1. ПЕЧІНКА, ЖОВЧНИЙ МІХУР,ПІДШЛУНКОВА ЗАЛОЗА.
2. ПОРОЖНИНА ОЧЕРЕВИНИ, ЇЇ ЕЛЕМЕНТИ І ПОВЕРХИ.
3. ЗОВНІШНІЙ НІС. НОСОВА ПОРОЖНИНА. ГОРТАНЬ.
ЗАНЯТТЯ 11.
Тема 1. Печінка, жовчний міхур, підшлункова залоза.
ПЕЧІНКА (hepar)
Печінка є найбільшою травною залозою, що бере участь в обміні речовин.
Топографія. Печінка займає:
- праве підребер’я (hypochondrium dextrum);
- частину надчеревної ділянки (regio epigastrica);
- частково ліве підребер’я (hypochondrium sinistrum).
Верхня межа печінки (hepar). Найвища точка печінки відповідає висоті стояння діафрагми (diaphragma): справа вона вища, ніж зліва, а саме проектується на рівні правого IV міжребрового простору (spatium intercostale) по середньоключичній лінії (linea medioclavicularis). Далі ця межа круто опускається праворуч до X міжребрового простору (spatium intercostale X) на середній пахвовій лінії (linea axillaris media), а ліворуч йде до лівого V міжребрового простору (spatium intercostale sinister V) на пригруднинній лінії (linea parasternalis).
Нижня межа
печінки починається в Х міжребровому просторі (spatium intercostale X) по
правій середній пахвовій лінії (linea axillaris media dextra) і прямує ліворуч
вздовж краю правої ребрової дуги (arcus costalis dexter), перетинаючи справа IX
ребровий хрящ (cartilago costalis IX). Далі ця межа йде в надчеревній ділянці
(regio epigastrica) на
Отже, тільки невелика ділянка поверхні печінки (facies hepatis) прилягає в надчеревній ділянці (regio epigastrica) безпосередньо до передньої стінки черевної порожнини
anterior cavitatis abdominis), де можна промацати нижній край печінки (margo inferior hepatis), якщо не напружені м’язи живота (musculi abdominis).
Печінка (hepar) має:
- діафрагмову поверхню (facies diaphragmatica), або передньо–верхню;
- нутрощеву поверхню (facies visceralis), або нижню.
До нутрощевої поверхні (facies visceralis) прилягають органи, які утворюють на печінці відповідні втиснення:
- ниркове втиснення (impressio renalis);
- надниркове втиснення (impressio suprarenalis);
- шлункове втиснення (impressio gastrica);
- дванадцятипалокишкове втиснення (impressio duodenalis);
- стравохідне втиснення (impressio oesophagealis);
- ободовокишкове втиснення (impressio colica).
На діафрагмовій поверхні (facies diaphragmatica) лівої частки печінки (lobus hepatis sinister) знаходиться серцеве втиснення (impressio cardiaca), що утворилося внаслідок прилягання серця (cor) до діафрагми (diaphragma), а через неї до печінки (hepar).
Мал. Печінка (hepar), нутрощева поверхня (fades visceralis):1 — imprcssio esophageal 2 — lobus caudatus; 3 — v. cava inferior (проходить у борозні порожнистої вени); 4 - area nuda; 5 — imprcssio rcnaiis; 6 - lobus dexter; 7 — imprcssio colica; 8 - imprcssio duodenalis; 9 - vesica fcllca (в ямці жовчного міхура); tO — lobus quadratus; // - ductus cysticus; 12 -■ lig. teres hepatis; 13 — ductus choledochus; 14 - ductus hepaticus communis; /5 - v. portac; 16 - a. hc~ patica propria; 11 — imprcssio gastrica; 18 — lobus sinister.
Печінка вкрита очеревиною (peritoneum) з усіх сторін (інтраперитонеально) за винятком:
- голого поля (area nuda), яке знаходиться у задній частині діафрагмової поверхні (pars posterior faciei diaphragmaticae);
- ямки жовчного міхура (fossa vesicae biliaris; fossa vesicae felleae), розміщеної на нутрощевій поверхні печінки (facies visceralis hepatis);
- воріт печінки (porta hepatis).
Серпоподібна зв’язка (lig. falciforme) – це дуплікатура очеревини (peritoneum), що переходить у стріловій площині (planum sagittale) з діафрагми (diaphragma) на печінку (hepar) і розділяє діафрагмову поверхню печінки (facies diaphragmatica hepatis) на:
- більшу праву частку печінки (lobus hepatis dexter);
- меншу ліву частку печінки (lobus hepatis sinister).
Дозаду листки серпоподібної зв’язки (lig. falciforme) розходяться і продовжуються у вінцеву зв’язку (lig. coronarium), яка розташована в лобовій площині (planum frontale), обмежовуючи голе поле, і продовжується вниз до нирки, утворюючи печінково–ниркову зв’язку (lig. hepatorenale).
Вінцева зв’язка (lig. coronarium) по краях (справа і зліва) потовщується, формуючи:
- праву трикутну зв’язку (lig. triangulare dextrum);
- ліву трикутну зв’язку (lig. triangulare sinistrum).
На нутрощевій поверхні печінки є такі утвори:
- права стрілова борозна (sulcus sagittalis dexter);
- ліва стрілова борозна (sulcus sagittalis sinister), які з’єднуються посередині поперечною борозною (sulcus transversus), що називається воротами печінки (porta hepatis).
Ліва стрілова борозна (sulcus sagittalis sinister) спереду представлена щілиною круглої зв’язки (fissura ligamenti teretis), де проходить пупкова вена (vena umbilicalis) у плода (fetus).
У дорослого пупкова вена (vena umbilicalis) заростає і утворює круглу зв’язку печінки (lig. teres hepatis).
Задня частина лівої стрілової борозни (pars posterior sulci sagittalis sinistri) утворена щілиною венозної зв’язки (fissura ligamenti venosi), де міститься заросла венозна протока (Аранція) – венозна зв’язка (lig. venosum).
Права стрілова борозна (sulcus sagittalis dexter):
- спереду утворена ямкою жовчного міхура (fossa vesicae felleae (biliaris), де розташований жовчний міхур (vesica biliaris);
- ззаду утворена борозною порожнистої вени (sulcus venae cavae), де проходить нижня порожниста вена (v. cava inferior).
У ворота печінки (porta hepatis) входять:
- ворітна печінкова вена (vena portae hepatis);
- власна печінкова артерія (a. hepatica propria) і нерви (nervi).
Із воріт печінки (porta hepatis) виходять:
- загальна печінкова протока (ductus hepaticus communis);
- лімфатичні судини (vasa lymphatica).
Стрілові та поперечна борозни (sulci sagittales et transversalis) відмежовують у правій частці печінки (lobus hepatis dexter):
- квадратну частку (lobus quadratus), яка розташована попереду (вентрально);
- хвостату частку (lobus caudatus), яка розташована позаду (дорсально).
Отже, у печінки виділяють традиційні праву, ліву, хвостату і квадратну частки. Вони виділені за зовнішніми ознаками, а не за функціональною сутністю, і описувались по-різному в різних країнах.
За новою анатомічною номенклатурою поділ печінки ґрунтується на розгалуженні ворітної печінкової вени (vena portae hepatis), печінкових артерій (aa. hepaticae) і печінкових проток (ductus hepatici).
Ці частки печінки розвиваються окремо і хірургічно їх можна розділити.
Виділяють таку сегментацію печінки (segmentatio hepatis): частки (lobi), частини (partes), відділи (divisiones) та сегменти (segmenta), а саме:
- ліву частину печінки (pars hepatis sinistra), що має:
- лівий бічний відділ (divisio lateralis sinistra), який поділяється на:
- лівий бічний задній сегмент; сегмент II (segmentum posterius laterale sinistrum; Segmentum II);
- лівий бічний передній сегмент; сегмент III (segmentum anterius laterale sinistrum; Segmentum III);
- лівий присередній відділ (divisio medialis sinistra) поділяється на:
- лівий присередній сегмент; сегмент IV (segmentum mediale sinistrum; Segmentum IV);
- задня частина печінки; хвостата частка (pars posterior hepatis; Lobus caudatus) поділяється на:
- задній сегмент; хвостата частка; сегмент I (segmentum posterius; Lobus
caudatus; Segmentum I).
- праву частину печінки (pars hepatis dextra), що має:
- правий присередній відділ (divisio medialis dextra), який поділяється на:
- правий присередній передній сегмент; сегмент V (segmentum anterius mediale dextrum; Segmentum V);
- правий присередній задній сегмент; сегмент VIII (segmentum posterius mediale dextrum; Segmentum VIII);
- правий бічний відділ (divisio lateralis dextra), що поділяється на:
- правий бічний передній сегмент; сегмент VI (segmentum anterius laterale dextrum; Segmentum VI);
- правий бічний задній сегмент; сегмент VII (segmentum posterius laterale dextrum; Segmentum VII).
Печінка (hepar) вкрита волокнистою (фіброзною) оболонкою (capsula fibrosa) – Гліссоновою капсулою.
Прошарки сполучної тканини розділяють паренхіму печінки (parenchima hepatis) на класичні часточки (lobuli).
Всередині прошарків між часточками печінки (lobuli hepatis) проходять:
- гілки ворітної печінкової вени (rami venae portae hepatis) – міжчасточкові вени (aa.interlobulares);
- гілки печінкової артерії (rami arteriae hepaticae) – міжчасточкові артерії (aa. interlobulares);
- гілки жовчної протоки (rami ductus biliferі) – міждолькові протоки (ductuli interlobulares), які формують печінкову тріаду, до якої долучаються сплетення лімфатичних судин, що формуються з лімфатичних капілярів інтерлобулярної сполучної тканини. Від печінки відтікає близько половини усієї лімфи тіла.
На відміну від усіх інших органів, печінка (hepar) отримує:
- артеріальну кров із власної печінкової артерії (a. hepatica propria);
- венозну кров з ворітної печінкової вени (vena portae hepatis).
У печінковій часточці (lobulus hepatis) кров проходить через синусоїдні судини (vasa sinusoidea) до центру часточки і є мішаною.
Увійшовши у ворота печінки (porta hepatis), ворітна печінкова вена (vena portae hepatis) та власна печінкова артерія (a. hepatica propria) розгалужуються на часткові, сегментарні, міжчасточкові та навколочасточкові вени й артерії (arteriae et venae lobales, segmentales, interlobulares, perilobulares), які йдуть разом з жовчовивідними міжчасточковими проточками (ductus biliferi interlobulares). Останні приймають на себе жовчні проточки (ductuli biliferi), що розташовуються між рядами гепатоцитів.
Від навколоміжчасточкових артерій і вен всередину часточок відходять вхідні артеріоли і венули, які на периферії часточок зливаються, утворюючи синусоїдні капіляри діаметром до 30 мкм, що проходять між печінковими пластинками, по яких тече мішана кров до центральних вен (vv.centrales).
Вийшовши із часточки, центральні вени впадають у збірні або підчасточкові вени, від яких починається система печінкових вен.
Останні збираються в 3–4 печінкові вени (vv. hepaticae) і впадають у нижню порожнисту вену (vena cava inferior) біля місця її прилягання до печінки.
Сукупність синусоїдних капілярів між двома системами вен: ворітної печінкової вени (vena portae hepatis) і печінкових вен (venae hepaticae) – що є притоками нижньої порожнистої вени (vena cava inferior), називається дивовижною (чудовою) венозною сіткою печінки (rete mirabile venosum hepatis).
Вона так називається тому, що кров, яка притікає в нижню порожнисту вену (vena cava inferior) по печінковиx венаx (vv. hepatis), проходить на свому шляху через дві капілярні сітки (retia capillaria) – капілярні судини (vasa capillaria):
- одна з них розташована в стінці травної трубки, де беруть початок притоки ворітної печінкової вени (vena portae hepatis);
- друга розміщена в паренхімi печінки (parenchyma hepatis), яка
представлена синусоїдними капілярами часточок печінки (vasa capillaria
lobulorum hepatis).
Топографічна анатомія. Печінка межує з багатьма органами: більша частина її діафрагмальної поверхні прилягає до діафрагми, менша — до передньої стінки живота. Вісцеральної поверхні печінки торкаються: праворуч — права нирка з наднирковою залозою, дванадцятипала кишка і правий згин ободової кишки, ліворуч - стравохід і дно шлунка.
Лімфатичних капілярів усередині часточок печінки немає, вони зосереджені в навколосудинній волокнистій капсулі як усередині, так і на поверхні органа (мал. 156, 157). Відвідні лімфатичні судини йдуть до печінкових, черевних, правих шлункових, діафрагмальних і задніх середостінних лімфатичних вузлів.
Іннервація: гілки печінкового сплетення (блукаючі та діафрагмальні нерви, симпатичний стовбур).
Жовчний міхур (vesica biliaris; vesica fellea)
Жовчний міхур є резервуаром для зберігання жовчі і має:
- дно жовчного міхура (fundus vesicae biliaris; fundus vesicae felleae);
- тіло жовчного міхура (corpus vesicae biliaris; corpus vesicae felleae);
- лійку жовчного міхура (infundibulum vesicae biliaris; infundibulum vesicae felleae);
- шийку жовчного міхура (collum vesicae biliaris; collum vesicae felleae), яка переходить в міхурову протоку (ductus cysticus), що має спіральну складку (plica spiralis).
Жовчний міхур (vesica biliaris; vesica fellea) розміщений в ямці жовчного міхура і вкритий очеревиною переважно з трьох боків (мезоперитонеально).
Дно жовчного міхура (fundus vesicae biliaris) трохи виступає з–під нижнього (переднього) краю печінки (margo inferior hepatis) біля місця з’єднання між собою VIII і IX ребрових хрящів (cartilagines costales VIII et IX), у цьому місці його інколи можна промацати.
Жовчовивідні протоки
Жовч (bilis; chole)
Жовч (bilis; chole) є емульгатором жирів, виробляється печінковими клітинами, звідки поступає у жовчні (капіляри) проточки (ductuli biliferi). Останні, прямуючи до периферії, переходять у жовчовивідні міжчасточкові проточки (ductuli biliferi interlobulares).
Ці проточки поступово зливаються між собою і утворюють:
- праву печінкову протоку (ductus hepaticus dexter);
- ліву печінкову протоку (ductus hepaticus sinister) – від правої і лівої часток печінки (lobi hepatis dexter et sinister), які у воротах печінки (porta hepatis) зливаються і утворюють загальну печінкову протоку (ductus hepaticus communis).
Загальна печінкова протока (ductus hepaticus communis), проходячи у товщі
печінково–дванадцятипалокишкової зв’язки (lig. hepatoduodenale), зливається з міхуровою протокою (ductus cysticus) і
утворює спільну жовчну протоку (ductus
choledochus).
Спільна жовчна протока (ductus choledochus) зливається із протокою підшлункової залози (ductus pancreaticus) і утворює печінково–підшлункову ампулу (ampulla hepatopancreatica), яка відкривається на великому сосочку дванадцятипалої кишки (papilla duodeni major).
У товщі печінково–підшлункової ампули (ampulla hepatopancreatica) розміщений м’яз–замикач ампули (m. sphincter ampullae), який регулює поступлення жовчі та підшлункового соку в дванадцятипалу кишку (duodenum).
Аналогічні м’язи–замикачі (mm. sphincteres) є у дистальних відділах спільної жовчної протоки (ductus choledochus) і протоці підшлункової залози.
ПІДШЛУНКОВА ЗАЛОЗА (pancreas)
Підшлункова
залоза в еволюції хребетних розвивається порівняно пізно. У нижчих форм (риби, амфібії) — це
лише невеликий зачаток. У дорослої людини залоза має форму довгастого тіла 16 —
Це друга за величиною залоза травної системи. За функцією це змішана залоза: має екзокринну і ендокринну частини, тобто є залозою зовнішньої та внутрішньої секреції.
Топографія:
- розташована в надчеревній ділянці (regio epigastrica), частково у лівому підребер’ї (hypochondrium sinistrum) на рівні І–II поперекових хребців (vertebrae lumbales [І–II]) і має видовжену трикутну форму;
- головка підшлункової залози (caput pancreatis) оточена дванадцятипалою кишкою (duodenum);
- до передньонижньої поверхні тіла підшлункової залози (facies anteroinferior corporis pancreatis) дещо справа прилягає права нирка (ren dexter) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis);
- до передньоверхньої поверхні тіла підшлункової залози (facies anterosuperior corporis pancreatis) прилягає шлунок (gaster);
- до задньої поверхні тіла підшлункової залози (facies posterior corporis pancreatis) прилягає нижня порожниста вена (v. cava inferior), черевна частина аорти (pars abdominalis aortae) і нервове черевне сплетення (plexus coeliacus) автономної частини периферійної нервової системи (pars autonomica systematis nervosi peripherici).
- хвіст підшлункової залози (cauda pancreatis) торкається селезінкових воріт (hilum splenicum).
Підшлункова залоза (pancreas) вкрита очеревиною (peritoneum) тільки спереду (екстраперитонеально).
Екзокринна частина підшлункової залози, яка виробляє підшлунковий сік, є складною альвеолярно–трубчастою залозою, поділеною на часточки перегородками, що відходять від капсули.
Підшлункова залоза відіграє велику роль у травленні й загальному обміні речовин. Як залоза зовнішньої секреції вона виділяє в просвіт дванадцятипалої кишки панкреатичний сік, який містить дуже важливі ферменти: трипсин, амілазу, ліпазу, мальтазу, що розщеплюють білки (до амінокислот), жири та вуглеводи.
Крім секреторних залозистих елементів підшлункова залоза має клітинні скупчення {панкреатичні острівці) внутрішньо-секреторного типу.
Підшлунковий сік, у складі якого є фермент соматостатин, потрапляє у низхідну частину дванадцятипалої кишки (pars descendens duodeni) через протоку підшлункової залози (ductus pancreaticus).
Підшлункова залоза (pancreas) може мати ще й додаткову протоку підшлункової залози (ductus pancreaticus accessorius), яка відкривається на малому сосочку дванадцятипалої кишки (papilla duodeni minor).
Крім м’яза–замикача ампули (m. sphincter ampullae), протока підшлункової залози (ductus pancreaticus) має і свій власний м’яз–замикач протоки підшлункової залози (m. sphincter ductus pancreatici).
Ендокринна частина підшлункової залози утворена підшлунковими острівцями (insulae pancreaticae) – острівцями Лангерганса, що розміщені переважно у хвості підшлункової залози (cauda pancreatis) і виробляють гормони, що поступають безпосередньо у кров і регулюють вуглеводний обмін в організмі:
- інсулін;
- глюкагон.
Топографічна анатомія. Передня поверхня підшлункової залози, вкрита задньою пристінковою очеревиною, межує із задньою стінкою шлунка; задня поверхня прилягає до ворітної та нижньої порожнистої вен, грудної протоки, черевної частини аорти, черевного сплетення, лівої ниркової артерії, лівих нирки та надниркової залози. Уздовж верхнього краю залози проходять, дещо занурившись у її паренхіму, селезінкові судини. У проміжку, утвореному зверху головкою підшлункової залози і знизу горизонтальною частиною дванадцятипалої кишки, проходять верхні бри-жові артерія та вена.
Кровопостачання: гілки селезінкової артерії (тіло, хвіст), верхні й нижні підшлунково-дванадцятипалі артерії (головка). Венозний відтік здійснюється однойменними венами.
Лімфа відтікає в печінкові, підшлунково-селезінкові, черевні та інші лімфатичні вузли. Лімфатігчні капіляри і судини затягають тільки в проміжній сполучній тканині, а всередині острівців їх немає.
Іннервація: гілки черевного, печінкового та верхнього брижового сплетень.
Тема2. Порожнина очеревини, її елементи і поверхи.
Органи травлення, що йдуть за стравоходом, розташовані в черевній порожнині (cavitas abdominis), а кінцевий відділ травного каналу — пряма кишка — в порожнині малого таза, яка є продовженням черевної порожнини.
Очеревина це серозна оболонка (tunica serosa), яка вкриває стінки черевної порожнини (parietes cavitatis abdomonis) та органи, що розміщені в ній, тому вона поділяється, відповідно, на:
- пристінкову очеревину (peritoneum parietale);
- нутрощеву очеревину (peritoneum vіscerale).
Мал. , Хід очеревини: / - діафрагма; 2 — підшлункова залоза; З чотири листки брижі поперечної ободової кишки; 4 - поперечна обо дова кишка; 5 — петлі тонкої кишки; 6 прямокишково-магкова заглибина; 7 - ігряма кишка: 8 - сечовий міхур; 9 — міхурово-маткова заглибина; 10 - матка; 11 задні два листки великого ченця; 12 — передні два листки вели кого чепця; ІЗ — шлунок; 14 — чепцева сумка; 15 - малий чепець; 16 - печінка; 17 — вінцева зв'язка печінки.
Перехід пристінкової очеревини (peritoneum parietale) у нутрощеву очеревину (peritoneum vascerale) здійснюється за допомогою похідних очеревини:
- зв’язок (ligamenta);
- бриж (mesenterium et mesocolon);
- чепців (omentum majus et omentum minus) – сальників.
Очеревина з нижньої поверхні діафрагми переходить на верхню поверхню печінки у вигляді двох зв'язок: серпоподібної (lig. falcifortne) і вінцевої (Іід. согопагіит). Вкривши верхню поверхню печінки в ділянці воріт, обидва листки очеревини сходяться і спускаються донизу у вигляді печінково-дванадцятипалої (lig. hepatoduodenal) та печінково-шлункової зв'язок (Іід. hepatogastricum). Ці зв'язки разом з невеликою шлунково-діафрагмальною зв'язкою утворюють малий чепець (omentum minus), листки якого фіксуються до малої кривини шлунка і до верхнього краю верхньої частини дванадцятипалої кишки. На малій кривині шлунка очеревинні листки малого чепця розходяться і вкривають передню та задню стінки шлунка.
На великій кривині шлунка листки очеревини зближаються і спускаються донизу у вигляді широкого «фартуха», що становить передню дуплікатуру великого чепця (omentum та jus). Внизу передня дуплікатура повертається й прямує догори (висхідна дуплікатура великого чепця), зростається з поперечною ободовою кишкою і її брижею. Біля задньої стінки черевної порожнини листки висхідної дуплікатури знову розходяться: один листок по стінці піднімається догори й зливається із заднім листком вінцевої зв'язки печінки, а другий спускається по стінці донизу й переходить у задню пристінкову очеревину. Між листками очеревини великого чепця міститься жирова тканина. У новонароджених великий чепець незначний, він швидко росте у дітей і підлітків. Великий чепець має такий вигляд: та частина, яка тягнеться від великої кривини шлунка до поперечної ободової кишки й складається з двох листків очеревини, називається шлунково-ободовокишковою зв'язкою (lig. gastrocolicum); два передніх (низхідних) і два
Мал. Великий чепець (omentum mtijus):І — hepar (lolius sinister); 2 — Gaster: 3 - omentum majus;4 — colon sigmoideum; 5 - intcstinum tenue (ileum); (6-peritoneum parietale; 7 — colon ascendens; 8 — colon transversum; 9 — vesica fellea
задніх (висхідних) листки очеревини нижче поперечної ободової кишки найчастіше цілком зростаються між собою. Іноді тут зберігається відкрита або закрита порожнина. Два задніх (висхідних) листки очеревини, які проходять вище від поперечної ободової кишки, також звичайно цілком зростаються з брижею цієї кишки, зліва вгорі великий чепець переходить у шлунково-селезінкову та діафрагмально-еєлезінкову зв'язки очеревини. Таким чином, верхня частина великого чепця (шлунково-ободова. шлунково-селезінкова і селезінково-ниркова зв'язки) складається з двох листків очеревини, а нижня частина (нижче поперечної ободової кишки) - з чотирьох листків.
Задня пристінкова очеревина. Нижній листок брижі поперечної ободової кишки спускається донизу по задній стінці черевної порожнини й обгортає петлі порожньої та клубової кишок, утворюючи при цьому правий і лівий листки й корінь брижі тонкої кишки. Від кореня брижі правий листок іде
Мал. Хід очеревини (горизонтальний розпил тулуба на рівні LII —LIII хребців): 1— vertebra lumbalis; 2 — m. erector spinale; 3 — rcn sinister: 4 - cavitas pcrltonealls; 5- colon dcsccndcns; 6- peritoneum parictale; 7 - m. rectus abdominis; 8-mesenterium; 9 - intestinuni tenue; 10 - peritoneum viscerale; 11 — pars abdominalis aortae: 12 — v. cava inferior: 13 — colon ascendens; 14 — duodenum; 15 — ren dexter: 16 - m. quadratus lumborum; 17 - m. psoas major.
праворуч, переходить на висхідну ободову кишку й далі на праву бічну та передню стінки черевної порожнини. Лівий листок очеревини від кореня брижі відходить ліворуч, де він здійснює такий самий шлях, як і з правого боку, відрізняючись лише тим, що серозна оболонка вкриває тут низхідну (мезоперитонеально) та сигмоподібну (інтраперитонеально з утворенням брижі) ободову кишку. По задній стінці черевної порожнини очеревина з обох боків спускається в порожнину спочатку великого, потім малого таза.
У порожнині малого таза очеревина, названа сечостатевою очеревиною, вкриває пряму кишку (мезоперитонеально), переходить вперед у чоловіків на сечовий міхур, а в жінок на задню стінку піхви (у її верхній четвертині), матку, а потім на сечовий міхур. У чоловіків тут утворюється прямокишко-во-міхурова заглибина (excauatio recto-vesicalis), а в жінок - прямокншково-маткова (excauatio rectouterine!) глибока та міхурово-маткова (excavatio vesicouterina) мілка заглибини. Крім того, від правого та лівого країв матки до стінок малого таза тягнуться у лобовій площині дві широкі зв'язки матки, по верхньому краю яких між листками очеревини закладені маткові труби.
Мал. Топографія органів малого таза жінки: 1,3 — rectum; 2 - excavatio rectouterine; -4 - anus; 5 -urethra; (і - vagina: 7 - vesica urinaria; 8 — excavatio veskoutcrina; 9 -lig. teres uteri; 10 - uterus: 11 - tuba uterina: 12 - vasa iliaca externa: 13 - ovarium; 14 - pro-montorium.
|
Мал. Топографія органів малого таза чоловіка: 1 — promontorium; 2 —ureter sinister; 3 — excavatio rectovesical is; 4 — rectum: 5 — vesicula scminalls; 6 -prostata: 7 — funiculus spcrmaticus;.8 — urethra; 9 — ductus deferens; 10 — peritoneum; 11 — vesica urinaria; 12 — vasa iliaca externa; 13 - aorta abdominalis.
Передня пристінкова очеревина. Вкривши сечовий міхур, очеревина прямує догори по передній стінці черевної порожнини, у нижній третині якої вона утворює п'ять пупкових складок (непарну серединну, парні прнсередні і парні бічні), спрямованих до пупка .
Серединна пупкова складка (plica umbilical is mediana) вкриває рудимент сечової протоки. У присередніх пупкових складках (plicae umbilicalcs mediates), розташованих з обох боків від серединної складки, містяться запустілі пупкові артерії. З боків тягнуться бічні пупкові складки (plicae umbilicalcs laterales), утворені рельєфом нижніх надчеревних артерій. Між цими складками над пахвинними зв'язками та лобковим симфізом утворюються парні ямки: надміхурова (fossa su-pravesicalis), що лежить між серединною і присередньою пупковими складками; присередня пахвинна ямка (fossa іпдиіпа-lis mcdialis), яка обмежена присередньо і збоку пупковими складками та відповідає проекції поверхневого пахвинного кільця (ця ямка є місцем виходу прямої пахвинної
Мал. Очеревина нижньої частини передньої стінки живота: 1 - plica umbilicalis medialis: 2 - plica umbilicalis mediana; 3 — plica umbilicalis lateralis (y піп ;іалягають надчеревні артерія і нема): 4 — ductus deferens; 5 - vasa iliaca; 6 -vesica urinaria; 7 - vcsicula seminalis; .8 - diaphragma pelvis; 9 - prostata; 10 - m. obturatorius cxtcnius; II -m. obturatorius internus; 12 - fossa supravesicalis; 13 -fossa inquinalis medialis; 14 - fossa inguinalis lateralis; 15 - m iliacus; 16 - peritoneum parictale;17 — m. rectus abdominis.
грижі); бічна пахвинна ямка (fossa inguinalis lateralis), розташована збоку під бічної пупкової складки; вона збігається з положенням глибокого пахвинного кільця - місцем виходу з черевної порожнини косої пахвинної грижі.
Від пупка до печінки по серединній лінії тягнеться кругла зв'язка печінки, що лежить у дуплікатурі очеревини і є запустілою ембріональною пупковою веною. По передній стінці черевної порожнини очеревина піднімається догори й переходить на нижню поверхню діафрагми. Для чіткішого розуміння топографії очеревинних утворів (сумок, зв'язок тощо) доречно коротко зупинитись на розвитку очеревини у зв'язку з деякими ембріональними переміщеннями органів черевної порожнини.
Зовнішній шар очеревини утворений мезотелієм, розташованим на тонкій власній основі, яка у різних місцях неоднакова і має неоднакове відношення до строми органів і сусідніх тканин.
Якщо орган вкритий очеревиною (peritoneum) з усіх боків, то таке положення органа відносно очеревини називається інтраперитонеальним.
Якщо орган вкритий очеревиною (peritoneum) з трьох боків – це мезоперитонеальний орган.
Якщо орган вкритий очеревиною (peritoneum) з одного боку – він є екстраперитонеальним, або ретроперитонеальним органом (позаду очеревини).
Черевна порожнина (cavitas abdomonis), або порожнина живота – це порожнина, яка обмежена:
- вгорі діафрагмою (diaphragma);
- спереду – передньою стінкою, що утворена м’язами живота (musculi abdominis);
- з боків – бічною стінкою, що утворена м’язами живота (musculi abdominis);
- позаду – поперековим та крижовим відділами хребтового стовпа (columna vertebralis), поперековими м’язами (mm. psoas) і квадратними м’язами попереку (mm. quadrati lumborum).
У черевній порожнині (cavitas abdominis) містяться:
- органи травної, сечової та статевих систем (organa systematum digestorii, urinarii et genitalis);
- селезінка (splen);
- надниркові залози (glandulae suprarenales);
- судини та нерви (vasa et nervi).
Очеревинною порожниною (cavitas peritonealis) називається комплекс щілин між пристінковим та нутрощевим листками очеревини або між самими нутрощевими листками, де міститься 3–5 мл серозної рідини, що зволожує поверхню очеревини.
Очеревинна порожнина (cavitas peritonealis) поділяється на:
- верхній поверх;
- нижній поверх;
- порожнину малого таза.
Верхній поверх очеревинної порожнини (cavitatis peritonealis) розташований між діафрагмою (diaphragma) і поперечною ободовою кишкою (colon transversum) та її брижею (mesocolon transversum).
У ньому розміщені:
- печінка (hepar);
- селезінка (splen);
- шлунок (gaster).
Дванадцятипала кишка (duodenum) розташована позаду очеревини, тобото лежить екстраперитонеально.
У верхньому поверсі очеревинної порожнини (cavitatis peritonealis) розташовані такі утвори:
- печінкова сумка (bursa hepatica), яка охоплює праву частку печінки (lobus hepatis dexter) і жовчний міхур (vesica biliaris);
- передшлункова сумка (bursa pregastrica), що відокремлюється від печінкової сумки (bursa hepatica) серпоподібною зв’язкою печінки (lig. falciforme hepatis) і охоплює передню стінку шлунка (paries anterior gastris), ліву частку печінки (lobus hepatis sinister) та селезінку (splen);
- чепцева сумка (bursa omentalis), що розташована позаду малого чепця (omentum minus) і охоплює задню стінку шлунка (paries posterior gastris).
Малий чепець (omentum minus); малий сальник – це дуплікатура очеревини, яка утворюється з:
- печінково–шлункової зв’язки (lig. hepatogastricum);
- печінково–дванадцятипалокишкової зв’язки (lig. hepatoduodenale);
- печінково–діафрагмової зв’язки (lig. hepatophrenicum);
- печінково–стравохідної зв’язки (lig. hepatoesophageale).
Між листками печінково–дванадцятипалокишкової зв’язки (lig. hepatoduodenale) справа наліво проходять:
- спільна жовчна протокa (ductus choledochus);
- ворітна печінкова вена (vena portae hepatis);
- власна печінкова артерія (a. hepatica propria).
Великий чепець (omentum majus), або великий сальник, побудований із 4 листків очеревини, які є продовженням шлунково–ободовокишкової зв’язки (lig. gastrocolicum), що вільно звисає як фартух, і вкриває органи верхнього та частково нижнього поверхів очеревинної порожнини (cavitas peritonealis).
Печінкова сумка (bursa hepatica) сполучається із чепцевою сумкою (bursa omentalis) через чепцевий отвір (foramen omentale) – отвір Вінслоу.
Чепцевий отвір (foramen omentale) обмежований:
- вгорі –хвостатою часткою печінки (lobus caudatus hepatis);
- знизу – верхньою частиною дванадцятипалої кишки (pars superior duodeni);
- спереду – печінково–дванадцятипалокишковою зв’язкою (lig. hepatoduodenale);
- ззаду – печінково–нирковою зв’язкою (lig. hepatorenale) та пристінковою очеревиною (peritoneum parietale).
Чепцева сумка (bursa omentalis) містить:
- чепцевий отвір (foramen omentale; foramen epiploicum);
- присінок (vestibulum);
- верхній закуток (recessus superior);
- нижній закуток (recessus inferior);
- селезінковий закуток (recessus splenicus; recessus lienalis).
Верхній закуток (recessus superior) обмежений поперековою частиною діафрагми (pars lumbalis diaphragmatis) позаду та задньою поверхнею хвостової частки печінки (facies posterior lobi caudati hepatis) спереду. Тобто він
знаходиться між аортою, черевною частиною стравоходу та нижньою порожнистою веною.
Нижній закуток (recessus inferior) знаходиться позаду і під шлунково–ободовокишковою зв’язкою (lig. gastrocolicum) та задньою пластинкою великого чепця (lamina posterior omenti majoris), зрощеного з поперечною ободовою кишкою (colon transversum) і її брижею (mesocolon transversum), тобто, цей закуток розміщений у куті, де сходяться передня та нижня стінки чепцевої сумки, між шлунком і поперечною ободовою кишкою.
Селезінковий закуток (recessus splenicus; recessus lienalis) є лівою частиною чепцевої сумки. Стінками цього закутка є: спереду – шлунково–селезінкова зв’язка (lig. gastrosplenicum; lig. gastrolienale), ззаду – діафрагмово–селезінкова зв’язка (lig. phrenicosplenicum), що являє собою дуплікатору очеревини (peritoneum), яка іде від діафрагми (diaphragma) до заднього кінця селезінки (extremitas posterior splenis).
Нижній поверх очеревинної порожнини (cavitatis peritonealis) простягається від поперечної ободової кишки (colon transversum) та її брижі (mesocolon transversum) до входу в малий таз (pelvis minor).
У ньому міститься більша частина тонкої кишки та товста кишка (intestinum tenue et crassum).
У нижньому поверсі з боків від кореня брижі тонкої кишки (radix mesenterii intestini tenuis), яка простягається від рівня лівої половини другого поперекового хребця (vertebra lumbalis) до правої клубової ямки (fossa iliaca dextra), містяться:
- права брижова пазуха (sinus mesentericus dexter) знаходиться праворуч від кореня брижі тонкої кишки та ліворуч від висхідної ободової кишки та під попереково–ободовою кишкою з її брижею. Над дванадцятипало–порожньокишковим згином права брижова пазуха сполучається з лівою.
- ліва брижова пазуха (sinus mesentericus sinister) розташовується ліворуч від кореня брижі тонкої кишки (mesenterium) та праворуч від низхідної ободової кишки. Донизу він безпосередньо продовжується у тазову порожнину.
У місці, де клубова кишка (ileum) переходить у сліпу (caecum) – клубово–сліпокишковий кут (angulus ileocaecalis), є два закутки:
- верхній клубово–сліпокишковий закуток (recessus iliocaecalis superior);
- нижній клубово–сліпокишковий закуток (recessus iliocaecalis inferior).
Позаду сліпої кишки (caecum) є засліпокишковий закуток (recessus rertocaecalis).
У ділянці дванадцятипало-порожньокишкового згину (flexura duodenojejunalis) є два закутки:
- верхній дванадцятипалокишковий закуток (recessus duodenalis superior);
- нижній дванадцятипалокишковий закуток (recessus duodenalis inferior).
У корені брижі сигмоподібної кишки (colon sigmoideum) є міжсигмоподібний закуток (recessus intersigmoideus).
Між висхідною ободовою кишкою (colon ascendens) і пристінковою очеревиною (peritoneum parietale) проходить права приободовокишкова борозна (sulcus paracolicus dexter), або правий бічний канал (canalis lateralis dexter).
Між низхідною ободовою кишкою (colon descendens) і пристінковою очеревиною (peritoneum parietale) проходить ліва приободовокишкова борозна (sulcus paracolicus sinister), або лівий бічний канал (canalis lateralis sinister).
При переході нутрощевої очеревини (peritoneum viscerale) із задньої поверхні сліпої кишки (facies posterior caeci) у пристінкову очеревину (peritoneum parietale) утворюється засліпокишковий закуток (recessus retrocaecalis).
Порожнина малого таза (cavitas pelvis minoris) розміщена між межовою лінією (linea terminalis) та промежиною (perineum). У ній розташовані:
- сечовий міхур (vesica urinaria);
- пряма кишка (rectum);
- у жінок: матка і піхва (uterus et vagina);
- у чоловіків: передміхурова залоза (prostata) і пухирчасті залози (glandulae vesiculosae).
Очеревина (peritoneum), переходячи з прямої кишки (rectum) на сечовий міхур (vesica urinaria):
- у чоловіків утворює прямокишково–міхурову заглибину (excavatio rectovesicalis);
- у жінок очеревина переходить з прямої кишки (rectum) на матку (uterus), утворюючи прямокишково–маткову заглибину (excavatio rectouterina), або простір Дугласа.
- у жінок очеревина при переході з матки (uterus) на сечовий міхур (vesica urinaria) утворює міхурово–маткову заглибину (excavatio vesicouterina).
У цих заглибинах при патологічних процесах у черевній порожнині (cavitas abdominis) накопичується гній чи інша рідина.
Очеревина у новонароджених тонка і прозора. Передочеревинна жирова клітковина розвинута слабо. Тому через очеревину просвічуються кровоносні судини і лімфатичні вузли.
Малий сальник сформований відносно добре, сальниковий отвір у новонародженого великий. Великий сальник у цьому віці короткий і тонкий. Він лише частково прикриває петлі тонкої кишки. Між дуплікатурами великого сальника може існувати сальниковий простір. З віком великий сальник подовжується, ущільнюється, в його товщі виникає велика кількість жирової тканини, лімфоїдних вузелків. Заглиблення парієтальної очеревини, складки, ямки, утворені очеревиною, виражені слабо. Їх глибина збільшується з віком. Часто по мірі збільшення віку, особливо у людей похилого віку, між парієтальним і вісцеральним листком очеревини утворюються злуки, що відображається на функціонуванні органів черевної порожнини.
ОЧЕРЕВИНА (peritoneum)
Це серозна оболонка (tunica serosa), яка вкриває стінки черевної порожнини (parietes cavitatis abdomonis) та органи, що розміщені в ній, тому вона поділяється, відповідно, на:
- пристінкову очеревину (peritoneum parietale);
- нутрощеву очеревину (peritoneum vіscerale).
Перехід пристінкової очеревини (peritoneum parietale) у нутрощеву очеревину (peritoneum vascerale) здійснюється за допомогою похідних очеревини:
- зв’язок (ligamenta);
- бриж (mesenterium et mesocolon);
- чепців (omentum majus et omentum minus) – сальників.
Очеревина з нижньої поверхні діафрагми переходить на верхню поверхню печінки у вигляді двох зв'язок: серпоподібної (lig. falcifortne) і вінцевої (Іід. согопагіит). Вкривши верхню поверхню печінки в ділянці воріт, обидва листки очеревини сходяться і спускаються донизу у вигляді печінково-дванадцятипалої (lig. hepatoduodenale) та печінково-шлункової зв'язок (Іід. hepatogastricum). Ці зв'язки разом з невеликою шлунково-діафрагмальною зв'язкою утворюють малий чепець (omentum minus), листки якого фіксуються до малої кривини шлунка і до верхнього краю верхньої частини дванадцятипалої кишки. На малій кривині шлунка очеревинні листки малого чепця розходяться і вкривають передню та задню стінки шлунка.
На великій кривині шлунка листки очеревини зближаються і спускаються донизу у вигляді широкого «фартуха», що становить передню дуплікатуру
великого чепця (omentum та jus). Внизу передня дуплікатура повертається й прямує догори (висхідна дуплікатура великого чепця), зростається з поперечною ободовою кишкою і її брижею. Біля задньої стінки черевної порожнини листки висхідної дуплікатури знову розходяться: один листок по стінці піднімається догори й зливається із заднім листком вінцевої зв'язки печінки, а другий спускається по стінці донизу й переходить у задню пристінкову очеревину. Між листками очеревини великого чепця міститься жирова тканина. У новонароджених великий чепець незначний, він швидко росте у дітей і підлітків. Великий чепець має такий вигляд: та частина, яка тягнеться від великої кривини шлунка до поперечної ободової кишки й складається з двох листків очеревини, називається шлунково-ободовокишковою зв'язкою (lig. gastrocolicum); два передніх (низхідних) і два задніх (висхідних) листки очеревини нижче поперечної ободової кишки найчастіше цілком зростаються між собою. Іноді тут зберігається відкрита або закрита порожнина. Два задніх (висхідних) листки очеревини, які проходять вище від поперечної ободової кишки, також звичайно цілком зростаються з брижею цієї кишки, зліва вгорі великий чепець переходить у шлунково-селезінкову та діафрагмально-еєлезінкову зв'язки очеревини. Таким чином, верхня частина великого чепця (шлунково-ободова. шлунково-селезінкова і
селезінково-ниркова зв'язки) складається з двох листків очеревини, а нижня частина (нижче поперечної ободової кишки) - з чотирьох листків.
Очеревинна порожнина (cavitas peritonealis) поділяється на:
- верхній поверх;
- нижній поверх;
- порожнину малого таза.
Верхній поверх очеревинної порожнини (cavitatis peritonealis) розташований між діафрагмою (diaphragma) і поперечною ободовою кишкою (colon transversum) та її брижею (mesocolon transversum).
У ньому розміщені:
- печінка (hepar);
- селезінка (splen);
- шлунок (gaster).
Дванадцятипала кишка (duodenum) розташована позаду очеревини, тобото лежить екстраперитонеально.
У верхньому поверсі очеревинної порожнини (cavitatis peritonealis) розташовані такі утвори:
- печінкова сумка (bursa hepatica), яка охоплює праву частку печінки (lobus hepatis dexter) і жовчний міхур (vesica biliaris);
- передшлункова сумка (bursa pregastrica), що відокремлюється від печінкової сумки (bursa hepatica) серпоподібною зв’язкою печінки (lig. falciforme hepatis) і охоплює передню стінку шлунка (paries anterior gastris), ліву частку печінки (lobus hepatis sinister) та селезінку (splen);
- чепцева сумка (bursa omentalis), що розташована позаду малого чепця (omentum minus) і охоплює задню стінку шлунка (paries posterior gastris).
Задня, бічна, верхня та передня стінки печінкової сумки (bursa hepatica) утворені діафрагмою, ирисередня — серпоподібною зв'язкою печінки, нижня — поперечною ободовою кишкою та її брижею. У цю сумку впинається права частка печінки, жовчний міхур і верхня частина дванадцятипалої кишки. Печінкова сумка (bursa hepatica) сполучається із чепцевою сумкою (bursa
omentalis) через чепцевий отвір (foramen omentale) – отвір Вінслоу.
Чепцевий отвір (foramen omentale) обмежований:
- вгорі –хвостатою часткою печінки (lobus caudatus hepatis);
- знизу – верхньою частиною дванадцятипалої кишки (pars superior duodeni);
- спереду – печінково–дванадцятипалокишковою зв’язкою (lig. hepatoduodenale);
- ззаду – печінково–нирковою зв’язкою (lig. hepatorenale) та пристінковою очеревиною (peritoneum parietale).
Передшлункова сумка (bursa praegastrіса) обмежена зверху, ззовні та спереду діафрагмою, справа серпоподібною зв'язкою, ззаду — малим чепцем, передньою стінкою шлунка, ихіунково-селезінковою та шлунково-ободовокишковою зв'язками, а нижня сходить нанівець. Тут впинається ліва частка печінки, передня стінка шлунка й селезінка.
Чепцева сумка (bursa omentalis) є фронтально розташованою щілиною неправильної трапецієподібної форми з короткою верхньою стінкою, розширеною основою та з невеликою верхньою, нижньою і селезінковою заглибинами. Стінки сумки утворені: верхня — хвостатою часткою печінки, задня — задньою пристінковою очеревиною (від нижньої поверхні діафрагми до кореня брижі поперечної ободової кишки), передня — малим чепцем, задньою стінкою шлунка і шлунково-ободовою зв'язкою, нижня — поперечною ободовою кишкою та її брижею.
Селезінкова заглибина чепцевої сумки формується шлунково-селезінковою та діафрагмово-селезінковою зв'язками. Справа присінок чепцевої сумки за допомогою чепцевого отвору сполучається з печінковою сумкою.
За задньою стінкою чепцевої сумки міститься підшлункова залоза, верхня частина нижньої порожнистої вени і черевної аорти (з черевним стовбуром) і цистерна грудної протоки. Усі три сумки з'єднуються між собою і з середнім поверхом порожнини очеревини.
Чепцева сумка (bursa omentalis) містить:
- чепцевий отвір (foramen omentale; foramen epiploicum);
- присінок (vestibulum);
- верхній закуток (recessus superior);
- нижній закуток (recessus inferior);
- селезінковий закуток (recessus splenicus; recessus lienalis).
Верхній закуток (recessus superior) обмежений поперековою частиною діафрагми (pars lumbalis diaphragmatis) позаду та задньою поверхнею хвостової частки печінки (facies posterior lobi caudati hepatis) спереду. Тобто він знаходиться між аортою, черевною частиною стравоходу та нижньою порожнистою веною.
Нижній закуток (recessus inferior) знаходиться позаду і під шлунково–ободовокишковою зв’язкою (lig. gastrocolicum) та задньою пластинкою великого чепця (lamina posterior omenti majoris), зрощеного з поперечною ободовою кишкою (colon transversum) і її брижею (mesocolon transversum), тобто, цей закуток розміщений у куті, де сходяться передня та нижня стінки чепцевої сумки, між шлунком і поперечною ободовою кишкою.
Селезінковий закуток (recessus splenicus; recessus lienalis) є лівою частиною чепцевої сумки. Стінками цього закутка є: спереду – шлунково–селезінкова зв’язка (lig. gastrosplenicum; lig. gastrolienale), ззаду – діафрагмово–селезінкова зв’язка (lig. phrenicosplenicum), що являє собою дуплікатору очеревини (peritoneum), яка іде від діафрагми (diaphragma) до заднього кінця селезінки (extremitas posterior splenis).
Малий чепець (omentum minus); малий сальник – це дуплікатура очеревини, яка утворюється з:
- печінково–шлункової зв’язки (lig. hepatogastricum);
- печінково–дванадцятипалокишкової зв’язки (lig. hepatoduodenale);
- печінково–діафрагмової зв’язки (lig. hepatophrenicum);
- печінково–стравохідної зв’язки (lig. hepatoesophageale).
Між листками печінково–дванадцятипалокишкової зв’язки (lig. hepatoduodenale) справа наліво проходять:
- спільна жовчна протокa (ductus choledochus);
- ворітна печінкова вена (vena portae hepatis);
- власна печінкова артерія (a. hepatica propria).
Великий чепець (omentum majus), або великий сальник, побудований із 4 листків очеревини, які є продовженням шлунково–ободовокишкової зв’язки (lig. gastrocolicum), що вільно звисає як фартух, і вкриває органи верхнього та частково нижнього поверхів очеревинної порожнини (cavitas peritonealis).
Нижній поверх очеревинної порожнини (cavitatis peritonealis) простягається від поперечної ободової кишки (colon transversum) та її брижі (mesocolon transversum) до входу в малий таз (pelvis minor).
У ньому міститься більша частина тонкої кишки та товста кишка (intestinum tenue et crassum).
У нижньому поверсі з боків від кореня брижі тонкої кишки (radix mesenterii intestini tenuis), яка простягається від рівня лівої половини другого поперекового хребця (vertebra lumbalis) до правої клубової ямки (fossa iliaca dextra), містяться:
- права брижова пазуха (sinus mesentericus dexter) знаходиться праворуч від кореня брижі тонкої кишки та ліворуч від висхідної ободової кишки та під попереково–ободовою кишкою з її брижею. Над дванадцятипало–порожньокишковим згином права брижова пазуха сполучається з лівою.
- ліва брижова пазуха (sinus mesentericus sinister) розташовується ліворуч від кореня брижі тонкої кишки (mesenterium) та праворуч від низхідної
ободової кишки. Донизу він безпосередньо продовжується у тазову порожнину.
У місці, де клубова кишка (ileum) переходить у сліпу (caecum) – клубово–сліпокишковий кут (angulus ileocaecalis), є два закутки:
- верхній клубово–сліпокишковий закуток (recessus iliocaecalis superior);
- нижній клубово–сліпокишковий закуток (recessus iliocaecalis inferior).
Позаду сліпої кишки (caecum) є засліпокишковий закуток (recessus rertocaecalis).
У ділянці дванадцятипало-порожньокишкового згину (flexura duodenojejunalis) є два закутки:
- верхній дванадцятипалокишковий закуток (recessus duodenalis superior);
- нижній дванадцятипалокишковий закуток (recessus duodenalis inferior).
У корені брижі сигмоподібної кишки (colon sigmoideum) є міжсигмоподібний закуток (recessus intersigmoideus).
Між висхідною ободовою кишкою (colon ascendens) і пристінковою очеревиною (peritoneum parietale) проходить права приободовокишкова борозна (sulcus paracolicus dexter), або правий бічний канал (canalis lateralis dexter).
Між низхідною ободовою кишкою (colon descendens) і пристінковою очеревиною (peritoneum parietale) проходить ліва приободовокишкова борозна (sulcus paracolicus sinister), або лівий бічний канал (canalis lateralis sinister).
При переході нутрощевої очеревини (peritoneum viscerale) із задньої поверхні сліпої кишки (facies posterior caeci) у пристінкову очеревину (peritoneum parietale) утворюється засліпокишковий закуток (recessus retrocaecalis).
Внутрішньоочеревинні заглибини. Внаслідок складних ембріональних переміщень травного каналу та його похідних разом з їхнім серозним покривом
іноді в певних місцях (переважно в середньому поверсі) очеревинної порожнини утворилися своєрідні заглибини (закутки), які є місцем виникнення внутрішніх защемлених гриж: верхній та нижній дванадця-тнпалокишкові закутки (rccessus duodenalis superior et inferior), розташовані близько від дванадцятипало-порожньокиш-кового згину, обмежені верхньою й нижньою дванадцятипалокишковими складками; верхній і нижній клубово-сліпокиш-ковин закуток (recessus ileocecalis superior et inferior), які лежать під і над місцем впадіння клубової кишки в сліпу; заслі-покишковий закуток (recessus retrocecalis), глибока щілина між задньозовнішньою стінкою сліпої кишки і задньою пристінковою очеревиною; міжсигмоподібний закуток (recessus intersigmoideus) у лівому листку брижі сигмоподібної ободової кишки тощо.
Між підсерозним прошарком пристінкової очеревини і внутрішньочеревною фасцією міститься шар пухкої волокнистої сполучної тканини. На передньобічніи стінці черевної порожнини і в ділянці діафрагми цієї тканини дуже мало, в поперековії! ділянці її достатньо і, як правило, тут вона містить значні жирові скупчення.
Заочеревинний простір (spatium retroperitoneale) — простір, розташований за задньою пристінковою очеревиною і заповнений жировою тканиною. У ньому розташовані життєво важливі органи: нирки з сечоводами, надниркові залози, черевна частина аорти, нижня порожниста вена, поперекові вузли симпатичних стовбурів, початковий відділ грудної протоки з цистерною, лімфатичні вузли, поперекові сплетення. Зверху заочеревинний простір обмеженні'! діафрагмою і через її отвір сполучається з грудною порожниною. Знизу на рівні пограничної лінії таза він поступово сходить нанівець, але його клітковина за ходом судин, нервів і сечоводів частково переходить під очеревину малого таза, а за ходом клубової фасції — на передню поверхню стегна. Цими сполученнями за-очеревинного простору можуть поширюватись натічні абсцеси.
Функції. Очеревинний покрив відіграє значну роль в організмі. Перш за все його ковзна зволожена поверхня забезпечує постійне фізіологічне переміщення рухомих органів черевної порожнини (петель тонкої кишки, поперечної та сигмоподібної кишки, частково шлунка). Поряд з цим очеревина має значну бактерицидну властивість і здатність через утворення спайок локалізувати вогнище запалення. Особливо активна в цьому відношенні вільна частина великого чепця, який здавна вважався «охоронцем порядку» черевної порожнини.
Через дуплікатури очеревини (брижі, деякі зв'язки, складки) до органів черевної порожнини підходять судини і нерви. Нарешті, очеревина разом з міжочеревин-ною (жирова тканина чепця та бриж), підочеревинною й заочеревинною жировою тканиною має велике значення для фіксації органів черевної порожнини в певному положенні. Ця функція набуває особливого значення при вертикальному положенні тіла (у людини, на відміну від чотириногих тварин, внутрішні органи менше підтримуються передньою стінкою живота).
У випадках різкого схуднення (жирова тканина чепців, бриж і заочеревинного простору частково зникає) у поєднанні з деякими іншими чинниками (ослаблення або перерозтягнення передньої стінки живота, піднімання вантажів, тривале положення стоячи тощо) внутрішні органи (шлунок, нирки, товста кишка та ін.) можуть дуже опускатись, що призводить до порушення їхніх функцій. У цих випадках можливе також утворення пахвинної, стегнової, пупкової та інших гриж.
В огрядних людей у великому чепці, брижах, заочеревинному просторі та чепцевих відростках можуть утворюватися досить великі скупчення жиру, що сприяє високому стоянню діафрагми та різкому зниженню її дихальної функції. У зв'язку з цим знижується функція серця і жовчовивідна функція печінки.
Порожнина малого таза (cavitas pelvis minoris) розміщена між межовою лінією (linea terminalis) та промежиною (perineum). У ній розташовані:
- сечовий міхур (vesica urinaria);
- пряма кишка (rectum);
- у жінок: матка і піхва (uterus et vagina);
- у чоловіків: передміхурова залоза (prostata) і пухирчасті залози (glandulae vesiculosae).
Очеревина (peritoneum), переходячи з прямої кишки (rectum) на сечовий міхур (vesica urinaria):
- у чоловіків утворює прямокишково–міхурову заглибину (excavatio rectovesicalis); Передня стінка сечового міхура, не вкрита очеревиною, прилягає
до лобкового симфізу, а коли міхур наповнений — також до лобкової ділянки передньої стінки живота. Пристінкова очеревина переходить з передньої стінки черевної порожнини на верхівку і задню поверхню тіла міхура. Ззаду сечовий міхур у чоловіків межує з прямою кишкою, відділеною від нього глибокою очеревинною прямокишково-міхуровою заглибиною, а в жінок — з маткою, де очеревина утворює невелику міхурово-маткову заглибину. З боків, а також знизу та спереду сечовий міхур оточений значною кількістю жирової клітковини. До нижньої стінки дна сечового міхура у чоловіків щільно прилягає передміхурова залоза, а з боків — сім'яні пухирці й далі сечоводи. У жінок до ниж-ньозадньої стінки сечового міхура прилягає піхва і нижня частина тіла матки.
- у жінок очеревина переходить з прямої кишки (rectum) на матку (uterus), утворюючи прямокишково–маткову заглибину (excavatio rectouterina), або простір Дугласа.
- у жінок очеревина при переході з матки (uterus) на сечовий міхур (vesica urinaria) утворює міхурово–маткову заглибину (excavatio vesicouterina).
У цих заглибинах при патологічних процесах у черевній порожнині (cavitas abdominis) накопичується гній чи інша рідина.
Тема 3. Зовнішній ніс. Носова порожнина. Гортань.
Дихальна система виконує найважливішу функцію — постачання організму киснем і виведення вуглекислого газу.
Для перетворення хімічної енергії у кінетичну, теплову клітині потрібен кисень. У тваринному організмі внаслідок окис-нення хімічних речовин накопичується вуглекислота. Доставка кисню до клітин живого організму та видалення вуглекислоти і становить поняття дихання. Розрізняють два види дихання: загальне дихання, коли в цьому процесі бере участь уся поверхня тіла або слизова оболонка травної системи, і дихання за допомогою органів. Загальне дихання мають одноклітинні та найпростіші багатоклітинні організми. Дихання за допомогою органів властиве всім хордовим, у тому числі й людині. З появою такого дихання загальне дихання в організмі не зникає цілком, а певною мірою зберігається (газообмін через шкіру та слизові оболонки). з крові вуглекислого газу. Друга фаза — транспортування газів кров'ю. Третя фаза, тканинне, або внутрішнє, дихання — це обмін кисню та вуглекислого газу між кров'ю і тканинами організму. У курсі анатомії розглядаються переважно структури, функцію яких визначає зовнішнє дихання.
Дихальна система {systema respirato-гіитгі) у людини, як і в інших ссавців, об'єднує такі органи: порожнину носа з при-носовими пазухами, носову і ротову частини глотки, гортань, трахею, бронхи, легені. Загалом будова стінки цих органів така сама, як стінки травного каналу, проте з деякими особливостями.
Порожнина носа, носова і ротова частини глотки, гортань, трахея, бронхи різних калібрів, включаючи кінцеві (термінальні) бронхіоли, служать повітроносними шляхами, по яких здійснюється вентиляція легенів – транспорт кисню в альвеоли і виведення з них вуглекислого газу.
У повітроносних шляхах повітря зігрівається або охолоджується, очищається від пилу та сторонніх частинок, зволожується. Окрім того, ці шляхи регулюють об’єм повітря, що циркулює.
У слизовій оболонці нюхової частини стінок носової порожнини розташовані нюхові рецепторні нейрони, що утворюють періферійний відділ нюхового аналізатора.
Респіраторні (альвеолярні) бронхіоли й ходи та альвеоли є власне дихальними (респіраторними) відділами, у яких відбуваються зовнішнє дихання, тобто дифузія кисню з альвеол у кров легеневих капілярів, і в зворотньому напрямку – вуглекислого газу з крові в альвеоли.
У стінках повітроносних шляхів розташована лімфоїдна тканина у вигляді її дифузного скупчення і лімфоїдних вузликів, що утворюють так звану бронхо-асоційовану лімфоїдну тканину (БАЛТ систему).
Ці лімфоїдні утвори та спеціалізовані лімфоїдні структури – глотковий і трубні мигдалики, забезпечують імунну функцію дихальних шляхів і захищають організм від антигенів, що потрапляють в повітроносні шляхи з вдихуваним повітрям.
Виконувані функції зумовлюють особливоситі будови обох відділів дихальної системи.
Кістковий і хрящовий скелет стінок повітроносних шляхів забезпечує їх постійний просвіт, тому повітря вільно циркулює через повітроносні шляхи.
Слизова оболонка цих шляхів вистелена псевдобагатошаровим війчастим (респіраторним) епітелієм. До його складу належать сім типів клітин: війчасті, келихоподібні, вставні, щіточкові, бронхіолярні екзокриноцити – клітини Клара, ендокринні і дендритні клітини – клітини Лангерганса.
На відміну від повітроносних шляхів стінки дихальних (респіраторних) відділів дуже тонкі і густо обплетені кровоносними капілярами, що також сприяє зігріванню вдихуваного повітря.
Гортань як орган дихальної системи виконує дві функції: повітроносну і голосоутворювальну. При нормальному диханні повітря проходить через носову порожнину, де розташований орган нюху.
Забезпечують акт вдиху і видиху м’язи грудної клітки і діафрагма – спеціальний дихальний м’язовий орган.
Окрім того, органи дихальної системи виконують ще й інші важливі функції: терморегуляцію, депонування крові; ендокринну – синтез деяких гормонів; участь у регуляції процесів згортання крові – синтез тромбопластину і гепарину; участь у водно–сольовому та ліпідному обмінах.
Будова органів дихальної системи залежить від умов, у яких живе організм, тому вважаємо доцільним їх порівняти.
У первинноводних хордових тварин, зокрема риб, органами зовнішнього дихання є зябра – вирости слизової оболонки глоткової кишки, що містять густу сітку кровоносних капілярів.
Зябра розташовані на зябрових дугах, між якими є щілини, що сполучають порожнину кишки з водним середовищем. Вода проходить через ці щілини, а кисень, що у ній розчинений, за градієнтом парціального тиску дифундує в капіляри з одночасним виділенням вуглекислого газу.
Дводишні риби, крім зябрів, мають повітряні (легеневі) мішки – додаткові органи дихання.
У тварин, що живуть на суші, формуються повітроносні шляхи і легені. Легеневий тип дихання більш досконалий і ефективний у порівнянні із зябровим.
Уже в амфібій утворюється гортань з відповідними м'язами, трахея, прості бронхи і легені у вигляді видовжених гладких мішків.
У безхвостих амфібій стінки легеневих мішків губчасті, зі складками та перетинками.
У рептилій добре розвинена гортань, трахея і два бронхи, у стінках яких є хрящі (неповні чи повні кільця).
Дихальні шляхи птахів складаються з гортані, трахеї і бронхів. Губчасті легені складаються з часток, що мають розгалужену систему бронхів, хоча у птахів є ще й додаткові повітряні мішки. Вони розміщені між м’язами, що приводять в рух крила, тому при польоті ці мішки забезпечують інтенсивну вентиляцію легень. Газообмін проходить як при вдиху, так і при видиху.
У вищих ссавців гортань вже є органом голосоутворення, має високодиференційовані м'язи. Трахея і бронхи мають хрящовий скелет. Легені складаються з часток і вкриті з усіх боків плеврою. Внутрішньолегеневі бронхи багаторазово галузяться і закінчуються бронхіолами та альвеолярними мішечками.
У людини розвиток носа і носової порожнини пов'язаний з розвитком кісток черепа, порожнини рота й органів нюху.
Гортань, трахея і бронхи утворюються із легеневої бруньки – випинання вентральної стінки глоткового відділу тулубової кишки, тобто з ентодерми. Слід нагадати, що з ентодерми утворюються тільки епітелій нижніх повітроносних шляхів та ацинусів.
Усі інші шари слизової оболонки, хрящі, гладенькі м’язи та адвентиція розвиваються із мезенхіми – зародкової сполучної тканини, яка складається з клітин зірчастої форми з довгими відростками.
Плевра обох легень утворюється із нутрощевого і пристінкового листків правого і лівого спланхнотомів, які є несегментованими частинами мезодерми.
Легенева брунька виникає у зародка людини в кінці 3-го тижня розвитку. Вона росте вперед і донизу, її оточує щільна мезенхіма.
Отвір в первинній кишці, що веде у просвіт легеневої бруньки, пізніше перетвориться на вхід до гортані.
На 4-му тижні кінець легеневої бруньки роздвоюється на два асиметричні мішечки – закладки майбутніх легень.
З проксимального відділу цього виросту утвориться епітелій слизової оболонки гортані, а з дистального відділу – трахеї, із правого і лівого асиметричних мішечків – епітелій головних бронхів, усіх компонентів бронхового і альвеолярного дерева.
З епітелію ентодерми також утворюються гортанні, трахейні і бронхові залози.
На 5-му тижні розвитку в нижній ділянці входу в гортань утворюються два горбки – майбутні черпакуваті хрящі.
Первинна порожнина тіла – целом, розділяється на дві плевральні і одну осердну порожнини. Одночасно утворюється діафрагма, яка відокремлює грудну і черевну порожнини.
З нутрощевого листка спланхнотома формується легенева плевра, а з пристінкового листка – пристінкова плевра. Між обома листками утворюється плевральна порожнина.
З мезенхіми, яка щільно оточує зачатки легень, утворюється сполучна тканина, хрящі і судини, саме хрящі гортані розвиваються з ІІ і ІІІ горлових (зябрових) дуг.
М’язи гортані формуються із загального м’яза-стискача, що оточує глоткову кишку ззовні від хрящів.
На 6-му тижні утворюється надгортанник.
Закладка правої легені розгалужується на три вторинні бруньки, а лівої легені – на дві бруньки, з яких формуються часткові бронхи.
На 8-му тижні розвитку мезенхіма диференціюється на хрящі і м’язи, а на 9-му тижні вже можна побачити трахейні хрящі.
Впродовж 3-4-го місяців розвитку плода формується бронхове дерево.
На 10-му тижні чітко вирисовується рельєф порожнини гортані, але зникає голосова щілина, бо посилено розвивається епітелій.
Повторно і остаточно голосова щілина виникає на 7-му місяці пренатального онтогенезу. На 6-му місяці розвитку формується альвеолярне дерево (ацинуси) – альвеолярні бронхіоли, альвеолярні ходи і альвеолярні мішечки. Вже чітко утворені приблизно 16 порядків розгалуження бронхового та альвеолярного дерева.
Одночасно навколо альвеол формується капілярна сітка. В альвеолах циліндричний епітелій змінюється на одношаровий плоский епітелій.
Отже, в кінці 7-го місяця розвитку плода легені можуть виконувати дихальну функцію.
У немовлят легені розправляються впродовж чотирьох днів. У цей період налічується до 18-20 порядків розгалужень бронхового та альвеолярного дерева.
У 25-річних людей ці розгалуження мають 25-26 порядків.
У ноовнароджених порожнинаноса низька і вузька. Верхній носовий хід відсутній, середній і нижній розвинуті слабо. Носові раковини не досягають до перегородки носа, загальний носовий хід залишається вільним. Середній носовий хід формується до 6 місяців, нижній – до 2-х років, після 2-х років – верхній. Із біляносових пазух у новонароджених наявні тільки слаборозвинуті верхньощелепні. Лобна пазуха виникає лише на 2-му році життя.
Гортань новонародженого має порівняно великі розміри, розміщена вище – на рівні 2-4 хребців. Поздовжня вісь гортані у новонародженого сильно відхилена назад і утворює з трахеєю тупий кут, відкритий дозаду, що потрібно враховувати при інтубації. Надгортанник у них розміщений вище від кореня язика, тому при ковтанні їжа обходить надгортанник латерально по грушеподібних кишенях. В результаті цього дитина може дихати і ковтати одночасно, що має велике значення при акті смоктання.
Гортань швидко росте в перші 4 роки і в період статевого дозрівання.
Легені у нованороджених мають неправильну конусоподібну форму. Верхні частки відносно невеликих розмірів. На 2-му році життя дитини величина часток легенів одна відносно другої стає такою ж, як і в дорослих.
Легеневі ацинуси у новонароджених мають невелику кількість дрібних альвеол. Протягом 1-го року життя і пізніше ацинус росте за рахунок утворення нових альвеолярних ходів і нових альвеол. Утворення нових розгалужень альвеолярних ходів закінчується до 7-9 років, легеневих альвеол – до 12-15 років. Формування паренхіми завершується до 15-25 років.
Нижня границя легенів у новонароджених на 1 ребро вища, ніж у дорослих.
Дихальна система (systema respiratorium) поділяється на:
1) верхні дихальні шляхи:
- носову порожнину (cavitas nasi);
- глотку (pharynx);
2) нижні дихальні шляхи:
- гортань (larynx);
- трахею (trachea);
- бронхи (bronchi);
- легені (pulmones).
Порожнина носа (cauitas nasi) з її приносовнми пазухами (sinus paranasals) (верхньощелепна, клиноподібна, лобова, решітчасті комірки) є місцем, де вдихуване повітря, перш ніж проникнути в легені, зігрівається, зволожується і очищається від пилу.
Кісткова носова порожнина (cavitas nasalis ossea) займає центральне положення між основою черепа зверху, порожниною рота знизу, очними ямками та верхньощелепними пазухами з боків і є кістковою основою початкового відділу дихальної системи та органа нюху. Кісткова носова порожнина ділиться кістковою перегородкою носа на дві, найчастіше нерівні, частішії. Кісткова перегородка носа (septum nasi osseum) утворена нижньою частиною перпендикулярної пластинки решітчастої кістки, лемешем, носовими гребенями верхньої щелепи і піднебінної кістки.
У кожній половині кісткової носової порожнини розрізняють шість стінок: верхню, нижню, задню, передню, присередню й бічну.
Верхня стінка утворена носовою частиною лобової кістки, дірчастою пластинкою решітчастої кістки та вузьким переднім кантом передньої поверхні тіла клиноподібної кістки.
Нижню стінку становить кісткове піднебіння.
Задня стінка є лише на протязі верхньої третини. її утворює передня поверхня тіла клиноподібної кістки, а в двох нижніх третинах містяться хоани, які з'єднують порожнину носа з порожниною глотки. Передня стінка обох половин порожнини носа обмежена зверху носовими кістками, нижче від яких розташований широкий грушоподібний отвір (apertura piriformis).
Присередньою стінкою для обох половин порожнини носа є кісткова перегородка носа.
Мал. Кісткова перегородка (septum nasi osseum):I — os sphenoidale; 2 - mandibula; 3 — maxilla; 4 -vomer; 5 — lam. perpendicularis ossis ethmoidals; 6 — os nasale; 7 — crista Ralli; 8 — os frontale.
Бічна стінка порожнини носа утворена носовою поверхнею тіла і лобовим відростком верхньої щелепи, сльозовою кісткою, решітчастою кісткою, носовою поверхнею перпендикулярної пластинки піднебінної кістки і присередньої пластинки крилоподібного відростка клиноподібної кістки. На бічній стінці є три носові раковини, що вільно звисають у порожнину носа. Над задньою частиною верхньої носової раковини розташований клинорешітчастий закуток (recessus sphenoethmoidal), в який відкривається клиноподібна пазуха.
Між носовими раковинами містяться три носових ходи.
Мал. Бічна стінка кісткової носової порожнини, носові раковини (conchae nasales):І — concha nasalis media; 2 — concha nasalis superior; 3 — sinus sphenoidalis; 4 — processus pterygoidcus (lam. medialis); 5 - os palatinum (lam. perpendicularis); 6, --palatum osseum; 7 - canalis incisivus; 9 - meatus nasi inferior; 10 — concha nasaiis inferior; 11 — meatus nasi medius; 12 - meatus nasi superior; I3 - sinus frontalis.
Верхній носовий хід (meatus nasi superior) обмежений верхньою і середньою носовою раковиною; в нього відкриваються пазухи клиноподібної кістки і задні комірки решітчастого лабіринту.
Середній носовий хід (meatus nasi medius) обмежений середньою і нижньою носовими раковинами. Він довший і ширший, ніж верхній носовий хід, з'єднується з пазухами лобової кістки та верхньої щелепи, а також з передніми й середніми комірками решітчастого лабіринту.
Верхньощелепна пазуха (sinus maxillaris) здається набагато вужчою внаслідок прилягання сусідніх кісток: знизу -верхньощелепного та решітчастого відростків нижньої носової раковини і гачкуватого відростка решітчастої кістки, ззаду — перпендикулярної пластинки під- небінної кістки. Гачкуватий відросток, що спускається зверху, ділить отвір верхньощелепної пазухи на два відділи — пе-редньонижній і задньоверхній. Задньо-верхній відділ, розташований між великим решітчастим пухирцем (bulla ethmoidalis) і гачкуватим відростком, формує контури вихідного отвору верхньощелепної пазухи — півмісяцевого розтвору (hiatus semilunaris). Верхня, ширша частина цього розтвору містить решітчасту лійку (infundibulum ethmoidalc), через отвір якої лобова пазуха сполучається з середнім носовим ходом. Розташований ззаду і трохи вище середньої носової раковини клино-піднебінний отвір (foramen sphenopalatinum) зв'язує крилопіднебінну ямку з середнім і верхнім носовими ходами.
Нижній носовий хід (meatus nasi inferior) розташований під нижньою носовою раковиною; у нього впадає нососльозовий канал (canalis nasolacrimalis), що починається в очній ямці.
Простір між кістковою носовою перегородкою і носовими раковинами у вигляді вузької щілини називається спільним носовим ходом (meatus nasi communis). Він переходить за раковинами в дуже короткий носоглотковий хід (meatus nasopharyngeus), який відкривається в глотку.
Слід додати, що нижня стінка порожнини носа видовжена за рахунок м'якого піднебіння, а кісткова частина доповнена спереду хрящовою {pars cartilagi-пеа). Передня стінка порожнини носа обмежена носом.
Ніс (nasus) має форму тригранної піраміди. Задньої грані немає: задній край бічних граней безпосередньо переходить у поверхню лиця. Ніс має корінь (radix nasi) і спинку носа (dorsum nasi), а знизу і спереду закінчується верхівкою (apex nasi), або кінчиком носа. Два обмежені крилами носа (alac nasi) отвори — ніздрі (nares) ведуть у порожнину носа.
Основу носа утворюють носові кістки та лобові відростки верхньощелепних кісток, а також тісно зв'язані з ними гіалінові хрящі (залишки хрящової носової капсули).
Хрящі носа — це великий криловий хрящ з присередньою ніжкою, малі крилові, додаткові носові хрящі, хрящ носової перегородки, лемешево-носовий хрящ. Шкіра носа ніжна, звичайно не має волосяного покриву, в ділянці верхівки та крил щільно зрощена з розташованими під нею тканинами і містить велику кількість сальних залоз. Форма носа у людини досить варіабельна, що визначається також спадковістю.
Передній відділ порожнини носа, вкритий продовженням шкіри носа, називається присінкам порожнини носа (vestibulum nasi). Від решти
порожнини носа присінок відділений невеликим виступом — порогом носа (limen nasi), утвореним випинанням верхнього краю бічної ніжки великого хряща крила носа.
На бічній стінці порожнини носа розташовані раковини носа: найвища раковина носа (concha nasi supreme), верхня (concha nasi superior), середня (concha nasi media) і нижня (concha nasi inferior), а також проміжки між раковинами - верхній, середнії! і нижній носові ходи.
Верхній носовий хід (meatus nasi superior) розташований між верхньою і середньою носовими раковинами. В нього відкривається клиноподібна пазуха (sinus sphenoidalis) і задні решітчасті комірки (ccllulae cthmoidales posteriores).
Середній носовий хід (meatus nasi medius) міститься між середньою і нижньою носовими раковинами. Він сполучається З лобовою пазухою (sinus frontalis) і верхньощелепною (гайморовою) (sinus maxi-llaris), а також з передніми і середніми решітчастими комірками.
Нижній носовий хід (meatus nasi inferior) обмежений нижньою носовою раковиною зверху і піднебінням знизу. Тут закінчується нососльозова протока (ductus nasolacrimalis), через яку сльозовий мішок сполучається з порожниною носа. Ззаду порожнина носа через хоани (сіюапае) з'єднується з носовою частиною глотки.
Мал. Порожнин;) носа (cavitas ntisi) (стріловий розпил):1 - bulla enthmoldalis et hiatus semilunaris: 2 – concha nasalis inferior (відрізана); 3 — concha nasalis media (підрізана); 4 — concha nasalis superior (підрізана); 5 -sinus sphenoidalis; 6 — meatus nasi superior; 7 — meatus nasi medius; 8 - meatus nasi inferior; 9 - tonsilla pharyngea; 10 — ostium pharyngeum lubac auditivae; 11 — palatum molle; І2 - palatum durum; 13 — canalis nasolacrimal (вічко): 14 — vestibulum nasi; 15 — processus uncinatus: 16 - sinus frontalis.
Слизова оболонка порожнини носа вкрита війчастим епітелієм, ніжна, звичайно помірно волога (містить слизові залози), щільно зрощена з прилеглими структурами, вона безпосередньо переходить у слизову оболонку носової частини глотки, приносовнх пазух і слухової (євстахієвої) труби. У слизовій оболонці уздовж країв нижньої та середньої носових раковин розташовані печеристі венозні сплетення раковин (plexus cavernosi concharum). Вони сприяють зігріванню вднхуваного повітря під час його проходження через порожнину носа. Крім того, у слизовій оболонці переднього відділу перегородки носа поверхнево міститься велика кількість дрібних артерій і вен, які часто є джерелом носових кровотеч.
Слизову оболонку порожнини носа поділяють на нюхову ділянку (слизова оболонка верхньої раковини і верхня частина перегородки носа), що містить нюхові рецептори, і дихальну (решта слизової оболонки).
Найважливішою функцією порожнини носа і лриносових пазух є дихальна. Ця функція, в свою чергу, зумовлює достатнє кровопостачання слизової оболонки. Якщо в порожнині носа не проходить струмінь повітря (під час дихання ротом), то в слизовій оболонці носа виникає недостатність кровопостачання. Це сприяє проникненню в оболонку інфекції, яка легко поширюється в приносові пазухи, носову частину глотки, слухову трубу і середнє вухо (барабанна порожнина). Тому слід якомога раніше привчати дітей дихати через ніс.
Кровопостачання носа і стінок носової порожнини здійснює верхньощелепна (клинопіднебінна гілка) і очна (решітчасті гілки) артерії. Відтік венозної крові -у лицеву вену і крилоподібне сплетення.
Лімфатичне русло в слизовій оболонці носової порожнини досить велике. Лімфа відтікає в піднижньощелепні та заглоткові лімфатичні вузли.
Іннервація: чутливі гілки очного і верхньощелепного нервів, післявузлові парасимпатичні волокна крилопіднебінного вузла, симпатичні нерви внутрішнього сонного сплетення.
Гортань (larynx)
Гортань розміщена в передній шийній ділянці (regio cervicalis anterior) на рівні IV–VI (VII) шийних хребців (vertebrae cervicales [IV–VI (VII)]).
Спереду її вкривають м’язи шиї (musculi colli), які лежать нижче під’язикової кістки (os hyoideum).
З боків від гортані (larynx) проходять судинно–нервові пучки шиї і розміщені частки щитоподібної залози (glandula thyroidea).
Ззаду до гортані (larynx) прилягає гортанна частина глотки (pars laryngea pharyngis), що переходить у стравохід (oesophagus).
Скелет гортані складається з парних і непарних хрящів.
Стінка гортані складається з слизо вої оболонки з підслизовим прошарком м'язової та адвентиціальної оболонок Твердий каркас гортані утворюють хрящі, похідні III —V глоткових дуг. До них належать непарні перснеподібний і щитоподібний хрящі, надгортанник і парні - черпакуваті, ріжкуваті та клиноподібні хрящі
До непарних хрящів гортані належать:
- щитоподібний хрящ (cartilago thyroidea), що складається з правої та лівої пластинок (laminae dextra/sinistra), які мають верхні роги (cornua superiora) і нижні роги (cornua inferiora); пластинки сходяться під кутом, утворюючи гортанний виступ (prominentia laryngea) – Адамове яблуко; має верхню і нижню щитоподібні вирізки (incisuraе trhyroideae superior et inferior) та косу лінію (linea obliqua);
- перснеподібний хрящ (cartilago cricoidea), що має спереду дугу перснеподібного хряща (arcus cartilaginis cricoideae), ззаду – пластинку перснеподібного хряща (lamina cartilaginis cricoideae);
- надгортанний хрящ (cartilago epiglottica), що є складовою надгортанника (epiglottis), має надгортанне стебло (petiolus epiglottidis) і надгортанний горбок (tuberculum epiglotticum).
До парних хрящів гортані належать:
- черпакуваті хрящі (cartilagines arytenoideae), які мають основу черпакуватого хряща (basis cartilaginis arytenoideae), верхівку черпакуватого хряща (apex cartilaginis arytenoideae), м’язовий відросток (processus muscularis), передньобічну поверхню (facies anterolateralis), на якій розміщений голосовий відросток (processus vocalis), присередню поверхню (facies medialis) та задню поверхню (facies posterior). Ці хрящі лежать на пластинці перснеподібного хряща (cartilago cricoidea);
- ріжкуваті хрящі (cartilagines corniculatae), які лежать у товщі черпакувато–надгортанної складки (plica aryepiglottica) на верхівці черпакуватих хрящів (apex cartilaginum arytenoidearum);
- клиноподібні хрящі (cartilagines cuneiformes), які лежать у товщі черпакувато–надгортанної складки (plica arytenoёpiglottica) спереду від ріжкуватих хрящів (cartilagines corniculatae).
Між хрящами гортані розрізняють такі суглоби:
- персне–щитоподібний суглоб (articulatio cricothyroidea) – між нижніми рогами щитоподібного хряща (cornua inferiora cartilaginis thyroideae) і дугою перснеподібного хряща (arcus cartilaginis cricoideae); у цьому суглобі відбуваються рухи навколо лобової осі;
- персне–черпакуватий суглоб (articulatio cricoarytenoidea) – між основою черпакуватих хрящів (basis cartilaginum arytenoidearum) і пластинкою перснеподібного хряща (lamina cartilaginis cricoideae). У цьому суглобі
відбуваються рухи навколо вертикальної осі (обертання) та ковзні рухи черпакуватих хрящів (cartilagines arytenoideae) назустріч один одному.
До зв’язок гортані належать:
- щито–під’язикова перетинка (membrana thyrohyoidea), яка підвішує гортань (larynx) до під’язикової кістки (os hyoideum);
- серединна персне–щитоподібна зв’язка (lig. cricothyroideum medianum);
- щито–надгортанна зв’язка (lig. thyroеpiglotticum);
- під’язиково–надгортанна зв’язка (lig. hyoepiglotticum);
- голосові зв’язки (ligamenta vocalia), які натягнуті між внутрішньою поверхнею кута щитоподібного хряща (cartilago thyroidea) і голосовими відростками черпакуватих хрящів (processus vocales cartilaginum arytenoidearum;
- зв’язки присінка (ligg. vestibularia), що розташовані над голосовими зв’язками (ligamenta vocalia).
До волокнисто–еластичної перетинки гортані (membrana fibroёlastica laryngis) належать:
- еластичний конус (conus elasticus), розташований під слизовою підголосникової порожнини (cavitas infraglottica). Верхній вільний край цього конуса потовщений, натягнутий між щитоподібним хрящем (cartilago thyroidea) спереду та голосовими відростками черпакуватих хрящів (processus vocales cartilaginum arytenoidearum) ззаду; утворює на кожній стороні гортані голосову зв’язку (lig. vocale);
- чотирикутна перетинка (membrana quadrangularis), яка розташована над еластичним конусом (conus elasticus) і на нижньому краї містить присінкову зв’язку (lig. vestibulare).
Волокнисто–еластичні перетинки гортані (membranae fibroёlasticae laryngis) разом з хрящами гортані (cartilagines laryngis) утворюють скелет гортані.
М’язи гортані (musculi laryngis) поділяються на м’язи, що звужують голосову щілину (rima glottidis), розширюють її, і м’язи, що змінюють напруження голосових зв’язок (ligamenta vocalia).
До м’язів–звужувачів голосової щілини (rima glottidis) належать:
- бічний персне–черпакуватий м’яз (m. cricoarytenoideus lateralis);
- щито–черпакуватий м’яз (m. thyroarytenoideus);
- поперечний черпакуватий м’яз (m. arytenoideus transversus);
- косі черпакуваті м’язи (mm. arytenoidei obliqui).
До м’язів–розширювачів голосової щілини (rima glottidis) належать:
- щито–надгортанна частина (pars thyroёpiglottica) щито–черпакуватого м’яза (m. thyroarytenoideus). Його функція: піднімає надгортанник та розширює вхід в гортань і присінок гортані;
- задній персне–черпакуватий м’яз (m. cricoarytenoideus posterior).
До м’язів, що змінюють напруження голосових зв’язок, належать:
- персне–щитоподібний м’яз (m. cricothyroideus), що натягує голосову зв’язку (lig. vocale);
- голосовий м’яз (m. vocalis), розміщений у товщі голосової складки (plica vocalis). Він розслабляє голосову зв’язку (lig. vocale).
Порожнина гортані (cavitas laryngis) має:
- вхід до гортані (aditus laryngis);
- присінок гортані (vestibulum laryngis);
- шлуночок гортані (ventriculus laryngis);
- голосник (glottis);
- підголосникову порожнину (cavitas infraglottica).
Голосник має голосову складку (plica vocalis) і голосову щілину (rima glottidis; rima vocalis).
Вхід до гортані (aditus laryngis) обмежований:
- спереду надгортанним хрящем (cartilago epiglottica);
- ззаду – черпакуватими хрящами (cartilagines arytenoideae);
- з боків – черпакувато–надгортанними складками (plicaе aryepiglotticaе), в яких помітні:
- клиноподібний горбок (tuberculum cuneiforme);
- ріжкоподібний горбок (tuberculum corniculatum) – місця розташування однойменних парних хрящів гортані (cartilagines laryngis).
Голосова щілина (rima glottidis; rima vocalis) – найвужче місце порожнини гортані (cavitas laryngis); вона розташована між правою та лівою голосовими зв’язками (ligg. vocalia dextrum et sinistrum) і голосовими відростками черпакуватих хрящів (processus vocales cartilaginum arytenoidearum). Вона має:
- міжперетинкову частину (pars intermembranacea) ;
- міжхрящову частину (pars intercartilaginea);
- міжчерпакувату складку (plica interarytenoidea).
Між голосовою та присінковою зв’язками (ligg. vocale et vestibulare) на кожній половині гортані розташована щілина, яка називається шлуночком гортані (ventriculus laryngis).
Підголосникова порожнина (cavitas infraglottica) – це нижня розширена частина гортані (laryngis), яка переходить у трахею (trachea).
Матеріали підготувала доцент Флекей П.П.