1. основні анатомічні терміни.значення анатомії в підготовці лікарів.знайомство з кафедрою. Кафедра анатомії ТДМУ, її досягнення.

2. Анатомічна термінологія. Осі, площини людського тіла.будова кісток.окістя.

3. види сполучення кісток.будова суглобів.

 

 

(Занаття 1.)

 

Тема 1

 

Анатомія людини є фундаментальною наукою не тільки в підготовці лікарів, але і всієї культури світосприйняття.

Видатний вчений–лікар Мухін Є.О. (1766–1850) ще у XVIII столітті зауважив: Лікар не анатом, не тільки не корисний, але й шкідливий”.

Анатомія є складовою частиною науки морфології. До неї належать також гістологія (наука про тканини), цитологія (наука про клітину), ембріологія (наука про розвиток зародка), паталогічна анатомія (наука про будову організму, зміненого під впливом різних захворювань).

Анатомія разом із фізіологією складає фундамент медичної освіти та медичної науки.

У свій час видатний акушер–гінеколог Губарев А.П. (1855–1931) писав: Без анатомії немає ні терапії, ні хірургії, а є лише прикмети та забобони”.

Анатомія це наука про форму і будову організму людини і його складових органів та систем, а також про їх розвиток і функції. Ця наука належить до біологічних наук, об’єднаних загальним терміном “морфологія” (від грецького morpho – форма, logos – вчення).

Завдання анатомії як науки полягає у системному підході до опису форми, будови і положення (топографії) частин та органів тіла в єдності з виконуваними функціями з урахуванням вікових, статевих та індивідуальних особливостей людини. У зв’язку із зазначеним, анатомію поділяють на:

- описову анатомію (опис органів, які вивчали під час розтину трупів);

- системну анатомію (вивчення організму за системами – кістковою, м’язовою, внутрішніми органами тощо);

- топографічну анатомію (вивчає взаємне розміщення органів, судин і нервів у різних ділянках тіла, що має значення для хірургії);

- пластичну анатомію (досліджує статику і динаміку зовнішніх форм тіла, а внутрішню будову розглядає переважно для того, щоб зрозуміти виразність зовнішніх форм тіла людини, тобто вивчає пропорції тіла і його форми; її викладають переважно у художніх навчальних закладах при підготовці скульпторів та художників). Пластичну анатомію ще називають прикладної анатомією.

- функціональну анатомію (вивчає окремі органи і системи органів у зв’язку з їх функцією);

- динамічну анатомію (вивчає не лише будову опорно–рухового апарату, але й динаміку рухів, і має значення для правильного розуміння фізичного розвитку людини);

- вікову анатомію (вивчає вікові зміни органів і тканин в індивідуальному розвитку людини – онтогенез, а похилого віку – геронтологія). Розвиток людини до народження, зокрема, у зародковому періоді, розглядає ембріологія;

- порівняльну анатомію (вивчає подібності та відмінності будови органів тварин та людини, досліджує особливості будови тіла тварин на різних етапах еволюції, що допомагає з’ясувати історичний розвиток організму людини філогенез).

Анатомію людини розглядають як складову частину  антропології ( від грецьк. anthropos – людина) – науки про походження та розвиток людини, утворення людських рас та про варіанти будови людини.

Анатомія людини тісно пов’язана з цілою низкою інших морфологічних дисциплін, зокрема з цитологією (від грецьк. cytos – клітина) – наукою, яка вивчає будову, функціонування та розвиток клітин.

Цитологію розрізняють:

- загальну цитологію, що вивчає загальні для більшості типів клітин структури, їх функції, метаболізм, реакції на пошкодження, патологічні зміни, репаративні процеси та пристосування до умов середовища;

- спеціальну цитологію – розділ цитології, що досліджує особливості  окремих типів клітин у зв’язку з їх спеціалізацією або адаптацією до середовища існування.

До морфологічних дисциплін належить також гістологія (від грецьк. hystos – тканина) – наука про розвиток, мікроскопічну та ультрамікроскопічну будову, життєдіяльність тканин. Розрізняють: еволюційну гістологію – напрям у гістології, що вивчає закономірності розвитку тканини у процесі філогенезу; екологічну гістологію – напрям, що вивчає особливості розвитку та будови тканин у зв’язку з впливом умов  проживання й адаптації до зовнішнього середовища; загальну гістологію ; спеціальну гістологію; порівняльну гістологію  тощо.

Сучасна анатомія людини, як наука  ХХІ століття, синтезує дані суміжних і споріднених до анатомії дисциплін – гістології, цитології, ембріології, порівняльної анатомії, фізіології і взагалі – біології, антропології та екології. Нині анатомія розглядає форму і будову органів, систем і організму людини в цілому як продукт спадковості, що змінюється залежно від певних умов біологічного і соціального середовища, та виконуваної організмом роботи в часі (філо- та онтогенез) та просторі (в різних регіонах земної кулі).

Основним методом дослідження в нормальній анатомії є препарування і розтин (від чого походить її назва від грец. аnatomne – розріз, розтин, розчленування).

У сучасній анатомії застосовують багато інших методів дослідження з використанням сучасної техніки і технології: оптики, рентгенівських променів, пластичних матеріалів, досягнень хімії і фізики, комп’ютерних систем аналізу і моделювання.

Завданнями анатомії є:

- вивчення будови тіла людини із допомогою описового методу за системами (системний підхід);

- вивчення форми із врахуванням функції органа (функціональний підхід).

При цьому враховуються ознаки, які характерні для кожної конкретної людини – індивідуума (індивідуальний підхід).

Одночасно анатомія прагне пояснити причини і наслідки процесів, що відбуваються в людському організмі, які обумовлені його будовою залежності від факторів внутрішнього і зовнішнього середовища (причинний – каузальний [causalis] підхід).

Основними методами дослідження будови фізичного тіла людини є:

- соматоскопія;

- антропометрія;

- макро– і мікроскопічне препарування;

- мацерація;

- ін’єкція;

- просвітлення;

- корозія;

- виготовлення топографічних зрізів;

- оптична і електронна мікроскопія (гістологічний, гістохімічний та ультрамікроскопічний методи);

- цитолюмінесцентний аналіз;

- експериментальне моделювання;

- конструювання моделей;

- рентгеноскопія і рентгенографія;

- комп’ютерна томографія;

- ядерно–магнітно–резонансне і ультразвукове дослідження;

- ендоскопія.

Тобто, для вивчення будови тіла людини застосовуються всі сучасні методи лабораторного та клінічного досліджень.

Індивідуальна, конституційна, вікова, статева форми мінливості будови тіла людини дає можливість говорити про варіанти норми.

Ця назва походить від лат. variatio, onis – варіація, генетична мінливість – це є відхилення ознак індивіда від тих, що є типовими для групи, до якої він належить, а також відхилення ознак нащадків від ознак батьків.

Інший лат. термін varietas (atis – варіація) означає морфологічно (або фізіологічно) виражене відхилення в розвитку органа (органів) або ознаки, що не виходить за межі норми.

Найбільш виражені, стійкі вроджені відхилення від норми називають аномаліями (від.грец. – anomalia – ненормальність, відхилення від норми).

Якщо ці аномалії різковиражені і мають в будові тіла зовнішні прояви – їх називають потворствами (вадами) (від лат. monstrum – потвора, виродок, монстр).

Такі аномалії розвитку вивчає тератологіяteratologia (від грец. teras, teratos – потвора, виродок, монстр).

Вивчення анатомії людини неможливе без порівняння з анатомією тварин (як колись писали – філогенезу, від грец. phylon – рід, genesis – походження). Тобто, вивченню тіла людини допомагають матеріали порівняльної анатомії, яка досліджує і порівнює будову людини та тіла різних тварин.

Аналізуючи особливості будови тіла людини, досліджуючи кожний орган (аналітичний підхід), анатомія вивчає цілісний організм, підходячи до нього синтетично.

Тому анатомія – не тільки наука аналітична, але й синтетична.

Просторова характеристика людини, частин її тіла і органів, здійснюється при знаходженні її у вихідному вертикальному положенні, коли вона стоїть, ноги разом, руки опущені донизу, а долоні розвернуті допереду.

Для позначення положення тіла людини в просторі та розташування його частин в організмі, використовують:

- площини тіла;                         - частини тіла;

- осі тіла;                                   - ділянки тіла

- лінії тіла;

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО ТІЛО ЛЮДИНИ

Під час анатомічного дослідження початкове положення тіла людини є вертикальним. В анатомії прийнято вивчати тіло людини із зімкнутими нижніми та опущеними у стані супінації (долоні повернені вперед, supinatio) — верхніми кінцівками. Зворотне положення, тобто коли долоні повернені назад, називається пронацією (pronatio) (мал. 1).

У тілі людини розрізняють голову (caput), шию (соllum), тулуб (truncus) і дві пари кінцівок (верхні та нижні) (mem-brae superiores et inferiores).

Тулуб людини має два кінці — верхній (superior) і нижній (inferior) і чотири поверхні — передню (anterior), задню (posterior), дві (праву й ліву) бічні (латеральні) (lateralis dextra/sinistra).

На кінцівках визначають також два кінці відносно тулуба: проксимальний (proximalis), тобто ближчий, і дистальний (distalis), тобто дальший.

І в анатомічній термінології, і в клінічній практиці прийнято такі визначення: глибокий (profundus), поверхневий (superficial), верхній (superior), нижній (inferior), внутрішній (internus), зовнішній (exter-nus), великий (magnus), малий (parvus), більший (major), менший (minor), найменший (minimus) тощо.

ОРІЄНТУВАННЯ  І РОЗТАШУВАННЯ ЧАСТИН ТІЛА, ОРІЄНТУВАЛЬНІ ПЛОЩИНИ

Для загального орієнтування й уточнення локалізації різних частин і органів тіла людини користуються площинами, проведеними в трьох взаємно перпендикулярних напрямках: стріловому (від лат. sagittaстріла) (площина спрямована спереду назад - стрілова), лобовому (від лат. fromлоб) (площина розташована паралельно площині лоба — лобова, або вінцева) і горизонтальном}' (площина, що перетинає тіло впоперек) (див. мал. 1). Стрілова площина, проведена чітко по середині тулуба, називається серединною (mediana).

Відносно зазначених площин розрізняють таке розташування частин тіла (точок та ін.): бічне, або латеральне (lateralis), ближче до бічних поверхонь тіла відносно серединної площини, присереднє, або медіальне (medialis), ближче до серединної площини, протилежне бічному, або зовнішньому; переднє, або вентральне (ventralis), ближче до передньої (вентральної) поверхні; заднє, або дорзальне (dorsalis), — ближче до задньої поверхні тіла відносно лобової площини; верхнє, або краніальне (cranialis), — ближче до головного кінця, і нижнє, або каудальне (caudalis), — ближче до хвостового кінця тіла відносно горизонтальної площини.

 

ДІЛЯНКИ ТІЛА Й ОРІЄНТУВАЛЬНІ ЛІНІЇ

Для кращого орієнтування в розташуванні та проекції внутрішніх органів на тулубі уявно проводять передню і задню серединні лінії (Ііп. mediana anterior/ posterior) (мал. 2). Потім на передній поверхні грудної клітки проводять такі лінії: груднинну (Ііп. stemalis) — уздовж зовнішнього краю груднини; середньоключнчну (Ііп. medioclavicularis) — вертикально донизу від середини ключиці; білягруднннну (Ііп. parastcrnalis) — між груднинною і середньоключнчною; передню, середню і задню пахвові (Ііп. axillaris anterior, media, posterior) — від переднього краю, середини та заднього краю пахвової ямки; лопаткову (Ііп. scapularis) — через середину нижнього кута лопатки; прихребтову (Ііп. paravertebral) — через верхівки поперечних відростків хребців.

Кожна частина тіла людини може бути поділена на топографо-анатомічні ділянки. Так, у мозковому відділі голови виділяють лобову, тім'яну й потиличну ділянки. На бічній поверхні мозкового відділу є також скронева, слухова і соскоподібна ділянки. На лицевій ділянці голови розрізняють ділянки: очноямкову, підочноямкову, щічну, привушно-жувальну, виличну, носову, ротову, підборідну.

Шия має передню, груднинно-ключично-соскоподібну, бічну і задню ділянки. У передній ділянці шиї розрізняють: присередній і бічний трикутники, які відділені груднинно-ключично-соскоподібною ділянкою. Присередній трикутник складається з піднижньощелепного, підпідборідного, сонного і лопатково-трахейного, бічний — з лопатково-трапецієподібного й лопатково-ключичного трикутників.

image023

Мал. 2.   Орієнтовні лінії на передній поверхні грудей:

І передня середина; 2 - груднинна: 3 - пригруднинна; 4 — середньоключична; 5  — перечня пахвова

Передні та бічні ділянки грудної клітки: передгруднинна, підключична ямка, грудна, бічна грудна ділянка молочної залози, підмолочнозалозова, пахвова, пахвова ямка.

Ділянки живота: підребер'я, надчерев'я (надчеревна ямка), бічна, пупок (пупкова ділянка), пахвина (пахвинна ділянка), підчерев'я (лобкова ділянка) (мал. 3)

. image019

Мал. 3. Ділянки живота:

1   надчерев'я (надчерепна): 2, 3 підребер'я (підреброва); 4 пупкова; 5. 6 - бічні; 7 підчерев'я (лобкова); 8, 9 пахвина (пахвинні)

 

Ділянки спини: хребтова, крижова, лопаткова, підлопаткова, поперекова (нижній і верхній поперекові трикутники).

Ділянки промежини: відхідникова, сечово-статева.

Ділянки верхньої кінцівки: дельтоподібна, плечова (передня/задня), ліктьова (передня/задня), передплічна (передня/задня), кисті: зап'ясткова (передня/задня), тильна, долоня (долонна), пальці.

Ділянки нижньої кінцівки: сіднична, кульшова, стегна (передня/ задня), коліна (передня/задня), гомілки (передня/ задня), литки, надп'ятково-гомілкова (передня/задня, закісточкова (бічна/присередня), стопи (п'яткова, тильна стопи, підошва, пальці).

 

ОРГАНІЗМ І ЙОГО ЦІЛІСНІСТЬ

Організмом (від грецьк. organonзнаряддя, орган) називається будь-яка ціла жива рослина або тварина, в тому числі людина. Основні властивості організму такі: постійний обмін речовин і енергії (внутрішній і з навколишнім середовищем), самооновлення, рух, подразливість і реактивність, саморегулювання, ріст і розвиток, спадковість і мінливість, пристосовуваність до умов існування. Чим складніша будова організму, тим краще він зберігає сталість внутрішнього середовища — гомеостаз (температура тіла, біохімічний склад крові тощо) — незалежно від умов навколишнього середовища. Для людини, на відміну від тварин, серед зовнішніх чинників провідного значення набувають соціально-економічні умови.

Еволюція тварин відбувалася в цілому шляхом зростання рівня життєвої організації: молекулярного, цитоплазматичного (одноклітинні найпростіші), клітинного (губки), тканинного (кишковопорожнинні), рівня органів та системного (вищі тварини). У ній спостерігалися два взаємно протилежні процеси: диференціація, або поділ, тіла на тканини, органи, системи (з відповідним і одночасним розподілом і спеціалізацією функцій) та інтеграція, або об'єднання, частин у цілісний організм, скріплений гуморальними й нервовими зв'язками.

Вищим організмам, у тому числі людині, властивий переважно системний рівень функціонування. При цьому наявність інших рівнів зовсім не заперечується, проте вони мають підлеглий характер.

За системного рівня функціонування формуються спеціалізовані системи органів (руху й опори, травлення, дихання, виділення тощо), функція яких регулюється нейрогормональним шляхом. Цілісність організму значною мірою зумовлена також судинною системою (кровоносною та лімфатичною), що є системою транспортування рідин організму (крові, лімфи) і підвищує його життєдіяльність.

Внаслідок об'єднання функцій організму за допомогою центральної нервової системи утворилися численні внутрішні та зовнішні зв'язки, які забезпечують не тільки генетично зумовлене саморегулювання, а й взаємодію організму з навколишнім середовищем (І.П.Павлов).

Визнаючи провідну роль нейрогуморального регулювання в розвитку та функціонуванні організму, слід звернути увагу також на можливість зворотного впливу на центральну нервову систему функції (особливо патологічної) окремих органів. Крім того, існує генетично зумовлений взаємозв'язок, який називається кореляцією.

Накопичені наукові відомості про закономірності розвитку організмів на молекулярному, субклітинному, клітинному, тканинному, рівні органів та системному рівнях підтверджують надзвичайно складний і тонкий характер розвитку живої природи.

Людина, як і інші хребтові тварини, побудована за принципом двосторонньої (білатеральної) симетрії, тобто тіло складається з двох половин – правої і лівої.

Межею між ними є серединна площина, яка розташована вертикально та орієнтована спереду назад в „сагітальному” напрямку (від лат. sagitta – стріла).

Ще існують лобова (від лат. frons – лоб) та горизонтальна площини.

Ці три площини можуть бути проведені через різні точки тіла людини. Відповідно до площин виділяють напрямки–осі, які дозволяють орієнтувати органи відносно положення тіла та вказувати рухи в суглобах.

Важливим є розуміння онтогенезу конкретної людини (від грец. ontogenesis – походження, розвиток індивідуального організму).

Ріст і розвиток людини до народження називається пренатальним періодом (його вивчають ембріологи), після народження – постнатальним періодом (від лат. natus – народжений), який вивчає вікова анатомія.

 

РОЗВИТОК АНАТОМІЇ В УКРАЇНІ

Уже в стародавніх рукописах Київської Русі X —XII ст. є згадки про переклади уривків із праць Гіппократа й Галена, що, очевидно, потрапили до Київської Русі з Візантії разом із богословськими книгами у зв'язку з прийняттям християнства. Монахи-ці лите лі передавали медичні знання, зокрема анатомічні, від покоління до покоління. При Києво-Печерському монастирі існував монастир лікарський; відомі імена Агапіта, Антонія та інших монахів-цілителів.

Про те, що монастирський напрям медицини згодом набував дедалі більшого наукового спрямування й анатомічного підґрунтя, свідчать знайдені у 80-х роках XX ст. на території Києво-Печерської лаври глибоко сховані кольорові анатомічні таблиці та навчальні схеми (видані в 1753 р. П. Масканьї). Ці таблиці зберігалися в глибокій таємниці, їх вивчали тільки священнослужителі, котрих монастир визначав як майбутніх цілителів.

У 1632 р. внаслідок злиття Київської братської школи (заснована 1615 р.) і Лаврської (заснована 1631 р.) було створено Києво-Могилянську колегію. У 1694 р. гетьман Іван Мазепа надав колегії статусу академії, що було підтверджено указом Петра І в 1701 р. У Київській академії готували наукові кадри не лише для України, а й для Росії, Болгарії та інших держав. З Академії вийшло багато видатних учених, які зробили вагомий внесок у розвиток медицини, в тому числі й анатомії.

Так, Єпіфаній Славинецький у 1653 р. переклав працю засновника сучасної анатомії італійського природодослідника А. Ве-залія про будову людського тіла і на основі цієї праці створив однотомний стислий підручник з анатомії.

Нестор Амбодик-Максимович (1744 -1812) видав анатомо-фізіологічний словник (1783). О. М. Шумлянський (1748-

у своїй докторській дисертації «Про будову нирок» вперше описав капсулу клубочка та ниркові канальці. Випускник Київської академії К. І. Щепін (1728 - 1770) став професором і викладав анатомію спочатку в Москві, а потім у Санкт-Петербурзі, М. М. Тереховський (1740 - викладав анатомію в Петербурзькій медико-хірургічній школі. У 1817 р. Київську академію було закрито.

Згодом розпочалась організація кафедр анатомії на медичних факультетах університетів, що відкривалися у великих містах України. Поступово в університетах створюються анатомічні школи, представники яких успішно розвивають науку, підносячи її до світового рівня. В деяких галузях українські вчені набагато випереджають своїх зарубіжних сучасників.

У 1784 р. відкривається один з перших в Україні медичний факультет у Львівському університеті. Кафедру анатомії очолив професор П. Краузнекер, який створив також перший анатомічний музей. Через 20 років цей факультет було закрито. Повторне його відкриття відбулося в 1894 р. Деканом і завідувачем кафедри став професор Г. Кадій (1851 —1912), який заклав підвалини Львівської анатомічної школи.

З 1946 по 1970 р. кафедру анатомії університету очолював професор П. Любомудров (1895 — 1972), під керівництвом якого остаточно сформувався науковий напрям Львівської анатомічної школи — вивчення судинної системи людини і тварин.

Медичний факультет у Харкові було організовано в рік відкриття Харківського університету в 1805 р. Першим завідувачем кафедри був запрошений з Фрейбурга Л. О. Ванноті. У 1811 р. кафедру очолив Д. Книгін, якого В. П. Воробйов вважав фундатором Харківської анатомічної школи. Кафедра поступово зростала, збільшувалася кількість анатомічних препаратів, було створено кафедральну бібліотеку, збудовано нове приміщення для анатомічного театру.

У 1917 р. на кафедру анатомії прийшов В. П. Воробйов — учень А. К. Білоусова. У 1908 р. під керівництвом свого вчителя він успішно захистив докторську дисертацію і протягом багатьох років продовжував розвивати наукові традиції кафедри. Запропонований В. П. Воробйовим метод макромікроскопічного дослідження започаткував оригінальний розділ у морфології, дав змогу встановити нові закономірності структурної організації нервової системи. В. П. Воробйов - найталановитіший представник Харківської анатомічної школи, автор підручників, унікальних анатомічних атласів, багатьох нових методів дослідження.

Після смерті В. П. Воробйова кафедру очолив його учень і найближчий помічник професор Р. Д. Синельников. Кафедра зберегла традиційне наукове спрямування, продовжувала успішно готувати медичні кадри. Р. Д. Синельников видав тритомний анатомічний атлас, що став настільною книгою лікарів і студентів.

Перший набір студентів і заняття на кафедрі анатомії Київського університету Святого Володимира почалися 9 червня 1841 р. лекцією, яку прочитав перший завідувач кафедри М. І. Козлов. Учень М. І. Пирогова професор М. І. Козлов, організувавши навчальний процес, повернувся до Санкт-Петербурга. Завідувати кафедрою було запрошено професора А. Вальтера, який очолював її з 1844 по 1868 р. А. П. Вальтер працював у Юр'єві разом з М. І. Пироговим та К. М. Бером, був палким прибічником і шанувальником М. І. Пирогова. Він написав перший підручник з анатомії, виданий у Києві. З його ініціативи було споруджено перше в Росії спеціальне приміщення для анатомічного театру. Він один з перших підтримав розвиток у Київському університеті мікроскопічної анатомії.

З 1868 по 1890 р. кафедрою анатомії в Києві керував професор В.  О.  Бец  - блискучий учений, гордість Київської школи анатомів. Він багато зробив для розвитку остеології, мікроскопічної анатомії, а найбільший внесок справив у вивчення нервової системи, був фундатором цито-архітектоніки кори головного мозку людини і тварин, досліджував мікроскопічну будову півкуль мозку, описав дев'ять полів у корі півкуль людини, відмінних за мікроскопічною будовою, відкрив гігантські пірамідні клітини, названі на його честь клітинами Беца.

З 1890 по 1902 р. кафедрою анатомії в Києві завідує професор М.А. Тихомиров, який велику частину свого життя присвятив вивченню кровоносних судин і видав відому всьому світові монографію «Варіанти артерій і вен людського тіла» (К., 1900), перекладену багатьма іноземними мовами.

З 1903 по 1917 р. кафедру очолював професор Ф. А. Стефаніс, який одним з перших не лише в Україні, а й у Росії почав вивчати лімфатичну систему людини.

З 1930 р. впродовж 43 років посаду завідувача кафедри анатомії Київського університету обіймає професор М. С. Спіров. Він підтримує і розвиває наукові напрями всіх своїх попередників, проте найбільших успіхів досягає в лімфології. М. С. Спіров створив велику школу лімфологів, серед його учнів такі відомі дослідники, як О. І. Свиридов, О. О. Сушко, Л. В. Чернишенко, І. О. Кавуненко та ін.

Перші анатомічні школи в Україні виникли наприкінці XVIII та в XIX ст. у зв'язку з організацією медичних факультетів в університетах Львова, Харкова, Києва, Одеси. Поступово відкривалася дедалі більша кількість медичних інститутів і факультетів, де розвивались анатомічні школи, які зробили вагомий внесок у розвиток анатомічної науки. Важко навіть перелічити анатомів, які все своє життя присвятили цій науці. Однак не можна не згадати її засновників і корифеїв, таких як В.Г. Український, О.Ю. Роменський (Вінниця), І.І.Чайковська (Луганськ), М.М. Тростянецький, К.Д. Філатова (Дніпропетровськ); Я.Д. Довгядло (Донецьк); Є.П. Мельман (Івано-Франківськ), В. В. Бовін, В. І. Зяблов (Сімферополь), М.А. Батуєв, Н. К. Лисєнков, Ф.А. Волинський (Одеса), Н. Г. Туркевич (Чернівці) та ін. Нині кафедри анатомії в Україні очолюють висококваліфіковані анатоми, які продовжують розвивати наукові традиції своїх попередників, розробляють нові напрями, гідно репрезентують науку не лише в Україні, а й на міжнародному рівні.

 

Історія кафедри анатомії людини ТДМУ ім..І.Я.Горбачевського.

image024

Морфологічний корпус, в якому на другому поверсі розташовувалася кафедра анатомії (1961р.)

Першим завідувачем кафедри нормальної анатомії Тернопільського медичного інституту був доцент Верисоцький А.О. (1897-1958). Андрій Олександрович в 1928 році закінчив Харківський медичний інститут, а в 1934 р. – аспірантуру в Українському науково-дослідному інституті фізичної культури. Отримавши звання кандидата наук, він з 1937 року працював асистентом кафедри нормальної анатомії Харківського медичного інституту, а з 1955 року – доцентом цієї ж кафедри. З 1957 р. наказом Міністерства охорони здоров’я УССР був переведений на посаду завідувача кафедри нормальної анатомії Тернопільського медичного інституту.

image029

Доц. А.О. Верисоцький

Після смерті доцента Верисоцького А.О. кафедрою тимчасово, з 1958 по 1959 рр., керував доцент М.П.Бондаренко.

image031

Доц.. М.П. Бондаренко

Полянкін М.Я. (1905-1986) – завідувач кафедри з 1958 по 1971 рр. Він в 1931 році закінчив медичний факультет Саратовського медичного інституту і працював в системі охорони здоров’я лікарем. З 1945 по 1952 рр. – асистент кафедри нормальної анатомії Саратовського медичного інституту, де захистив кандидатську дисертацію (1950). В період з 1952 по 1958 рр. виконував обов'язки доцента кафедри нормальної анатомії Волгоградського медичного інституту.

image033

Проф. М.Я. Полянкін

З 1958 по 1971 рр. Микола Якович був завідувачем кафедри нормальної анатомії Тернопільського медичного інституту. За цей період він захистив докторську дисертацію (1967) і отримав звання професора (1969). В 1971 р. професор Полянкін М.Я. переїхав на роботу в Бєлгородський педагогічний інститут. Нині покійний.

В період становлення кафедри одним з перших її доцентів (з 1957 по 1965 рр.) був Гордієнко Сергій Кузьмич, який згодом переїхав на роботу в Запорізький медичний інститут. В ці ж роки працювали доцентами: Степанов П.О., Андрієвський Б.С., Москаленко П.І., асистентами: Блінов О.Ф., Архіпова Ж.П, Телев'як О.С., Новицький О.І., Кондрашов К.Ю., Кривохатько В.С., Помазанський О.В., Крашеніннікова І.К., Мегвінов Л.С., з 1958 по 1985 рр. працював спочатку асистентом, потім доцентом Український А.В.

В.Г.Ковешніков (1931 р.н.) – завідувач кафедри з 1972 по 1984 рр. У 1955 році закінчив Саратовський медичний інститут, в 1958 році – аспірантуру при цьому ж інституті. До 1961 року працював асистентом і заступником декана Саратовського медичного інституту. У 1961 році обраний за конкурсом на роботу до Тернопільського медичного інституту, де пройшов шлях від асистента, доцента до завідувача кафедрою (1971 р.), проректора з навчальної роботи (1981-1984 рр). В 1984 році наказом «Міністерства охорони здоров'я України призначений ректором Луганського медичного університету, де й працює до теперішнього часу.

image035

Проф. В.Г.Ковешніков

Ковешніков Володимир Георгійович є заслуженим діячем науки і техніки України (1990 р.), лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки (2000 р.), Академіком Міжнародної академії інтегративної антропології (1990 р.), академіком АН вищої школи (1994 р.), Академіком польської академії медицини (1998 р.), Академіком Всесвітньої академії медицини імені А.Швейцара. Вивчає проблеми екологічної морфології.

image037

Під його керівництвом і консультуванні підготовлено 11 докторів і 33 кандидати медичних наук. Зареєстровані з проблем морфології людини 5 винаходів і 11 раціоналізаторських пропозицій. Під керівництвом Володимира Георгійовича кафедра набула відповідного вигляду, активізувалась наукова та методична робота.

image027

Анатомічний музей.

Максимум уваги проф. Ковешніков В.Г. приділив розширенню анатомічного музею, який започаткований проф. Полянкіним М.Я. Музей кожного року поповнювався 30-40 новими препаратами з усіх розділів анатомії. Під керівництвом проф. Ковешнікова В.Г. в музейну справу були впроваджені уніфіковані правила виготовлення музейних препаратів та їх опис, розроблені основи сучасної музейної техніки.

Кафедра однією з перших в інституті придбала 15 машин "КИСИ -5" для контролю знань і навчання студентів.

image040

Асист. Ільїн В.Ю. готує машини «Киси – 5» для перевірки знань студентів.

 

Проф. Ковешніков В.Г. і асистент Микула Н.Х. сконструювали спеціальні касети для контролю і самоконтролю знань студентів на натуральних препаратах.

Проф. Ковешніков В.Г. дав поштовх до нового витка у розвитку науки на кафедрі. При його сприянні була відкрита гістологічна лабораторія, де лаборант Маринченко Л.М. допомагала в обробці дослідницького матеріалу цілій плеяді дисертантів.

Ними були в основному випусники нашого інституту: асистенти: Штабровський І.З., Гомон В.О., Микула Н.Х., Сухінський К.І., Сікора В.З., Ільїн В.Ю., Черкашин С.І., Пілецький К.І., Ткачук Р.І., Магльований В.П.; аспіранти: ФедонюкЯ.І., Голод Б.В., Мартиненко Л.В., Кульчицька Л.О., Пикалюк В.С., Могилевська О.І., Глицький І.М., Романюк А.М.

 

image042

асист. Су хінський К.І. веде науково-дослідну роботу із студенткою наукового гуртка (1985 р.)

Першою аспіранткою кафедри стала випускниця нашого інституту (1965 р) Остап'юк Л.І., яка в 1969 р. захистила кандидатську дисертацію і в 1971 році переїхала на роботу до Київського медичного інституту.

Основним напрямком наукових досліджень кафедри в цей період було вивчення впливу гравітаційних навантажень на організм, а також вплив факторів зовнішнього середовища на кісткову систему.

image044

Асист. Сікора В.З. за роботою над дисертацією.

 

В різні роки на кафедрі нормальної анатомії Тернопільського медичного інституту на викладацькій роботі перебувало багато викладачів, які зробили вагомі внески в розвиток науки, навчального процесу і виховання молоді. В свій час працювали такі викладачі: Степанов Петро Олексійович (1957-1958), Блінов Олександр Федорович (1957-1958), Архіпова Жанна Петрівна (1957-1965), Новіцький Олександр Іванович (1958-1961), Кондрашов Костянтин Юхимович (1961-1974), Остап'юк Любов Іванівна (1965-1971), Кривохатько Володимир Сергійович (1965-1971), Пилецький Костянтин Михайлович (1967-1971), Помазанський Орест Васильович (1968-1969), Крашеніннікова Інна Костянтинівна (1968-1969), Мегвінов Леон Степанович (1960-1970), Ільїн Валерій Юхимович (1970-1979,1992-1994), Черкашин Степан Іванович (1971-1972), Ткачук Роман Іванович (1972-1974), Хом'як (Мартиненко) Лариса Вікторівна (1972-1976), Сікора Віталій Зіновійович (1972-1994), Магльований Віталій Петрович (1973-1976), Кульчицька Людмила Олексіївна (1976-1984), Ромашок Анатолій Миколайович (1983-1984), Пикалюк Василь Степанович (1978-1984), Могилевська Ольга Іванівна (1982-1990), Глицький Ігор Миколайович (1983-1990), Шманько Володимир Васильович (1988-1994), Соломко Лук'ян Дмитрович (1990-1991), Кравців Сергій Ігорович (1992-1995). Слід згадати світлої пам'яті Телев'яка Ореста Степановича, який 22 роки пропрацював на кафедрі. Кафедра їм вдячна за сумлінну роботу та становлення і розвиток нашого підрозділу.

image045

Колектив кафедри (1979 р.)

 

З 1969 по1986 рр. на посаді доцента кафедри працював П.І.Москаленко (1921-2003 рр.), який закінчив Ставропольський медичний інститут в 1942 році. Був учасником великої Вітчизняної війни.

image048

Практичне заняття проводить доц. Москаленко П.І.

В 1945-1946 рр.—заступник міністра охорони здоров'я Молдавії. 3 1946 по 1950 рр. навчався в аспірантурі при кафедрі нормальної анатомії Кишинівського медичного інституту. В 1950-1966 рр. - на викладацькій роботі в Станіславському (нині Івано-Франківському) і Луганському медичних інститутах. До останніх днів, перебуваючи на заслуженому відпочинку,   при потребі завжди приходив на допомогу нашій кафедрі.

В зв'язку з призначенням проф. Ковешнікова В.Г. в 1984 р. ректором Луганського медичного університету, завідувачем кафедри стає його учень, доктор мед. наук, професор (1986), заслужений діяч науки і техніки України (1996) Федонюк Ярослав Іванович. Він продовжив кращі традиції, започатковані проф. В.Г.Ковешніковим. Під його керівництвом кафедра вийшла на нові актуальні напрямки наукових досліджень, впроваджує сучасні навчальні методи підготовки лікарів та наукових працівників.

Сьогодні на кафедрі працюють, окрім зав. кафедри д.мед.н. Герасимюк І.Є., такі співробітники: проф.Федонюка Я.І., канд.мед. наук, доц. Голод Богдан Володимирович (завуч кафедри); канд.мед. наук, канд.мед. наук, доц. Пришляк Антоніна Михайлівна (працює над докторською дисертацією); канд.біол. наук, доц. Ремінецький Борис Ярославович (заст. декана академії по роботі з іноземними студентами); канд.мед. наук, доц. Флекей Парасковія Павлівна; старший викладач Бурий Володимир Васильович (працює над кандидатською дисертацією); канд.мед. наук, доцент Киричок Олександра Миколаївна; канд.мед. наук, доц.. Боймиструк Ігор Іванович; асист. Ющак Михайло Васильович (працює над кандидатською дисертацією); старший лаборант Кочаровська Емілія Миколаївна.

image050

Колектив кафедри (2006 р.)

Всього з часу заснування кафедри на її базі підготовлено 7 докторських та 53 кандидатських дисертацій. Зокрема, під керівництвом проф. Федонюка Я.І. виконані дві докторські та 21 кандидатські дисертації. В даний час виконується одна докторська та 5 кандидатських дисертацій.

Федонюк Я.І. в 1968 році закінчив Тернопільський медичний інститут, а в 1971 році - аспірантуру при кафедрі нормальної анатомії. З 1971 року - асистент, доцент і з 1984 -2006 роки — завідувач цієї ж кафедри.

image052

Проф. Я.І.Федонюк

Проф. Федонюк ЯЛ. є заслуженим діячем науки і техніки України, академіком Нью-Йоркської академії наук, академіком Міжнародної академії інтегративної антропології, академіком Української академії наук, академіком Української екологічної академії наук. Йому присвоєно звання ”Людина року” (1997 р., США), та ”Людина тисячоліття” у медичній освіті (2000р., Англія), Лауреат премії Української академії наук (2003р.). Опис діяльності проф. Федонюка Я.І. занесено в часопис ”Україна медична. Лікар III тисячоліття” (2003р.). Він є автором та співавтором більше 600 наукових, методичних та публіцистичних робіт. Серед них 5 монографій та ряд підручників і посібників для студентів вищих медичних та фізкультурних закладів.

На базі кафедри за останні десятиріччя були проведені такі заходи: Всесоюзний симпозіум з медичної та спортивної антропології (1991 р.), І Міжнародний конгрес з інтегративної антропології (1995 р.), Міжнародна конференція ”Актуальні питання морфології”, присвячена пам 'яті академіка, Лауреата Державної премії України проф. Сморщка С.А. (1996 р.), Виїзну сесію Української академії наук національного прогресу (1997 р.), Нараду завідувачів кафедр нормальної анатомії України (1998 р.), Саміт нормальних анатомів України та Росії (2003 р.).

Кафедра підтримує зв'язки з такими країнами як Польща, Португалія, США, Німеччина, Греція, Японія, Китай, Румунія, держави СНД.

Отже, школа анатомів Тернопільського інституту, а нині – медичний університет імені І.Я.Горбачевского ґрунтується на таких новаторах в морфології як проф. Полянкін М.Я., проф. Ковешніков В.Г., проф. Федонюк Я.Л., які змогли за короткий час вивести кафедру на рубіж взірцевої. Послідовники проф. В.Г.Ковешнікова зуміли втілили в життя його ідеї, примножуючи славу кафедри нормальної анатомії Тернопільського державного медичного університету ім. акад. І.Я.Горбачевського.

Після реорганізації підрозділів університету в 2005 р. кафедра анатомії людини входить в склад навчально-наукового інституту морфології, першим директором якого був доктор мед. наук, професор Герасимюк І.Є.

image054

Д.м.н. Герасимюк І.Є.

Проф. Герасимюк І.Є. закінчив в 1980 р. Тернопільський медичний інститут і працював до 1985 року в Тернопільській обласній клінічній лікарні. З 1985 по 2005 роки він асистент, доцент кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії. В 1991 р. захистив кандидатську, а в 2005 р. – докторську дисертації.

У зв’язку з пенсійним віком (66 років) в квітні місяці 2006 року проф. Федонюк Я.І. переведений на посаду професора кафедри та передав кафедру своєму учневі та учневі покійного проф. Вайди Р.Й. доктору мед. наук, доц. Герасимюку І.Є.

IMG_1149

Коридор кафедри анатомії людини (2006 р.)

 

VIDEO

 

Тема 2

 

Скелет

Скелет, skeleton (від грец. skeletos – висохлий, висушений), представлений сукупністю кісток, які утворюють в тілі людини твердий остов, що забезпечує виконання таких функцій:

- опори;                                               - є депо макро– і мікроелементів;

- пересування;                                     - обміну речовин;

- захисту;                                            - кровотворної.

 

 

Кістка (os) є органом, який побудований з кісткової тканини (textus osseus), хрящової тканини (textus cartilagineus), вкрита ззовні окістям (periosteum) і містить кістковий мозок (medulla ossium).

Кожна кістка має певну форму, величину і положення в тілі.

На формоутворення кісток впливають умови, в яких кістки розвиваються; якщо умови однакові або близькі, то кістки мають певну схожість (наприклад, хребці).

Найважливішими з таких факторів є прикріплення до кісток м’язів, а також прилеглість кісток, судин, нервів та інших органів.

На поверхні кісток є різноманітні підвищення, заглибини і отвори.

Поверхня кісток в місцях прикріплення м’язів нерівна: вгнута або (частіше) опукла.

При описі зовнішньої форми кістки звертають увагу на характер її поверхонь; вони можуть бути плоскі, вгнуті або опуклі, гладкі або шорсткі.

Суглобові поверхні найгладші, вони переважно розміщені на кінцях довгих кісток і з’єднують їх між собою.

Кістка складається з органічної та неорганічної речовини. Органічна речовина має назву осеїну, це різновидність колагену.

З’єднання осеїну з неорганічною речовиною дає важливі фізичні властивості: пружність, тривкість. Окрім того, кістка є депо хімічних елементів.

 

КІСТКИ (СИСТЕМА СКЕЛЕТА) OSSA (SYSTEMA SKELETALE)

Система скелета людини нараховує 203-206 (36-40 непарних і 164-166 парних) кісток, становить 1/5—1/7 частину маси тіла (у дітей більше) і відіграє значну роль у життєдіяльності організму.

По-перше, система скелета, виконуючи функцію опори, має механічне значення: на кістках починаються й до них прикріплюються посмуговані м'язи, при скороченні яких кістки виконують роль плеча важеля І і II роду. Цим забезпечується переміщення тіла або окремих його частин у просторі, а також стійка рівновага тіла в різних положеннях.

По-друге, кістки є міцним захистом для головного і спинного мозку (череп, хребет), а також значною мірою для органів грудної порожнини і малого таза.

По-третє, кісткова тканина є основним субстратом, де відкладаються мінеральні солі та здійснюється мінеральний обмін.

По-четверте, у внутрішньокісткових порожнинах міститься червоний і жовтий кістковий мозок (medulla ossium rubra ct flava). Жовтий кістковий мозок у дорослої людини не функціонує як кровотворний орган, у червоному кістковому мозку здійснюються процеси кровотворення та біологічного захисту.

Основною структурно-функціональною одиницею компактної кісткової тканини є остеон, який видно під мікроскопом під малим збільшенням або на мікрорентгенограмах. Остеон трубчаста система тонких кісткових пластинок, що оточують центральний канал, заповнений пухкою колагеновою сполучною тканиною, в якій проходять судини, що живлять кістку, і нерви. В ньому також містяться кісткові клітини остеобластоцити, які потім перетворюються на остеоцити. їх роль створення нової кісткової речовини. Роль іншого типу кісткових клітин — остеокластоцитів — руйнування старої кісткової речовини.

Отже, кісткові клітини забезпечують стабільність обміну речовин у кістковій тканині тощо.

На розпилі, шліфах або рентгенограмах розрізняють два типи структури кісткової тканини: компактну (substantia compacta), розташовану поверхнево, і губчасту (трабекулярну) (substantia spongiosa), що міститься всередині (мал.) і складається з численних кісткових пластинок і перекладок (трабекул).

image025

Мал. Великогомілкова кістка (tibia):

І cartilagoepiphysials; 2 — губчаста речовина (substantis spongiosa); Jsubstantia compacts; 4 -cavitas medullaris

 

Така будова кісток цілком відповідає основному принципу будівельної механіки за найменшої затрати матеріалу і великої легкості забезпечити максимальну міцність споруди. Це положення підтверджується йтим, що розташування трубчастих систем і основних кісткових пластинок відповідає напряму дії сил стискання, розтягнення й скручування (мал..)

image071

Мал. Схематичне зображення силових ліній у проксимальному епіфізі стегнової кістки людини (за П. Ф. Лес-гафтом):

І      substantia spongiosa;  2   substantia compacta; 3 лінії, які обмежують аоми найбільшого стиснення

 

Структура кісткової тканини є динамічною реактивною системою, яка змінюється протягом усього життя людини. У цих змінах крім численних чинників, зумовлених закономірностями росту і розвитку скелета, значну роль відіграє пристосування до різних функцій, механічного навантаження. Відомо, що в осіб, які важко працюють, компактна кісткова тканина розвинута краще. Залежно від змін навантаження на окремі частини тіла може змінюватися розташування кісткових пластинок і структура кістки в цілому.

Кісткова тканина людини складається з органічних речовин осеїну (близько третини за масою) і неорганічних (приблизно дві третини переважно солі кальцію у вигляді фосфатів — 50-80 %, а також сполуки магнію, натрію, калію, фтору та деяких кислот).

Під час випалювання кістки осеїн випалюється, а мінеральні речовини залишаються, кістка стає дуже крихкою. При занурюванні кістки в концентрований розчин кислот (наприклад, у 15-17 % розчин сірчаної кислоти) видаляються мінеральні речовини, і тоді вона, точно зберігши форму, стає м'якою, еластичною. Taким чином, природне поєднання в кістці органічних і мінеральних речовин, ніби доповнюючи одне одного, надає скелету твердості, міцності та значної пружності. Кістка людини міцніша за граніт, за міцністю наближається до міді й заліза, а за пружністю переважає дуб.

Ці фізико-хімічні властивості кісткової тканини з віком дуже змінюються. У молодому віці, особливо в дітей, кістки містять значно більше осеїну. У людей старечого віку, навпаки, збільшується вміст мінеральних речовин, зменшується кількість осеїну, і кістки стають крихкішими

. image073

image075

 

Кістки поділяються на такі групи:

- довга кістка (os longum), має трубчасту будову;

- коротка кістка (os breve), має губчасту будову;

- плоска кістка (os planum), виконує захисну функцію;

- повітроносна кістка (os pneumaticum), містить повітроносні комірки;

- атипова (мішана) кістка (os irregulare), складається з частин, які належать до вищевказаних груп або різні за розвитком;

- сесамоподібна кістка (os sesamoideum), належить до допоміжного апарату м’язів.

Довгі (трубчасті) кістки мають майже циліндричне тіло — діафіз (diaphysis) і два кінці, які здебільшого костеніють самостійно і називаються епіфізами (epiphysis)*. Довгі (трубчасті) кістки з двома епіфізами називаються   біепіфізарними.

Короткі (трубчасті) кістки мають самостійне скостеніння тільки одного кінця (моноепіфізарн і).

Стінка тіла трубчастих кісток утворена переважно компактною речовиною, яка у вигляді трубки оточує кістковомозкову порожнину (cavitas medullaris), в якій міститься (у дорослих людей) жовтий кістковий мозок (medulla ossium flava). Епіфізи утворені губчастою речовиною, комірки якої заповнені червоним кістковим мозком (medulla ossium rubra). Довгі й короткі трубчасті кістки становлять основу вільних кінцівок і виконують головним чином роль важелів, які беруть участь в опорно-локомоторних функціях, хапальних рухах, підніманні ваги, відштовхуванні тощо.

До плоских кісток належать покривні кістки черепа та кістки поясів кінцівок. Вони складаються із зовнішньої і внутрішньої пластинок компактної речовини та закладеної між ними губчастої. У деяких ділянках плоских кісток губчаста речовина може зникати. Плоскі кістки черепа мають захисне значення для головного мозку, кістки поясів кінцівок виконують опорну функцію.

Повітроносні кістки (решітчаста, лобова, верхньощелепні, скроневі, клиноподібні) мають різноманітну форму, але завжди містять більші або менші повітроносні порожнини (пазухи), які вистелені слизовою оболонкою і з віком збільшуються.

До групи атипових належать інші кістки (атлант, нижня щелепа, носові, виличні, піднебінні), дуже різноманітних за походженням, формою, структурою та функцією.

image055

Лише в деяких місцях поверхня кісток рівна, більшість поверхні має виступи, горби, гребені, шорсткості, відростки, зумовлені прикріпленням сухожилків м'язів, приляганням судин і нервів (борозни), тиском м'язів, мозкових звивин (заглиблення, ямки) тощо. В осіб, які працюють фізично, шорсткості та гребені на кістках збільшуються. У літньому віці нерівності кісток стають чіткішими.

Усі кістки ззовні і зсередини (в межах компактної речовини діафізів і в комірках губчастої речовини) вкриті двома сполучнотканинними оболонками, багатими на кровоносні судини. Обидві оболонки — зовнішня, окістя, або періост (periosteum), і внутрішня, ендост (endosteum), — беруть участь у живленні та розвитку кістки.

Більша частина кісток скелета людини в онтогенезі проходить перетинчасту, хрящову і кісткову стадії розвитку, що значною мірою відбиває філогенетичні етапи розвитку внутрішнього скелета хордових. Ці кістки за характером скостеніння називають вторинними. Деякі кістки (більшість кісток черепа, тіло ключиці) розвиваються із мезенхіми, обминаючи стадію хряща. Вони дістали назву первинних.

Скостеніння кожної кістки починається появою одного, двох або більше осередків (точок) скостеніння. Скостеніння первинних кісток звичайно починається з появи однієї або кількох точок скостеніння серед елементів мезенхіми. Таке скостеніння назвали ендесмальним. Процес скостеніння вторинних кісток відбувається по всій окружності діафіза ззовні всередину в глибоких шарах охрястя (перихондральне скостеніння) та зсередини назовні (енхондральне скостеніння) в тканині хряща, внаслідок чого утворюється губчаста речовина кістки.

Розрізняють первинні точки скостеніння, що виникають у хрящових і сполучнотканинних закладках кісток, і вторинні, які з'являються у пізніші терміни їхнього розвитку. І перші й другі точки назива ють головними. В кінці 2-го — на початку 3-го місяця утробного розвитку з'являються первинні точки скостеніння в діафізах довгих кісток. За рахунок вторинних точок костеніють головним чином епіфізи, а також апофізи (приростки кістки) поблизу епіфізів. Точки скостеніння апофізів називають додатковими.

Нижче зазначено терміни, місце, кількість, послідовність появи точок скостеніння для кожної кістки, а також строки закінчення скостеніння кісток.

Між частинами кістки, які костеніють окремо (з первинних і вторинних точок скостеніння), у більшості відділів скелета до закінчення росту організму (18 - 22 роки) звичайно зберігається епіфізарний хрящ. За рахунок цього хряща забезпечується ріст кісток у довжину. Потовщення та розширення кісток відбувається головним чином за рахунок окістя.

Процес скостеніння досить мінливий, залежить від зовнішніх (захворювання, умови життя, характер харчування тощо) та внутрішніх (спадковість) чинників. За тяжкої виснажливої хвороби, наприклад туберкульозу, а також за несприятливих гігієнічних умов і недостатнього надходження в організм деяких вітамінів і мікроелементів скостеніння скелета, як правило,затримується.

Значний вплив на темпи скостеніння і терміни синостозування (зрощення окремих кісток між собою) має фізичне навантаження. Звичайно дозоване фізичне тренування стимулює ріст і скостеніння скелета*. Надмірне фізичне навантаження на молодий організм може призвести до раннього зрощення кінців (епіфізів) з тілом кістки (діафізом), внаслідок чого обмежується ріст кісток у довжину (В. В. Бунак, Є. Н. Клебанов, Р. Г. Ради-ловська та ін.). Найбільші відхилення в термінах скостеніння трапляються при порушенні функцій ендокринної системи.

image065

Мал. Центри скостеніння в груднині плода людини 9 місяців (просвітлений препарат)

 

У темпах скостеніння та синостозування кісток спостерігається статевий диморфізм. У дівчаток диференціація скелета, як правило, відбувається швидше, порівняно з хлопчиками (різниця становить два-три роки).

Якщо немає патології, стан точок скостеніння (кількість, розмір тощо) і синостозування епіфізів з діафізами кісток є важливим діагностичним показником ступеня біологічної зрілості організму та кісткового віку.

Скелет людини складається з черепа, хребтового стовпа, грудної клітки, кісток верхньої та нижньої кінцівок.

 

Більшість кісток людини у своєму розвитку тричі видозмінюються і проходять такі стадії розвитку: перетинчасту, хрящову, кісткову.

Якщо кістки у своєму розвитку не проходять хрящової стадії, вони називається первинними кістками (кістки склепіння черепа, кістки лиця тощо) із утворенням точок окостеніння, а якщо кістки розвиваються на місці хряща, вони називаються вторинними кістками (кістки тулуба, кінцівок, основи черепа тощо).

 

Для позначення частин тіла, органів та їх частин використовано спеціальні терміни латинською мовою, перелік яких називається анатомічною номенклатурою (Nomina Anatomica).

Анатомія як наука має власний понятійний матеріал, який віддзеркалює анатомічна номенклатура. Біля джерел формування анатомічної номенклатури  (науково обґрунтованого переліку анатомічних термінів, які застосовуються в медицині та біології) стояли Гіппократ (460-377 рр. до н.е), К.Гален (131-200 рр. н.е.), А.Везалій (1514-1564).

По-справжньому міжнародного статусу анатомічна термінологія набула з 1895 року, коли на ІХ конгресі анатомічної спілки в Базелі було затверджено Міжнародну анатомічну номенклатуру. Цей перелік латинських та (частково) грецьких термінів відомий під назвою Базельської анатомічної номенклатури (Basele Nomina Anatomica, скорочено BNA).

З розвитком морфології анатомічні терміни потребували уточнень і доповнень. Тому анатомічна термінологія кілька разів переглядалася. На ІV Федеративному міжнародному конгресі анатомів 1955 року було прийнято Паризьку анатомічну номенклатуру (Parisiensia Nomina Anatomica, скорочено РNA). Вона базувалася на BNA, з якої запозичено 4286 термінів; нових найменувань було 1354.

Сучасна медицина – одна з галузей науки й професійної діяльності, яка вирізняється високим рівнем міжнародної інтеграції. Цього можна досягнути лише завдяки широкому використанню в різних країнах єдиної термінологічної бази, в тому числі й анатомічної.

Виходячи з потреб сучасної медицини, Федеративний комітет анатомічної термінології (скорочено FCAT) у серпні 1997 року в Сан-Паулу (Бразилія) прийняв нову сучасну спрощену й універсальну анатомічну номенклатуру, в якій налічується 7 428 термінів. У даному підручнику використано саме цю новітню анатомічну номенклатуру. Латинські терміни та їх українські еквіваленти подаються за виданням: “Міжнародна анатомічна номенклатура” За ред. І.І.Бобрика, В.Г.Ковешнікова. – К.: Здоров’я, 2001.

Для визначення положення органа в просторі необхідно розуміти поняття площина, вісь, напрямок.

Виділяють три площини: лобові (plana frontalis); стрілові (plana sagittalia); горизонтальні (horizontalis).

image068

image070

Розрізняють три вісі: вертикальну (axis verticalis); лобову; фронтальну (axis frontalia) та стрілову; сагітальну вісь (axis sagittalis)

 

До кісток тулуба належать:

- хребці (vertebrae);

- груднина (sternum);

- ребра (costae).

VIDEO1

VIDEO 2

VIDEO 3

 

      Тема 3

 

Скелет разом із м’язами виконує функції опори і руху завдяки тому, що всі кістки з’єднані між собою й утворюють різного ступеня рухливі кісткові важелі.

Кістки та їх з’єднання представляють пасивну, а м’язи – активну частину опорно–рухового апарату.

Характер з’єднань залежить від будови і функції тієї чи іншої кісткової ланки. Тобто, з’єднання кісток зумовлюють їх більшу або меншу взаємну рухомість і забезпечують функціонування скелета людини як єдиного цілого.

Кістки нижчих водних хребетних тварин сполучаються між собою за допомогою неперервних з’єднань.

У наземних тварин види рухів ускладнились: сформувалися перехідні форми з’єднань, наприклад симфізи і найбільш рухливі перервні з’єднання – суглоби.

У процесі онтогенезу людини більшість з’єднань кісток проходять дві стадії розвитку: спочатку виникають неперервні з’єднання, а потім частина з них перетворюється в перервні з’єднання – суглоби.

У мезенхімі, що з’єднує зачатки кісток, на 6–му тижні ембріонального розвитку формується щілина, потім суглобові хрящі, капсула і зв’язки.

Суглоби людини вивчає наука артрологія (arthrologia, від грец. arthron – суглоб).

 

З’єднання кісток (juncturae ossium)

Вони поділяються на:

- неперервні (synarthroses);

- перервні (diarthroses);

- напівперервні (symphyses).

 

Синартрози, симфізи

До синартрозів (synarthroses) або неперервних з’єднань належать:

- волокнисте з’єднання (junctura fibrosa), а саме:

- синдесмози (syndesmoses), різновидом яких є вклинення; ґомфоз (gomphosis);

- міжкісткова перетинка (membrana interossea);

- шво (sutura);

- схіндильоз (schindylesis), що перекладається як розщеплення (наприклад, розщеплення може мати крижова кістка);

- хрящове з’єднання (junctura cartilaginea), різновидом якого є:

- синхондроз (synchondrosis);

- симфіз (symphysis);

- наростковий хрящ (cartilago epiphysialis);

- кісткове з’єднаннясиностоз (synostosis), тобто з’єднання кісток (juncturae ossium) за допомогою кісткової тканини;

- м’язове з’єднаннясинсаркоз (synsarcosis), тобто з’єднання кісток (juncturae ossium) за допомогою м’язів (з’єднання під’язикової кістки з нижньою щелепою та з’єднання лопатки з хребтовим стовпом і грудною кліткою).

 

Волокнисті з’єднання (juncturae fibrosae)

Вони поділяються на:

- зв’язки (ligamenta);

- мембрани (membranae);

- шво (sutura);

- вклинення (gomphosis), або зубо–комірковий синдесмоз (syndesmosis dentoalveolaris).

Зв’язки (ligamenta) бувають колагенові й еластичні, а саме:

- внутрішньокапсулярні зв’язки (ligg. intracapsularia);

- капсулярні зв’язки (ligg. capsularia);

- позакапсулярні зв’язки (ligg. extracapsularia).

Мембрани (membranae) поділяються на:

- міжкісткові мембрани (membranae interosseae);

- тім’ячка (fonticuli).

Шов (sutura) поділяється на:

- зубчасте шво (sutura serrata);

- лускове шво (sutura squamosa);

- плоске шво (sutura plana).

Хрящові з’єднання (juncturae cartilagineae)

Вони поділяються на:

- тимчасові (під час росту кісток), коли прошарок хряща між кістками поступово заміщується кістковою тканиною і таке з’єднання перетворюється на синостоз;

- постійні, коли прошарок хрящової тканини між кістками існує упродовж усього життя людини.

Cимфізи (symphyses)

або напівсуглоби (hemiarthroses)

Вони мають невелику щілину в хрящовому або волокнистому прошарку між зчленованими кістками. Цей тип з’єднання є перехідною формою від неперервних з’єднань до перервних.

 

Синовіальні з’єднання (juncturae synoviales)

або суглоб (articulatio) чи діартроз (diarthrosis)

Раніше їх називали перервними з’єднаннями. Це найбільш рухомі з’єднання між кістками, для утворення яких необхідні чотири основні елементи, а саме:

1. Не менше двох суглобових поверхонь (facies articulares), які вкриті гіаліновим хрящем і мають:

- суглобову ямку (fossa articularis);

- головку суглоба; суглобову головку (caput articulare).

2. Суглобова капсула (capsula articularis), яка складається з:

- волокнистої перетинки; волокнистого шару (membrana fibrosa; stratum fibrosum);

- синовіальної перетинки; синовіального шару (membrana synovialis; stratum synoviale), який має синовіальні складки (plicae synoviales) і синовіальні ворсинки (villi synoviales).

3. Суглобова порожнина (cavitas articularis), яка може мати:

- суглобовий закуток (recessus articularis);

- синовіальну піхву (vagina synovialis);

- синовіальну сумку (bursa synovialis).

4. Синовію (synovia) – синовіальну рідину, що змочує суглобові поверхні. Вона продукується клітинами синовіального шару.

Суглоби (articulationes) можуть мати і додаткові елементи, до яких належать:

- зв’язки (ligamenta);

- синовіальні сумки (bursae synoviales);

- жирові складки (plicae adiposae);

- синовіальні ворсинки (villi synoviales);

- суглобові диски (disci articulares);

- суглобові меніски (menisci articulares);

- суглобові губи (labra articularia);

- сесамоподібні кістки (ossa sesamoidea).

Суглоби за будовою поділяються на:

- прості суглоби (articulationes simplices), які складаються з двох суглобових поверхонь (facies articulares);

- складні суглоби (articulationes compositae), що мають більше ніж дві суглобові поверхні (facies articulares);

- комбіновані суглоби (articulationes combinatae), які анатомічно відокремлені, але пов’язані між собою загальною функцією;

- комплексні суглоби (articulationes complexae), в порожнині яких є суглобові диски (disci articulares) або суглобові меніски (menisci articulares), які поділяють суглобову порожнину (cavitas articularis) на два і більше відділів.

Суглоби за функцією поділяють на:

- одновісні суглоби;

- двовісні суглоби;

- багатовісні суглоби.

До одновісних суглобів за формою належать:

- циліндричні суглоби (articulationes cylindricae), у яких рухи відбуваються навколо поздовжньої осі (axis longitudinalis); ці суглоби ще називають обертовими суглобами (articulationes trochoideae);

- блокоподібні суглоби (ginglymi) та їх різновид – гвинтоподібні суглоби (articulationes cochleares).

До двовісних суглобів належать:

- двовиросткові суглоби (articulationes bicondylares);

- еліпсоподібні суглоби (articulationes ellipsoideae);

- сідлоподібні суглоби (articulationes sellares).

До тривісних суглобів; багатовісних суглобів належать:

- плоскі суглоби (articulationes planae), які можуть бути малорухомими суглобами (amphiarthrosеs);

- кулясті суглоби (articulationes spheroideae);

- чашоподібні суглоби (articulationes cotylicae).

Чим більша конгруентність (відповідність) суглобових поверхонь, тим менший обсяг рухів у такому суглобі.

Це основний закон системи з’єднань (артросиндесмології).

У суглобах (articulationes) залежно від будови (форма і рельєф, суглобові поверхні, розмір, розташуваня зв’язок) з’єднувальних поверхонь рухи можуть здійснюватись навколо:

- лобової; фронтальної осі (axis frontalis);

- стрілової; сагітальної осі (axis sagittallis);

- вертикальної; прямовисної осі (axis verticalis).

Навколо лобової осі (axis frontalis) в суглобі (articulatio) можливе:

- згинання (flexio);

- розгинання (extensio).

Навколо стрілової осі (axis sagittallis) в суглобі (articulatio) можливе:

- відведення (abductio);

- приведення (adductio).

Навколо вертикальної осі (axis verticalis) в суглобі (articulatio) можливі:

- обертання назовні; бічне обертання (rotatio externa; exorotatio; rotatio lateralis);

- обертання досередтнт; присереднє обертання (rotacio interna; endorotatio; rotatio medialis).

 

Навколо усіх осей у суглобі (articulatio) можливе колове обертання (circumductio), при якому вільний кінець кістки чи кінцівки описує конус.

У суглобах (articulationes) деяких ділянок кінцівок (regiones membrorum) також можливі:

- привертання (pronatio);

- відвертання (supinatio);

- протиставлення (oppositio);

- зіставлення (repositio).

Характеристику суглобові необхідно давати за такою схемою:

- назва суглоба;

- анатомічні утвори, які беруть участь у формуванні суглоба;

- суглобові поверхні;

- форма суглоба;

- яким є суглоб за будовою;

- яким є суглоб за функцією;

- осі обертання;

- види рухів;

- прикріплення суглобової капсули;

- зв’язки суглоба;

- особливості суглоба (наявність елементів допоміжного апарату суглоба, окрім зв’язок).