Вступ до спланхнології. Загальна анатомія травної системи

(Загальний огляд внутрішніх органів. Філогенез органів травної системи. Взаємозв’язок будови і функцій органів травлення, залежність будови травної трубки від екологічних умов, особливостей і вади розвитку порожнини рота і глотки. Похідні передньої кишки (стравохід, шлунок), середньої кишки (тонка кишка, печінка і підшлункова залоза), задньої кишки (товста кишка). Основні форми шлунка і 12-ти палої кишки. Варіанти будови печінки, жовчного міхура і його протоки. Загальний огляд очеревини. Зв’язки, брижі, сальники. Заочеревинний простір і його практичне значення.).

 

Ви вивчали опорно-руховий апарат до складу якого входять кістки, суглоби, що розміщені між кістками, зв’язки, що укріплюють суглоби, м’язи, що приводять їх у рух. Все це елементи власне тіла людини або С О М И (somaтіло, лат.). На противагу цьму терміну вживається термін В І С Ц Е Р А – нутрощі (viscera – нутрощі, лат.). Тому новий розділ, до якого ми приступаємо називається  С П Л А Н Х Н О Л О Г І Я назва якого походить від двох грецьких слів splanchnaнутрощі, logos – вивчати, тобто це вчення про внутрішні органи.

Внутрішні органи розміщені в порожнинах, які утворює тіло людини (в основному грудна і черевна) і включають до свого складу наступні системи:

1.     Травлення;

2.     Дихання;

3.     Виділення;

4.     Розмноження.

Перших три системи беруть безпосередню участь в обміні речовин. Поживні речовини, перш ніж попасти у клітини, потрапляють у травну систему, де вони піддаються особливим процесам обробки (перетравлення).. Перетравлена частина харчових речовин всмоктується у кров і розностиься до тканин і клітин організму, а залишки виділяються у вигляді екскрементів. До травної системи близько стоїть дихальна система, яка постачає в організм кисень.

Кінцеві продукти обміну, головним чином у вигляді азотистих сполук і солей, поступають у кров, звідки виділяються назовні нирками через сечовивідні шляхи. Вивідні сечові шляхи перебуваютьь у близькому зв’язку з органами, що служать для підтримання виду (статеві органи) тому система виділення і система розмноження можуть бути об’єднані одну сечо-статеву систему.

Травна трубка, яка проходить через все тіло, має вхідний отвір, через який вводиться їжа і який розміщений на верхньому (або передньому) кінці тіла, і вихідний через який виводяться назовні відходи травлення,на задньому (або нижньому) кінці тіла. Трубка дихальної системи має лише один вхідний отвір, через який входить повітря при диханні, і який знаходиться на верхньому (або передньому) кінці тіла. Сечостатева система має лише вихідний отвір, який розміщений біля нижнього кінця тіла допередувід вихідного отвору травної трубки.

Взагалі системою називається сукупність органів, які об’єднані анатомічною будовою, ембріональним походженням і спільністю у виконанні функції.

Тому для системи виділяють наступні спільні ознаки:

1. Топографічні. Органи зазначених вище систем розташовуються, як правило, в порожнинах тіла (грудній, черевній, тазовій). Винятками можуть бути гортань, трахея і т. д. Чоловічі статеві залози також винесені з черевної порожнини в калитку, але в цих органах зберігається власна серозна оболонка, яка є похідним від очеревини.

2. Генетичні. Розвиток органів травлення і дихання пов’язаний з диференціацією єдиної предкової системи – первинної кишкової трубки у вентральній частині тіла. Розвиток сечо-статевої системи починається із закладки в пограничній частині мезодерми, що прилягає як до соматоплеври, так і до спланхноплеври.

3. Функціональні. Між системами існує функціональне співробітництво. Одна система постачає поживні речовини, інша – доставляє кисень, що потрібний для їх обміну, а ще інша – звільнює організм від кінцевих продуктів обміну, які є токсичними дл організму.

4. Життєва важливість. Порушення функції однієї системи неминуче викликає відгук у інших системах.

5. Приналежність названих систем до вегетативного життя. Вони є не тільки у людини і тварин, але й у рослин. Відповідно інервація і регуляція діяльності цих систем здійснюється автономним відділом нервової системи яку ще називають вегетативною, тобто не залежною від свідомості людини.

Взагалі можна сказати, що спланхнологія – це розділ анатомії, який найближче стоїть до терапії. Навряд чи знайдетьтся лікар, якому в практичній діяльності не доводилося мати справу із захворюваннями внутрішніх органів.

За останні роки від терапії відбрунькувалися як самостійні спеціальності такі науки:

-         кардіологія – наука про захворювання серця і великих судин;

-         гепатологія – наука про захворювання печінки;

-         гастроентерологія – наука про захворювання шлунка і кишечника;

-         ендокринологія – наука про захворювання залоз внутрішньої секреції;

-         нефрологія, урологія – науки про захворювання сечовидільної системи.

В результаті системно-структурного підходу до вивчення організму ми виділяємо таке поняття як орган.

О Р Г А Н – це форма організації живої матерії, сукупність тканинних елементів, об’єднаних участю в спільній роботі, невід’ємна ланка цілісного організму, якась більш-менш відокремлена його частина.

Орган являє собою інструмент пристосування організму до умов життя.

Тут якраз доцільно повернутися до вчення про три зародкових листки.

Розвиток людського організму розпочинається після запліднення жіночої статевої клітини – яйця (ovium) чоловічою – сперматозоїдом (spermatozoon, spermium).

        

Із середнього зародкового листка, мезодерми, розвиваються зачатки статевих залоз і нирок.

Всі органи поділяються на п о р о ж н с т і (або трубчасті) і п а р е н х і м а т о з н і. Паренхіматозні органи побудовані із робочої тканини (паренхіми) яку складають спеціалізовані клітинні елементи, і сполучнотканинної строми, яка утворює м’який скелкт органа, його арматуру. До паренхіматозних органів належать нирки, печінка, легені і інші. Стррома паренхіматозних органів виконує опорну, а також і трофічну функції – в ній проходять судини і нерви.

Трубчасті (порожнисті) органи мають вигляд трубки (стравохід, шлунково-кишкова трубка, трахея, сечоводи та ін.) стінки якої обмежовують порожнину.

Травна система поділяється на два відділи: травну трубку і травні залози.

Травна трубка має такі відділи (перерахувати), які детальніше будуть вивчатися на наступних лекціях і практичних заняттях.

Трубчасті органи мають один план будови і складаються з 3-4-х оболонок:

1.     Серозна оболонка, яка розташована ззовні, або адвентиція

2.     М’язова оболонка, яка займає середнє положення

3.     Підслизова і підсерозна – є не у всіх органах. Утворення складок слизовою.

4.     Слизова оболонка – безпосередньо стикається із вмістом, який являє собою зовнішнє середовище.

Слизова оболонка розвивається з ентодерми, всі решту шари стінки порожнистих органів виникають з мезодерми.

Спільне та відмінності в будові травного каналу:

1.     Наявність вище вказаних оболонок

2.     Слизова оболонка вкриває зсередини травний канал

3.     Двошаровість м’язової оболонки (іноді вона буває трьохшаровою)

4.     Локальні морфологічні відмінності стінки – пристосовані до особливостей функціональної діяльності кожного відділу травного тракту.

5.     Мінливість підслизового шару.

 

Тепер розглянемо будову кожної з цих оболонок.

С Л И З О В А оболонка є внутрішньою вистілкою ттрубчастого органа. Її повехня повернута у просвіт органу і вистелена епітелієм різного типу: багатошаровий плоский, перехідний, одношаровий циліндричний, призматичний.

Епітелій лежить на власній пластинці слизової оболонки у вигляді пухкої волокнистої сполучної тканини, в якій розташовані лімфоїдна тканина, залози, кровоносні і лімфатичні капіляри, судини та нерви.

Функція епітелію – покривна. Він є бар’єром між стінкою трубки і зовнішнім середовищем.

В найглибшму шарі слизової оболонки, на межі з підслизовою основою розташована м’язова пластинка слизової оболонки. Під час її скорочення слизова оболонка утворює складки.

Слизова оболонка зародка дає початок цілому рядові придатків кишкового каналу, котрі виростають у вигляді мішкоподібних вип’ячувань його стінок, з яких розвмваються деякі органи (печінка, підшлункова залоза, легені).

З А Л О З И слизової оболонки в залежності від кількості клітин поділяються на одноклітинні і багатоклітинні.

Функції: 1. виділяють слиз, який покриває і зволожує оболонку;

     2. виділяють травні соки, які розкладають складні поживні речовини на прості.

Залози бувають:

1. Одноклітинні – бокаловидні клітини , які розміщені між клітинами епітелію слизової оболонки.

2. Багатоклітинні – локалізуються у слизовій і підслизовій оболонках. Можуть утворювати самостійні органи – великі слинні залози.

За формою багатоклітинні залози поділяються на:

1.     Трубчасті

2.     Альвеолярні

3.     Альвеолярно-трубчасті

За будовою:

1.     Прості – складаються з однієї трубочки або міхурця

2.     Складні – утворені розгалуженою системою трубочок або міхурців, мають вивідну протоку.

За наявністю вивідної протоки поділяютьсяна:

1.     Екзокринні – мають вивідну протоку

2.     Ендокринні – не мають вивідної протоки (секрет відразу поступає у кров.).

П І Д С Л И З О В А  основа (оболонка) – складається із сполучної тканини і містить кровоносні судини та нерви. Ця оболонка відокремлена від слизової м’язовою пластинкою. Завдяки наявності підслизової оболонки слизова оболонка може зміщуватися і утворювати складки, заслінки. При відсутності підслизової основи слизова оболонка зрощується з шаром, який лежить під нею і складок не утворює (трикутник Лето).

М’Я З О В А оболонка в основному складається з двох шарів. Безпосередньо до підслової оболонки прилягають циркулярні пучки м’язових волокон – це коловий (внутрішній) шар, а на зовні від нього – поздовжній (зовнішній) шар м’язових волокон.

В початкових відділах травного каналу (ротова порожнина, глотка, верхня третина стравоходу) і в кінці його (зовнішній сфінктер заднього проходу) м’язова оболонка утворена поперечно посмугованими волокнами, скорочення яких залежить від нашої волі. В решті відділів травного каналу розташовані гладкі м’язові волокна, скорочення яких не залежить від нашої волі.

Функціональне значення м’язової оболонки:

1.     Просуваня їжі по всій довжині каналу;

2.     Перемішування харчової маси і змішування її з травними соками;

3.     Виведення залишків їжі з організму.

Циркулярний шар в деяких місцях утворює сфінктери (дати приклади і механізми функціонування).

В деяких органах м’язові волокна утворюють косі пучки (наприклад шлунок, сечовий міхур).

С Е Р О З Н А  оболонка (в деяких органах адвентиція - сполучнотканинна) є зовнішнім шаром травної трубки. Серозна оболонка за своєю будовою складається з волокнистої сполучної тканини, вкритої на зовнішньому боці одношаровим плоским епітелієм – мезотелієм.

1.  Травна система (systema digestorium) складається з ротової порожнини, глотки,   стравоходу,   шлунка,   тонкої  та товстої кишок, печінки, підшлункової залози.

2.  Ротова порожнина (cavitas oris) є початком травної системи, розташована в нижній частині голови. Спереду вона обмежована губами,  збоку  (справа та зліва) — щоками, зверху — піднебінням, знизу— надпід'язиковими м'язами. Ззаду через широкий отвір зів ротової порожнини сполучається з глоткою (мал. 137 — 139). У ротовій   порожнині   розташовані   зуби, язик, у неї відкриваються протоки великих і малих слинних залоз. Ротову порожнину поділяють на присінок рота та власне   ротову   порожнину   (див.   мал.   137). Присінок рота (vestibulum oris) має ротову щілину (rima oris), що розміщена горизонтально між верхньою й нижньою губами.

Ззовні присінок обмежований щоками, з обох боків від ротової щілини губи зрощуються, переходять одна в одну й утворюють кут рота (angulus oris). Зовнішня поверхня губ - це шкірна частина (pars cutanea), внутрішня - слизова оболонка (pars mucosa), між ними розташована проміжна частина (pars intermedia). Проміжна частина зовнішньо схожа на слизову оболонку з численними сосочками, з тонким шаром зроговілого епітелію, сальними залозами, але без слизових залоз. На шкірі верхньої губи по середній лінії йде верхньогубний жолобок (philtrum), що закінчується горбком (tuberculum).

У товщі губ міститься коловий м'яз рота, а внутрішня поверхня їх покрита слизовою оболонкою, яка продовжується на коміркові відростки верхньої та нижньої щелеп, щільно зростається з їх окістям й утворює ясна (gingivae). По середній лінії між губами та яснами слизова оболонка стовщується й утворює дві складки - вуздечку верхньої губи (frenulum labii superioris) та вуздечку нижньої губи (frenulum labii inferioris). Губи, зрощуючись з боків, обмежовують ротову щілину, утворюючи спайку губ (comissura labiorum). Крім губ присінок рота спереду та з боків обмежований щоками (buccae), які також складаються із шкіри, м'язів та слизової оболонки. Між шкірою і щічним м'язом є скупчення жирової тканини -жирове тіло щоки (corpus adiposum buccae), яке особливо добре розвинене у немовлят.

         часток. Залоза невелика за розміром (її маса становить близько 5 г), трубчасто-альвеолярна, за функцією слизова.

Від часток відходять міжчасткові протоки, що зливаються в кілька (10—15) малих під'язикових проток (ductus sublinguales minores), які частково самостійно відкриваються вздовж під'язикової складки у власне ротову порожнину або з'єднуються й утворюють велику під'язикову протоку (ductus sublingualis major), що відкривається самостійно на під'язиковому сосочку (caruncula sublingualis).

Піднижньощелепна  слинна залоза

(glandula submandibularis) більша від попередньої, маса її досягає 15 г, також трубчасто-альвеолярна; виділяє слизовий і серозний секрет. Залоза розміщується біля куга нижньої щелепи, в ділянці піднижньощелепного трикутника під щелепно-під'язиковим м'язом, її задня частина межує з привушною залозою, відокремлюється від неї фасцією. Протока підщелепної залози (ductus submandibularis) огинає задній край щелепно-під'язикового м'яза і відкривається на під'язиковому сосочку.

Найбільша серед слинних залоз -привушна залоза (glandula parotidea), маса її становить 20 - 30 г, побудована за альвеолярним типом, виділяє серозний секрет. Залоза розташована в привушній ділянці лиця, в занижньощелепній ямці. Залоза покрита привушною фасцією, від якої в товщу залози відходять сполучно-тканинні перетинки. За формою залоза нагадує конус, основа якого обернена вперед і назовні, а верхівка заходить за гілку нижньої щелепи.

Частину залози, що розташована на поверхні лиця, називають поверхневою (pars superficialis), а частину за гілкою нижньої щелепи - глибокою (pars profunda). Через залозу проходять загальна сонна артерія, занижньощелепна вена, лицевий і вушно-скроневий нерви. У товщі та на поверхні залози розташовані привушні лімфатичні вузли. Із залози виходить привушна протока (ductus рагоtideus), що лежить на 1 - 2 см нижче від виличної дуги і біля переднього краю жувального м'яза загинається, пронизує щічний м'яз і відкривається на слизовій оболонці щоки в присінок рота проти верхнього другого великого кутнього зуба. Знайдіть цей отвір на препараті ротової порожнини на слизовій оболонці щоки.

 

                                                            ГЛОТКА (pharynx)

Глотка є трубчастим органом, який простягається від основи черепа (basis cranii) до верхнього рівня VII шийного хребця (vertebra prominens [C VII]).

Для орієнтації органа в тілі людини існують такі поняття:

- голотопія (holotopia), це розміщення органа відносно всього тіла;

- синтопія (syntopia), це розміщення органа щодо суміжних утворів;

- скелетопія (skeletopia), це положення органа щодо частин скелета.

Голотопія глотки: розташована у передній шийній ділянці (regio cervicalis anterior).

Скелетопія глотки: від основи черепа (basis cranii) до рівня VI – VII шийних хребців (vertebrae cervicalis sextae – septimae [VI – VII]).

Синтопія глотки:

- спереду глотки (pharynx) розташовані носова і ротова порожнини (cavitates nasi et oris) та вхід до гортані (aditus laryngis);

- ззаду – шийний відділ хребтового стовпа (pars cervicalis columnae vertebralis) та глибокі м’язи шиї (musculi colli profundi);

- з боків – середнє вухо (auris media) та судинно–нервові стовбури.

 

Глотка сполучається з:

- носовою порожниною (cavitas nasi) – через парні отвори хоани (choanae);

- ротовою порожниною (cavitas oris) – через зів (fauces);

- гортанню (larynx) – через вхід до гортані (aditus laryngis);

- барабанною порожниною (cavitas tympani) – через глотковий отвір слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae);

- продовжується в стравохід (oesophagus).

Глотка (pharynx) має:

- верхню стінку (склепіння глотки);

- передню стінку (де розміщені отвори в ротову, носову порожнини та в гортань);

- задню стінку (прилягає до передхребтових м’язів шиї);

- бічну (парну) стінку, в якій знаходяться глоткові лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei pharyngeales).

Порожнина глотки (cavitas pharyngis) поділяється на:

- носову частину глотки (pars nasalis pharyngis);

- ротову частину глотки (pars oralis pharyngis);

- гортанну частину глотки (pars laryngea pharyngis).

                                            СТРАВОХІД (oesophagus)

Стравохід є трубчастим органом довжиною 25-30 см і близько 3 см завширшки, що має S–подібну форму і переходить у шлунок (gaster).

У стравоході виділяють:

- шийну частину (pars cervicalis);

- грудну частину (pars thoracica);

- черевну частину (pars abdominalis);

- іноді виділяють діафрагмову частину (pars diaphragmatica).

Стінка стравоходу (paries oesophagi) складається з таких шарів:

- слизової оболонки (tunica mucosa);

- підслизової основи (tela submucosa);

- м’язової оболонки (tunica muscularis);

- зовнішньої (сполучнотканинної) оболонки, яку ще називають адвентиційною (adventitia);

- серозної оболонки (tunica serosa);

- підсерозного прошарку (tela subserosa).

                                                 Шлунок (gaster) є мішкоподібним розширенням травної трубки (canalis alimentarius), що розташовується між стравоходом (oesophagus) і тонкою кишкою (intestinum tenue).

шлунку (gaster) відбувається хімічна переробка їжі завдяки виділенню шлункового соку.

Крім того, шлунок (gaster) виконує такі функції:

- екскреторну;

- ендокринну;

- всмоктувальну (воду і розчинені в ній речовини);

- знешкоджуючу (соляна кислота та імунна система шлунка знешкоджує більшість шкідливих речовин і мікробів).

У стінці шлунка (paries gastris) утворюється також антианемічний фактор.

Шлунок має такі частини:

- кардію (cardia), або кардіальну частину (pars cardiaca) з кардіальним отвором (ostium cardiacum);

- дно шлунка (fundus gastricus), або склепіння шлунка (fornix gastricus);

- тіло шлунка  (corpus gastricum) з шлунковим каналом (canalis gastricus);

- воротарну частину (pars pylorica).

Топографія шлунка:

- голотопія:

- розміщений в черевній порожнині (cavitas abdominis);

- розташований у лівій підребровій і власне надчеревній ділянках;

- скелетопія:

- кардіальний отвір шлунка (ostium cardiacum gastris) розташований на рівні XI грудного хребця зліва;

- воротарний отвір (ostium pyloricum) розташований на рівні XII грудного – І поперекового хребців справа;

- дно шлунка (fundus gastricus) сягає V міжребрового простору (spatium intercostale [V]) по лівій середньоключичній лінії;

- синтопія:

- до передньої стінки шлунка (paries anterior) вгорі прилягає діафрагма (diaphragma);

- досередтнт передньої стінки шлунка – прилягає ліва частка печінки (lobus hepaticus sinister);

- задня поверхня шлунка прилягає до:

- селезінки (splen);

- підшлункової залози (pancreas);

- лівої нирки (ren sinister) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis);

- поперечної ободової кишки (colon transversum).

Зовнішня оболонка шлунка – серозна оболонка (tunica serosa) – представляє собою нутрощевий листок очеревини (вісцеральний листок). Шлунок вкритий очеревиною з усіх сторін (інтраперитонеально).

Ця оболонка утворює:

- печінково–шлункову зв’язку (ligamentum hepatogastricum);

- шлунково–діафрагмову зв’язку (ligamentum gastrophrenicum), які йдуть до малої кривини;

- шлунково–селезінкову зв’язку (ligamentum gastrolienale);

- шлунково–ободовокишкову зв’язку (ligamentum gastrocolicum), які йдуть до великої кривини.

Під серозною оболонкою знаходиться підсерозний прошарок (tela submucosa), що утворений з пухкої волокнистої сполучної тканини (textus connectivus fibrosus laxus).

Середня оболонка шлунка – м’язова оболонка (tunica muscularis) – має:

- поздовжній шар (stratum longitudinale);

- коловий шар (stratum circulare);

- косі волокна (fibrae obliquae).

Коловий шар (stratum circulare) найкраще розвинутий у ділянці воротарної частини (pars pylorica), де він утворює воротарний м’яз–замикач (m. sphincter pyloricus).

Внутрішня оболонка шлунка – слизова оболонка (tunica mucosa) – вистелена простим (одношаровим) призматичним залозистим епітелієм (epitelium simplex columnare).

Завдяки добре розвинутому підслизовому прошарку (tela submucosa) слизова оболонка утворює багато шлункових складок (plicae gastricae), колових і поздовжніх.

Між цими складками розміщені шлункові поля (areae gastricae), в глибині яких містяться шлункові ямочки (foveolae gastricae), де відкриваються протоки шлункових залоз (glandulae gastricae).

У ділянці малої кривини шлунка (curvatura minor) слизова оболонка утворює, в основному, поздовжні складки (plicae gastricae) у вигляді шлункової доріжки (нім. Magenstrasse) для проходження рідкої їжі.

Слизова оболонка (tunica mucosa) при переході шлунка (gaster) в дванадцятипалу кишку (duodenum) утворює воротарну заслінку (valvula pylorica), яка реагує на хімічний вміст шлунка

   Функція. Відбувається розщеплення (неповне) харчових речовин і згортання молока під впливом шлункового соку; всмоктування води й розчинених у ній речовин;евакуація харчової маси в тонку кишку; вилучення з крові шкідливих речовин (сечової кислоти, сечовини, деяких отрут тощо) слизовою оболонкою шлунка. Вважають також, що в слизовій оболонці (переважно воротарної частини) виробляються гормони: гастрин (шлунковий секретин) і фактор, який стимулює дозрівання еритроцитів

                             Тонка кишка (intestinum tenue) (походить від середньої кишки) починається від шлунка й закінчується впадінням у товсту кишку. Це найдовший відділ травного каналу (звичайно становить 4/5 його довжини), більший за довжину тіла дорослої людини понад 4 рази, підлітка - в 5 і дитини 2-3 років — у 6 разів і більше. Абсолютна довжина тонкої кишки залежно від конституціональних особливостей людини (у астеніків вона менша, у гіперстеніків більша) становить близько 6-7 м. Поперечний розмір тонкої кишки більший у верхніх (4-6 см), менший у нижніх (2 — 3 см) її відділах.

  Топографія:

- голотопія – тонка кишка лежить у черевній порожнині та займає надчерев’я (epigastrium), пупкову ділянку (regio umbilicalis) і частково підчерев’я (hypogastrium);

- скелетопія – починається на рівні тіл XII грудного хребця – I поперекового хребця і закінчується в ділянці правої клубової ямки;

- синтопія – навколо петель тонкої кишки лежить товста кишка (intestinum crassum), дванадцятипала кишка (duodenum) охоплює головку підшлункової залози (caput pancreatis), стикається з ворітною печінковою веною (vena portae hepatis), спільною жовчною протокою (ductus choledochus), печінкою (hepar) та правою ниркою (ren dexter).

                    Функція тонкої кишки:

- це місце, де завершуються процеси травлення їжи, тобто розщеплення білків, жирів та вуглеводів до простих сполук під дією травних ферментів, що виробляються підшлунковою залозою та спеціалізованими клітинами слизової оболонки тонкої кишки; жовч емульгує жири;

- тут відбувається всмоктування поживних та інших речовин, зокрема, токсинів;

- евакуаторна, тобто проштовхує продукти травлення у товсту кишку.

Дванадцятипала кишка (duodenum)

Вона має вигляд підкови, розміщена у пупковій ділянці та поділяється на:

- верхню частину (pars superior), яка починається ампулою – (ampulla) на рівні XII грудного – І поперекового хребців;

- низхідну частину (pars descendens) на рівні І–ІІІ поперекових хребців;

- горизонтальну частину (pars horizontalis) на рівні III поперекового хребця;

- висхідну частину (pars ascendens) на рівні ІІІ–ІІ поперекових хребців.

                   Порожня кишка (jejunum)

За довжиною вона складає 2/5 від тонкої кишки (intestinum tenue), а стінка її має типову для кишки будову:

- серозна оболонка (tunica serosa) із підсерозним прошарком (tela subserosa);

- м’язова оболонка (tunica muscularis), яка утворена:

- зовнішнім поздовжнім шаром (stratum longitudinale externum);

- внутрішнім коловим шаром (stratum circulare internum);

- слизова оболонка (tunica mucosa), яка утворює численні колові складки (plicae circulares) завдяки добре розвинутому підслизовому прошарку (tela submucosa).

Слизова оболонка має специфічні вирости – кишкові ворсинки (villi intestinales), через які проходить всмоктування поживних та інших речовин.

Лімфоїдний апарат слизової оболонки порожньої кишки представлений поодинокими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei solitarii).

               Клубова кишка (ileum)

Вона займає 3/5 довжини брижового відділу тонкої кишки (intenstinum tenue) і за будовою подібна до порожньої кишки (jejunum).

Лімфоїдний апарат слизової оболонки клубової кишки (tunica mucosa ilei) представлений скупченими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei aggregati), які називаються Пейєровими бляшками.

               Порожня та клубова кишки (jejunum et ileum) вкриті очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально) і мають брижу тонкої кишки (mesenterium) – дуплікатуру очеревини (peritoneum), в якій міститься жирова клітковина та лімфатичні вузли, а також проходять судини і нерви, що живлять тонку кишку (intenstinum tenue).

          Тонка кишка (intenstinum tenue) займає майже увесь нижній поверх черевної порожнини (cavitas abdominis).

           Товста кишка (intestinum crassum) походить від задньої кишки. У нижчих хребетних, деяких рептилій і птахів вона коротка і нечітко відмежована від тонкої кишки. У ссавців товста кишка, як правило, досягає значних розмірів у довжину та ширину і в переважної більшості видів, у тому числі в людини, може бути поділена на три відділи: сліпу кишку з червоподібним відростком (або без нього), ободову і пряму кишку. Товста кишка у людини може мати різну довжину, в середньому 150 см завдовжки. Розвиток товстої кишки у ссавців ішов, головним чином, двома шляхами. У спеціалізованих травоїдних тварин збільшувалася в довжину сліпа кишка, що найбільш властиво для копитних з однокамерним шлунком (кінь). У решти ссавців, особливо в приматів і хижаків, відбувалася редукція сліпої кишки, внаслідок чого вона або зменшилася, або значно звузився її нижній кінець. В останньому випадку формувався червоподібний відросток.

Товста кишка (intestinum crassum) у вигляді рамки обмежовує нижній поверх черевної порожнини.

Вона має такі ознаки, за якими її можна відрізнити від тонкої кишки (intenstinum tenue):

- стрічки ободової кишки (taeniae coli), які утворені зовнішнім поздовжнім шаром м’язової оболонки кишки (stratum longitudinale externum tunicae muscularis coli). Їх є три:

- вільна стрічка (taenia libera);

- чепцева стрічка (taenia omentalis);

- брижовоободовокишкова стрічка (taenia mesocolica);

- випини ободової кишки (haustra coli), які утворюються внаслідок того, що поздовжні м’язові стрічки ободової кишки (taeniae coli) коротші за довжину кишки;

- чепцеві привіски (appendices omentales) або жирові привіски ободової кишки (appendices adiposae coli).

Крім того, слизова оболонка товстої кишки (tunica mucosa intestini crassi)

               Товста кишка (intestinum crassum) має такі відділи:

- сліпу кишку (caecum);

- ободову кишку (colon), яка складається з:

- висхідної ободової кишки (colon ascendens);

- поперечної ободової кишки (colon transversum);

- низхідної ободової кишки (colon descendens);

- сигмоподібної ободової кишки (colon sigmoideum);

- пряму кишку (rectum);

- відхідниковий канал (canalis analis).

            Пряма кишка (rectum) відрізняється від усіх інших відділів товстої кишки  відсутністю специфічних ознак і є кінцевим відділом товстої кишки (intestinum crassum), який розміщений між сигмоподібною ободовою кишкою (colon sigmoideum) та відхідниковим каналом (canalis analis).

                                    ПЕЧІНКА (hepar)

Печінка є найбільшою травною залозою, що бере участь в обміні речовин.

Топографія. Печінка займає:

- праве підребер’я (hypochondrium dextrum);

- частину надчеревної ділянки (regio epigastrica);

- частково ліве підребер’я (hypochondrium sinistrum).

Верхня межа печінки (hepar). Найвища точка печінки відповідає висоті стояння діафрагми (diaphragma): справа вона вища, ніж зліва, а саме проектується на рівні правого IV міжребрового простору (spatium intercostale) по середньоключичній лінії (linea medioclavicularis). Далі ця межа круто опускається праворуч до X міжребрового простору (spatium intercostale X) на середній пахвовій лінії (linea axillaris media), а ліворуч йде до лівого V міжребрового простору (spatium intercostale sinister V) на пригруднинній лінії (linea parasternalis).

Нижня межа печінки починається в Х міжребровому просторі (spatium intercostale X) по правій середній пахвовій лінії (linea axillaris media dextra) і прямує ліворуч вздовж краю правої ребрової дуги (arcus costalis dexter), перетинаючи справа IX ребровий хрящ (cartilago costalis IX). Далі ця межа йде в надчеревній ділянці (regio epigastrica) на 1,5 см нижче мечоподібного відростка (processus xiphoideus), перетинає зліва VII ребровий хрящ (cartilago costalis VII) і досягає  V лівого міжребрового простору (spatium intercostale sinistrum V) на пригруднинній лінії (linea parasternalis), що відповідає точці перетину проекції верхньої та нижньої меж печінки (hepar).

Отже, тільки невелика ділянка поверхні печінки (facies hepatis) прилягає в надчеревній ділянці (regio epigastrica) безпосередньо до передньої стінки черевної порожнини