Медицина

ТРАВНІ ЗАЛОЗИ

ДВНЗ  «Тернопільський державний медичний університет

ім.І.Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров̓я України»

 

Навчально-науковий інститут медсестринства

 

 

 

ЛЕКЦІЯ  5

 

 

« АНАТОМІЯ ТРАВНИХ  ЗАЛОЗ »

 

Класичні дослідження І.П. Павлова та його учнів показали, що порожнина рота – перший відділ травного каналу, що стикається з їжею, - особливо багата на рецептори, які реагують на фізичні властивості та хімічний склад харчових продуктів. Ці рецептори є джерелом рефлексів, які не лише регулюють травлення в порожнині рота, а й впливають на функції нижче розташованих відділів системи травлення.

У порожнині рота їжа подрібнюється зубами і змочується слиною. Крім того у порожнині рота перебуває близько 30 видів мікроорганізмів, серед яких немало патогенних, тут надходить ряд захисних факторів, джерелами яких є слина та емігруючі лейкоцити. Це передусім антибактеріальні ферменти: РНК-аза, ДНК-аза і пероксидаза. Захисну роль відіграють також імуноглобуліни, що містяться в слині.

Значення  слини, крім участі в травленні, полягає в тому, що вона є середовищем, яке обмиває зуби і слизову оболонку порожнини рота, виконуючи водночас захисну і трофічну функції. Так, фермент слини калікреїн регулює кровообіг у тканинах слинних залоз і у слизовій оболонці порожнини рота. Однак за умов надлишкової продукції ферментів або підвищеної чутливості до них тканин вони можуть справляти  патогенну дію. 

Залоза - це орган, який складається переважно з клітин епітелію, виробляє  речовину, що вільно виділяється або надходить безпосередньо в кров. Крім того, до складу залози вхо­дять: сполучна тканина, судини і нерви. Зустрічаються і одноклітинні залози — поодинці розкидані  залозисті клітини серед клітин епітелію звичайного типу; такими є бокалоподібні  (або слизові) клітини, які виділяють слиз, розміщені в одношаровому призматичному епітелії (tunica mucosa)  кишок.

Форма і функція залоз, так само як будова залозистих клітин, дуже різні;

величина залоз варіює від мікроскопічної до маси в сотні грамів (так, печінка дорослої людини важить приблизно 1,5 /кг). Специфічна тканина залози завжди епітеліальна; з епітелію слизової походять в філо- і ембріогенезі всі залози травного тракту.

Розвиток залоз у зародка відбувається за принципом нерівномірності росту; епітелій в певному місці посилено розмножується і випинається в під­леглу сполучну тканину, в результаті чого виходить мішечок в формі трубочки або пухирця. Стінка його звичайно вистелена одним рядом залозистого епітелію, клітини якого зовнішньою стороною обернені до сполучної тканини, внутрішньою — до просвіту залози; сюди і виділяється секрет, який надходить потім через отвір мішечка на поверхню епітелію. З цих простих форм можна вивести складні: якщо епітелій після початкового випинання продовжує далі нерівномірно рости, то утворюються вторинні випинання, з них — третинні і т. д. Формується орган, подібний до розгалуженого деревця, головний стовбур якого — вивідна протока залози, кінцеві гілочки — секреторні канальці у вигляді трубочок, tubuli, або пухирці. В певних випадках первісний зв'язок залози з епітеліальним покривом, з якого вона походить, втрачається, вивідна протока не розвивається, залоза відокремлюється від слизової оболонки. Секрет, що його виробляє така залоза, надходить безпосередньо в кров; це—залози внутрішньої секреції, або закриті. Таким чином, можна розрізняти залози двох типів — зовнішньої і внутрішньої секреції. Перші (залози відкриті) диференціюються на дві групи:  прості і складні, причому ті й другі можуть бути трубчасті і альвеолярні.

Прості трубчасті залози бувають кількох форм: а) проста трубчаста залоза у вигляді прямої нерозгалуженої трубки, один кінець якої сліпо закінчується в сполучній тканині, другий безпосередньо відкривається на поверхні епітелію: трубчасті залози кишечника, частина залоз дна шлунка; б) проста  клубочковидна   залоза — трубка,

кінцевий відділ якої завитий як клубок: потові залози шкіри; в) п р о с т а розгалужена  трубчаста залоза — трубка, яка на своєму сліпому кінці поділяється на кілька вторинних трубок: пілоричні залози шлунка. Коли число розгалужень велике, вони з'єднуються в загальну вивідну протоку: розгалужені трубчасті залози дванадцятипалої кишки, малі залози порожнини рота, глотки, стравоходу. Такі залози становлять перехідну стадію від простих до складних.

Прості альвеолярні залози спостерігаються у виді а) простого пухирця або мішечка (кулястої або овальної форми): маленькі сальні залози шкіри; б) проста розгалужена альвеолярна залоза — кілька альвеол відкривається в загальну вивідну протоку: великі сальні залози шкіри.

Складна залоза становить немовби комбінацію багатьох простих залоз: є головна вивідна протока, яка послідовно ділиться на протоки різних категорій, з них найменші розпадаються на кінцеві відділи—трубочки, або альвеоли. Всі, без винятку, канальці такої залози вистелені епітелієм; він в ділянці кінцевих розгалужень залози має особливу структуру і функцію — власне секреторний епітелій; епітелій вивідних проток побудований простіше. Вся маса складної залози поділяється на окремі часточки, lobuli; кожна з них має свою вивідну протоку; часточки відмежовані одна від одної прошарками пухкої сполучної тканини, де проходять кровоносні судини, нерви і великі вивідні протоки. Всі часточки залози, разом взяті, становлять тіло даної

залози, з якого виходить її головна вивідна протока. До складних трубчастих залоз належать: серозні залози язика, слизові залози дихальних шляхів. Складні альвеолярні залози — підшлункова, привушна слинна. Нарешті, є складні залози, де вивідні протоки окремих часточок відкриваються на поверхні самостійно поблизу одна від одної; такими є слізна залоза, молочна, простата. Окремо слід згадати про печінку: це складна трубчаста залоза, де епітеліальні тяжі безпосередньо обплітаються кровоносними судинами і нервами. Залози незначної величини містяться в tuniса рrорrіа mucosае і в підслизовому шарі кишкової трубки; більші можуть бути далеко від місця свого походження (привушна слинна залоза, печінка, підшлункова залоза), з'єд-

нуючись з епітеліальним покривом через головну вивідну протоку.

Печінка виконує багато різноманітних функцій (травлення, кровотворення, обмін речовин, детоксикація організму), які забезпечуються за рахунок кровообігу, зокрема артеріальної та венозної крові, що проходить через систему синусоїдних капілярів. У її функціонуванні беруть участь близько 15 % клітин, які не являються гепатоцитами. Перш за все. це клітини Купфера, утворені з моноцитів крові, які виконують імунологічні функції. За добу печінка виробляє 1-2 л жовчі, а гепатоцити забезпечують синтез та силу транспортування потоку жовчі. Клітини печінки містять багато ферментів, які можуть потрапляти у кров під час різних патологічних процесів. Визначення їх активності в крові може сприяти виявленню захворювань печінки та жовчних шляхів. Хоч треба пам’ятати, що жоден з ферментів не буває специфічним для печінки. Тому при виявленні їх у пацієнтів, які не мають клінічних симптомів захворювання печінки, лікар повинен думати про альтернативне походження цих ферментів. Вікові зміни у дорослих людей виникають дуже повільно і стають суттєвими лише у віці близько 70 років. Хвороби жовчного міхура майже завжди поєднуються з каменями в ньому, хоч в 10 % хворих зустрічається так званий “гострий безкаменевий холецистит”.

Підшлункова залоза виробляє екзокринний секрет, який є надзвичайно важливим для травлення, а також ендокринний секрет, який пов’язаний з регуляцією обміну вуглеводів.

Неякісне харчування, надмірні фізичні та емоційні перевантаження, вроджені вади можуть призводити до зміни функцій цих органів, що проявляється певною клінічною картиною і навіть закінчуватися інвалідністю.

Одним з найчастіших захворювань травної системи є запалення червоподібного відростка-апендицит. Ця патологія переважно вимагає хірургічного втручання, при якому враховують місце знаходження, структуру, кровопостачання апендикса та сусідніх органів. Товста кишка є доступною для дослідження за допомогою колоноскопії, ректороманоскопії, контрастної рентгенографії, для оцінки результатів яких важливим є порівняння із нормальною будовою органа. Захворювання прямої кишки (запальні, судинні, пухлинні) займають значне місце в структурі захворюваності, тому вони виділені в окремий розділ медичної науки - проктологію.

Залежно від того, як покритий орган очеревиною, до нього є різні хірургічні підходи. При запальних процесах, наприклад апендициті, можливе попадання ексудату чи гною в закутки очеревини, чи проникнення під діафрагму по бічних каналах.

Печінка людини — найбільша залоза в тілі (приблизно 1500 г); речовина її м'якої консистенції, червонобурого кольору. Розрізняють дві поверхні: одна —facies superior, обернена вгору і вперед, міститься у вгнутості діафрагми і відповідно до цього дуже опукла. Ligamentum falciforme ділить верхню поверхню на дві нерівні частини:

праву, більшу, lobus dexter, і  ліву, меншу, lobus sinister, остання відрізняється від правої не тільки меншою поверхнею, але й значно меншою товщиною; взагалі печінка в напрямі справа наліво поступово стає тонша (зменшується її вертикальний розмір). Друга поверхня, facies inferior, обернена вниз і назад, сплощена, має три борозни, які в цілому нагадують букву Н; одна з них іде фронтально — поперечна борозна, або ворота печінки, sulcus transversus; дві інших спрямовані спереду назад (сагітальне); права і ліва поздовжні борозни, sulcus longitudinalis dexter і sulcus longitudinalis sinister. У ворота входять ворітна вена, печінкова артерія і нерви; тут же виходять лімфатичні судини і вивідна протока печінки, ductus hepaticus. Ліва поздовжня борозна в передній своїй частині містить зарослу пупкову вену, v. umbilicalis, яка у дорослого являє собою круглу зв'язку печінки, ligamentum teres  hepatis; в задньому відділі цієї борозни міститься  ligamentum venosum заросле з’єднання пупкової вени з нижньою порожнистою. Права поздовжня борозна ділиться на дві частини хвостатим відростком печінки processus caudatus; в її передній частині — в ямці жовчного міхура, fossa vesicae felleae, лежить жовчний міхур; задня частина — ямка порожнистої вени, fossa  v. cavae містить нижню порожнисту вену. Описаними трьома борознами facies inferior hepatic ділиться на чотири частки; ліва, lobus sinister hepatic, відповідає лівій частці верхньої поверхні; інші три частки, разом взяті, дорівнюють правій частці; права частка (у вузькому значенні цього слова), lobus dexter квадратна частка, lobus quadratus  і хвостата частка, lobus caudatus з закругленим горбом. Розрізняють 4 краї печінки: передній, гострий, має дві вирізки: права — incisura vesicalis незначна, іноді її немає, відповідає дну жовчного міхура; ліва — incisura umbilicalis, зумовлена розміщеною тут круглої зв'язки печінки. Задній край печінки тупий, з заглибиною, яка відповідає виступові хребетного стовпа. Крім того, відмічається ще правий тупий і лівий загострений краї.

Жовчний міхур - vesica fellea, являє собою здовжений мішок. Його сліпий, закруглений кінець — дно, спрямований вниз і вперед, трохи виступає з-під переднього краю печінки; дно поступово переходить в тіло,  яке на протилежному кінці відразу звужується — шийка міхура, вона продовжується як протока. Протока, сильно  закручуючись, повертає вниз, виходить з porta hepatis і, ввійшовши в  ligamentum hepatoduodenale, з'єднується там з печінковою протокою. Остання йде далі вниз всередині ligamentum hepatoduodenale (у вільному її краї), розміщуючись відразу праворуч від ворітної вени; перехрещує рars superior duodeni  по її задній поверхні, лягає між сaput pancreatis і pars descendens duodeni і, проходячи крізь стінку останньої, відкривається на вершині раріllа duodeni. Місткість жовчного міхура —40—60 см3, довжина — 80—120 мм, ширина — 30—50 мм. Одна поверхня міхура міцно зв'язана фіброзною тканиною з речовиною печінки в ділянці її ямки; друга поверхня лежить вільно, вкрита очеревиною, торкається flexura duodeni i flexura  coli dextra.

Стінка міхура складається з зовнішньої сполучнотканинної оболонки, тонкої мускульної (з гладких м'язових клітин) і слизової. В шийці міхура і далі - в самому ductus cysticus міститься спіральна складка. На верхній поверхні печінки  відповідно до серця, є невелике втиснення — impression cardiaca. Нижня поверхня печінки торкається ряду органів, тому на свіжій печінці видно втиснення — поля cтикання: 1) лівої частки торкається шлунок, 2) біля заднього краю, поблизу кінця лівої поздовжньої борозни — втиснення від рars abdominalis oesophagiimpressio oesophagea, 3) до lobus quadratus торкається руlorus ітрrеssіо pylоrіса, 4) на правій частці, в ділянці, яка межує з переднім краєм, — відбиток flexura coli dextra і найближчого відділу соlon transversumітрrеssіо со1іса; ззаду від останнього втиснення на правій частці — два поля стикання; 5) праворуч — правої нирки, rеn dextrumітрrеssіо renalis і 6) ліворуч, переходячи в ділянку lobus caudatus, відбиток duodenumітрrеssіо duodenalis. Ще більш дорсальнo, біля найбільш заднього краю, відразу праворуч від v. саvа іnferior, відбиток правої надниркової залози — ітрrеssіо suprarenalis.

Печінка не має очеревини тільки на поверхні борозен і там, де вона зрощена з діафрагмою (лежить мезоперитонеально). Серозний покрив міцно спаяний з печінкою з допомогою тонкого шару щільної сполучної тканини.

Остання через роrtа hepatis продовжується всередину органу, супроводячи розгалуження ворітної вени.

У фіксації печінки важливу роль відіграють: І) сполучна тканина, яка зв'язує її з нижньою поверхнею діафрагми (там, де печінка не вкрита очеревиною); 2) v. саva inferior, яка щільно вростає в печінку і найтісніше з'єднана з речовиною її vv. hepaticae, що впадають в неї; 3) тиск, який передається з боку черевного преса на нутрощі, що містяться нижче печінки і утворюють щось на зразок подушки, на якій печінка лежить, і 4) зв'язки — lіgаmеtа соronarіа. Само собою зрозуміло, що печінка, прилягаючи своєю верхньою поверхнею до вгнутості діафрагми, при вдиху і видиху зміщується за рухами останньої і при спокійному диханні переміщується вниз і вгору (в середньому на 2—3 см).

Топографія.

Печінка лежить в ерigastrium, займаючи regio hypochondriaca

dехtrа, rеgіо еріgastrіса рrорrіа, заходячи лівою часткою в regio hypochondriaca sinistra. Верхня межа печінки відповідає висоті стояння діафрагми: з правої сторони  вона вища, ніж з лівої сторони, а саме — на рівні прикріплення V реберного хряща до грудини, по серединній лінії — на висоті нижнього кінця соrрus sterni, з лівої сторони — на рівні прикріплення VI реберного хряща. Нижня межа печінки справа збігається з нижнім краєм аrcus costalis, потім виходить з-під ребер біля місця з'єднання хрящів VIII і IX ребер і йде ліворуч  та вгору до місця з'єднання хрящів VIII і VII ребер правого боку. Таким чином, тільки невелика ділянка поверхні печінки прилягає в rеgіо еріgаsіrіса рrорrіа безпосередньо до передньої черевної стінки, так що тут можна прощупати нижній край органу, якщо не напружені черевні м'язи.

Підшлункова залоза  людини — друга по величині залоза травного тракту, вага її у дорослої людини близько 70—80 г; сіруваторожевого кольору, м'якої консистенції, різко виявленої часточкової будови (нагадує слинні залози). Має витягнуте в напрямі зправа наліво тіло, соrрus, перекинуте вздовж поперекового  хребця, з стовщенням, яке лежить праворуч від хребта (в підкові дванадцятипалої кишки) і заходить в ділянку II поперекового хребця, це — головка залози, сариt  рапсreatіs. Протилежний, звужений кінець залози — хвіст, саиdа рапсrеаtіs, тягнеться в ліве підребер'я, досягає лівої нирки та селезінки. Довжина расrеаtis 16—22 см, ширина (вертикальний розмір) тіла — 4 см, товщина — близько 2 см.

Вона вкрита очеревиною тільки по передній і нижній поверхнях, причому хвіст залози зовсім не має серозного покрову; вздовж переднього краю прикріплюється корінь брижі, соlоn transversum. Між раncreas і шлунком є щілина — foramen раncreaticogastricum, яка сполучає порожнину малого і великого сальників між собою. Своєю будовою раncreas представляє складну альвеолярну залозу. Спеціальну особливість раnсrеаs становлять острівці Лангерганса: це групи епітеліальних клітин, оточені багатою сіткою капілярів; вони належать до типу залоз внутрішньої секреції. Дрібні протоки підшлункової залози людини, з'єднуючись одна з одною, утворюють протоки більші, які впадають в головну — ductus pancreaticus. Остання залягає всередині речовини залози (ближче до задньої поверхні) і тягнеться по всій довжині, в напрямі зліва направо; в ділянці головки приймає протоки з її часточок і впадає в медіально-задню стінку раrs descendens   duodeni, звичайно разом з ductus choledochus на вершині раріllа duodeni.

Травна система людини складається з таких відділів:

1. ротова порожнина

2. глотка

3. стравохід

4. шлунок

5. тонкий кишечник

6. товстий кишечник.

З травним трактом протоками пов'язані великі травні залози: слинні, печінка і підшлункова залоза. Довжина травного тракту людини становить 8 - 10 метрів.

Ротова порожнина утворена щелепами, в ній знаходиться язик, і вона вистелена багатошаровим плоским епітелієм. Язик - м'язовий орган, під час жування він перевертає їжу в роті, при цьому вона перемішується із слиною і змочується. Поверхня язика покрита смаковими цибулинами. Крім того, він виконує мовну функцію.

       Щодня у людини виділяється близько 1,5 л слини, яка секретується трьома парами слинних залоз і безліччю щічних залоз, розташованих у порожнині рота.

         Слина являє собою водянистий секрет, що містить ферменти амілазу і лізоцим, а також хлористий натрій, бікарбонати, фосфати, карбонати, іони кальцію, калію, магнію, сульфоціанід і слиз. Під впливом амілази починається розщеплення крохмалю, який перетворюється спочатку в декстрини - полісахариди з більш коротким ланцюгом, а потім в дисахарид мальтозу. Лізоцим сприяє очищенню ротової порожнини від патогенних мікроорганізмів, каталізує розщеплення їх клітинної оболонки.

         Глотка - воронкоподібний канал довжиною 11-12 см, звернений догори широким кінцем і сплющений в переднєзадньому напрямку. Верхня стінка зрощена з основою черепа. Ззаду глотка прикріплюється до глоткового горбка базилярніої частини потиличної кістки, з боків - до пірамід скроневих кісток, потім до медіальної пластинки крилоподібних відростків. На рівні VI шийного хребця глотка, звужуючись, переходить у стравохід.

        Стравохід являє собою вузьку трубку, що має м'язові стінки і вистелена багатошаровим плоским епітелієм, що містить слизові залози. У людини довжина стравоходу складає близько 25 см. Завдяки перистальтичним рухам стравоходу їжа і рідина швидко транспортуються по ньому з глотки в шлунок. У верхній частині стравоходу м'язовий шар складається з поперечної мускулатури і гладкої мускулатури, у нижній - тільки з гладкої.

Стравохід здійснює дві основні функції: проводить харчову грудку в шлунок і перешкоджає зворотному руху вмісту шлунку. Транспортна функція реалізується завдяки перистальтичним скороченням, а зворотнє закидування попереджається двома стравохідними сфінктерами, які поза актом ковтання замкнуті.

        Шлунок порожнистий м'язовий орган, розташований у лівому підребер'ї і епігастрії. Кардіальної отвір знаходиться на рівні XI грудного хребця. Отвір воротаря розташований на рівні I поперекового хребця, біля правого краю хребетного стовпа. Шлунок є резервуаром для їжі, а також здійснює хімічне переварювання цієї їжі. Крім того, здійснює секрецію біологічно активних речовин, і виконує функцію всмоктування.

Обсяг порожнього шлунка становить близько 500 мл. Після прийняття їжі він зазвичай розтягується до одного літра, але може збільшитися і до чотирьох.            сфінктером,  а від дванадцятипалої кишки - так званим воротарем шлунка.

        Шлунок являє собою значне розширення травної трубки, яке розташовується між стравоходом і дванадцятипалою кишкою. Їжа з ротової порожнини надходить у шлунок по стравоходу. З шлунку частково переварена їжа виводиться в дванадцятипалу кишку.

Розміри шлунка варіюються в залежності від типу статури і ступеня наповнення. Помірно наповнений шлунок має довжину 24-26 см, найбільша відстань між великою й малою кривизною не перевищує 10-12 см, а передня і задня поверхні відокремлені один від одного приблизно на 8-9 см. У порожнього шлунка довжина 18-20 см, а відстань між великою й малою кривизною 7-8 см, задня і передня стінки стикаються.

         Тонка кишка людини складається з трьох відділів - дванадцятипалої кишки завдовжки 20 см, порожньої і клубової кишки довжиною 5 м. У дванадцятипалу кишку відкриваються протоки підшлункової залози і жовчного міхура.

         Підслизова основа тонкої кишки зібрана в численні складки. Слизова утворює безліч пальцевидних виростів, які називаються ворсинками, стінки яких рясно забезпечені кровоносними капілярами і лімфатичними судинами і містять волокна гладеньких м'язів. Ворсинки здатні безперервно скорочуватись і витягуватися, завдяки чому вони знаходяться в тісному контакті з присутньою в тонкому кишечнику їжею. Розташовані на поверхні ворсинок клітини несуть на своїх апікальних кінцях крихітні мікроворсинки.

По всій довжині тонкої кишки присутні слизові клітини, які секретують слиз. Розташовані в початковому відділі дванадцятипалої кишки бруннерові залози також секретують слиз і лужну рідину, і цей секрет захищає слизову кишечника від поступаючої з шлунку кислоти і створює рН 7 - 8, при якому активно працюють ферменти кишечника. Слизова тонкої кишки секретує ряд ферментів. На додаток до власної секреції тонка кишка отримує лужної сік з підшлункової залози і жовч з печінки.

        Товста кишка нижня частина травного тракту, а саме нижня частина кишечника, в якій відбувається в основному всмоктування води і формування з харчової кашки (хімусу) оформленого калу. Є похідним задньої кишки.

Товста кишка названа товстою за те, що її стінки товщі стінок тонкої кишки за рахунок більшої товщини м'язового і сполучнотканинного шарів, а також за те, що діаметр її внутрішнього просвіту, або порожнини, також більший за діаметр внутрішнього просвіту тонкої кишки. Термін "товстий кишечник" (як і "тонкий кишечник") не вважається правильним і відсутня в анатомічній номенклатурі.

Товстою кишкою у людини називають відділ кишечника від баугініевої заслінки до ануса, або задньопрохідного отвору. Іноді пряму кишку виділяють окремо, в цьому випадку товстою кишкою вважається відділ кишечника від баугініевої заслінки до прямої кишки, не включаючи пряму кишку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Джерела інформації:

a)    основні:

1. Анатомия человека / Под ред. М.Р Сапина. – 1987. – Т.2. – С.46 – 53.

2. Синельников Р.Д. Атлас анатомии человека, в 4-х томах. – М.: Медицина, 1991.

3. Конспект лекції.

б) додаткові:

1. Матешук-Вацеба Л.Р. Нормальна анатомія: Навч.-метод. посібник.-Львів: Поклик сумління, 1997. – 269 с.

2. Нетлюх М.А. Латинсько-український анатомічний словник. – К.: Наукова думка, 1972. – 228  с.

3. Привес М.Г., Лысенков Н.К., Бушкович В.И. Анатомия человека. -  Л.: Медицина, 1974. - 671 с.

4. Тонков В.Н. Учебник нормальной анатомии человека / Под ред. Б.А. Долго–Сабурова. – Л.: Медгиз, 1962. – 761 с.

5. Фениш Х. Карманный атлас анатомии человека  /Под ред. С.Д. Денисова. – Минск: Вышейшая школа, 1996. -  464 с.

6. Netter Frank H. Atlas of Human Anatomy. - Ciba Pharmaceuticals Division, 1994.–514 p.

Oddsei - What are the odds of anything.