виживання, що включає в сферу наукової зацікавленості не лише людину з її тілесністю та ціннісними вимірами, а світ всього живого.

Така позиція В.Р. Поттера сформувалася під впливом ідей Олдо Леопольда (1887-1948) - американського природоохоронника, вченого, еколога, письменника, одного із засновників Товариства дикої природи. О. Леопольд став відомим у світі як засновник екологічної етики. Ідеї О. Леопольда дістали гідне продовження у працях В.Р. Поттера.

На зламі 1980-1990-х років В.Р. Поттер висунув ідею глобальної біоетики, котра б покладала за мету досягнення прийнятного виживання (acceptable survial) людства, під яким розуміє не лише стійкий розвиток суспільства, а й розвиток здорової екосистеми. Основними умовами життєдіяльності людини визначаються:

а) збереження навколишнього середовища;

б) контроль за репродуктивною функцією людини.

Варто наголосити, що прийнятне виживання людини В.Р. Поттер розуміє не лише як виживання живої істоти, забезпеченої елементарними умовами життєдіяльності (продукти харчування, житло та ін.), а й як створення умов для духовного розвитку людини, котра спроможна взяти на себе відповідальність за своє життя, життя інших людей та майбутніх поколінь, врешті - за всіх живих істот. Для реалізації такої програми людство має не лише усвідомити небезпеку глобальної екологічної катастрофи та демографічного перевантаження планети, а й взяти на себе обов'язки змінити власний спосіб життя, а отже, і світогляд, працювати над покращенням здоров'я, виховувати молоде покоління адекватно цим вимогам та у відповідності до цього розвивати економіку і політику.

В.Р. Поттер досить широко розглядав науковий простір біоетики, але в США його ідеї не дістали належного визнання з тієї причини, що достатньо розробленою була екологічна етика та через традиційний прагматизм американського світогляду. Ці фактори обумовили нове концептуальне бачення біоетики як простору діалогу між етикою та медициною і відповідно - як результат синтезу медичного та етичного знань.

Медична орієнтація біоетичних досліджень започаткована в наукових дослідженнях Інституту суспільства, етики та наук про життя (так званий Гастинзький центр, штат Нью-Йорк, утворений 1969 року, засновники Віллард Гайлін та Даніел Каллахан) та Інституту етики імені Кеннеді при Джорджтаунському університеті (США, Вашингтон), заснований 1971 р. (особливої уваги заслуговують ідеї Е.Д. Пеллегріно, котрий надав нового звучання осмисленню взаємовідносин "лікар- пацієнт")

У 70-х роках XX ст. науковцями США видана п´ятитомна енциклопедія з біоетики. Основною проблемою, на якій спочатку зосереджувалася увага дослідників, були стосунки "лікар — пацієнт". Поряд із названим вузьким аспектом, склалося значно ширше її розуміння. Центральною проблемою стало ставлення до життя і смерті. Життя бачиться само цінним, вищою цінністю. Під життям розуміється не лише людське життя, але і життя тварин, біоценоз, біосфера тощо. Біоетика спирається на цінності культури, що складалися в антропогенезі та знаходили відображення в міфології, в світових релігіях, у філософії. Вона виникла як відповідь на "технологічні виклики" в медицині: нові технології трансплантації органів, зародження і підтримання життя тощо.

Надалі біоетика розвивалася переважно в контексті медичних проблем, що дало привід для появи її синоніма - біомедичної етики. Слід зазначити, що в Україні загально-цивілізаційні передумови біоетичного знання повною мірою почали проявлятись в 90-і pp. XX ст., хоча самі біологічні технології почали освоюватися набагато раніше.

На міжнародному рівні розвитку біоетики створено сприятливий політичний клімат. В багатьох країнах світу існує державна підтримка на рівні визнання біоетики пріоритетним науковим напрямом.

Моральною основою, на яку має спиратися сучасна біоетика, є вимоги Нюрнберзького кодексу 1947 p., що був сформульований у ході судового процесу в справі 23 нацистських лікарів, звинувачених у військових злочинах і злочинах проти людства. Висунуті судом десять "моральних, етичних і правових" вимог показували злочинний характер експериментів, що проводилися на людях. Разом з тим, Нюрнберзький кодекс вводив розмежування двох типів клінічних досліджень: терапевтичних і не терапевтичних. Перші виправдані тою мірою, якою спрямовані на збереження життя та покращення стану хворого. Другі — не терапевтичні. Це такі, що не мають цінності для людини, яка служить їх об´єктом. Кодекс забороняє проведення експериментів, що загрожують пацієнту смертю або непоправною шкодою.

Упродовж наступних років під впливом ідей Нюрнберзького кодексу було прийнято ряд документів, що регламентували експерименти на людині. Це, зокрема, Міжнародний кодекс медичної етики (1964 p.); Гельсінська декларація (1964 p.), що була суттєво уточнена в 1975 p.; документи Швейцарського колоквіуму на тему "Експерименти на людині", документи ООН про громадянські й політичні права, прийняті в 1966 р. та інші.

Важливу роль у контролі над дотриманням етичних вимог при експериментах на людині відіграють такі міжнародні об´єднання, як Всесвітня організація охорони здоров´я (ВОЗ), Всесвітня медична асоціація (ВМА) та інші. У 1981 р. був прийнятий і затверджений глобальним комітетом ВОЗ Звіт міжнародних рекомендацій для проведення медико-біологічних досліджень з участю людей. Пояснюючи причини, що викликали його появу, відомий учений Ф. Гуттерідж у статті "Дослідження з участю людини і медична етика" відзначав складність упровадження вже прийнятих заборон на медико-біологічні дослідження з метою забезпечити охорону прав людини та її соціального добробуту.

Комітети з етики та їх роль в ухваленні рішення про

біомедичне дослідження

Важливий чинник адекватного сприйняття біоетики як один з рівнів соціального регулювання медичної діяльності - функціонування комітетів (комісій) з етики. В даний час у межах проблем правового регулювання медичної діяльності особливого значення набувають питання ролі, значення і правових особливостей функціонування комітетів з питань етики (етичних комітетів) в галузі охорони здоров'я громадян. Ситуація, що існує сьогодні, дозволяє розглядати етичні комітети у таких аспектах:

— засіб захисту прав пацієнта й окремих категорій населення;

— один з розділів біомедичної етики - нової міждисциплінарної галузі знань;

— важливий інструмент юридичної регламентації окремих видів медичної діяльності.

Для кращого розуміння суті і призначення етичних комісій необхідно зазначити, що в Україні це питання регламентується Законом України "Про лікарські засоби" від 04.04.1996 р. № 123/96 та Наказом МОЗ України "Про затвердження Типового положення про комісію з питань етики" від 13.02.2006 р. № 66. Серед основних завдань комісії передбачено, зокрема, захист прав та інтересів залучених до клінічних випробувань лікарських засобів досліджуваних, захист прав та інтересів дослідників, забезпечення етичної та морально-правової оцінки матеріалів клінічного випробування. Як бачимо, в Україні сфера діяльності комісій, їх обсяг повноважень обмежені лише клінічними випробуваннями лікарських засобів.

Новий імпульс становленню етичних комітетів додав інтенсивний розвиток нових і вже існуючих напрямів медицини: трансплантації органів і тканин людини, клонування й інших маніпуляцій з генетичним матеріалом, психіатрії. Позитивним у цьому контексті є досвід РФ. Однією з основних функцій етичних комітетів у РФ є захист прав пацієнтів при наданні медичної допомоги і проведенні біомедичних досліджень. У зв'язку з цим актуальною є практика діяльності Етичного комітету Російського наукового центру хірургії РАМН, який виніс позитивну ухвалу щодо можливості виконання анатомічних резекцій печінки у живих споріднених донорів. Оскільки на законодавчому рівні подібне питання не знайшло вирішення, така діяльність етичного комітету може частково замінювати правотворчу. В той же час не можна визнати, що рішення комітетів з питань етики носять юридичний характер, бо комітети не наділені такими повноваженнями.

У багатьох країнах світу прийнято оптимальні рішення щодо правового статусу етичних комітетів. Наприклад, у Німеччині в сферу діяльності етичних комітетів входять дві важливі функції - обов'язкова етична експертиза наукових проектів, що фінансуються з бюджету, а також експертиза програм випробування нових лікарських засобів. У США існує комітет з біоетики при президентові, який є найвищим експертним органом, що готує продумані рішення і щорічні доповіді для конгресу і президента з найбільш важливих проблем медицини і біоетики.

Крім діяльності з надання медичної допомоги і проведення біомедичних досліджень важливою функцією етичних комітетів є їх робота в справі вирішення конфліктних ситуацій між пацієнтами і медиками, з одного боку, і між медичними працівниками — з іншою. Це свого роду окремий випадок досудового рішення спірних питань. Звичайно, рішення етичного комітету не може слугувати формою правового акта, проте як варіант розв'язання спірних ситуацій є виправданим. Це буде одним з чинників запобігання юридичним конфліктам, які, на жаль, досить часто виникають у сфері медичної діяльності.

Для того, щоб у країні етичні комітети не були декларативними утвореннями, члени яких мають неадекватне уявлення про те, чим вони займаються, вчені пропонують необхідним на законодавчому рівні наділити етичні комітети відповідними повноваженнями в галузі захисту прав пацієнтів і досліджуваних, проведенні наукових досліджень і досудових форм вирішення конфліктних ситуацій у медицині. При цьому в дискусіях з даного питання доцільно брати участь юристам, медикам, філософам, представникам інших сфер діяльності.

Тому вважаємо, враховуючи позитивний зарубіжний досвід функціонування етичних комітетів, що було б доречно та своєчасно створити етико-правовий комітет (етико-правову раду) в Україні як неупереджений і незалежний орган для вирішення конфліктів, що виникають при наданні медичної допомоги між суб'єктами медичних правовідносин.

Біоетичні комітети в Україні

Нехтування правами людини на здорове довкілля за минулих часів призвело до неприпустимого концентрування в окремих регіонах виробничих об'єктів, які перенаситили життєвий простір України промисловими відходами, пестицидами, солями важких металів, іншими отруйними хімічними речовинами до концентрацій, які значно перевищують допустимі. Становище ще більше погіршилося після аварії на Чорнобильській АЕС. Все це разом зумовило швидке погіршення стану здоров'я населення до критичної межі та призвело до серйозних демографічних зрушень (досить згадати, що населення України за останні роки зменшилось більш, як на три мільйони осіб). Отже, наша держава особливо зацікавлена в дотриманні норм біоетики та повинна підтримувати зусилля науковців, що спрямовані на розробку їх теоретичних основ, пошук шляхів вирішення окремих їх проблем, а також створення необхідної законодавчої бази.

Останнім часом в Україні серед наукових, громадських та політичних кіл спостерігається все більш глибоке осмислення біоетичних проблем, передусім в галузі сучасної медицини і біології, філософії і правознавства тощо. В Україні біоетичні комітети діють на всіх рівнях – національному, галузевому і локальному. Це Комітет з питань біоетики при Президії НАН України, Комітет з біоетики при АМН України, Етичний комітет при МОЗ України, етичні комітети і комісії при науково-дослідних та лікувальних установах АМН і МОЗ України. І якщо останні діють як галузеві або локальні, то Комітет при Президії НАН України створено як міжгалузевий та міждисциплінарний орган, до складу якого були залучені провідні вчені та представники зацікавлених міністерств і відомств. У його роботі беруть участь медики, біологи, екологи, юристи, філософи тощо. Комітет організував у вересні 2001 року проведення Першого національного конгресу з біоетики, у роботі якого взяли участь понад 400 делегатів з 14 країн світу. На Конгресі було підтверджено важливість, актуальність і необхідність проведення роботи в галузі біоетики в Україні.

Членами Комітету систематично організовуються семінари, тренінги, лекції, виступи у засобах масової інформації, вони беруть участь у міжнародних та національних біоетичних форумах тощо. Завдяки активності Комітету з питань біоетики при Президії НАН України на його базі наприкінці 2001 року була утворена Комісія з питань біоетики як консультативно-дорадчий орган при Кабінеті Міністрів України (Постанова Кабінету Міністрів України від 13.12.2001 р. № 1677).

Комісія з питань біоетики виконує роль незалежної експертної структури, що консультує та готує рекомендації для установ, організацій та підприємств усіх форм власності щодо дотримання принципів і норм біоетики. Створення Комісії з питань біоетики в Україні, безумовно, позитивно вплине на подальшу реалізацію прав людини і її фундаментальних свобод, забезпечить подальший розвиток в Україні міжнародно-визнаних морально-етичних норм і правил в галузі біології та медицини, захисту тваринного світу та довкілля. Постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002 р. № 1256 затверджено Положення про Комісію з питань біоетики, в якому визначили основні завдання її діяльності.

Біоетика озброює медиків знанням, як специфічних питань медичної етики, так і здібністю до системного аналізу, виробляє звичку розглядати проблеми в міждисциплінарному і соціокультурному контексті, при цьому розвиває уяву, практичні навики і моральну відповідальність за схвалювані етичні рішення, а також відчуття эмпатії і співчуття до людей, тварин, природи.

Ціль діяльності Ради з біоетики – вивчення умов, при яких можливо збереження Життя на землі, встановлення правових основ біоетики у області охорони здоров'я як суспільного блага і умови виживання суспільства, зокрема при здійсненні медичної та екологічної діяльності, застосування наукових знань в практичній діяльності. Діяльність цієї служби має 2 основних напрями:

• медичне - сконцентровано навколо відносин "лікар-пацієнт", біомедична етика або медична біоетика;

• екологічне - обґрунтовування цінності і права окремих живих істот і природних екосистем, дикої природи, біогеоценозів і ін.

Діяльність цієї служби є стимулом для удосконалювання систем охорони здоров'я та охорони природи.

Основу виконання головної задачі Ради з біоетики забезпечують Комісії з біоетики, розташовані в регіонах України. Комісії є підрозділами відповідних регіональних відділень Ради і будують свою діяльність на основі залучення до вирішення своїх задач фахівців в області медицини, біології, генетики, етики і права, психології, соціології, екології а також представників конфесій, громадських організацій, що займаються питаннями, пов'язаними з охороною здоров'я, захистом прав пацієнтів та оточуючого середовища. У необхідних випадках Комісії залучають фахівців інших професій: наприклад, з метою проведення незалежної фінансової експертизи залучається фахівець з економічною освітою.

На Комісії покладений основний обов'язок по виконанню задач, поставлених перед Радою в регіонах відповідно до Положення про Службу, що затверджує Кабінет Міністрів України.

Діяльність Комісій координується і контролюється Радою з біоетики.

Найвищим органом управління Радою є Наглядовий комітет, що формується за принципом представництва всіх зацікавлених міністерств, державних комітетів, адміністративних відомств, громадських організацій і релігійних конфесій.До складу Наглядового комітету входять по 6 представників від держави, медичних установ та представників громадських організацій і релігійних конфесій, які виконують свої обов’язки на громадських засадах.

Наглядовий комітет обирається чи призначається строком на чотири роки.

Представники від держави призначаються та звільняються Кабінетом Міністрів України, представники від медичних та громадських організацій і релігійних конфесій обираються (делегуються) та відкликаються сторонами самостійно.

Фінансово-економічне обґрунтування проекту Ради з біоетики:

Діяльність Ради здійснюється на госпрозрахунковій основі і великих надходжень з державного бюджету не вимагає.

Джерелами формування коштів Ради з біоетики є:

· асигнування з Державного бюджету України та з місцевих бюджетів;

· суми штрафів, накладених за порушення норм цього Закону;

· суми благодійних та добровільних внесків підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;

· інші надходження, не заборонені законодавством.

Безпрецедентна актуалізація проблем, які нині об'єднуються терміном «біологічна етика», є своєрідним індикатором корінного перелому в історії людства. Така актуалізація, крім усього іншого, приводить до того, що цей термін стає модним і, отже, потребує постійної семантичної корекції, а сама біоетика — уточнення меж і можливостей своєї компетенції.

Реалії сучасності зумовили органічне поєднання таких принципово різних феноменів, як біологія і етика. Природничі науки від самого початку свого існування орієнтувались на об'єктивізм як ідеал науковості, на вивчення об'єктивної реальності «такою, яка вона є», безвідносно до емоцій, сподівань та гуманітарно-моральних уподобань людини. В результаті виник, як зазначав Джон Дьюї, серйозний конфлікт між натуралізмом і гуманізмом, «глибокий і нездоланний розрив між природним предметом науки і поза- (якщо не над-) природним предметом моралі». Наука, яка обмежується емпіричною реальністю і спирається на спостереження та експеримент, не повинна ігнорувати те, що перебуває за межами компетенції її засобів дослідження.

Надзвичайне важливе завдання біоетики – чітке формулювання сучасних біоетичних принципів, оскільки необхідність їх виконання не викликає сумнівів у наукової спільноти, але сьогодні існує значна розбіжність у поглядах на те, якими вони мають бути. А це пов’язане із серйозною небезпекою маніпулювання різними поняттями при визначенні того чи іншого принципу. Для того, щоб ці принципи стали основними у соціальній політиці урядів усіх держав, необхідні чіткі і прості їх формулювання, узгоджені на рівні світової спільноти.

Метою державної політики в галузі біоетики є гарантування громадянам України особистих прав і свобод, забезпечення поваги до їх людської гідності, тілесної цілісності та індивідуальності, в процесі розробки, впровадження та використання результатів наукової і практичної діяльності людства, а також дотримання етичних норм у відносинах суспільства до живої природи та її окремих складових.

Основою для досягнення мети державної політики в галузі біоетики є створення економічної, законодавчої, соціальної та матеріальної бази, що забезпечить вирішення таких завдань:

- підготовка рекомендацій щодо основних напрямів діяльності в галузі біоетики і біоетичної експертизи в Україні;

- розроблення пропозицій щодо законодавчого регулювання в галузі біоетики;

- сприяння встановленню основних засад регулювання відносин в цій сфері, що виникають в процесі подолання негативних наслідків науково-технічного прогресу, а також розробки і використання результатів наукової та практичної діяльності, які можуть негативно вплинути а біологічну безпеку людини і довкілля, з дотриманням етичних норм і принципів;

- підготовка рекомендацій щодо механізму гарантування громадянам України особистих прав і свобод, поваги до людської гідності, тілесної, психічної та духовної цілісності відповідно до Конвенції про захист прав та гідності людини у зв’язку з використанням досягнень науково-технічного прогресу, в тому числі в біології та медицині;

- забезпечення участі України в міжнародному співробітництві з біоетичних питань та виконання відповідних зобов’язань, що випливають з міжнародних договорів України в межах повноважень, що встановлені чинним законодавством.

Враховуючи досвід інших країн, реалізацію основних заходів державної політики в галузі біоетики слід впроваджувати поетапно. Концепція була розроблена згідно рішень та рекомендацій Конвенції Ради Європи про захист прав та гідності людини у зв’язку з використанням досягнень біології і медицини (1997 р.), Загальної декларації ЮНЕСКО про геном людини та права людини (1998 р.), та постанови Президії НАН України від 03.10.2002 р. № 259 „Про результати проведення I Національного конгресу з біоетики”.

Державна політика в галузі біоетики – це комплекс заходів, спрямованих у відповідності до міжнародних вимог на створення умов для дотримання етичних принципів і норм в процесі наукової та практичної діяльності людства, що може негативно вплинути на стан здоров’я населення та навколишнє природне середовище.

На I етапі (2003-2005 рр.) реалізації державної політики здійснюється ратифікація Конвенції про захист прав та гідності людини у зв’язку з використанням досягнень біології і медицини (Конвенції про права людини та біомедицину). З метою втілення в життя положень Конвенції розробляються нові та вносяться пропозиції та зміни до вже існуючих законів, що стосуються біоетики. Проводиться робота із створення нових етичних комітетів у діагностично-лікувальних та інших закладах. Узагальнюється досвід роботи з утворення і діяльності локальних та галузевих біоетичних комітетів, розробляються методичні рекомендації для їх роботи. Здійснюються підготовка членів біоетичних комітетів шляхом періодичного

проведення семінарів, тренінгів тощо. Готуються та проводяться міжнародні симпозіуми, конгреси та конференції, а також забезпечується участь українських вчених у таких подіях за кордоном з метою обміну досвідом, удосконалення роботи етичних комітетів та здійснення біоетичної експертизи, а також розробки загального нормативного акту з біоетики. Розробляється процедура проведення та вводиться біоетична експертиза кандидатських та докторських дисертацій, зокрема в галузі біології і медицини. Здійснюється підготовка підручників з біоетики та розробляються програми викладання біоетики для студентів вищих навчальних закладів. Вводяться уроки з біоетики у загальних та спеціальних закладах середньої освіти. Висвітлюються в закладах масової інформації найбільш актуальні питання в галузі біоетики.

На II етапі (2006-2008 рр.) Продовжується робота з удосконалення та створення нових нормативних актів в галузі біоетики та біоетичної експертизи. Завершується процес створення біоетичних комітетів у медичних закладах України. Розробляється процедура проведення та вводиться біоетична експертиза при друкуванні наукових статей в галузі біології і медицини.

Основні принципи державної політики в галузі біоетики

- об’єктом державної політики в галузі біоетики є громадяни України та їх права;

- здоров’я людини - найважливіший пріоритет держави;

- впровадження і використання результатів наукової та промислової діяльності повинні не спричиняти негативну дію на стан здоров’я людини та живої природи і її складових. Держава створює нормативні акти, які гарантують громадянам дотримання етичних принципів і норм в процесі наукової та практичної діяльності, зокрема в галузі біології та медицини.

Найважливішим фактором державної політики в галузі біоетики є принцип розвитку біоетичних норм і правил, які повинні випереджати впровадження в практику новітніх технологій, гарантувати при їх застосуванні громадянам України особисті права і свободи, забезпечувати повагу до їх людської гідності, тілесної цілісності та індивідуальності, а також збереження навколишнього природного середовища.

Основні напрямки та заходи реалізації державної політики в галузі біоетики Основними напрямками державної політики в галузі біоетики є:

Формування законодавчої та нормативної бази:

- здійснення ратифікації Конвенції про захист прав та гідності людини у зв’язку з використанням досягнень біології і медицини (Конвенції про права людини та біомедицину);

- удосконалення існуючої нормативної та законодавчої бази, що стосується біоетики, з врахуванням положень Конвенції про права людини та біомедицину;

- створення нових законів та нормативних актів стосовно біоетики та біоетичної експертизи.

Участь в міжнародних подіях:

- організація та проведення міжнародних симпозіумів, конгресів та конференцій в Україні;

- забезпечення участі українських вчених у подіях за кордоном з метою розробки загального нормативного акту з біоетики.

Проведення біоетичної експертизи:

- удосконалення існуючих та створення нових положень з біоетичної експертизи;

- створення нових етичних комітетів у діагностично-лікувальних та наукових закладах; - узагальнення досвіду роботи з утворення та діяльності локальних і галузевих біоетичних комітетів;

- розроблення методичних рекомендацій для роботи локальних та галузевих біоетичних комітетів;

- здійснення підготовки членів біоетичних комітетів шляхом періодичного проведення семінарів, тренінгів тощо;

- проведення біоетичної експертизи кандидатських та докторських дисертацій в галузі біології і медицини;

- здійснення біоетичної експертизи при друкуванні наукових статей в галузі біології і медицини.

Налагодження учбового процесу:

- підготовка підручників з біоетики;

- розроблення програми викладання біоетики для студентів вищих навчальних закладів;

- введення уроків з біоетики у загальних та спеціальних закладах середньої освіти.

Інформування населення:

- забезпечення інформування населення з питань біоетики та біоетичної експертизи шляхом широкого висвітлення цих проблем у закладах масової інформації.

Механізми реалізації державної політики в галузі біоетики

Найбільш важливими аспектами механізму реалізації державної політики в галузі біоетики є ратифікація Конвенції про захист прав та гідності людини у зв’язку з використанням досягнень біології і медицини та розробка, підготовка та прийняття закону України про біоетику та біоетичну експертизу.

Крім того, реалізація державної політики в цій галузі повинна передбачати:

- державний контроль за дотриманням принципів і норм біоетики в процесі наукової та практичної діяльності, що пов’язана з втручанням у стан здоров’я людини і довкілля;

- розроблення принципів та норм біоетичної експертизи;

- створення нових локальних та галузевих біоетичних комітетів;

- створення системи підготовка кадрів з біоетики, перш за все правознавців;

- розвиток системи підготовки та перепідготовки членів біоетичних комітетів;

- розроблення учбових програм та підручників;

- створення системи аналізу та оцінки інформації про досягнення та тенденції розвитку біоетики в країні та за кордоном;

- створення умов для залучення представників різних релігій та конфесій до постійної роботи з пропаганди біоетичних принципів;

- налагодження постійної пропаганди принципів та норм біоетики.

Певні моделі біоетики є в особливий спосіб присутні в культурі і суспільстві. До найголовніших та загально визнаних моделей належать такі:

Деонтологічна модель і принцип “дотримання обовязку”.

В основі деонтологічної моделі лежить дотримання обов'язків (deontos з грецької означає догляд). Для лікаря та медичної практики повинен існувати певний кодекс честі. Лікар повинен дотримуватися правил, що встановлюються медичним товариством та суспільством. Недотримання цих правил приводить до дисциплінарних покарань чи виключення з лікарського стану.

Відповідність поведінки лікаря професійним етичним нормативам - складає істотну частину медичної етики. Це її деонтологічний рівень, або “деонтологічна модель ”. Термін “деонтология” (від греч. deontos — належне) був введений в радянську медичну науку в 40-х роках ХХ століття професором Н.Н. Петровим. Він використовував цей термін, щоб позначити реально існуючу область медичної практики — лікарську етику — яку в Росії намагалися “відмінити” після перевороту 1917 року за зв'язок традиційної лікарської етики з релігійною культурою. Але чи можна піти від цього зв'язку? Логічно це зробити неможливо. Витоки уявлень про “належне” знаходяться в релігійно-етичній свідомості, для якої характерне постійне зіставлення себе з “належним” і оцінка дій не тільки по результатах, але і помислам.

Деонтологічна модель лікарської етики — це сукупність “належних” правил, відповідних тій або іншій конкретній області медичної практики.

Моральна бездоганність - в сенсі відповідності поведінки лікаря певним етичним нормативам - становить істотну частину медичної етики. Це її деонтологічний рівень, або «деонтологічна модель».

Термін «деонтологія» (від грец. Deontos - належне) був введений в радянську медичну науку в 40-х роках ХХ століття професором Н. Н. Петровим. Н. Н. Петров використовував цей термін, щоб позначити реально існуючу область медичної практики - лікарську етику, - яка в Росії була «скасована» в 1917 році за логічну та історичну зв'язок з релігійною культурою. Але від цього зв'язку нікуди не піти. Витоки уявлень про «належному» знаходяться в релігійно-моральному свідомості, для якого характерно постійне порівняння, дотримання себе з «належним» і здійснення оцінки дії не тільки з результатів, але і по помислам.

Ліберально-радикальна модель

У цій моделі морально дозволеним є те, що людина робить у своїй свободі. Єдиною існуючою цінністю є свобода, а одже свобода стає нормою. Тут слід зауважити, що коли свобода буде зрозумілою в абсолютний спосіб, перетвориться вона у силу, яка розкладатиме суспільне життя і саму людину. Свобода має завжди іти в парі з правдою і відповідальністю.

Соціологічно-утилітаристична модель

На підставі цієї моделі була вироблена концепція ―якості життя (quality of life), яка багато в чому суперечить поняттю святості життя. На думку прихильників цієї моделі людська особистість прирівнюється до категорії чуттєвості, оскільки вони вважають справжніми людськими особистостями лише тих, хто є здатний відчувати задоволення або біль.

Персоналістична модель

Моральні критерії цієї моделі знаходяться в самій людині, як особі. Саме тому, що людина є особою, людина є цінністю об’єктивною, надприродною і недоторканою, а отже має характер нормативний. Через те вона повинна бути трактована у своїй: інтегральності (цілісності), розумності, свободі і відповідальності, етичності, в основному праві на життя. Морально добрим та виправданим у даній моделі є все те, що береже, оздоровлює та проявляє людину, як особу, а злом вважається все те, що переслідує, применшує, ображає, інструменталізує чи врешті-решт просто елімінує особу.

Модель Гіпократа

"Не нашкодь!". Перші принципи медичної етики були викладені Гіппократом (460-377 рр. до н.е.). У своїй "Клятві" Гіппократ виклав обов'язки лікаря перед пацієнтом, перед учителем. Вперше було сформовано принципи лікарської таємниці. Клятва Гіппократа має актуальність і сьогодні. Вона є еталоном багатьох міжнародних документів з біоетики.

Модель Парацельса ("Роби добро")

Модель медичної етики, що має в своїй основі принцип патерналізму була розроблена у Середні віка Парацельсом (1493 - 1541 рр.). Згідно з цією моделлю весь лікувальний процес ґрунтується на емоційному та духовному контакті між лікарем та пацієнтом.

Модель "технічного" типу

Сучасна модель медичної етики. Розвиток сучасних біотехнологій привів до формування лікаря-вченого. Наукові традиції вимагали від такого лікаря бути безстороннім. Лікар повинен оперувати фактами і не брати до уваги ніяких інших людських цінностей. Ряд історичних подій змусив передивитись технічну модель медичної етики.

Модель сакрального типу

В основі сакральної моделі медичної етики лежить принцип "Коли допомагаєш пацієнту, не зроби йому зле".

Модель сакрального типу також має ряд недоліків, які медична спільнота спробує подолати:

1. Модель сакрального типу позбавляє пацієнта самому приймати рішення щодо свого життя.

2. У разі випадків, при додержанні принципу не робити зле пацієнту, не казати правди або прогнозу захворювання.

Модель колегіального типу

Згідно з моделлю колегіального типу, лікар та пацієнт повинні бачити однин в одному колег, що мають спільну мету: ліквідацію захворювання та збереження здоров'я. В цій моделі взаємна довіра має першочерговий важіль.

Проте різні етичні, класові, економічні цінності та відмінності між людьми роблять принцип загальних інтересів таким, важко реалізувати.

Модель контрактного типу

Модель з контрактного типу ставить за основу взаємовідносин між лікарем та пацієнтом - "контракт". Проте в поняття контракту слід вкладати юридичний зміст. Термін "контракт" трактується символічно. Це комплекс чеснот, яких дотримуються лікар і пацієнт: свобода, чесність, особиста гідність, виконання обіцянок, справедливість. На відміну від моделі технічного типу, модель контрактного типу дає змогу уникнути позаморальних дій з боку лікаря.

На відміну від моделі сакрального типу, при дотриманні контрактної моделі пацієнт також має певний моральний обов'язок.

У моделі контрактного типу лікар має враховувати систему моральних цінностей пацієнта. Пацієнт має право вибору для управління своїм життям.

Біоетика: проблемне поле, універсальні принципи і моральні цінності.

Сьогодні в суспільстві все Більше утверджується думка, Що XXI століття буде століттям гуманізації науки. Система медико-біологічних знань і досліджень, об'єктом яких є людина, що, здавалось б, само по собі забезпечує їх гуманістичну орієнтацію, як це не парадоксально, не є винятком. Навпаки - в цій галузі випробовується особливо гостра потреба в гуманістичному осмисленні процесів, що відбуваються, й того тут аналіз взаємодії природного и гуманітарного знання набуває першорядне значення. «Людство потребує з'єднання біології та гуманістичного знання, з якого належить створити науку виживання та з її допомогою встановити систему пріоритетів», - Писав В. Р. Поттер, один з засновників біоетики.

В умовах гуманізації суспільної моралі збільшується увага до прав людини. Фундаментальною проблемою сучасної біомедицини стає захист прав людини при йо зіткненні - вимушеному або добровільному - з медико -біологічними впливами і маніпуляціями. Турбота про життя і здоров'я починає розглядатися як право кожної людини, а не пріоритетне право обмеженого кола осів (медиків і біологів), які раніше вважали це своїм корпоративним професійним привілеєм.

Відбувається процес трансформації традиційної етики взагалі і медичної етики зокрема потреба в більш адекватній моделі взаємовідносин «дійових осіб» в галузі біології та медицини, заснованої на сучасних гуманістичних і демократичних цінностях, викликала до життя появу не тільки біоетики, а й екологічної етики, а потім і біомедичної етики, інтегруючи в собі гуманітарне і природниче знання.

Біоетика з'являється на тлі дійсного тисячоліття медицинської етики, а точніше – медичної деонтології, давно визначена свою нішу в системі загально медичних та етичних знань. Питання полягало, здавалось б, лише в розділі сфер їх впливу, але ситуація ускладнено тим, що в науковий обіг вводиться ще одне поняття - біомедична етика (БМП), яку відразу ж стали ототожнювати з біо-та медицинською етикою, практично не розмежовуючи цих понять. Одночасного з виникненням цих напрямків і незалежно від них в етиці формується ще одне нове поняття і напрямок «екологічна етика» - як відповідь, що загрожує світу екологічна катастрофа і пов'язана з нею проблема виживання всього живого. Поява цих галузей етики виявляється в руслі тенденцій сучасної практико-орієнтованої прикладної етики і відповідає всім її вимогам, а можливість розділити їх «сфери впливу» дозволяє наступним чином визначити їх сутність, статус та ієрархію:

• екологічна етика - предметом якої виступають найбільш фундаментальні принципи і проблема моральних взаємних відносин у тріаді «Людина - Природа - Суспільство », де всі учасники розглядаються як автономні моральні суб'єкти, і вся природа включається в коло турбот, уваги і взаємності; ціннісно-світоглядною основою екоетики виступає відмова від «егоцентризму» і морально взаємні відношення до природи - живої и неживої;

• біоетика - сукупність моральних норм з різним ступенем систематизації, раціоналізації, композиції та інституціональної підтримки, яка орієнтована на вироблений і встановлений в практиці біо- та медичних досліджень морально розуміючого відношення до життя взагалі і будь-якому живому, та турботу про права біоса на основі швейцеровского принципу благоговіння перед життям;

• біомедичнаетика - прикладна етика, основна особливість якої полягає в конкретизації загальнолюдських моральних норм і принципів стосовно певних ситуацій, для окремих груп людей, з урахування специфіки їх діяльності (лікувальної або дослідницької); полем діяльності БМП є моральне відношення суспільства в цілому і професіоналів - медиків та біологів - до людини, її життю, здоров'ю, смерті - чи у процесі лікування, так і в ході проведення за його участі досліджень; це область знання, предметом якої виступають практичні моральні проблеми, що мають пограничний і відкритий характер;

• медична етика - професійна етика, конкретизує загальні моральні вимоги стосовно своєрідності професії і займається нормами і правилами професійної поведінки; її особливостями, по-перше, «санкціонування» конкретної професії як особливої місії, «священнодійства» -
служіння в професії лікаря, зведення її до рівня етичний норм, по-друге, виявлення і санкціонування в ній таких особливостей і ситуацій, в яких іноді потрібно відступити від загальних моральних заповідей, «виправдати» ці відступи, кваліфікуючи їх як «неминуче зло», і в той же час мінімізувати їх. Медична етика включає традиційні установки медичної деонтології, але не зводиться до неї, а піднімається на новий рівень осмислення етичних проблем, що виникають в ході медичних маніпуляцій і відносин у системі «лікар-хворий».

Таким чином, функціональні відмінності цих етик полягають у тому, що екоетика стає універсальною етикою людської діяльності, виконуючи функцію методологічною основою інших етик. Біоетика регулює відношення людини до життя взагалі, орієнтуючи його на захист прав всього живого, в той час як біомедична етика висуває на перший план захист життя і здоров'я людини, а медична етика встановлює норми відносин у медицині між взаємодіючими суб'єктами - лікарем і пацієнтом. При цьому вони ні в якому випадку не повинні розглядатися як рівноправне положення. Між цими видами етик існує складний взаємозв'язок.

Так, біоетика тісно пов'язана з екологічною етикою. Екоетика передбачає новий тип громадської моральної свідомості - енвайронментальний, що синтезує глобальне бачення світу зі справді гуманістичними цінностями. Такий підхід знаходить конкретний прояв у двох основних принципах - екоцентризмі і біоцентризмі, об'єднаних загальним предметом – відношення людини і природи, що і являється базисом як для екоетики, так і біоетики. Не розглядаючи тут їх складні внутрішні відносини і відмінності, виявимо їх єдність, спільність, основи «співпраці». На теоретичному рівні можливість подібного підходу визначається моральними принципами, цінностями і імперативами, однаково «пронизують» їх сфери взаємодії та виступаючими регулятивами біоетики, екоетики і суспільної моралі в цілому.

Чільнім принципом виступає тут принцип «благоговіння перед життям» А. Швейцера, що вимагає від людини «відноситися з благоговінням до кожної живої істоти і поважати його як власне життя». Цей принцип передбачає любов, самопожертву, співчуття і прагнення допомогти будь-якій живій істоті. Моральною людина є «тільки тоді, коли вона кориться внутрішньому спонуканню допомагати будь якому життю, якому він може допомогти, і утримується від того, щоб заподіяти живому яку не будь шкоду » (А. Швейцер), коли він виявляє рівне благоговіння як по відношенню до власного життя, так і по відношенню до будь-якої іншої.

Іншим загальний принципом біо- та екоетики виступає принцип суб'єкт-суб'єктних відносин людини і природи. Він витісняє традиційні відносини, в яких природа і інша жива (тварина, людський ембріон, без правних осіб) виступають як об'єкт, і замінює їх принципово іншими, необхідними для встановлення рівноправного діалогу людини і природи. Етико-методологічним підгрунтям даного принципу виступає орієнтація на взаємодію людини з іншим живим як з іншим суб'єктом, що володіє власними правами (правом на життя, на позбавлення від страждань та ін.) Цей принцип передбачає необхідність враховувати однаково вразливість і людини, і природного середовища; вимагає не допускати перевищення їх «меж міцності », не вступати в протиріччя з природними закономірностями; мінімізувати «старі» принципи корисності, доцільності та використання тварин, замінюючи їх новими гуманістичними принципами самоцінності Живого.

Особливо тісній взаємозв'язок існує між біоетикою та біомедичною етикою. Обумовлена вона, перше за все, тим, що сьогодні багато досліджень і дій фахівців в сферах і біології, і медицини, зачіпають безпосередні життєві інтереси людини. Тому потрібно моральна визначеність щодо феноменів життя і смерті - всього, що входить в проблемне поле і біоетики. Разом з тим, смисловим ядром БМП, своєрідною призмою, через яку визначається етичний зміст і медичні маніпуляції, і біологічні дослідження, є медична практика, яка виходить за рамки біоетики. Крім того, якщо на рівні БМП можливі й навіть необхідні взаємовиключні точки зору, «відкриті» проблеми, плюралізм думок і навіть відсутність згоди на нормативному рівні, то біоетика прагне до визначеності і нормативності. При цьому, якщо рішення «відкритих» проблем БМП здійснюється, як правило, на індивідуальному рівні, шляхом особистого вибору, то їх реалізація в сфері біоетики переходить на рівень інституціональної, публічної значимості і повинна залежати від рішення не тільки професіоналів, а й усього суспільства. Разом з тим з своїми цілями, завданням і проблемам, за суб'єктами діяльності (в обох випадках їм частіше за все є лікар або медик-дослідник), а головне - по об'єкту своєї «турботи» біоетика і БМП настільки близькі один одному, що має сенс розглядати їх в єдиному контексті як комплементарні, взаємодоповнюючі.

Маючи багато спільного з екоетикою і БМП, біоетика відрізняється від традиційної медичної етики, в тому числі і деонтології. Вона включає в себе коло проблем, які виходять за рамки останніх: Наприклад, проблеми трансплантації, суїциду, психічної "норми" і патології та ряд інших «відкритих» проблем. Крім того, вона вирішує свої питання не на вузьке спеціальною, корпоративною, а на більш широкій науковій та соціальній основі. Сьогодні вона стає найважливішою етичною складовою не тільки медицини і охорони здоров'я, а й соціальної роботи, діяльності екологічних, науково-дослідних, освітніх і громадський центрів і організацій. Біоетика розширює межі корпоративної свідомості медиків, біологів, філософів, політиків і соціологів, дозволяє долати вузькі рамки буденності аж до осмислення глобальних проблем людства, стаючи світоглядною підставою всіх видів діяльності людей.

По відношенню до біомедичної і традиційної медичної етики біоетика має особливий статус: вона «охоплює» їх собою і, будучи ширше и глибше їх, тягнеться за їх межі. Це обумовлено поряд її принципових особливостях:

• вона носить універсальний и глобальний характер;

• її приписи нормативні;

• вона відрізняється публічністю;

• її характерною рисою на сучасного етапі є інституціональність.

В умовах сучасної гуманістичної парадигми саме біоетика забезпечує вирішення протиріччя між антропоцентризмом «старого» світогляду, який робив людину винятково центром світобудови, і новим, «не антропоцентричним» підходом, які піклуються про життя і живому у всіх їх проявах. Таким чином, біоетика з одного боку, стає глобальною біоетикою (В. Р. Поттер), з іншого – основою сучасної гуманології (Г.Л. Тульчинський), Відкриваючи нову «пост-людяність» - людяність більш високого рівня, що виявляє здатність особистості до турботи про життя і правах всього живого на до-, не-і недо-людського рівні, що виводить людяність за межі людського як біологічного виду. Іншими словами, біоетика виробляє нові моральні норми поведінки особистості як в «людських», так і в «нелюдських» ситуаціях, орієнтує людину на відмову від власного антропоегоїзму і вчать його проявляти любов, повагу і відповідальність по відношенню до всього природного світу. Саме біоетичні концепції припускають оптимальні співвідношення інтересів людства і всієї іншої біосфери - «іншого живого», при якому, впливаючи на об'єкти живої природи, використовуючи їх у своїх цілях, людина зобов'язана враховувати їхні можливості та інтереси. Таким чином, в рамках біоетики корінні зміні морально-етичні уявлення до природи полягає в тому, що гуманізм людини повинен виявлятись в ставленні до неї в тій же мірі, як і в міжособистісних відносинах, і в відношенні до самого себе.

Виявляється воно в прагненні зрозуміти живе, аж до взаємопроникнення в його відчуття і переживання. Для такого спів-почуття, спів-страждання необхідно, щоб будь - яке живе, в тому числі і «не-людський суб'єкт», визнавався джерелом відносин, рівним суб'єкту людського. це, в свою чергу, вимагає переглядання проблеми моральних цінностей: адже я в цьому випадку повинна визнаватися незалежність і внутрішня самоцінність природних феноменів «для себе», незалежна від їх цінності для людини і його потреб. Тому людина не має права вирішувати з позиції користі і доцільності питання про цінності або право на життя того чи іншого живого (людини, тварини або людського ембріона). Його обов'язок - дбати про права біоса, проявляючи широкий «людський» підхід, що передбачає перегляд традиційних етичних принципів і формування нових. Одним з таких нових підходів, що визначаються уявлення людини до природи як «іншому живому», є розуміння ним своєї сутності як частин природи. Цей внутрішній чинник єдності і взаємодії людини і природи обумовлений перш за все природною (біологічною) сутністю самої людини, що свого часу і наштовхнуло його на думку використовувати для вивчення власної природи інші тварині системи. Разом з тим саме ця обставина вимагає від нас визнавати пріоритетнім, природним правом, визначаючи всі інші права та моральні цінності, право на життя - не тільки людини, а й інших природних систем. Саме воно попереджає про небезпеку, загальної та для всієї природи, и для людини - небезпеки надмірно активного втручання людини в природу, Наприклад, такого, як вторгнення генної інженерії в природу людини та інших живих істот и рослин.

Концептуальна модель біоетики будується на основі виявлення її сутності, змісту та кола проблем, що входять в поле її «турботи». Але перш за все відзначимо ряд її особливостей.

1. Методологічною основою біоетики є: по-перше, ті загальнолюдські моральні цінності, які вироблені соціумом, складають базис всієї його життєдіяльності і знаходять свою специфіку в сфері біології та медицини по-одному, фундаментальні положення та принципи глобальної біоетики та екологічної етики, які виступають у цій зв'язці як моральні регулятиви відносин людини і навколишнього середовища в цілому.

2. Біоетика, як вже зазначалось - новий міждисциплінарний науковий напрямок, який об'єднує медико-біологічне знання и загальнолюдські моральні цінності. Міждисциплінарність біоетики проявляється в постійному розширенні її проблемного поля завдяки включенню в нього моральних, філософських, правових компонентів; біоетика об'єднує найрізноманітніші системи цінностей: біологічні (фізичне існування, здоров'я, свобода від болю), соціальні (рівні права на гідну якість життя і отримання всіх видів медичних послуг), екологічні (усвідомлення самоцінності природи, її унікальності), особистісні (безпека, самоповага) i ін.

3. Особливий статус біоетики визначається «відкритим», «пограничним» характером її проблем. З одного боку, це залежить від невирішеності (або принципової нерішучості) багатьох її проблем, особливо, коли мова йде про право людини на життя або смерть, які кожен раз вимагають від медиків - лікарів і дослідників - приватних, ситуативних рішень і, відповідно, індивідуального морального вибору і особистісної відповідальності. З іншого – вони створюють певний прецедент, що дозволяє біоетиці, незважаючи на ситуативність, зберігати свою універсальність і глобальність.

На вивченні цих особливостях і механізму їх практичного застосування базується концептуальна модель біоетики. Її зміст складають такі етичні аспекти:

• нормативний, в рамках якого досліджується специфіка і «працездатність» загальнолюдських моральних цінностей у клінічній медицині та біомедичних дослідженнях;

• ситуативний, що обгрунтовує необхідність морального вибору і прийняття рішень в різних ситуаціях і казус (прерогатива БМП в рамках біоетики);

• експериментальний, що передбачає поширення моральних принципів на біомедичні дослідження та їх етичну експертизу - так звані стандартні операціональні процедури - СОП;

• деонтологічний, що регулює функції і принципи поведінки лікаря в взаєминах по вертикалі (у системі «лікар-хворий») і по горизонталі (у системі «лікар-лікар»;

• інституціональний, пов'язаний з необхідністю вирішення соціальних та професійних проблем охорони здоров'я та ролі біоетичних комітетів як спеціальних інститутів в цьому процесі.

Визначення цих аспектів дозволяє окреслити контури проблемного поля - виявити коло проблем біоетики, причому виявляється не один, а кілька «кіл», які, переплітаючись і взаємодоповнюючи один одного, визначаються її зміст. Основними проблемними колами є наступні:

• Модифікація традиційних моральних принципів і цінностей у професійній діяльності медичних працівників та біологів - нормативно-етичне коло;

• моральні колізії в конкретних ситуаціях - казуси, що виникають в процесі біомедичних досліджень і лікування хворих - ситуативне коло;

• «нові» міжособистісні відносини в системі вертикальних і горизонтальних зв'язків у сфері сучасної медицини - деонтологічне коло. Перше коло проблем біоетики - нормативно-етичне - пов'язаний з необхідністю простежити, як можуть і повинні проявляти себе в медичній діяльності або біологічних дослідженнях - на теоретичному і практичному рівнях - загальнолюдські моральні цінності та принципи, як регулюють вони норми поведінки лікаря і дослідника, виступаючи основою «стратегії і тактики» їх професійного вибору. Тут, в свою чергу, виділяються два етичних аспекти.

1. Однозначне виявлення сутності та критеріїв життя і смерті людини як вищих базових цінностей. До сьогоднішнього дня немає єдності в їх розумінні, що трагічно позначається на долі людей, що чекають, наприклад, пересадки донорських органів від померлих людей. Вирішення цього завдання, яке повинно стати справою сукупних зусиль медиків, філософів, етиків, юристів, представників релігійних конфесій, дасть можливість визначитися у вирішенні питання про право людини на гідне життя і право на гідну смерть. А це, в свою чергу, виступає необхідною підставою практичної діяльності трансплантологів, реаніматологів, акушерів-гінекологів та інших фахівців. Особливо актуальною є проблема кордону життя і смерті. Сьогодні величезна кількість філософських, юридичних, медичних робіт присвячується так званому праву людини на смерть, пов'язаному з « межовими ситуаціями» його життя.

2. Проблема активного включення в клінічну та дослідницьку практики в якості керівництва до дії таких вищих загальнолюдських моральних цінностей, як Добро і Зло, Страждання і Співчуття, Борг і Совість, Честь і Гідність, Свобода і Відповідальність. З одного боку, у сучасних медиків, особливо молодих, вони стали втрачати свій престиж і значимість, які їм необхідно повернути. З іншого - заломлені крізь призму професійної діяльності, ці цінності знаходять особливу специфіку, що часто призводить до кардинальної неузгодженості їх сприйняття та оцінки між «звичайними» людьми (пацієнтами) і професійними медиками. Складність полягає в тому, що тут ми стикаємося з феноменом, який незвичний для мислення «природничників», але є атрибутом морально-етичних суджень: це їх суб'єктивність і відносність. Особливо наочно це видно на прикладах добра і зла, виявили в сфері медицини свій нерозривний зв'язок; страждання і співчуття, що демонструють іноді неминучість і навіть корисність першого і сумнівне значення і небезпека другого; свободи, що дає медику і біологу - досліднику право на ризик, а тому і на помилку, але і накладає на них високу відповідальність.

Більшість проблем, пов'язаних з особливостями прояву вищих моральних цінностей в медицині, носять «відкритий» характер, оскільки вони ставлять і дослідника, і пацієнта перед вибором, який не є однозначним і простим і може бути однаково болісним для обох сторін. Разом з тим наявність і необхідність вибору породжує і певне протиріччя: варіативність вибору входить у конфлікт з вимогами нормативної регуляції, яка, навпаки, передбачає однозначність рішення, особливо якщо мова йде про правове регулювання.

Друге коло проблем біоетики - ситуативне - пов'язаний зі специфікою, розвитком і сучасними досягненнями медицини, які проявляються кожен раз в конкретних, неповторних випадках і позначаються на людську долю. Однією з особливостей біоетики як раз і є те, що вона сконцентрована переважно на аналізі цих окремих випадків - медичних казусів, які зачіпають життя і здоров'я людини, і покликана виявити та проаналізувати моральні сторони конкретних ситуацій.

Численність і варіативність подібних ситуацій і породжує так звані «відкриті» питання. До їх числа відносяться:

· проблема евтаназії, яка стала настільки актуальною в результаті небувалих досягнень медицини по продовженню життя людини і найчастіше його страждань;

· проблеми трансплантації та пов'язані з ними проблеми реанімування;

· морально-правові проблеми штучного запліднення і переривання
вагітності, встановлення критеріїв норми і патології людського зародка;

· проблема передбачення і запобігання негативних наслідків медико-
біологічних, особливо генетичних, досліджень і експериментів на людині;

· визначення міри відповідальності дослідника і ступеня ризику випробуваного.

Вирішення цих та інших ситуативних проблем біомедицини багато в чому залежать від етичної компетентності та етичної позиції фахівця - гуманістичної або авторитарної. Тому сьогодні біоетика розглядається не тільки як нова галузь теоретичного і прикладного знання, але і як навчальна дисципліна, оволодіння якої необхідно професіоналу.

До третього - деонтологічного колу проблем біоетики належить визначення сучасного характеру відносин в системі вертикальних і горизонтальних зв'язків у сфері медицини. Вторгаючись в область медичної деонтології, а точніше, включаючи її в себе, біоетика і БМП виробляють рекомендації по моральному регулювання людських відносин як в системі «лікар - хворий», так і в медичному колективі. Рішення практичних завдань в цьому напрямку багато в чому залежить від моделей відносин між медиками-професіоналами і їх пацієнтами. Актуальними є дві: традиційна патерналістських і нова, автономна моделі. Тенденцією сучасної деонтології виступає перехід від патерналістської моделі до визнання автономності особистості пацієнта або учасника біомедичних досліджень.

Універсальні принципи і норми біоетики

Основні принципи, якими оперує біоетика. Принципи біоетики тісно пов'язані з питаннями регулювання медичної діяльності та вносять чіткість у розуміння зв'язку біомедичної етики і права. Можна виділити чотири основні принципи біоетики: принцип пошани людської гідності, принцип «твори добро і не заподіюй зла!», принцип визнання автономії особи і принцип справедливості. Правил також чотири. Це правдивість, конфіденційність, недоторканність приватного життя і добровільна інформована згода. В сукупності вони утворюють етичні «координати», що описують відношення до пацієнта як до особи.

Під автономією особи пацієнта розуміють фізичну і психічну недоторканність при наданні медичної допомоги. Цей принцип має тісний зв'язок з концепцією інформованої згоди, про яку буде сказано далі. Ключова ознака автономії пацієнта - будь-які заходи, спрямовані на проникнення крізь тілесну або духовну оболонку пацієнта, виправдані лише тоді, коли вони здійснюються за його згоди. Етична цінність автономії пацієнта полягає в тому, що дії лікаря спрямовані на благо хворого з метою його одужання, але які здійснюються всупереч його волі і бажанню, - недопустимі.

Процес інформування пацієнта, завдяки якому останній набуває знань, повинен проводитися так, щоб у неосвіченої спочатку людини з'явилася певна компетентність щодо стану свого здоров'я і тих маніпуляцій, які щодо нього планують здійснити медики. Це положення знаходить у повній відповідності з принципом автономії особи пацієнта.

Важливо зазначити ту обставину, що принцип автономії особи пацієнта, як ключової у розумінні ролі і значення біоетики в контексті соціальної регламентації сфери медицини, є свого роду сполучною ланкою між принципами біоетики і однією з головних її проблем - взаєминами між лікарями і пацієнтами. "За останні тридцять років принцип автономії займає фактично головну роль у всіх дискусіях з медичної етики. Можна стверджувати, що це найбільш радикальна переорієнтація у довгій історії Гіппократівської традиції. Певною мірою завдяки цим змінам взаємовідносини між лікарем і хворим поступово стають все більш відкритими і шанобливими"1.

Біоетика і принцип поваги прав та гідності людини

Медицина, що працює сьогодні на молекулярному рівні, все більш стає “прогностичною ”. Французький імунолог і генетик Ж. Доссе вважає, що прогностична медицина “допоможе зробити життя людини довгої, щасливої і позбавленої хвороб ”. Проте тільки одне “але ”, з точки зору Ж. Доссе, стоїть на шляху цієї світлої перспективи. Це — “особа або група осіб, рухомих жаданням влади і нерідко заражених тоталітарною ідеологією ” .

Прогностичну медицину ще можна було б визначити як безсуб'єктну, позбавлену індивідуальності, тобто здібну до діагностування без суб'єктивних показників, скарг і тому подібне пацієнта. І це дійсно реальний і безпрецедентний важіль контролю і влади, як над окремою людиною, так і над всім людством. Ці тенденції і пояснюють, чому в 60-70-х роках ХХ століття формулюється така форма медичної етики як біоетика, яка починає розглядати медицину в контексті прав людини.

Основним моральним принципом біоетики стає принцип пошани має рацію і достоїнства людини. Під впливом цього принципу міняється рішення “основного питання ” медичної етики — питання про відношення лікаря і пацієнта. Як відомо, патерналізм працював в режимі незаперечного пріоритету або “первинності ” авторитету лікаря. Сьогодні ж гостро коштує питання про участь хворого в ухваленні лікарського рішення. Це далеко не “вторинна ” участь оформляється в ряд нових моделей взаємовідношення лікаря і пацієнта. Серед них — інформаційна, дорадча, інтерпретаційна. Кожна з них є своєрідною формою захисту прав і гідності людини.

Етична наука, як свідчить сказане, все активніше долучається до вироблення морально-правових засад збереження людського життя, що стає об´єктом науково-дослідницького інтересу. Біоетика ставить моральні обмеження на ті експерименти над здоров´ям людини, що небезпечні для її життя. Останнім часом у зв´язку з актуалізацією питання про клонування тварин та органів людини, проблема набула особливої гостроти. Виникла необхідність більш широкого формулювання питань зв´язку природничих наук із етикою.

При всій різноманітності підходу до розв´язання проблеми вчені доходять згоди, що всебічне вивчення наукою феномена людини має, поряд із логікою, включати етику, тобто те, що називають "нормами науки", — етичні стандарти. Вони управляють соціальними взаємодіями вчених. Формулюючи принцип взаємозв´язку природничо-наукових досліджень та етичних цінностей, американський учений П. де Форест пише: "Глобальний суспільний інтерес науки випливає з того, що вчений відповідальний перед людством загалом і не лише індивідуально за ті дії, які він здійснює як вчений, але і колективно — за застосування результатів науки в кожній країні і в усьому світі". Об´єктом моральної оцінки в сфері науки є не лише наслідки застосування її даних у практиці, але і самі процеси дослідження, а також "внутрішній світ" науки: тематика Досліджень, характер постановки та проведення експериментів тощо. Моральний критерій поширюється також на особистість Ученого: від його моральних якостей великою мірою залежить об´єктивність, науковість результатів.

Прагнення людства знайти оновлену систему моральних і духовних орієнтирів, новий духовний потенціал знайшла своє втілення в новій міждисциплінарній галузі знання - біоетиці. В умовах швидкого розповсюдження нових технологій, що радикально міняють не тільки життєдіяльність, але і природу людини, біоетика захищає фундаментальні людські цінності - право людини на життя, автономію і свободу вибору, обґрунтовувавши їх етичними принципами благоговіння перед життям і етичної відповідальності за все, що живе. Її метою є вивчення умов, при яких можливо збереження Життя на землі. Сучасна біоетика має 2 основних напрями:

• медичний - сконцентровано навколо відносин "лікар-пацієнт", найчастіше цей напрям називають біомедичною етикою або медичною біоетикою;

• екологічний - обґрунтовує цінність і права окремих живих істот (біоцентризм) і природних екосистем, дикої природи, біогеоценозів і ін. (екоцентризм).

Головна ідея біоетики полягає в тому, що загальнолюдські цінності не повинні розглядатися окремо від біологічних фактів - людина все ще є частиною природи, їй необхідна здорова їжа, свіже повітря, чиста вода, дикі куточки природи, вона не може існувати без тварин, без лісів, річок і ґрунту, які є не тільки екологічними ресурсами, але і головною умовою виживання людства.

Сьогодні ця проблема особливо гостро стоїть у зв'язку з "небезпекою знання", яким володіє сучасна людина, що винайшла численні біомедичні, біохімічні, військово-промислові, сільськогосподарські технології, що дозволяють втручатися в самі основи життя на землі, новітні комп'ютерні теле- і відео-технології, що змінюють звичний стиль життя і образ мислення людини.

Біоетика покликана відповідати таким вимогам. По-перше, Необхідна єдність науки і гуманістичних цінностей. По-друге, Необхідно, щоб гуманістичні цілі ставилися вище за дослідницькі. По-третє, необхідне регулювання наукових досліджень з позицій гуманістичних цінностей. Регулювання має включати і заборони на деякі види експериментів з участю людини, що можуть бути небезпечними для її життя. По-четверте, необхідна розробка правил біомедичних робіт з урахуванням прав людини, включаючи юридичні норми

Виходячи із запропонованої раніше багаторівневої системи соціального регулювання медичної діяльності, наступним після лікарської етики і медичної деонтології рівнем є біомедична етика (біоетика). Розвиток біоетики став реальним і можливим тільки в другій половині XX ст., коли світова спільнота зіткнулася з двома важливими обставинами: 1) пріоритет прав людини і зосередження уваги до захисту цих прав і 2) прогрес багатьох напрямів медицини (трансплантологія, генетика, реаніматологія та ін.). Розвиток нових медичних технологій виявив велику кількість морально-етичних проблем, які не могли бути вирішені в рамках лікарської етики і деонтології. У зв'язку з цим виходом із ситуації, що склалась, стало закріплення біоетики як міждисциплінарної галузі знань, як науки, що дає можливість пояснити морально-етичні і правові аспекти медицини.

Важливу роль у розумінні біомедичної етики як одного з рівнів регулювання медичної діяльності відіграє визначення самого поняття. У контексті розгляду рівнів соціального регулювання медичної діяльності біоетика (біомедична етика) — це міждисциплінарна наука, що займається вивченням морально-етичних, соціальних і юридичних проблем медичної діяльності в контексті захисту прав людини.

Вимоги практичної медицини та біології, з одного боку, і соціально-гуманістичні очікування суспільства, з іншого, викликають необхідність звернення до розгляду універсальних етичних принципів, на базі яких біоетикою виробляються конкретні моральні норми поведінки лікаря і медика-дослідника. В умовах розвитку генної інженерії і нових біомедичних технологій вони повинні бути покладені в основу системи забезпечення здоров'я населення. Міжнародна громадськість і науково-медичне співтовариство веде постійну роботу в цьому напрямку. Про це свідчать етичні принципи біомедичних досліджень, розроблені Нюрнберзьким кодексом (1947), Гельсінкської декларації (1964), Міжнародної Конвенції Ради Європи «Про права людини в біомедицині »(1997), Загальної Декларації ЮНЕСКО про біоетику та права людини (2005) та ін.. У число основних вони включають такі принципи біоетики, як принцип автономії особистості, інформованої згоди, конфіденційності.

Принцип поваги автономії особистості

Особистість має право на самовизначення і прагнення до забезпечення соціальних потреб, які базуються на фундаментальних демократичних цінностях - солідарності, співучасті, співчутті, ідеї комунікалістичних інтересів (Б. Дженнінгс). «Класичні» принципи біоетики, запропоновані Т. Бічампом і Дж. Чілдресом (США) – так звані «джорджтаунські мантри» - включають в себе також повагу автономії особистості, справедливість, неспричинення зла, орієнтацію на благо (роби добро). Основні етичні принципи європейської біоетики та біоправа (або «принципи Кемпа» - по імені координатора і автора концептуальних ідей) - в якості основоположних також включають в себе автономію, гідність, цілісність і уразливість людської особистості. Особливістю вирішення сучасних біоетичних проблем виступає плюралістичність і неоднозначність підходів, які можна охарактеризувати наступним чином:

• принципалістиський, що орієнтує медика на рефлексію з приводу вищих моральних цінностей та біоетичних принципів, що забезпечують благо пацієнта;

•казуїстичний, пов'язаний не тільки з «вічними» етичними проблемами, але і з конкретними ситуаціями, викликаними бурхливим розвитком біотехнологій, генної інженерії та т.п. і варіативністю ситуацій у сучасній медицині, він базується на беззастережне визнання автономії пацієнта;

• інституційно-організаційний, заснований на міждисциплінарному підході, відповідний постмодерністської епохи «керованої етики» і найбільше «стурбований» дотриманням принципу справедливості.

Один з провідних фахівців Росії в галузі біоетики Б.Г. Юдін вважає, що саме пріоритет цих підходів визначає відмінність подальших шляхів розвитку біоетики в Європі та Америці. Незважаючи на те, що принципалізм виникає в США, сьогодні він більше поширений в Західній Європі. У Північній Америці в даний час активно розробляється більш «приземлений» - казуїстичний підхід, націлений на вироблення конкретних правил і рекомендацій щодо прийняття рішень в конкретних ситуаціях лікування та біомедичних досліджень, а також на їх інституційно-організаційне забезпечення. Це знайшло своє втілення в пильній увазі і в Європі, і в Америці до організації та діяльності біоетичних комітетів. Особливістю вітчизняної біоетики є поєднаний - інтегративний похід, що вимагає об'єднання в діяльності лікаря і дослідника всіх цих підходів і відповідає духовним традиціям східноєвропейських культур і велінням часу. Універсальні етичні принципи можуть бути умовно поділені на суб'єктні та об'єктні. Основою принципів так званого суб'єкт-суб'єктного ряду виступає симетрія - рівність і незалежність партнерів, активна роль пацієнта і його право на самовизначення в процесі лікування чи обстеження, іншими словами - визнання автономності, незалежності особистості. Тому основні універсальні принципи цього ряду - принципи автономії і поваги гідності особистості, в свою чергу, передбачають дотримання таких принципів, як інформованість пацієнта, добровільність прийняття ним рішення і конфіденційність у відносинах лікаря і пацієнта. (Останні можуть нести в собі різний зміст, що відображає специфіку регіональних походів до прав людини, національних традицій і цінностей).

Автономія особистості - принцип, заснований на єдності прав лікаря і пацієнта, передбачає їх взаємний діалог, при якому право вибору і відповідальність не зосереджуються цілком у руках лікаря, а розподіляються між ним і пацієнтом. Згідно з цим принципом, прийняття надійного в етичному відношенні медичного рішення засноване на взаємній повазі лікаря і хворого і їх активному спільному участі в цьому процесі, що вимагає компетентності, інформованості пацієнта і добровільності прийняття рішення. Етичною підставою принципу автономії особистості виступає визнання її незалежності і права на самовизначення. Таким чином, повага автономії відноситься, насамперед, до особистості, що володіє можливістю і правом розпоряджатися своїм життям і здоров'ям, аж до свідомої відмови від лікування, навіть якщо це рішення буде коштувати їй життя.

Гідність - в широкому етичному контексті - самоцінність, якою володіє кожна людина по праву свого народження, оскільки він людина. Гідність проявляється в самоповагу, внутрішньої впевненості особистості у власній цінності, її опорі спробам посягнути на свою індивідуальність і незалежність. Всі люди, і пацієнти в тому числі, незалежно від їх соціального статусу, психічного та фізичного стану та поведінки мають рівні права на визнання і повагу власної гідності. В біоетиці цей принцип охоплює навіть ширше коло, ніж принцип автономності, який передбачає усвідомлену дієздатність і самостійність особистості. Повага ж людської гідності пов'язано не тільки з наявністю усвідомлення і почуття свої гідності (їх може і не бути), але і з таких ситуацій, коли людина не в стані висловити свою волю, коли в силу свого фізичного або психічного розладу він не здатний до автономних дій, коли мова йде не про людську особистість, а про людську істоту. Це, наприклад, ситуації вегетативного існування, важкі форми геріатричного стану, експерименти з ембріоном людини та ін.. Принципи автономії і поваги гідності особистості тісно пов'язані з іншим основоположним принципом біоетики - поінформованим згодою.

Біоетика і принцип поінформованої згоди

У 1972 р. Американська асоціація лікарень затвердила біль "Про права пацієнта". Основу цих прав складає принцип інформованої згоди.

Поінформована згода - добровільна згода пацієнта на проходження певного курсу лікування, терапевтичної або діагностичної процедури після отримання від лікаря адекватної інформації.

Принцип поінформованої згоди складається з двох елементів: 1) подання інформації лікарем; 2) отримання згоди від пацієнта на надання медичної послуги.

Перший елемент визначає два поняття: компетентності та добровільності. Лікар повинен надати інформацію у формі, доступній для сприйняття саме для даного пацієнта. Тобто необхідно враховувати освіту, вік, стан пацієнта. Інформація лікаря повинна містити:

- відомості про характер та мету запропонованого методу діагностики, лікування, профілактики;

- інформацію щодо ризику, що містить медичне втручання;

- інформацію щодо існуючих альтернатив даному медичному втручанню. Принцип поінформованої згоди передбачає перегляд та розширення низки принципів моралі в медичній практиці. Зокрема, лікар повинен повідомити пацієнту діагноз захворювання, незважаючи на його прогноз. Набуває пріоритету навіть жорстока правда.

Інформована згода - принцип, що вимагає дотримання права пацієнта знати всю правду про стан свого здоров'я, про існуючі способи лікування його захворювання і ризик, пов'язаний з кожним з них. В автономній моделі взаємовідносин цей принцип – не жест доброї волі чи бажання лікаря, це його обов'язок; відповідно отримання інформації стає правом пацієнта. Інформована згода – це комунікативний діалог лікаря і пацієнта, який передбачає дотримання ряду етичних та процесуальних норм: облік психічного стану, рівня культури, національних і релігійних особливостей пацієнта, тактовність лікаря або дослідника, його моральні якості, здатність забезпечити розуміння інформації пацієнтом. Правильне інформування про стан здоров'я і його прогнозі дає пацієнтові можливість самостійно і гідно розпорядитися своїм правом на життя, забезпечуючи йому свободу добровільного вибору.

Добровільність - ще один принцип біоетики, пов'язаний з автономією пацієнта. Це повага свободи волевиявлення особистості, що передбачає самостійне прийняття нею рішення або згоди на медичні маніпуляції або дослідження при умові інформованості та відсутності зовнішнього примусу - не тільки фізичного або морального тиску, а й залежно будь-якого роду. У свою чергу, добровільність і відсутність залежності приводять до вимоги і очікування взаємної довіри між лікарем і пацієнтом, який проявляється в принципі конфіденційності і строгому дотриманні лікарської таємниці, які традиційно відносяться до галузі медичної деонтології, але набувають сьогодні нового звучання.

Принципи автономії особистості, інформованої згоди, добровільності – це принципи суб'єкт-суб'єктного порядку, що передбачають рівність і незалежність партнерів, активну роль пацієнта і його право на самовизначення в процесі лікування або обстеження. У міру розвитку медицини і залучення в біомедичні дослідження та маніпуляції все більшого числа людей, між ними і професіоналами-медиками особливу роль починають грати принципи суб'єкт-об'єктного ряду, які передбачають турботу суспільства і медиків - лікарів і дослідників про дотримання етичних вимог по відношенню до пацієнтів, що потрапляють в залежність від них. Особливе місце в цій зв'язці займають принципи цілісності та вразливості, висунуті європейськими біоетики. Ці принципи безпосередньо пов'язані з повагою гідності особистості і зачіпають як фізичну, так і психічну сторони життєдіяльності індивіда.

Цілісність - це те, що забезпечує тотожність особистості самій собі, її самоідентифікацію, і тому не повинно піддаватися маніпуляціям або руйнуванням. Вона пов'язана з «життєвою історією» індивіда, яка створюється пам'яттю про найбільш важливі події власного життя та інтерпретацією життєвого досвіду. Іншими словами, цілісність особистості - це її унікальність, індивідуальність і неповторність. На жаль, деякі медичні втручання, мають благу мету відновити здоров'я людини, поліпшити його стан, часто бувають пов'язані з порушенням цілісності. Необхідність захищати психофізичну цілісність людини, мінімізувати її порушення вимагає розробки етичних і правових норм, відносяться, зокрема, до генетичних маніпуляцій і втручанням в генетичну структуру індивіда, до проблеми використання органів, тканин в процесі їх трансплантації та т.п.

Вразливість як принцип біоетики слід розуміти у двох сенсах. По-перше, як характеристику будь-якої живої істоти, кожного окремого життя, за своєю природою кінцевою і крихкою. У цьому сенсі вразливість як загальна характеристика життя може мати більш широке значення, ніж тільки біоетичне. Вона може стати сполучною ланкою між соціально і морально відчуженими в суспільстві людьми, об'єднавши їх в пошуках подолання власної вразливості. Певною мірою весь прогрес в області медицини і біології може розглядатися як боротьба з людською вразливістю, викликана прагненням мінімізувати її. При цьому вразливість - у тому числі смертність і закінченість - оптимістично розцінюється як якась обставина, яка може і має бути подолано. Друге розуміння уразливості (вужче) відноситься до окремих людських групах і популяціях (бідним, малограмотним, дітям, ув'язненим, інвалідам тощо). У цьому сенсі цей принцип стає основою особливої турботи, відповідальності, емпатії по відношенню до іншого, більш слабкому і залежному. Для своєї реалізації він вимагає дотримання ще одного принципу біоетики – принципу справедливості.

Справедливість - принцип, в основі якого лежить уявлення про рівноправ'я, зрівнює права кожної людини на єдині стартові можливості і дає кожному однакові шанси на гідне життя. Справедливість передбачає реалізацію соціальної програми, відповідно до якої забезпечується рівний доступ усіх верств і груп населення до суспільних благ, в тому числі отримання біомедичних послуг, доступність фармакологічних засобів, захист при проведенні біомедичних досліджень найбільш уразливих верств населення. Однак рівноправність аж ніяк не те ж саме, що рівність. Люди рівні у своїх правах, але не рівні у своїх можливостях, здібностях, інтересах, потребах. Тому спеціальна роль відводиться в біоетики захист прав найбільш вразливих верств населення. Крім того, відповідно до принципу справедливості, користь для пацієнта завжди повинна перевищувати науковий чи громадський інтерес. Останнім часом все більш обговорюваним в біоетиці стає принцип обережності, регулюючий прийняття рішень і здійснення дослідницької і клінічної діяльності, коли наслідки її невизначені і викликають побоювання в силу непередбачуваності або несприятливого розвитку ситуації.

Принцип обережності грунтується на вимозі «не нашкодь» і почутті відповідальності тих, хто приймає рішення, робить прогнози і здійснює медичну діяльність. Він обумовлений високим ступенем ризику в медицині і передбачає необхідність обережного ставлення лікаря до проблеми вибору цілей і засобів, щоб уникнути або зменшити морально неприйнятний збиток. Під ним розуміється те, що може загрожувати життю або здоров'ю людей; або бути серйозним і практично непоправних; або наноситися без належної уваги до прав тих, кому заподіюється. Принцип обережності включає також внутрішню захист лікаря від самого себе – власних аморальних вчинків, і від сваволі інших (наприклад, адміністрації або звинувачень з боку родичів хворого). Поєднання в єдине ціле та порівняння американської та західноєвропейської моделей біоетичних принципів демонструє, перш за все, їх концептуальну єдність і, отже, «працездатність» в будь-яких умовах. З іншого боку, простежується і певна різниця. Американська модель орієнтована, в основному, на індивідуальне взаємодія лікаря і пацієнта, у той час як європейська носить більш «соціалізуючий» характер. У європейській біоетиці фундаментальні моральні принципи розглядаються як норми захисту особи в державі, що вимагає більш широкого соціального контексту справедливості, відповідальності та солідарності.

На медичну діяльність все більшою мірою впливає процес гуманітаризації. Це виражається у тому числі і в підготовці майбутніх лікарів. Гуманітарна підготовка медика може і повинна відрізнятися від гуманітарної підготовки фахівця іншого профілю — тут йдеться про виховання професіонала, в руках якого знаходитимуться здоров'я і життя людини. В зв'язку з цим необхідно всіляко підтримувати процеси інтенсифікації викладання і збільшення кількості годин, що виділяється у системі вищої медичної освіти на соціогуманітарні суспільні дисципліни, зокрема на біоетику і право. В той же час потребують певного висвітлення питання біоетики в курсах медичного права юридичних ВУЗів і факультетів.

Свідченням актуальності і підвищеної уваги до проблем біомедичної етики може бути збільшення кількості спеціальної літератури, присвяченої даному питанню. Якщо звернутися до практики України, то і тут за останні роки з'явилося безліч наукових праць з основних питань біомедичної етики, при цьому деякі роботи носять характер фундаментальних досліджень. Доцільно зазначити і значну кількість міжнародних наукових форумів, пов'язаних з обговоренням проблемних питань біоетики. Наприклад, у 2000 р. відбувся п'ятий Всесвітній конгрес з біоетики, що зібрав близько 700 учасників із понад 50 країн. Важливість подібних заходів полягає і в можливості обміну думками з актуальних питань біоетики, обговорення нових проблем. Враховуючи, що проблематика біомедичної етики постійно оновлюється, подібні заходи можна вважати вельми значимою обставиною для розвитку біоетики.

Істотним підтвердженням необхідності виділення біомедичної етики як окремого рівня соціальної регламентації медичної діяльності є більші можливості біоетики порівняно з традиційними медичною етикою і деонтологією при вирішенні складних міждисциплінарних проблем, які виникають при наданні медичної допомоги. Чинниками, що свідчать про ширші можливості біомедичної етики порівняно з лікарською етикою, є:

— розгляд складних медичних питань у ракурсі міждисциплінарного підходу;

— висвітлення спектру соціальних питань, пов'язаних з громадською охороною здоров'я;

— вихід за межі життя і здоров'я людини, розгляд загальних проблем екологічної безпеки;

— яскраво виражений акцент на проблемах захисту прав пацієнтів при наданні медичної допомоги.

Факт створення комісій з етики підтверджує, по-перше, ширші можливості біоетики і, по-друге, - наближення біомедичної етики в контексті регламентації медицини безпосередньо до права, оскільки без обов'язкової оцінки етичних та морально-правових аспектів програми клінічних випробувань комісіями з питань етики стає неможливим проведення самого випробування - це вимога нормативних документів.

Основний офіційний документ у галузі біоетики - Конвенція про захист прав і гідності людини у зв'язку з використанням досягнень біології і медицини (Конвенція про права людини і біомедицини) 1996 р. проголошує, що "сторони цієї Конвенції зобов'язуються при використанні досягнень біології і медицини захищати гідність й індивідуальну цілісність кожної людини, гарантувати всім без виключення недоторканність особи і дотримання інших прав і основних свобод". Слід зазначити, що, на відміну від більшості офіційних документів, що приймаються різними громадськими організаціями, ця Конвенція має силу не тільки морального заклику - кожна держава, що приєдналася до неї, зобов'язана реально утілювати положення Конвенції у власному внутрішньому законодавстві (Україна ще не ратифікувала цього документу). Це ще одне свідчення важливості розгляду біомедичної етики як морально-етичної основи законотворчості в галузі медицини. Принцип автономії особи пацієнта потрібно розглядати як необхідний атрибут законотворчості у сфері медицини, з одного боку, і як важливу умову освоєння біомедичної етики медиками і юристами з погляду рівнів соціального регулювання медичної діяльності - з іншого. Окрім цього, на сьогодні розроблено проект Загальної декларації про біоетику і права людини ЮНЕСКО (2005 p.), метою якої є забезпечення універсального комплексу принципів і процедур, якими можуть керуватись держави при розробленні своїх законодавчих норм, політики й інших інструментів у галузі біоетики.

Принцип справедливості в галузі біомедичної етики полягає у тому, що кожен пацієнт, незалежно від соціального походження, матеріального стану, інших чинників, має право на отримання рівного обсягу медичної допомоги і рівного доступу до медичних ресурсів.

Особливе значення принцип справедливості має у сфері трансплантації органів і тканин людини і у військово-медичній практиці. Наприклад, "лист очікування" - документ, що засвідчує черговість реципієнтів на необхідний для пересадки донорський орган, відповідно до міжнародних і вітчизняних етичних і нормативно-правових документів - єдиний критерій черговості для реципієнтів. Однак існує практика лікування так званих комерційних хворих, які вносять грошові кошти за надання медичних послуг у сфері трансплантології, отримують необхідний трансплантат, минаючи черговість, не повинна розповсюджуватися. До того ж Всесвітня організація охорони здоров'я проголошує, що необхідно забезпечувати рівний доступ трансплантантів виключно за медичними, а не за фінансовими чи іншими міркуваннями. Іншими словами, тільки медичні показання бути орієнтиром для лікарів при визначенні витрачання обмежених медичних ресурсів. У цьому і полягає принцип справедливості в біомедичній етиці.

Військово-медична практика містить у собі достатню кількість прикладів, коли під сумнів ставиться той або інший принцип як права, так і біоетики. Під подвійною підлеглістю військових лікарів розуміється необхідність надання медичної допомоги з урахуванням принципів і правил біомедичної етики, проте в той же час службова залежність від військового командування полягає в необхідності здійснення дій, що виключають їх пояснення нормами біоетики. Прикладом порушення принципу справедливості в практиці діяльності військових лікарів може бути відома система сортування поранених і відбору пацієнтів у військовий час для першочергового лікування. Необхідність виконання великого обсягу роботи за рахунок обмежених людських ресурсів зобов'язує управління військовою медициною при масових втратах здійснювати заходи щодо першочергового винесення з поля бою, надання медичної допомоги й евакуації тих осіб, які перспективні в плані одужання і повернення їх до лав. Відповідно, ті поранені, які за наслідками швидкоплинного огляду не потрапили до цієї групи, на жаль, часто залишаються на полі бою. Тут принцип справедливості тісно пов'язаний із протиставленням права окремо взятої особи на життя та отримання медичної допомоги, з одного боку, й інтересами військової служби (держави) - з іншого. У демократично розвинених країнах, та і в Україні, стосовно цивільного населення це питання вирішується на підставі правових документів, які базуються зокрема на біоетичному принципі справедливості.

Таким чином, значення принципів біомедичної етики полягає у визначенні загальних напрямів її розвитку, появі нових положень, що регулюють ті чи інші суспільні відносини в медицині в ракурсі вже сформованих загальних положень цієї міждисциплінарної галузі знань. Принципи біоетики важливі в плані розуміння етичної і моральної складової процесу законотворчості в сфері охорони здоров'я. Нормативно-правові документи працюватимуть тільки за умови, що вони базуються на первинно опрацьованих в аспекті біоетики положеннях.

Таким чином, підводячи підсумок щодо значення біоетики як рівня соціальної регламентації медичної діяльності, слід зазначити ряд важливих обставин:

Біомедичну етику необхідно розглядати як якісно новий (в порівнянні з лікарською етикою і медичною деонтологією) рівень соціального регулювання медичної діяльності.

Основне призначення біоетики — захист прав пацієнтів при здійсненні складних у медичному, етичному і правовому аспектах втручань.

Принципи і правила біомедичної етики важливо і необхідно розглядати в процесі законотворчості з актуальних питань охорони здоров'я.

Необхідно розширювати обсяг викладання біоетики у межах соціо-гуманітарних дисциплін медичної освіти, тим самим формуючи світогляд майбутніх лікарів з урахуванням як етичного, так і правового регулювання надання медичної допомоги. В той же час потребують певного висвітлення питання біоетики в курсах медичного права юридичних ВНЗів і факультетів.

Необхідно розширювати повноваження етичних комітетів при лікувальних установах, при цьому основною метою їх діяльності повинен стати захист прав пацієнтів при наданні медичної допомоги.

Медичне право як невід’ємна складова підготовки лікаря

в сучасних умовах в Україні

На початку 3 тисячоліття Україна перебуває на шляху активних політичних, правових, соціальних, економічних перетворень. У системі глобальних реформ, що відбуваються в усіх сферах суспільного життя, кардинально змінюється підхід до функціонування системи охорони здоров’я та надання медичних послуг . У даний час в Україні відбувається синтез специфічних вітчизняних принципів функціонування медичної галузі та прийнятих світових стандартів. На шляху інтеграції України в єдиний світовий політичний, економічний, соціальний простір існує чимало суперечностей між цими кардинально протилежними за своїми принциповими основоположними позиціями системами.

У зв’язку із цим виникає безліч дискусій щодо способів вирішення тих чи інших проблем галузі медицини, серед яких проблеми страхової медицини, медичної етики, деонтології та біоетики, прав і обов’язків пацієнтів та медичного персоналу, інформування пацієнтів про результати обстеження, діагноз, тактику лікування та прогноз захворювання, лікарської таємниці, відповідальності медичних працівників за професійні правопорушення та дефектів надання медичної допомоги, донорства та трансплантології, проведення медичних експериментів, ятрогенної патології, примусового надання медичної допомоги, регулювання репродуктивних технологій.

На даний час прийнято чимало нормативно-правових актів, що певним чином регулюють вказані відносини та спрямовані на вирішення цих проблем. Серед них норми ратифікованих Верховною Радою України міжнародних договорів, Конституції України, Законів України, Постанов Кабінету Міністрів України, накази міністерств, відомств та інших органів виконавчої влади. Вже сформувалася нова галузь права в Україні – медичне право – з усіма своїми ознаками галузі права. Чітко окреслені специфічні суспільні відносини (предмет), що регулюються медичним правом, та способи їх правового регулювання (методи). І це не дивно, оскільки в системі права будь-якої цивілізованої держави медичне право як специфічний міжгалузевий правовий інститут, котрий об’єднує однорідні норми різних галузей права, посідає особливе місце. Чимало науковців у галузі права в Україні приділяють увагу саме медичним відносинам та медичній діяльності, що сприяє розвитку медичного права як науки.

Одночасно із розвитком медичного права як галузі права в Україні постає питання необхідності впровадження медичного права як навчальної дисципліни в процесі підготовки як сучасного правознавця, так і лікаря.

Перед медичною та юридичною громадськістю постає чимало проблемних питань щодо розвитку медичного права не лише як галузі права і науки, а й при реалізації вивчення студентами медичного та юридичного профілю медичного права як навчальної дисципліни. Слід усвідомити той факт, що саме законодавство України не зовсім встигає за реаліями розвитку системи охорони здоров’я, що, імовірно, пов’язано із складними політичними, економічними та соціальними умовами та спрямованими в іншу сторону пріоритетами діячів влади. Норми, що регулюють медичні відносини не кодифіковані, не систематизовані, розкидані по різних нормативно-правових актах, що значно ускладнює їх практичне застосування в медичній діяльності, їх вивчення медичним персоналом. Часто замість того, щоб вирішити та врегулювати відносини, норми, в першу чергу процесуальні, ускладнюють процедуру надання медичних послуг . Це ставить перед законодавцем питання створення єдиного кодифікованого акта – Медичного кодексу України.

В Україні існує чимало серйозних проблем із реалізацією політики охорони здоров’я, що пов’язано перш за все із невизначеністю напрямів розвитку системи охорони здоров’я, відсутністю єдиної, затвердженої на законодавчому рівні програми чи концепції розвитку системи охорони здоров’я, що призводить до незавершеності її реформування. Одночасно в загальнодержавному масштабі в Україні можна спостерігати кризу всіх суспільних відносин, що в правовій сфері проявляється кризою правової культури загалом та правової свідомості зокрема, процесами девальвації права, масовою неповагою до права, зневажливим ставленням до законодавства та правових норм. Разом з тим, ми бачимо необгрунтоване розширення сфер правового регулювання, правову регламентацію всього, що спричиняє правову неврегульованість поведінки особи, веде до появи пасивності, страху, правового нігілізму, котрий знецінює право загалом. У правовій системі постійно з’являються такі правові норми, котрі взаємно виключають одна одну, спричиняють виникнення численних суперечностей. Все це породжує правовий хаос, в якому часто складно розібратися навіть фахівцям-правникам, і внаслідок цього призводить до недостатньої правової захищеності особи, в тому числі медичного працівника та пацієнта. У медичній практиці нерідко як пацієнти, так і медичний персонал не лише забувають, а й навіть не знають чи не усвідомлюють не тільки свої права, а й обов’язки. Як показує практика, дуже часто пацієнти забувають про справжні функції лікувально-профілактичних закладів, плутають їх із санаторно-курортними закладами, внаслідок чого не справджуються їхні сподівання. До цього слід додати незадовільне матеріальне забезпечення лікувальних закладів апаратурою, обладнанням, медикаментами. Усе це, а також досить часте неадекватне сприйняття як пацієнтом, так і його близькими негативних результатів лікування, призводять до незадоволення пацієнтів якістю надання медичних послуг та їх реакцією у вигляді скарг до контролюючих органів. Все це поєднується, з однієї сторони, із підвищенням правової свідомості пацієнтів та появою категорій спеціалістів із правознавства, що спеціалізуються на медичних відносинах, а з іншої – незначною спроможністю лікувальних закладів та медичних асоціацій на захист медичного працівника, в першу чергу – практичного лікаря, а також активізацією в останні роки роботи цілої низки контролюючих та наглядових органів, що забезпечують контроль за якістю надання медичної допомоги. На даний час викладання медичного права здійснюється в системі як юридичних, так і медичних навчальних закладів. І це логічно, оскільки така навчальна дисципліна органічно вбудовується в структуру як юридичної, так і медичної освіти. Студенти юридичних факультетів засвоюють норми медичного права в складі інших навчальних дисциплін, відповідно як норми цивільного, кримінального, адміністративного, конституційного права тощо. Лише в останні роки юридична освіта почала сприймати медичне право як самостійну навчальну дисципліну.

Молоді лікарі, котрі закінчують вищі медичні навчальні заклади, отримують певні знання із галузі медичного права, вивчаючи загальні правові дисципліни, організацію охорони здоров’я та судову медицину, курси з медичної етики, деонтології та біоетики. Проте враховуючи сучасні реалії функціонування медичної галузі, такі поверхневі та несистематизовані знання з медичного права для практичного лікаря є вкрай недостатніми. Реалії сьогодення демонструють, що лікар, котрий не знає своїх прав та обов’язків, і межі, за якою настає відповідальність, не може бути допущеним до професійної практики. Лікар, котрий ще впродовж навчання у вищому медичному навчальному закладі не опанував правових норм, що регулюють відносини в медичній діяльності, є беззахисним перед законом. Висвітлення окремих проблем медичного права сьогодні здійснюється на організаційних та судовомедичних кафедрах медичних факультетів. Проте сьогодні, в період стрімкого розвитку законодавства в галузі охорони здоров’я та формування медичного права як окремої галузі права, це зовсім не відповідає вимогам часу. Зараз створенню на медичних факультетах окремих кафедр медичного права немає альтернативи, оскільки лише такий варіант дозволяє реалізувати на необхідному рівні викладання навчальної дисципліни та забезпечити вивчення студентами медичних факультетів всіх актуальних питань правового регулювання відносин у сфері медичної діяльності.

Суттєвим стримуючим фактором розвитку медичного права як навчальної дисципліни є невелика кількість фахівців з юридичного забезпечення медичної діяльності. В ідеалі викладання медичного права повинно здійснюватися спеціалістами із двома вищими освітами – медичною та юридичною. Незважаючи на численні труднощі поступово здійснюються певні кроки по впровадженню в практику вивчення медичного права. Перша в Україні кафедра медичного права створена на базі Національного університету імені О. О. Богомольця. На рівні МОЗ України в розробці перебувають науково-дослідні проекти “Створення концепції розвитку галузі медичного права в Україні” спільно з Інститутом держави і права імені В. М. Корецького та “Систематизація законодавства України у сфері охорони здоров’я” спільно з ДУ “Український інститут стратегічних досліджень”. Пункт 17 розділу І заходів щодо виконання Міжгалузевої комплексної програми “Здоров’я нації” на 2002 – 2011 роки, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 року № 14, передбачає забезпечення підготовки висококваліфікованих фахівців з організації та управління охороною здоров’я шляхом створення факультетів медичного менеджменту та маркетингу з відповідними кафедрами – менеджменту, маркетингу та економіки, психології, медичного права, соціології, а також кафедрами соціальної медицини, організації охорони здоров’я, приведення мережі закладів медичної та фармацевтичної освіти (з урахуванням широкої практики організації навчання за контрактом) до реальних потреб України в медичних кадрах. 19 – 21 травня 2011 р. відбулася V Всеукраїнська науково-практична конференція з медичного права “Медичне право України: законодавче забезпечення царини охорони здоров’я (генезис, міжнародні стандарти, тенденції розвитку й удосконалення)” за участю Міністерства охорони здоров’я України, Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, Міністерства юстиції України, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, представників вищих навчальних закладів України та громадських організацій, де обговорено актуальні питання становлення медичного права в Україні. Міністерством охорони здоров’я України затверджена Типова навчальна програма з навчальної дисципліни “Медичне право” для студентів вищих медичних навчальних закладів ІІІ – IV рівнів акредитації. За своїм внутрішнім змістом медичне право як навчальна дисципліна повинна включати загальну та особливу частини. Загальна частина присвячена загальним нормам медичного права, що регулюють відносини у всіх інститутах та підгалузях медичного права, зокрема організацію охорони здоров’я населення, правовий статус людини, пацієнта та медичного працівника в системі охорони здоров’я тощо. Особлива частина розкриває зміст норм, що регулюють відносини в певній сфері медичної діяльності, наприклад, юридичну кваліфікацію дефектів надання медичної допомоги, юридичні аспекти надання платних медичних послуг, психіатричної допомоги, планування сім’ї, регулювання репродуктивних технологій та ін.

Зважаючи на вищевикладене, з метою систематизації та забезпечення достатніх знань юридичних норм, що регулюють медичні відносини, молодими спеціалістами, котрі закінчують вищі медичні навчальні заклади, підвищення їхньої правової культури та свідомості вкрай необхідним сьогодні є вивчення курсу “Медичне право” у вищих медичних навчальних закладах. Необхідно сприяти розвитку кафедр медичного права на медичних факультетах, підготовці відповідних фахівців у цій галузі, розвивати наукову та навчально-методичну роботу з проблематики медичного права.

Що таке медичне право?

Без сумніву, медичне право – це самостійна комплексна галузь права, яка існує у всіх розвинених країнах Світу.

Одним з визначень медичного права України є наступне:

Медичне право - це галузь українського права, що формується, яка є сукупністю правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з реалізацією прав громадян на здоров’я, зокрема, відносини між громадянином і лікувально-профілактичною установою, між пацієнтом і медичним працівником у сфері надання медичної допомоги, а також їх прав, обов’язків та відповідальності у зв’язку з проведенням діагностичних, лікувальних і санітарно-гігієнічних заходів.

Медичне право також регулює інші правовідносини, що тісно пов’язані з охороною здоров’я.

До охорони здоров’я відносяться суспільні відносини, що складаються в процесі реалізації прав громадян на охорону здоров’я, а саме:

ü при наданні медичної допомоги;

ü при організації лікувально-діагностичного процесу;

ü при проведенні медико-профілактичних та санітарно-протиепідеміологічних заходів.

До відносин, що тісно пов’язані з охороною здоров’я, відносяться наступні:

ü по організації та управлінню системою охорони здоров’я;

ü по організації обов’язкового і добровільного медичного страхування;

ü по проведенню ліцензування і акредитації медичних установ;

ü з експертизи якості медичної допомоги.

Джерела медичного права розподілені на 3 категорії.

І категорія:

Конституція України та Міжнародні НПА (Декларації, Конвенції, Пакти, Резолюції, Судові рішення Європейського суду з прав людини, ратифіковані ВРУ Міжнародні нормативно-правові акти, що видаються Всесвітніми організаціями, які спеціалізуються в галузі охорони здоров’я: Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Всесвітня асоціація медичного права (ВАМП), Всесвітня медична асоціація (ВМА), Всесвітня психіатрична асоціація (ВПА) тощо) відповідно принципу пріоритету міжнародного права,

ІІ категорія:

1. Закони України:

1.1. Кодифіковані (Цивільний кодекс України, Цивільно-процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Сімейний кодекс України, Кодекс законів про працю України, Бюджетний кодекс України, Господарський кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, Кримінальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, Кримінально-виконавчий кодекс України)

1.2. Міжгалузеві закони (Про права споживачів, Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування тощо)

1.3. Галузеве законодавство (Основи законодавства України про охорону здоров’я; Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення; Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення; Про захист населення від інфекційних хвороб; Про донорство крові та її компонентів; Про лікарські засоби; Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини; Про психіатричну допомогу; Про інплантацію електро-кардіостимуляторів та інші галузеві закони)

2. Укази Президента України

3. Постанови Кабінету Міністрів України

4. Цільові та Міжгалузеві комплексні програми

5. Судова практика

ІІІ категорія:

Підзаконні нормативно-правові акти (Накази, Інструкції, Листи).

Предмет і методи медичного права.

Характеристика будь-якої галузі права, в першу чергу, нерозривно пов'язана з визначенням поняття, предмету та методів цієї галузі. Саме предмет і метод правового регулювання є критеріями для виділення галузей права. Причому, якщо перший з них (предмет) є основним, то другий (метод) — допоміжним. Предмет правового регулювання - це якісно однорідні суспільні відносини, які регулюються нормами права. У загальному вигляді предмет правового регулювання відповідає на питання: що регулює ця галузь права. Виходячи з цього, предмет медичного права - це суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення медичної діяльності. У свою чергу під медичною діяльністю необхідно розуміти комплексну систему, що включає організацію надання громадянам медичної допомоги, її безпосереднє надання в рамках діагностичних, лікувальних і профілактичних заходів, а також контроль якості медичних послуг, що надаються. Таке визначення медичної діяльності акцентує увагу на тих процесах, в ході яких виникають численні суспільні відносини, що складають предмет медичного права. Перелік таких процесів не може бути вичерпним, оскільки медична наука розвивається, надання медичної допомоги постійно удосконалюється, з'являються все нові і нові галузі охорони здоров'я, що обумовлює появу нових суспільних відносин. Проте як основа для сприйняття предмету медичного права наведене раніше визначення здається виправданим.

Предмет медичного права складається об'єктивно, незалежно від волі і свідомості окремо взятої людини або групи людей. Така об'єктивність пов'язана з потребами всього суспільства, яке зацікавлене в якісному і адекватному регулюванні взаємовідносин, що складаються у сфері медичної діяльності. Адже не є секретом те, що сама медицина сприймається двояко: як засіб допомоги людині, що потребує лікування, і як потенційно агресивний чинник, за рахунок якого є можливість обтяжувати стан здоров'я хворої людини або викликати захворювання у здорової людини (інфікування при переливанні крові, вилучення органу для пересадки у живого донора, алергічні прояви на введення лікарського препарату і т.п.). Слід також відмітити, що суспільні відносини, котрі виникають у сфері медичної діяльності, регулюються не тільки нормами права. Мова йде про те, що історично обумовлене відношення до медицини як до мистецтва, а не ремесла, а до медичних працівників - як до людей, що керуються в своїх професійних діях перш за все уявленнями про добро, користь, благо хворого, тобто категоріями, пов'язаними з морально-етичними цінностями. Така ситуація обумовлює становище, за якого відносини між пацієнтами і представниками медичних установ знаходяться під значним впливом етичних і моральних норм. Шанобливе, гуманне ставлення, турбота при наданні медичної допомоги не можуть бути регламентовані законом. З цієї причини до предмету медичного права належать ті суспільні відносини, які можуть підлягати правовому регулюванню.

Методи правового регулювання — це сукупність правових способів, за допомогою яких здійснюється вплив на суспільні відносини, що є предметом правового регулювання. У загальному вигляді метод відповідає на питання як, яким способом норми цієї галузі права регулюють суспільні відносини, котрі складають її предмет. З визначенням методу правового регулювання в медичному праві зв'язані деякі складнощі, що і є основним аргументом прихильників несамостійності галузі медичного права. Дійсно, медичне право як таке не володіє власним унікальним методом правового регулювання. В той же час мотивуючи наявність медичного права як самостійної галузі права слід орієнтуватися на:

другорядний характер такого критерію як метод при обґрунтуванні будь-якої галузі права, у тому числі й медичного;

те, що об'єктивно існують у правовій науці два основні методи правового регулювання (адміністративно-правовий і цивільно-правовий) при реальному існуванні як самостійних достатньо великої кількості галузей права.

Керуючись вищесказаним, методи медичного права — це сукупність правових способів, за допомогою яких відбувається регулювання суспільних відносин, що входять до предмету медичного права. Враховуючи, що адміністративно-правовому методу властиві відносини влади - підпорядкування за рахунок наявності як сторони правовідносин уповноваженого органу держави, а цивільно-правовому методу властива рівність сторін правовідносин, необхідно відмітити комплексне використання в медичному праві методів правового регулювання. Як використання адміністративно-правового методу в правовому регулюванні суспільних відносин у сфері медицини можна навести приклад організації і управління в системі охорони здоров'я, коли керівники вищестоящих органів управління охорони здоров'я взаємодіють з підпорядкованими ним представниками лікувально-профілактичних установ. В той же час правові відносини між пацієнтом і лікарем при наданні медичної допомоги регулюються за допомогою цивільно-правового методу, проявом чого служить рівність суб'єктів правовідносин і можливість самостійного визначення своєї поведінки.

В даний час є всі підстави стверджувати про існування такої галузі права як медичне право. Маючи власний предмет правового регулювання, використовуючи сукупність методів правового регулювання, медичне право за своїми об'єктивними характеристиками підпадає під визначення комплексної галузі права. Зважаючи на обставину, відповідно до якої поява нових галузей права - об'єктивний процес, приведемо основні причини, які свідчать про комплексну природу медичного права:

1. конституційно закріплене право на охорону здоров'я і медичну допомогу;

2. наявність окремих нормативно-правових актів, котрі присвячені регулюванню виключно суспільних відносин у сфері охорони здоров'я громадян;

3. суспільні відносини, що виникають у сфері медичної діяльності, регулюються як власними нормами, так і нормами, що містяться в інших галузях права (кримінальне, цивільне, адміністративне й ін.);

4. наявність загальних принципів, які властиві медичному праву і характеризують його зміст;

5. струнка система і структура медичного права, що містить правові підгалузі, інститути і норми;

6. неможливість у рамках існуючих галузей права забезпечити якісне правове регулювання численних відносин у галузі медицини.

Як методологічну базу, що обумовлює можливість виділення медичного права як комплексної галузі права, необхідно відзначити дослідження В.К. Райхера, що запропонував саму концепцію комплексних галузей права. Не можна в даному зв'язку не відзначити і сучасні роботи теоретиків права, що допускають можливість наявності медичного права. Так, М.Н. Марченко зазначає, що "формуються галузі освітнього, медичного права, безпосередньо звернені до людини і призначені для реалізації конституційних прав громадян".

Таким чином, медичне право — це комплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. Наявність самостійної галузі права важлива як для суспільства в цілому, так і для самих медичних працівників і пацієнтів. Медичне право дозволить на більш високому рівні здійснювати розробку принципів (основних засад) державної політики у сфері охорони здоров'я, якісніше опрацювати питання захисту прав громадян при наданні медичної допомоги, детально визначити правовий статус суб'єктів правовідносин, що виникають у сфері медичної діяльності.

Предмет і методи медичного права.

Характеристика будь-якої галузі права, в першу чергу, нерозривно пов'язана з визначенням поняття, предмету та методів цієї галузі. Саме предмет і метод правового регулювання є критеріями для виділення галузей права. Причому, якщо перший з них (предмет) є основним, то другий (метод) — допоміжним. Предмет правового регулювання - це якісно однорідні суспільні відносини, які регулюються нормами права. У загальному вигляді предмет правового регулювання відповідає на питання: що регулює ця галузь права. Виходячи з цього, предмет медичного права - це суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення медичної діяльності. У свою чергу під медичною діяльністю необхідно розуміти комплексну систему, що включає організацію надання громадянам медичної допомоги, її безпосереднє надання в рамках діагностичних, лікувальних і профілактичних заходів, а також контроль якості медичних послуг, що надаються. Таке визначення медичної діяльності акцентує увагу на тих процесах, в ході яких виникають численні суспільні відносини, що складають предмет медичного права. Перелік таких процесів не може бути вичерпним, оскільки медична наука розвивається, надання медичної допомоги постійно удосконалюється, з'являються все нові і нові галузі охорони здоров'я, що обумовлює появу нових суспільних відносин. Проте як основа для сприйняття предмету медичного права наведене раніше визначення здається виправданим.

Предмет медичного права складається об'єктивно, незалежно від волі і свідомості окремо взятої людини або групи людей. Така об'єктивність пов'язана з потребами всього суспільства, яке зацікавлене в якісному і адекватному регулюванні взаємовідносин, що складаються у сфері медичної діяльності. Адже не є секретом те, що сама медицина сприймається двояко: як засіб допомоги людині, що потребує лікування, і як потенційно агресивний чинник, за рахунок якого є можливість обтяжувати стан здоров'я хворої людини або викликати захворювання у здорової людини (інфікування при переливанні крові, вилучення органу для пересадки у живого донора, алергічні прояви на введення лікарського препарату і т.п.). Слід також відмітити, що суспільні відносини, котрі виникають у сфері медичної діяльності, регулюються не тільки нормами права. Мова йде про те, що історично обумовлене відношення до медицини як до мистецтва, а не ремесла, а до медичних працівників - як до людей, що керуються в своїх професійних діях перш за все уявленнями про добро, користь, благо хворого, тобто категоріями, пов'язаними з морально-етичними цінностями. Така ситуація обумовлює становище, за якого відносини між пацієнтами і представниками медичних установ знаходяться під значним впливом етичних і моральних норм. Шанобливе, гуманне ставлення, турбота при наданні медичної допомоги не можуть бути регламентовані законом. З цієї причини до предмету медичного права належать ті суспільні відносини, які можуть підлягати правовому регулюванню.

Методи правового регулювання — це сукупність правових способів, за допомогою яких здійснюється вплив на суспільні відносини, що є предметом правового регулювання. У загальному вигляді метод відповідає на питання як, яким способом норми цієї галузі права регулюють суспільні відносини, котрі складають її предмет. З визначенням методу правового регулювання в медичному праві зв'язані деякі складнощі, що і є основним аргументом прихильників несамостійності галузі медичного права. Дійсно, медичне право як таке не володіє власним унікальним методом правового регулювання. В той же час мотивуючи наявність медичного права як самостійної галузі права слід орієнтуватися на:

другорядний характер такого критерію як метод при обґрунтуванні будь-якої галузі права, у тому числі й медичного;

те, що об'єктивно існують у правовій науці два основні методи правового регулювання (адміністративно-правовий і цивільно-правовий) при реальному існуванні як самостійних достатньо великої кількості галузей права.

Керуючись вищесказаним, методи медичного права — це сукупність правових способів, за допомогою яких відбувається регулювання суспільних відносин, що входять до предмету медичного права. Враховуючи, що адміністративно-правовому методу властиві відносини влади - підпорядкування за рахунок наявності як сторони правовідносин уповноваженого органу держави, а цивільно-правовому методу властива рівність сторін правовідносин, необхідно відмітити комплексне використання в медичному праві методів правового регулювання. Як використання адміністративно-правового методу в правовому регулюванні суспільних відносин у сфері медицини можна навести приклад організації і управління в системі охорони здоров'я, коли керівники вищестоящих органів управління охорони здоров'я взаємодіють з підпорядкованими ним представниками лікувально-профілактичних установ. В той же час правові відносини між пацієнтом і лікарем при наданні медичної допомоги регулюються за допомогою цивільно-правового методу, проявом чого служить рівність суб'єктів правовідносин і можливість самостійного визначення своєї поведінки.

В даний час є всі підстави стверджувати про існування такої галузі права як медичне право. Маючи власний предмет правового регулювання, використовуючи сукупність методів правового регулювання, медичне право за своїми об'єктивними характеристиками підпадає під визначення комплексної галузі права. Зважаючи на обставину, відповідно до якої поява нових галузей права - об'єктивний процес, приведемо основні причини, які свідчать про комплексну природу медичного права:

1. конституційно закріплене право на охорону здоров'я і медичну допомогу;

2. наявність окремих нормативно-правових актів, котрі присвячені регулюванню виключно суспільних відносин у сфері охорони здоров'я громадян;

3. суспільні відносини, що виникають у сфері медичної діяльності, регулюються як власними нормами, так і нормами, що містяться в інших галузях права (кримінальне, цивільне, адміністративне й ін.);

4. наявність загальних принципів, які властиві медичному праву і характеризують його зміст;

5. струнка система і структура медичного права, що містить правові підгалузі, інститути і норми;

6. неможливість у рамках існуючих галузей права забезпечити якісне правове регулювання численних відносин у галузі медицини.

Як методологічну базу, що обумовлює можливість виділення медичного права як комплексної галузі права, необхідно відзначити дослідження В.К. Райхера, що запропонував саму концепцію комплексних галузей права. Не можна в даному зв'язку не відзначити і сучасні роботи теоретиків права, що допускають можливість наявності медичного права. Так, М.Н. Марченко зазначає, що "формуються галузі освітнього, медичного права, безпосередньо звернені до людини і призначені для реалізації конституційних прав громадян".

Таким чином, медичне право — це комплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. Наявність самостійної галузі права важлива як для суспільства в цілому, так і для самих медичних працівників і пацієнтів. Медичне право дозволить на більш високому рівні здійснювати розробку принципів (основних засад) державної політики у сфері охорони здоров'я, якісніше опрацювати питання захисту прав громадян при наданні медичної допомоги, детально визначити правовий статус суб'єктів правовідносин, що виникають у сфері медичної діяльності.

Система і джерела медичного права

Виділяючи медичне право як комплексну галузь права, важливо визначити і охарактеризувати його систему і джерела. Це важливо як в учбових, так і в практичних цілях, оскільки дає можливість більш якісного вивчення медичного права і системного його сприйняття. Наявність системи медичного права дозволяє законодавцям при ухваленні нормативно-правового акта, присвяченого регулюванню того або іншого напряму медичної діяльності, ефективно поєднувати положення цих правових документів із вже існуючою юридичною базою. Система медичного права також знижує вірогідність для посадових осіб сфери охорони здоров'я, що володіють адміністративно-розпорядними функціями, ухвалювання неправомірних соціально-економічних рішень. Будучи такою, що об'єктивно існує, система медичного права надає можливість аналізувати її внутрішню будову, складові частини.

Система медичного права — це його внутрішня будова.

Медичне право існує в трьох вимірах:

1. як комплексна галузь права;

2. як учбова дисципліна;

3. як частина правової науки.

Виходячи з такого підходу питання про систему доцільно розглянути стосовно кожної з них. Так, система медичного права як галузі права складається з таких елементів:

— норми медичного права;

— інститути медичного права;

— підгалузі медичного права.

Такий розподіл пов'язаний із розглядом внутрішньої структури медичного права за принципом: "від меншого до більшого", тобто від най дрібнішої частини (норма медичного права) до більшої (інститут і підгалузь), які вже в своїй сукупності і утворюють медичне право як галузь права.

Первинний елемент системи медичного права - норма медичного права, будучи структурним елементом системи права, є загальнообов'язковим правилом поведінки, призначеним для врегулювання медичних правовідносин і забезпеченим силою державного примусу. До особливостей медичного права слід віднести ту обставину, що медичні правовідносини врегульовуються нормами різних галузей права: кримінального, цивільного, адміністративного й ін. Наприклад, питання здійснення примусових заходів медичного характеру врегульовані за допомогою норм кримінального права. Взаємовідносини пацієнта і приватної лікувальної установи при укладенні договору на надання медичної допомоги регламентуються нормами цивільного права.

Cпецифічні риси, які притаманні Ммедичному праву.

Це, по-перше, наявність медичних спеціальних норм, пов’язаних з методикою лікування, встановленням ступеня втрати працездатності, проведенням медичних маніпуляцій, операцій на людині, штучного запліднення, стерилізацією чоловіків і жінок, констатацією смерті тощо. Такі норми є біологічними і технічними (техніко-біологічними) і водночас правовими, оскільки їх додержання обов’язкове для мед. працівників усіх лікувально-профілактичних закладів незалежно від форм власності.

По-друге, у структурі медичного права значне місце посідають норми про соціальний захист особи при застосуванні до неї медичного впливу. Зокрема, при лікуванні лікарськими засобами, проведенні медичного втручання, обмеженнях щодо донорства, встановленних законом випадках обовязкових медичних оглядів, вакцинації, примусового лікування тощо.

По-третє, тісний зв’язок медичного права з моральністю, етикою. Етичні норми виступають у медичному праві нормами-принципами, які полягають у безоплатності гарантованого мінімуму медичної допомоги, неможливості відмови лікаря від надання медичної допомоги пацієнтові, безоплатності донорства, забороні евтаназії, забезпеченні лікарської таємниці.

За своєю суттю медичне право є соціальним правом, єдиним правовим механізмом, за допомогою якого реалізується право кожної людини в Україні на одержання медичної допомоги. Основою дії цього механізму є суспільні засади, а саме:

ü закріплене в Конституції та Законах України право громадян на медичну допомогу і державне гарантування цього права (переважно, декларативне);

ü наявність та функціонування державних і комунальних закладів системи охорони здоров’я;

ü державне фінансування встановленого законом гарантованого мінімуму медико-санітарної допомоги;

ü загальність спеціалізованих медичних правил та обов’язковість їх додержання усіма медичними працівниками.

Для медичного права характерні поєднання суспільних і приватних засад, імперативного і диспозитивного способів правового регулювання; соціально забезпечувальна спрямованість; медична спеціалізація; чітко визначені етико-правові принципи.

Основні принципи медичного права: рівність можливостей кожного громадянина в отримання медичної допомоги; її доступність; безоплатність гарантованого мінімуму медико-санітарної допомоги; кваліфікованість медичної допомоги, зокрема її відповідність сучасному рівню науки і техніки в галузі медицини; відповідальність держави за стан охорони здоров’я населення; заборона дій медичного працівника на шкоду пацієнтові.

Структура системи медичного права як об’єктивно зумовлена внутрішня будова цієї галузі права складається із загальної та особливої частин.

До загальної частини належать положення щодо організації надання медичної допомоги в цілому. Вона включає норми, які встановлюють предмет і завдання медичного права; його основні принципи та джерела; поняття і зміст медичної допомоги та медичної діяльності особливого виду суспільної діяльності; поняття та обсяг гарантованого мінімуму медиків санітарної допомоги; суб єкти медичного права; права та обов’язки сторін медичних правовідносин.

До особливої частини належать правові положення, які регулюють надання окремих видів медичної допомоги, встановлюють окремі права та обов’язки учасників цих відносин.

Основними інститутами медичного права є:

- медико-санітарна допомога матері та дитині і планування сім’ї;

- правове регулювання репродуктивної функції людини;

- забезпечення громадян лікарськими, протезно-ортопедичними та коригуючим засобами;

- правовий статус пацієнта;

- етико-правовий статус медичного працівника;

- медико-дослідницьке право;

- мед. експертиза.

Категорії медичних працівників

Назва закладу	Основні функції
Міністерство охорони здоров’я України Обласні управління охорони здоров’я (Облздрав) Міські управління охорони здоров’я (Міськздрав, ГУОЗ) Районні управління охорони здоров’я	Органи влади Виконують організаційні функції. Здійснюють контроль за якістю надання медичної допомоги. Самостійно не надають медичної допомоги.
Академія медичних наук Спеціалізовані науково-дослідні інститути Медичні центри республіканського значення	Надання високоспеціалізованої (третинної) медичної допомоги. Наукова медична база.
Обласні лікарні, поліклініки Міські спеціалізовані лікарні Пологові будинки Міські/ районні поліпрофільні лікарні Лікарні швидкої допомоги	Надання вторинної (спеціалізованої) медичної допомоги
Станції швидкої медичної допомоги Амбулаторії сімейної медицини Районні поліклініки Фельдшерсько-акушерські пункти Медичні пункти	Надання першої медичної допомоги (первинна, неспеціалізована)

Витяг із Закону України N 2802-XII від 19.11.92р. ―Основи законодавства України про охорону здоров’я.

Стаття 15. Органи охорони здоров’я

Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я України, компетенція якого визначається положенням, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Функції спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади в адміністративно-територіальних одиницях України покладаються на відділ охорони здоров’я Ради Міністрів Республіки Крим та органи місцевої державної адміністрації.

Стаття 16. Заклади охорони здоров’я

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров’я.

Заклади охорони здоров’я створюються підприємствами, установами та організаціями з різними формами власності, а також приватними особами при наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Порядок і умови створення закладів охорони здоров’я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної практики, виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами визначаються актами законодавства України.

(Частина друга статті 16 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3370-IV від 19.01.2006).

Заклад охорони здоров’я здійснює свою діяльність на підставі статуту, що затверджується власником або уповноваженим ним органом. Незалежно від юридичного статусу закладу охорони здоров’я керівництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфікаційним вимогам. Керівнику закладу охорони здоров’я має бути забезпечена незалежність у вирішенні всіх питань, пов’язаних з охороною здоров’я.

Кабінет Міністрів України та уповноважені ним органи, а також в межах своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають право припинити діяльність будь-якого закладу охорони здоров’я у разі порушення ним законодавства про охорону здоров’я, невиконання державних вимог щодо якості медичної допомоги та іншої діяльності в галузі охорони здоров’я або вчинення дій, що суперечать його статуту.

Стаття 35. Види лікувально-профілактичної допомоги

Держава гарантує подання доступної соціальної прийнятної первинної лікувально-профілактичної допомоги як основної частини медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги. Первинна лікувально-профілактична допомога подається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики.

Спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога подається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики.

Високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога подається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустрічаються.

Медичний працівник – це спеціаліст, який має відповідну професійну освіту, підготовку та кваліфікацію і завданням якого є здійснення медичноїдіяльності.

Документи, які засвідчують належність освіти, ми поділили на дві категорії: обов’язкові та додаткові.

До обов’язкових документів відноситься диплом про медичну освіту, виданий державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації або такими, щодо них прирівняні, у т.ч. диплом підготовки спеціаліста за напрямком « Народна та нетрадиційна медицина».

Додатковими документами, які засвідчують рівень освіти, є наступні:

ü сертифікат про присвоєння звання лікаря-спеціаліста;

ü свідоцтво (довідка) про присвоєння / підвищення (підтвердження) рівня кваліфікації за останні 5 років, видане державними вищими навчальними закладами різного рівня акредитації, науковими закладами, закладами підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів або такими, щодо них прирівняні;

ü атестаційно-експертний висновок Української асоціації народної медицини;

ü свідоцтво про присвоєння відповідної кваліфікаційної категорії особам, які закінчили вищий медичний заклад закордоном, щодо відповідності рівню кваліфікації заявника кваліфікаційним вимогам.

Категорії медичних працівників та ступінь їхньої відповідальності

№з/п	Категорія медичних працівників	Вимоги до освіти	Ступінь відповідальності
Лікарські спеціальності
1.	Головний лікар (має право підпису, посадова особа)	Вища медична + спеціалізація за певним фахом + курси ідвищення кваліфікації за основною спеціальністю та з організації охорони здоров’я + клінічна ординатура / аспірантура або докторантура Можливо, друга вища освіта з менеджменту в охороні здоров’я	Повна юридична відповідальність за діяльність всіх працівників медичної установи
2.	Заступник головного лікаря з медичної частини / з лікувальної роботи (має право підпису, посадова особа)	Вища медична + спеціалізація за певним фахом + курси ідвищення кваліфікації за основною пеціальністю + клінічна ординатура / аспірантура Можливо, курси з організації охорони здоров’я	Відповідальність за впровадження системи якості надання медичної допомоги, а також за безперебійну роботу всіх служб медичного закладу. Під час заміщення головного лікаря - повна юридична відповідальність за діяльність всіх працівників медичної установи
3.	Заступник головного лікаря по хірургічній (терапевтичній) службі (має право підпису, посадова особа)	Вища медична + спеціалізація за певним фахом + курси підвищення валіфікації за основною пеціальністю + клінічна ординатура / спірантура	Відповідальний за якість та безперервність надання медичної допомоги відповідною службою (хірургічною або терапевтичною). Під час заміщення заступника головного лікаря з медичної частини / з лікувальної роботи - відповідальність за впровадження системи якості надання медичної допомоги, а також за безперебійну роботу всіх служб медичного закладу
4.	Завідувач ідділенням (службою) (має право підпису, посадова особа)	Вища медична + спеціалізація за певним фахом + курси підвищення валіфікації за основною пеціальністю + клінічна ординатура Можливо, аспірантура	Відповідальний за якість та безперервність надання медичної допомоги відповідним відділенням службою). Під час заміщення заступника головного лікаря по хірургічній (терапевтичній) службі -відповідальний за якість табезперервність надання медичної допомоги відповідною службою (хірургічною або терапевтичною)
5.	Старший черговий лікар медичного закладу (має право підпису, посадова особа – протягом чергування)	Вища медична + спеціалізація за певним фахом + курси ідвищення кваліфікації за основною пеціальністю Можливо, клінічна ординатура / аспірантура	Відповідальність за якість та безперервність надання медичної допомоги всіма службами медичного закладу – протягом чергування
6.	Лікар-ординатор (під час заміщення завідувача відділенням (службою) - має право підпису, посадова особа)	Вища медична + спеціалізація за певним фахом + курси підвищення кваліфікації за основною пеціальністю Можливо, клінічна ординатура / аспірантура	Відповідальний за якість надання медичної допомоги. Під час заміщення завідувача відділенням (службою) - відповідальний за якість та безперервність надання медичної допомоги відповідним відділенням (службою)
7.	Лікар-клінічний ординатор	Вища медична + спеціалізація за певним фахом + курси підвищення кваліфікації за основною пеціальністю + навчання в клінічні ординатурі.Можливо, аспірантура (рідко)	Працює з навантаженням 25% від ставки лікаря-ординатора. Відповідальний за якість надання медичної допомоги. Відповідальність солідарна із лікарем-куратором (завідувач відділення або призначений лікар-ординатор)
8.	Лікар-інтерн	Вища медична + навчання для отримання спеціалізації за певним фахом	Працює з навантаженням 25% від ставки лікаря-ординатора. Відповідальність не несе. Юридичну відповідальність несе лікар-куратор (завідувач відділення або призначений лікар-ординатор)
9.	Лікар-стажер	Вища медична + спеціалізація за Відповідальний за якість надання певним фахом + курси підвищення кваліфікації за основною спеціальністю + в теперішній час проходження стажування за цією спеціальністю на робочому місці (за умови, що не працював 3 роки і більше) медичної допомоги.	Відповідальність солідарна із лікарем-куратор (завідувач відділення або призначений лікар- ординатор)
10.	Лікар-субординатор	Незакінчена вища медична + навчання на 6 курсі медичного вузу	Навантаження не більше 25%. Відповідальність не несе. Юридичну відповідальність несе лікар-куратор (завідувач відділення або призначений лікар-ординатор) та викладач медичного вузу.Спеціальності середнього медичного персоналу
Спеціальності середнього медичного обслуговування
1.	Головна медична сестра/акушерка або Заступник головного лікаря з медсестринської роботи (має право підпису, посадова особа)	Середня спеціальна медична освіта або незакінчена вища (бакалавр) + курси підвищення валіфікації за основною спеціальністю + курси з організації охорони здоров’я для медсестер	Повна юридична відповідальність за діяльність всіх працівників із середньою медичною освітою медичної установи
2.	Старша медична сестра відділення (має право підпису, посадова особа)	Середня спеціальна медична освіта або незакінчена вища (бакалавр) + курси підвищення кваліфікації за основною спеціальністю	Відповідальність за якість надання медичної допомоги середнім медичним персоналом ідділення. Під час заміщення Головної медичної сестри або Заступника головного лікаря з мед сестринської роботи - повна юридична відповідальність за діяльність всіх працівників із середньою медичною освітою медичної установи
3.	Старший фельдшер станції швидкої медичної допомоги (має право підпису, посадова особа)	Середня спеціальна медична освіта або незакінчена вища (бакалавр) + курси підвищення кваліфікації за основною спеціальністю	Відповідальність за якість надання медичної допомоги середнім медичним персоналом станції швидкої медичної допомоги. Під час заміщення Головної медичної сестри або Заступника головного лікаря з мед сестринської роботи - повна юридична відповідальність за діяльність всіх працівників із середньою медичною освітою медичної установи
4.	Старший лаборант (має право підпису, посадова особа)	Середня спеціальна медична або біологічна освіта або незакінчена вища (бакалавр) + курси підвищення кваліфікації за основною спеціальністю	Відповідальність за якість надання медичної допомоги середнім медичним персоналом відділення
5.	Медична сестра (палатна, маніпуляційного кабінету, кабінету ЛФК тощо)	Середня спеціальна медична освіта або незакінчена вища (бакалавр) + курси підвищення валіфікації за основною спеціальністю	Персональна відповідальність за якість надання медичної допомоги
6.	Фельдшер бригади швидкої медичної допомоги	Середня спеціальна медична освіта або незакінчена вища (бакалавр) + курси підвищення кваліфікації за основною спеціальністю	Персональна відповідальність за якість надання медичної допомоги
7.	Фельдшер-лаборант або лаборант (клінічного, біохімічного, бактеріологічного тощо відділів)	Середня спеціальна медична або біологічна освіта або незакінчена вища (бакалавр) + курси підвищення кваліфікації за основною спеціальністю	Персональна відповідальність за якість надання медичних послуг
8.	Санітарний фельдшер	Середня спеціальна медична освіта + курси підвищення валіфікації за основною спеціальністю	Персональна відповідальність за якість надання медичної допомоги
Спеціальності молодшого медичного персоналу
1.	Молодша медична сестра	Навчання на виробництві основам першої медичної допомоги	Персональна відповідальність за якість виконання робочих обов’язків
2.	Сестра-господиня (має право підпису, матеріально відповідальна особа)	Навчання на виробництві основам першої медичної допомоги	Персональна відповідальність за збереження матеріальних цінностей

Медична діяльність, медична допомога та медична послуга

Медична діяльність – будь-які заходи, що спрямовані на охорону здоров’я, збереження життя людини, профілактику захворювань, і які провадяться співробітниками лікувально-профілактичних закладів будь-якої форми власності або приватно практикуючими медичним працівниками.

Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам.

Єдині кваліфікаційні вимоги до осіб, які займаються певними видами медичної і фармацевтичної діяльності, встановлюються Міністерством охорони здоров’я України.

Відповідальність за дотримання зазначених кваліфікаційних вимог несуть керівники закладу охорони здоров’я і ті органи, яким надано право видавати ліцензію на провадження господарської діяльності в галузі охорони здоров’я.

Як виняток за спеціальним дозволом Міністерства охорони здоров'я України або уповноваженого ним органу охорони здоров’я без спеціальної освіти дозволяється діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини.

Медико-санітарна допомога — комплекс спеціальних заходів, спрямованих на сприяння поліпшенню здоров’я, підвищення санітарної культури, запобігання захворюванням та інвалідності, на ранню діагностику, допомогу особам з гострими і хронічними захворюваннями та реабілітацію хворих та інвалідів. Види медико-санітарної допомоги зазначені у Таблиці № 1.

Медичні послуги - вид взаємовідносин щодо поданням медичної допомоги, врегульовані угодою (договором на надання медичної послуги).

Медична послуга – це одна із складових медичної допомоги. Вона не тотожна медичній допомозі, тому що медична допомога ширша за своїм змістом.

Деякі автори вважають медичну послугу - медичною допомогою певного виду і обсягу, що надається медичною установою пацієнту в певних правових формах. Ще один погляд: «Медична послуга є одним з різновидів послуг, сферою застосування якої є ті суспільні відносини, в яких громадяни для задоволення своїх особливих визначуваних потреб, як правило, за станом здоров’я, одержують особливу споживну вартість у вигляді спеціалізованої медичної діяльності медичної організації або окремого фахівця в області

медицини»

Особливості медичної послуги:

1. Медична послуга надається тільки на підставі договору.

2. На підставах, відмінних від договору, медична послуга не надається.

3. У відсутність договору медична допомога надається не як медична послуга.

Проектування послуги варто здійснювати із врахуванням її функціональних та семіотичних аспектів. Зокрема, коли йдеться про функціональність послуги, цей аспект характеризує її практичність. У першу чергу це стосується способу надання послуг, визначення необхідної медичної апаратури та засобів, затвердження кількості та типу персоналу, встановлення типу діагностики, вибір параметрів надання послуг, засобів безпеки.

Повнота якості медичних послуг крізь призму ланцюга якості

Рис. 2. Вплив поінформованості пацієнта на перебіг подій лікувального процесу [5]

Медична послуга має деякі спеціальні властивості: вона невідчутна і не може бути збережена, її не можна відокремити від джерела, непостійна за якістю, не має чіткої товарної форми і споживацьких властивостей.

Якість медичної послуги визначається щонайменше чотирма критеріями:

ü матеріально-технічна база,

ü підготовлені кадри,

ü раціональне використання ресурсів охорони здоров'я

ü задоволеність пацієнта.

Деякі автори виділяють свої складові: задоволеність пацієнта, технічна якість (відповідність стандартам), економічність і безпека.

Якщо один з цих компонентів відсутній - за визначенням якості немає.

Хто такий “Пацієнт”, його права та обов’язки?

Пацієнт –будь-яка особа, що звернулася за медичною допомогою або скористалася нею, незалежно від того, в якому вона стані: хвора, здорова чи як особа, що погодилася на медико-біологічні дослідження.

Права пацієнта – основні права людини, яка потребує медичної допомоги для охорони власного здоров’я та життя, з точки зору забезпечення доступу до медичного обслуговування, рівноправності, якості та ефективності такої допомоги.

Принципи підходу до прав пацієнта:

ü Основна цінність життя;

ü Тісний взаємозв'язок фізичного і духовного здоров’я;

ü Забезпечення безпеки життя і здоров’я;

ü Повага честі і достоїнства;

ü Недоторканність людини і її особистого життя;

ü Індивідуальність і вибір;

ü Визнання пацієнта як рівноправного учасника при ухваленні рішення про медичне втручання;

ü Регулювання прав і обов'язків пацієнта, з метою охорони здоров’я й інтересів самого пацієнта й інших осіб;

ü Регулювання прав пацієнта механізмами їхнього забезпечення і захисту;

ü Твердження принципу взаємної довіри у взаєминах пацієнта і медичного працівника;

ü Оперативний і об’єктивний розгляд фактів порушення прав пацієнтів і відповідальності за порушення прав;

ü Контроль і незалежна експертиза якості медичної і лікарської допомоги.

У відповідності із Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» пацієнт має право на:

a) на охорону здоров’я, повагу честі та гідності, гуманне відношення з боку медичного й обслуговуючого персоналу;

b) вибір лікаря, у тому числі сімейного і лікуючого лікаря, з урахуванням його згоди, а також вибір лікувально-профілактичної установи відповідно до договорів обов’язкового добровільного медичного страхування;

c) обстеження, лікування в умовах, що відповідають санітарно-гігієнічним вимогам;

d) проведення на його прохання консиліуму і консультацій інших фахівців;

e) полегшення болю, пов’язаного з захворюванням і (або) медичним утручанням, доступними способами і засобами;

f) збереження таємниці про факт звернення за медичною допомогою, про стан здоров’я, діагноз та результати, отримані при його обстеженні і лікуванні;

g) інформована добровільна згода на медичне втручання;

h) відмову від медичного втручання, крім невідкладних випадків, коли реальна загроза життю є наявною;

i) одержання інформації про свої права й обов’язки, стан свого здоров’я, а також на вибір осіб, яким в інтересах пацієнта може бути передана інформація про стан його здоров’я;

j) безпосереднє ознайомлення з медичною документацією;

k) одержання медичних і інших послуг у рамках програм добровільного медичного страхування;

l) допуск до нього адвоката або іншого законного представника для захисту його прав;

m) допуск до нього священнослужителя, а в лікарні - на надання умов для відправлення релігійних обрядів, у тому числі на надання окремого приміщення, якщо це не порушує внутрішній розпорядок лікувально-профілактичного закладу;

n) відшкодування збитків у випадку заподіяння шкоди його здоров’ю при наданні медичної допомоги;

o) оскарження неправомірних дій.

Обов’язки пацієнта:

ü виявляти в спілкуванні з медичними працівниками повагу і такт;

ü повідомляти лікарю всю інформацію, необхідну для постановки діагнозу і лікування захворювання;

ü після надання згоди на медичне втручання неухильно виконувати всі розпорядження лікуючого лікаря;

ü дотримувати правила внутрішнього розпорядку лікувальної установи, де він

ü знаходиться;

ü співробітничати з лікарем при одержанні медичної допомоги;

ü негайно інформувати лікаря про зміну стану свого здоров'я в процесі діагностики і лікування;

ü негайно звертатися до лікаря при підозрі на наявність, або при наявності

ü захворювання, що представляє небезпеку масового поширення;

ü не починати дій, здатних порушити права інших пацієнтів.

Стаття 10. Обов’язки громадян у галузі охорони здоров’я (Основи законодавства)

Громадяни України зобов’язані:

а) піклуватись про своє здоров’я та здоров’я дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;

б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення;

в) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для їх життя і здоров’я стані;

г) виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством про охорону здоров’я.

Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення (ст. 34 Основ законодавства).

Інформована добровільна згода

Інформована добровільна згода - добровільна згода пацієнта чи його законного представника на медичне втручання, що базується на основі отриманої від лікуючого лікаря повної і всебічної інформації в доступній для пацієнта формі викладу про наступне:

- мету,

- характер,

- способи даного втручання, що пов’язано з ймовірним ризиком і можливими медико-соціальними, психологічними, економічними й іншими наслідками,

- можливість застосування альтернативних видів медичної допомоги, їхні наслідки та ризики,

- відомості про прогноз для здоров’я та життя пацієнта у разі відмови від застосування кожного із запропонованих методів.

Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов’язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров’ю пацієнта.

Медичне втручання, пов’язане з ризиком для здоров’я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров’я пацієнта іншими методами неможливе.

Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони відповідають сучасним науково обґрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози життю та здоров’ю пацієнта, застосовуються за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних у таких випадках заходів для відвернення шкоди життю та здоров’ю пацієнта.

Відмова від обстеження та лікування – добровільне заперечення пацієнтом запропонованої медичної допомоги чи припинення її після надання лікарем повної і достовірної інформації у зрозумілій для нього формі про стан здоров’я, прогноз і можливі наслідки такої відмови.

Відмова обов’язково має бути оформлена письмово!!

Наприклад, Форма відмови від медичного обслуговування:

Я, _______________________, від проведення ____________________/

(повна назва маніпуляції)

(П.,І.,П. пацієнта)

методу лікування_________________,госпіталізації до _____________________________відмовляюся

(вказати метод лікування) (вказати лікувальний заклад)

Щодо наслідків для стану власного здоровя та прогнозу для життя попереджений в доступній формі, а саме: ___________________________________________________________________________________________.

(пацієнт сам вказує наслідки – як він то зрозумів)

Претензій до медичного персоналу не маю та в подальшому не матиму.

Дата Підпис

Медичний персонал ігнорує письмову відмову та надає медичну допомогу в таких випадках:

1) реальна загроза життю та здоров’ю пацієнта (за суб’єктивною оцінкою медичного працівника);

2) недієздатність пацієнта або неможливість адекватно усвідомлювати та критично ставитись до стану свого здоров’я;

3) потрапляння до лікувальної установи дитини до 14 років без батьків (опікуна, піклувальника);

4) в разі відмови від надання медичної допомоги, що оформлена представником пацієнта, коли наявна підозра, що представник діє не в інтересах пацієнта. Якщо такий пацієнт є дитиною або недієздатним /обмежено дієздатним, медичні працівники мають поставитидо відома органи соціального захисту про такі дії представника.

Лікарська таємниця

«Я присягаюся Апполоном-лікарем, Ескулапом,

Гігією і Панацеєю…що б я не бачив, що б я не чув при

спілкуванні з людьми при виконанні своїх обов’язків,

я буду мовчати про те, чого не слід розголошувати і

вважаю мовчання своїм обов’язком»

Клятва Гіппократу

Давно визнано, що медична діяльність має свої особливості, а саме поняття «лікарськоїтаємниці» – найважливіше поняття медичної деонтології. Специфічність лікарської таємниці полягає в тому, що вона є юридично охоронювальною, а її розголошення тягне за собою певний вид юридичної відповідальності (цивільно-правову, дисциплінарну або кримінальну).

Лікарська таємниця визнана на законодавчому рівні поряд із адвокатською або нотаріальною і є умовою зрозумілою та природною при візиті лікаря. У п.1 ч.1 ст. 69 КПК зазначено: не можуть бути допитані як свідки лікарі – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;- а у п.2 ч.1 ст. 51 ЦПК говориться: не підлягають допиту як свідки особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем.

То все ж таки, що таке лікарська таємниця та які її складові?

Медична інформація - відомості про факт звернення за медичною консультацією / допомогою, стан здоров’я пацієнта і медичну допомогу, що надається йому, включаючи дані про наявність захворювання, його діагноз, наступний прогноз, способи діагностики, лікування і профілактики, ризики, пов’язані з медичним втручанням, інші дані медичного характеру.

На жаль, законодавець донині не дав чіткого визначення поняття «лікарської таємниці».

Аналізуючи Національне законодавство: ЦК (ст. 285, 286) та Основи законодавства України про охорону здоров’я (ст. 39, 40), - можна виділити категорії інформації про пацієнта, які складають лікарську таємницю. А саме:

• факт та привід звернення за медичною допомогою;

• стан здоров’я та захворювання пацієнта;

• факт медичного огляду та його результати;

• інтимне та сімейне життя пацієнта;

• інші відомості, які отримані під час обстеження та лікування.

В коментарях до ст. 145 Кримінального Кодексу України визначено відповідальність щодо розголошення лікарської таємниці - відповідним чином задокументованої інформації про факт звернення за медичною допомогою, медичний огляд та його результати, інтимне чи сімейне життя пацієнта, - особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки (наприклад, самогубство, загострення захворюваннь в зв’язку з психо-емоційним перенапруженням, хвилюванням).

Особи, що мають або можуть мати доступ до медичної інформації:

· медичні працівники (лікарі, медичні сестри, консультанти тощо);

· законні представники (батьки, діти, адвокат тощо);

· довірені особи (наприклад, друзі);

· співробітники правоохоронних органів (слідчий, прокурор, суддя тощо);

· співробітники соціальних служб (наприклад, захисту прав дитини тощо);

· особистий психолог;

· працівники засобів масової інформації (журналісти) тощо.

Таким чином, медична (лікарська) таємниця - відомості про пацієнта, що не підлягають розголошенню, включаючи факт звернення за медичною допомогою, діагноз й інші дані про стан здоров'я й особливості приватного життя, отримані в результаті лікування чи/й обстеження.

Медична помилка

“Я поклав би собі за правило нічого не

приховувати… Навіть не щойно, проте згодом

достеменно розкривати зроблену помилку – буде

вона у діагнозі чи у лікуванні хворого”.

Микола Пирогов

Одним з найпоширеніших визначень лікарської помилки є запропоноване академіком Давидовськім: «лікарська помилка - це наслідок добросовісної помилки лікаря при виконанні ним професійних обов'язків. Головна відмінність помилки від інших дефектів лікарської діяльності - виключення умисних злочинних дій - недбалості, халатності, а також неуцтва».

В медичній літературі під лікарською помилкою часто розуміють дії (бездіяльність) лікаря, що мають в своїй основі недосконалість сучасної медичної науки, об’єктивні умови роботи, недостатню кваліфікацію або нездатність використовувати наявні знання.

Лікарська помилка в медичній літературі описується частіше за все як незловмисна помилка лікаря (або будь-якого іншого медичного працівника – медична помилка) в його професійній діяльності, якщо при цьому виключається халатність і несумлінність.

Як такого законодавчо закріпленого поняття «лікарська помилка» не існує, тому юристи як правило його не вживають. Він має поширення переважно в медичній літературі, але і тут не існує загальноприйнятого поняття цього терміну.

Лікарська помилка незалежно від тяжкості наслідків не карана юридично; вона є не кримінально-правовою проблемою, а медичної (організаційно-методичної).

Підміна поняття «лікарська помилка» на «лікарський злочин» неприпустима, оскільки приводить до деструктивного конфлікту інтересів пацієнтів і медпрацівників.

Розглядаючи проблему лікарських помилок, слід виділити деякі основні положення:

В світі не існує єдиного загальноприйнятого визначення лікарської помилки.

В Кримінальних кодексах держав відсутнє дане визначення. Лікарська помилка, як така, незалежно від наслідків не карана.

Юридично найвідповідальнішим моментом є диференціація помилки від елементарного неуцтва (відсутність знань, неписьменність), халатності, злочину.

В медицині, хоча і рідко, має місце чинник випадковості.

Лікарські помилки мають об’єктивні і суб’єктивні причини:

1. Надзвичайна складність лікарської професії, що не йде ні в яке порівняння з іншими складними і небезпечними видами людської діяльності.

2. Сучасна медицина стала вузько спеціалізованою. Глибокі знання лікаря в одній спеціальності не залишають йому можливостей для отримання знань в інших розділах медицини.

3. Зайва довіра до сучасних технологій, що використовуються лікарями для встановлення правильного діагнозу, привела до зневажливого відношення до інформації, одержуваної лікарем від самого пацієнта при співбесіді про виникнення і перебіг його захворювання.

Склалася парадоксальна ситуація: якнайдавніший лікарський метод діагностики - збирання історії хвороби, допомагає правильно припустити характер захворювання в 70% випадків, тоді як більшість лабораторно-апаратних методів виявилася менш точною (результати американських кардіологів при аналізі лікарських помилок).

4. Людський чинник. Лікар - теж людина зі всіма своїми достоїнствами і недоліками.

Студента-медика можна навчити всім дисциплінам, але не можна навчити сумлінному, добросердому і співчутливому відношенню до хворої людини. А це - найголовніше.

Згідно даним літератури на частку суб’єктивних причин лікарських помилок приходить 60 % від загальної їх кількості. Будь-який лікар не вільний від професійних помилок, також як і представник будь-якої спеціальності. Проте слід пам’ятати, що під поняття лікарська помилка не слідує підводити неналежне виконання лікарем своїх професійних обов'язків, про що йтиметься далі.

Існує класифікація лікарських помилок, залежно від того в якій сфері медичної допомоги або на якому етапі її надання вони були допущені:

1) Діагностичні. Найпоширеніша група лікарських помилок. Включає помилки в діагностиці хвороб і ускладнень, помилковий діагноз або не виявлення захворювання взагалі.

2) Лікувально-тактичні. Як правило, скоюються унаслідок діагностичних помилок.

3) Технічні помилки. Неправильне проведення лікувальних маніпуляцій, операцій, процедур і т.д.

4) Організаційні. Дефекти в організації медичної допомоги будь-якого вигляду, недоліки в умовах функціонування медичних служб.

5) Деонтологічні. Некоректна поведінка лікаря, помилки в спілкуванні з персоналом медичної установи, пацієнтами і їх родичами.

6) Помилки у віданні медичної документації. Неточні і незрозумілі записи операцій, післяопераційного щоденника, амбулаторних карт і т.д.

Окрім класифікації лікарських помилок залежно від сфери їх допущення, існує ще класифікація унаслідок їх появи. Так, лікарські помилки можуть бути викликані об’єктивними і суб’єктивними причинами. Слід зазначити, що обидві ці форми взаємозв’язані, оскільки саме об’єктивні причини частіше за все є «фоном» для реалізації помилки з суб’єктивних причин.

Об’єктивними причинами для здійснення лікарської помилки можуть стати відносність і недостатність медичних знань, нетиповість або патологічний перебіг захворювання у конкретного пацієнта, обумовлений особливостями його організму, наявність істотних відмінностей в рівні кваліфікації, досвіді лікарів, забезпеченості медичних установ сучасною медичною технікою і достатньою кількістю ліків.

Суб’єктивні причини допущення лікарських помилок дуже різноманітні. Це може бути і неповноцінне обстеження або огляд пацієнта, неправильна або невчасна діагностика захворювання або взагалі його неідетифікація, зайва самовпевненість лікаря, небажання прислухатися до думки колег або відмова від їх порад, бажання приховати свою некомпетентність прикриваючись авторитетом консультантів і т.д.

Існують три умови, за наявності яких (всіх одночасно) повинна наступати відповідальність медичних працівників за неналежне виконання професійних обов’язків:

1) Дії медичного працівника в конкретному випадку були об’єктивно неправильними, що знаходяться в суперечності із загальновизнаними і загальноприйнятими правилами медицини.

2) Медичний працівник через отриману освіту і посаду повинен був усвідомлювати, що дії його є неправильними і тому можуть заподіяти шкоду хворому.

3) Ці об’єктивно неправильні дії сприяли настанню несприятливих наслідків - смерті хворого або спричинення істотної шкоди його здоров’ю.

Ятрогенії

Ятрогенія (від гр. iatros – лікар, genia - походження) - поняття, широко відоме в медицині, що виражає негативні наслідки дії медичного працівника на пацієнта.

На сучасному етапі, коли агресивність лікування часто перевершує тяжкість перебігу хвороби, проблема ятрогеній вийшла на новий виток розвитку. Згідно Міжнародної класифікації хвороб, будь-який патологічний процес, що виник в результаті медичних дій, є ятрогенією. З метою уніфікації обліку, зіставлень і задач статистичного аналізу запропоновано класифікувати ятрогенії по причинній ознаці:

ü медикаментозні,

ü інструментально-діагностичні,

ü хірургічні,

ü наркозно-анестезіологічні,

ü трансфузійно-інфузійні,

ü септичні,

ü профілактичні,

ü інформаційні і ін.

Пропонується включати в число ятрогеній і деякі випадки розбіжностей прижиттєвого і посмертного діагнозів, а також випадки пізньої діагностики, якщо вони вплинули на результат захворювання.

Значну частку ятрогенної патології складають побічні ефекти лікарської терапії, які реєструються у 10-20% госпітальних хворих. За визначенням ВООЗ до побічних ефектів тут відноситься «будь-яка реакція на ліки, шкідлива і небажана для організму, яка виникає при його застосуванні для лікування, діагностики і профілактики захворювання».

По патогенезу побічні дії лікарських препаратів розділяють на наступні групи:

1. Супутні небажані фармакологічні дії;

2. Токсичні дії;

3. Алергічні реакції;

4. Лікарська залежність.

Лікарські засоби можуть індукувати резистентність до терапії, що проводиться, сприяти виникненню суперінфекції, а також провокувати виникнення нового захворювання.

Накопичені дані, що свідчать про високу гепато- (печінка) і нефротоксичности (нирки) багатьох препаратів, відома енцефало- (головний мозок) і нейротоксичность (нервова система) ряду лікарських засобів. Останніми роками встановлена остео- (кістки) і мієлотоксичність (кістковий мозок) деяких антибіотиків і психотропних препаратів, вживання яких супроводжується розвитком агранулоцитозу і апластичной анемії (зміни складу крові).

Розподіл ятрогеній на категорії:

Ятрогенії I категорії - патологічні процеси і реакції, патогенетично не пов’язані з основним захворюванням або його ускладненнями і не грають істотної ролі в танатогенезе (продовження життя).

Ятрогенії II категорії - патологічні процеси, реакції і ускладнення, обумовлені медичними діями, виконаними правильно і за обґрунтованими свідченнями.

Ятрогенії цієї категорії не мають прямого патогенетичного зв’язку з основним захворюванням або його ускладненнями і не завжди можуть бути чітко відмежовані від ускладнень, пов’язаних з індивідуальними особливостями і станом пацієнта.

Ятрогенії III категорії - патологічні процеси, обумовлені неадекватними, помилковими або неправильними медичними діями, що з’явилися причиною смерті. Вони оцінюються в діагнозі як первинна причина смерті (основне захворювання).

З огляду медико-страхової оцінки пропонується всі ятрогенні ситуації класифікувати по трьом варіантам: нещасний випадок, реалізований ризик, медична помилка.

За механізмом дії можна виділити прямі (медична травма), опосередковані (лікарська хвороба) і комбіновані ятрогенії.

За часом реалізації ятрогенії можна розділити на одномоментні, пролонговані (що реалізувалися протягом двох місяців) і віддалені (що реалізувалися після двох місяців від моменту втручання).

За патогенезом слід виділити ті, що реалізувалися, ятрогенії, що посилюють (перебіг іншої хвороби) і інертні (що не зіграли істотної ролі в танатогенезе).

Рубріфікація про профілю ятрогеній: найчастіше (38%) реєструються хірургічні ятрогенії.

Друге місце зайняли медикаментозні ятрогенії - 23,8%. Серед останніх системний кандідоз (молочниця всього тіла) після тривалого лікування антибіотиками і гормонами, геморагічний синдром після введення гепарина, судинний колапс в результаті неадекватної терапії гіпертонічного кризу, ерозивно-виразковий гастрит з кровотечею на фоні самолікування салицилатами.

На третьому місці - 12% - виявилися інструментально-діагностичні ятрогенні

ускладнення.

Інфекційно-септичні процеси (постін’єкційні флегмони і сепсиси) склали 10,4% ятрогеній.

Ятрогенні ускладнення, пов'язані з технічними засобами, склали 4,4% випадків.

Дефекти надання медичної допомоги

Термін «дефект надання медичної допомоги» найчастіше використовується як синонім ненаданню або неналежному наданню медичної допомоги.

Ця категорія – юридична. При виявленні дефектів надання медичної допомоги наступає юридична відповідальність.

Дефект надання медичної допомоги – це неналежне здійснення діагностичних, у т.ч. додаткових методів обстеження, лікувальних заходів щодо хворого чи невірна організації медичної допомоги, які призвели або могли призвести до несприятливого результату медичного втручання.

Суб’єктами є надавачі медичних послуг (не тільки лікарі, а медичні та фармацевтичні працівники, адміністрація ЛПЗ, середній медичний персонал тощо).

Обов’язковим складовими є вина, протиправний характер дій чи бездіяльності медичного працівника, несприятливі наслідки для життя чи здоров’я пацієнта, причинно-наслідковий зв’язок між діями медичного працівника та наслідками для життя та здоров`я пацієнта.

Найістотнішими причинами дефектів надання медичної допомоги є недостатня кваліфікація медичного працівника, неповноцінне обстеження і поверхневе ставлення до хворого, недоліки в організації лікувального процесу та самої системи охорони здоров’я.

Серед медичних спеціальностей, якість надання медичної допомоги у яких найчастіше оспорюється, є хірургія, травматологія та акушерсько-гінекологічна служба. І це не дивно, зважаючи, по-перше, на ступінь небезпеки хіругічних та гінекологічних захворювання, отриманих травм та особливостей перебігу пологів, а, по-друге, інвазивність методів діагностики та лікування.

Важливий чинник правової кваліфікації дефектів надання медичної допомоги – наявність причинно-наслідкового зв’язку між діями медичного працівника та негативними наслідками для здоров’я чи життя пацієнта.

У разі несприятливого результату лікування у кожному спірному випадку необхідно враховувати вихідний стан здоров’я пацієнта до медичного втручання (так званий «паспорт здоров’я») і після проведеного лікування.

Структура дефектів надання медичної допомоги:

• Дефекти організації надання медичної допомоги (порушення послідовності лікування, показань до транспортування, ведення медичної документації) –20 - 25%

• Дефекти діагностики (несвоєчасна діагностика, некоректна постановка діагнозу, неправильне розпізнавання захворювання) - 60%

• Дефекти лікування (призначення певних медичних маніпуляцій або лікарських засобів, запізніле лікування) – 15 – 20%.

Причини дефектів надання медичної допомоги:

Суб’єктивні (відсутність зацікавленого відношення до пацієнта, недостатня кваліфікація лікаря, неповний огляд, неправильна оцінка клінічних даних, відсутність лабораторних та інструментальних досліджень в динаміці, несвоєчасне проведення консультацій тощо)

Об’єктивні (тяжкий стан пацієнта, атипова картина розвитку захворювання, алергічна реакція, запізніле звернення за медичною допомогою, відсутність умов лікування або діагностики, алкоголізація пацієнта тощо)

В основу класифікації дефектів надання медичної допомоги покладені наступні критерії:

a) причини несприятливих результатів;

b) аспекти відповідальності медичних працівників.

Критерії виявлення дефектів надання медичної допомоги:

• Стандарти та протоколи лікування

• Механізми управління якістю медичної послуги (суб’єктивні чинники – задоволення потреб пацієнта, об’єктивні чинники – покращення стану його здоров`я)

• «Доказова медицина»

• Лікарське самоврядування як інструмент незалежного фахового контролю за якістю медичних послуг.

Джерела інформації:

А – Основні:

1. Біоетика: Підруч. для студ. вищ. мед. навч. закл. ІV рівня акредитації / В.М. Запорожан, М.Л. Аряєв. — К.: Здоров'я, 2005. — 288 с. — Бібліогр.: с. 288. — ISBN 5-311-01392-3.

2. Биоэтика междисциплинарные стратегии и приорететы. Учебно-методическое пособие / под ред. Я.С. Яскевич. – Минск. БГЭУ, 2007, 226 с.

3. Вековшинина С.В., Кулиниченко В.Л. Биоэтика: начала и основания (Философско-методологический анализ). – К.: Сфера, 2002. – 162 с.

4. Підручник з лікарської етики / Переклад з 2-го анґлійського видання 2009 року за редакцією академіка АМН України, Голови Комітету з лікарської етики Всеукраїнського Лікарського Товариства (ВУЛТ) Любомира ПИРОГА.- українське видання БФ «Третє Тисячоліття», 2009. – 140с.

5. Лекцiйнi матерiали.

В – Додаткові:

1. Біоетика / Переклад з італійської В.Й. Шовкун: Підручник.- Львів: Видавництво ЛОБФ “Медицина і право“ , 2007, 672с.

2. Асоціація працівників України. Комітет медицини і фармації Матеріали для підготовки до семінару «Медична помилка» / О. Беденко-Зваридчук /м. Київ, 23 лютого 2010р.

3. ВолосовецьО. П. Завдання з біоетики та медичної деонтології для педіатрів / О.П. Волосовець, Н.В. Нагорна та інші // Донецьк. - 2004. - 52с.

4. Стволовые клетки / В.Н. Запорожан, Ю.И. Бажора. — О.: Одес. мед. ун-т, 2004. — 228 с.: ил. — Библиогр.: с. 205-223. — ISBN 966-7733-54-8.

5. Ковальчук Л. Я., Беденюк А. Д., Чорненький М. В. Навчальна дисципліна “медичне право” як невід’ємна складова підготовки лікаря в сучасних умовах в україні // Медична освіта.– 2011.– № 3.– С. 12–14.

6. Федорчук Є. Медичне право як навчальна дисципліна в світлі Болонської системи / Є. Федорчук, Н. Козань, С. Федорчук // Медичне право. – 2008. – №. 1. – С. 74–78.

7. Гладун З. Україна та охорона здоров’я населення : питання формування і реалізації державної політики / З. Гладун // Медичне право. – 2009. – Т. 4, № 2. – С. 7–18.

8. Радиш Я. Правова культура медичних працівників як чинник стабілізації державного управління системою охорони здоров’я України / Я. Радиш, Н. Мєзєнцева // Медичне право. – 2009. – Т. 4, № 1. – С. 40–46.

9. Стеценко С. Г. Медичне право України / С. Г. Стеценко, В. Ю. Стеценко, І. Я. Сенюта. – Київ : Правова єдність, 2008.– 508 с.

10. Резолюція учасників V Всеукраїнської науково-практичної конференції з медичного права “Медичне право України : законодавче забезпечення царини охорони здоров’я (генезис, міжнародні стандарти, тенденції розвитку й удосконалення)” (19–21 травня 2011 р., м. Одеса). – Одеса, 2011. – 4 с.

11. Про затвердження Міжгалузевої комплексної програми “Здоров’я нації” на 2002 – 2011 роки : Постанова Кабінету Міністрів України № 14 від 10 січня 2002 року // Офіційний вісник України. – 2002. – № 9. – С. 30.

12. Закон України N 2802-XII від 19.11.92р. «Основи законодавства України про охорону здоров’я»

13. Цивільний кодекс України(Глава 4, 6, 20 - 22)

14. Кримінальний кодекс України (Розділ II та VII-А Особливої частини)

15. Кодекс України про адміністративні правопорушення (Глава 5)

16. Акопов В.И. Медицинское право в вопросах и ответах. — М.: Издательство ПРИОР, 2000. - 208с.

17. Актуальные проблемы правового регулирования медицинской деятельности: Материалы 1-й Всероссийской научно- практической конференции. Москва, 16 мая 2003 г. / Под общ. ред. д.ю.н. С. Г. Стеценко. - М.: Юрист, 2003. С. 115-172, 328- 342.

18. Ардашева Н.А. Словарь терминов и понятий по медицинскому праву. - СПб.: СпецЛит, 2007. - 528 с.

19. Бабаев В.К., Баранов В.М., Толстик В.А. Теория государства и права в схемах и определениях. Учебное пособие. — М.: Юрист", 2003. - 256 с.

20. Беседкина Н.И., Дмитриев Ю.А., Иваева З.А., Шленева Е.В. Медицинское право. Учебное пособие. - М.: Злит, 2006. - 495 с.

21. Билинская М.Н. Стандартизация высшего медицинского образования на Украине: шаги интеграции в европейское сообщество // Актуальные проблемы правового регулирования медицинской деятельности: Материалы 2-й Всероссийской научно-практической конференции. Москва, 26 марта 2004 г. / Под общ. ред. д.ю.н. С.Г. Стеценко. - М.: Юрист, 2004. - С. 364- 365.

22. Болотіна Н. Медичне право в системі права України // Право України. - 1999. - № 7. -С. 116-121.

23. Вороненко Ю.В., Радиш Я.Ф. Медичне право в системі права України: стан і перспективи розвитку // Український медичний часопис. - 2006. - № 5. - С. 5-10.

24. Гладун 3. Медичне право - комплексна галузь права України // Право України. - 2007. - № 4. - С. 100-105.

25. Зильбер А.П. Связи медицины и юриспруденции (к проблеме медицинского труэнтизма) // Актуальные проблемы правового регулирования медицинской деятельности: Материалы 1-й Всероссийской научно-практической конференции. Москва, 16 мая 2003 г. / Под общ. ред. д.ю.н. С.Г. Стеценко. - М.: Юрист, 2003. -С.21-25.

26. Калита В. Медицина та право мають крокувати поряд // Українська медична газета. — 2007. - № 10. - С. 6.

27. Калита В. Чому б лікареві не подружити з юристом? Ваше здоров'я. - 2007. - № 25. - С. 15.

28. Квернадзе Р. А. Некоторые аспекты становлення и развития законодательства в области здравоохранения // Госуд. и право. 2001. 8. -С. 99-104.

29. Луць Л.А. Загальна теорія держави та права: Начально- методичний посібник. - К.: Атіка, 2007. - 412 с.

30. Малеина М.Н. Человек и медицина в современном праве. Учебное и практическое пособие. - М.: БЕК, 1995. 272 с.

31. Мельникова Л. С. Концептуальные основы правового регулирования в области здравоохранения / Под ред. академика РАМН О.П. Щепина. - М.: Хризосом, 2001. - 258 с.

32. Общая теория государства и права: академический курс в 3-х т. Изд. 2-е, пер. и доп. Отв. ред. проф. М.Н. Марченко. - М.: Зерцало-М,2001.

33. Павлова Н.В. Уголовно-правовое регулирование медицинской деятельности: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.08 / Московский госуд. унив-т им. М.В. Ломоносова, 2006. - 20 с.

34. Поляков И.В., Максимов А.В. Особенности медицинского права как комплексного правового образования // Актуальные проблемы правового регулирования медицинской деятельности: Материалы 1-й Всероссийской научно-практической конференции. Москва, 16 мая 2003 г. / Под общ. ред. д.ю.н. С.Г. Стеценко. - М.: Юрист, 2003. -С. 141-143.

35. Правовое обеспечение профессиональной медицинской деятельности: учеб. пособие / Н.Ф. Герасименко (и др.). - Ростов Н/ Д.: Феникс, 2007. - 159 с.

36. Проблемы совершенствования законодательства Российской Федерации о здравоохранении (материалы научно-практической конференции. - М., 20 ноября 2006 г.). - М.: Юриспруденция, 2007.-136 с.

37. Стеценко В.Ю. Предмет, метод і система медичного права // Медичне право України: проблеми становлення та розвитку: Матеріали І Всеукраїнської науково-практичної конференції (19- 20 квітня 2007 p., м. Львів) / Упор, к.ю.н. Сенюта І.Я., Терешко Х.Я. - Львів: Медицина і право, 2007. - С. 297-301.

38. Стеценко В.Ю. Актуальні проблеми медичного права в сучасних умовах соціально-економічного розвитку // "Актуальні проблеми економічного та соціального розвитку України в сучасних умовах" (19-20 квітня 2007 року). Збірник матеріалів IX науково-теоретичної конференції - К.: РВПК ЕКСЛІБРІС, 2007. - С. 95-96.

39. Стеценко С.Г. Основы медицинского права в системе базовой и последипломной подготовки врача. Учебное пособие. — М.: Российская медиц. академия последипломного образования, 2002.-37 с.

40. Стеценко С.Г. Право и медицина: проблемы соотношения. - М.: Международный университет (в Москве), 2002. - 250 с.

41. Стеценко С.Г. Медицинское право. Учебник. - СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. - С. 17-58.

42. Теліпко В.Е. Універсальна теорія держави і права: Підручник. - К.: БІНОВАТОР, 2007. - 512с.

43. Теория права и государства. Учебное наглядное пособие / Под общ. ред. В.П. Сальникова. - СПб.: Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998. - 81 с.

44. Тихомиров А. Медицинское право - реальность нового времени // Право и жизнь. - 2002. - № 45. - С. 74-81.

45. Шевчук С.С. К проблеме медицинского права // Северо-Кавказский юридический вестник. - 2002. № 3. - С. 54-62.

Матеріали підготувала ассистент

кафедри медичної біоетики і деонтології канд. мед.наук Толокова Т.І.