ДВНЗ  «Тернопільський державний медичний університет ім.І.Я. Горбачевського Міністерства охорони здоров̓я України»

 

Навчально-науковий інститут медсестринства

 

 

ЛЕКЦІЯ 4

 

« Загальна анатомія травної системи. анатомія »

 

План

 

                                                                                                                     

 1. Загальна  характеристика травної системи.

2. ВІДМІННОСТІ  РІЗНИХ  ВІДДІЛІВ  ТРАВНОГО  ТРАКТУ.

3. ОРГАНОГЕНЕЗ І ГІСТОГЕНЕЗ ТРАВНОГО  ТРАКТУ.

4. ВІДНОШЕННЯ ОРГАНІВ травної системи ДО ОЧЕРЕВИНИ.

5. ВІДМІННІСТЬ МІЖ ЗВ’ЯЗКАМИ І БРИЖАМИ ОЧЕРЕВИНИ.

6. ПРОДУКЦІЯ І ВСМОКТУВАННЯ СЕРОЗНОЇ РІДИНИ, ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ.

 

В організмі людини прийнято розрізняти власне тіло, або soma і внутрішні органи – viscera. До власне тіла належать загальні покриви, скелет із його сполученнями і мускулатуру. Ці органи являють собою опорно-руховий апарат тіла. Крім того, вони утворюють ряд порожнин, в яких розміщуються внутрішні органи які зв’язані, у широкому розумінні цього поняття, з процесами обміну речовин і процесами відтворення собі подібних, тобто з  функцією розмноження.

Ряд органів, які анатомічно і топографічно пов’язані один з одним, здійснюють велику і складну загальну функцію на окремих її етапах, мають спільне походження в філо- та онтогенезі і загальну схему будови, називаються системою.

Серед внутрішніх органів прийнято розрізняти: систему органів травлення, систему органів дихання, сечостатеву систему, систему органів внутрішньої секреції, кровоносну і лімфатичну  системи.

До травної системи належать глотка і стравохід через які розжована і змішана зі слиною їжа потрапляє в шлунок. Шлунок у свою чергу переходить у тонку кишку. тонку кишку. Тонка кишка - це найдовший відділ травної системи, який поділяється на дванадцятипалу, порожню і клубову кишки. Клубова кишка відкривається у товсту, яка складається зі сліпої кишки з червоподібним відростком, висхідної ободової, поперечної ободової, низхідної ободової, сигмоподібної і прямої кишок. З дванадцятипалою кишкою зв’язані вивідними протоками великі травні залози – печінка і підшлункова залоза.

Всі травні органи анатомічно і топографічно пов’язані між собою. Вони об’єднані загальною  травною функцією і в цілому являють собою травну трубку, або травний тракт, який розпочинається ротовою щілиною і закінчується задньопрохідним – анальним отвором. По цій трубці рухається їжа, яка поступово піддається механічній обробці та дії травних соків. У середній ділянці травного тракту продукти травлення всмоктуються у кров та лімфу, у кінцевому відділі (товстій кишці) шлаки травлення формуються у калові маси, які через анальний отвір виводяться з організму.

Травні органи мають по ходу філо- і онтогенезу загальне походження та розвиток. На цьому питанні необхідно зупинитися, тому що розуміння анатомії травних органів дорослої людини неможливе без врахування розвитку травної системи.

Гаструляція полягає у перетворенні одношарового зародка у дво-, а пізніше тришаровий – гаструлу. Перші два шари клітин називаються зародковими листками: зовнішній ектодерма і внутрішній ентодерма (до двох тижнів після запліднення), а виникаючий пізніше між ними третій, середній, шар отримує назву середнього зародкового листка -  мезодерми. Другим важливим результатом гаструляції у всіх хордових є виникнення осьового комплексу зачатків: на дорсальній (спинній) стороні ентодерми виникає зачаток спинної струни, хорди, а на вентральній (черевній) її стороні – зачаток кишечної ентодерми; на дорзальній стороні зародка, по середній лінії його з ектодерми виділяється нервова пластинка – зачаток нервової ситеми, а решта ектодерми йде на побудову епідермісу шкіри і тому називається шкірною ектодермою.

Органогенез і гістогенез: нервова пластинка занурюється під ектодерму і перетворюється у нервову трубку, що складається з окремих сегментів – невротомів – і дає початок розвитку нервової системи. Мезодермальні зачатки відшнуровуються від ентодерми первинної кишки і утворюють парний ряд метамерно розміщених мішків, котрі, розростаючись по боках від тіла зародка, діляться кожен на два відділи: спинний, що лежить по боках від хорди та нервової трубки, і черевний, що лежить по боках від кишки. Черевні відділи мезодерми, які називаються спланхнотомами, утворюють парні мішки, що містять вторинну порожнину тіла.

Таким чином по боках від нервової трубки, спинної струни і травної трубки розміщений середній (мезодермальний) зародковий листок. В ньому розрізняють наступні відділи: дорсальний, сегментований, який складається із слідуючих один за одним сомітів і вентральний - у вигляді двох бокових пластинок із кожної сторони. Кожна бокова пластинка складається із двох листків: нутрощевої оболоки – спланхноплеври, яка прилягає до кишечної трубки та тілесної оболонки – соматоплеври, яка прилягає до закладки зовнішніх покривів тіла. Між спланхноплеврою і соматоплеврою міститься вторинна порожнина тіла, або целомічна порожнина.

Слизова оболонка, що вистеляє травну трубку, покрита епітелієм. На великому протязі травної трубки епітелій є похідним від внутрішнього зародкового листка – ентодерми. Тільки на самому початку і в кінці її  (ротова порожнина і відхідниковий канал прямої кишки) епітелій розвивається за рахунок зовнішнього зародкового листка – ектодерми.

У ділянці головного кінця тіла епітелій ектодерми прогинається назустріч ентодермі травної трубки, так утворюється ротова бухта зародка. Ротова бухта – це закладка первинної ротової порожнини, яка спочатку відділена від глоткової кишки тільки двошаровою епітеліальною пластинкою – глотковою мембраною. Пізніше глоткова мембрана редукується і первинна ротова порожнина з’єднується з глотковою кишкою. На наступній стадії розвитку первинна ротова порожнина вростаючими у неї з боків назустріч один  одному піднебінними валиками, що утворюють тверде і м’яке піднебіння, розділяється на носову і вторинну, або дефінітивну (постійну) ротову порожнину. Біля нижнього кінця тіла утворюється задньопрохідна бухта. Вона також по аналогії до ротової спочатку відділяється від задньої кишки зародка двошаровим епітелієм – клоачною перетинкою. Пізніше після важливих змін і перетворень, ця перепонка у одному місці проривається і утворюється задньопрохідний або відхідниковий отвір.

Якщо епітелій слизової оболонки травної трубки на більшому її протязі має ентодермальне і лише на початку та в кінці її ектодермальне походження, то всі решту сполучні шари травної трубки (підслизова основа, м’язова оболонка, зовнішня сполучнотканинна або серозна оболонка), розвиваються за рахунок спланхноплеври, тобто є похідними від мезодерми.

Травна трубка у черевній порожнині покрита серозною оболонкою, яка має назву очеревини. Якщо розкрити черевну порожнину, то видно, що петлі кишок, шлунок, печінка покриті цією серозною оболонкою, що розвивається із спланхноплеври. Серозна оболонка перерахованих органів спереду і ззаду (з ветрального і дорсального боку) переходить у серозну оболонку, що покриває стінки черевної порожнини, тобто у соматоплевру. При цьому утворюються подвійні листки серозної оболонки, між якими до травної трубки проростають кровоносні судини і нерви. Ці подвійні листки називаються брижами. Вони укріплюють положення органів травної трубки  і розвиваються там, де спланхноплевра переходить у соматоплевру.

Травна система є координованою структурою організму, функція якої полягає в поглинанні їжі та всмоктуванні поживних речовин, а також видаленні речовин, що не засвоїлися. Виходячи з розуміння загального плану будови травної системи, послідовно формується клінічне мислення лікаря, грамотно будується діагностичний пошук і терапевтична практика. Тому, захворювання життєво важливих органів ротової порожнини (глосити, гінгівіти, тонзиліти, злоякісні пухлини губ) вказують на необхідність вивчення детальної будови анатомічних утворів, розміщених в ній. Часто в клінічній практиці зустрічаються незрощення верхньої губи і розщеплення твердого піднебіння, при яких проводиться їх хірургічна корекція.

Травний процес починається з подрібнення їжі і хімічної обробки її в ротовій порожнині. Оскільки всі органи травного тракту взаємно залежні між собою, утворюють єдине ціле, то при порушенні їх функції настає розлад в відділах травної системи, що розміщуються нижче. Порушується подрібнення їжі при ураженні зубів, порушення слиновиділення веде до розладу травлення, хімічних процесів обробки їжі, утруднює акт жування, ковтання, поступлення їжі в відділи, розміщені нижче, веде до розвитку патогенної мікрофлори. Вивчення цих змін важливо в клініці і подальшій діяльності лікаря. Затримка прорізування у дітей зубів може свідчити про рахіт.

Захворювання життєво важливих органів ротової порожнини (глосити, злоякісні пухлини язика, запалення слинних залоз, порушення загальної і смакової чутливості слизової оболонки язика) вказують на необхідність вивчення детальної будови анатомічних утворів, розміщених в ній.

Порушення слиновиділення веде до розладу травлення хімічних процесів обробки їжі, утруднює акт жування, ковтання, поступлення їжі в відділи, розміщені нижче, веде до розвитку патогенної мікрофлори. Вивчення цих змін важливо в клініці і подальшій діяльності лікаря.

Целомічна порожнина, яка розміщена між спланхноплеврою і соматоплеврою, дає початок серозним порожнинам нашого тіла, тобто порожнинам, які вистелені серозною оболонкою. Серозна оболонка складається із сполучнотканинної основи і розміщеного на ній специфічного виду епітелію – мезотелію. Вона виконує специфічні функції.

У ділянці голови целомічна порожнина підлягає зворотньому розвитку – вона редукується. У грудній порожнині із неї утворюється перикард, що оточує серце, і плевральні порожнини, що оточують легені. У черевній порожнині целом перетворюється у найбільшу із серозних порожнин нашого тіла – порожнину очеревини. Вона розміщена між тим листком серозної оболонки, який покриває внутрішні органи і має назву нутрощевого або вісцерального листка очеревини, і пристінковим, або парієтальним, листком. Вісцеральна очеревина – похідна спланхноплеври. Стінка черевної порожнини, або просто стінка живота, покрита пристінковим листком очеревини. Пристінковий листок очеревини – не що інше, як соматоплевра. Спочатку вона безпосередньо прилягає до зовнішнього зародкового листка і закладки шкіри, а потім мускулатура, що розвивається за рахунок міотомів, з ділянки хребетного стовпа проростає ззаду наперед у бокові і передню стінки живота.

Для того, щоб правильно розуміти історію розвитку травної трубки, необхідно, крім розподілу на органи знати її морфологічний розподіл. Травну трубку зародка прийнято ділити на головну і тулубну кишки. Головна кишка у свою чергу ділиться на ротову і глоткову. Ротова кишка характеризується ектодермальним походженням епітелію, що її вистеляє. Глоткова кишка на ранніх стадіях утворює ряд йдучих один за одним глоткових, або зябрових, кишень. На зустріч їм з поверхні тіла ростуть заглибини. Вони з’єднуються, в результаті чого виникають глоткові, або зяброві, щілини. У людини зябра не утворюються, так як далі епітелій глоткових кишень перебудовується, даючи початок ряду органів, головним чином залоз внутрішньої секреції – щитоподібній, паращитоподібній, та іншій.

Туловищна кишка підрозділяється на передню, середню і задню кишки.

З пердньої кишки утворюється стравохід і шлунок. Закладка шлунка відбувається у результаті веретеноподібного розширення передньої кишки на її межі із середньою.

Середня кишка в результаті активного росту вже на ранніх стадіях розвитку згинається, і виникають дві петлі, що спрямовані випуклістю допереду: петля дванадцятипалої кишки і пупкова петля. Остання в результаті посиленого росту на 2-му місяці внутрішньоутробного життя виходить з пупкової ділянки у пупковий канатик – утворюється фізіологічна пупкова грижа зародка. Початково пупкова петля з’єднується протокою з порожниною жовточного міхура. На початку середньої кишки вирости ентодермального епітелію дають початок великим травним залозам – печінці і підшлунковій залозі.

Задня кишка дає початок для кінцевих відділів товстої кишки: нисхідній ободовій, сигмовидній ободовій і прямій.

У зародка людини, як і у зародків інших наземних хребетних, існує клоака, яка потім ділиться на передній сечостатевий синус і задній відділ, що утворює кінцеву частину прямої кишки.

Стінки травної трубки мають загальну схему будови, але кожен травний орган побудований своєрідно, у відповідності до особливостей його функції.

Травна трубка з середини вистелена слизовою оболонкою. Ця оболонка шаром пухкої підслизової тканини відділяється від м’язового шару, м’язової оболонки. М’язова оболонка в свою чергу в ділянці шиї і у грудній порожнині покрита шаром пухкої сполучнотканинної клітковини, а у черевній порожнині – серозною оболонкою – очеревиною. Слизову оболонку ротової порожнини і глотки можна побачити у зеркалі, слизову оболонку глотки, стравоходу, шлунка і дванадцятипалої кишки – за допомогою спеціальних оптичних приладів (фіброгастроскоп), слизову оболонку сигмовидної і прямої кишки – через ректороманоскоп.

Слизова оболонка рожевого кольору, еластична, розтягується, товщиною в середньому 1-1,5 мм. Інтенсивність червоного відтінку слизової оболонки визначається кровонаповненням чисельних кровоносних судин, що її пронизують. Слизова оболонка зволожена за рахунок слизу, який виділяється на поверхню слизовими залозами.

На мікроскопічних зрізах видно, що слизова оболонка складається з покриваючого її епітелію і сполучнотканинної основної пластинки, яка дуже тонким шаром гладких м’язових волокон відділяється від слизової пухкої сполучної тканини. В одних органах (ротова порожнина, стравохід) епітелій слизової оболонки багатошаровий плоский, в інших (шлунок, кишка) – одношаровий циліндричний.

Епітелій слизової оболонки здійснює покривну функцію, будучи бар’єром на межі тканин стінки травної трубки і зовнішнього середовища. Епітелій слизової оболонки дає початок чисельним залозам, тобто таким органам, які виділяють слиз, що змащує і зволожує слизову оболонку, а також ряд травних соків, які містять ферменти, що хімічно діють на їжу. У результаті ряду хімічних процесів складні травні речовини розкладаються на більш прості, здатні всмоктуватися у кров.

Розрізняють одноклітинні і багатоклітинні залози. Прикладом одноклітинних залоз можуть бути келиховидні слизові клітини. Їх багато у слизовій оболонці, особливо товстої кишки. Розрізняють трубчасті  і альвеолярні прості залози. Прості трубчасті залози містяться в стінці шлунка, тонкої кишки. До альвеолярних належать сальні залози шкіри. Епітеліальні заглиблення можуть набути форми яка є середньою між трубкою і міхурцем. Такими є, наприклад, мішкоподібні залози сечовивідного каналу. У деяких залозах в стінці трубочки, міхурця чи мішечка виникають нові трубчасті, міхурцеві або мішкоподібні вирости, утворюючи прості розгалужені трубчасті залози (у воротарній частині шлунка) або прості розгалужені альвеолярні залози, наприклад сальні залози кон’юнктиви.

При подальшому розвитку залоз утворюються складнорозгалужені трубчасті залози (таку будову має печінка) або складно розгалужені міхурчасті (привушна залоза) або мішкоподібні залози (легеня).

У складнорозгалужених залозах диференціюються кінцеві трубочки, міхурці, мішечки, які покриті залозистим епітелієм і у яких відбувається секреція – виділення продуктів діяльності залози. Крім того диференціюються шляхи виділення секрету на поверхню слизової оболонки – вивідні протоки залози. Устя вивідної протоки завжди розташовано у тому місці, де у свій час була закладка залози. При утворенні складнорозгалуженої залози будова її ускладнюється, оточуюча її сполучна тканина утворює оболонку – сполучнотканинну капсулу.

Групи міхурців або трубочок, з’єднаних загальною вивідною протокою, утворюють частки, які сполучнотканинними перегородками діляться на маленькі часточки. У сполучнотканинних перегородках між часточками і частками розгалужуються кровоносні судини, які закінчуються кровонсними капілярами. Вони живлять залозу, галузячись і оперізуючи кожен кінцевий відділ – трубочку або міхурець. З крові залозистий епітелій бере необхідні для його діяльності речовини – той матеріал, який у результаті складних фізико-хімічних процесів перетворюється у клітинах залозистого епітелію в секрет, який виділяється спочатку в кінцевому відділі (в трубочку або міхурець), а потім через вивідні протоки поступає в порожнину травної трубки, наприклад у шлунок чи кишку.

У сполучнотканинних перегородках між частинками і часточками залози поширюються і галуження нервів, що зв’язують залозу із центральною нервовою системою. Через ці нерви кора мозку здійснює регулюючий вплив на функції залоз.

Існують і такі залози, що не мають вивідних протоків. Це ендокринні залози або залози внутрішньої секреції. Вони побудовані із скопичень залозистої тканини, які оточені кровоносними судинами. Секрети залоз внутрішньої секреції (інкрети або гормони), виділяються безпосередньо у кров або лімфу. Поширюючись з кров’ю по всьому організму, вони хімічним шляхом впливають на життєдіяльність органів і тканин, на весь організм, діючи безпосередньо або через нервову систему. Так здійснюється підпорядкована нервовій регуляції хімічна регуляція функцій нашого організму.

Власна пластинка слизової оболонки – її сполучноткакнинна основа – утворена складним переплетенням колагенових і еластичних сполучнотканинних волокон. Між ними розташовані кровоносні і лімфатичні судини та містяться чисельні сполучнотканинні клітини різних типів і форм. Кровоносні судини слизової оболонки живлять її. Продукти травлення, що розчиняються у воді, всмоктуються у кров, а ті, що перебувають у стані суспензії, колоїдного роздріблення, емульсії – в лімфу.

Видільна функція слизової оболонки, яка здійснюється залозами, і особливо функція всмоктування залежать від величини поверхні слизової оболонки. Чим більша поверхня слизової оболонки, тим більше виділяється травних соків і всмоктується поживних речовин.

Під час онто- і філогенезу розвивається цілий ряд пристосувань, що збільшують площу поверхні слизової оболонки, при порівняно невеликому загальному об’ємі травної трубки. Тиким пристосуванням є складки слизової оболонки. На поздовжньому розрізі тонкої кишки видно поперечні, вірніше кільцеві, складки її слизової оболонки. У товстій кишці є тільки півмісяцеві складки. Крім складок, слизова оболонка утворює і більш дрібні вирости – сосочки (наприклад сосочки, що покривають язик). Особливо багато дрібних підвищень, що збільшую поверхню слизової оболонки і на яких є чисельні ворсинки – булавовидні або пальцевидні вирости висотою 1,5-2 мм, покриті епітелієм – у тонкій кишці, їх є біля 4 млн. У кожній ворсинці є сітка кровоносних капілярів, що зв’язані із постачаючою кров артеріолою і відводячою кров венулою. Під сіткою кровоносних капілярів у сполучнотканинній основі ворсинки міститься лімфатична судина із сліпим закінченням – молочний синус.

Завдяки наявності складок і особливо ворсинок поверхня тонкої кишки при невеликій довжині досягає 4 м квадратних, у той час як загальна поверхня покривів нашого тіла (шкіри) біля 1,5 м квадратних. Ворсинки є своєрідним апаратом всмоктування.

У  сполучнотканинній основній пластинці слизової оболонки є накопичення лімфоїдної тканини – поодинокі і групові лімфатичні фолікули. Поодинокі лімфатичні фолікули – це дрібні утвори у вигляді булавочної головки діаметром 0,6-2 мм. В одній тільки тонкій кишці їх нараховується біля 15000. У клубовій кишці, крім поодиноких, є складні групові лімфатичні фолікули (так звані пейєрові бляшки). Вони містяться тільки у клубовій кишці, мають вигляд пиріжка довжиною від 1,8 до 12 см, шириною біля 1 см. Ці лімфоїдні утвори складаються із з’єднаних один з одним одиноких лімфатичних фолікулів, а кожен вузлик являє собою скупчення лімфоцитів. Лімфоцити містяться у петлях сполучнотканинної сіточки. Звідси вони прямують у кров і лімфу, а також проникають в епітелій, виконуючи захисну функцію, а через епітелій потрапляють у просвіт травної трубки, де змішуються із харчовими масами, беручи участь у процесі перетравлення білків і транспорті жиру. Деякі лімфоцити, поглинаючи часточки жиру, повертаються назад у стінку тонкої кишки і з током крові потрапляють у печінку.

Особливої уваги заслуговують лімфоепітеліальні органи – мигдалик на межі ротової порожнини і глотки, а також лімфоепітеліальні органи червоподібного відростка.

Глибше від слизової оболонки розміщена підслизова основа. На межі слизової і підслизової основи міститься тонкий шар гладких м’язових волокон - м’язова пластинка слизової оболонки.

Слизова оболонка, залози слизової оболонки, кровоносна система слизової оболонки і її власна мускулатура інервуються розміщеним у підслизовій тканині вегетативним нервовим сплетенням (мейснерове сплетіння).

Наступний шар травної трубки - м’язова оболонка. На початку і в кінці травної трубки вона складається із поперечно посмугованої м’язової тканини, та із гладких м’язових волокон. Мускулатура глотки і верхньої частини стравоходу посмугована. У кінці травної трубки біля анального отвору міститься також поперечно посмугована довільна мускулатура.

Гладка м’язова тканина складається із шару внутрішніх кругових і зовнішніх поздовжніх пучків. За сучасними даними кругові і поздовжні пучки мають спіральне спрямування. У круговому шарі спіралі дуже круті, а у поздовжньому зовнішньому шарі спіралі гладком’язових пучків, навпаки, зігнуті дуже полого. Якщо скорочується внутрішній круговий м’язовий шар травної трубки,  то вона у цьому місці звужується і дещо подовжується, а там, де скорочується поздовжня мускулатура, значно скорочується і розширяється. Під дією м’язової оболонки їжа просувається у травній трубці від ротового до задньопрохідного отвору. При цьому відбувається так зване перистальтичне скорочення мускулатури стінки травної трубки, тобто скорочення, що хвилеподібно поширюються від ротового кінця до задньопрохідного. Один за одним слідують по довжині травної трубки скорочення поздовжнього, а вслід за ним – кругового шару.

Глотка та стравохід знаходяться у складних взаємовідносинах з органами, які їх оточують, тому порушення в глотці і стравоході може свідчити і про патологічні процеси в органах цих ділянок середостіння, черевної порожнини і відділів травного тракту, розміщених нижче( шлунка, кишки, печінки). Тому знання будови цих органів потрібні для подальшого вивчення клінічних дисциплін і застосування їх для практичної діяльності лікаря при лікуванні тонзилітів, фарингітів, езофагітів.

Основними функціями шлунка є секреторна і рухова, які забезпечують хімічну та фізичну обробку їжі, депонування вмісту та його евакуацію. Шлунок виконує також інкреторну, всмоктувальну та екскреторну функції. Порушення функції шлунка впливає на його тонус і виявляється в появі хвороб ( гастрити, виразки, ушкодження слизової шлунка і кишки). Тому знання будови органу важливе для вивчення хвороб травної системи в клініці в практичній діяльності лікаря.

Виразкова хвороба дванадцятипалої кишки надзвичайно поширена патологія, яка уражає людей найактивнішого, творчого віку, зумовлюючи тривалу, а іноді й постійну втрату працездатності. Крім того, тонка кишка уражається численними захворюваннями (запальними, пухлинними, кишкова непрохідність), багато з яких вимагають хірургічного втручання, а останні є немислимими без детального знання анатомії. На сьогоднішній день розширення діапазону діагностичних маніпуляцій (рентгенологічних, ендоскопічних) роблять можливою ранню діагностику різних патологічних станів і вимагають насамперед знання нормальної структури досліджуваних органів. Інколи порожня кишка використовується для пластики стравоходу, інших відділів травного тракту. Все це вказує на необхідність вивчення детальної анатомічної будови тонкої кишки.

Поперечно посмугована і гладка мускулатура травної трубки також бере участь у механічній обробці їжі, перемішуванні вмісту шлунка і тонкої кишки, розподілу харчового химуса на поверхні слизової оболонки. Ця функція здійснюється так званими маятникоподібними скороченнями кишечних петель і сегментуючими рухами в результаті чого кишка розділяється на ряд камер, після чого круговий шар скорочується посередині цих камер. При таких маятникоподібних і сегментуючих рухах вміст тонкої кишки з силою перемішується. У деяких частинах травної трубки, наприклад у воротарі шлунка або там, де тонка кишка впадає у товсту, добре розвинений круговий шар.