Загальне вчення про м’язи

 

 

 

План лекції

1. Розвиток м’язової тканини
2. Класифікація м’язів
3. Допоміжний апарат м’язів
4. М’язи голови: класифікація і функція
5. М’язи шиї: класифікація і функція
6. М’язи тулуба: класифікація і функція
7. М’язи кінцівок: класифікація і функція
8. Пахвинний канал

Зміна форми організму або його частини, а також здатність до переміщення виконується м’язовою тканиною, яка складається із скелетних (поперечно-смугастих), гладкої і серцевого м’язів і характеризується збудливістю, провідністю і скоротливістю. Властивість скорочення є не тільки в тваринному світі, а і в деяких рослин (мімоза, що захоплює комах у мікроорганізмів) і одноклітинних (коливання джгутиків, амебоїдний рух). В організмі високоорганізованих тварин скорочення виконується не тільки спеціалізованою м’язовою тканиною, а і окремими клітинами і їх частинами, наприклад мітохондріями, ядрами, цитоплазмою і другими субмікроскопічними структурами.

                    Суть м’язового скорочення полягає не тільки в пересуванні (в русі), що в елементах, які скорочуються найбільш продуктивно перетворюється хімічна енергія в механічну роботу.

                    Багаточисельні життєві процеси в клітинах, робота всіх систем організму – все це різні форми руху. Рух виробляє процеси, що проходять в ЦНС. Характерним є те, що починаючи з ранніх стадій ембріогенезу встановлюється зв’язок нервової клітини протязі всього життя. Ще в 1963 році, на зорі розвитку вчення про рефлекс, І. М. Сєченова писав «Вся нескінченна різноманітність зовнішніх проявів мозкової діяльності зводиться до одного лише явища – до м’язового руху. Тому однією з умов існування організмів є їх переміщення з ціллю живлення, різноманітної трудової діяльності.»

                    В складному процесі руху приймають участь не тільки м’язи, а і всі органи людини, хоча б безпосередніми виконавцями рухів являються кістки, суглоби, м’язи з нервовими закінченнями та судинними зв’язками.

                    З механічного боку руховий апарат суміщає в собі двигун, як перетворювач енергії і робочу машину. Вивченням утвореної енергії в м’язах займається біохімія. Вивчення рухового апарату, як робочогої машини є частиною біомеханіки. Будова рухового апарату являється предметом анатомії. Відомий ботанік К. А. Тімірязєв, аналізуючи відношення і значення різних частин рослин вигукнув: «Лист – це є рослина.» Фізіолог Соловйов сказав, - «М’язи – це є тварина, м’язи зробили тварину твариною, м’язи зробили людину людиною!»

                    Міологія – вчення про м’язову систему, активну частину опорно-рухового апарату. М’язова робота, яка виконується організмом супроводжується зміною діяльності багатьох органів і систем. Змінюється кровообіг, робота серця, дихання, діяльність нирок, потових залоз, залоз внутрішньої секреції, центральної нервової системи. М’язова робота викликає перерозприділення крові від внутрішніх органів до м’язів. Знання анатомії м’язової  системи, будови м’язів, їх топографія, взаємовідношення між собою і складними органами, судинами, нервами і скелетом мають надзвичайно велике значення в практичній медицині – особливо в травматології, ортопедії, відновлювальній і реконструктивній хірургії. М’язова тканина широко застосовується при закритті вроджених і набутих гриж, лікуванні нерухомості в суглобах (при анкілозах), коли між роз’єднаними суглобовими поверхностями вставляється м’язовий прошарок, попереджуючий повторне анкілозування суглобу. М’язовий шматок, викроєний із діафрагми підшивається до серця в місці інфаркту і стає додатковим джерелом кровопостачання серця в інфарктній ділянці.

                    В ортопедії з успіхом проміняють пересадку одного м’язу на місце втраченого другого для встановлення функції кисті і стопи при вроджених вадах їх розвитку.

                    Особливо важливі знання анатомії і фізіології м’язової системи в розробці методів в ділянці фізичного виховання і спорту.

                    Тісні взаємовідношення м’язів, скелету і нервової системи забезпечує їх взаємний вплив одне на одного і дозволяє судити про типічний і фізичний розвиток індивідуума.

                    У новонародженого м’язи мають структуру і форму як і у дорослого. З віком ріст м’язів в довжину проходить відповідно росту скелету. При цьому менш інтенсивний ріст м’язової маси спостерігається в перший рік життя, коли дитина ще не почала ходити. Маса м’язів в цей період складає всого 16% ваги тіла.

                    Збільшення рухової активності приводить не тільки до подовження м’язів, а до збільшення кількості м’язових волокон, діаметру м’язів. У дорослих в середньому маса м’язів по відношенню до маси всього тіла близька 30%, у тренованих людей – 35-40%, у спортсменів – 40-45%, а в окремих осіб – до 50%.

                    Причому м’язова маса кінцівок складає 80% загальної ваги м’язів, із них 50% - нижні кінцівки і 30% - верхні.

                    Історичний шлях виникнення і розвитку м’язової тканини становить для науки значний інтерес, так як він дозволяє прослідкувати появу скорочувальних елементів і структур, які забезпечують пересування тварин у просторі, ускладнення їх структури в процесі удосконалення організаціх живих істот на різних ступенях еволюційної драбини, взаємозалежність, взаємообумовленість апарату локомоції від умов проживання, характеру добування їжі навколишнього оточуючого середовища.

                    Загальновідомо, що скоротливість це одна із властивостей живої протоплазми на основі якої розвинулось три форми руху: амебоїдний, миготливий і м’язовий. М’язовий рух найбільш диференційований і притаманний спеціальним клітинам і волокнам.

                    У одноклітинних організмів протоплазма не тільки здійснює функцію обміну речовин і живлення, а й володіє подразливістю і скороченням.

                    У багатоклітинних організмів в результаті диференціації клітин і тканин виділяються спеціальні клітини, спроможні відповідати на подразнення руховими реакціями. Вони встановлюють зв’язок з нервовими клітинами. Так, у кишечнопорожнинних можна виділити епітеліально-м’язові клітини, в яких зовнішня частина – епітеліальна, внутрішня – м’язова, здатна до скорочення. В одній і тій же клітині суміщається покривна, сприймальна та скорочувальна функції. У більш високоорганізованих організмів (плоскі черви) м’язові волокна повністю відокремлені від епітелію і формують гладко-м’язові шари тіла.

                    Поперечносмугасті м’язові волокна вперше з’являються у головних молюсків. Це дозволило виділити у всіх класів тварин соматичну (поперечносмугасту) мускулатуру, зв’язану з опорно-руховим апаратом і вісцеральну, гладку, яка приймає участь в побудові кровоносних судин і м’язових оболонок внутрішніх органів.

                    Обидва види м’язової тканини мають особливу іннервацію. Цей зв’язок встановлюється при відокремленні м’язових елементів і зберігається як функціональна нервово-м’язова одиниця – нейротом, де м’яз являє собою кінцевий виконавчий орган. Завдяки нервово-м’язовим зв’язкам можна простежити за переміщенням і розвитком окремих м’язів (діафрагма).

                    М’язова тканина, як і нервова, відрізняється особливою активністю: обоє вони поєднані спільністю походження. Наприклад, у кишково-порожнинних м’язові і нервові клітини походять з ектодерми. У вищих тварин ці тканини розвиваються із зародкових листків (м’язи із середнього зародкового листка).

Гладка мускулатура. Походить із мезодерми. На різних стадіях розвитку, навкруги епітеліальних вистілок кишкової трубки, судин, сечовивідних шляхів, концентруються блукаючі мезенхімічні клітини. Потім ці нагромадження клітин витягуються в напрямі прикладання сили їх скорочення. На 6-7 тижні в цитоплазмі клітин з’являються волокна – мікрофібрили скорочувальні елементи. До 9 тижня м’язи клітини набувають характерної веретеноподібної форми. Ця мускулатура працює повільно, але постійно, все життя. Ці м’язи не володіють великою силою, але при певних умовах сильно розвинуті. Регулює їх діяльність вегетативна нервова система. Вони не підкоряються вольовим наказам, тому їх не можна скорочувати і розслаблювати самостійно.

                    Гладка мускулатура знаходиться в стінках судин і внутрішніх органів (травний тракт, сечові, статеві шляхи, дихальна система і др.), вона має різну будову і походження. Основна її частина розвиваєть з мезенхіми. Гладкі м’язові клітини мають веретеноподібну, інколи з відростками, форму, овальне чи палочковидне ядро. В протоплазмі знаходиться скорочувальний апарат у вигляді міофібрил, які йдуть паралельно довжині клітин. Зовні в кожній клітині знаходиться оболонка фібрилярной будови і з допомогою її клітини з’єднуються одна з одною.

Поперечно-смугасті – скелетні м’язи розвиваються і диференціюють із мезодерми, в яких розглядають дорзальний відділ, шийку і вентральний відділ. Дорсальний відділ мезодерми на третьому тижні ембріонального розвитку диференціюється на соміти, мішковидні утвори, спинні сегменти, які включають міотоми, склеротоми і дерматоми. На кінець 6 тижня формується 43-44 пар сомітів, 1-3 пари вушних, 3-5 потиличних, 8 шийних, 12 грудних, 5 поперекових, 5 крижових, 4 куприкових.

                    Невдовзі в соміті з’являється порожнина, яка ділить його на медіальну і латеральну пластинки. Із латеральної пластинки утворюється дерматом, а з медіальної – верхня частина міотома і нижня – склеротом, які стають джерелом утворення скелетних м’язів, волокнистої сполучної тканини, хряща і кістки.

                    Міотоми із дорсальної частини ембріону розростаються у вентральному напрямі, проникаючиміж шкірою і соматоплеврою, яка обмежує загальну порожнину тіла (coelom). Вони утворюють первинні метаметричні закладки на спинній і черевній стороні зародка. Із дорсальної частини міотомів обмежені від вентральних сполучнотканною перегородкою, яка пізніше перетворюється в фасцію. Первісно міотоми на кожній стороні відділяються один від одного поперечними сполучно-тканинними перегородками (miosepta).

У нижчих вони зберігаються все життя (короткі м’язи хребта), міжреберні м’язи. В цей період в міотом вростають гілки  однойменного спинномозкового нерва, відповідного нейротома. Відповідно діленню міотома на дві частини від нерва відходять дві гілки, які входять до них. Сусідні міотоми можуть зростатись, але кожний із них утворює нерв, який відноситься до нього і м’яз таким чином стає руховою частиною спинномозкового нерва.

                    М’язи голови і частина м’язів шиї розвиваються із мезодерми жаберних дуг та інервуються відповідними черепно-мозковими нервами. Потиличні міотоми разом з передніми тулубними міотомами звичайно утворюють шляхом вентральних відростків особливу піджаберну мускулатуру, або під’язикову, що лежить під вісцеральним скелетом. За рахунок цієї мускулатури утворюються м’язи язика, які іннервуються під’язиковим нервом. Останні під’язикові м’язи є похідними вентральної мускулатури і інервуються передніми гілками спинномозкових нервів.

                    Мускулатура кінцівок походить від вентральної мускулатури тулуба і отримує свої нерви із вентральних гілок спинномозкового нерва за допомогою плечового, поперекового і крижового сплетень.

                    На кінець четвертого і початок п’ятого тижня ембріонального розвитку на бокових поверхнях тіла на межі стикання сегментованої і несегментованої мезодерми локалізуються парні вирости кінцівок. У нижчих тварин в цьому місці знаходиться єдина бокова складка з якої в майбутньому утворюються плавці.

                    Складна диференціація м’язів кінцівок пояснюється функцією їх перетворених в складні важелі, які виконують різні види руху. Частина м’язів з появою кінцівок і локалізацією жаберного апарату втрачають свій попередній початок і прикріплення і переходять в інші місця, а разом з ними переміщуються нерви.

                    В цьому плані м’язи діляться на три групи:

                    I – м'язи, які переміщуються з тулуба на кінцівки – трункофугальні (truncus стовбур, тулуб; fugo – примушують тікати);

                    II – м'язи, які переміщуються з кінцівок на тулуб – трункопетальні м'язи (peto – простую);

                    III – м'язи, які розвиваються на тулубі і залишаються на своєму місці, утворюють місцеву туземну аутохтонну мускулатуру. Прикладом є хребетна мускулатура.

                    На основі інервації завжди можна відрізнити аутохтонну мускулатуру від зміщених в цю ділянку м'язів – приблуд (заброд, прихідців).

Мезенхіми клітини міотому на різних стадіях ембріонального розвитку мають велике єдине ядро, але по мірі розвитку виникає багато ядер: у дорослого до 120. Тільки на УІ-УП місяці внутріутробного розвитку м'язові волокна заповнюються міофібрилами і ядра займають периферичне положення, більш чітко видно смугастість. Під мікроскопом волокна скелетних м’язів здаються розкресленими поперечними, світлими і темними смугами, звідки і їх назва поперечносмугасті

 

 

                    М'яз побудований із окремих волокон, або міонів. Останні міняють свій об'єм в процесі функціонування. Довжина від 150 мкм до 2 см, а по деяких даних до 50 см. М'яз росте за рахунок стовщення м'язових волокон. У новонароджених діаметр волокон 7-8 мкм, в 2 роки - 10-14 мкм, в 5 років - 15-20 мкм, у дорослого - 10-100 мкм. Працюючий м'яз швидко збільшується в діаметрі. Кожне волокно складається з фібрил, завтовшки 1-2 мкм, які складаються з протофібрил діаметром 20 нм (нанометрів), які відповідають за скорочувальну функцію. Міофібрили знаходяться в малодиференційованій саркоплазмі, яка має ядерно-протоплазматичні утвори.

Розрізняють білі і червоні м'язові волокна. В білих волокнах відносно менше саркоплазми, але є більше міофібрил, вони скорочуються швидше, але з меншою силою. Червоні волокна скорочуються повільно і з більшою силою. Кожне м'язове волокно оточено сарколемою, яка являє собою апарат волокон. Сарколема зв'язана з ендомізієм, що складається із сполучнотканинних волокон, які продовжуються в сухожилки. Волокна об'єднуються в пучки першого порядку, які покриваються перимізієм (peremisium internum), Останні об'єднуються в пучки другого порядку, які покриваються зовнішнім перимізієм (peremisium externum), який контактує з фасцією. При скороченні м'язових волокон зміщується сарколема, яка знаходиться в зв'язку з сполучнотканинними оболонками м'язових пучків, які натягують сухожилки і викликають рух.

                    Міофібрили в своєму складі мають повторні елементи, які називаються саркомерами, їх довжина 2-3 мкм, в кожному саркометрі розрізняють густу смугу з подвійним заломленням променя і менш густу смугу. Саркометр складається із антитозних і міозинових білкових ниток, розміщаних в оприділеному порядку.

                    В формуванні м'язових волокон приймають участь розчинні білки, які складаються з ферментів гліколізу і міоглобіну, нерозчинні білки - актин і міозин, які зараз приймають участь в побудові саркомерів міофібрил. Рахується, що процес скорочення полягає в зближенні ниток актину, які просковзують між волокон міозину.

Студитський вказує, що поперечна смугастість м’язів залежить від специфічного мембранного апарату саркомерів, а не від білкових компонентів міофібрил. Тінховим описані в межах м'язів так звані вузли скорочень, які приймають участь в регуляції скорочувальної функції. Міофібрилам в їх межах властиво скорочуватись інтенсивно і розслаблюватись, ККД скелетних м'язів 60%, а ККД рухового апарату людини 25-30 %. Для порівняння ККД двигуна внутрішнього згорання рівно 35%.

                    Поперечно-смугасті м'язи волокна об'єднані з допомогою сполучнотканинних оболонок (ендомізію, зовнішнього і внутрішнього перемізію в окремі м'язи (musculus). Скелетні м'язи - органи, в склад яких входять попоречно-смугасті м'язові волокна, сполучна тканина, кровоносна, лімфатичні судини і нерви. Оболонки м'язів приймають участь в формуванні сухожилків, м’язи мають різноманітну форму і величину, в них вивчають будову і зв'язок з кістками. В них розрізняють тіло (corpus), що складається з м’язових волокон і сухожилок (tendo), із сполучно-волокнистої тканини, які приростають, до кістки, кожен м'яз має початок і кінець (origo insercio). Сухожилок складається із міцних сполучнотканинних волокон, що з'єднують м'язи з кісткою.

                    М’язи розрізняються по формі, по напряму волокон, по функції, по відношенню до суглобів, по положенню. По формі розрізняються довгі, короткі та широкі. Довгі і короткі часто всього веретеноподібної форми. Мають 1-2-3-4 головки, звідки Їх назва двоголовий, трьохголовий, чотириголовий, двочеревцевий. У людини зустрічаються і другі форми: квадратні, тригранні, ромбовидні, пірамідальні, зубчасті, камбаловидної форми м'язи.

                    За напрямком волокна розрізняють: прямі, косі, поперечні, круглі. Якщо косі волокна приєднуються до сухожилка а одної сторони, то виходить так званий одноперий м'яз (m. unipenatus) з двох сторін двоперий (m. bipenatus) Особливе відношення волокон до сухожилка спостерігається в напівсухожилковому (m. semitendinosus) напівперетинчастому (semimembranosus) м'язах.

                    По функції м’язи діляться:

                    І.Згиначі (flexores)

                    2.Розгиначі (extensores)

                    3.Відвідні (abductores)

                    4.Привідні (adductores)

                    5.Обертачі (rotatores)

                    6.Пронатори (pronatores)

                    7. Супінатори (supinatores)

                    8 М'язи стискачі (sphincteres)

                    9. Підіймачі (levatores)

                    10. Опускачі (depressores)

По відношенню до суглобів, односуглобові, двосуглобові, багатосуглобові. По положенню розрізняють: поверхневі, глибокі, зовнішні, внутрішні, латеральні, медіальні м'язи. По відносній величині: великі, малі, довгі, короткі. Деякі м'язи названі по нетипових ознаках: різцеві, близнюкові м’язи.

                    До допоміжного апарату м'язів відносяться: сухожилки, фасції, міжм'язові перетинки, синовіальні піхви сумки, сесамовидні кісточки блоки.

                    І. Сухохилки: сухожильні розтяги (апоневрози), колір білий, блискучий, або ледь з жовтим відтінком. Розглядають як структуру, призначену для пасивної тяги, передачі тиску м'язового черевця. В зв'язку з цим вони дужо міцні. Наприклад, при звичайній ході ахіловий сухожилок витримує навантаження 290 кг, при статичному навантаженні - 470 кг, динамічному - 657, в особливих ситуаціях - 930 кг. Ця міцність сухожилків позволила північно-американським індійцям підвішувати юнаків на ременях, протягнутих крізь сухожилок. Робилось це, щоб розжалобити духів.

                    2.Фасції (fascia) пов'язка, бинт являють собою напівпрозорі структури, які утворюються за рахунок сполучнотканинних оболонок м'язів, формуючи футляри для останніх і обмежуючи окремі групи м'язів і судиннонервові пучки. При виникненні вогнища запалення обмежують його, виконуючи роль біологічного бар'єру і перешкоджають їх розповсюдженню запального ексудату. Зростаючись із стінками судин, що в них проходять, вони перешкоджають їх спаданню. В деяких місцях фасції, потовщуючись, утворюють сухожильні дуги (arcus tendineus), В. В. Кованов рахує фасції одним із компонентів м’якого остову людського тіла, істотно доповнюючим в плані опори кістковий апарат. Фасції розміщуються в межах максимально можливого зміщення і збільшення об'єму органу. Зростаючись з кістками, хрящами, апоневрозом вони не дають зміщуватись м'язу, Саме тому Ч.Ї.Пірогов признавав участь фасції в опірних і локомоторних функціях і признавав їх футлярну будову. Фасції бувають поверхневі і глибокі.

                    3. Міжм'язові перегородки (septa intermuscularia) утворені за рахунок сполучнотканинних пластинок, які знаходяться між м'язовими групами. Вона служить початком для м'язових пучків.

                    4. Синовіальні піхви (vaginae synoviales) зв'язані з сухожилками м'язів. Вони добре розвинуті в тих місцях де є тертя. В них розрізняють вісцеральний листок, висланий синовіальним шаром (Camine visceralis) і парієтальний листок (lamineparietalis). В проміжку між ними знаходиться синовіальна рідина. Вісцеральний листок зв'язаний з сухожилком, а парієтальний - з кістками і зв'язками. В місці переходу утворюється брижа (mesotendineum).

                    5. Синовіальні сумки (bursae synoviales) зустрічаються між м'язами і сухожилками недалеко від місць прикріплення.

                    6. Фіброзні канали (canals fibrosus) обмежені зв'язками і стовщені фасціями названими утримувачами (retinaculum). Вони розміщуються в місці найбільшого тиску сухожилку на навколишню тканину і формують широкі канали для сухожилків м'язів.

                    7. Сесамовидні кісточки (ossa sesamoidea) мають різноманітну величину, представляють собою капсульні тіла, які походять із синовіальної оболонки. Зустрічаються в товщі деяких сухожилків в місцях прикріплення. Вони збільшують кут підходу сухожилка до кістки.

                    8. Блоки м'язів (trochlea muscularis) виникають в тих випадках, коли сухожилки змінюють напрям, спираючись на кістку, фіброзну тканину. Перекидаються як ремінь через блок, Поверхні, які труться біля кісткового блока покриті шаром хряща. Є слизова сумка.

                    При скороченні м'яза проходить Його вкорочення і зближення двох точок, до яких він прикріплений, із цих двох точок рухомий пункт прикріплення (punctum mobile) притягується до нерухомого (punctun fixum) і проходить рух. Необхідно, однак, відмітити, що місце початку м'яза і місце прикріплення умовні, так як лише на кістці прийняте за нерухоме для одного м'яза при одних рухах, при переміні опори тіла в випадках других рухів стає рухомою, а рухома - нерухомою. Наприклад, м'язи, які беруть початок на плечовому поясі. Роботу рухового апарату вивчає наука біомеханіка.

                    Біомеханіка - це наука про закон механічного руху в живих системах (біосистемах). Діючи на кістку м’яз проводить тягу з відомою силою і переміщуючи тягар виконує механічну роботу.

                    Сила м'язів залежить від деяких факторів.

                    1. Чим більше волокон, тим м'яз сильніший, Другими словами сила м'язу пропорціональна площі його поперечного розрізу, Розглядають так званий анатомічний поперечник - лінія, яка проходить перпендикулярно довжині м'яза і фізіологічний розріз, який отримують із суми пучків волокон м'язів на поперечному зрізі, В ряді випадків вони співпадають, але звичайно другий більше першого. Підраховано, що на 1  м’язу припадає сила в середньому 10 кг. Б.О.Нікітюком запропоновано визначати силу м'язу, яка складається із відношення абсолютної сили по даним динамометрії до площі поперечного розрізу, дані про які можна отримати при ультразвуковій ехолокації.

                    2. Сила тим більша, чим більша площа опори м'язів на кістках, фасціях і других м'язах.

                    3. Від величини кута під яким відбувається функція.

                    4. Від ступеня збудження під впливом центральної нервової системи.

                    5. Від способу прикладання сили м'язів.

                    Кістки, які рухаються в суглобах під впливом м'язів утворюють в механічному плані важелі, тобто, якби найпростіші машини для переміщення тягарів. Важелем називається всяке тверде тіло, якому властиво виконувати обертові рухи навколо осі на плечі якого діють дві протилежні сили: рушійна сила (м’язове скорочення) і сила опору. В важелі розглядають точку опори і силу опори і точку прикріплення сили. Плечем важеля називають віддаль ній осі обертання до точки прикладання сили. Плечем сили називають коротку віддаль - перпендикуляр від осі обертання до вектора сили його продовження.

                    В залежності від розміщення рушійної сили і сили опору відносно осі обертання розглядають важелі І, II і III роду, або важелі рівноваги сили і швидкості.

                    Важіль першого роду обидві сили мають одинаковий напрям, а між ними знаходиться вісь обертання, це двоплечий важіль я віссю обертання як у ваг. Приклад: атлантопотиличне з'єднання і кульшовий суглоб на поперечній осі якого балансує тулуб.

                    Важіль другого роду (важіль сили) прикладання сил мають протилежний напрям. Рушійна сила діє на довге плече важеля, а сила опору на коротке. Цей важіль називається важелем сили.

                    Важіль третього роду, хоча і являється одноплечим важелем, його відмінність від важеля II роду заключається в тому, що сила діє на коротке плече, а сила опору - на довге, це важіль швидкості.

                    Такий чином м'язи виграють у швидкості, а програють у силі. Щоб підняти тягар а 10 кг в витягнутій руці м'язи руки повинні розвинути зусилля в 100 кг. П.Ф.Лесгафт розділив всі поперечно-смугасті м'язи в залежності від виконуваної роботи на сильні, або які називають статичні і спритні (динамічні).

                    Статичні м'язи відрізняються невеликою скоротливістю, малою амплітудою рухів, вони можуть довгий час виконувати грубу роботу великої сили, волокна їх часто розміщені косо. Для динамічних м'язів характерна швидкість рухів, вони скорочуються з великою напругою, але щвидко втомлюються, волокна їх розміщені паралельно. Так як статичні м’язи мають більш темну окраску, їх стали, називати червоними, а динамічні - білими. Слід сказати, що м'яз виконує роботу, починаючи з найменшого напруження. М'язова робота ділиться на динамічну і статичну. При статичній роботі частина м'язів, напружуючись, зрівноважує момент сили ваги, або силу опору, що буває при вирівнюванні і збереженні положення тіла і його частин. При цьому м'яз тільки напружується. При динамічній роботі рухи в суглобах відбуваються в результаті невідповідності м'язових і механічних сил.

                    Перечисленні роботи говорять, що в організмі е м'язи, які мають різну або одинакову анатомо-функціональну характеристику.

                    В зв'язку з цим, в функціональну анатомію введенні поняття про м'язи антагоністи і синергісти. Антагоністами називаються такі м'язи або групи м'язів одного суглобу, котрі при скороченні здійсняють тягу в протилежні сторони; другим словами одні – скорочуються, другі – розслаблюються. Це дозволяє їм виконувати плавні рухи.

                    М'яз одного суглобу, які здійснюють тягу в одному і тому ж напрямі і підтримуючи м'яз, що виконує основний рух, називаються синергістами. Функції антагоністів і синергістів можуть чергуватись. Наприклад, згинання-розгинання і відведення-приведення в променево-зап'ястковому суглобі. М’язам притаманний дуже енергійний обмін речовин, який ще більше підвищується при збільшенні роботи м'язів.

                    При цьому в м'язах збільшується приток крові по судинах. Підсилена функція мускулатури визиває покращання живлення і збільшення маси м’язів (так звана робоча гіпертрофія м’яза). Фізичні м'язи, зв'язані з різними видами праці і спорту, викликають робочу гіпертрофію тих м'язів, які виконують найбільше навантаження. Єдність рухової системи досягається функціональним об'єднанням кістки сухожилку м'язу, судин і нервових рецепторів в єдину цілісну систему.

                    Мінський фізіолог Аринчін говорить про те, що м'язи являються периферичними м'язовими серцями. В організмі людини нараховується більше 600 скелетних м'язів. в значить 600 периферичних сердець. Вони разом з другими екстракардіальними механізмами допомагають серцю, забезпечуючи рух крові по венозному руслу, без чого неможлива її циркуляція по зачиненій системі кровообігу і тепер зрозуміло, що згубний вплив гіпокінезії насамперед в тому, що бездіяльність знижує насосну діяльність скелетних м'язів. М'язи, які слабо і рідко скорочуються стають тільки утриманцями, тільки споживачами крові, а серце, не отримавши від них потрібної допомоги, надмірно напружується і передчасно зношується.

                    Через нервову систему зовнішнє середовище діє на рухову систему, яка перебудовуючись діє на зовнішню форму людського організму і його внутрішню структуру. Тому правильно дозований фізичний труд і вправи справляють гармонійний вплив на людину і являється одним із могутніх факторів цілющого впливу на його розвиток.

                    По мірі диференціації м'язів з віком, а також у осіб, які довгий час займаються спортом, в них збільшується кількість мілких пучків, зростає опора для скорочувальних елементів, їх стикання з кровоносними капілярами. Волокна лежать більш нещільно. Змінюються, як анатомічна будова, інколи, навіть відбувається спотворення їх. Праця робітника вимагає довгого перебування в одному положенні тіла, окремі види спорту також розвивають окремі групи м'язів. Ось чому для правильної гігієни праці і спорту потрібно універсальна гімнастика, яка сприяє гармонійному розвитку тіла людини.