Імунна система об’єднує органи і тканини, які забезпечують захист організму від генетично чужорідних клітин або речовин, що надходять ззовні або утворюються в організмі

Лекція:

«Імунна система».

 

 

Імунна система об’єднує органи і тканини, які забезпечують захист організму від генетично чужорідних клітин або речовин, що надходять ззовні або утворюються в організмі.

Органи імунної системи складаються з лімфоїдної тканини, яка є «робочою» паренхімою органів імуногенезу і виконують функцію охорони постійного стану внутрішнього середовища організму на протязі усього життя індивіда.

Вони виробляють імунокомпетентні клітини, у першу чергу лімфоцити, а також плазмоцити (плазматичні клітини), включають їх в імунний процес, забезпечують розпізнавання і знищення клітин, які проникли в організм або утворилися в ньому, а також інших чужорідних речовин, які несуть в собі ознаки генетично чужорідної інформації.

Генетичний контроль в організмі здійснюють популяції Т-В-лімфоцитів, які функціонують сумісно і за участю макрофагів забезпечують імунну реакцію в організмі.

Таким чином, імунну систему, згідно з сучасними даним, складають всі ті органи, які беруть участь в утворенні клітин, здійснюють захисні реакції організму, створюють імунітет – несприйнятливість до речовин, що володіють чужорідними антигенними властивостями.

Паренхіма цих органів утворена лімфоїдною тканиною, яка являє собою морфофункціональний комплекс лімфоцитів, плазмоцитів, макрофагів та інших клітин, що знаходяться в петлях ретикулярної тканини.

Лейкоцити (білі кров’яні тільця) складає група морфологічно та функціонально різноманітних формених елементів, що циркулюють у крові й беруть участь у захисних реакціях організму. Всі лейкоцити є ядерними структурами сферичної форми. Ці клітини мають здатність активно рухатись, що відбувається за допомогою псевдоподій (виростів цитоплазми), при цьому їх форма може змінюватись. Лейкоцити відіграють важливу роль у захисті організму від мікроорганізмів і чужорідних тіл, що проникають у кров або тканини. Якщо чужорідне тіло має малі розміри, то лейкоцити фагоцитують його і перетравлюють, розщеплюючи своїми ферментами. Крім того, лейкоцити беруть участь в утворенні імунних тіл.

Класифікація лейкоцитів базується на ряді ознак, серед яких провідною є наявність у їх цитоплазмі специфічної зернистості. На основі цієї ознаки всі лейкоцити поділяють на гранулоцити та агранулоцити.

Гранулоцити (зернисті лейкоцити) характеризуються наявністю в їх цитоплазмі специфічних гранул, що мають різне забарвлення (базофільне, оксифільне). Це, в свою чергу, дозволяє поділити гранулоцити на базофільні, оксифільні (еозинофільні) і нейтрофільні. У гранулоцитах є й інший тип гранул – неспецифічні, або азурофільні (забарвлюються азуром і є лізосомами). Ядра гранулоцитів звичайно сегментовані, менш зрілі їх види, що циркулюють у крові, мають паличкоподібне або бобоподібне ядро.

Нейтрофіли (нейтрофільні гранулоцити) – найбільш поширений вид лейкоцитів. Вони потрапляють у кров із червоного кісткового мозку, циркулюють у ній 6-10 год, потім мігрують у тканини, де функціонують протягом 1-2 діб.

Функції нейтрофілів полягають у знищенні мікроорганізмів і дрібних частинок, їх фагоцитозі і перетравленні. Вони здатні активно рухатись і мігрувати у вогнище запалення. Тому І.І.Мечніков назвав нейтрофіли мікрофагами. Цитоплазматичні гранули нейтрофілів поділяють на первинні і вторинні.

Базофіли (базофільні гранулоцити) – найменш чисельні серед лейкоцитів. Вони потрапляють у кров з червоного кісткового мозку, циркулюють у ній від 6 год до 1 доби, після чого мігрують у тканини. Базофіли менш рухливі порівняно з нейтрофілами, вони майже не здатні до фагоцитозу. Функція базофільних гранулоцитів полягає у синтезі та секреції біологічно активних речовин, таких як гепарин та гістамін, завдяки цьому вони беруть участь у регуляції процесу згортання крові та в алергічних реакціях.

Еозинофіли (еозинофільні гранулоцити) містяться в крові у невеликій кількості, утворюються у червоному кістковому мозку, звідки потрапляють у кров, циркулюють у ній 3-8 год. Після цього вони покидають кровоносне русло і розміщуються в тканинах (переважно в шкірі, слизових оболонках дихального, травного і статевого трактів), де функціонують.

Еозинофіли відрізняються від нейтрофілів дещо меншою рухливістю і слабшою фагоцитарною активністю, разом з тим вони беруть участь у захисних реакціях організму на сторонній білок, алергічних реакціях, у знешкодженні паразитів (гельмінти і найпростіші).

Агранулоцити (незернисті лейкоцити) не містять у цитоплазмі гранул, лише окремі клітини мають неспецифічні (азурофільні) гранули, а специфічні гранули відсутні. Їх ядро має звичайно округлу або бобоподібну форму. До агранулоцитів належать моноцити і лімфоцити.

Моноцити – найбільші серед лейкоцитів клітини, округлої форми. Вони утворюються у червоному кістковому мозку, звідки потрапляють у кров, де знаходяться від 36 год до 3-4 діб і є ще незрілими клітинами. У тканинах під впливом мікрооточення і стимулюючих факторів моноцити перетворюються у різноманітні види макрофагів. Тому моноцити належать до макрофагічної системи організму.

Функції моноцитів у значній мірі пов’язані з їх перетворенням у макрофаги після міграції із судин у тканини, хоча частково вони можуть реалізуватися і самими моноцитами ще до цього перетворення. До них належать:

1. Захист і внутрішньоклітинне перетравлення різних загиблих клітин, клітин, що старіють, постклітинних структур (в тому числі формених елементів крові), а також їх фрагментів.

2. Забезпечення реакцій неспецифічного захисту організму проти мікробів, пухлинних і заражених вірусами клітин.

3. Участь у специфічних (імунних) захисних реакціях.

Лімфоцити – один із основних видів лейкоцитів. Вони зустрічаються не лише у крові, їх особливо багато в лімфі. Джерелом розвитку лімфоцитів є червоний кістковий мозок і лімфоїдні органи, із яких вони потрапляють у кров і лімфу. Тривалість життя різних субпопуляцій лімфоцитів суттєво відрізняється і може бути від декількох годин до багатьох років.

Функції лімфоцитів:

1. Забезпечення реакцій імунітету – специфічного захисту від чужорідних і змінених власних антигенів. Лімфоцити є головними клітинами імунної системи.

2. Регуляція діяльності клітин інших типів в імунних реакціях, процесах росту, регенерації тканин.

Розміри лімфоцитів коливаються в широких межах. Виділяють три їх групи, які відрізняються за своїми морфологічними і функціональними особливостями: малі, середні і великі лімфоцити.

Малі лімфоцити – найчисельніша група. Їх вважають зрілими клітинами.

Середні лімфоцити в крові людини складають близько 10% усіх лімфоцитів. Морфологічно вони подібні до малих лімфоцитів, проте їх ядро світліше (містить менше гетерохроматину), цитоплазма займає відносно більший об’єм у клітині.

Великі лімфоцити у значній кількості зустрічаються лише у лімфоїдній тканині і відсутні у крові. Вони характеризуються відносно світлим (з переважанням еухроматину) ядром округлої або бобоподібної форми з чіткими ядерцями, великою слабобазофільною цитоплазмою з порівняно добре розвиненими органелами.

Залежно від виду імунних реакцій розрізняють Т-лімфоцити та В-лімфоцити.         Т-лімфоцити утворюються в тимусі і можуть у лімфовузлах та селезінці диференціюватися у Т-кілери (клітини-вбивці), які беруть участь в клітинному імунітеті – знищують генетично чужорідні клітини (трансплантовані, пухлинні); Т-хелпери і Т-супресори, які беруть участь у регуляції гуморального імунітету; Т-лімфоцити – клітини пам’яті, які зберігають інформацію про антиген.

 В-лімфоцити забезпечують гуморальний імунітет, здатні перетворюватись в ефекторні клітини – плазмоцити. При потраплянні в організм чужорідних речовин, антигенів, плазмоцити виробляють специфічні білки – імуноглобуліни (антитіла), які знешкоджують ці чужорідні агенти. В-лімфоцити живуть недовго (тижні, місяці) і становлять близько 20% усіх лімфоцитів крові.

До органів імунної системи належать:

1.     Кістковий мозок, в якому лімфоїдна тканина тісно зв’язана з кровотворною;

2.     Загрудинна залоза;

3.     Лімфатичні вузли;

4.     Селезінка;

5.     Скупчення лімфоїдної тканини у стінках порожнистих органів травної і дихальної систем (мигдалини, лімфоїдні вузлики червоподібного відростка і клубової кишки, окремі лімфоїдні вузлики). Ці органи ще називаються лімфоїднимим органами або органами імуногенезу.

В імунній системі розрізняють центральні органи і периферійні. До центральних належать: 1) загрудинна залоза, до складу якої входить лімфоїдна тканина; 2) кістковий мозок, який містить стовбурні клітини, що дають початок не лише клітинним елементам крові, але і лімфоїдної тканини органів імунної системи.

Топографія лімфоїдних органів.

1.     Так, мигдалини залягають у стінках початкового відділу травної трубки і дихальних шляхів (лімфоїдне кільце Пирогова-Вальдейера).

2.     Групові лімфоїдні вузлики (пейерові або лімфоїдні бляшки) клубової кишки розташовуються у стінці кінцевого відділу тонкої кишки, поблизу місця впадання клубової кишки в сліпу.

3.     Вузлики червоподібного відростка знаходяться поблизу границі двох різних відділів травної трубки: тонкої і товстої кишок.

4.     Поодинокі лімфоїдні вузлики розсіяні у товщі слизової оболонки органів травлення і дихальних шляхів для здійснення імунного нагляду на межі організму і зовнішнього середовища, представленого повітрям і вмістом травного тракту.

5.     Численні лімфатичні вузли лежать на шляху просування лімфи від органів і тканин у венозну систему. Чужорідний агент, що попадає в тік лімфи, затримується і знешкоджується в лімфатичних вузлах.

6.     На шліху току крові з артеріальної системи в систему ворітної вени, що розгалужується в печінці, лежить селезінка.

Загруднинна залоза, тимус (thymus) - це центральний орган імунної системи, який знаходиться у передній частині верхнього середостіння на рівні IV ребра за ручкою груднини. Позаду тимуса знаходиться серцева сумка.

Загруднинна залоза складається з двох асиметричних по величині часток (lobus) – правої (lobus dexter) та лівої (lobus sinister). Ці частки зрощуються між собою в середній своїй частині, або тісно стикаються на рівні середини. Нижня частина кожної частки розширена, а верхня звужена і нерідко верхні частки виступають в ділянці шиї у вигляді двозубої вилки (звідси і назва вилочкова залоза). Ліва частка цієї залози буває довшою від правої.

Ззовні загруднинна залоза вкрита волокнистою оболонкою (капсулою), від якої відходять перекладки (trabeculae), що розділяють частки на часточки загруднинної залози (lobuli thymi). Вони складаються з ретикулярних клітин, між якими знаходяться лімфоцити, які звуться тимоцитами. Часточки загруднинної залози (lobuli thymi) мають кіркову речовину загруднинної залози (cortex thymi) та мозкову речовину загруднинної залози (medulla thymi). Можуть бути додаткові часточки загруднинної залози (lobuli thymici accessorii). Основна функція загруднинної залози (thymus) – забезпечення визрівання та підтримання ефекторних (кілерних) і регуляторних (хелперних і супресорних) популяцій Т-лімфоцитів. Залоза бере участь в регуляції нервово-м’язової передачі, фосфорно-кальцієвого обміну, вуглеводного та білкового обміну, взаємодії з іншими ендокринними залозами (тому загруднинну залозу можна

Кістковий мозок (medulla ossium) одночасно є органом кровотворення та імунної системи і поділяється на червоний кістковий мозок (medulla ossium rubra) та жовтий кістковий мозок (medulla ossium flava). Загальна маса кісткового мозку у дорослої людини становить 2,5 – 3 кг (4,5-4,7% від маси тіла). Біля половини складае червоний кістковий мозок, інше – жовтий.

Червоний кістковий мозок (medulla ossium rubra) є єдиним у дорослої людини органом кровотворення та центральним органом імунної системи. Він містить ретикулярну тканину та гемопоетичні елементи, а також остеобласти і остеокласти. В ньому утворюються стовбурові клітини, які схожі до лімфоцитів за своєю морфологією, в процесі поділу дають початок усім форменим елементам крові, у тому числі і клітинам, що забезпечують імунітет – лейкоцитам і лімфоцитам. Червоний кістковий мозок (medulla ossium rubra) у дорослої людини знаходиться в комірках губчастої речовини плоских та коротких кісток, в епіфізах довгих кісток. В червоному кістковому мозку розгалужуються живлячи його кровоносні капіляри. Широкі капіляри (до 0,5 мм) називаються синусоїдами, через стінки яких мігрують в кровоносне русло зрілі форменні елементи (клітини) крові. Тобто,  при скороченні синусоїдних ендотеліоцитів утворюються пори, крізь які до крові надходять клітини, утворені у червоному кістковому мозку. У нормі ендотелій синусоїдів попереджає міграцію до крові незрілих форменних елементів. Найбільша кількість червоного кісткового мозку (medulla ossium rubra) знаходиться в епіфізах стегнової кістки (femur) та великогомілкової кістки (tibia).

Значення червоного кісткового мозку велике і різнобічне: він належить до числа кровотворних органів; кровоносні судини його живлять внутрішні шари кістки; крім того, червоний кістковий мозок відіграє важливу роль в розвитку і рості кісток (містить остеобласти та остеокласти).

Жовтий кістковий мозок (medulla ossium flava) знаходиться в кістковомозковій порожнині діафізів довгих кісток і складається головним чином з жирової тканини, яка замістила ретикулярну тканину. Кровоутворюючі елементи в жовтому кістковому мозку відсутні. При великих кровотечах на місці жовтого кісткового мозку може знову появлятись червоний кістковий орган.

Лімфатичні вузли (nodi lymphoidei; nodi lymphatici; lymphonodi) розташовуються по ходу лімфатичних судин. Вони є органами лімфопоезу і утворення антитіл, виконують роль лімфоретикулярного фільтру.

Розрізняють такі вузли:

- регіонарні - вузли, до яких лімфатичні судини несуть лімфу з певної  ділянки тіла чи органа;

- вузли, що мають назву тих судин, які супроводжують (черевні, клубові);

- поверхневі вузли;

- глибокі вузли (знаходяться під фасцією);

- нутрощеві вузли – знаходяться в порожнинах тіла;

- пристінкові вузли - знаходяться в стінках порожнин тіла.

СЕЛЕЗІНКА (splen; lien) відноситься до вторинних лімфатичних органів (organa lymphoidea secundaria) і є великим лімфатичним вузлом (nodus lymphoideus major). Селезінка (splen) розташована в лівому підребер’ї (hypochondrium sinister) на рівні ІХ-ХІ ребер (costae). Вона має діафрагмову поверхню (facies diaphragmatica), або верхню поверхню (facies superior) і нутрощеву поверхню (facies visceralis) або нижню поверхню (facies superior). До останньої прилягають:

 

Загальна анатомія ендокринної системи.

БРАНХІОГЕННА  ГРУПА

(щитоподібні, біля щитоподібні і зобна залоза)

Щитоподібна залоза

Вперше описав залозу Везалій у 1543 р., але її гормон (тироксин) був одержаний лише у 1915 р Кенделлом, а трийодтиронін у 1952 р. Пітом Ріверсом. Щитоподібна залоза, glandula thyreoidea, найбільша за розмірами залоза внутрішньої секреції у дорослої людини, розміщується на шиї допереду від трахеї і на бокових стінках гортані, прилягаючи частково до щитоподібного хряща, звідки і отримала свою назву. Складається з двох бокових часточок і перешийка, що лежить поперечно і з’єднує часточки між собою. Від перешийка нерідко (біля 75 % випадків) відходить доверху конічної форми відросток який називається пірамідальною часточкою і який може досягати під’язикової кістки, фіксуючись зв’язкою до неї. Верхніми відділами бокові часточки заходять на зовнішню поверхню щитоподібного хряща, знизу вони доходять до 5-6 хряща трахеї; перешийок прилягає джо 2-3 кілець трахеї. Дозаду бокові часточки дотикаються з стінками глотки і стравоходу. Зліва завдяки зміщенню в цю сторону стравоходу частка дотикається до нього безпосередньо спереду. Латерально бокові частки заходять дещо на передні поверхні стовбурів загальних сонних артерій. Спереду залоза покрита шкірою і І-IV фасцями шиї, причому 4-а фасція утворює її зовнішню капсулу. Крім цього залоза ще має власну фіброзну оболонку. Спереду залозу також покривають м’язи інфрагіоїдної групи. За рахунок потовщення зовнішньої капсули утворюється зв’язковий апарат, що з’єднує залозу з трахеєєю і гортанню, так що залоза рухається разом з цими органами.

Вага залози при народженні складає приблизно 1 г. До 1-го року дитини вага збільшується вже приблизно вдвічі, а через 25 років майже у 25 разів. Особливо бурхливий ріст залози має місце у віці 12-15 років. Саме в цей період у ній посилюється кровообіг за рахунок значного розвитку судин.

Поперечний розмір залози – 5-6 см, товщина – до 2 см, вертикальний – біля 5 см. Вага коливається від 30 до 40 г. У жінок вона дещо більша, особливу у період місячних.

Функція. Значення залози для організму велике. У фізіологічних умовах гормони щитоподібної залози (дийодтиронін, трийодтиронін, тироксин, тіреокальциотонін) здійснюють вплив на всі види обміну: білклвий, жировий, вуглеводний, мінеральний і основний. Вони підвищують синтез білків, активують ріст тканин.  Вроджений недорозвиток залози і недостатність гормонів веде за собою мікседему і кретинізм. При гіперсекреції щитоподібної залози розвивається симптомокомплекс, який називається базедовою хворобою. Збільшення розмірів залози називається зобом, який може бути як із зниженням функції, так і з її підвищенням, а також і при збереженні нормального рівня.

 

Білящитоподібні залози

Білящитоподібні залози (епітеліальні тільця), кількістю 4 (дві верхніх і дві нижніх) являють собою невеликі тільця овальної форми, які розміщені на задній поверхні бокових часточок щитоподібної залози. Розміри їх в середньому 6х4х2 мм. Неозброєним оком за кольором їх іноді можна спутати з жировими часточками. Розвиваються з третьої і четвертої зябрової кишені, тобто так як і щитоподібна залоза вони пов’язані з травним каналом.

Будова. Кожна залоза оточена своєю власною фіброзною капсулою і складається з великих світлих епітеліальних клітин, розміщених у вигляді анастомозуючих перекладин з багатою судинами сполучною тканиною в проміжках між ними. Між артеріями і венами вставлені широкі синусоїдні капіляри.

Кровопостачається і інервується так як і щитоподібна залоза.

Функцфія. Виділяють паратгормон, який регулює обмін кальцію в організмі. При їх видалені виникають тетанічні судоми, що може привести і до смерті.

 

Вилочкова залоза.

Вилочкова або зобна залоза, thymus, розміщена у верхнєпередній частині грудної порожнини позаду від рукв’я і частини тіла груднини. Складається з двох часток – правої і лівої, нерідко не одинакових за величиною і з’єднаниз між собою пухкою сполучною тканиною. Верхні полюси залози дещо виходять за межі грудної порожнини і іноді досягають нижніх полюсів часток щитоподібної залози. Розширюючись донизу, вилочкова залоза лягає до переду від великих судин серця і частини перикарду. Величина залози міняється з віком. У новонародженого вона важить приблизно 12 г і продовжує рости після народження до настання статевої зрілості, коли її вага досягає 30-40 г, після чого наступає процес інволюції, внаслідок якого її вага біля 25-річного віку знову знижується до 25 грам, до 60 років вага менше 15 г, до 70 – біля 6 г. Процес інволюції, тобто зворотнього розвитку полягає у заміщенні залозистої тканини жировою із збереженням загальних контурів залози.

Будова. Тонка сполучнотканинна капсула, віддаючи в середину залози перегородки, поділяє її на часточки, які складаються з коркової (більш темної) і мозкової речовини. Обидві речовини складаються з аденоїдної тканини; в петлях її сітки залягають лімфоїдні елементи. В корковій речовині вони утворюють скупчення, що подібні до фолікулів лімфатичних вузлів, а у мозковій речовині розкидані гнізда клітин концентричної будови, що називаються тільцями Гассаля.

Кровопостачання від внутрішньої грудної артерії, плечоголового стовбура і підключичної артерії. Інервація від симпатичного стовбура і блукаючого нерва.

Функція. Фунукціонуючи в якості органа утворення лімфоцитів, вилочкова залоза, очевидно, виділяє також гормон, який впливає на ріст кісток і відкладанні у них кальцію. Інволюція залози при наступанні статевої зрілості вказує на ї тісний зв’язок з функцією статевих залоз. При ранній кастрації вилочкова залоза не піддається тим змінам, які бувають у дорослих. Звідси можна зробити висновок, що гормони статевих залоз ведуть до інволюції вилочкової залози. Іноді ж вона зберігається і в зрілому віці при одночасному збільшенні лімфатичного апарата, гіпоплазії статевих органів і зменшеній тілесній і психічній опірності (status thymicolymphaticus), що може бути причиною раптової смерті при наркозі.

 

НЕВРОГЕННА ГРУПА (гіпофіз, епіфіз)

Придаток мозку, hypophysis cerebri, явлє собою невелике овальної форми тіло червонуватого забарвлення, що лежить у заглибині турецького сідла і зв’язане з основою мозку через infundibulum (лійку) і tuber cinereum. Придаток мозку охоплений зі всіх сторін твердою мозковою оболонкою, що продовжується в заглиблення турецького сідла, за винятком невеликої ділянки зверху на місці з’єднання придатка з лійкою. У гіпофізі розрізняють дві частки різного походження, що розділені вузькою щілиною: передня – залозиста і задня – нервова. Задня частка складається власне з двох відділів: передній, менший, має вигляд облямівки, утвореної епітеліальними клітинами, і прилягає безпосередньо до згаданої щілини між частками – це так звана проміжна частина і задній більший відділ або задня частка. Найбільшим діаметром придатка мозку є поперечний, він сягає 12-15 мм, переднє-задній – біля 8 мм, вертикальний – біля 6 мм. Вага 0,35-0,45 г.

Кровопостачання. Передня і задня частки отримують кров із різних гілочок, але між ними існують анастомози у проміжній частині. Передня частка отримує біля 20 гілочок, що йдуть від судин Вілізієвого кола; вони швидко розпадаються нв синусоїдні капіляри. Задяня частка отримує кровопостачання безпосередньо від внутрішньої сонної артерії.

Функція. Гіпофіз при допомозі нервових волокон (шляхів) і кровонсних судин функціонально пов’язаний з гіпоталамусом проміжного мозку, який регулює діяльність гіпофіза. Гіпофіз і гіпоталамус разом з їх ендокринними, судинними зв’язками прийнято розглядати як гіпоталамо-гіпофзарну  систему.

Відповідно відмінності в будові передня і задня частки гіпофіза мають неодинакові функції. Передня частка впливає на ріст і загальний розвиток організму. Акромегалія, що характеризується гіпертрофією деяких частин скелета і сполучної тканини (збільшення пальців, носа, губ), пов’зана з пухлинами гіпофіза при гіперплазії його передньої частки (соматотропний гормон). Пердня частка виділяє також гонадотропні гормони, що здійснюють стимулюючий вплив на статеву систему.

Шишковидне тіло, епіфіз належить до епіталамусу проміжного мозку і розташовується в неглибокій борозні між верхніми горбиками криші середнього мозку (тобто чотирьохгорбистості). Від переднього кінця шишковидного тіла до медіальних поверхонь правого і лівого таламусів натягнуті повідки (habenulae). Форма залози найчастіше овоїдна, маса – 0,2 г розміри 10х 8х 5 мм. В основі залози, повернутій в сторону порожнини ІІІ шлуночка є невелика шишкоподібна заглибина.

ГРУПА АДРЕНАЛОВОЇ СИСТЕМИ (надниркова залоза)

Надниркова залоза – парний орган розміщується в заочеревинному просторі безпосередньо над верхніми полюсами відповідної нирки. Має форму неправильного сплющеного конуса. У кожного наднирника розрізняють передню, задню і нижню поверхні. Розміщуються наднирники на рівні ХІ-ХІІ  грудних хребців.Правий наднирник дотикається до діафрагми ззаді, з печінкою і 12-палоюкишкою спереді, з ниркою з низу, з нижньою порожнистою веною межує медіально. Лівий наднирник медіально дотикається до аорти, спереду до хвоста підшлунокової залози і кардіальної частини шлунка, ззаді – до діафрагми і знизу – до нирки. Обидва наднирники покриті частинами жирової і фасціальної капсул нирки.

Маса одного наднирника – 12-13 г. Розміри 50 х25 х6 мм. Правий дещо менший ніж лівий.

На передній поверхні є ворота через які з органа виходить центральна вена. Зовні залоза покрита фіборозною оболонкою. Під оболонкою розташована мозкова речовина, в якій виділяють три зони: клубочкова, пучкова і сітчаста.

Голрмони коркової речовини мають загальну назву кортикостероїдів і можуть бути розділені на три групи:

-мінералокортикоїди (альдостерон) – виділяється в клубочковій зоні, регулюють електролітний і водний обмін;

-глюкокортикоїди (гідрокортизон, кортикостерон) – утворюються в пучковій зоні, регулюють обмін білків, глюкози і глікогену;

-статеві гормони (естроген і прогестерон – подібні до андрогенів) – виробляються в сітчастій зоні.

В центрі наднирників розміщена мозкова речовина продукує адреналін і норадреналін. Адреналін розщепює глікоген, збільшує вміст вуглеводів у крові, посилює\ і почащує скорочення серцевого м’яза, звужує просвіт судин, підвищуючи при цьому артеріальний тиск. Вплив норадреналіну подібний, але іноді буває протилежний, зокрема він зменшує частоту серцевих скорочень.

Ендокринна частина статевих залоз

Яєчко  у мужчин (розташоване у калитці і оточене рядом оболонок) і яєчник у жінок (розташований у малому тазу в так званій fossa ovaria, яка у творена біфуркацією загальної клубової артерії), крім статевих клітин виробляють і виділяють у кров статеві гормони, під впливом яких формуються вторинні статеві ознаки.

Ендокринну функцією в яєчку має інтерстицій, який складаається із залозистих клітин – інтерстиціальних ендокриноцитів яєчка (клітини Лейдіга). Ці клітини розташовані у пухкій сполучній тканині між звививстими сім’яними канальцями, поряд з кровоноснми і лімфатичними капілярами. Інтерстиціальні ендокриноцити яєчка виділяють чоловічий статевий гормон – тестостерон (андроген), який впливає на розвиток статевих органів, статеве дозрівання, сперматогенез, формування вторинних статевих ознак, статеву поведінку.

В яєчнику виробляються статеві гормони естроген (фолікулін) і прогестерон та невелика кількість андрогенів.

Естрогени, що виділяються зернистим шаром фолікулів, впливають на розвиток статевих органів і тіла по жіночому типу, на статеву поведінку, стимулюють проліферацію слизової оболонки матки під час менструального циклу.

Прогестерон синтезується клітинами жовтого тіла, підготовлює слизову оболонку матки до сприйняття заплідненої яйцеклітини, впливає на розвиток плаценти, молочних залоз, а також затримує ріст нових фолікулів.

 

Ендокринна частина підшлункової залози

Сама підшлункова залоза розміщена у заочеревинному просторі, має головку, тіло і хвіст і складається з екзокринної та ендокринної частин. Ендокринна частина підшлункової залози представлена групами епітеліальних клітин, що утворюють своєрідні панкреатичні острівці (острівці Лангерганса), відділені від екзокринної частини залози тонкими сполучнотканинними прошарками. Панкреатичні сотрівці наявні в усіх відділах підшлункової залози, але найбільше їх у ділянці хвоста. Величина острівців коливається від 0,1 до 0,3 мм, а загальна маса не перевищує 1/100 маси підшлункової залози. Загальна кількість острівців від 1 до 2 млн. Острівці складаються з ендокринних клітин, яких розрізняють 5 основних видів. Основну масу (60-80%) складають так звані β-клітини, які секретують інсулін. Інші виділяють глюкагон, соматостатин і панкреатичний поліпептид.

І н с у л і н  сприяє перетворенню глюкози в глікоген, посилює обмін вуглеводів у м’язах. Г л ю к а г о н  посилює утворення тригліцеридів із жирних кислот, стимулює їх окиснення у гепатоцитах. При підвищенні концентрації глюкози в крові, що протікає через підшлункову залозу, секреція інсуліну збільшується і рівень глюкози у крові відповідно знижується.

Панкреатичні острівці розвиваються з того ж епітеліального зачатку первинної кишки , що й екзокринна частина підшлункової залози. Вони добре кровопостачаються з широких капілярів між клітинами.