Анатомія лімфатичної системи

Поряд з кровоносною системою у більшості хребтових тварин і людини є друга трубчаста система – лімфатична, з якою повязане утворення і пересування лімфи.

В лімфу надходять: продукти обміну речовин, гормони, ферменти, дрібні чужорідні тіла, мікроорганізми.

В різних органах лімфа має неоднаковий склад.

Лімфатична система  тісно повязана із кровоносною системою за розвитком, будовою і у функціональному відношенні, але, в той же час, вона має ряд істотних особливостей.

Загальні риси подібності лімфатичної та судинної систем:

- стінки лімфатичних судин мають будову подібну до венозних;

- лімфатичні судини, як і венозні, мають клапани, що забезпечують тік рідини від периферії до центру, тобто від тканин до серця;

- лімфатичні судини супроводжують кров’яні, маючи загальне розташування у сполучній тканині.

Відмінні риси подібності лімфатичної та судинної систем:

- судини лімфатичної системи починаються не наскрізними, а замкненими капілярами, які сліпо закінчуються;

- по ходу лімфатичних судин розташовані лімфатичні вузли – біологічні фільтри для лімфи.

Лімфатичні судини, як і вени, починаються на периферії і напрямок току лімфи по них загалом паралельний рухові крові у венозних судинах. Найбільші лімфатичні судини впадають у вени і таким чином лімфа надходить у кровяне русло.

Функція лімфатичної системи:

- дренажна функція – відводить від тканин надлишок води із розчиненими в ній кристалоїдами;

- транспортна (провідникова) функція – здійснює всмоктування і транспортування колоїдних речовин, білків, краплинок жиру та інше;

- метастазування. Особливою властивістю лімфатичних судин є їхня проникність для клітин і різних чужерідних частинок. Бактерії і клітини пухлин, що попадають у лімфатичні судини, переноситься током лімфи (метастазування);

- захисна функція. В органах лімфатичної системи утворюються лімфоцити і антитіла, бере участь в знешкодженні продуктів розпаду клітин, в лімфатичних вузлах затримуються чужерідні речовини (наприклад пил);

- кровотворна функція, виробляє форменні елементи крові (лімфоцити);

- імунна функція, забезпечує недоторканість генетичного фонду клітин організму;

- підтримка гомеостазу організму.

Фактичне відкриття лімфатичної системи відбулось в 1622 році італійським анатомом Каспаром Азеллі.

Філогенез лімфатичної системи:

- у нижчих хребтових (ланцетник, круглороті) є тільки одна гемолімфатична система;

- відособлення лімфатичної системи від кровоносної відбувається у риб, які мають поверхневі та глибокі лімфатичні синуси;

- лімфатичне серце зявляється у костистих риб;

- підшкірні лімфатичні простори і лімфатичні серця з’являються у амфібій;

- у жаби виражені передня і задня пари лімфатичних сердець, скорочення їх сприяє просуванню лімфи у венозне русло;

- у плазунів зявляються сплетення лімфатичних судин;

- у крокодилів вперше утворюється лімфатичний вузол у брижі кишки;

- у птахів головні лімфатичні колектори впадають у плечоголовні вени, і в лімфатичних судинах зявляються клапани;

- у савців найвищий розвиток лімфатичної системи: зростає кількість клапанів у лімфатичних судинах, утворюється непарний грудний протік, чисельнішими стають лімфатичні вузли, повністю редукуються лімфатичні серця.

Онтогенез лімфатичної системи:

- формування лімфатичної системи у людини починається на 6-му тижні зародка, спершу з’являються яремні лімфатичні мішечки, потім – підключичні мішечки і формується молочна (хілезна) цистерна та формується грудна протока;

- на 6-7 тижні розвитку зародка встановлюється звязок з венозною системою;

- на 9 тиждень розвитку плода встановлюється дефінітивне розташування лімфатичних стовбурів;

- розвиток лімфатичних вузлів відбувається на тій стадії, коли лімфатичні судини вже добре виражені;

- диференціювання елементів лімфатичної системи закінчується після народження.

Структура організації лімфатичної системи:

- лімфатичні капіляри і посткапіляри;

- лімфатичні судини;

- лімфатичні вузли;

- лімфатичні сплетення;

- лімфатичні стовбури;

- лімфатичні протоки.

Тобто, із лімфатичних капілярів лімфа тече у приносні лімфатичні судини, потім у лімфатичні вузли та у виносні лімфатичні судини, утворюючи лімфатичне сплетення, далі по лімфатичних стовбурах лімфа попадає у лімфатичні протоки, які вливаються у венозне русло.

Грудна протока бере початок у черевній порожнині в заочеревинному просторі на рівні I-II поперекових, рідше XII-XI грудних хребців. Його коріннями є правий і лівий поперекові стовбури, які утворюються із сплетень виносних лімфатичних судин поперекових вузлів і містять лімфу з усієї нижньої половини тіла. На початку цієї протоки знаходиться розширення – молочна цистерна. Грудний протік проходить через черевну і грудну порожнину і на шиї, утворюючи дугу, впадає у лівий венозний кут.

Права лімфатична протока утворюється злиттям правих бронхосередостінного, підключичного та яремного стовбурів і впадає у правий венозний кут.

Лімфатичні вузли голови та шиї, до них належать:

- потиличні вузли;

- соскоподібні вузли;

- поверхневі та глибокі привушні вузли;

- лицеві вузли;

- язикові вузли;

- підборідні вузли;

- піднижньощелепні вузли;

- передні шийні вузли (поверхневі та глибокі);

- бічні шийні вузли (поверхневі та верхні і нижні глибокі);

Лімфатичні вузли верхньої кінцівки, до них належать:

- ліктьові вузли;

- плечові вузли;

- пахвові вузли;

- дельтоподібно-грудні (підключичні).

Лімфатичні вузли грудної клітки, до них належать:

- передхребтові вузли;                               

- міжреброві вузли;

- пригруднинні вузли;

- пригрудні вузли;

- верхні діафрагмові вузли;

- передосердні та бічні осердні вузли;

- білястравохідні вузли;

- внутрішньолегеневі вузли;

- притрахейні вузли;

- верхні та нижні трахеобронхові вузли;

- плечо-головні вузли;

Лімфатичні вузли живота, до них належать:

- ліві, праві та проміжні поперекові вузли;

- нижні діафрагмові вузли;

- нижні надчеревні вузли;

- черевні вузли;

- праві та ліві шлункові вузли;

- праві та ліві шлунково-чепцеві вузли;

- воротарні вузли;

- підшлункові вузли;

- підшлунково-дванадцятипалі вузли;

- печінкові вузли;

- верхні брижові вузли;

- нижні брижові вузли;

- брижово-ободові вузли.

Лімфатичні вузли таза, до них належать:

- спільні клубові вузли;

- зовнішні клубові вузли;

- внутрішні клубові вузли;

- присечовоміхурові вузли;

- засечовоміхурові вузли;

- бічні сечовоміхурові вузли;

- припрямокишкові вузли;

- приматкові вузли;

- при піхвові вузли.

Лімфатичні вузли нижньої кінцівки, до них належать:

- поверхневі пахвинні вузли;

- глибокі пахвинні вузли;

- підколінні поверхневі вузли;

- підколінні глибокі вузли.

Лімфа – це злегка жовтувата рідина, що протікає у лімфатичних капілярах і судинах. Вона складається із лімфоплазми і форменних елементів. За хімічним складом лімфоплазма близька до плазми крові, але містить менше білка. Лімфоплазма містить також нейтральні жири, прості цукри і розчини мінеральних солей NaCI, Na2CO3, а також різні сполуки, до складу яких входять кальцій, магній, залізо..

До форменних елементів лімфи належать лімфоцити (98%), моноцити та незначна кількість інших видів лейкоцитів. Еритроцити зустрічаються рідко.

Лімфа утворюється в лімфатичних капілярах тканин і органів шляхом всмоктування тканинної рідини. Склад лімфи різний в залежності від якого органу вона відтікає. Так, лімфа, що відтікає від шлунково-кишкового тракту, багата на жири, білки і цукор. Лімфа, що проходить через лімфатичні вузли, збагачується агранулоцитами тощо. Тому розрізняють периферійну лімфу (до лімфатичних вузлів), проміжну (після проходження через лімфатичні вузли – виносні лімфатичні судини) і центральну лімфу (грудний і правий лімфатичні протоки).

 

Імунна система

Імунна система (systema immune) об’єднує органи та тканини, які забезпечують захист організму від генетично чужорідних клітин чи речовин, що потрапляють ззовні або утворюються в ньому, забезпечуючи сталість внутрішнього середовища організму.

Органи імунної системи, які містять лімфоїдну тканину, виконують функцію ”охорони постійності внутрішнього середовища на протязі всього життя індивідуума”.

Імунна система виробляє імунокомпетентні клітини, в першу чергу лімфоцити, а також плазмоцити, включають їх в імунний процес, забезпечують розпізнання та знищення прониклих в організм чужорідних речовин.

Генетичний контроль в організмі здійснюють популяції Т– і В-лімфоцити, які при участі макрофагів забезпечують імунну відповідь в організмі.

Отже, імунітет (від лат. immunitas – звільнення) забезпечує постійність внутрішнього середовища організму і захист його від живих тіл та речовин, які мають ознаки чужорідності. Він є гуморальний та клітинний.

Імунітет може бути:

- специфічний;                                                    - вроджений;

- неспецифічний;                                                - набутий;

- гуморальний;                                                    - активний;

- клітинний;                                                        - пасивний.

Гуморальний імунітет, тобто захист за допомогою антитіл, які знешкоджують антигени, забезпечується В-лімфоцитами (бурсозалежними лімфоцитами), що розвиваються у червоному кістковому мозку (medulla ossium rubra).

З бурсозалежних лімфоцитів (В–лімфоцити) походять плазмоцити і лімфоцити, які продукують антитіла.

Клітинний імунітет, тобто знищення сторонньої або власної переродженої клітини, забезпечується Т–лімфоцитами (тимусзалежними лімфоцитами), що розвиваються у загруднинній залозі (thymus) та макрофагами. Вони частково формують і гуморальний імунітет.

Тимусзалежні лімфоцити (Т–лімфоцити) поділяються на:

- Т–кілери, які взаємодіють при контакті з клітиною–мішенню;

- Т–хелпери, які є клітинами–помічниками, що прискорюють імунну реакцію;

- Т–супресори, які пригнічують імунну реакцію.

Імунна система або лімфатична система (systema lymphoideum) поділяється на:

- центральні органи імунної системи або первинні лімфатичні органи (organa lymphoidea primaria), або до яких належать:

- загруднинна залоза  (thymus);

- кістковий мозок (medulla ossium);

- периферійні органи імунної системи або вторинні лімфатичні органи (organa lymphoidea secundaria), до яких належать:

- неінкапсульовані, це:

- мигдалики: лімфатичне кільце глотки та ротової порожнини (anulus lymphoideus pharyngis et cavitatis oris) – неінкапсульований орган імунної системи, що складається із шести мигдаликів;

- лімфоїдні вузлики стінки травної, дихальної та сечової систем (noduli lymphoidei systematis digestorii, respiratorii et urinarii), зокрема вузлики червоподібного відростка (nodi appendiculares);

- інкапсульовані, це:

- лімфатичні вузли (nodі lymphoideі) – інкапсульовані органи імунної системи;

- селезінка (splen), зокрема її біла пульпа (pulpa alba);

- лімфоцити, це:

- поодинокі лімфоцити та макрофаги (lymphocyti et macrophagi), які знаходяться у крові, лімфі, сполучній та епітеліальній тканинах.

Окрім лімфатичних органів, лімфатична система має замкнену систему судин, які впадають у венозну систему, тобто є частиною судинної системи (systema vasorum) або додатковим руслом венозної системи.

Характерною морфологічною ознакою органів імунної системи є рання закладка (в ембріогенезі) і стан зрілості їх уже у новонароджених, а також значний розвиток їх в період становлення і дозрівання організму та формування його захисних систем.

В подальшому поступово проходить вікова інволюція органів імунної ситеми, що найбільш виражено в центральних органах імуногенеза. В них рано (в юнацькому віці) зменшується кількість лімфоїдної тканини, а на її місці розростається сполучна (жирова) тканина.

Для лімфоїдної тканини органів імунної системи властива наявність лімфоїдних вузликів як без гермінативного (світлого) центра, так і з гермінативним центром – центром розмноження (центр ділення клітин і утворення нових лімфоцитів).

Загальна маса органів імунної системи в тілі людини складає (без кісткового мозку) біля 1,5- кг (приблизно 1012 лімфоїдних клітин).

До органів лімфатичної системи належать, окрім системи лімфатичних судин та вузлів, органи імунної системи та кровотворення.

Імунітет (лат. immunitas – звільнення) забезпечує сталість внутрішнього середовища організму і захист його від живих тіл та речовин, які мають ознаки чужорідності.

Реакція імунітету, тобто звільнення організму від речовин та клітин зі сторонніми антигенними властивостями, здійснюються лімфоцитами, макрофагами, базофілами та іншими клітинами лейкоцитарного ряду.

Основна роль у забезпеченні гуморального імунітету (захист за допомогою виділення спеціальних гамма-глобулінів – антитіл, які знешкоджують агтигени) належить В-лімфоцитам, а клітинного імунітету (знищення сторонньої або власної переродженої клітини) – Т-лімфоцитам та макрофагам.

В імунній системі розрізняють центральні органи і периферійні.

Первинні лімфатичні органи (центральні органи імунної системи), до них належать червоний кістковий мозок та загруднинна залоза.

Вторинні лімфатичні органи (периферійні органи імунної системи) поділяють на інкапсульовані (селезінка, лімфатичні вузли) та неінкапсульовані (мигдалики, лімфатичні фолікули шлунково-кишкового тракту, а також поодинокі лімфоцити та макрофаги, які розташовані у крові, лімфі, сполучній та епітеліальній тканинах).

Органи імунної системи розташовуються в тілі людини в певних місцях: на межах середовищ проживання мікрофлори, на ділянках можливого проникнення в організм чужорідних утворень. Тут формуються прикордонні (охоронні) зони, що являють собою фільтри, які містять лімфоїдну тканину.

Топографія лімфоїдних органів:

- мигдалики глотки залягають у стінках початого відділу травної трубки і дихальних шляхів (лімфоїдне кільце Пирогова-Вальдейера);

- групові лімфоїдні вузлики (пеерові або лімфоїдні бляшки) клубової кишки розташовуються у стінці кінцевого відділу тонкої кишки, поблизу місця впадіння клубової кишки в сліпу;

- вузлики червоподібного відростка знаходяться поблизу границі двох різних відділів травної трубки: тонкої і товстої кишок;

- поодинокі лімфоїдні вузлики розсіяні у товщі слизової оболонки органів травлення і дихальних шляхів для здійснення імунного нагляду на межі організму і зовнішнього середовища, представленого повітрям і вмістом травного тракту;

- численні лімфатичні вузли лежать на шляху просування лімфи від органів і тканин у венозну систему. Чужорідний агент, що попадає в тік лімфи, затримується і знешкоджується в лімфатичних вузлах;

- на шляху току крові з артеріальної системи в систему ворітної печінкової вени, що розгалужується в печінці, лежить селезінка.

Морфологічні ознаки органів імунної системи:

- рання закладка цих органів;

- на момент народження дитини ці органи вже сформовані, тобто перебувають у зрілому стані;

- значний розвиток цих органів у дитячому і підлітковому віці, тобто в період становлення і визрівання організму і формування його захисних систем;

- вікова інволюція органів імунної системи найбільш виражена в центральних органах імуногенезу. В них рано (починаючи з підліткового і юнацького віку) зменшується кількість лімфоїдної тканини, а на її місці розростається сполучна (жирова) тканина.

Ознакою функціональної зрілості периферійних органів імунної системи є наявність в них лімфоїдних вузликів, особливо з центрами розмноження (гермінативними центрами). Вони є центрами поділу клітин і утворення нових лімфоцитів.

Загальна маса органів імунної системи (без кісткового мозку) в тілі людини складає близько 1,5-2 кг.

 

 

Центральні органи імуногенезу (кістковий мозок і загруднинна залоза) мають свої особливості розташування і будови:

- утворення стовбурових клітин для лімфоцитів різних популяцій. Стовбурові клітини є також родоначальниками усіх клітин крові. В кістковому мозку диференціюються В-лімфоцити, а у загруднинній залозі – Т-лімфоцити;

- розташування центральних органів імуногенезу у добре захищених від зовнішніх впливів місцях. Так, кістковий мозок знаходиться в комірках губчастої речовини кісток, а загруднинна залоза лежить в грудній порожнині позаду досить широкої і міцної груднини.

- центральні органи імуногенезу не утворюють лімфоїдні вузлики чи бляшки, які характерні для периферійних органів імуногенезу. В кістковому мозку лімфоцити розташовуються разом з мієлоїдною (кровотворною) тканиною, а в загруднинній залозі – разом з епітеліоцитами цього органу.

Закономірності анатомії периферійних органів імунної системи:

- в їх утворенні беруть участь досить щільні скупчення лімфоїдної тканини – лімфоїдні вузлики, які в своєму формувані проходять ряд етапів (лімфоїдні скупчення, лімфоїдні вузлики, центри розмноження або гермінативні, або світлі центри у вузликах).

- вони розташовуються на шляхах можливого проникнення в організм генетично чужорідних речовин і на шляхах міграції чужорідних речовин, які утворились в самому організмі.

Реакції клітинного імунітету виникають при:

- трансплантації органів та тканин;

- аутоімунних захворюваннях (при цих хворобах реакція спрямована проти власних органів та тканин);

- хронічних бактеріальних, вірусних та грибкових інфекціях тощо.

Недостатність клітинного імунітету спричиняє виникнення онкологічних хвороб.

Ураження лімфоцитів вірусом або послаблення лімфоцитів іншими факторами (екологічними, радіаційними, хімічними та ін.) викликає розвиток синдрому набутого імунного дефіцитусніду.

Червоний кістковий мозок, medulla ossium rubra, є одночасно первинним лімфатичним органом і єдиним у дорослої людини органом кровотворення. Стовбурові клітини, що розміщені у червоному кістковому мозку, в процесі поділу дають початок усім форменим елементам крові, у тому числі і клітинам лейкоцитарного ряду, що забезпечують імунітет. Червоний кістковий мозок є місцем набуття лімфоцитами В-компетентності. Червоний кістковий мозок міститься в епіфізах трубчастих кісток, грудині, хребцях, кістках склепіння черепа та інших кістках, що містять губчасту речовину. Найбільша кількість його знаходиться в епіфізах та великогомілкової кісток. Загальна вага червоного кісткового мозку дорівнює 2.0-2.5 кг. Він побудований з ретикулярної тканини та гемопоетичних клітин. Важливою структурою кісткового мозку є синусоїди – широкі капіляри (до 0.5 мм) з просвітом неправильної форми та тонкою ендотеліальною оболонкою. При скороченні синусоїдних ендотеліоцитів утворюються пори, крізь які до крові надходять клітини, народжені у червоному кістковому мозку . У нормі ендотелій синусоїдів попереджає міграцію до крові незрілих формених елементів. Окремі патологічні процеси в організмі людини можуть змінювати бар’єрну функцію цього ендотелію. Так гіперспленізм (збільшення селезінки) викликає затримку зрілих клітин крові у кістковому мозку (гіперплазію кісткового мозку). Кровопостачання кісткового мозку забезпечується живильними артеріями тих кісток в яких міситься цей мозок. Живильна артерія проникає крізь живильний отвір (foramen nutricium) і йде у живильному каналі (canalis nutricium). Ця артерія у кортикальному шарі кістки розгалужується на артеріоли, а глибше – на капіляри, які переходять у синусоїди. Іннервація кісткового мозку забезпечується аферентними та автономними нервовими волокнами, які досягають кісткового мозку разом з судинами крізь живильний отвір. Нервова сітка найкраще виражена у червоному кістковому мозку, який реагує на зміни у стані організму людини. Кровотворення в утробному періоді розвитку людини простежується у жовтому мішку (від кінця 3-го тижня до початку 4-го місяця розвитку), у печінці (від 5-го тижня ембріогенезу до народження) у селезінці

(від 3-го місяця утробного розвитку до народження). Формування кісткового мозку починається з кінця 2-го місяця внутрішньоутробного розвитку спочатку в ключиці, дещо пізніше – в плоских кістках, а згодом – у трубчастих кістках. З боку окістя всередину порожнин, що містяться у хрящовій моделі кісток, вростають мезенхімно-судинні бруньки. На 3-му місяці розвитку навколо кровоносних судин з’являються ретикулярна тканина та мало диференційовані бласти. До початку 4-го місяця, коли закінчується резорбція хряща остеобластами та формування кісткової тканини остеобластами, з’являються осередки кровотворення, які продукують клітини лімфоїдного типу. На 5-му місяці у кістковому мозку виникає диференційоване кровотворення клітин гранулоцитарного, еритроцитарного та мегакаріоцетарного рядів. До моменту народження дитини мозкові порожнини усіх кісток заповнюються червоним кістковим мозком, в якому зосереджується майже увесь дефінітивний гемопоез. У дитини 3-4х років усі кісткомозкові порожнини заповнені червоним кістковим мозком. Згодом частина його починає заміщатись на жовтий кістковий мозок внаслідок жирових відкладень. До 15-ти років діалізи усіх трубчастих кісток, за виключенням верхньої третини стегна, є заповненими жовтим кістковим мозком. У дорослої людини певні патологічні стани, які збільшують потребу у крові (напр.. крововтрата), викликають перетворення частини жовтого кісткового мозку на червоний.

Вилочкова залоза (загрудинна залоза, тимус) thymus. Розташовується у передньому середостінні та у передній частині верхнього середостіння безпосередньо за грудиною. Ззаду залоза прилягає до осердя, аорти, лівої плечоголовної вени та верхньої порожнистої вени. Верхня частина залози зазвичай виступає над верхнім краєм ручки грудини, розташовуючись позаду грудинно-під’язикового та

грудинно-щитоподібного м’язів, а нижня частина досягає рівня IV ребрового хряща. Найчастіше вилочкова залоза складається з двох часток (lobus): правої та лівої. Верхні ділянки цих часток потоншуються і розходяться, утворюючи ніби вила, звідки і походить українська назва залози. Латинська назва пішла від назви трави «тим’ян», яка використовувалась у давніх релігійних обрядах, або від thymus – дух, душа. Частки вилочкової залози з’єднані між собою щільною сполучною тканиною, у 30% людей частки розділені прошарком жирової тканини. Залоза має м’яку консистенцію та жовтуватий колір( у дітей – сіро-рожевий) із-за вмісту жирової тканини, кількість якої збільшується з віком. Маса залози найбільша у підлітків

14-15 років – близько 30-35г. після статевого дозрівання відбувається регресія вилочкової залози і її маса дорівнює у 25-річних – близько 25г, у 60-річних – близько 15г ( як і у новонароджених), у 70-річних – близько 5-10г. Тимур зовні вкритий сполучнотканинною оболонкою ( капсула вилочкової залози), від якої в його товщу відходять перегородки, що розділяють частки на часточки вилочкової залози (lobuli thymi), розмірами від 0.2 до 5.0 мм. Основу часточок

(паренхіму тимуса) складають ретикулярні клітини, між якими розташовуються лімфоцити, що звуться тут клітинами вилочкової залози – тимоцитами. Периферійна ділянка часточки зветься корою (кірковою речовиною) вилочкової залози

(cortex thymi), вона містить більше лімфоцитів, і тому має темніше забарвлення. Більш світла центральна ділянка часточки зветься мозком (мозковою речовиною) вилочкової залози (medulla thymi), вона містить невелику кількість лімфоцитів. У підкапсулярні зоні кіркової речовини під впливом гормону тимозина.

Загруднинна залоза, тимус (thymus)

Загруднинна залоза є первинним лімфатичним органом (organ lymphoideum primarium) лімфатичної системи (systema lymphoideum) – орган імунної системи, у якому відбувається неантигенозалежна диференціація і проліферація субпопуляцій Т–лімфоцитів із стовбурових клітин.

У подальшому Т–лімфоцити з тимуса потрапляють в кров і заселяють тимусзалежні зони (Т– зони).

Загруднинна залоза (thymus) розміщена за грудниною (sternum) у передній частині верхнього середостіння (mediastinum superius) в ділянці верхнього міжплеврального проміжку (spatium interpleuricum).

Спереду від тимуса міститься груднина (sternum), а саме її ручка (manubrium sterni) та тіло груднини (corpus sterni) до рівня прикріплення хряща IV ребра.

Позаду (thymus) тимуса розташовані осердя; серцева сумка (pericardium) і початкові відділи великих судин серця.

Якщо шийна частина тимуса добре розвинута, то вона піднімається через верхній отвір грудної клітки (apertura thoracis superior) в ділянку передтрахейного простору (spatium pretracheale), тобто позаду від грудниннощитоподібного м’яза (musculus sternothyreoideus) і грудниннопід’язикового м’яза (musculus sternohyoideus), наближаючись до перешийка щитоподібної залози (isthmus glandulae thyroideae).

Тимус (thymus) складається з двох асиметрично видовжених часток:

- правої частки (lobus dexter);

- лівої частки (lobus sinister);

- можуть бути додаткові часточки загруднинної залози (lobuli thymici accessorii).

Ці частки зрощені одна з одною в середній своїй частині або тісно стикаються на рівні середини.

Нижня частина кожної частки (lobus) розширена і розміщена на рівні IV ребрового хряща (cartilago costalis quarta [IV]).

Ззовні загруднинна залоза (thymus) вкрита тонкою сполучнотканинною капсулою, від якої відходять перекладки (trabeculae), що розділяють частки на часточки загруднинної залози (lobuli thymi) і побудовані з:

- кіркової речовини загруднинної залози (cortex thymi) ;

- мозкової речовини загруднинної залози (medulla thymi).

Паренхіма загруднинної залози (parenchyma thymi) складається із ретикулярних клітин, між якими розташовуються лімфоцити під назвою тимоцити (thymocyti).

У кірковій речовині (cortex thymi) міститься більше лімфоцитів (забарвлення паренхіми темніше), а у мозковій речовиніїх невелика кількість (світла центральна ділянка часточки).

У мозковій речовині (medulla thymi) Т–лімфоцити набувають тих властивостей, які сприяють захисним реакціям організму, тут присутні тимічні тільця (тільця Гассаля).

Під впливом гормону тимозина (продукується епітеліальними клітинами строми органа) проходить проліферація лімфобластів і диференціація Т–лімфоцитів (тимусозалежних лімфоцитів).

Т–лімфоцити поступають у кров і лімфу, покидають загруднинну залозу і заселяють тимусзалежні зони вторинних лімфатичних органів (organa lymphoidea secundaria) – селезінки (splen) та лімфатичних вузлів (nodi lymphoidei).

Основна функція загруднинної залози (thymus) – забезпечення визрівання та підтримання ефекторних (кілерних) і регуляторних (хелперних і супресорних) популяцій Т–лімфоцитів.

Загруднинна залоза (thymus), згідно з останніми дослідженнями, бере участь в регуляції нервовом’язової передачі, фосфорнокальцієвого обміну, вуглеводного та білкового обміну, взаємодії з іншими ендокринними залозами. Саме тому загруднинну залозу можна віднести і до органів ендокринної системи.