1. Анатомія серця. Кола кровообігу.

2. Анатомія артерій.

3. Анатомія вен та лімфоносних судин.

 (Заняття 6)

Тема 1 Анатомія серця. Кола кровообігу.

До серцево–судинної системи (systema cardiovasculare) належать серце та складна сітка кровоносних і лімфатичних судин.

Кровоносну систему (systema sanguineum), яка є замкненою, складають:

- артерії (arteriae);

- вени (venae);

- капіляри (vasa capillaria), останні утворюють мікроциркуляторне русло.

Центральним органом кровоносної системи є серце (cor), з яким сполучаються кровоносні судини (vasa sanguinea).

По артеріях кров тече від серця, по венах кров тече до серця.

 

Виділяють три кола кровообігу:

 

Велике коло кровообігу (circulus sanguineus major) починається з лівого шлуночка, з якого виходить аорта і закінчується в правому передсерді, куди впадають верхня порожниста вена (vena cava superior) та нижня порожниста вена (vena cava inferior). Це тілесне коло кровообігу забезпечує артеріальною кров’ю всі органи та тканини організму.

 

Мале коло кровообігу (circulus sanguineus minor) починається з правого шлуночка (ventriculus dexter), де виходить легеневий стовбур (truncus pulmonalis), і закінчується в лівому передсерді (atrium sinistrum), куди вливаються 4 легеневі вени (venae pulmonales). Це є легеневе коло кровообігу, в артеріях якого тече венозна кров, а у венах – артеріальна. Воно виконує функцію газообміну.

 

Серцеве коло кровообігу (circulus sanguineus cordis) починається від висхідної частини аорти (pars ascendens aortae; aorta ascendens) з вінцевих артерій (arteriae coronariae) і закінчується венами серця, що впадають у праве передсердя (atrium dextrum).

 

Кровоносні судини (vasa sanguinea) відсутні у:

- волоссі (pili);

- нігтях (ungues);

- епітеліальному шарі шкіри (stratum epitheliale cutis;

- рогівці ока (cornea oculi);

- суглобових хрящах (cartilagines articulares).

СЕРЦЕ (cor)

Серце (cor) є порожнистим м’язовим органом, що розміщений в порожнині грудної клітки (cavitas thoracis) у середньому середостінні (mediastinum medium).                                      

                              

 

Серце має:

- верхівку серця (apex cordis), яка направлена вперед, униз і вліво;

- основу серця (basis cordis), яка направлена в протилежну сторону.  

 

Серце має такі поверхні:

- груднинно–реброву поверхню; передню поверхню (facies sternocostalis; facies anterior);

- діафрагмову поверхню; нижню поверхню (facies diaphragmatica; facies inferior);

- праву/ліву легеневі поверхні (facies pulmonalis dextra/sinistra).

По діафрагмовій поверхні (facies diaphragmatica) і частково по груднинно–ребровій поверхні (facies sternocostalis) проходить вінцева борозна (sulcus coronarius), яка є проекцією межі між шлуночками (ventriculi) і передсердями (atria) серця (cor).

 

Від вінцевої борозни (sulcus coronarius) по передній та нижній поверхнях проходять передня міжшлуночкова борозна (sulcus interventricularis anterior) та задня міжшлуночкова борозна (sulcus interventricularis posterior), які є проекцією межі між правим шлуночком (ventriculus dexter) та лівим шлуночком (ventriculus sinister).

На основі серця (basis cordis) випинають вперед і присередньо передсердні вушка (auriculae atriorum):

- праве вушко (auricula dextra) охоплює справа легеневий стовбур (truncus pulmonalis);

- ліве вушко (auricula sinistra) охоплює зліва висхідну частину аорти (pars ascendens aortae; aorta ascendens).

 

На основі серця (basis cordis) спереду з правого шлуночка (ventriculus dexter) виходить легеневий стовбур (truncus pulmonalis), який роздвоюється на праву і ліву легеневі артерії (arteriae pulmonales dextra et sinistra).

Позаду легеневого стовбура (truncus pulmonalis) проходить аорта (aorta), що виходить з лівого шлуночка (ventriculus sinister).

Позаду від аорти праворуч розташовані кінцеві відділи:

- верхньої порожнистої вени (vena cava superior);

- нижньої порожнистої вени (vena cava inferior);

- з лівої сторони чотири легеневих вени (venae pulmonales).

Порожнина серця (cavitas cordis) поділяється на;

- праве і ліве передсердя (atrium cordis dextrum et sinistrum);

- правий і лівий шлуночок серця (ventriculus cordis dexter et sinister).

Через ліву половину серця протікає артеріальна кров, а через праву половину – венозна кров.

Праве передсердя

(atrium dextrum)

Складовою частиною правого передсердя є його:

- власне передсердя;

- праве вушко (auricula dextra).

 

Внутрішня стінка правого передсердя (atrium dextrum) гладка, але в ділянці вушка є ”складкоподібні” структури – гребенясті м’язи (mm. pectinati).

У праве передсердя (atrium dextrum) впадають:

- верхня порожниста вена (vena cava superior);

- нижня порожниста вена (vena cava inferior).

Ці вени відкриваються:

- отвором нижньої порожнистої вени (ostium venae cavae inferioris);

- отвором верхньої порожнистої вени (ostium venae cavae superioris).

Між отворами порожнистих вен (ostia venarum cavarum) виступає міжвенний горбок (tuberculum intervenosum).

Верхня порожниста вена має заслінку нижньої порожнистої вени (valvula venae cavae inferioris).

Розширена задня ділянка порожнини передсердя, куди впадають дві порожнисті вени (venae cavae), називається пазухою порожнистих вен (sinus venarum cavarum).                                                                                                                                  

Праве передсердя (atrium dextrum) відокремлене від лівого передсердя (atrium sinistrum) міжпередсердною перегородкою (septum interatriale), на якій є добре помітна овальна ямка (fossa ovalis). Вона обмежована кантом овальної ямки (limbus fossae ovalis).

Праве передсердя (atrium dextrum) сполучається з правим шлуночком (ventriculus dexter) через правий передсердно–шлуночковий отвір (ostium atrioventriculare dextrum).

Між правим передсердно–шлуночковим отвором (ostium atrioventriculare dextrum) і отвором нижньої порожнистої вени (ostium venae cavae inferioris) розташований отвір вінцевої пазухи (ostium sinus coronarii), в яку впадають серцеві вени (venae cardiacae), отвір прикритий заслінкою вінцевої пазухи (valvula sinus coronarii).

Поряд з отвором вінцевої пазухи містяться отвори найменших вен (foramina venarum minimarum). 

 

Правий шлуночок

(ventriculus dexter)

Правий шлуночок складається із:

- власне шлуночка;

- артеріального конуса (conus arteriosus) – верхньої частини шлуночка, яка переходить через отвір легеневого стовбура (ostium trunci pulmonalis) у легеневий стовбур (truncus pulmonalis).

Правий шлуночок (ventriculus dexter) і лівий шлуночок (ventriculus sinister) відокремлені міжшлуночковою перегородкою (septum interventriculare), яка має:

- м’язову частину (pars muscularis), що є більшою за розмірами;

- перетинчасту частину (pars membranacea), що менша.

На внутрішній поверхні правого шлуночка (ventriculus dexter) розташовані м’ясисті перекладки (trabeculae carnеae), які формують такі м’язи конусоподібної форми:

- передній сосочкоподібний м’яз (m. papillaris anterior);

- задній сосочкоподібний м’яз (m. papillaris posterior);

- перегородковий сосочкоподібний м’яз (m. papillaris septalis).

Від верхівки цих м’язів починаються сухожилкові струни (chordae tendineae), які закінчуються в стулках (cuspides) правого передсердно–шлуночкового клапана; тристулкового клапана (valva atrioventricularis dextra; valva tricuspidalis).

 

 

Правий передсердно–шлуночковий отвір

(ostium atrioventriculare dextrum)

Він закривається правим передсердно–шлуночковим клапаном; тристулковим клапаном (valva atrioventricularis dextra; valva tricuspidalis), який має такі три стулки:

- передню стулку (cuspis anterior);

- задню стулку (cuspis posterior);

- перегородкову стулку (cuspis septalis).

При скороченні передсердь (atria) стулки клапана притискаються потоком крові до стінок шлуночка і пропускають кров в порожнину останнього.

При скороченні шлуночків (ventriculi) вільні краї стулок (margines liberi cuspidum) піднімаються і змикаються, але в передсердя (atria) не вивертаються, бо з боку шлуночка (ventriculus) їх утримують сухожилкові струни (chordae tendineae).

Із правого шлуночка (ventriculus dexter) починається легеневий стовбур (trucus pulmonalis), отвір якого закритий клапаном легеневого стовбура (valva trunci pulmonalis).

Клапан легеневого стовбура (valva trunci pulmonalis) складається з:

- правої півмісяцевої заслінки (valvula semilunaris dextra);

- лівої півмісяцевої заслінки (valvula semilunaris sinistra);

- передньої півмісяцевої заслінки (valvula semilunaris anterior).

Заслінки клапана легеневого стовбура (valva trunci pulmonalis) називаються відповідно до їхнього розташування в плода.

У дорослих людей їх позиції стають:

- передньоправою;

- задньою;

- передньолівою.

Середня частина вільного краю кожної заслінки потовщена і утворює вузлики півмісяцевих заслінок (noduli valvularum semilunarium), які сприяють щільному змиканню клапана (valva).

Між стінкою легеневого стовбура (paries trunci pulmonalis) і кожною півмісяцевою заслінкою (valvula semilunaris) міститься відповідна пазуха легеневого стовбура (sinus trunci pulmonalis).

 

Ліве передсердя

(atrium sinistrum)

Ліве передсердя має неправильну кубоподібну форму, а передня його стінка (paries anterior) утворює ліве вушко (auricula sinistra).

Внутрішня поверхня стінки лівого передсердя гладка і лише в ділянці вушка (auricula) знаходяться гребенясті м’язи (mm. pectinati).

У ліве передсердя (atrium sinistrum) відкриваються отвори чотирьох легеневих вен (ostia venarum pulmonalium), які не мають власних клапанів.

За допомогою лівого передсердно–шлуночкового отвору (ostium atrioventriculare sinistrum) ліве передсердя (atrium sinistrum) сполучається з лівим шлуночком (ventriculus sinister).

На міжпередсердній перегородці (septum interatriale) нечітко вимальовується овальна ямка (fossa ovalis), дном якої є заслінка овального отвору (valvula foraminis ovalis).

 

Лівий шлуночок

(ventriculus sinister)

Лівий шлуночок є найбільшою камерою серця і утворює більшу частину його діафрагмової поверхні (facies diaphragmatica).

На внутрішній поверхні шлуночка містяться м’ясисті перекладки (trabeculae carneae), які формують:

- передній соскоподібний м’яз (m. papillaris anterior);

- задній соскоподібний м’яз (m. papillaris posterior).

Верхівки цих м’язів за допомогою сухожилкових струн (chordae tendineae) прикріплюються до стулок лівого передсердно–шлуночкового клапана (cuspides valvae atrioventricularis sinistrae).

 

Лівий передсердно–шлуночковий отвір

(ostium atrioventriculare sinistrum)

Цей отвір закривається лівим передсердно–шлуночковим клапаном; мітральним клапаном (valva atrioventricularis sinistra; valva mitralis), який складається з:

- передньої стулки (cuspis anterior);

- задньої стулки (cuspis posterior).

Між попередніми стулками можуть бути – спайкові стулки (cuspides commissurales), до яких прикріплюються сухожилкові струни (chordae tendineae).

Із лівого шлуночка (ventriculus sinister) виходить аорта (aorta).

                                                       Отвір аорти

                                                (ostium aortae)

Отвір аорти закривається клапаном аорти (valva aortae), який складається з:

- правої півмісяцевої заслінки; правої вінцевої заслінки (valvula semilunaris dextra; valvula coronaria dextra);

- лівої півмісяцевої заслінки; лівої вінцевої заслінки (valvula semilunaris sinistra; valvula coronaria sinistra);

- задньої півмісяцевої заслінки; задньої вінцевої заслінки (valvula semilunaris posterior; valvula coronaria posterior).

Заслінки клапана аорти називаються відповідно до їхнього розташування в плода.

У дорослих їх позиції стають передньою, задньолівою і задньоправою, відповідно. Вони мають на верхньому краї вузлики півмісяцевих заслінок (noduli valvularum semilunarium).

Між кожною півмісяцевою заслінкою і стінкою аорти (paries aortae) знаходяться відповідні пазухи аорти (sinus aortae).

 

Будова стінки серця, кровопостачання серця. Перикард.         Проекція серця на передню стінку грудної порожнини.

Стінка серця

(paries cordis)

Вона складається із;

- внутрішнього шару – ендокарда (endocardium);

- м’язового шару – міокарда (myocardium);

- зовнішнього шару – епікарда (epicardium).

 

Ендокард

(endocardium)

Ендокард (endocardium) є внутрішнім шаром, що вкриває зсередини порожнину серця (cavitas cordis), а саме покриває м’ясисті перекладки (trabeculae carneae), соскоподібні м’язи (mm. papillares) та сухожилкові струни (chorde tendineae) і продовжується у внутрішню оболонку судин, що відходять від серця.  

 

Дуплікатура ендокарда утворює:

- клапани аорти (valvae aortae);

- клапани легеневого стовбура (valvae trunci pulmonalis);

- стулки правого передсердно–шлуночкового клапана (cuspides valvae atrioventricularis dextrae);

- стулки лівого передсердно–шлуночкового клапана (cuspides valvae atrioventricularis sinistrae).

 

Міокард

(myocardium)

Це середній шар, що утворений серцевою м’язовою тканиною (textus muscularis cardiacus), яка складається з кардіоміоцитів (cardiocyti), що з’єднані між собою значною кількістю вставних дисків.

М’язові волокна передсердь (atria) і шлуночків (ventriculi) починаються від волокнистої тканини, яка входить до складу м’якого скелета серця.

До м’якого скелета серця належать:

- праве та ліве волокнисті кільця (anuli fibrosi dexter et sinister), що знаходяться навколо правого передсердно–шлуночкового отвору (ostium atrioventriculare dextrum) та лівого передсердно–шлуночкового отвору (ostium atrioventriculare sinistrum);

- правий волокнистий трикутник (trigonum fibrosum dextrum) та лівий волокнистий трикутник (trigonum fibrosum sinistrum), що розташовані між клапаном аорти (valva aortae) та правим і лівим волокнистими кільцями (anuli fibrosi dexter et sinister);

перетинчаста частина міжшлуночкової перегородки (pars membranacea septi interventricularis).

Міокард передсердь (myocardium atriorum) складається з двох шарів:

- поверхневого шару з коловими волокнами, який є загальним для обох передсердь;

- глибокого шару з поздовжніми пучками, який є окремим для кожного з передсердь.

 

Міокард шлуночків (myocardium ventriculorum) складається з таких шарів:

- зовнішній шар (поверхневий шар), який починається від волокнистих кілець (anuli fibrosi), має поздовжній напрямок волокон і продовжується вниз до верхівки серця (apex cordis), де утворює завиток серця (vortex cordis) і переходить у глибокий шар протилежного боку;

- середній шар (коловий шар), який є окремим для кожного шлуночка;

- глибокий шар (внутрішній шар), як і зовнішній шар, має поздовжній напрямок волокон.

Таким чином зовнішній і внутрішній шари міокарда є спільними для обох шлуночків, а середній є окремим для кожного шлуночка.

Кардіоміоцити передсердь, особливо їх вушка, містять секреторні гранули, що продукують атріальний натрійуретичний фактор (гормон), який виділяється при перенаповненні передсердь та їх вушок кров’ю. Це призводить до зниження тиску у судинній системі.

 

Зовнішня оболонка серця – нутрощева пластинка; епікард

(lamina visceralis; epicardium)

Вона є нутрощевою пластинкою серозного осердя (pericardium serosum).

Епікард вкриває:

- серце (cor);

- початкові відділи аорти (aorta);

- легеневого стовбура (truncus pulmonalis);

- кінцеві відділи порожнистих вен (venae cavae) та легеневих вен (venae pulmonales).

По цих судинах нутрощева пластинка (lamina visceralis) переходить у пристінкову пластинку серозного осердя (lamina parietalis pericardii serosi).

 

Стимульний комплекс серця; провідна система серця

(complexus stimulans cordis; systema conducens cordis)

Він складається з атипових м’язових волокон, які мають здатність проводити імпульси від нервів серця до міокарда передсердь та шлуночків.

Центром провідної системи серця є такі два вузли:

1. Пазухо–передсердний вузол (nodus sinuatrialis) – вузол Кіс–Фляка, він розташований в стінці правого передсердя (atrium dextrum) між отвором верхньої порожнистої вени (ostium venae cavae superioris) і правим вушком (auricula dextra).

Від цього вузла відходять гілки до міокарда передсердь, які визначають ритм скорочення серця.

2. Передсердно–шлуночковий вузол (nodus atrioventricularis) – вузол Ашофф-Тавара, він лежить у товщі нижнього відділу міжпередсердної перегородки (septum interatriale).

Донизу передсердно–шлуночковий вузол (nodus atrioventricularis) переходить в передсердно–шлуночковий пучок (fasciculus atrioventricularis) – пучок Гіса, який зв’язує міокард передсердь з міокардом шлуночків.

У м’язовій частині (pars muscularis) міжшлуночкової перегородки (septum interventriculare) пучок Гіса поділяється на праву ніжку (crus dextrum) та ліву ніжку (crus sinistrum).

Кінцевими гілками ніжок є субендокардіальні гілки (rr.subendocardiales) – волокна Пуркіньє, які закінчуються в міокарді шлуночків.

Судини серця

Кровопостачання серця

 

Виділяють такі типи кровопостачання серця:

- лівовінцевий тип, при якому більша частина серця кровопостачається гілками лівої вінцевої артерії (arteria coronaria sinistra);

- правовінцевий тип, при якому більша частина серця кровопостачається гілками правої вінцевї артерії (arteria coronaria dextra);

- середній тип, при якому вінцеві артерії рівномірно кровопостачають серце;

- проміжний тип, він може бути:

- середньоправим;

- середньолівим.

Кровопостачання серця забезпечується правою вінцевою артерією (a. coronaria dextra) та лівою вінцевою артерією (a. coronaria sinistra), які починаються від цибулини аорти (bulbus aortae) у відповідних пазухах аорти (sinus aortae).

Права вінцева артерія (a. coronaria dextra) проходить вправо під праве вушко (auricula dextra), лягає в праву частину вінцевої борозни (sulcus coronarius) і прямує по задній міжшлуночковій борозні (sulcus interventricularis posterior), де анастомозує з гілкою лівої вінцевої артерії (a. coronaria sinistra).

Гілки правої вінцевої артерії (rami arteriae coronariae dextrae) кровопостачають:

- стінку правого шлуночка (paries ventriculi dextri);

- стінку правого передсердя (paries atrii dextri);

- задню частину міжшлуночкової перегородки (pars posterior septi interventricularis);

- соскоподібні м’язи правого шлуночка (musculi papillares ventriculi dextri);

- вузли стимульного комплексу серця; вузли провідної системи серця (nodi complexus stimulantis cordis; nodi systematis conducentis cordis).

Ліва вінцева артерія (a. coronaria sinistra) проходить вліво і під лівим вушком (auricula sinistra) розгалужується на дві гілки:

- передню міжшлуночкову гілку (r. interventricularis anterior), яка йде по однойменній борозні серця (sulcus interventricularis anterior) до верхівки серця (apex cordis), де анастомозує з кінцевим відділом правої вінцевої артерії (a. coronaria dextra), утворюючи поздовжній артеріальний анастомоз серця.;

- огинальну гілку (ramus cirxumflexus), яка огинає серце (cor) зліва, проходить у вінцевій борозні (sulcus coronarius) і на діафрагмовій поверхні (facies diaphragmatica) анастомозує з правою вінцевою артерією (a. coronaria dextra), утворюючи коловий анастомоз артеріальних судин серця.

Ліва вінцева артерія (a. coronaria sinistra) кровопостачає:

- стінку лівого шлуночка (paries ventriculi sinistri);

- передню стінку правого шлуночка (paries anterior ventriculi dextri);

- стінку лівого передсердя (paries atrii sinistri);

- більшу частину міжшлуночкової перегородки (pars septi interventricularis).

Крововідтік від серця

Він здійснюється переважно у систему вінцевої пазухи (sinus coronarius), у яку впадають наступні вени:

- велика серцева вена (v. cordis magna), яка складається з:

- передньої міжшлуночкової вени (v. interventricularis anterior);

- лівої крайової вени (v. marginalis sinistra);

- мала серцева вена (v. cordis parva), в яку впадають:

- права крайова вена (v. marginalis dextra);

- передня(і) правошлуночкова(і) вена(и) – v.(vv.) ventriculi dextri anterior (es) (або вони ще називаються передніми серцевими венами – vv. cardiacae anteriores; vv. cordis anteriores);

- середня серцева вена; задня міжшлуночкова вена (v. cordis media; v. interventricularis posterior);

- задня(і) лівошлуночкова(і) вена(и) – v. (vv.) ventriculi sinistri posterior(es) або вона ще називалась як задня вена лівого шлуночка – v. posterior ventriculi sinistri;

- коса лівопередсердна вена або коса вена лівого передсердя (v. obliqua atrii sinistri);

Існують найменьші серцеві вени (Тебезія) – vv. cardiacae minimae (Thebesii), які починаються у міокарді та впадають, переважно, у праве передсердя (atrium dextrum).

Іннервація серця

Серце (cor) отримує:

- чутливу іннервацію;

- симпатичну іннервацію;

- парасимпатичну іннервацію.

 

Іннервують серце симпатичні та парасимпатичні нерви.

Симпатичні завузлові волокна, що йдуть від шийних та верхніх грудних вузлів симпатичного стовбура (ganglia cervicalia et ganglia thoracica superiora trunci sympathici) утворюють:

- верхній шийний серцевий нерв (n. cardiacus cervicalis superior);

- середній шийний серцевий нерв (n. cardiacus cervicalis medius);

- нижній шийний серцевий нерв (n. cardiacus cervicalis inferior);

- грудні серцеві гілки (rr. cardiaci thoracici).

Ці нерви прискорюють ритм серцевих скорочень і збільшують їх амплітуду, розширюють вінцеві судини (vasa coronaria).

Парасимпатичні передвузлові волокна ідуть в складі блукаючого нерва (nervus vagus), утворюючи:

- верхні шийні серцеві гілки (rr. cardiaci cervicales superiores);

- нижні шийні серцеві гілки (rr. cardiaci cervicales inferiores);

- груднi серцевi гілки (rr. cardiaci thoracici).

Вони сповільнюють ритм серцевих скорочень, зменшують їх амплітуду і звужують просвіт вінцевих артерій (lumen arteriarum coronariarum).

Чутливі волокна від рецепторів стінки серця ідуть у складі серцевих нервів (nn. cardiaci) і серцевих гілок (rr. cardiaci) до головного та спинного мозку.

Нерви серця утворюють;

- поверхневе позаорганне серцеве сплетення (plexus cardiacus superficialis);

- глибоке позаорганне серцеве сплетення (plexus cardiacus profundus).

Гілки позаорганних серцевих сплетень переходять в єдине внутрішньоорганне серцеве сплетення (plexus cardiacus intramuralis), яке умовно поділяється на:

- підепікардіальне сплетення (plexus cardiacus subepicardialis);

- внутрішньом’язове сплетення (plexus cardiacus intramuscularis);

- підендокардіальне сплетення (plexus cardiacus subendocardialis).

Особливо розвинуте підепікардіальне сплетення, яке В.П. Воробйов поділив на 6 частин.

Осердя; перикард; навколосерцева сумка

(pericardium)

Серце вкрите осердям і складається із:

- зовнішнього волокнистого осердя (pericardium fibrosum), яке біля основи великих судин серця переходить на їх зовнішню оболонку;

- внутрішнього серозного осердя (pericardium serosum).

Серозне осердя (pericardium serosum) має:

- пристінкову пластинку (lamina parietalis), яка вистеляє зсередини волокнисте осердя (pericardium fibrosum);

- нутрощеву пластинку (lamina visceralis).

Ці пластинки сформовані серозною оболонкою (tunica serosa).

Пристінкова пластинка (lamina parietalis) та нутрощева пластинка; епікард (lamina visceralis; epicardium) вкривають серце (cor) ззовні і переходять одна в одну в ділянці основи серця (basis cordis).

Між пластинками серозного осердя (pericardium serosum) міститься щілиноподібний простір – осердна порожнина (cavitas pericardialis), в якій є невелика кількість серозної рідини.

В осердній порожнині (cavitas pericardialis) виділяють такі осердні пазухи:

- осердна поперечна пазуха (sinus transversus pericardii);

- осердна коса пазуха (sinus obliquus pericardii).

Осердну поперечну пазуху (sinus transversus pericardii) обмежовують:

- спереду початкові відділи аорти і легеневого стовбура;

- ззаду стінка правого передсердя та верхня порожниста вена.

Осердна коса пазуха (sinus obliquus pericardii) розміщена на діафрагмовій поверхні між:

- основою легеневих вен зліва;

- нижньою порожнистою веною справа.

 

Топографія серця

Серце (cor) розташоване в грудній порожнині (cavitas thoracis; cavitas thoracica) в середньому середостінні (mediastinum medium), яке є відділом нижнього середостіння (mediastini inferioris). Дві третини серця розташовані зліва від серединної лінії і одна третина – справа.

З боків до серця прилягають плевральні мішки легень, а менша передня його поверхня прилягає до груднини (sternum) і ребрових хрящів (cartilagines costales).

Верхня межа серця проходить по лінії, яка з’єднує верхні краї правого і лівого третіх ребрових хрящів.

Права межа серця проходить вертикально вниз від рівня верхнього краю ІІІ правого ребрового хряща (на 1-2 см вправо від краю груднини) до V правого ребрового хряща.

Нижня межа серця проходить по лінії, яка іде від V правого ребрового хряща до верхівки серця.

Верхівка серця проектується в лівому V міжребер’ї на 1–1,5 см присередніше від лівої середньоключичної лінії.

Ліва межа серця проходить вниз від верхнього краю ІІІ лівого ребрового хряща на рівні пригруднинної лінії до верхівки серця.

Лівий передсердно–шлуночковий клапан; мітральний клапан (valva atrioventricularis sinistra; valva mitralis) вислуховується в ділянці верхівки серця.

Клапан аорти (valva aortae) вислуховується в другому міжребер’ї справа від груднини.

Клапан легеневого стовбура (valva trunci pulmonalis) вислуховується в ІІ міжребер’ї зліва від груднини.

Правий передсердно–шлуночковий клапан; тристулковий клапан (valva atrioventricularis dextra; valva tricuspidalis) вислуховується біля основи мечоподібного відростка груднини справа (з’єднання VІ правого ребрового хряща з грудниною) – точка Боткіна.

 

Розвиток серця в ембріогенезі.

Аномалії і варіанти розвитку серця.

У кишковопорожнинних організмів постачання поживних речовин забезпечується травною системою, яка має багато чисельні відгалуження, що досягає усіх частин їхнього тіла.

Вперше спеціальна транспортна система організму у вигляді кровоносних судин з’явилась у кільчастих хробаків.

В ході еволюції, у хребтових від кровоносної ситеми відокремилась лімфатична система, а в їхній кровоносній системі з’являється пульсуючий м’язовий орган – серце.

Серце риб двокамерне, складається з передсердя та шлуночка.

У амфібій, з появою легенів та легеневого кола кровообігу, серце поділяється перегородкою на праве та ліве і стає трикамерним. При цьому у правому передсерді тече венозна кров, у лівому – артеріальна, а у шлуночках – мішана кров.

У плазунів шлуночки починають ділитись на два відділи.

У птахів та ссавців, в тому числі людини, передсердя та шлуночки повністю розділені перегородкою, тому венозна кров правої половини серця не змішується з артеріальною кров’ю лівої половини серця.

Серце людини, як і всіх амніот, розвивається під глоткою з двох парних епітеліальних зачатків, незалежних від судин ще в той період, коли ектодермальний шар зародка представляє частину стінки жовточного пухирця (наприкінці 3-го тижня ембріонального розвитку).

Перетворення зародкового тришарового щитка в циліндричне тіло зародка й утворення кишкової трубки сприяли злиттю парних закладок серця в пряму трубку, заповнену кров'ю.

Спочатку трубка складається з ендокарду і міокарду, тому з раннього ембріонального періоду вона починає пульсувати і по будові подібна пульсуючим судинам аннелід чи немертін.

Яйцеклітина людини має мало жовтка й ембріон позбавлений запасу живильних речовин, що визначає ранній розвиток серцево-судинної системи ембріона, і встановлює зв'язок зі слизовою оболонкою матки.

З вентральної сторони від серця мезодермальні листки стінок тіла також зближаються і навколо серцевої трубки замикаються в перикардіальну порожнину.

Серцева трубка зв'язана з кишковою трубкою дорзальним мезокардієм, що потім зникне і передній кінець серцевої трубки буде підтримуватися гілками аорти, а задній — венами.

Середня частина серцевої трубки вільно розташовується в перикардіальній порожнині, відповідаючи її довжині.

Серцева трубка росте швидко і не уміщається в перикардіальній порожнині, що приводить до її S-подібного скривлення.

Вигнута серцева трубка розширена так, що венозний відділ (куди вливаються венозні судини) знаходиться ліворуч і знизу, а артеріальний відділ— праворуч і зверху.

При подальшому подовженні серцевої трубки венозний відділ піднімається вище і розташовується за артеріальним. Стінка венозного відділу трубки більш тонка, чим стінка артеріального відділу, що спускається нижче і лягає уперед венозного відділу.

У цей період розвитку серця відзначається первинна диференційовка його частин на венозну пазуху, передсердя з двома вушками, шлуночок і артеріальний стовбур. Подібне серце нагадує двокамерне серце риб.

Утворення чотирокамерного серця завершується на 5-й тижнь ембріонального розвитку після формування серцевих перегородок.

Перша перегородка виникає на внутрішній поверхні загального передсердя у вигляді серпоподібного виступу, що ніколи цілком не ізолює передсердя одне від другого.

Овальний отвір, що залишився, важливе для кровотоку у внутрішньоутробному періоді, і закривається тільки після народження.

Порожнина правого і лівого передсердь з’єднується із загальним шлуночком атріовентрикулярним каналом.

Серце з двома передсердями й одним шлуночком по будові нагадує трикамерне серце  амфібій чи рептилій

Перегородка в загальному шлуночку серця утворюється протягом 5-го тижня внутрішньоутробного розвитку. Вона у вигляді складки росте від верхівки серця вгору і зустрічається з перегородкою передсердь в ділянці атріовентрикулярного каналу, що у цьому випадку розділяється на правий (венозний) і лівий (артеріальний) канали. Разом з ростом перегородок з виростів ендокарду утворяться стулки серцевих клапанів

В артеріальному конусі між коренями IV і VI дуг аорти виникає перегородка, що з'єднується з перегородкою шлуночків і передсердь.

З цього стику формується перетинчаста частина межшлуночкової перегородки. В міру росту перегородки артеріального конуса відокремлюється канал аорти, з'єднаний з IV зябровою дугою, а канал легеневого стовбура продовжується в VI дугу аорти, що є похідним судин малого кола кровообігу.    

 

                   

Зміни кровообігу після народження

При народженні плоду зв’язок його з тілом матері порушується – пупковий канатик перв’язують і перерізають.      

Внаслідок подразнення дихального центра вуглекислотою легені починають функціонувати, легеневі судини розширяються, тиск крові в лівій половині серця підвищується, пупкові артерії і вени запустівають, овальний отвір прикривається заслінкою, сполучення між передсердями припиняється.

Далі овальний отвір (foramen ovale) зовсім заростає, артеріальний протік (ductus arteriosus, Боталів протік) та венозний протік (ductus venosus, Аранціїв протік) перетворюються у фіброзні зв’язки без просвіту – артеріальну зв’язку (ligamentum arteriosum) і у венозну зв’язку (ligamentum venosum).

Пупкова вена (v. umbilicalis) відома у дорослого під назвою кругла зв’язка печінки (ligamentum teres hepatis), пупкові артеріїї (aa. umbilicales) як бічний фіброзний тяж – бічна міхурово-пупкова зв’язка (ligamenta vesicoumbilicalia lateralia).

В результаті всіх цих пертворень встановлюється кровообіг постнатального типу.

 

АНОМАЛІЇ РОЗВИТКУ СЕРЦЯ

Аномалії розвитку серця часто виражаються у важких функціональних порушеннях серцевої діяльності й іноді небезпечні для життя. Аномалії, що зустрічаються, у якомусь ступені представляють повторення етапу розвитку структурних особливостей серця, що зустрічаються в філогенезі чи ембріогенезі.

Недорозвинення міжпередсердної перегородки виражається в тім, що складка перегородки не може прикрити після народження занадто великий овальний отвір. Крім овального отвору, може бути додатковий отвір у нижній частині міжпередсердної перегородки.

Дефект міжшлуночкової перегородки частіше зустрічається в її перетинчастій частині, що представляє місце з'єднання верхівки міжшлуночкової перегородки, перегородки артеріального конуса і міжшлуночкової перегородки.

Рідка аномалія полягає в тім, що м'язова частина перегородки також може мати одне чи кілька отворів.

Зустрічається аномалія, коли аортальний стовбур нерівномірно розділяється на аорту і легеневий стовбур, а іноді залишається загальний аортальний стовбур, що з’єднується з правим і лівим шлуночками.

Отже, є такі вади серця та прилеглих відділів магістральних судин:

- неповне заростання (дефект) міжпередсердньої або рідше міжшлуночкової перегородок;

- неповний поділ артеріального стовбура на аорту та легеневий стовбур;

- звуження або повне закриття (атрезія) легеневого совбура;

- незаростання артеріальної (Боталової) протоки, яка знаходиться між аортою та легеневим стовбуром;

- звуження (стеноз) перешийка аорти;

- можливі також вади розвитку двостворчатого, тристворчатох та пів місяцевих клапанів внаслідок ненормального розвитку ендокардіальних валиків.

В одного хворого може бути декілька вад розвитку серця:

- тріада або тетрада Фалло, що характеризується:

- наявністю звуження легеневого стовбура (стеноз) легеневого стовбура;

- декстропозиція аорти – утворення правої дуги аорти замість лівої;

- неповне заростання міжшлуночкої перегородки;

- збільшення (гіпертрофія) правого шлуночка.

Причинами вад розвитку серця (як і інших органів) вважають шкідливі фактори, які діють на організи батьків і особливо на організ матери в ранні строки вагітності (алкоголь, нікотин, наркотики, деякі інфекційні захворювання).

ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ВНУТРІШНЬООРГАННОГО КРОВООБІГУ

Розподіл внутрішньоорганних судин зв'язаний з будовою, функцією і розвитком органу, в якому розгалужуються судини (М. Г. Привес).

Так, артерії довгих трубчастих кісток  поділяються на:

- діафізарні: головна (a. nutritia, вірніше a. diaphyseos princeps) входить в середній частині діафіза і ділиться на r. proximalis і r. distalis; додаткові (аа. diaphyseos accessoriae) проникають в кістку по кінцях діафіза; з них кортикальні розгалужуються тільки в корковій речовині;

- метафізарні; входять в кістку в ділянці метафізів;

- епіфізарні; входять в кістку в ділянці епіфізів;

- апофізарні; входять в кістку в ділянці апофізів (кісткові виступи).

Епіфізарний хрящ спочатку відокремлює судини епіфіза від судин діафіза; в міру синостозування всі судини з'єднуються між собою, утворюючи єдину систему для даної кістки.

В кістках, які розвиваються енхондрально і  побудовані переважно з губчастої речовини (хребців, кістки зап’ястя і передплесна, груднина), судини входять з різних боків, ідучи до місць виникнення точок скостеніння.

В органи, побудовані з системи волокон (м’язи, зв’язки, нерви), артерії входять в кількох місцях по довжині органу і містяться по ходу волокон.

В органи часточкової будови (легені, печінка, нирка – рис. 1) судини входять в середину органу (ворота) і розходяться тримірно до периферії відповідно до часток і часточок органу.

В органах, які закладаються у вигляді трубки, судини розміщуються так (рис. 2).

1. Судини утворюють на поверхні трубки сітку, від якої по радіусах відходять артерії в товщу стінки трубки (наприклад, спинний мозок).

2. Судини йдуть по одній стороні трубки паралельно довгій її осі і віддають під прямим кутом поперечні гілки, які охоплюють її кільцеподібно (наприклад кишечник, матка, труби).

3. Судини йдуть по одній стороні трубки паралельно довгій осі її і віддають гілки, які йдуть переважно поздовжньо (наприклад, сечовід).

 

 

Тема 3. Анатомія артерій.

 

До судинної системи відносяться кровоносна та лімфатична системи. Зараз її називають серцево-судинною системою (systema cardiovasculare) підкреслюючи цим самим особливу роль серця як центрального органу судинної системи. Судини, які містять кров, що тече від серця, називаються артеріями, а судини по яких кров тече до серця – венами. Кровоносні судини відсутні лише у волоссях, нігтях, рогівкі та епітеліальній тканині.

Судинна система виконує функції транспорту крові, а разом з нею поживні та активуючи речовини до органів і тканин (кисень, глюкоза, білки, гормони, вітаміни і друге), а від органів і тканин по кровоносних (венах) і лімфатичних судинах переносяться продукти обміну речовин.

В тілі людини виділяють велике коло кровообігу, мале (легеневе) коло кровообігу та серцеве коло кровообігу.

 

Велике коло кровообігу (circulus sanquineus major) починається в лівому шлуночку аортою і закінчується в правому передсерді верхньою порожнистою веною (vena cava superior) та нижньою порожнистою веною (vena cava inferior). Це тілесне коло кровообігу забезпечує артеріальною кров’ю всі органи та тканини.

Мале коло кровообігу (circulus sanquineus minor) починається легеневим стовбуром (truncus pulmonalis) з правого шлуночка (ventriculus dexter) і закінчується в лівому передсерді (atrium sinistrum) 4 легеневими венами (venae pulmonales). Це легеневе коло кровообігу, в артеріях якого тече венозна кров, а у венах – артеріальна і виконує функцію газообміну.

Серецеве коло кровообігу (circulus sanquineus cordis) яке забезпечує кров’ю серце (cor) та дренує його стінку.

 

Розвиток серця та кровоносних судин.

На 3-му тижні внутрішньоутробного розвитку в ділянці шиї з мезенхіми утворюються два ендокардіальні мішки, оточені ззовні міоепікардіальними пластинками з вісцеральної мезодерми. В майбутньому з ендокардіальних мішків розвивається ендокард, а з міоепікардіальних пластинок — міокард і епікарді. До кінця 3-го тижня ендокардіальні мішки і міоепікардіальні пластинки формують серцеву трубку. Серце в процесі розвитку проходить чотири стадії:

І — однокамерне серце має вигляд S-подібно вигнутої серцевої трубки. В задній відділ (венозний синус) серцевої трубки впадають дві пупкові вени та дві жовткові вени, від переднього відділу відходить артеріальний стовбур.

III - трикамерне серце формується на 4-му тижні, коли з'являється складка -міжпередсердна перегородка з овальним отвором, а вушковий канал перетворюється у два передсердно-шлуночкові отвори;

IV - чотирикамерне серце — формується на 5-му тижні, коли утворюється міжшлуночкова перегородка, артеріальний стовбур ділиться на аорту і легеневий стовбур, права кардинальна вена перетворюється у верхню порожнисту вену, ліва кардинальна вена - у вінцеву венозну пазуху. Між аортою і легеневим стовбуром є артеріальна (Боталова) протока. Після народження дитини овальний отвір і артеріальна протока закриваються. Вади розвитку:

- дефект міжпередсердної перегородки;

- дефект міжшлуночкової перегородки;

- неповний поділ артеріального стовбура на аорту і легеневий стовбур;

- атрезія легеневого стовбура;

- відкрита артеріальна (Боталлова) протока;

- тріада або тетрада Фалло (стеноз легеневого стовбура, декстрапозиція аорти, дефект міжшлуночкової перегородки і гіпертрофія правого шлуночка).

Розвиток артерій. На 3-му тижні внутрішньоутробного розвитку від закладки серця відходить артеріальний стовбур, який ділиться на дві вентральні аорти. Вони утворюють І зяброву артеріальну дугу, направляються назад, утворюючи дві дорсальні аорти. Аорти формують ще п'ять пар зябрових артеріальних дуг. Дорсальні аорти нижче від артеріальних дуг зливаються, утворюючи загальну дорсальну аорту. Від загальної дорсальної аорти йдуть дорсальні і вентральні сегментарні артерії між сомітами. Артерії розвиваються з аорт, III, IV та VI пар зябрових артеріальних дуг. Інші три артеріальні дуги редукуються. З верхніх частин дорсальних і вентральних аорт формуються сонні артерії (у формуванні загальних сонних артерій і внутрішніх сонних артерій бере участь ще III пара зябрових артеріальних дуг).

З нижньої частини правої дорсальної аорти утворюється права підключична артерія, з нижньої частини лівої дорсальної аорти — низхідна частина аорти; з правої IV зябрової артеріальної дуги — плечо-головний стовбур, з лівої IV зябрової артеріальної дуги — дуга аорти; з VI пари зябрових артеріальних дуг — легеневі артерії. При цьому ліва VI артеріальна дуга має анастомоз з лівою дорсальною аортою (артеріальна протока). Зі сегментарних артерій утворюються ліва підключична артерія та артерії верхніх кінцівок. З дорсальних сегментарних артерій формуються міжреброві та поперекові артерії, з вентральних сегментарних — черевний стовбур, верхня і нижня брижові артерії, пупкові артерії, ниркові артерії. З пупкових артерій розвиваються клубові артерії та артерії нижніх кінцівок.

Розвиток вен. Вени закладаються на 4-му тижні внутрішньоутробного розвитку у вигляді передніх і задніх кардинальних вен, які впадають у праву і ліву загальні кардинальні вени (притоки венозного синуса). Крім того, у венозний синус впадають ще пупкові і жовткові вени.

Із загальної лівої кардинальної вени формується вінцева пазуха серця, з правої — верхня порожниста вена; з передніх кардинальних вен — внутрішні яремні вени, зовнішні та передні яремні вени, права плечо-головна вена;

Із задніх кардинальних вен — нижня порожниста вена, клубові вени, непарна і півнепарна вени, ниркові вени; з жовткових вен — ворітна вена, з правої пупкової вени — венозна протока, ліва пупкова вена сполучається з ворітною веною (протока Аранція). З анастомозу передніх кардинальних вен формується ліва плечоголовна вена.

Вади розвитку:

- дефект міжпередсердної перегородки;

- дефект міжшлуночкової перегородки;

- неповний поділ артеріального стовбура на аорту і легеневий стовбур;

- атрезія (зарощення) легеневого стовбура;

- відкрита артеріальна (Боталова) протока;

- тріада або тетрада Фалло (стеноз легеневого стовбура, декстрапозиція аорти, дефект міжшлуночкової перегородки і гіпертрофія правого шлуночка).

 

Загальна анатомія артеріальних судин

Кровоносні судини являють собою трубки різного діаметра з стінками певної будови відповідно до роботи, яку вони виконують.

Так, капіляри, які беруть безпосередню участь в обміні речовин, мають стінку надзвичайно тонку, дуже простої структури (один ряд ендотеліальних клітин).

Артерії і вени проводять кров і разом з тим під контролем нервової системи регулюють кровонаповнення органів; стінки їх складаються з трьох шарів – внутрішнього (tunica intima), середнього (tunica media) і зовнішнього (tunica adventitia).

В середнїй оболонці переважають гладкі м’язові клітини, в двох інших – елементи сполучної тканини, особливо еластичні волокна.

До складу внутрішнього шару, крім того, входить як найбільш внутрішній шар ендотелій.

Кожна  кровоносна судина (артерія, вена) являє собою орган, в стінці якого містяться розгалуження власних судин (vasa vasorum), чутливих, рухових нервів та їх закінчень, утворюючи найтісніший зв'язок судин з центральною нервовою системою і вплив останньої на їх функцію (участь в обміні речовин).

Великі кровоносні стовбури бувають вкриті футляром з сполучної тканини.

Кількість еластичної і м'язової тканини в стінці судин різна; так, є артерії еластичного типу (легенева артерія, аорта, гілки її дуги) і м'язового (більша частина інших артерій, особливо артерії кінцівок, які проходять між м’язами, а також артерії органів, які змінюють свій об'єм, наприклад, матки, сечового міхура). Розрізняють також артерії мішаного типу.

Внаслідок еластичності стінок кров в артеріях і капілярах, незважаючи на серцеві поштовхи, тече безперервно: еластична тканина, розтягнута в момент систоли, при діастолі намагається повернутися до вихідного положення; при цьому економиться і робота серця. З другого – боку, м’язова тканина судинної стінки, беручи участь в судинорухових рефлекторних актах, є немовби периферичним мотором, який підтримує роботу центрального двигуна.

Стінки вен значно тонші від артеріальних, поділ на три шари виявлений менш ясно, м'язова тканина слабо розвинута, tunica media іноді відсутня, зате вени багатші на колагенову тканину.

Артеріальну систему тіла схематично можна порівняти з багато розгалуженим деревом: тут є стовбур (аорта), головні гілки першого порядку, які відходять від нього (гілки дуги аорти – сонні і підключичні артерії, гілки низхідної аорти – брижові, ниркові та ін.); останні дають гілки другого порядку; ці в свою чергу розгалужуються, кінчаючи найдрібнішими прекапілярними артеріями, які переходять в капіляри.

В міру розгалуження судин зменшується їх діаметр, стоншується стінка і спрощується структура останньої. Спосіб розгалуження різний: частіше від головного стовбура відходять бокові гілки; рідше спостерігається поділ на два рівноцінні стовпчики (дихотомія). В процесі розвитку артеріального дерева, поряд з впливом течії крові, мають значення і інші фактори (особливості структури і функцій тканин, які оточують дану судину, активність клітин самої судини та інші моменти).

Здебільшого кров доставляється до органів найкоротшим шляхом. Винятків з цього правила, небагато; так, наприклад, коли орган в зародковому житті змінює своє місце (розвиток статевого апарату), тоді судина у дорослого буває незвичайно довга (a. et v. spermaticae internae). Великі судини проходять звичайно разом з нервовими стовбурами, утворюючи судинно-нервові пучки, і залягають здебільшого в глибоких, більш або менш захищених місцях (на кінцівках містяться на згинальній стороні). Тільки там, де судини минають суглоби, вони займають порівняно поверхневе положення (в таких місцях можна дослідити пульс).

Діаметр судин перебуває в певному співвідношенні з інтенсивністю обміну речовин в органах і при інших однакових умовах з величиною органів. При редукції органу зазнають зворотного розвитку і його судини. Кількість артерій, які живлять органи, буває різна – одна або кілька, причому в останньому випадку іноді можна розрізняти головну артерію і другорядні (додаткові). Загалом окремі ділянки тіла людини дістають кров через певні артерії, судинні поля яких в тій або іншій мірі зв'язані одне з одним. За сучасними даними, так званих ”кінцевих артерій”, які не мають анастомозів і самостійно обслуговують певну ділянку органу, не існує.

Артерії з’єднуються між собою гілочками – анастомозують одна з одною; такі сполучені гілки мають назву vasa anastomotica, або rami communicantes. Особливо поширені анастомози між дрібними і найдрібнішими артеріями. Рідше анастомозують великі стовбури, переходячи безпосередньо один в один (inosculatio); такі є сполучення, утворювані на основі головного мозку хребетними артеріями, на кишківнику, на кисті, стопі.

Велике практичне значення мають так звані колатеральні анастомози – з'єднання колатералей, vasa collateralia. Під колатералями розуміють бокові гілки головного стовбура, які йдуть на більш або менш значному протязі в тому самому напрямі, що й стовбур. Так, паралельно з головними артеріальними шляхами на тулубі і кінцівках ідуть обхідні сполучення, особливо добре виявлені в м'язах і вздовж нервів. При звичайних, нормальних умовах ці анастомози мають порівняно невеликий діаметр і макроскопічному спостереженню стають доступні тільки при наповненні їх різними масами (ін’єкція); вони мають велике значення при відновленні порушеного кровопостачання органу. При виключенні (тромб, перев'язка) навіть великих артерій, незважаючи на те, що приплив крові по головному стовбуру зовсім припиняється, відповідна ділянка тіла звичайно не відмирає. Пояснюється це тим, що кров доставляється до місця нижче перев'язки по колатералях поступово збільшують в діаметрі, з тонких (в нормі) артерій розвиваються великі стовбури, і відповідно перетворюється структура їх стінки (С. І. Щелкунов).

Пластичність колатералей, їх здатність до функціональних і морфологічних перетворень такі великі, що можна, наприклад, у тварини вирізати всі артеріальні магістралі кінцівок і все-таки кінцівка не гине, бо розвивається ціла система нових шляхів (Б. А. Долго-Сабуров).

При цьому докорінно змінюється вся будова артеріальної системи органів. Розвиток колатералей відбувається під впливом нервової системи.

В деяких ділянках людського тіла анастомози розвинуті особливо добре, так що утворюється складна сітка – rete vasculosum, як, наприклад, на розгинальній стороні суглобів кінцівок (rete articulare). Такі сітки спостерігаються також на поверхні кісток, які містяться під шкірою (наприклад, rete patellare, rete acromiale). Коли судини з'єднуються між собою не в одній площині, а в усіх вимірах, то утворюються сплетення, plexus vasculosi; останні особливо часто бувають у венозній системі. Судинні сітки зустрічаються в деяких оболонках головного мозку і органів чуття, звідси спеціальна їх назва – судинні оболонки (tunicae vasculosae).

Досі мова йшла про сітки артеріальні, але є сітка спеціальна, де беруть участь капіляри, це так звана ”дивна сітка” (rete mirabile). В цьому випадку артерія відразу розпадається на пучок капілярів, які потім знову збираються в артерію. Від звичайної системи судин (артерія, капіляри, вена) ”дивна сітка” відрізняється тим, що кров у ній лишається артеріальною (артерія, капіляри, артерія). ”Дивні сітки” поширені у тварин. У людини вони є тільки в нирці, у вигляді судинного клубочка (glomerulus renalis). Венозна ”дивна сітка” є в частках печінки.

Існує скорочений кровообіг (apparatus derivatorius), при якому кров з артерій переходить прямо у вени без допомоги капілярів. Такі артеріально-венозні анастомози у людини зустрічаються, наприклад, в капсулі нирки, на пальцях рук і ніг. У тварин вони спостерігаються частіше – переважно на виступаючих частинах тіла (вуха, кінчик носа, кінчик хвоста і т. п.). Такі анастомози мають значення резервних шляхів, по яких надлишок крові з артерій відводиться безпосередньо у вени.

 

ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ВНУТРІШНЬООРГАННОГО КРОВООБІГУ

Розподіл внутрішньоорганних судин зв'язаний з будовою, функцією і розвитком органу, в якому розгалужуються судини (М. Г. Привес).

Так, артерії довгих трубчастих кісток  поділяються на:

- діафізарні: головна (a. nutritia, вірніше a. diaphyseos princeps) входить в середній частині діафіза і ділиться на r. proximalis і r. distalis; додаткові (аа. diaphyseos accessoriae) проникають в кістку по кінцях діафіза; з них кортикальні розгалужуються тільки в корковій речовині;

- метафізарні; входять в кістку в ділянці метафізів;

- епіфізарні; входять в кістку в ділянці епіфізів;

- апофізарні; входять в кістку в ділянці апофізів (кісткові виступи).

Епіфізарний хрящ спочатку відокремлює судини епіфіза від судин діафіза; в міру синостозування всі судини з'єднуються між собою, утворюючи єдину систему для даної кістки.

В кістках, які розвиваються енхондрально і  побудовані переважно з губчастої речовини (хребців, кістки зап’ястя і передплесна, груднина), судини входять з різних боків, ідучи до місць виникнення точок скостеніння.

В органи, побудовані з системи волокон (м’язи, зв’язки, нерви), артерії входять в кількох місцях по довжині органу і містяться по ходу волокон.

В органи часточкової будови (легені, печінка, нирка – рис. 1) судини входять в середину органу (ворота) і розходяться тримірно до периферії відповідно до часток і часточок органу.

В органах, які закладаються у вигляді трубки, судини розміщуються так (рис. 2).

1. Судини утворюють на поверхні трубки сітку, від якої по радіусах відходять артерії в товщу стінки трубки (наприклад, спинний мозок).

2. Судини йдуть по одній стороні трубки паралельно довгій її осі і віддають під прямим кутом поперечні гілки, які охоплюють її кільцеподібно (наприклад кишечник, матка, труби).

3. Судини йдуть по одній стороні трубки паралельно довгій осі її і віддають гілки, які йдуть переважно поздовжньо (наприклад, сечовід).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема 3. Анатомія вен та лімфоносних судин.

 

.

 

 

Розрізняють вени великого і малого кола – вени тіла і вени легень.

Для вен характерний напрям течії крові з капілярів до серця, а також тонкість стінки і особлива структура останньої; тому перерізана вена легко спадається, якщо тільки стінка її не спаяна з навкружними тканинами. Багато вен іде з артеріями – вени-супутниці (vv. comitantes) і мають однакові з ними назви (v. axillaris, v. radialis, v. peronaea і т. д.). Проте є вени, не зв'язані топографічно з артеріями; їм властиві самостійні розміщення і хід. До таких вен належать усі поверхневі (або підшкірні), vv. subcutaneae (seu superficiales), особливо розвинуті на шиї і кінцівках, а також деякі глибокі (vv. profundae).

Часто артерію супроводять дві вени-супутниці, тому загальна кількість вен в тілі далеко більша від числа артерій; а оскільки вени мають більший просвіт, ніж відповідні артерії, то місткість венозної системи в цілому в багато разів перевищує місткість усіх артерій, разом узятих.

За положенням (і разом з тим за особливостями органів, звідки збирається кров) можна розрізняти:

- вени порожнин, які приймають кров з нутрощів, – вени мозку, вени грудної і черевної порожнин;

- вени апарату руху; з них найбільш численні м'язові вени (vv. musculares);

- підшкірні вени (vv. subcutaneae), які збирають кров з шкіри і під шкірної клітковини, залягають в останній.

Коли в клітковині жирова тканина розвинута помірно, то пішкірні вени просвічують крізь шкіру і помітні при зовнішньому дослідженні на живій людині у вигляді стовбурів і широкопетлистої сітки. Підшкірні вени проходять більш або менш паралельно глибоким (м'язовим) венам, з'єднуючись з ними з допомогою анастомозів; тому підшкірні вени є обхідними шляхами при закупорці глибоких вен. В той час, як артерії шкіри і підшкірної клітковини є незначними гілочками м'язових артерій, підшкірні вени, особливо на кінцівках, становлять судини великого діаметра і великої -довжини (наприклад, vv. saphenae, v. cephalica, v. basilica).

Глибокі вени часто супроводять однойменні артерії в подвійному числі. Сюди належать вени-супутниці на дистальних відділах кінцівок: на нижній – до коліна, на верхній – до середини плеча; так само вени стінок тулуба – vv. mammariae, epigastricae та ін. (крім vv. intercostales і vv. lumbales); no дві вени мають артерії язика, верхня артерія щитовидної залози та ін. Вени, розміщені в порожнинах тіла, – всі поодинокі, крім небагатьох (vv. meningeae, vv. vesicae felleae, vv. spermaticae internae).

Коли артерія розпадається на дві гілки, вени-супутниці кожної з них біля місця поділу артерії з'єднуються між собою так, що артеріальний стовбур дістає також дві vv. comitantes, а не чотири (див. мал. 1). Наприклад, в ліктьовому згині одна з двох vv.brachiales утворюється внаслідок злиття двох vv. radiales, друга — з двох vv. ulnares.

Звичайно артерія та її вени-супутниці вкриті спільною сполучнотканинною піхвою; всі три судини тісно прилягають одна до одної, причому вени розміщуються по обидві сторони артерії, багато разів з'єднуючись між собою гілочками; останні оточують артеріальний стовбур, часто утворюється венозне сплетення (plexus venosus) куди звичайно впадають венозні vasa vasorum; взагалі венозні сітки (retia venosa) і венозні сплетення (plexus venosi) зустрічаються дуже часто в глибоких ділянках тіла і під шкірою.

 

Рис. 1. Схема вен-супутниць.

а – артерія; б, в – вени-супутниці

 

Особливо сильно розвинуті венозні сплетення навколо деяких внутрішніх органів (навколо прямої кишки, навколо сечового міхура), потім – в ділянці хребта (ззовні хребців і всередині хребтового каналу). З'єднуються іноді і вени віддалених одна від одної ділянок. Взагалі венозні анастомози поширені значно більше, ніж артеріальні, тому обхідний венозний кровообіг розвивається у випадках порушення цілості тієї або іншої великої вени порівняно легко. З другого боку, співробітники Б. А. Долго-Сабурова виявили у людини і тварин додаткове, так зване паравенозне артеріальне русло. Воно утворено густими сітками або довгими тонкими стовбурами по ходу різних вен і має значення в обхідному артеріальному кровообігу.

Як правило, вени лежать більш поверхнево, ніж відповідні артерії; але з цього правила є і винятки. Vv. thyreoideae inferiores і vv. sublinguales проходять на певній віддалі від відповідних артерій; підключичні вена і артерія відокремлені одна від одної навіть м’язом (m. scalenus anterior). Ряд глибоких вен шиї, які мають подібне розміщення з однойменними гілками a. subclavia, впадає не у v. subclavia, а безпосередньо у v. anonyma.

Характерною особливістю вен є клапани (valvulae venosae), мал. 2 – пристосування, які перешкоджають зворотній течії крові (до капілярів). В артеріальній системі клапани є тільки біля початку аорти і легеневої артерії.

Клапани вен становлять тонкі, ніжні складки (дуплікатури) внутрішньої оболонки і формою наближаються до заслінок аорти і легеневої артерії: це – маленькі півмісяці, опуклий край яких прикріплений до стінки судини, вгнутий – вільний; виходить щось подібне до кишеньки (sinus valvulae), яка обмежована стінкою вени і клапаном; порожнина кишеньки відкрита в напрямі до серця. Звичайно, такі клапани розміщуються попарно, один проти одного і при нормальній (доцентровій) течії крові притискаються до стінки вени, так що синуси сходять нанівець. При зворотному русі кров заходить в щілину між клапаном і стінкою, відтісняє клапани від стінки і наповнює синуси: вільні краї клапанів зближуються, змикаються. Просвіт вени на цьому рівні закривається, і, отже, кров тече тільки до серця. Оскільки стінки вен в ділянці синусів тонші, ніж в інших місцях, то в момент замикання клапанів на їх рівні (відповідно до синусів) на зовнішній поверхні вени утворюються невеликі парні опуклості, – вена стає ”вузлуватою”. Крім парних клапанів, є і поодинокі; вони трохи іншої форми: більш або менш значно витягнуті по довжині судини і містяться біля устя венозних гілок; це – клапани приток. Взагалі дрібніші вени мають поодинокі клапани. У зародка число клапанів значно більше; навіть частина тих, які досягають повного розвитку у новонародженого, далі редукується.

Губчаста речовина кісток містить величезне венозне депо, тісно зв'язане з венами компактної речовини, окістя, суглобових капсул, м’язів, сухожиль, нервів.

В практичній медицині шляхом уколу в губчасту речовину кісток (наприклад, в грудину, виростки стегна та ін.) вводять в організм з великим успіхом лікарські, анестезуючі речовини, кров.

 

 

Розподіл клапанів. У дрібних венах (діаметром менше 2 мм) клапанів взагалі немає. Найбільше клапани поширені у венах середнього калібру; у великих венозних стовбурах вони бувають рідше. Особливо розвинутий клапанний апарат у венах кінцівок, насамперед – нижньої, до того ж – головним чином у м'язових венах, в меншій мірі – в шкірних; це має велике функціональне значення, тому що у венах кінцівок течія крові повинна подолати ще і силу ваги; завдяки наявності клапанів сила м'язового скорочення сприяє просуванню венозної крові в напрямі до серця. В ділянці голови і тулуба клапани розвинуті не скрізь. Їх немає в більшості вен голови; у венах шиї клапани є тільки на протязі v. jugularis externa; в інших венах шиї клапани мають лише устя вен (vv. vertebralis, jugularis interna, transversa colli та ін.). Нема клапанів або вони є в дуже невеликій кількості у vv. azygos, hemiazygos, intercostales. Їх немає зовсім у v. umbilicalis, у венах кісток, в легеневих венах, в системі ворітної вени, у венах хребтового каналу, у vv. ovaricae, у венах печінки, нирок, матки, у стовбурах верхньої і нижньої порожнистих вен, у венах мозку.

Кров з капілярів іде у венозну систему під незначним тиском; але, крім клапанів, у тілі є ще інші фактори, які сприяють течії венозної крові в доцентровому напрямі; сюди належать присисні апарати. В ряді ділянок тіла стінки вен більш або менш міцно зрощені з фасціями (fascia propria) і з рухомими органами (м'язи та їх сухожилки, кістки). Тому при скороченні певних груп м'язів зв'язані з ними вени поперемінно то розширюються, то звужуються. При розширенні вени кров в неї присисається з периферійних розгалужень, при спаданні – гониться до серця; зворотна течія неможлива, бо цьому перешкоджають клапани, розміщені вище і нижче даного відрізка вени; останній відіграє, таким чином, роль присисного насоса.

Рис. 2. V. femoralis, розрізана вздовж.

1 — v. femoralis: 2 — клапани.

Подібні відношення представляють: 1) v. subdavia між m. subclavius і І ребром; 2) v. femoralis під паховою зв'язкою; 3) v. popliteae в підколінній ямці; 4) vv. perforantes, які проходять через пучки сухожилка m. adductor magnus біля його прикріплення; 5) v. jugularis externa, яка проходить крізь fascia colli; 6) plexus pterygoideus між м'язами жувальної групи.

Далі, на наповнення вен кров'ю впливає те або інше положення кінцівок, голови і тулуба. Так, найбільша кількість крові у венозній системі вміщується тоді, коли людина потягується (тулуб розгинається, голова відкидається назад, верхні кінцівки підняті і відведені назад). Нарешті, не можна забувати про присисне діяння на головні вени з боку грудної клітки при акті вдихання.

У фізіології вен велике значення має тонус їх стінки. Тонус є динамічне поняття, яке визначає пружну властивість тканини. Тонус судин (за Вальдманом) включає в себе поняття активності, функції, напруження. Венозний тонус, сприяючи рухові крові, регулює правильне наповнення правого серця. При ослабленні тонусу вен тиск крові в них падає і може настати венозний застій.

Варіанти в ділянці венозної системи бувають дуже часто, вони дуже різноманітні; це пояснюється надзвичайно великою кількістю анастомозів між венами в зародковому стані: кров може йти різними шляхами; далі, залежно від того, який з них переважає, виходить та чи інша форма вен в даній ділянці. Відхилення в початку, в ході і товщині вен такі великі що навіть ліва і права сторони тіла в одного і того-ж суб'єкта завжди неоднакові (наприклад, поверхневі, вени шиї).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Лімфатична система

(systema lymphoideum)

 

 

 

 

 

Синонімом сукупності органів лімфатичної системи є органи імунної системи та кровотворення (organa systematis immunis et haemopoёsis).

До лімфатичної системи (systema lymphoideum) належать:

- імунна система;

- органи кровотворення;

- система лімфатичних судин та вузлів.

Лімфа (lympha) – це безбарвна прозора рідина, що за своїм складом наближається до плазми крові і виводить із організму та тканин продукти обміну речовин, антигени і токсини.

Функція лімфатичної системи (systema lymphoideum):

- проведення лімфи від тканин до венозного русла (транспортна, резорбційна, дренажна);

- лімфопоез (кістковий мозок, загруднинна залоза, лімфатичні вузли, лімфоїдні вузлики, зокрема, у білій пульпі селезінки і червоподібному відростку);

- імунна, яка забезпечує процеси конкретної імунної відповіді на антигени;

- бар’єрна (знешкодження чужорідних частинок, що проникли в організм).

По лімфатичній системі розповсюджуються злоякісні клітини (метастазування – metastasis).

Лімфатична система (systema lymphoideum) має деякі структурні особливості, що притаманні венозній системі:

- судини мають клапани;

- лімфа тече від тканин у венозну систему, а потім до серця.

Ознаки, які відрізняють лімфатичну систему (systema lymphoideum) від венозної:

- на шляху лімфатичних судин розміщені численні лімфатичні вузли;

- лімфатична система являє собою систему трубок (судин), які замкнуті з одного боку (є ”сліпими” капілярами), а з другого – відкриваються у венозне русло.

Лімфатичні судини відсутні в:

- центральній нервовій системі (systema nervosum centrale);

- селезінковій пульпі (pulpa splenica; pulpa lienalis);

- епітелії шкіри (epitelium cutis; epitelium dermatis);

- хрящовій тканині (textus cartilagineus);

- рогівці (cornea);

- кришталику (lens);

- плаценті (placenta);

- гіпофізі (hypophysis);

- внутрішньому вусі (auris interna).

Судинна частина лімфатичної системи складається із:

- лімфокапілярних судин (vasa lymphocapillaria), або лімфатичних капілярів.

- лімфатичних судин (vasa lymphatica);

- лімфатичних стовбурів (trunci lymphatici)

   Грудна протока (ductus thoracicus) і права лімфатична протока   (ductus lymphaticus

dexter): t v. jugularis interna dextra: 2 - v. brachiocephalics

dextra; J - v. brachiocephalic;! sinistra; 4 - v. jugularis interna sinistra: 5 — v. subclavia sinistra; Ct — ductus thoracicus; 7 — v. hemiazygos accessorial 8 — v. hemiazygos; 9 — vasa lymphatica iliaci; 10 — v. cava inferior; It — cisterna chyli; 12 — v. azygos; 13 — v. cava superior; 14 -v. subclavia dextra; /5 - ductus lymphaticus dexter (ductus thoracicus dexter).

- лімфатичних проток (ductus lymphatici), на шляху яких знаходяться лімфатичні вузли (nodi lymphoidei).

Лімфатичні капіляри: в очеревині діафрагми; 6 - у легеневій плеврі; ву слизовій оболонці товстої кишки; іу слизовій оболонці жовчного міхура; 0 — у стінці нижньої порожнистої вени.

 

                                          

            

Лімфокапілярні судини (vasa lymphocapillaria), або лімфатичні капіляри, мають бічні випини, замкнуті сітки (retia lymphocapillaria). Їх просвіт нерівномірний: мають розширення до 100–200 мкм, які чергуються із звуженням діаметра до 8–10 мкм.

В об’ємних органах (нирки, печінка) вони мають тримірну будову.

У плоских органах (порожнисті органи) вони розташовані у площині стінки цих органів.

Їх стінка складається з одного шару ендотеліальних клітин і базальної мембрани.

Лімфатичні судини (vasa lymphatica) поділяються на:

- внутрішньоорганні судини;

- позаорганні судини, які за розташуванням є:

- глибокими судинами (vasa lymphatica profunda);

- поверхневими судинами (vasa lymphatica superficialia).

Лімфатичні судини (vasa lymphatica) мають лімфатичні заслінки (valvulae lymphaticae) – клапани, стінка яких складається з наступних шарів:

- ендотеліального (внутрішня оболонка);

- м’язового;

- зовнішнього (зовнішня оболонка).

                Лімфатичні судини та регіонарні вузли черевної порожнини (за Г. М. Йосифовим) — nodi lymph, colic! dcxtri; 2 — nodi lymph, colic) mcdii; 3 — n«li lymph, colici sinistri; -I — nodi lymph, lumbalcs sinistri (preaortic)); 5 - nodi lymph, sigmoldcl; в - nodi lymph. mcscntcrici inferiores; 7 — nodi lymph, rcctales supcriores; J! — nodi lymph, lumbalcs dcxtri (prccavalcs); 9 — nodi lymph. mcscntcrici.

Лімфатичні вузли (nodi lymphoidei; nodi lymphatici; lymphonodi) розташовуються за ходом лімфатичних судин. Вони є вторинними лімфатичними органами (organa lymphoidea secundaria) – органами лімфопоезу (lymphopoёsis) і утворення антитіл, виконують роль лімфоретикулярного фільтру.

               

Розрізняють такі лімфатичні вузли:

- ділянкові лімфатичні вузли (nodi lymphoidei regionales), або регіонарні вузли – вузли, до яких лімфатичні судини несуть лімфу з певної  ділянки тіла чи органа;

- вузли, що мають назву тих кровоносних судин, біля яких розташовуються (наприклад: черевні, клубові);

- поверхневі вузли;

- глибокі вузли, що залягають під фасцією;

- нутрощеві вузли, що розташовані в порожнинах тіла, біля органів, від яких до них потрапляе лімфа;

- пристінкові вузли, що розташовані біля стінок порожнин тіла.

Зовні кожний лімфатичний вузол вкритий капсулою (capsula), від якої всередину вузла відходять перекладки – трабекули (trabeculae).

На поверхні лімфатичного вузла є втиснення – ворота (hilum), через які у вузол входять артерії та нерви, а виходять вени та виносні лімфатичні судини.

Лімфатичний вузол побудований із строми і паренхіми (stroma et parenchyma).

Строма вузла складається із сітчастої (ретикулярної) тканини, в петлях якої розташовані клітини крові, головним чином з різних субпопуляцій Т– і В–лімфоцитів (lymphocyti).

Паренхіма вузла представлена:

- кірковою речовиною (cortex);

- мозковою речовиною (medulla), що утворюють Т– і В–залежні зони.

Кіркова речовина лімфатичного вузла (cortex nodi lymphoidei). У периферійній частині кіркової речовини розташовані численні лімфоїдні вузлики (noduli lymphoidei), які складаються з  В–лімфоцитів.

Тому ці структури називають В–залежними зонами. У світлих центрах вузликів відбувається антигенозалежна диференціація і проліферація різних субпопуляцій Т– і В–лімфоцитів.

Глибокі відділи кіркової речовини, що межують з мозковою речовиною (medulla), називаються паракортикальною зоною.

Це Т–залежна зона, бо там містяться первинно субпопуляції Т–лімфоцитів. У цій зоні, в основному, здійснюється рециркуляція лімфоцитів через посткапілярні венули.

Мозкова речовина лімфатичного вузла (medulla nodi lymphoidei) представлена мозковими тяжами, що мають різноманітну форму.

У мозкових тяжах переважають В–лімфоцити, зокрема, В–ефектори – плазмоцити, що виробляють антитіла.

Тому мозкові тяжі називають В–зоною.

Паренхіма лімфатичного вузла  пронизана численними лімфатичними проміжними синусами (sinus intermedii lymphoidei), що складаються з:

- кіркових проміжних лімфатичних синусів (sinus intermedii lymphoidei corticales);

- мозкових проміжних лімфатичних синусів (sinus intermedii lymphoidei medullares).

Через проміжні лімфатичні синуси (sinus intermedii lymphoidei) лімфа протікає від крайового синуса (sinus marginalis), що розташований під капсулою, до ворітного синуса, а звідти – у виносні лімфатичні судини.

Отже, до опуклого боку лімфатичного вузла (nodus lymphoideus) лімфа поступає по приносних судинах (vasa afferentia), проходить через проміжні синуси (sinus intermedii), а з них – у виносні судини (vasa efferentia), які прямують до лімфатичних вузлів або стовбурів і проток.

ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗПОДІЛУ ЛІМФАТИЧНИХ СУДИН І ВУЗЛІВ

1. В лімфатичній системі лімфа тече в більшій частині тіла (в тулубі і кінцівках) проти напряму сили тяжіння і тому, як і у венах, повільніше, ніж в артеріях.

Баланс крові в серці досягається тим, що більш широке в своїй масі, ніж артеріальне, венозне русло доповнюється лімфатичним, яке впадає в нього. Велика ширина лімфатичного русла забезпечується великим числом лімфатичних судин.

2. Лімфатичні (лімфоносні) судини соми діляться на поверхневі і глибокі. Поверхневі судини, що лежать під шкірою, супроводжують підшкірні вени і поверхневі нерви.

Глибокі лімфатичні судини йдуть в судинно-нервових пучках паралельно лежачим в них артеріям, глибоким венам і нервам. Тому вони підкоряються тим же законам, що і супроводжувані ними артерії.

3. Всі лімфатичні судини йдуть по найкоротшій відстані від місця їх виникнення до реґіонарних лімфатичних вузлів.

4. Лімфатичні судини соми йдуть паралельно кісткам. Приклад: міжреберні лімфатичні судини, що йдуть уздовж ребер.

5. В тих областях тіла, які зберігають сегментарну будову, лімфатичні судини і вузли також розташовуються сегментарно, наприклад в міжреберних проміжках.

6. Відповідно розподілу організму на органи тваринного і рослинного життя лімфатичні вузли діляться на соматичні і вісцеральні.

7. Лімфатичні вузли (соматичні) розташовуються в рухомих місцях: на згинальних поверхнях суглобів, рух в яких сприяє просуванню лімфи. Наприклад, на верхній кінцівці - в пахвовій і ліктьовій ямках, на нижній - в підколінній ямці і паховій області, в шийному і поперековому відділах хребетного стовпа.

8. Лімфатичні вузли (вісцеральні) лежать біля воріт органів.

9. Велика частина лімфатичних вузлів розташовується за принципом двосторонньої симетрії. Проте, за даними М.Р. Сапіна, наголошується різниця в кількості і розмірах лімфатичних вузлів, що лежать в правій і лівій половинах тіла: справа їх більше, ніж зліва. Асиметрія лімфатичних вузлів у людини відображає загальні особливості будови людини у зв'язку з переважно правостороннім розвитком органів, особливо кінцівок. За даними досліджень останніх років (Трясучев П.М., 1980-1983), лімфатичні вузли мають регіонарні, видові і екологічні особливості .

 

КОЛАТЕРАЛЬНИЙ ТІК ЛІМФИ

При закупорці або перерізанні лімфатичних судин, а також при оперативному видаленні лімфатичних вузлів, закупорці їх раковими клітинами або уражені їх хронічними запальними процесами порушується природна прохідність лімфатичного русла, внаслідок чого лімфа не може текти звичайним шляхом. Проте лімфатична система має в своєму розпорядженні функціональні пристосування, завдяки яким порушений тік лімфи відновлюється. В цих випадках сусідні додаткові лімфатичні судини, що не були раніше головними шляхами відтоку лімфи з даного органу або частини тіла, тепер включаються в цей відтік і стають основними або навіть єдиними його шляхами. В результаті лімфа починає текти по бічних, обхідних шляхах. Такий рух лімфи тому називається обхідним, або колатеральним, лімфотоком (мал. 261).

В розвитку обхідного лімфотоку при перетині основних колекторів або видаленні вузлів можна намітити три етапи:

а) ранній період (перші тижні після порушення основного шляху лімфотоку). В цей час основний шлях не функціонує. Лімфа використовує вже існуючі в звичайних умовах колатералі: крім того, виявляються нові обхідні шляхи за рахунок розширення під натиском лімфи вузьких каналів лімфатичних сіток. Таким чином, в цей період лімфа відводиться лише по обхідних шляхах в сусідні лімфатичні вузли;

б) середній період (3-6 тижнів після порушення основного шляху). В цей час починають розвиватися прямі анастомози між кінцями перерваного основного шляху, внаслідок чого одночасно функціонують як основний шлях, так і обхідні;

в) третій період (6 тиждень-6 місяців і пізніше) - повне відновлення перерваного основного шляху по новоутвореному анастомозу, внаслідок чого всі обхідні шляхи перестають заповнюватися.

Таким чином, процес колатерального лімфотоку полягає в тому, що для відновлення порушеного току лімфи відбуваються включення існуючих в нормі сусідніх додаткових шляхів (колатералей) і розвиток нових лімфатичних судин, що сполучають відрізки перерваного шляху (анастомозів).