Сечова система складається з ряду органів, призначених

Лекція Сечова система

Виділення з організму відпрацьованих речовин – необхідна умова життя. Людина і тварина не можуть жити без їжі та дихання, але в такій самій мірі нормальна життєдіяльність організму залежить і від постійно діючого очищення його від хімічних продуктів обміну, накопичення яких в тканинах викликає отруєння. Так, людина, у якої порушується функція сечовиділення, вмирає від уремії. Якщо собаці перев’язати обидва сечоводи, то вона помре через 36-48 год. Отже, всі непотрібні та токсичні речовини виводяться з організму, в основному, з сечею, звичайно, частина шлакових метаболітів виводяться з організму людини через шкіру, органи дихання, травний тракт, сльозу. Але для людини це лише допоміжні видільні шляхи. Втім, для видалення з організму газів ці шляхи виявляються головними.

 Видільни процеси в організмі, окрім виділення шлаків:

- підтримують відносну постійність внутрішнього середовища організму (крові, лімфи, тканинної рідини);

- регулюють кислотно-лужну рівновагу;

- виділення продуктів азотного обміну.

Останні знешкоджуються і нейтралізуються всередині організму, а виводяться, головним чином нирками і частково шкірою. 

Сечова система складається з ряду органів, призначених для вироблення і виведення сечі з з організму: екскреторного органа – нирки, а також сечовивідних шляхів – сечоводу, сечового міхура (накопичення сечі) та сечівника. Сечові та статеві органи часто об’єднують у сечостатеву систему (systema urogenitale) тому, що тісно пов’язаним є процес їх розвитку, а деякі частини їх є одночасно сечовими та статевими вивідними шляхами (чоловічий сечівник).  Нирки (ren; nephros) розвиваються  з нефротомів і несегментованої сполучної тканини. Цей орган має форму боба. Його довжина зазвичай коливається близько 11 см, ширини 5 см, передньозадній  діаметр 3 см. Вага нирки індивідуально мінлива і досягає 120-200 г.

При розтині черевної порожнини (cavitas abdominis) нирки зазвичай не видно, що обумовлене їх екстраперитонеальним розташуванням. Ліва нирка лежить на рівні XI грудного хребця і до міжхребтового хряща II і III поперекових хребців; середина її перетинається XII ребром. Верхній полюс правої нирки лежить на рівні XII грудного хребця і простягається до рівня III поперекового хребця. Отже, права нирка розташовується нижче, ніж ліва.

Присередні краї правої і лівої нирок доходять до поперечних відростків поперекових хребців, стикаються з бічним краєм великого поперекового м’яза (m. psoas major). Ниркові ворота (hilum renale) зазвичай розташовуються на рівні I поперекового хребця. У жінок нирки розташовуються дещо нижче, ніж у чоловіків; у дітей вище, ніж у дорослих. У людей похилого віку нирки опускаються із-за загального опущення всіх органів і діафрагми (diaphragma) зокрема. Крім того, нирки змінюють своє положення при вдиху і видиху.

Крім випадків подвоєння нирок, що зустрічаються, описана наявність і третьої, самостійної нирки. Вона може мати власні судини, ниркову пазуху (sinus renalis) і сечовід (ureter). Зазвичай додаткова нирка лежить нижче нормальної.

Кожного разу, при викладі будови і розташування органів, ваша увага звертається на їх фіксацію. Остання обумовлена в даному випадку наступними чинниками:

- внутрішньоочеревинний тиск, що утворюється за рахунок скорочення м'язів живота, діафрагми і промежини. Нирки як би підпираються петлями кишок до задньої стінки живота;

- щільне прилягання зволожених органів черевної порожнини один до одного;

- судини і нерви нирок (артерія, вена, нерви), лімфатичні судини, додаткові судини;

- жирова капсула і ниркова фасція. Розгалуження волокон переднього і заднього листків останньою утворюють своєрідний футляр фіксований до діафрагми, поперекових м'язів і хребта. Згаданий футляр підкріплюється також рясною жировою тканиною, представленою у вигляді так званої жирової капсули (capsula adipose)/

- очеревина. Слід згадати про її зв'язки: від печінки і від дванадцятипалої кишки до правої нирки. Крім того, на зміцнення нирок впливає корінь брижі висхідної та низхідної ободових кишок.

Проте весь цей складний апарат не виключає рух нирок при диханні, причому амплітуда їх може коливатися від 2 до 5 см.

Макромікроскопічна будова нирок.

Ще в 1666 р. італійський лікар і природодослідник Мальпіги побачив в нирці безліч звитих трубочок і якісь, «яблука», що нагадують по вигляду, залози, в яких, як він вважав, сеча утворюється з крові. Все це майже вірно, за винятком того, що згадані ним «яблука» насправді не залози, а клубочки капілярів. Проте, щоб в цьому розібратися, знадобилося 116 років, подальших за вказаною вище датою, і спостережливість російського лікаря з Полтави Олександра Шумлянського.

У кожній нирці їх зазвичай 15—20. Не тільки кіркова речовина (cortex renis) входить в мозкову речовину (medulla renalis).

Мають місце і зворотні співвідношення: відроги мозкової речовини заходять в кіркову речовину. У основі пірамід є радіально покреслені зони – так звана промениста частина (radii medullares).

Між променистими частинами знаходяться ділянки, що мають (під лупою) як би згорнутий вигляд. Ця частина мозкової речовини так і називається – pars convaluta. Вище вже вказувалась роль А. Шумлянського в дослідженні будови нирок. Навіть використання ним непоганої для тих років техніки не дало можливість виявити самий початок сечових ходів. Проте А. Шумлянський по праву зберігся в нашій пам'яті і в наших підручниках який вперше припустив наявність капсули клубочка (capsula glomeruli). Вона охоплює судинний клубочок, так і що цілком справедливо А.Шумлянський відкинув погляди про безпосереднє з’єднання системи ниркових капілярів з нирковими канальцямив. Він зумів ввести в препарат нирки через артерію повітря і переконався, що останній залишається в судинах, не потрапивши в сечовивідні структури. Заслуга бачення капсули клубочка, що заважає з’єднанню цих двох систем, належить англійському гістологові Боумену, що працював на 60 років пізніше А.Шумлянського. Тому зараз ця капсула називається капсула Шумлянського-Боумена. Отже капсула, що є з однією із сторін кожного клубочка, складається з внутрішньої і зовнішньої оболонок. Вона по суті є початковою частиною сечового шляху. Від капсули клубочка починається подальший шлях сечі, яка потрапляє в проксимальний відділ сечового канальця, розташований вже в променистій частині (pars radiata) нирки. Потім сечовий каналець через основу піраміди іде у напрямку до її вершини, але до неї не доходить, а, утворивши петлю, повертає назад. Утворювана канальцем в середній частині піраміди петля виділяється в даний час як тонкий відділ сечового канальця. Останній переходить в дистальний відділ сечового канальця, який повертається назад в кіркову речовину, де переходить в збиральну ниркову трубочку (tubulus renalis colligens). У радіальній частині збиральний каналець переходить в прямий каналець, який також входить в піраміду і лише вже цього разу досягає її вершини (нирковому сосочку – papilla renalis). На вершині піраміди відбувається злиття один з одним декількох прямих (сечових) канальців, внаслідок чого вершина піраміди виглядає як би продірявленою (дірчасте поле – area cribrosa). Саме тут сечові канальці (сосочкова протока – ductus papillaris) відкриваються  сосочковими отворами  (foramina papillaria) на нирковому сосочку (papilla renalis) в малі ниркові чашечки (calices renales minores).

Отже, структурно-функціональною одиницею нирки є нефрон (nephronum). В одній нирці нараховується приблизно 1 мільйон нефронів, де виробляється сеча. Нефрон побудований з ниркового тільця та ниркової трубочки (tubulus renalis). Ниркове тільце (corpusculum renale), по автору – Мальпігі, являє собою судинний клубочок (glomerulus), оточений глибокою чашоподібною клубочковою капсулою (capsula glomerularis).

Від капсули бере початок перший відділ ниркової трубочки – проксимальна покручена трубочка (tubulus contortus proximalis). Вона продовжується у петлю нефрона (ansa nephroni) – петля Генле. В ній є низхідна частина петлі та висхідна частина петлі (pars ascendens ansae).

Петля переходить в дистальну покручену трубочку (tubulus contortus distalis), яка впадає у збиральну ниркову трубочку (tubulus renalis colligens).

Збиральні трубочки збирають сечу у сосочкову протоку (ductus papillaris), яка відкривається сосочковим отвором на нирковому сосочку. Довжина трубочок одного нефрона досягає 55 мм.

У нирку входить ниркова артерія (a. renalis), яка у воротах нирки ділиться зазвичай на дві гілки: передню і задню. Від кожної з них відходять дрібніші судини – сегментарні артерії, що прямують до відповідних ниркових сегментів (segmenta renalia) та внутрішньониркові артерії (arteriae intrarenales).

Від яких відходять міжчасткові артерії (aa. interlobares), які проходять у напрямі до кіркової речовини нирки (cortex renalis).

Досягнувши периферійно розташованого в органі кіркової речовини, ці міжчасточкові артерії анастомозируют уздовж основи пірамід один з одним, утворюючи так звані дугоподібні артерії (aa. arcuatae).

Від них відходять численні міжчасточкові артерії (aa. interlobares), що йдуть радіально між мозковими променями (radii medullares).

Міжчасточкові артерії віддають приносні клубочкові артеріоли (arteriolae glomerulares afferentes), або вони ще називаються як приносна судина (vas afferens), яка розгалужується на капіляри, петлі яких формують клубочок. Із клубочка виходить виносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis efferens), або ще називається як виносна судина (vas efferens). Діаметр цієї судини менший ніж приносної судини. Виносна судина (vas efferens) йде у нирковий мозок (мозкова речовина нирки – medulla renalis), продовжуючись у прямі артеріоли (arteriolae rectae), або їх ще називають прямі судини (vasa recta), які розгалужуються на капіляри, що обплітають трубочки нефрона, формуючи кіркову частину капілярної навколотрубочкової сітки (rete capillare peritubulare, pars corticalis) та мозкову частину капілярної навколотрубочкової сітки (rete capillare peritubulare, pars medullaris).

Таке послідовне розгалуження приносної та виносної клубочкових артеріальних судин на капіляри отримало назву дивовижної сітки (rete mirabile). У капілярній навколотрубочковій сітці кров з артеріальної перетворюється на венозну, відтікає у прямі венули (venulae rectae) і потрапляє до венозної системи нирки, що складається з міжчасточкових, дугоподібних та міжчасткових вен, які супроводжують однойменні артерії.

В межах судинного клубочка налічують до 50 капілярних петель. У обох нирках приблизно 2 млн. клубочків. Між тонкою стінкою капілярів клубочка і внутрішньою поверхнею капсули відбувається фільтрація з крові рідини, утворюючи сечу. Проте крім клубочків в органі існують обширні капілярні розгалуження, що беруть участь не у функціях сечовиділення, а живлення самої ниркової речовини. Відзначимо, що найбільш виражене кровопостачання кіркової речовини (до 90%), в значно меншій ступені – зовнішніх (до 6— 8%) і внутрішніх (до 1—2%) зон мозкової речовини.

По сучасних уявленнях, в межах кіркової речовини нирок слід розрізняти три зони: підкапсулярну, середню і юкстамедуллярну. Судини першої з них зв'язують внутришні і позаниркові артерії, в середній — міжкапілярні зв'язки, в останній — скидання крові в мозкову речовину.

Юкстамедулярні клубочки мають досить широкі виносні судини. Останні зазвичай анастомозують між собою і з венами, спускаються в піраміди. Встановлено, що швидкість кровотоку в юкстамедулярних клубочках у вісім разів більше, ніж в кортикальних. Кровопостачання мозкової речовини відбувається за рахунок прямих артерій (а. recta), що починаються або від дугових і міжчасточкових артерій, або від юкстамедулярних артерій.

У нирках досить близько один від одного розташовуються тонкостінні судини, по яких вміст тече не тільки в протилежному напрямі, але і володіє різними температурою і тиском. Подібний пристрій носить назву протиточного, і це призначене або для врівноваження (вирівнювання) або концентрації вмісту.

За одну хвилину через нирку проходить до літра крові, тобто до 1500 літрів в добу.

Як було відмічено вище, між клубочками і капсулою з плазми крові утворюється сеча. Ця первинна (провізорна) сеча на 98% складається з води. У первинній сечі розчинені кінцеві продукти азотистого обміну (сечовина, сечова кислота) та інші речовини.

Чому відбувається проникнення рідини з судинного русла в капсулу? У приносних судинах тиск крові дуже великий, він досягає приблизно 100-70 мм рт. ст. (рівно 60-70% тиску в аорті). У виносних судинах він вже рівний 70мм рт. ст.

Отже високий тиск в клубочках обумовлює силу фільтрації. Утворювана первинна сеча не містить кров'яних тілець через те, що капсула їх не пропускає. Таким чином, первинна сеча – безбілковий фільтрат плазми крові. Утворенням останнього закінчується перша стадія – стадія фільтрації.

У ниркових канальцях відбувається зворотне всмоктування води в кров. Всмоктується до 99% води первинної сечі, а також частково солі, сечовина і цукор. Це відбувається головним чином у звивистих канальцях і в петлі нефрона. Має місце так звана реабсорбція – друга стадія. Завдяки цьому процесу людина не випиває в день по бочці води, бо первинної сечі в кожній нирці утворюється до 50—60 літрів, а вже після реабсорбції вторинної сечі залишається 1-1,5 літра. Третьою є стадія активної секреції – виведення сечі по шляхах з органу. У просвіт канальців по ходу вторинної сечі відбувається лише незначне приєднання деяких речовин.

Зупинимося тепер на деяких поняттях, які фігурують в підручниках і спеціальній літературі.

Ниркове тільце. Під останнім розуміється клубочок кровоносних капілярів разом з капсулою.

Структурною одиницею нирки є нефрон, який об'єднує ниркове тільце, проксимальный, тонкі і дистальні відділи сечового канальця. У кожній нирці міститься більше мільйона нефронів.

Одні нефрони майже повністю розташовуються в кірковій речовині – вони носять назву кіркових. Другі – юкстамедулярні. Вони залягають, як уже згадувалося, у внутрішній зоні кіркової речовини. Співвідношення в кожному органі перших і других приблизно 4:1.

У системі юкстамедулярного апарату виділяють неоднорідні клітини, тісно зв'язані із стінкою приносних артеріол. Юкстамедулярні клітини не тільки сигналізують про тиск крові (функція «рецепторів» розтягування), що проходить, але і виробляють ренін і эритропоэтин. Окрім них, ендокринна функція властива інтерстиціальним клітинам мозкової речовини, що залягають між збірними трубочками, судинами і тонкими сегментами петель звитих канальців. Інтерстиціальні клітини виробляють ниркові простагландіни, регулюючі розподіл крові між кірковою і мозковою речовиною цього органу.

Кажучи про функції нирок, ще раз підкреслимо, що ці складні залози підтримують постійність внутрішнього середовища організму (гомеостаз), беруть участь у виділенні з організму шлаків, що утворюються в процесі обміну речовин. Вони підтримують на постійному рівні водно-електролітний баланс, кислотно-лужну рівновагу, осмотичний тиск організму; здійснюють синтез і секрецію речовин, що впливають на судинний тонус, кровотворення, згортаючу систему. Одна з основних функцій – сечоутворення.

Деякі вікові особливості нирок. Нирка новонародженого важить десь біля 12 г. для неї характерна дольчастість, слабкий розвиток звитих канальців і кіркового шару. З віком звиті канальці диференцюються, особливо на першому році життя. Також з віком (особливо до періоду статевого дозрівання) збільшується кількість жирової тканини у відповідній капсулі нирки.

До двох років дольчастість нирок дітей згладжується, а після п'яти років зникає повністю. Результати досліджень макромікроскопічної анатомії останнім часом покладені в основу уявлень про ниркові сегменти. Кількість ниркових сегментів коливається від 4 до 12 (найчастіше їх 7-9). Нирковий сегмент обмежений артеріями III і в основному IV порядку галуження. Це ділянка органу, що включає ниркові піраміди з відповідним їм кірковою речовиною, об'єднані в одному нирковому сосочку і відрогу малої чашки. У їх межах розгалужуються артерії і вени V порядку. Межі сегментів зазвичай проходять через сосочок; вони є місцями найменшою васкуляризації, оскільки лежать між зонами кровопостачання гілок ниркової артерії. Поняття про ниркові сегменти досить дискусійне. Розбіжності пов'язані з тим, які гілки ниркових артерій вважати сегментарними: вторинні (тоді сегментів можна налічити від 3 до 9) або первинні (кількість сегментів від 2 до 3). У Міжнародній анатомічній номенклатурі (український стандарт) перераховано п'ять сегментів: верхній (segmentum superius), верхній передній (segmentum anterius superius), нижній передній (segmentum anterius inferius), нижний (segmentum inferius) і задній (segmentum posterius). Сучасна рентгенографія дозволяє прижиттєво визначати локалізацію патологічних процесів в сегментах нирок. Пройшовши складну систему сечових канальців усередині нирки, сеча із пірамід потрапляє в прилеглі до їх вершин ниркові чашечки, спочатку в малі (calyces renales minores). Течія сечі в них переривиста: фаза накопичення міняється спорожненням. Малі чашечки, об'єднуючись по 2-4, переходять у великі ниркові чашечки (calyces renales majores). Їх в органі налічують 2-3-5. Сеча із них, її об'єм тут коливається від 3 до 12 мл, поступає в ниркову миску (pelvis renalis), а потім вже у сечовід (ureter). У стінці чашечок є велика кількість судин, в основному вен, що нагадують синуси. Їх виділяють як венозні форникальні сплетення.

Ще раз відзначаємо, що накопичення сечі і спорожнення від неї чашечки відбувається в дві фази: систоли (триває від 2 до 4,5 сек.) і діастоли (триває 10-15 сек.). При цьому м'язові волокна чашечки, що мають еліпсоїдну будову, скорочуються як би по спіралі, функціонуючи таким чином, що зворотнього затікання сечі не відбувається. Чітка долькова структура нирки має місце у людини лише у 83%. Проводячи економні хірургічні резекції доцільно орієнтуватись на екскреторний апарат нирки, розрізняючи ниркові сектори, ниркові сегменти і ниркові субсегменти. В основу виділення ниркового сектора є наявність великої ниркової чашечки з належними їй малими нирковими чашечками, нирковими сосочками і пірамідами. Секторальними судинами є артерії III порядку галужень і відповідні їм вени. Зазвичай є два сектори.

Наступний орган, з яким ми зустрічаємося є сечовід (ureter).

Він розташовується поза очеревиною (екстраорганно), внаслідок чого будова органу наступна: внутрішньою оболонкою є слизова оболонка, середньою – м’язова. Причому м’язи представлені двома шарами: поздовжнім і циркулярним. Встановлено, що частина волокон обох шарів переплітається між собою, ближче до сечового міхура зберігається лише поздовжній шар. Там знаходиться також велика кількість спіралевидних пучків, розташованих в різних напрямках. Зовнішній шар органу – адвентиціальна оболонка.

Сечовід (ureter) лежить на передній поверхні великого поперекового м’яза (m. psoas major), опускається в малий таз (pelvis minor) на рівні крижово-клубового зчленовування (articulation sacroiliaca). У чоловіків сечовід стикається з верхівкою пухирчастої залози (glandula vesiculosa), а у жінок розташовується позаду яєчника (ovarium), недалеко від шийки матки (cervix uteri), підходячи до передньої стінки піхви (paries anterior). Крім того, у жінок яечникова вена (vena ovarica) і сечовід (ureter) на значному протязі мають загальну сполучнотканинну оболонку. При вагітності, коли відбувається варикозне розширення судин малого тазу і застій крові в них, діаметр яєчникової вени збільшується. Це може призвести до здавлення сечоводу, порушення відтоку сечі від нирки. Захворювання це носить назву «Синдром правої яечникової вени». Властиві сечоводу новонароджених більш звитий хід і складчастість слизової оболонки до кінця першого року життя дещо згладжується.

Довжина його залежить від типу статури і коливається від 25 до 28 см, причому правий сечовід зазвичай коротше лівого на 1-2 см через те, що і відповідна нирка лежить нижче лівої; діаметр коливається в межах 0,5 см. Описано випадок, коли у жінки 36 років було п'ять нормально функціонуючих сечоводів, дренувавших сегменти ниркової паренхіми. Сечовід впадає в сечовий міхур. По розташуванню сечовід ділять на три частини: pars abdominalis, pars pelvina, pars intra-muralis. Крім того, в кожному сечоводі розрізняють по три фізіологічні звуження у місці переходу ниркової миски (pelvis renalis) в сечовід, в місці його перехресту з клубовими судинами і при впаданні в сечовий міхур.

Фізіологічні звуження в різних відділах сечоводу.

1-в ділянці переходу ниркової миски в сечовід; 2-в ділянці перехресту сечовода з клубовими судинами; 3-в тазовому відділі сечовода; 4-над місцем проходження сечовода стінки сечового міхура. В даний час велике функціональне значення надається ділянці ниркової миски і прилеглого відділу сечоводу. Ця ділянка – уродинамічна секція, виділяється як проксимальний цистоїд. У проміжках між цистоїдами розташовуються так звані фізіологічні сфінктери, де для стінок сечоводу характерна наявність кавернозноподобних утворень. Заповнення їх кров'ю за типом гідравлічних жомів сприяє закриттю просвіту органу. Сеча по сечоводу рухається перистальтично. Хвилі перистальтики починаються в ділянці ниркової миски; виділення сечі в сечовий міхур носить пульсуючий характер. Збільшення просвіту певної ділянки сечоводу створює негативний тиск по відношенню до вищерозміщеного сегменту. Завдяки цьому сеча із зони високого тиску легко поступає в зону низького; тобто «сечовід відсасує сечу з проксимальных відділів».

У новонароджених м’язи сечоводу виражені слабко, у немолодих – атонічна.

Сечовий міхур (vesica urinaria) вдає із себе видозмінену трубку. Його стінка складається з трьох оболонок: слизової оболонки (tunica mucosa), м’язової (tunica muscularis) і серозної (tunica serosa), а також підслизового прошарку (tela submucosa) і підсерозного прошарку (tela subserosa).

У органі розрізняють: дно (fundus vesicae), розташоване знизу і звернене до промежини, тіло (corpus vesicae) і направлену догори верхівку міхура (apex vesicae). Є також шийка міхура (cervix vesicae) – частина дна органу, що звужується переходить в сечівник (urethra).

Сечовий міхур (vesica urinaria) фіксують наступні утвори: 1) тазова діафрагма, 2) lig. vesico-umbilicale, 3) зв'язки — ligg. pubovesicalia, puboprostatica. У чоловіків дно міхура зв'язане з передміхуровою залозою (prostata).

У новонароджених сечовий міхур лежить в черевній порожнині вище за таз; тільки з віком відбувається опущення органу. У дітей він має веретеноподібну форму. Ємкість органу у новонароджених дорівнює 50 см3, до 3 років – 180, до 8 – 250, у дорослих до 750 см3. На тілі померлої людини і у живої людини ємкість сечового міхура можна роздути до декількох літрів, що іноді і робиться при промиванні цього органу або за деякими клінічними показами. Оскільки сечовий міхур призначений не тільки для накопичення, але і подальшого вигнання сечі, то м’язи його стінки мають не два, а три шари. Зовнішній шар м'язової оболонки поздовжній, середній – коловий, внутрішній, як і зовнішній – поздовжній. Проте шари переходять один в іншій, розташовуються у вигляді петель, і тому відокремити їх один від одного неможливо. Середній шар звужується у шийки міхура, де під слизовою оболонкою залягає сфінктер завтовшки до 1 см. Крім того, частина м'язових волокон бере участь у формуванні петлі м’яза-випорожнювача міхура (m. Detrusor vesicae), що охоплює з усіх боків початкову частину сечівника (urethra). При заповненому міхурі петля як би тягнеться вниз і закриває вихід з органу; при розслабленні петлі вихід свобідний. Вигнанню сечі сприяють також м'язи передньої черевної стінки. Проходячи через стінку сечового міхура кінцеві відрізки сечоводів окутані м'язовими волокнами у вигляді спіралі, що відгалужуються від м'язових шарів міхура. Є спостереження, що поздовжньо орієнтовані волокна міхура і сечоводів продовжуються в ділянку трикутника міхура. Тому у момент скорочення м’яза-випорожнювача міхура вони стискуюють гирла сечоводів. Крім того, при скороченні відбувається ще і вивертання країв гирл в його ж просвіт. Вважають, що інтрамуральний і підслизовий сегменти нижнього кінця сечоводу в ділянці їх з'єднань з сечовим міхуром функціонують як клапан. Це, як і розташування сечоводів під кутом (криво) в стінці міхура, перешкоджає зворотньому закиданню сечі.

Чоловічий сечівник (urethra masculina), являє собою трубку, завдовжки 18-20 см, що призначена для виведення сечі та сперми. В ньому розрізняють:

- внутрішньостінкову частину (pars intramuralis), або ще називається як передпередміхурова частина (pars preprostatica). Ця частина чоловічого сечівника починається внутрішнім отвором (вічком) сечівника (ostium urethrae internum), я у спорожнілому сечовому міхурі має лійкоподібну форму і називається внутрішнім накопичувальним отвором сечівника (ostium urethrae internum accipiente). Наповнення сечового міхура призводить до розтягнення його шийки, а це є внутрішній еваківний отвір сечівника (ostium urethrae internum evacuante), який при цьому підіймається і внутрішньостінкова частина сечівника стає довшою на 20%.

- передміхурова частина (pars prostatica). Вона пронизує передміхурову залозу зверху вниз та ззаду наперед. Це найширша частина сечівника і має довжину біля 3 см. З обох боків від отвору передміхурової маточки (ostiumutricularis prostaticus), яка знаходиться на верхівці сім’яного горбка (colliculus seminalis), розміщені два отвори сім’явипорскувальних проток.

- проміжна (перетинчаста) частина (pars intermedia; membranacea) є найвужчою та найкоротшою частиною сечівника (довжина 1,5 см). Простягається від верхівки передміхурової залози до цибулини статевого члена, проходячи сечостатеву ділянку промежини. Колові волокна м’язів цієї ділянки формують зовнішній м’яз-замикач сечівника (m. sphincter urethrae externus).

- губчаста частина (pars spongiosa) є найдовшою частиною чоловічого сечівника і має довжину 15-16 см. Має такі розширення: у цибулині статевого члена, у головці статевого члена та поблизу зовнішнього отвору сечівника (ostium urethra externum) і зветься човноподібною ямкою (fossa navicularis).

Розвиток органів сечової системи

В онтогенезі сечостатевої системи людини повторюються етапи філогенезу.

Нирка розвивається з мезодерми у вигляді трьох парних закладок, які послідовно змінюють одна одну:

- пронефрос (переднирка) ;

- мезонефрос (первинна нирка);

- метанефрос (остаточна нирка);

Пронефрос (синоніми: переднирка, передня нирка, головна нирка) закладається на     3-му тижні ембріонального розвитку і складається з 5-8 канальців. Ці канальні існують лише 40-50 годин, а потім редукуються. Але вивідний протік пронефроса зберігається і стає протоком для наступної генерації нирки – мезонефроса.

Мезонефрос (синоніми: первинна нирка, тулубна нирка, Вольфове тіло) починає розвиватися на кінець 3-го тижня і має 25-30 канальців з утворенням ниркового тільця (капсула і клубочок). Другим кінцем канадець відкривається у вивідний протік переднирки, який стає протоком первинної нирки і називається мезонефральним або Вольфовим протоком. Мезонефрос функціонує у ембріона людини протягом перших двох місяців внутрішньоутробного розвитку. На кінець 2-го місяця відбувається часткова редукція канальців мезонефроса і первинна нирка припиняє свою функцію.

Остаточна нирка (синоніми: метанефрос, постійна нирка, тазова нирка) формується у ембріона людини на 2-му місяці розвитку каудальніше мезонефроса в тазовій ділянці з двох джерел:

1. Метатанефрогенної бластеми (тканини);

2. проксимального кінця сечовивідного виросту (метанефричний дивертикул).

З метанефрогенної бластеми формується нефрон, коркова і мозкова речовина нирок. Метанефрогенна тканина спочатку концентрується біля, зростаючої в неї, сечовивідного виросту, який вростає в неї. В процесі росту і розгалуження сечовивідного виросту (метанефричного дивертикула) його проксимальний кінець розширюється, перетворюючись в зачаток ниркової миски (лоханки), ниркових чашочок в збірних (сечових) трубочок. Останні, разом з розгалуженням, обростають метанефрогенною тканиною, за рахунок якої формуються ниркові канальні (канальні нефрона). Починаючи з 3-го місяця ембріонального розвитку остаточна нирка заміняє собою первинну нирку. Розвиток остаточної або постійної нирки закінчується лише після народження. В процесі розвитку постійної нирки відбувається ніби сходження нирки в ділянку попереку за рахунок нерівномірного росту сегментів тіла. Із сечовивідного виросту мезонефрального протоку формується сечовід. Каудальний кінець сечовивідного виросту відокремлюється від мезонефрального протоку і відкривається в ту частину сечового міхура, яка розвивається з каудального відділу мезонефральних протоків.

Формування сечового міхура. Закладка сечового міхура у 7-ми тижневого зародка зв’язана з перетворенням клоаки, алантоїса (сечового мішка) і каудальних відділів мезонефральних протоків. У результаті випинання заднього кінця кінцевої первинної кишки утворюється алантоїс і клоака. Клоака поділяється лобовою (фронтальною) перегородкою (уроректальною складкою) на передній відділ (вентральну частину), що носить назву сечостатевої пазухи (синуса), частина якої іде на формування стінки сечового міхура, і задній (дорсальний), що утворює пряму кишку.

Майже одночасно з поділом клоаки на дві частини розривається клоакальна мембрана, і обидві частини клоаки відкриваються назовні незалежно одна від одної. Отвір, що веде в пряму кишку, стає задньопрохідним отвором (анусом), а отвір, що веде в сечостатевий синус – сечостатевим отвором.

З сечостатевою пазухою з’єднаний алантоїс (сечовий мішок), мезонефральні і параиезонефральні протоки. Проксимальна частина алантоїса сильно розширюється і утворюється сечовий міхур. Слід пам’ятати, що шийка сечового міхура сформована з тканини клоаки. З верхньої частини алантоїса утворюється сечовий хід (urachus) який потім перетворюється у фіброзний тяж – середню пупкову зв’язку.