ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет ім.І.Я. Горбачевського
Міністерства охорони здоров̓я
України»
Навчально-науковий інститут медсестринства
« Загальна анатомія ендокринної та імунної
систем »
Лекція 9.
План.
1.
Вступ.
2.
Класифікація ендокринних залоз.
3.
Бранхіогенна група (щитоподібна, прищитоподібні
залози і тимус).
4.
Неврогенна група
залоз (гіпофіз, епіфіз).
5.
Група адреналової
системи (надниркова залоза).
6.
Ендокринна частина статевих залоз.
7.
Ендокринна частина підшлункової залози.
8.
Дифузна нейроендокринна система (APUD-система).
9. Загальна характеристика імунної системи.
10. Класифікація
лейкоцитів.
11. Ознаки функціональної
зрілості периферійних органів імунної системи.
12. Закономірність анатомії периферійних органів імунної
системи.
Активні хімічні речовини, виробляючись в процесі обміну під впливом нервової
системи, одночасно стають збудниками останньої – медіаторами, тобто
передавачами нервового збудження (наприклад симпатин, ацетилхолін, гістамін та інш.).
На ранніх стадіях філогенезу процес передачі медіаторів відбувається від
клітини до клітини і протікає повільно – це місцеві
активатори. На подальших стадіях філогенезу виникають дистантні активатори, які діють на великій відстані
від місця їх утворення і поширюються швидко по кровоносній та лімфатичній
системах. Ці дистантні
активатори виробляються у спеціальних органах – залозах внутрішньої секреції або ендокринних
залозах. Ендокринними залозами (endo – до середини, crino -
виділяю), або залозами внутрішньої секреції, називаються такі залози, які не
мають вивідної протоки і свій секрет виділяють безпосередньо в судинну систему,
на відміну від залоз зовнішньої секреції, секрет або екскрет яких виливається на поверхню шкіри (потові,
сальні залози) чи слизових оболонок (слинні залози, печінка та інш.). Не
дивлячись на відмінність у формі, величині і положенні окремих ендокринних
залоз, вони мають деякі загальні анатомо-фізіологічні властивості. Перед усім
вони не мають вивідних протоків. Так як виділення секрету здійснюється у
кровоносну систему, то у ендокринних залоз широко розвинута сітка кровоносних
судин. Ці кровоносні судини пронизують залозу в
різних напрямках і грають роль, яка аналогічна до канальців
залоз зовнішньої секреції. Довкола судин розміщуються залозисті клітини, які
виділяють свій секрет у кров.
За місцем їх розвитку перераховані залози можна розбити на 5 груп:
1. Ентодермальні залози, що походять із глотки і
зябрових кишень зародка, - бранхіогенна
група (щитоподібна, прищитоподібні,
вилочкова залози).
2. Ентодермальні залози кишечної трубки (острівці Лангерганса у підшлунковій залозі).
3. Мезодермальні залози (кіркова речовина надниркових – інтерренальна систтема і статеві залози).
4. Ектодермальні залози, що походять із проміжного мозку, - неврогенна група (епіфіз і гіпофіз).
5. Ектодермальні залози, що походять із симпатичних елементів, - група адреналової системи (мозкова речовина надниркових залоз і хромафінні тіла).
БРАНХІОГЕННА ГРУПА
Щитоподібна залоза
Вперше описав
залозу А. Везалій у 1543
р., але її гормон (тироксин) був одержаний лише у 1915 р. Кенделлом, а трийодтиронін
у 1952 р. Щитоподібна залоза, glandula
thyreoidea, найбільша за
розмірами залоза внутрішньої секреції у дорослої людини, розміщується на шиї допереду від трахеї і на бокових
стінках гортані, прилягаючи частково до щитоподібного хряща, звідки і отримала
свою назву. Складається з двох бокових часточок і перешийка, що лежить
поперечно і з’єднує часточки між собою. Від перешийка нерідко (біля 75 %
випадків) відходить доверху конічної форми відросток який називається
пірамідальною часточкою і який може досягати під’язикової кістки, фіксуючись
зв’язкою до неї. Верхніми відділами бокові часточки заходять на зовнішню
поверхню щитоподібного хряща, знизу вони доходять до 5-6 хряща трахеї;
перешийок прилягає до 2-3 кілець трахеї. Дозаду бокові часточки
дотикаються з стінками глотки і стравоходу. Зліва завдяки зміщенню в цю сторону
стравоходу частка дотикається до нього безпосередньо спереду. Латерально бокові частки заходять
дещо на передні поверхні стовбурів загальних сонних артерій. Спереду залоза
покрита шкірою і І-IV фасцями
шиї, причому 4-а фасція утворює її зовнішню капсулу. Крім цього залоза ще має
власну фіброзну оболонку. Спереду залозу також покривають м’язи інфрагіоїдної групи. За рахунок
потовщення зовнішньої капсули утворюється зв’язковий апарат, що з’єднує залозу
з трахеєю і гортанню, так що залоза рухається разом з
цими органами.
Вага залози
при народженні складає приблизно
Поперечний
розмір залози – 5-
Розвиток і варіації. Щитоподібна залоза розвивається із
середнього вироста
вентральної стінки первинної глотки дозаду
від непарного зачатка язика, так що ембріологічно
вона являє собою частину травного каналу. Сліпий отвір язика вказує на місце
виросту щитоподібної залози. Виростаючий
звідти епітеліальний тяж у свої верхній частині від поділу на дві чвастки отримує просвіт (duсtus thyreoideus), який
в кінці 4-го тижня зазвичай атрофується і зникає, залишаючи за собою лише
сліпий отвір на язиці. Згаданий duсtus thyreoideus є
основою пірамідального відростка. В загальному основою розвитку щитоподібної
залози є епітелій, що вистеляє кишку між 1 і 2-ю вісцеральними дугами.
Кровопостачання залози здійснюється гілками 4-х артерій
– двох верхніх щитоподібних, що беруть свій початок від зовнішніх сонних
артерій і двох нижніх щитоподібних, що беруть свій початок від щитошийного стовбура (система підключичиної артерії).
У 5-10% випадків
до перешийка підходить непарна щитоподібна артерія (система плечеголовного стовбура або від
дуги аорти). Артеріальні стовбури галузяться на поверхні залози і в її капсулі,
анастомозуючи одна з одною
як внутрісистемно, так і міжсистемно. Щитоподібна залоза
за інтенсивністю кровопостачання займає найперше місце, що свідчить про
важливість її функції в організмі. На
Іннервація здійснюється
від tr. sympaticus (головним чином від середнього шийного
вузла, а також частково від верхнього і нижнього) і від n. vagus (nn. laryngei superiores – дає чутливу інервацію до верхніх 2/3 слизової
і інервує перстне-щитоподібний м’яз).
Важливо у хірургічній практиці пам’ятати, що нижній гортанний нерв (продовження
поворотного гортанного нерва) проходить по заднємедіальній
поверхні часточок щитоподібної залози, щоб не ушкодити його при оперативних
втручаннях, тому що це веде за собою порушення фонації при односторонньому
ураженні, а при двосторонньому ураженні загрожує
набряком гортані.
Функція. У фізіологічних умовах гормони
щитоподібної залози ( трийодтиронін,
тироксин, тіреокальцитонін)
здійснюють вплив на всі види обміну: білковий,
жировий, вуглеводний, мінеральний і основний. Вони підвищують синтез білків,
активують ріст тканин. Вроджений недорозвиток залози і недостатність
гормонів веде за собою мікседему і кретинізм. При гіперсекреції щитоподібної
залози розвивається симптомокомплекс,
який називається базедовою хворобою. Збільшення розмірів залози називається
зобом, який може бути як із зниженням функції, так і з її підвищенням, а також
і при збереженні нормального рівня.
Вилочкова залоза.
Вилочкова або зобна залоза, thymus, розміщена у верхнєпередній частині грудної порожнини позаду від руків’я і частини тіла груднини. Складається з двох часток
– правої і лівої, нерідко не одинакових
за величиною і з’єднаних між собою пухкою сполучною
тканиною. Верхні полюси залози дещо виходять за межі грудної порожнини і іноді
досягають нижніх полюсів часток щитоподібної залози. Розширюючись донизу, вилочкова залоза лягає до переду
від великих судин серця і частини перикарду. Величина залози міняється з віком.
У новонародженого вона важить приблизно
Будова. Тонка
сполучнотканинна капсула, віддаючи в середину залози перегородки, поділяє її на
часточки, які складаються з кіркової (більш темної) і мозкової речовини. Обидві
речовини складаються з аденоїдної тканини; в петлях її сітки залягають лімфоїдні елементи. В кірковій
речовині вони утворюють скупчення, що подібні до фолікулів лімфатичних вузлів, а
у мозковій речовині розкидані гнізда клітин концентричної будови, що
називаються тільцями Гассаля.
Кровопостачання
від внутрішньої грудної артерії, плечеголового
стовбура і підключичної артерії. Іннервація від
симпатичного стовбура і блукаючого нерва.
Функція. Функціонуючи в
якості органа утворення лімфоцитів, вилочкова
залоза, очевидно, виділяє також гормон, який впливає на ріст кісток і
відкладанні у них кальцію. Інволюція залози при наступанні статевої зрілості вказує на її тісний
зв’язок з функцією статевих залоз. При ранній кастрації вилочкова залоза не піддається тим змінам, які
бувають у дорослих. Звідси можна зробити висновок, що гормони статевих залоз
ведуть до інволюції вилочкової
залози. Іноді ж вона зберігається і в зрілому віці при одночасному збільшенні
лімфатичного апарата, гіпоплазії статевих органів і зменшеній тілесній і
психічній опірності (status thymicolymphaticus), що
може бути причиною раптової смерті при наркозі.
НЕВРОГЕННА ГРУПА
(гіпофіз, епіфіз).
Придаток мозку, hypophysis cerebri, явлє собою невелике овальної
форми тіло червонуватого забарвлення, що лежить у заглибині турецького сідла і
зв’язане з основою мозку через infundibulum
(лійку) і tuber cinereum. Придаток мозку
охоплений зі всіх сторін твердою мозковою оболонкою, що продовжується в
заглиблення турецького сідла, за винятком невеликої ділянки зверху на місці
з’єднання придатка з лійкою. У гіпофізі розрізняють дві частки різного
походження, що розділені вузькою щілиною: передня – залозиста і задня –
нервова. Задня частка складається з двох відділів: передній, менший, має вигляд
облямівки, утвореної епітеліальними клітинами, і прилягає безпосередньо до
згаданої щілини між частками – це так звана проміжна частина і задній більший
відділ або задня частка. Найбільшим діаметром придатка мозку є поперечний, він
сягає 12-
Кровопостачання. Передня і задня частки отримують кров із
різних гілочок, але між ними існують анастомози у проміжній частині. Передня частка
отримує біля 20 гілочок, що йдуть від судин Вілізієвого кола; вони швидко розпадаються на синусоїдні капіляри. Задня
частка отримує кровопостачання безпосередньо від внутрішньої сонної артерії.
Розвиток. Як було відмічено, передня і задня частки гіпофіза не одинакові за своїм походженням. Передня частка і проміжна частина розвиваються з ектодерми ротової бухти зародка шляхом випинання. На місці походження цієї частки гіпофіза (гіпофізарний хід) іноді у дорослих зберігається канал, який іде від дна турецького сідла на нижню поверхню тіла клиновидної кістки. У цьому каналі можуть зустрічатися додаткові гіпофізи. Горбкова частина гіпофіза закладається пізніше, ніж передня, шляхом випинання з вентральної сторони переднього мозку. З верхньої частини цього випинання, що залишається порожньою, походить сірий горб і лійка, а нижня перетворюється в нервову частку.
Функція. Гіпофіз при допомозі нервових волокон (шляхів) і кровоносних судин функціонально пов’язаний з гіпоталамусом проміжного мозку, який регулює діяльність гіпофіза. Гіпофіз і гіпоталамус разом з їх ендокринними, судинними зв’язками прийнято розглядати як гіпоталамо-гіпофізарну систему.
Передня частка впливає на ріст і загальний розвиток організму. Акромегалія, що характеризується гіпертрофією деяких частин скелета і сполучної тканини (збільшення пальців, носа, губ), пов’зана з пухлинами гіпофіза при гіперплазії його передньої частки (соматотропний гормон). Передня частка виділяє також гонадотропні гормони, що здійснюють стимулюючий вплив на статеву систему.
АКТГ – стимулює секрецію стероїдних гормонів наднирниками.
Тіротропний – стимулює функцію і розвиток щитоподібної залози.
Гонадотропні гормони фолікулостимулюючий, лютеїнізуючий і пролактин.
Проміжна частка – продукує меланоцитостимулюючий гормон.
Гіпоталамус
продукує вазопресин ( судиннозвужуюча і антидіуретична
дія, за що й отримав назву АДГ) і окситоцин
які по гпоталамо-гіпофізарному
тракту транспортуються до задньої частки гіпофіза, звідки вони поступають в
кров.
Шишковидне тіло
Шишковидне тіло, епіфіз належить до епіталамусу проміжного мозку і розташовується в
неглибокій борозні між верхніми горбиками даху
середнього мозку (тобто чотирьохгорбистості).
Від переднього кінця шишковидного тіла до медіальних поверхонь правого і лівого
таламусів натягнуті повідки (habenulae). Форма
залози найчастіше овоїдна,
маса –
Зовні шишковидне тіло покрите сполучнотканинною капсулою, яка віддає в середину залози перегородки.
Ендокринна роль залози полягає в тому, що її клітини виділяють речовини, що гальмують діяльність гіпофіза до моменту статевого дозрівання, а також бере участь у регулюванні майже всіх видів обміну речовин.
Розвивається шишковидне тіло з даху майбутнього ІІІ шлуночка головного мозку.
Кровопостачання здійснюється задніми мозковими і верхніми мозочковими артеріями.
Ендокринна частина статевих залоз
Яєчко у мужчин (розташоване у калитці і оточене рядом оболонок) а яєчник у жінок (розташований у малому тазу в так званій fossa ovaria), крім статевих клітин виробляють і виділяють у кров статеві гормони, під впливом яких формуються вторинні статеві ознаки.
Ендокринну
функцією в яєчку має інтерстицій,
який складаається із
залозистих клітин – інтерстиціальних ендокриноцитів
яєчка (клітини Лейдіга).
Ці клітини розташовані у пухкій сполучній тканині між звививстими сім’яними канальцями,
поряд з кровоноснми і
лімфатичними капілярами. Інтерстиціальні
ендокриноцити яєчка виділяють
чоловічий статевий гормон – тестостерон
(андроген), який впливає на розвиток статевих органів, статеве
дозрівання, сперматогенез, формування вторинних статевих ознак, статеву
поведінку.
В яєчнику виробляються статеві гормони естроген (фолікулін) і прогестерон та невелика кількість андрогенів.
Естрогени, що виділяються зернистим шаром фолікулів, впливають на розвиток статевих органів і тіла по жіночому типу, на статеву поведінку, стимулюють проліферацію слизової оболонки матки під час менструального циклу.
Прогестерон синтезується клітинами жовтого тіла, підготовлює слизову оболонку матки до сприйняття заплідненої яйцеклітини, впливає на розвиток плаценти, молочних залоз, а також затримує ріст нових фолікулів.
Ендокринна частина підшлункової залози
Сама підшлункова
залоза розміщена у заочеревинному
просторі, має головку, тіло і хвіст і складається з екзокринної та ендокринної
частин. Ендокринна частина
підшлункової залози представлена групами епітеліальних
клітин, що утворюють своєрідні панкреатичні острівці (острівці Лангерганса), відділені від
екзокринної частини залози тонкими сполучнотканинними прошарками. Панкреатичні острівці наявні в усіх відділах підшлункової залози, але
найбільше їх у ділянці хвоста. Величина острівців коливається від 0,1 до
І н с у л і
н сприяє перетворенню глюкози в глікоген, посилює обмін вуглеводів у
м’язах. Г л ю к а г о н посилює утворення тригліцеридів із жирних кислот, стимулює їх
окиснення у гепатоцитах.
При підвищенні концентрації глюкози в крові, що протікає через підшлункову
залозу, секреція інсуліну збільшується і рівень глюкози у крові відповідно
знижується.
Панкреатичні острівці розвиваються з того ж епітеліального зачатку первинної кишки, що й екзокринна частина підшлункової залози. Вони добре кровопостачаються з широких капілярів між клітинами.
Дифузна нейроендокринна система (APUD-система)
В організмі людини є чисельні гормонопродукуючі клітини, що походять від нейробластів нервового гребінця, екто- і ентодерми. Ці клітини продукують гормонально активні речовини, що мають виражену біологічну дію.
Імунна система
об’єднує органи і тканини, які забезпечують захист організму від генетично
чужорідних клітин або речовин, що надходять ззовні або утворюються в організмі.
Органи імунної
системи складаються з лімфоїдної тканини, яка є
«робочою» паренхімою органів імуногенезу і виконують функцію охорони постійного
стану внутрішнього середовища організму на протязі усього життя індивіда.
Вони виробляють імунокомпетентні клітини, у першу чергу лімфоцити, а також плазмоцити (плазматичні клітини), включають їх в імунний
процес, забезпечують розпізнавання і знищення клітин, які проникли в організм
або утворилися в ньому, а також інших чужорідних речовин, які несуть в собі
ознаки генетично чужорідної інформації.
Таким чином,
імунну систему, згідно з сучасними даним, складають всі ті органи, які беруть
участь в утворенні клітин, здійснюють захисні реакції організму, створюють
імунітет – несприйнятливість до речовин, що володіють чужорідними антигенними
властивостями.
Паренхіма цих
органів утворена лімфоїдною тканиною, яка являє собою
морфофункціональний комплекс лімфоцитів, плазмоцитів, макрофагів та інших клітин, що знаходяться в
петлях ретикулярної тканини.
Лейкоцити (білі кров’яні тільця) складає група
морфологічно та функціонально різноманітних формених елементів, що циркулюють у
крові й беруть участь у захисних реакціях організму. Всі лейкоцити є ядерними
структурами сферичної форми. Ці клітини мають здатність активно рухатись, що
відбувається за допомогою псевдоподій (виростів цитоплазми), при цьому їх форма
може змінюватись. Лейкоцити відіграють важливу роль у захисті організму від
мікроорганізмів і чужорідних тіл, що проникають у кров або тканини. Якщо
чужорідне тіло має малі розміри, то лейкоцити фагоцитують
його і перетравлюють, розщеплюючи своїми ферментами. Крім того, лейкоцити
беруть участь в утворенні імунних тіл.
Класифікація лейкоцитів базується на ряді ознак, серед яких провідною є наявність у їх цитоплазмі специфічної зернистості. На основі цієї ознаки всі лейкоцити поділяють на гранулоцити та агранулоцити.
Гранулоцити (зернисті
лейкоцити) характеризуються наявністю в їх цитоплазмі специфічних гранул, що
мають різне забарвлення (базофільне, оксифільне). Це, в свою чергу, дозволяє поділити
гранулоцити на базофільні, оксифільні
(еозинофільні) і нейтрофільні. У гранулоцитах
є й інший тип гранул – неспецифічні, або азурофільні
(забарвлюються азуром і є лізосомами).
Ядра гранулоцитів звичайно сегментовані,
менш зрілі їх види, що циркулюють у крові, мають паличкоподібне або бобоподібне ядро.
Нейтрофіли (нейтрофільні гранулоцити) – найбільш поширений вид лейкоцитів. Вони потрапляють у кров із червоного кісткового мозку, циркулюють у ній 6-10 год, потім мігрують у тканини, де функціонують протягом 1-2 діб.
Функції нейтрофілів полягають у знищенні
мікроорганізмів і дрібних частинок, їх фагоцитозі і перетравленні. Вони здатні
активно рухатись і мігрувати у вогнище запалення. Тому І.І.Мечніков назвав нейтрофіли мікрофагами. Цитоплазматичні гранули нейтрофілів поділяють на первинні і вторинні.
Базофіли (базофільні гранулоцити)
– найменш чисельні серед лейкоцитів. Вони потрапляють у кров з червоного
кісткового мозку, циркулюють у ній від 6 год до 1
доби, після чого мігрують у тканини. Базофіли менш рухливі порівняно з нейтрофілами, вони майже не здатні до фагоцитозу. Функція базофільних гранулоцитів полягає у синтезі та секреції
біологічно активних речовин, таких як гепарин та гістамін,
завдяки цьому вони беруть участь у регуляції процесу згортання крові та в
алергічних реакціях.
Еозинофіли (еозинофільні гранулоцити) містяться в крові у невеликій кількості, утворюються у червоному кістковому мозку, звідки потрапляють у кров, циркулюють у ній 3-8 год. Після цього вони покидають кровоносне русло і розміщуються в тканинах (переважно в шкірі, слизових оболонках дихального, травного і статевого трактів), де функціонують.
Агранулоцити (незернисті лейкоцити) не містять у цитоплазмі гранул, лише окремі клітини мають неспецифічні (азурофільні) гранули, а специфічні гранули відсутні. Їх ядро має звичайно округлу або бобоподібну форму. До агранулоцитів належать моноцити і лімфоцити.
Моноцити – найбільші серед лейкоцитів клітини, округлої
форми. Вони утворюються у червоному кістковому мозку, звідки потрапляють у
кров, де знаходяться від 36 год до 3-4 діб і є ще
незрілими клітинами. У тканинах під впливом мікрооточення
і стимулюючих факторів моноцити перетворюються у різноманітні види макрофагів.
Тому моноцити належать до макрофагічної системи
організму.
Функції моноцитів у значній мірі пов’язані з їх перетворенням у макрофаги після міграції із судин у тканини, хоча частково вони можуть реалізуватися і самими моноцитами ще до цього перетворення. До них належать:
1. Захист і внутрішньоклітинне перетравлення різних загиблих клітин, клітин, що старіють, постклітинних структур (в тому числі формених елементів крові), а також їх фрагментів.
2. Забезпечення реакцій неспецифічного захисту організму проти мікробів, пухлинних і заражених вірусами клітин.
3. Участь у специфічних (імунних) захисних реакціях.
Лімфоцити – один із основних видів лейкоцитів. Вони
зустрічаються не лише у крові, їх особливо багато в лімфі. Джерелом розвитку
лімфоцитів є червоний кістковий мозок і лімфоїдні
органи, із яких вони потрапляють у кров і лімфу. Тривалість життя різних субпопуляцій лімфоцитів суттєво відрізняється і може бути
від декількох годин до багатьох років.
Функції лімфоцитів:
1. Забезпечення реакцій імунітету –
специфічного захисту від чужорідних і змінених власних антигенів. Лімфоцити є
головними клітинами імунної системи.
2. Регуляція діяльності клітин інших
типів в імунних реакціях, процесах росту, регенерації тканин.
Розміри лімфоцитів коливаються в широких межах. Виділяють три їх групи,
які відрізняються за своїми морфологічними і функціональними особливостями:
малі, середні і великі лімфоцити.
Малі лімфоцити – найчисельніша група. Їх
вважають зрілими клітинами.
Середні лімфоцити в крові людини
складають близько 10 % усіх лімфоцитів. Морфологічно вони подібні до малих
лімфоцитів, проте їх ядро світліше (містить менше гетерохроматину),
цитоплазма займає відносно більший об’єм у клітині.
Великі лімфоцити у значній кількості
зустрічаються лише у лімфоїдній тканині і відсутні у
крові. Вони характеризуються відносно світлим ядром округлої або бобоподібної форми з чіткими ядерцями, великою слабобазофільною цитоплазмою з порівняно добре розвиненими
органелами.
Залежно від виду імунних реакцій розрізняють Т-лімфоцити та В-лімфоцити.
Т-лімфоцити утворюються в тимусі і можуть у
лімфовузлах та селезінці диференціюватися у Т-кілери
(клітини-вбивці), які беруть участь в клітинному імунітеті – знищують генетично
чужорідні клітини (трансплантовані, пухлинні); Т-хелпери
і Т-супресори, які беруть участь у регуляції
гуморального імунітету; Т-лімфоцити – клітини пам’яті, які зберігають
інформацію про антиген.
В-лімфоцити забезпечують гуморальний імунітет, здатні перетворюватись в ефекторні клітини – плазмоцити. При потраплянні в організм чужорідних речовин, антигенів, плазмоцити виробляють специфічні білки – імуноглобуліни (антитіла), які знешкоджують ці чужорідні агенти. В-лімфоцити живуть недовго (тижні, місяці) і становлять близько 20 % усіх лімфоцитів крові.
Лімфа являє собою злегка жовтувату рідину, що
протікає у лімфатичних капілярах і судинах. Вона складається із лімфоплазми і формених елементів. За хімічним складом лімфоплазма близька до плазми крові, але містить менше
білка. Лімфоплазма містить також нейтральні жири,
прості цукри і розчини мінеральних солей NaCl, Na2CO3, а також різні сполуки,
до складу яких входить кальцій, магній, залізо.
До формених елементів лімфи належать
лімфоцити (98 %), моноцити та незначна кількість інших видів лейкоцитів.
Еритроцити зустрічаються рідко.
Лімфа утворюється в лімфатичних капілярах тканин і органів шляхом
всмоктування тканинної рідини. Із капілярів лімфа тече у периферійні лімфатичні
судини, далі – у лімфатичні вузли, потім у великі лімфатичні судини і
вливається у кров. У зв’язку з цим склад лімфи змінюється. Так, лімфа, що
відтікає від шлунково-кишкового тракту, багата на жири, білки і цукри. Лімфа, що проходить через лімфатичні вузли,
збагачується агранулоцитами, тощо. Тому розрізняють периферійну лімфу (до
лімфатичних вузлів), проміжну (після проходження через лімфатичні вузли) і
центральну (лімфу грудної та правої лімфатичної проток).
Процес лімфоутворення тісно пов’язаний із
надходженням води з крові у міжклітинний простір і утворенням тканинної рідини.
За добу у людини виробляється близько
До органів імунної системи належать:
1. Кістковий мозок;
2. Загрудинна залоза;
3. Лімфатичні вузли;
4. Селезінка;
5.
Скупчення лімфоїдної тканини.
Скупчення лімфоїдної тканини у стінках порожнистих органів травної і дихальної систем (мигдалини, лімфоїдні вузлики червоподібного відростка і клубової кишки, окремі лімфоїдні вузлики). Ці органи ще називаються лімфоїднимим органами або органами імуногенезу.
В імунній системі
розрізняють центральні органи і периферійні. До центральних належать: 1) загрудинна залоза, до складу якої входить лімфоїдна тканина; 2) кістковий мозок.
Периферійні органи імунної системи є: неінкапсульовані (мигдалики;
лімфоїдні вузлики, що знаходяться в
стінках порожнистих органів травної та дихальної систем та лімфоцити,
які знаходяться у крові, лімфі, сполучній і епітеліальній тканині) та інкапсульовані (лімфатичні вузли та селезінка).
Органи імунної системи розташовуються в тілі людини не безладно, а в певних місцях: на межах середовищ проживання мікрофлори, на ділянках можливого проникнення в організм чужорідних утворень. Тут формуються прикордонні (охоронні) зони, що являють собою «фільтри», які містять лімфоїдну тканину.
Топографія лімфоїдних органів.
1. Так, мигдалини залягають у стінках початкового відділу травної трубки і дихальних шляхів (лімфоїдне кільце Пирогова-Вальдейера).
2. Групові лімфоїдні вузлики (пейерові або лімфоїдні бляшки) клубової кишки розташовуються у стінці кінцевого відділу тонкої кишки, поблизу місця впадання клубової кишки в сліпу.
3. Вузлики червоподібного відростка знаходяться поблизу границі двох різних відділів травної трубки: тонкої і товстої кишок.
4. Поодинокі лімфоїдні вузлики розсіяні у товщі слизової оболонки органів травлення і дихальних шляхів для здійснення імунного нагляду на межі організму і зовнішнього середовища, представленого повітрям і вмістом травного тракту.
5.
Численні лімфатичні вузли лежать на шляху просування лімфи від органів і
тканин у венозну систему. Чужорідний агент, що попадає в тік лімфи,
затримується і знешкоджується в лімфатичних вузлах.
6. На шляху току крові з артеріальної системи в систему ворітної вени, що розгалужується в печінці, лежить селезінка.
Морфологічною ознакою органів імунної системи є :
1) рання закладка цих органів;
2) на момент народження дитини ці органи вже сформовані, тобто перебувають у зрілому стані;
3) значний розвиток цих органів у дитячому і підлітковому віці, тобто в період становлення і дозрівання організму і формування його захисних систем;
4) вікова інволюція органів імунної системи найбільш виражена в центральних органах імуногенезу, в них рано (починаючи з підліткового і юнацького віку) зменшується кількість лімфоїдної тканини, а на її місці розростається сполучна (жирова) тканина.
Загальна маса
органів імунної системи в тілі людини складає (без кісткового мозку) близько
1,5-
Центральні органи імуногенезу (кістковий мозок і загрудинна залоза) мають свої особливості розташування і будови, що істотно відрізняються від периферійних органів імунної системи.