1

1.анатомія органів травної системи.

2. анатомія великих та малих залоз.

3. анатомія органів дихальної системи.

(Заняття 2.)

Тема 1.

Травна система (systema digestorium) або травний апарат (apparatus alimentarius) є комплексом органів, які механічно та хімічно обробляють їжу, всмоктують продукти її розщеплення і вилучають її неперетравлені залишки. Довжина її сягає 9 м.

Травна система (systema digestorium) складається із:

- травної трубки (canalis digestorius), яка починається ротовою порожниною (cavitas oris) і закінчується відхідником (anus);

- великих травних залоз (glandulae digestoriae majores), до яких належать:

- печінка (hepar);

- підшлункова залоза (pancreas);

- великі слинні залози (glandulae salivariae majores).

Ротова порожнина (cavitas oris)

Вона обмежована:

- угорі піднебінням (palatum);

- спереду і з боків губами рота (labia oris) та щоками (buccae);

- знизу ротовою діафрагмою (diaphragma oris), яка утворена щелепно–під’язиковим м’язом (musculus mylohyoideus).

Ротова порожнина (cavitas oris) поділяється на:

- присінок рота (vestibulum oris);

- власне ротову порожнину (cavitas oris propria).

Присінок рота (vestibulum oris) обмежований:

- спереду і з боків губами рота (labia oris) та щоками (buccae);

- ззаду зубами (dentes) та яснами (gingivae).

Присінок рота (vestibulum oris) сполучається із:

- власне ротовою порожниною (cavitas oris propria) через простір позаду останніх кутніх зубів (spatium retromorale);

- через щілини між зубами і щілину між верхніми та нижніми зубами;

- через ротову щілину (rima oris) з навколишнім середовищем.

У присінок рота (vestibulum oris) відкривається привушна протока (ductus parotideus).

 

 

Губи рота (labia oris) складаються з:

- верхньої губи (labium superius);

- нижньої губи (labium inferius).

Губи рота (labia oris) утворені коловим м’язом рота (musculus orbicularis oris), що вкритий:

- ззовні шкірою (cutis);

- зсередини – слизовою оболонкою (tunica mucosa).

Слизова оболонка (tunica mucosa) за допомогою вуздечки верхньої губи (frenulum labii superioris) та вуздечки нижньої губи (frenulum labii inferioris) переходить на слизову оболонку ясен верхньої і нижньої щелеп (tunica mucosa gingivae maxillae et mandibulae).

Проміжна частина губ (pars intermedia labiorum) вкрита незроговілим епітелієм (epithelium noncornificatum), крізь який просвічуються судини, утворюючи червону облямівку (limbus ruber) або проміжний шар (stratum intermedium).

Щоки (buccae) представлені:

- щічним і жувальним м’язами (musculi buccinator et masseter);

- жировим тілом щоки (corpus adiposum buccae).

Вони вкриті:

- ззовні шкірою (cutis);

- із внутрішньої сторони слизовою оболонкою (tunica mucosa).

Жирове тіло щоки (corpus adiposum buccae) – тіло Біша – розташоване між вищеперерахованими м’язами та шкірою, воно добре розвинуте у грудних дітей (покращує процес смоктання).

Піднебіння (palatum) складається з :

- твердого піднебіння (palatum durum);

- м’якого піднебіння (palatum molle), або піднебінної завіски (velum palatinum).

Власне ротова порожнина (cavitas oris propria) ззаду сполучається з глоткою (pharynx) через зів (fauces).

Зів (fauces) обмежований:

- зверху м’яким піднебінням (palatum molle);

- знизу коренем язика (radix linguae);

- з боків піднебінно–язиковою дужкою (arcus palatoglossus) та піднебінно–глотковою дужкою (arcus palatopharyngeus).

М’яке піднебіння; піднебінна завіска (palatum molle; velum palatinum), до якої належать:

- піднебінний язичок (uvula palatina);

- піднебінно–язикова дужка; передня складка зіва (arcus palatoglossus; plica anterior faucium);

- піднебінно–глоткова дужка (arcus palatopharyngeus); задня складка зіва (plica posterior faucium);

Мигдаликова ямка; мигдаликова пазуха (fossa tonsillaris; sinus tonsillaris), у верхній частині якої є надмигдаликова ямка (fossa supratonsillaris);

Піднебінний мигдалик (tonsilla palatina), що розташований у мигдаликовій ямці, має:

- мигдаликову капсулу (capsula tonsillae);

- мигдаликові ямочки (fossulae tonsillae);

- мигдаликові крипти (cryptae tonsillae).

Тверде піднебіння (palatum durum) утворене:

- піднебінними відростками верхньої щелепи (processus palatini maxillae);

- горизонтальними пластинками піднебінних кісток (laminae horisontales ossium palatinorum).

Будова постійних та молочних зубів.

Зуби поділяються на:

- молочні зуби (dentes decidui) – тимчасові;

- постійні зуби (dentes permanentes).

Кожний зуб (dens) має (мал. 1):

- корінь зуба (radix dentis);

- шийку зуба (cervix dentis);

- коронку зуба (corona dentis).

Всередині зуба розташована зубна порожнина (cavitas dentis); пульпова порожнина (cavitas dentis; cavitas pulparis), яка складається з:

- коронкової порожнини (cavitas coronae);

- каналу кореня зуба (canalis radicis dentis);

- пульпи зуба (pulpa dentis), що складається із судин, нервів та пухкої волокнистої сполучної тканини (textus connectivus fibrosus laxus), які заповнюють зубну порожнину.

Коронкова порожнина (cavitas coronae) переходить в канал кореня зуба (canalis radicis dentis), який закінчується на верхівці кореня зуба (apex radicis dentis) отвором верхівки кореня зуба (foramen apicis radicis dentis).

Через цей отвір в порожнину зуба, що містить пульпу зуба (pulpa dentis), проходять судини і нерви (vasa et nervi).

Інколи біля верхівки кореня є декілька додаткових невеликих каналів, які утворюють дельтоподібні розгалуження.

Зуб (dens) побудований із дентину (dentinum), який:

- в ділянці коронки зуба (corona dentis) вкритий емаллю (enamelum);

- в ділянці кореня зуба (radix dentis) – цементом (cementum).

Емаль (enamelum) є найтвердішою тканиною людського організму, що при руйнації не відновлюється.

Хімічний склад зуба подібний до хімічного складу кістки.

Комплекс тканин, який оточує та фіксує зуб (dens) у зубній комірці (alveola dentalis), називається зубним окістям або періодонтом (periodontium).

Клінічна та анатомічна формули постійних зубів (dentes permanentes)

Зуби (dentes), за анатомічною формою, яка залежить від функції, поділяються на:

- різці (dentes incisivi), які мають:

- один корінь (radix dentis);

- долотоподібну форму коронки.

Функція різців (dentes incisivi) полягає у відрізанні (краюванні) шматків їжі;

- ікла (dentes canini), які мають:

- один корінь (radix dentis);

- конічну форму коронки.

Функція ікол (dentes canini): утримувати та шматкувати їжу;

- малі кутні зуби (dentes premolares), які мають:

- один корінь (radix dentis), переважно верхній перший малий кутній зуб (dens premolaris primus superior) має роздвоєний корінь;

- коронку малих кутніх зубів (corona dentium premolarium), що має зі сторони змикальної поверхні (facies occlusalis) округлу або овальну форми, і на якій є два вістря (горбки).

Функція малих кутніх зубів (dentes premolares): забезпечувати подрібнення їжі;

- великі кутні зуби (dentes molares), які мають:

- кубоподібну форму коронки (corona dentis);

- на змикальній поверхні великих кутніх зубів (facies occlusalis dentium molarium) є по 3–5 вістря (горбки);

- верхні зуби мають три корені;

- нижні зуби мають два корені.

Функція великих кутніх зубів (dentes molares) – розтирання їжи.

Різновидом великих кутніх зубів (dentes molares) є третій великий кутній зуб (dens molaris tertius), або запізнілий зуб (dens serotinus).

Формули і терміни прорізування зубів

Анатомічна формула постійних зубів 2123. Це означає, що на кожній половині коміркових дуг (arcus alveolares) верхньої та нижньої щелеп (maxilla et mandibula) розміщені:

- два різці (dentes incisivi);

- одне ікло (dens caninus);

- два малі кутні зуби (dentes premolares);

- три великі кутні зуби (dentes molares).

Анатомічна формула молочних зубів 2102 характеризується відсутністю малих кутніх зубів (dentes premolares). На кожній половині коміркових дуг (arcus alveolares) верхньої і нижньої щелеп (maxilla et mandibula) розміщені:

- два різці (dentes incisivi);

- одне ікло (dens caninus);

- два великі кутні зуби (dentes molares).

Розташування зубів записується у вигляді зубної формули:

Зубна формула дорослої людини (постійні зуби) записується так:

 

8 7 6 5 4 3 2 1	1 2 3 4 5 6 7 8
8 7 6 5 4 3 2 1	1 2 3 4 5 6 7 8

 

Зубна формула дитини (молочні зуби) записується так:

 

V  IV  III  II  I	I  II  III  IV  V
V  IV  III  II  I	I  II  III  IV  V

 

Язик (lingua)

Це м’язовий орган, який розташований у власне ротовій порожнині (cavitas oris) і має:

- верхівку язика (apex linguae);

- тіло язика (corpus linguae;

- корінь язика (radix linguae);

- спинку язика (dorsum linguae), або верхню поверхню язика (facies superior linguae);

- нижню поверхню язика (facies inferior linguae);

- край язика (margo linguae);

- серединну борозну язика (sulcus medianus linguae).

 

Між тілом язика (corpus linguae) та його коренем (radix linguae) на спинці язика (dorsum linguae) проходить межова борозна язика (sulcus terminalis linguae) у вигляді букви V, посередині якої розташований сліпий отвір язика (foramen caecum).

За межовою борозною язика (sulcus terminalis linguae) під слизовою оболонкою розташований язиковий мигдалик (tonsilla lingualis).

Спинка язика (dorsum linguae) має:

- передню частину (pars anterior), або її ще називають передборозенною частиною (pars presulcalis);

- задню частину (pars posterior), або її  ще називають заборозенною частиною (pars postsulcalis).

Слизова оболонка нижньої поверхні язика (tunica mucosa faciei inferioris linguae) переходить у слизову дна ротової порожнини (mucosa fundi cavitates oris) у вигляді вуздечки язика (frenulum linguae), з боків від якої є торочкуваті складки (plicae fimbriatae).

На нижній поверхні язика (facies inferior linguae) від основи вуздечки язика (basis frenuli linguae) вбік та назад прямує під’язикова складка (plica sublingualis), передній кінець якої містить під’язикове м’ясце (caruncula sublingualis).

На під’язиковій складці (plica sublingualis) та під’язиковому м’ясці (caruncula sublingualis) відкриваються протоки піднижньощелепної та

під’язикової слинних залоз (glandulae salivariae submandibularis et sublingualis).

Слизова оболонка спинки язика (tunica mucosa dorsi linguae) утворює такі види язикових сосочків (papillae linguales):

- ниткоподібні сосочки (papillae filiformes) та конічні сосочки (papillae conicae), які містять тільки рецептори загальної чутливості;

- грибоподібні сосочки (papillae fungiformes), розміщені переважно в передній частині язика, в них закладені смакові рецептори;

- листоподібні сосочки (papillae foliatae), розміщені на краях язика (margines linguae) і мають смакові рецептори;

- жолобуваті сосочки (papillae vallatae), або валикоподібні сосочки, розташовані вздовж межової борозни язика (sulcus terminalis linguae) і мають смакові рецептори.

М’язи язика (musculi linguae) поділяють на:

- скелетні м’язи;

- власні м’язи.

До скелетних м’язів язика належать:

- шило–язиковий м’яз (musculus styloglossus), що:

- тягне язик (lingua) назад і вверх,

- при однобічному скороченні тягне язик вбік;

- під’язиково–язиковий м’яз (musculus  hyoglossus), що:

- тягне язик (lingua) назад і донизу та складається з:

- хрящо–язикового м’яза (musculus chondroglossus);

- ріжково–язикового м’яза (musculus ceratoglossus);

- підборідно–язиковий м’яз (musculus genioglossus), що:

- тягне язик (lingua) вперед і донизу;

- піднебінно–язиковий м’яз (musculus palatoglossus), він належить до м’язів м’якого піднебіння та зіва (musculi palati mollis et faucium). Його функція:

- звужує зів (fauces), піднімаючи корінь язика (radix linguae), опускаючи м’яке піднебіння (palatum molle) та наближаючи дужки (arcus) до серединної лінії (linea mediana).

До власних м’язів язика належать:

- верхній поздовжній м’яз (musculus longitudinalis superior), що:

- вкорочує язик (lingua),

- піднімає верхівку язика (apex linguae) вгору,

- при однобічному скороченні відводить верхівку язика вбік та вгору;

- нижній поздовжній м’яз (musculus longitudinalis inferior), що:

- вкорочує язик,

- опускає його верхівку (apex linguae),

- при однобічному скороченні відводить верхівку язика (apex linguae) вбік та вниз;

- поперечний м’яз язика (musculus transversus linguae), що:

- звужує та видовжує язик, згортає його у трубочку;

- вертикальний м’яз язика (musculus verticalis linguae), що:

- сплющує і видовжує язик (lingua).

 

Язик (lingua):

- бере участь в перемішуванні їжі і пересуванні її із ротової порожнини (cavitas oris) в ротову частину глотки (pars oralis pharyngis);

- є периферійним органом смаку;

- бере участь в акті ковтання і артикуляції мови.

Ротові залози (glandulae oris) поділяються на:

- малі слинні залози (glandulae salivariae minores);

- великі слинні залози (glandulae salivariae majores).

Малі слинні залози (glandulae salivariae minores) розташовані в слизовій оболонці ротової порожнини (tunica mucosa cavitatis oris).

Великих слинних залоз (glandulae salivariae majores) є три пари:

- привушна залоза (glandula parotidea);

- піднижньощелепна залоза (glandula submandibularis);

- під’язикова залоза (glandula sublingualis).

До малих слинних залоз (glandulae salivariae minores) належать:

- губні залози (glandulae labiales);

- щічні залози (glandulae buccales);

- кутні залози (glandulae molares);

- піднебінні залози (glandulae palatinae);

- язикові залози (glandulae linguales).

ГЛОТКА (pharynx)

Глотка є трубчастим органом, який простягається від основи черепа (basis cranii) до верхнього рівня VII шийного хребця (vertebra prominens [C VII]).

Для орієнтації органа в тілі людини існують такі поняття:

- голотопія (holotopia), це розміщення органа відносно всього тіла;

- синтопія (syntopia), це розміщення органа щодо суміжних утворів;

- скелетопія (skeletopia), це положення органа щодо частин скелета.

Голотопія глотки: розташована у передній шийній ділянці (regio cervicalis anterior).

Скелетопія глотки: від основи черепа (basis cranii) до рівня VI – VII шийних хребців (vertebrae cervicalis sextae – septimae [VI – VII]).

Синтопія глотки:

- спереду глотки (pharynx) розташовані носова і ротова порожнини (cavitates nasi et oris) та вхід до гортані (aditus laryngis);

- ззаду – шийний відділ хребтового стовпа (pars cervicalis columnae vertebralis) та глибокі м’язи шиї (musculi colli profundi);

- з боків – середнє вухо (auris media) та судинно–нервові стовбури.

Глотка сполучається з:

- носовою порожниною (cavitas nasi) – через парні отвори хоани (choanae);

- ротовою порожниною (cavitas oris) – через зів (fauces);

- гортанню (larynx) – через вхід до гортані (aditus laryngis);

- барабанною порожниною (cavitas tympani) – через глотковий отвір слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae);

- продовжується в стравохід (oesophagus).

Глотка (pharynx) має:

- верхню стінку (склепіння глотки);

- передню стінку (де розміщені отвори в ротову, носову порожнини та в гортань);

- задню стінку (прилягає до передхребтових м’язів шиї);

- бічну (парну) стінку, в якій знаходяться глоткові лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei pharyngeales).

Порожнина глотки (cavitas pharyngis) поділяється на:

- носову частину глотки (pars nasalis pharyngis);

- ротову частину глотки (pars oralis pharyngis);

- гортанну частину глотки (pars laryngea pharyngis).

Носова частина глотки (pars nasalis pharyngis) – чисто дихальна частина, вона через хоани (choanae) сполучається з носовою порожниною (cavitas nasi).

На її бічних стінках з обох сторін є глоткові отвори слухових труб (ostia pharyngea tubarum auditivarum), які сполучають глотку (pharynx) з барабанною порожниною (cavitas tympani).

 

Кожний отвір обмежований:

- ззаду і вгорі трубним валком (torus tubarius).

Між останніми і м’яким піднебінням (palatum molle) розташоване парне скупчення лімфоїдної тканини – трубний мигдалик (tonsilla tubaria).

Три глоткових мигдалики (глотковий мигдалик – tonsilla pharyngealis, парний трубний мигдалик – tonsilla tubaria) та три мигдалики ділянки зіва (язиковий мигдалик – tosilla lingualis, парний піднебінний мигдалик – tonsilla palatina) утворюють лімфатичне кільце глотки (anulus lymphoideus pharyngis) – кільце Пирогова–Вальдейера.

Ротова частина глотки (pars oralis pharyngis) простягається від піднебінної завіски (velum palatinum) до входу в гортань (larynx), тобто на рівні зіва (fauces), що відповідає висоті тіла третього шийного хребця (vertebra cervicalis tertia).

Ротова частина глотки (pars oralis pharyngis) за допомогою зіва (fauces) сполучається з власне ротовою порожниною (cavitas oris propria).

У ротовій частині глотки (pars oralis pharyngis) перехрещується травний та дихальний шляхи.

При акті ковтання носова частина глотки (pars nasalis pharyngis) відокремлюється від ротової частини глотки (pars oralis pharyngis) піднебінною завіскою (velum palatinum).

При акті ковтання гортань (larynx) піднімається, а надгортанник (epiglottis) закриває вхід до гортані (aditus laryngis).

Тому їжа чи рідина проходять тільки в гортанну частину глотки (pars laryngea pharyngis) і далі – в стравохід (oesophagus), не потрапляючи ні в носову порожнину (cavitas nasi), ні в порожнину гортані (cavitas laryngis).

Гортанна частина глотки (pars laryngea pharyngis) починається на рівні входу до гортані (aditus laryngis) і сполучається з порожниною гортані (cavitas laryngis).

У місці переходу глотки (pharynx) в стравохід (oesophagus) є глотково–стравохідне звуження (constrictio pharyngooesophagealis).

Стінка глотки (paries pharyngis) складається з таких шарів:

- слизової оболонки (tunica mucosa);

- підслизового прошарку (tela submucosa);

- м’язової оболонки (tunica muscularis) – м’язів глотки (musculi pharyngis);

- сполучнотканинної оболонки (адвентиції – tunica adventitia).

М’язова оболонка (tunica muscularis pharyngis), або м’язи глотки (musculi pharyngis), побудовані із поздовжніх та колових поперечно–посмугованих м’язових волокон (myofibrae transversostriatae) і формують:

- м’язи–звужувачі глотки (musculi constrictores pharyngis), що утворюють внутрішній коловий шар (stratum circulare internum);

- м’язи–підіймачі глотки (musculi levatores pharyngis), що утворюють зовнішній поздовжній шар (stratum longitudinale externum).

М’язи–звужувачі (musculi constrictores) скорочуються послідовно зверху донизу, активно проштовхуючи їжу до стравоходу (oesophagus).

Ззовні глотка (pharynx) вкрита тонкою адвентицією (adventitia) – сполучнотканинним шаром, за допомогою якого вона контактує з розміщеними поряд органами.

Між адвентицією глотки (adventitia pharyngis) та суміжними органами є навкологлотковий простір (spatium peripharyngeum), що заповнений пухкою волокнистою сполучною тканиною (textus connectivus fibrosus laxus).

Функція глотки:

- проведення їжі через ротову частину глотки та гортанну частину глотки (pars oralis pharyngis et pars laryngea pharyngis) до стравоходу;

- проведення повітря через носову частину глотки та ротову частину глотки (pars nasalis pharyngis et pars oralis pharyngis) до гортані.

Топографічна анатомія. У верхній третині глотка майже нерухома, стінка міцно зрощена з основою черепа і крилоподібними відростками клиноподібної кістки. У нижніх відділах вона має значну рухомість і розтягуваність. Така мобільність глотки, що сприяє ковтанню, зумовлена тим, що спереду вона межує з органами, які легко зміщуються (м'яке піднебіння, корінь язика, гортань), з боків і ззаду оточена нещільною волокнистою сполучною тканиною парного нав-кологлоткового та заглоткового просторів. З обох боків у навкологлотковому просторі поблизу глотки проходить загальна сонна артерія і внутрішня яремна вена, а у верхніх відділах — внутрішня сонна артерія. Заглотковий простір знизу безпосередньо переходить у заднє середостіння. Спереду глотки розташована гортань.

СТРАВОХІД (oesophagus)

Стравохід є трубчастим органом довжиною 25-30 см і близько 3 см завширшки, що має S–подібну форму і переходить у шлунок (gaster).

У стравоході виділяють:

- шийну частину (pars cervicalis);

- грудну частину (pars thoracica);

- черевну частину (pars abdominalis);

- іноді виділяють діафрагмову частину (pars diaphragmatica).

Стінка стравоходу (paries oesophagi) складається з таких шарів:

- слизової оболонки (tunica mucosa);

- підслизової основи (tela submucosa);

- м’язової оболонки (tunica muscularis);

- зовнішньої (сполучнотканинної) оболонки, яку ще називають адвентиційною (adventitia);

- серозної оболонки (tunica serosa);

- підсерозного прошарку (tela subserosa).

Серозна оболонка та підсерозний прошарок є тільки у черевній частині стравоходу (pars abdominalis oesophagi).

Слизова оболонка стравоходу (tunica mucosa oesophagi) відносно товста, має добре виражену м’язову пластинку слизової оболонки (lamina muscularis mucosae), яка складається з гладкої м’язової тканини (textus muscularis glaber).

Вона вкрита багатошаровим плоским незроговілим епітелієм (epithelium stratificatum noncorniticatum squamosum), а у місці переходу стравоходу (oesophagus) в шлунок (gaster) епітелій є простим (одношаровим) призматичним (epithelium simplex cylindricum).

Підслизовий прошарок стравоходу (tela submucosa oesophagi) розвинутий добре, завдяки чому слизова оболонка утворює поздовжні складки (plicae longitudinales).

У підслизовій основі (tela submucosa) містяться численні стравохідні залози (glandulae oesophageae).

 

М’язова оболонка стравоходу (tunica muscularis oesophagi) складається з:

- внутрішнього колового шару (stratum circulare internum);

- зовнішнього поздовжнього шару (stratum longitudinale externum).

У верхній третині стравоходу (oesophagus) м’язова оболонка (tunica muscularis) утворена поперечно–посмугованими м’язами (musculi transversostriati).

У середній частині стравоходу (oesophagus) поперечно–посмуговані м’язи (musculi transversostriati) поступово замінюються гладкими м’язами (musculi glabri).

У нижній частині стравоходу (oesophagus) є тільки гладкі м’язи.

Передня частина м’язових волокон поздовжнього шару поперечно–посмугованих м’язів починається:

- від пластинки перснеподібного хряща гортані (lamina cartilaginis cricoideae laryngis) персне–стравохідним сухожилком (tendo cricooesophageus);

- від лівого головного бронха (bronchus principalis sinister) частиною гладких м’язових волокон середньої третини стравоходу (oesophagus), утворюючи бронхо–стравохідний м’яз (musculus bronchooesophageus);

- від лівої середостінної частини пристінкової плеври (pars mediastinalis sinistra pleurae parietalis), утворюючи плевро–стравохідний м’яз (musculus pleurooesophageus).

 

Зовнішньою оболонкою стравоходу (tunica adventitia oesophagi) черевної частини стравоходу (pars abdominalis oesophagi) є серозна оболонка (tunica serosa) [очеревина].

Топографія стравоходу:

- голотопія стравоходу:

- розташований в ділянці шиї (regio cervicalis);

- в грудній порожнині (cavitas thoracis);

- в черевній порожнині (cavitas abdominis);

- скелетопія:

- від рівня VI – VII шийних хребців до рівня XI грудного хребця (ab vertebra cervicali sexta – septima ad vertebram thoracicam undecimam);

- синтопія:

- шийна частина стравоходу (pars cervicalis oesophagi) розташована попереду шийного відділу хребтового стовпа (pars cervicalis columnae vertebralis) з прилягаючими передхребтовими м’язами, а спереду від нього проходить трахея (trachea), збоку – судинно–нервовий пучок.

Грудна частина стравоходу (pars thoracica oesophagi) розташована у верхньому та нижньому (задньому) середостінні (mediastinum superius et inferius); у верхньому середостінні спереду від стравоходу розміщена трахея (trachea), позаду хребтовий стовп; у нижньому середостінні попереду знаходиться серце, а позаду розміщена низхідна частина аорти (pars descendes aortae).

Черевна частина стравоходу (pars abdominalis oesophagi) коротка, розташована під діафрагмою, прилягає до задньої поверхні лівої частки печінки (lobus hepatis sinister).

Стравохід має:

- анатомічні звуження (constrictiones anatomicae);

- фізіологічні звуження (constrictiones functionales).

Анатомічні звуження (constrictiones anatomicae):

- глотково–стравохідне звуження (constrictio pharyngooesophagealis) розміщене при переході глотки (pharynx) у стравохід (oesophagus), на рівні VI–VII шийних хребців;

- бронхіальне звуження (constrictio bronchialis), яке знаходиться на рівні IV–V грудних хребців, де трахея (trachea) розгалужується на головні бронхи (bronchi principales) і притискає стравохід (oesophagus);

- діафрагмове звуження (constrictio phrenica) розташоване на рівні переходу стравоходу (oesophagus) через поперекову частину діафрагми (pars lumbalis diaphragmatis), це рівень ІХ–Х грудних хребців.

Фізіологічні звуження (constrictiones functionales):

- аортальне звуження (constrictio aortica) розташоване на рівні IV грудного хребця. Це місце, де стравохід (oesophagus) контактує з дугою аорти (arcus aortae);

- черевне звуження (constrictio abdominalis), або кардіальне звуження (constrictio cordis), розміщене у місці переходу стравоходу (oesophagus) в кардіальну частину шлунка (pars cardiaca gastris), воно є на рівні XI грудного хребця.

Функція стравоходу – проведення їжі.

 

ШЛУНОК

Шлунок (gaster) виконує такі функції:

- екскреторну;

- ендокринну;

- всмоктувальну (воду і розчинені в ній речовини);

- знешкоджуючу (соляна кислота та імунна система шлунка знешкоджує більшість шкідливих речовин і мікробів).

У стінці шлунка (paries gastris) утворюється також антианемічний фактор.

Шлунок має такі частини:

- кардію (cardia), або кардіальну частину (pars cardiaca) з кардіальним отвором (ostium cardiacum);

- дно шлунка (fundus gastricus), або склепіння шлунка (fornix gastricus);

- тіло шлунка  (corpus gastricum) з шлунковим каналом (canalis gastricus);

- воротарну частину (pars pylorica).

Воротарна частина (pars pylorica) має:

- воротарну печеру (antrum pyloricum);

- воротарний канал (canalis pyloricus);

- воротар (pylorus) з воротарним отвором (ostium pyloricum).

У шлунку розрізняють:

- передню стінку (paries anterior);

- задню стінку (paries posterior).

Ці стінки, сходячись, утворюють:

- малу кривину (curvatura minor), спрямовану угору і вправо (на ній розташована кутова вирізка – incisura angularis);

- велику кривину (curvatura major), спрямовану донизу і вліво.

Топографія шлунка:

- голотопія:

- розміщений в черевній порожнині (cavitas abdominis);

- розташований у лівій підребровій і власне надчеревній ділянках;

- скелетопія:

- кардіальний отвір шлунка (ostium cardiacum gastris) розташований на рівні XI грудного хребця зліва;

- воротарний отвір (ostium pyloricum) розташований на рівні XII грудного – І поперекового хребців справа;

- дно шлунка (fundus gastricus) сягає V міжребрового простору (spatium intercostale [V]) по лівій середньоключичній лінії;

- синтопія:

- до передньої стінки шлунка (paries anterior) вгорі прилягає діафрагма (diaphragma);

- досередтнт передньої стінки шлунка – прилягає ліва частка печінки (lobus hepaticus sinister);

- задня поверхня шлунка прилягає до:

- селезінки (splen);

- підшлункової залози (pancreas);

- лівої нирки (ren sinister) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis);

- поперечної ободової кишки (colon transversum).

 

Нижня частина передньої поверхні шлунка вільна і при наповненому шлунку стикається з передньою черевною стінкою.

Зовнішня оболонка шлунка – серозна оболонка (tunica serosa) – представляє собою нутрощевий листок очеревини (вісцеральний листок). Шлунок вкритий очеревиною з усіх сторін (інтраперитонеально).

Ця оболонка утворює:

- печінково–шлункову зв’язку (ligamentum hepatogastricum);

- шлунково–діафрагмову зв’язку (ligamentum gastrophrenicum), які йдуть до малої кривини;

- шлунково–селезінкову зв’язку (ligamentum gastrolienale);

- шлунково–ободовокишкову зв’язку (ligamentum gastrocolicum), які йдуть до великої кривини.

Під серозною оболонкою знаходиться підсерозний прошарок (tela submucosa), що утворений з пухкої волокнистої сполучної тканини (textus connectivus fibrosus laxus).

Середня оболонка шлунка – м’язова оболонка (tunica muscularis) – має:

- поздовжній шар (stratum longitudinale);

- коловий шар (stratum circulare);

- косі волокна (fibrae obliquae).

Коловий шар (stratum circulare) найкраще розвинутий у ділянці воротарної частини (pars pylorica), де він утворює воротарний м’яз–замикач (m. sphincter pyloricus).

Внутрішня оболонка шлунка – слизова оболонка (tunica mucosa) – вистелена простим (одношаровим) призматичним залозистим епітелієм (epitelium simplex columnare).

Завдяки добре розвинутому підслизовому прошарку (tela submucosa) слизова оболонка утворює багато шлункових складок (plicae gastricae), колових і поздовжніх.

Між цими складками розміщені шлункові поля (areae gastricae), в глибині яких містяться шлункові ямочки (foveolae gastricae), де відкриваються протоки шлункових залоз (glandulae gastricae).

У ділянці малої кривини шлунка (curvatura minor) слизова оболонка утворює, в основному, поздовжні складки (plicae gastricae) у вигляді шлункової доріжки (нім. Magenstrasse) для проходження рідкої їжі.

Слизова оболонка (tunica mucosa) при переході шлунка (gaster) в дванадцятипалу кишку (duodenum) утворює воротарну заслінку (valvula pylorica), яка реагує на хімічний вміст шлунка.

Особливості будови, топографії та функції тонкої кишки.

 

Тонка кишка (intestinum tenue) (походить від середньої кишки) починається від шлунка й закінчується впадінням у товсту кишку. Це найдовший відділ травного каналу (звичайно становить 4/5 його довжини), більший за довжину тіла дорослої людини понад 4 рази, підлітка - в 5 і дитини 2-3 років — у 6 разів і більше. Абсолютна довжина тонкої кишки залежно від конституціональних особливостей людини (у астеніків вона менша, у гіперстеніків більша) становить близько 6-7 м. Поперечний розмір тонкої кишки більший у верхніх (4-6 см), менший у нижніх (2 — 3 см) її відділах.

 

Тонку кишку можна розділити на дві нерівні частини: коротку дванадцятипалу, фіксовану до задньої стінки живота, і довгу брижову, петлі якої вільно розташовані в очеревинній порожнині.

Топографія:

- голотопія – тонка кишка лежить у черевній порожнині та займає надчерев’я (epigastrium), пупкову ділянку (regio umbilicalis) і частково підчерев’я (hypogastrium);

- скелетопія – починається на рівні тіл XII грудного хребця – I поперекового хребця і закінчується в ділянці правої клубової ямки;

- синтопія – навколо петель тонкої кишки лежить товста кишка (intestinum crassum), дванадцятипала кишка (duodenum) охоплює головку підшлункової залози (caput pancreatis), стикається з ворітною печінковою веною (vena portae hepatis), спільною жовчною протокою (ductus choledochus), печінкою (hepar) та правою ниркою (ren dexter).

Функція тонкої кишки:

- це місце, де завершуються процеси травлення їжи, тобто розщеплення білків, жирів та вуглеводів до простих сполук під дією травних ферментів, що виробляються підшлунковою залозою та спеціалізованими клітинами слизової оболонки тонкої кишки; жовч емульгує жири;

- тут відбувається всмоктування поживних та інших речовин, зокрема, токсинів;

- евакуаторна, тобто проштовхує продукти травлення у товсту кишку.

Дванадцятипала кишка (duodenum)

Вона має вигляд підкови, розміщена у пупковій ділянці та поділяється на:

- верхню частину (pars superior), яка починається ампулою – (ampulla) на рівні XII грудного – І поперекового хребців;

- низхідну частину (pars descendens) на рівні І–ІІІ поперекових хребців;

- горизонтальну частину (pars horizontalis) на рівні III поперекового хребця;

- висхідну частину (pars ascendens) на рівні ІІІ–ІІ поперекових хребців.

При переході верхньої частини (pars superior) в низхідну (pars inferior) утворюється верхній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni superior).

При переході низхідної частини (pars descendens) в горизонтальну частину (pars horizontalis) утворюється нижній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni inferior).

При переході дванадцятипалої кишки (duodenum) в порожню кишку (jejunum) утворюється дванадцятипало–порожньокишковий згин (flexura duodenojejunalis), який фіксується м’язом–підвішувачем дванадцятипалої кишки (musculus suspensorius duodeni) до лівої половини II поперекового хребця.

Дванадцятипала кишка (duodenum) прилягає:

- вгорі до квадратної частки печінки (lobus quadratus hepatis);

- унизу до правої нирки (ren dexter) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis) і своєю увігнутою поверхнею оточує головку підшлункової залози (caput pancreatis).

Дванадцятипала кишка (duodenum) вкрита очеревиною (peritoneum) спереду, тобто з однієї сторони (екстраперитонеально).

Лише на самому початку – біля воротарної частини шлунка (pars pylorica gastris), і в самому кінці – в ділянці дванадцятипало–порожньокишкового згину (flexura duodenojejunalis), дванадцятипала кишка вкрита очеревиною з усіх боків (інтераперитонеально).

Від печінки (hepar) до кишки йде печінково–дванадцятипалокишкова зв’язка (ligamentum hepatoduodenale).

Стінка дванадцятипалої кишки (paries duodeni) має три оболонки:

- зовнішню оболонку; адвентиційну оболонку (tunica adventitia; tunica fibrosa), а спереду – серозну (tunica serosa);

- середню оболонку, або м’язову (tunica muscularis), яка складається із:

- зовнішнього поздовжнього шару (stratum longitudinale);

- внутрішнього колового шару (stratum circulare);

- внутрішню оболонку, або слизову оболонку (tunica mucosa), з добре розвинутим підслизовим прошарком (tela submucosa), внаслідок чого на слизовій оболонці утворюються численні колові складки (plicae circulares).

На присередній стінці низхідної частини дванадцятипалої кишки (paries medialis partis descendentis duodeni) слизова оболонка (tunica mucosa) містить:

- поздовжню складку дванадцятипалої кишки (plica longitudinalis duodeni), яка має:

- великий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni major), який розташований у кінці складки і на якому відкривається печінково–підшлункова ампула (ampulla hepatopancreatica), що утворилась внаслідок злиття:

- спільної жовчної протоки (ductus choledochus);

- протоки підшлункової залози (ductus pancreaticus);

- малий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni minor), розташований дещо вище великого сосочка на поздовжній складці, є непостійним і на ньому відкривається:

- додаткова протока підшлункової залози (ductus pancreaticus accessorius).

Порожня кишка (jejunum)

За довжиною вона складає 2/5 від тонкої кишки (intestinum tenue), а стінка її має типову для кишки будову:

- серозна оболонка (tunica serosa) із підсерозним прошарком (tela subserosa);

- м’язова оболонка (tunica muscularis), яка утворена:

- зовнішнім поздовжнім шаром (stratum longitudinale externum);

- внутрішнім коловим шаром (stratum circulare internum);

- слизова оболонка (tunica mucosa), яка утворює численні колові складки (plicae circulares) завдяки добре розвинутому підслизовому прошарку (tela submucosa).

Слизова оболонка має специфічні вирости – кишкові ворсинки (villi intestinales), через які проходить всмоктування поживних та інших речовин.

Лімфоїдний апарат слизової оболонки порожньої кишки представлений поодинокими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei solitarii).

Клубова кишка (ileum)

Вона займає 3/5 довжини брижового відділу тонкої кишки (intenstinum tenue) і за будовою подібна до порожньої кишки (jejunum).

Лімфоїдний апарат слизової оболонки клубової кишки (tunica mucosa ilei) представлений скупченими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei aggregati), які називаються Пейєровими бляшками.

Порожня та клубова кишки (jejunum et ileum) вкриті очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально) і мають брижу тонкої кишки (mesenterium) – дуплікатуру очеревини (peritoneum), в якій міститься жирова клітковина та лімфатичні вузли, а також проходять судини і нерви, що живлять тонку кишку (intenstinum tenue).

Тонка кишка (intenstinum tenue) займає майже увесь нижній поверх черевної порожнини (cavitas abdominis).

Відділи товстої кишки, їх будова, топографія та функція.

Товста кишка (intestinum crassum) походить від задньої кишки. У нижчих хребетних, деяких рептилій і птахів вона коротка і нечітко відмежована від тонкої кишки. У ссавців товста кишка, як правило, досягає значних розмірів у довжину та ширину і в переважної більшості видів, у тому числі в людини, може бути поділена на три відділи: сліпу кишку з червоподібним відростком (або без нього), ободову і пряму кишку. Товста кишка у людини може мати різну довжину, в середньому 150 см завдовжки. Розвиток товстої кишки у ссавців ішов, головним чином, двома шляхами. У спеціалізованих травоїдних тварин збільшувалася в довжину сліпа кишка, що найбільш властиво для копитних з однокамерним шлунком (кінь). У решти ссавців, особливо в приматів і хижаків, відбувалася редукція сліпої кишки, внаслідок чого вона або зменшилася, або значно звузився її нижній кінець. В останньому випадку формувався червоподібний відросток.

Товста кишка (intestinum crassum) у вигляді рамки обмежовує нижній поверх черевної порожнини.

Вона має такі ознаки, за якими її можна відрізнити від тонкої кишки (intenstinum tenue):

- стрічки ободової кишки (taeniae coli), які утворені зовнішнім поздовжнім шаром м’язової оболонки кишки (stratum longitudinale externum tunicae muscularis coli). Їх є три:

- вільна стрічка (taenia libera);

- чепцева стрічка (taenia omentalis);

- брижовоободовокишкова стрічка (taenia mesocolica);

- випини ободової кишки (haustra coli), які утворюються внаслідок того, що поздовжні м’язові стрічки ободової кишки (taeniae coli) коротші за довжину кишки;

- чепцеві привіски (appendices omentales) або жирові привіски ободової кишки (appendices adiposae coli).

Крім того, слизова оболонка товстої кишки (tunica mucosa intestini crassi)

Мал. Відрізок поперечної ободової кишки (colon transversum):

1  - appendices epiploicac; 2 — haustra coli; 3  -  plicae

semilunares coli; 4 — tenia omentaiis; 5 — tenia mesocoiica;

6 — tenia libera.

 

має півмісяцеві складки ободової кишки (plicae semilunares coli) і не має ворсинок (villi).

Товста кишка (intestinum crassum) має такі відділи:

- сліпу кишку (caecum);

- ободову кишку (colon), яка складається з:

- висхідної ободової кишки (colon ascendens);

- поперечної ободової кишки (colon transversum);

- низхідної ободової кишки (colon descendens);

- сигмоподібної ободової кишки (colon sigmoideum);

- пряму кишку (rectum);

- відхідниковий канал (canalis analis).

Сліпа кишка (caecum) – розміщена у правій клубовій ямці (fossa iliaca dextra), оточена очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально), але не має власної брижі (mesenterium).

Сліпа кишка (cecum) у людини має вигляд мішка б -8 см завдовжки і 4 — 7 см завширшки, розташованого прямовисно уздовж правого клубового м'яза нижче рівня впадіння тонкої кишки в товсту.

Кінець тонкої кишки впадає в бік товстої на межі сліпої і висхідної ободової кишок. При цьому стінка тонкої кишки випинається в просвіт товстої. В резуль­таті утворюється клубовий сосочок (papilla ilealis) (див. мал. 148,а і б), який складається з верхньої та нижньої губ, що обмежують клубовий отвір (ostium ileale). Вміст кишок вільно проходить через клубовий сосочок у товсту кишку, але зворотний шлях у нормальному стані неможливий.

У місці сходження стрічок (taeniae coli) на сліпій кишці (caecum) розташований червоподібний відросток (appendix vermiformis), який вкритий очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально) і має брижу червоподібного відростка (mesoappendix).

Через отвір червоподібного відростка (ostium appendicis vermiformis) він сполучається з порожниною сліпої кишки (cavum caeci).

Червоподібний відросток (appendix vermiformis) є вторинним лімфоїдним органом (organon lymphoideum secundarium), у своїй стінці містить скупчені лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei aggregati).

Довжина і положення выдростка досить варіабельні. Довжина становить 5 — 8 см (діаметр близько 0,5 см), іноді 20 см і більше. Іноді його немає зовсім.

Найчастіше відросток спрямований присередньо й донизу і значно рідше звисає в порожнину малого таза або, будучи за сліпою кишкою, піднімається догори. Порожнина червоподібного відростка відкривається в просвіт сліпої кишки невеликим отвором (ostium appendicis vermiformis), прикритим маленькою заслінкою.

Висхідна ободова кишка (colon ascendens) розташована вертикально в правій бічній черевній ділянці і оточена очеревиною з трьох сторін (мезоперитонеально), брижі немає.

Висхідна ободова кишка (colon ascen­dens) близько 20 см завдовжки.

При її переході у поперечну ободову кишку (colon transversum) утворюється правий згин ободової кишки (flexura coli dextra), який прилягає до печінки (hepar) і тому називається печінковим згином ободової кишки (flexura coli hepatica).

Поперечна ободова кишка (colon transversum) перетинає черевну порожнину (cavitas abdominis) справа наліво. вкрита очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально), дуже рухома завдяки довгій брижі поперечної ободової кишки (mesocolon transversum).

Поперечна ободова кишка (colon trans-versum) (найдовша — 50— 120 см) є про­довженням попередньої.

На місці переходу її в низхідну ободову кишку (colon descendens) утворюється лівий згин ободової кишки (flexura coli sinistra), який прилягає до селезінки (splen) і називається селезінковим згином ободової кишки (flexura coli splenica).

Низхідна ободова кишка (colon descendens) розміщена майже вертикально в лівій бічній черевній ділянці, вкрита очеревиною (peritoneum) з трьох сторін (мезоперитонеально).

Низхідна ободова кишка (colon descen-dens) близько 22 см завдовжки, почавшись від лівого згину поперечної ободової киш­ки, спускається донизу і на рівні найви­щої точки клубового гребеня без помітної межі переходить у сигмоподібну ободову кишку.

Сигмоподібна ободова кишка (colon sigmoideum) розміщена в лівій клубовій ямці (fossa iliaca sinistra), покрита очеревиною (peritoneum) з усіх сторін (інтраперитонеально) і має довгу брижу сигмоподібної ободової кишки (mesocolon sigmoideum).

Сигмоподібна ободова кишка (colon sigmoidcum) близько 20 см завдовжки розташована в лівій частині порожнини великого таза, зігнута, продовжується звер­ху донизу і ззовні всередину аж до мису крижової кістки, де вона найчастіше під кутом переходить у пряму кишку.

Проекція ободової кишки на передню стінку живота: висхідна — на праву бічну ділянку, поперечна — на пупкову ділян­ку, низхідна — на ліву бічну ділянку, сиг­моподібна — на нижню частину лівої бічної та на ліву пахвинну ділянку, а в разі значного наповнення — на ліву час­тину пупкової ділянки.

Пряма кишка (rectum) відрізняється від усіх інших відділів товстої кишки  відсутністю специфічних ознак і є кінцевим відділом товстої кишки (intestinum crassum), який розміщений між сигмоподібною ободовою кишкою (colon sigmoideum) та відхідниковим каналом (canalis analis).

Вона утворює такі згини:

1. Верхній – крижовий згин (flexura sacralis), який відповідає увігнутості крижової кістки (os sacrum).

2. Нижній – відхідниково–прямокишковий згин (flexura anorectalis), або промежинний згин (flexura perinealis), що розміщений в ділянці переходу прямої кишки (rectum) у відхідниковий канал (canalis analis) вище місця проходження кишки через тазову діафрагму промежини.

Ці два згини розташовані у стріловій площині.

3. Бічний згин (flexura lateralis), який складається з:

- бічного верхньоправого згину (flexura superodextra lateralis), або бічного верхнього згину (flexura superior lateralis);

- бічного лівопроміжного згину (flexura intermediosinistra lateralis), або бічного проміжного згину (flexura intermedia lateralis);

- бічного нижньоправого згину (flexura inferodextra lateralis), або бічного нижнього згину (flexura inferior lateralis).

Найширша частина прямої кишки (rectum), що розміщена над відхідниковим каналом (canalis analis) називається ампулою прямої кишки (ampulla recti).

Стінка прямої кишки має такі оболонки:

- зовнішня оболонка є адвентиційною оболонкою (tunica adventitia);

- середня оболонка є м’язовою оболонкою (tunica muscularis), яка має:

- зовнішній поздовжній шар гладких м’язових волокон (stratum longitudinale externum fibrarum muscularium glabrarum);

- внутрішній циркулярний (коловий) шар (stratum circulare internum);

- внутрішня оболонка є слизовою оболонкою (tunica mucosa), яка завдяки підслизовій основі утворює поперечні складки прямої кишки (plicae transversae recti) в ампулі прямої кишки (ampulla recti), яких є три:

- верхня складка (plica superior);

- середня складка (plica media);

- нижня складка (plica inferior), вона має складки гвинтоподібного напрямку.

У ділянці відхідникового каналу слизова оболонка збирається в поздовжні склад­ки, які під час розтягування кишки легко розгладжуються, знизу є постійні по­здовжні складки  — відхідникові стовпи (columnae anales). Між цими стовпами, вкритими багатошаровим плоским незро-говілим епітелієм, містяться досить гли­бокі відхідникові пазухи (sinus anales), вистелені одношаровим циліндричним епітелієм. Нижче розташо­вана кільцеподібна ділянка гладкої слизо­вої оболонки - відхідникова перехідна зо­на, яка переходить у шкіру відхідника.

Пряма кишка (rectum) вкрита очеревиною особливо:

- верхня третина вкрита з усіх боків (інтраперитонеально);

Мал. Пряма кишка (rectum) і відхідниковий канал (canalis analis):1 — foliсuli lymphatici; 2 — m. levator ani; 3 - columnac anales; 4 — canalis analis; 5 — anus; 6 — sinus analcs; 7 — cutis;8 — m. sphincter ani externus; 9 - m. sphincter ani internus; 10 - ampulla recti; 11, 15. 16 - plicae transversae recti;12 - tun. mucosa; 13 - tun. inuscularis; 14 - peritoneum.

- середня третина вкрита з трьох боків (мезоперитонеально);

- нижня третина вкрита з одного боку (екстраперитонеально).

Відхідниковий канал (canalis analis) є продовженням прямої кишки та кінцевим відділом травного тракту і закінчується відхідником (anus).

Під шкірою (cutis) відхідникового каналу (canalis analis) розташований зовнішній м’яз–замикач відхідника (m. sphincter ani externus), який утворений поперечно–посмугованими циркулярними м’язовими волокнами (myofibrae transversostriatae), цей м’яз належить до м’язів промежини (perineum) і є довільним м’язом, вольовим.

Глибше – міститься внутрішній м’яз–замикач відхідника (m. sphincter ani internus), який потовщений коловим шаром м’язової оболонки відхідникового каналу (stratum circulare tunicae muscularis canalis analis), побудований з гладких м’язових волокон і є мимовільним (невольовим) м’язом.

Слизова оболонка відхідникового каналу (tunica mucosa canalis analis) утворює 8–10 постійних поздовжніх складок – відхідникових стовпів (columnae anales), між якими знаходяться відхідникові пазухи (sinus anales).

Вони обмежовані знизу відхідниковими заслінками (valvulae anales).

У підслизовому прошарку (tela submucosa) в ділянці нижньої частини відхідникових стовпів (columnae anales) міститься добре розвинуте прямокишкове венозне сплетення (plexus venosus rectalis), і ця ділянка називається гемороїдальною зоною (zona haemorroidalis).

 

Тема 2

.

Будова, топографія і функція печінки, підшлункової залози.

ПЕЧІНКА (hepar)

Печінка є найбільшою травною залозою, що бере участь в обміні речовин.

Топографія. Печінка займає:

- праве підребер’я (hypochondrium dextrum);

- частину надчеревної ділянки (regio epigastrica);

- частково ліве підребер’я (hypochondrium sinistrum).

Верхня межа печінки (hepar). Найвища точка печінки відповідає висоті стояння діафрагми (diaphragma): справа вона вища, ніж зліва, а саме проектується на рівні правого IV міжребрового простору (spatium intercostale) по середньоключичній лінії (linea medioclavicularis). Далі ця межа круто опускається праворуч до X міжребрового простору (spatium intercostale X) на середній пахвовій лінії (linea axillaris media), а ліворуч йде до лівого V міжребрового простору (spatium intercostale sinister V) на пригруднинній лінії (linea parasternalis).

Нижня межа печінки починається в Х міжребровому просторі (spatium intercostale X) по правій середній пахвовій лінії (linea axillaris media dextra) і прямує ліворуч вздовж краю правої ребрової дуги (arcus costalis dexter), перетинаючи справа IX ребровий хрящ (cartilago costalis IX). Далі ця межа йде в надчеревній ділянці (regio epigastrica) на 1,5 см нижче мечоподібного відростка (processus xiphoideus), перетинає зліва VII ребровий хрящ (cartilago costalis VII) і досягає  V лівого міжребрового простору (spatium intercostale sinistrum V) на пригруднинній лінії (linea parasternalis), що відповідає точці перетину проекції верхньої та нижньої меж печінки (hepar).

Отже, тільки невелика ділянка поверхні печінки (facies hepatis) прилягає в надчеревній ділянці (regio epigastrica) безпосередньо до передньої стінки черевної порожнини anterior cavitatis abdominis), де можна промацати нижній край печінки (margo inferior hepatis), якщо не напружені м’язи живота (musculi abdominis).

Печінка (hepar) має:

- діафрагмову поверхню (facies diaphragmatica), або передньо–верхню;

- нутрощеву поверхню (facies visceralis), або нижню.

До нутрощевої поверхні (facies visceralis) прилягають органи, які утворюють на печінці відповідні втиснення:

- ниркове втиснення (impressio renalis);

- надниркове втиснення (impressio suprarenalis);

- шлункове втиснення (impressio gastrica);

- дванадцятипалокишкове втиснення (impressio duodenalis);

- стравохідне втиснення (impressio oesophagealis);

- ободовокишкове втиснення (impressio colica).

На діафрагмовій поверхні (facies diaphragmatica) лівої частки печінки (lobus hepatis sinister) знаходиться серцеве втиснення (impressio cardiaca), що утворилося внаслідок прилягання серця (cor) до діафрагми (diaphragma), а через неї до печінки (hepar).

 

Мал. Печінка (hepar), нутрощева поверхня (fades visceralis):1 — imprcssio esophageal 2 — lobus caudatus; 3 — v. cava inferior (проходить у борозні порожнистої вени); 4 - area nuda; 5 — imprcssio rcnaiis; 6 - lobus dexter; 7 — imprcssio colica; 8 - imprcssio duodenalis; 9 - vesica fcllca (в ямці жовчного міхура); tO — lobus quadratus; // - ductus cysticus; 12 -■ lig. teres hepatis; 13 — ductus choledochus; 14 - ductus hepaticus communis; /5 - v. portac; 16 - a. hc~ patica propria; 11 — imprcssio gastrica; 18 — lobus sinister.

 

Печінка вкрита очеревиною (peritoneum) з усіх сторін (інтраперитонеально) за винятком:

- голого поля (area nuda), яке знаходиться у задній частині діафрагмової поверхні (pars posterior faciei diaphragmaticae);

- ямки жовчного міхура (fossa vesicae biliaris; fossa vesicae felleae), розміщеної на нутрощевій поверхні печінки (facies visceralis hepatis);

- воріт печінки (porta hepatis).

Серпоподібна зв’язка (lig. falciforme) – це дуплікатура очеревини (peritoneum), що переходить у стріловій площині (planum sagittale) з діафрагми (diaphragma) на печінку (hepar) і розділяє діафрагмову поверхню печінки (facies diaphragmatica hepatis) на:

- більшу праву частку печінки (lobus hepatis dexter);

- меншу ліву частку печінки (lobus hepatis sinister).

Дозаду листки серпоподібної зв’язки (lig. falciforme) розходяться і продовжуються у вінцеву зв’язку (lig. coronarium), яка розташована в лобовій площині (planum frontale), обмежовуючи голе поле, і продовжується вниз до нирки, утворюючи печінково–ниркову зв’язку (lig. hepatorenale).

Вінцева зв’язка (lig. coronarium) по краях (справа і зліва) потовщується, формуючи:

- праву трикутну зв’язку (lig. triangulare dextrum);

- ліву трикутну зв’язку (lig. triangulare sinistrum).

На нутрощевій поверхні печінки є такі утвори:

- права стрілова борозна (sulcus sagittalis dexter);

- ліва стрілова борозна (sulcus sagittalis sinister), які з’єднуються посередині поперечною борозною (sulcus transversus), що називається воротами печінки (porta hepatis).

Ліва стрілова борозна (sulcus sagittalis sinister) спереду представлена щілиною круглої зв’язки (fissura ligamenti teretis), де проходить пупкова вена (vena umbilicalis) у плода (fetus).

У дорослого пупкова вена (vena umbilicalis) заростає і утворює круглу зв’язку печінки (lig. teres hepatis).

Задня частина лівої стрілової борозни (pars posterior sulci sagittalis sinistri) утворена щілиною венозної зв’язки (fissura ligamenti venosi), де міститься заросла венозна протока (Аранція) – венозна зв’язка (lig. venosum).

Права стрілова борозна (sulcus sagittalis dexter):

- спереду утворена ямкою жовчного міхура (fossa vesicae felleae (biliaris), де розташований жовчний міхур (vesica biliaris);

- ззаду утворена борозною порожнистої вени (sulcus venae cavae), де проходить нижня порожниста вена (v. cava inferior).

У ворота печінки (porta hepatis) входять:

- ворітна печінкова вена (vena portae hepatis);

- власна печінкова артерія (a. hepatica propria) і нерви (nervi).

Із воріт печінки (porta hepatis) виходять:

- загальна печінкова протока (ductus hepaticus communis);

- лімфатичні судини (vasa lymphatica).

Стрілові та поперечна борозни (sulci sagittales et transversalis) відмежовують у правій частці печінки (lobus hepatis dexter):

- квадратну частку (lobus quadratus), яка розташована попереду (вентрально);

- хвостату частку (lobus caudatus), яка розташована позаду (дорсально).

Отже, у печінки виділяють традиційні праву, ліву, хвостату і квадратну частки. Вони виділені за зовнішніми ознаками, а не за функціональною сутністю, і описувались по-різному в різних країнах.

За новою анатомічною номенклатурою поділ печінки ґрунтується на розгалуженні ворітної печінкової вени (vena portae hepatis), печінкових артерій (aa. hepaticae) і печінкових проток (ductus hepatici).

Ці частки печінки розвиваються окремо і хірургічно їх можна розділити.

Виділяють таку сегментацію печінки (segmentatio hepatis): частки (lobi), частини (partes), відділи (divisiones) та сегменти (segmenta), а саме:

- ліву частину печінки (pars hepatis sinistra), що має:

- лівий бічний відділ (divisio lateralis sinistra), який поділяється на:

- лівий бічний задній сегмент; сегмент II (segmentum posterius laterale sinistrum; Segmentum II);

- лівий бічний передній сегмент; сегмент III (segmentum anterius laterale sinistrum; Segmentum III);

- лівий присередній відділ (divisio medialis sinistra) поділяється на:

- лівий присередній сегмент; сегмент IV (segmentum mediale sinistrum; Segmentum IV);

- задня частина печінки; хвостата частка (pars posterior hepatis; Lobus caudatus) поділяється на:

- задній сегмент; хвостата частка; сегмент I (segmentum posterius; Lobus caudatus; Segmentum I).

- праву частину печінки (pars hepatis dextra), що має:

- правий присередній відділ (divisio medialis dextra), який поділяється на:

- правий присередній передній сегмент; сегмент V (segmentum anterius mediale dextrum; Segmentum V);

- правий присередній задній сегмент; сегмент VIII (segmentum posterius mediale dextrum; Segmentum VIII);

- правий бічний відділ (divisio lateralis dextra), що поділяється на:

- правий бічний передній сегмент; сегмент VI (segmentum anterius laterale dextrum; Segmentum VI);

- правий бічний задній сегмент; сегмент VII (segmentum posterius laterale dextrum; Segmentum VII).

Печінка (hepar) вкрита волокнистою (фіброзною) оболонкою (capsula fibrosa) – Гліссоновою капсулою_.

Прошарки сполучної тканини розділяють паренхіму печінки (parenchima hepatis) на класичні часточки (lobuli).

Всередині прошарків між часточками печінки (lobuli hepatis) проходять:

- гілки ворітної печінкової вени (rami venae portae hepatis) – міжчасточкові вени (aa.interlobulares);

- гілки печінкової артерії (rami arteriae hepaticae) – міжчасточкові артерії (aa. interlobulares);

- гілки жовчної протоки (rami ductus biliferі) – міждолькові протоки (ductuli interlobulares), які формують печінкову тріаду, до якої долучаються сплетення лімфатичних судин, що формуються з лімфатичних капілярів інтерлобулярної сполучної тканини. Від печінки відтікає близько половини усієї лімфи тіла.

На відміну від усіх інших органів, печінка (hepar) отримує:

- артеріальну кров із власної печінкової артерії (a. hepatica propria);

- венозну кров з ворітної печінкової вени (vena portae hepatis).

У печінковій часточці (lobulus hepatis) кров проходить через синусоїдні судини (vasa sinusoidea) до центру часточки і є мішаною.

Увійшовши у ворота печінки (porta hepatis), ворітна печінкова вена (vena portae hepatis) та власна печінкова артерія (a. hepatica propria) розгалужуються на часткові, сегментарні, міжчасточкові та навколочасточкові вени й артерії (arteriae et venae lobales, segmentales, interlobulares, perilobulares), які йдуть разом з жовчовивідними міжчасточковими проточками (ductus biliferi interlobulares). Останні приймають на себе жовчні проточки (ductuli biliferi), що розташовуються між рядами гепатоцитів.

Від навколоміжчасточкових артерій і вен всередину часточок відходять вхідні артеріоли і венули, які на периферії часточок зливаються, утворюючи синусоїдні капіляри діаметром до 30 мкм, що проходять між печінковими пластинками, по яких тече мішана кров до центральних вен (vv.centrales).

Вийшовши із часточки, центральні вени впадають у збірні або підчасточкові вени, від яких починається система печінкових вен.

Останні збираються в 3–4 печінкові вени (vv. hepaticae) і впадають у нижню порожнисту вену (vena cava inferior) біля місця її прилягання до печінки.

Сукупність синусоїдних капілярів між двома системами вен: ворітної печінкової вени (vena portae hepatis) і печінкових вен (venae hepaticae) – що є притоками нижньої порожнистої вени (vena cava inferior), називається дивовижною (чудовою) венозною сіткою печінки (rete mirabile venosum hepatis).

Вона так називається тому, що кров, яка притікає в нижню порожнисту вену (vena cava inferior) по печінковиx венаx (vv. hepatis), проходить на свому шляху через дві капілярні сітки (retia capillaria) – капілярні судини (vasa capillaria):

- одна з них розташована в стінці травної трубки, де беруть початок притоки ворітної печінкової вени (vena portae hepatis);

- друга розміщена в паренхімi печінки (parenchyma hepatis), яка

представлена синусоїдними капілярами часточок печінки (vasa capillaria lobulorum hepatis).

Топографічна анатомія. Печінка межує з багатьма органами: біль­ша частина її діафрагмальної поверхні прилягає до діафрагми, менша — до перед­ньої стінки живота. Вісцеральної поверхні печінки торкаються: праворуч — права нирка з наднирковою залозою, дванадця­типала кишка і правий згин ободової киш­ки, ліворуч - стравохід і дно шлунка.

 

 

Лімфатичних капілярів усередині часточок печінки немає, вони зосереджені в навколосудинній волокнистій капсулі як усередині, так і на поверхні органа (мал. 156, 157). Відвідні лімфатичні судини йдуть до печінкових, черевних, правих шлункових, діафрагмальних і задніх се­редостінних лімфатичних вузлів.

Іннервація: гілки печінкового спле­тення (блукаючі та діафрагмальні нерви, симпатичний стовбур).

Жовчний міхур (vesica biliaris; vesica fellea)

Жовчний міхур є резервуаром для зберігання жовчі і має:

- дно жовчного міхура (fundus vesicae biliaris; fundus vesicae felleae);

- тіло жовчного міхура (corpus vesicae biliaris; corpus vesicae felleae);

- лійку жовчного міхура (infundibulum vesicae biliaris; infundibulum vesicae felleae);

- шийку жовчного міхура (collum vesicae biliaris; collum vesicae felleae), яка переходить в міхурову протоку (ductus cysticus), що має спіральну складку (plica spiralis).

Жовчний міхур (vesica biliaris; vesica fellea) розміщений в ямці жовчного міхура і вкритий очеревиною переважно з трьох боків (мезоперитонеально).

Дно жовчного міхура (fundus vesicae biliaris) трохи виступає з–під нижнього (переднього) краю печінки (margo inferior hepatis) біля місця з’єднання між собою VIII і IX ребрових хрящів (cartilagines costales VIII et IX), у цьому місці його інколи можна промацати.

Жовчовивідні протоки

Жовч (bilis; chole)

Жовч (bilis; chole) є емульгатором жирів, виробляється печінковими клітинами, звідки поступає у жовчні (капіляри) проточки (ductuli biliferi). Останні, прямуючи до периферії, переходять у жовчовивідні міжчасточкові проточки (ductuli biliferi interlobulares).

Ці проточки поступово зливаються між собою і утворюють:

- праву печінкову протоку (ductus hepaticus dexter);

- ліву печінкову протоку (ductus hepaticus sinister) – від правої і лівої часток печінки (lobi hepatis dexter et sinister), які у воротах печінки (porta hepatis) зливаються і утворюють загальну печінкову протоку (ductus hepaticus communis).

Загальна печінкова протока (ductus hepaticus communis), проходячи у товщі

печінково–дванадцятипалокишкової зв’язки (lig. hepatoduodenale), зливається з міхуровою протокою (ductus cysticus) і утворює спільну жовчну протоку (ductus choledochus).

Спільна жовчна протока (ductus choledochus) зливається із протокою підшлункової залози (ductus pancreaticus) і утворює печінково–підшлункову ампулу (ampulla hepatopancreatica), яка відкривається на великому сосочку дванадцятипалої кишки (papilla duodeni major).

У товщі печінково–підшлункової ампули (ampulla hepatopancreatica) розміщений м’яз–замикач ампули (m. sphincter ampullae), який регулює поступлення жовчі та підшлункового соку в дванадцятипалу кишку (duodenum).

Аналогічні м’язи–замикачі (mm. sphincteres) є у дистальних відділах спільної жовчної протоки (ductus choledochus) і протоці підшлункової залози.

ПІДШЛУНКОВА ЗАЛОЗА (pancreas)

Підшлункова залоза в еволюції хребетних розвивається порівняно пізно. У нижчих форм (риби, амфібії) — це лише невеликий зачаток. У дорослої людини залоза має форму довгастого тіла 16 — 20 см завдовжки, 4 см завширшки і 2 — 3 см завтовшки. Масаїї — 70 —80 г.

Це друга за величиною залоза травної системи. За функцією це змішана залоза: має екзокринну і ендокринну частини, тобто є залозою зовнішньої та внутрішньої секреції.

Топографія:

- розташована в надчеревній ділянці (regio epigastrica), частково у лівому підребер’ї (hypochondrium sinistrum) на рівні І–II поперекових хребців (vertebrae lumbales [І–II]) і має видовжену трикутну форму;

- головка підшлункової залози (caput pancreatis) оточена дванадцятипалою кишкою (duodenum);

- до передньонижньої поверхні тіла підшлункової залози (facies anteroinferior corporis pancreatis) дещо справа прилягає права нирка (ren dexter) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis);

- до передньоверхньої поверхні тіла підшлункової залози (facies

anterosuperior corporis pancreatis) прилягає шлунок (gaster);

- до задньої поверхні тіла підшлункової залози (facies posterior corporis pancreatis) прилягає нижня порожниста вена (v. cava inferior), черевна частина аорти (pars abdominalis aortae) і нервове черевне сплетення (plexus coeliacus) автономної частини периферійної нервової системи (pars autonomica systematis nervosi peripherici).

- хвіст підшлункової залози (cauda pancreatis) торкається селезінкових воріт (hilum splenicum).

Підшлункова залоза (pancreas) вкрита очеревиною (peritoneum) тільки спереду (екстраперитонеально).

Екзокринна частина підшлункової залози, яка виробляє підшлунковий сік, є складною альвеолярно–трубчастою залозою, поділеною на часточки перегородками, що відходять від капсули.

Підшлункова залоза відіграє велику роль у травленні й загальному обміні ре­човин. Як залоза зовнішньої секреції вона виділяє в просвіт дванадцятипалої кишки панкреатичний сік, який містить дуже важливі ферменти: трипсин, амілазу, ліпазу, мальтазу, що розщеплюють білки (до амінокислот), жири та вуглеводи.

Крім секреторних залозистих елементів підшлункова залоза має клітинні скупчення {панкреатичні острівці) внутрішньо-секреторного типу.

Підшлунковий сік, у складі якого є фермент соматостатин, потрапляє у низхідну частину дванадцятипалої кишки (pars descendens duodeni) через протоку підшлункової залози (ductus pancreaticus).

Підшлункова залоза (pancreas) може мати ще й додаткову протоку підшлункової залози (ductus pancreaticus accessorius), яка відкривається на малому сосочку дванадцятипалої кишки (papilla duodeni minor).

Крім м’яза–замикача ампули (m. sphincter ampullae), протока підшлункової залози (ductus pancreaticus) має і свій власний м’яз–замикач протоки підшлункової залози (m. sphincter ductus pancreatici).

Мал. Дванадцятипала кишка (duodenum) і підшлункова залоза (pancreas): І - corpus pancrcatis; 2 — ductus pancrcatlcus; 3 — cauda pancrcatis; 4 - flcxura duodenojejunal; 5-а. Mesenteries superior; в — v. mesenteric superior; 7 — pars ascendens duodcnl; 8 - pars horizontal Is (inferior) duodeni; 9 - plicae circularcs; 10 - papilla duodeni major; 11 - plica longitudlnalis duodeni; 12 — caput pancrcatis; 13 — ductus pancrcaticus accessortus; 14 — flcxura duodeni superior; 15 — pars superior duodeni; 16 — pylorus.

 

Ендокринна частина підшлункової залози утворена підшлунковими острівцями (insulae pancreaticae) – острівцями Лангерганса, що розміщені переважно у хвості підшлункової залози (cauda pancreatis) і виробляють гормони, що поступають безпосередньо у кров і регулюють вуглеводний обмін в організмі:

- інсулін;

- глюкагон.

Топографічна анатомія. Передня поверхня підшлункової залози, вкрита задньою пристінковою очеревиною, межує із задньою стінкою шлунка; задня поверхня прилягає до ворітної та нижньої порожнистої вен, грудної протоки, черевної частини аорти, черевного сплетення, лівої ниркової артерії, лівих нирки та надниркової залози. Уздовж верхнього краю залози проходять, дещо занурившись у її паренхіму, селезінкові судини. У проміжку, утвореному зверху головкою підшлункової залози і знизу горизонтальною частиною два­надцятипалої кишки, проходять верхні бри-жові артерія та вена.

Кровопостачання: гілки селезінкової артерії (тіло, хвіст), верхні й нижні підшлунково-дванадцятипалі артерії (головка). Венозний відтік здійснюється однойменними венами.

Лімфа відтікає в печінкові, підшлунково-селезінкові, черевні та інші лімфатичні вузли. Лімфатігчні капіляри і судини затягають тільки в проміжній сполучній тканині, а всередині острівців їх немає.

Іннервація: гілки черевного, печінкового та верхнього брижового сплетень.

Тема 3.

Дихальна система виконує найважливішу функцію — постачання організму киснем і виведення вуглекислого газу.

Дихальна система (systema respiratorium) поділяється на:

1) верхні дихальні шляхи:

- носову порожнину (cavitas nasi);

- глотку (pharynx);

2) нижні дихальні шляхи:

- гортань (larynx);

- трахею (trachea);

- бронхи (bronchi);

- легені (pulmones).

Порожнина носа (cauitas nasi) з її приносовнми пазухами (sinus parana­sals) (верхньощелепна, клиноподібна, ло­бова, решітчасті комірки) є місцем, де вдихуване повітря, перш ніж проникнути в легені, зігрівається, зволожується і очищаєть­ся від пилу.

Кісткова носова порожнина (cavitas nasalis ossea) займає цен­тральне положення між основою черепа зверху, порожниною рота знизу, очними ямками та верхньощелепними пазухами з боків і є кістковою основою початкового відділу дихальної системи та органа нюху. Кісткова носова порожнина ділиться кістко­вою перегородкою носа на дві, найчастіше нерівні, частішії. Кісткова перегородка носа (septum nasi osseum) утворена нижньою частиною перпендикулярної пластинки ре­шітчастої кістки, лемешем, носовими гребе­нями верхньої щелепи і піднебінної кістки.

У кожній половині кісткової носової по­рожнини розрізняють шість стінок: верхню, нижню, задню, передню, присередню й бічну.

Верхня стінка утворена носовою час­тиною лобової кістки, дірчастою пластин­кою решітчастої кістки та вузьким переднім кантом передньої поверхні тіла кли­ноподібної кістки.

Нижню стінку становить кісткове піднебіння.

Задня стінка є лише на протязі верх­ньої третини. її утворює передня поверх­ня тіла клиноподібної кістки, а в двох нижніх третинах містяться хоани, які з'єднують порожнину носа з порожниною глотки. Передня стінка обох половин по­рожнини носа обмежена зверху носовими кістками, нижче від яких розташований широкий грушоподібний отвір (apertura piriformis).

Присередньою стінкою для обох поло­вин порожнини носа є кісткова перегород­ка носа.

 

Мал.   Кісткова  перегородка (septum nasi osseum):I   — os sphenoidale; 2  -  mandibula;  3  —  maxilla; 4  -vomer;   5 — lam. perpendicularis ossis ethmoidals;  6 — os nasale; 7 — crista Ralli; 8 — os frontale.

 

Бічна стінка порожнини носа утворена носовою поверхнею тіла і лобовим відрост­ком верхньої щелепи, сльозовою кісткою, решітчастою кісткою, носовою поверхнею перпендикулярної пластинки піднебінної кістки і присередньої пластинки крило­подібного відростка клиноподібної кістки. На бічній стінці є три носові раковини, що вільно звисають у порожнину носа. Над задньою частиною верхньої носової рако­вини розташований клинорешітчастий за­куток (recessus sphenoethmoidal), в який відкривається клиноподібна пазуха.

Між носовими раковинами містяться три   носових   ходи.

 

Мал. Бічна стінка кісткової носової порож­нини, носові раковини (conchae nasales):І — concha nasalis media; 2 — concha nasalis superior; 3 — sinus sphenoidalis; 4 — processus pterygoidcus (lam. medialis); 5 - os palatinum (lam. perpendicularis); 6,  --palatum osseum; 7 - canalis incisivus; 9 - meatus nasi inferior; 10 — concha nasaiis inferior; 11 — meatus nasi medius; 12 - meatus nasi superior; I3 - sinus frontalis.

 

 

Верхній носовий хід (meatus nasi superior) обмежений верхньою і середньою носовою раковиною; в нього відкривають­ся пазухи клиноподібної кістки і задні комірки решітчастого лабіринту.

Середній носовий хід (meatus nasi medius) обмежений середньою і нижньою носовими раковинами. Він довший і шир­ший, ніж верхній носовий хід, з'єднується з пазухами лобової кістки та верхньої щелепи, а також з передніми й середніми комірками решітчастого лабіринту.

Верхньощелепна пазуха (sinus maxillaris) здається набагато вужчою внас­лідок прилягання сусідніх кісток: знизу -верхньощелепного та решітчастого від­ростків нижньої носової раковини і гач­куватого відростка решітчастої кістки, зза­ду  —  перпендикулярної пластинки під- небінної кістки. Гачкуватий відросток, що спускається зверху, ділить отвір верхньо­щелепної пазухи на два відділи — пе-редньонижній і задньоверхній. Задньо-верхній відділ, розташований між великим решітчастим пухирцем (bulla ethmoidalis) і гачкуватим відростком, формує контури вихідного отвору верхньощелепної пазу­хи — півмісяцевого розтвору (hiatus semilunaris). Верхня, ширша частина цьо­го розтвору містить решітчасту лійку (infundibulum ethmoidalc), через отвір якої лобова пазуха сполучається з середнім но­совим ходом. Розташований ззаду і трохи вище середньої носової раковини клино-піднебінний отвір (foramen sphenopalatinum) зв'язує крилопіднебінну ямку з середнім і верхнім носовими ходами.

Нижній носовий хід (meatus nasi infe­rior) розташований під нижньою носовою раковиною; у нього впадає нососльозовий канал (canalis nasolacrimalis), що почи­нається в очній ямці.

Простір між кістковою носовою перего­родкою і носовими раковинами у вигляді вузької щілини називається спільним носо­вим ходом (meatus nasi communis). Він пе­реходить за раковинами в дуже короткий носоглотковий хід (meatus nasopharyngeus), який відкривається в глотку.

Слід додати, що нижня стінка по­рожнини носа видовжена за рахунок м'я­кого піднебіння, а кісткова частина допов­нена спереду хрящовою {pars cartilagi-пеа). Передня стінка порожнини носа об­межена носом.

Ніс (nasus) має форму тригранної піра­міди. Задньої грані немає: задній край бічних граней безпосередньо переходить у поверхню лиця. Ніс має корінь (radix nasi) і спинку носа (dorsum nasi), а знизу і спереду закінчується верхівкою (apex nasi), або кінчиком носа. Два обмежені крилами носа (alac nasi) отвори — ніздрі (nares) ведуть у порожнину носа.

Основу носа утворюють носові кістки та лобові відростки верхньощелепних кісток, а також тісно зв'язані з ними гіалінові хрящі (залишки хрящо­вої носової капсули).

Хрящі носа — це великий криловий хрящ з присередньою ніжкою, малі кри­лові, додаткові носові хрящі, хрящ носо­вої перегородки, лемешево-носовий хрящ. Шкіра носа ніжна, звичайно не має воло­сяного покриву, в ділянці верхівки та крил щільно зрощена з розташованими під нею тканинами і містить велику кількість саль­них залоз. Форма носа у людини досить варіабельна, що визначається також спад­ковістю.

Передній відділ порожнини носа, вкри­тий продовженням шкіри носа, називається присінкам порожнини носа (vestibulum nasi). Від решти

порожнини носа присінок відділений невеликим виступом — поро­гом носа (limen nasi), утвореним випинан­ням верхнього краю бічної ніжки велико­го хряща крила носа.

На бічній стінці порожнини носа роз­ташовані раковини носа: найвища рако­вина носа (concha nasi supreme), верхня (concha nasi superior), середня (concha nasi media) і нижня (concha nasi inferior), а та­кож проміжки між раковинами - верхній, середнії! і нижній носові ходи.

Верхній носовий хід (meatus nasi supe­rior) розташований між верхньою і середньою носовими раковинами. В нього від­кривається клиноподібна пазуха (sinus sphenoidalis) і задні решітчасті комірки (ccllulae cthmoidales posteriores).

Середній носовий хід (meatus nasi me­dius) міститься між середньою і нижньою носовими раковинами. Він сполучається З лобовою пазухою (sinus frontalis) і верх­ньощелепною (гайморовою) (sinus maxi-llaris), а також з передніми і середніми решітчастими комірками.

Нижній носовий хід (meatus nasi infe­rior) обмежений нижньою носовою рако­виною зверху і піднебінням знизу. Тут закінчується нососльозова протока (ductus nasolacrimalis), через яку сльозовий мішок сполучається з порожниною носа. Ззаду порожнина носа через хоани (сіюапае) з'єднується з носовою частиною глотки.

Слизова оболонка порожнини носа вкрита війчастим епітелієм, ніжна, звичай­но помірно волога (містить слизові зало­зи), щільно зрощена з прилеглими струк­турами, вона безпосередньо переходить у слизову оболонку носової частини глотки, приносовнх пазух і слухової (євстахієвої) труби. У слизовій оболонці уздовж країв нижньої та середньої носових раковин розташовані печеристі венозні сплетення раковин (plexus cavernosi concharum). Вони сприяють зігріванню вднхуваного повітря під час його проходження через порожнину носа. Крім того, у слизовій оболонці переднього відділу перегородки носа поверхнево міститься велика кіль­кість дрібних артерій і вен, які часто є дже­релом носових кровотеч.

Слизову оболонку порожнини носа поді­ляють на нюхову ділянку (слизова оболон­ка верхньої раковини і верхня частина пе­регородки носа), що містить нюхові рецеп­тори, і дихальну (решта слизової оболонки).

Найважливішою функцією порож­нини носа і лриносових пазух є дихальна. Ця функція, в свою чергу, зумовлює дос­татнє кровопостачання слизової оболонки. Якщо в порожнині носа не проходить струмінь повітря (під час дихання ротом), то в слизовій оболонці носа виникає недо­статність кровопостачання. Це сприяє про­никненню в оболонку інфекції, яка легко поширюється в приносові пазухи, носову ча­стину глотки, слухову трубу і середнє вухо (барабанна порожнина). Тому слід якомо­га раніше привчати дітей дихати через ніс.

Кровопостачання носа і стінок носової порожнини здійснює верхньощелеп­на (клинопіднебінна гілка) і очна (решіт­часті гілки) артерії. Відтік венозної крові -у лицеву вену і крилоподібне сплетення.

Лімфатичне русло в слизовій оболонці носової порожнини досить вели­ке. Лімфа відтікає в піднижньощелепні та заглоткові лімфатичні вузли.

Іннервація: чутливі гілки очного і верхньощелепного нервів, післявузлові па­расимпатичні волокна крилопіднебінного вузла, симпатичні нерви внутрішнього сон­ного сплетення.

 

Гортань (larynx)

Гортань розміщена в передній шийній ділянці (regio cervicalis anterior) на рівні IV–VI (VII) шийних хребців (vertebrae cervicales [IV–VI (VII)]).

Спереду її вкривають м’язи шиї (musculi colli), які лежать нижче під’язикової кістки (os hyoideum).

З боків від гортані (larynx) проходять судинно–нервові пучки шиї і розміщені частки щитоподібної залози (glandula thyroidea).

Ззаду до гортані (larynx) прилягає гортанна частина глотки (pars laryngea pharyngis), що переходить у стравохід (oesophagus).

Скелет гортані складається з парних і непарних хрящів.

Стінка гортані складається з слизо вої оболонки з підслизовим прошарком м'язової та адвентиціальної оболонок Твердий каркас гортані утворюють хрящі, похідні III —V глоткових дуг. До них на­лежать непарні перснеподібний і щитопо­дібний хрящі, надгортанник і парні - чер­пакуваті, ріжкуваті та клиноподібні хрящі

До непарних хрящів гортані належать:

- щитоподібний хрящ (cartilago thyroidea), що складається з правої та лівої пластинок (laminae dextra/sinistra), які мають верхні роги (cornua superiora) і нижні роги (cornua inferiora); пластинки сходяться під кутом, утворюючи гортанний виступ (prominentia laryngea) – Адамове яблуко; має верхню і нижню щитоподібні вирізки (incisuraе trhyroideae superior et inferior) та косу лінію (linea obliqua);

- перснеподібний хрящ (cartilago cricoidea), що має спереду дугу перснеподібного хряща (arcus cartilaginis cricoideae), ззаду – пластинку перснеподібного хряща (lamina cartilaginis cricoideae);

- надгортанний хрящ (cartilago epiglottica), що є складовою надгортанника (epiglottis), має надгортанне стебло (petiolus epiglottidis) і надгортанний горбок (tuberculum epiglotticum).

До парних хрящів гортані належать:

- черпакуваті хрящі (cartilagines arytenoideae), які мають основу черпакуватого хряща (basis cartilaginis arytenoideae), верхівку черпакуватого хряща (apex cartilaginis arytenoideae), м’язовий відросток (processus muscularis), передньобічну поверхню (facies anterolateralis), на якій розміщений голосовий відросток (processus vocalis), присередню поверхню (facies medialis) та задню поверхню (facies posterior). Ці хрящі лежать на пластинці перснеподібного хряща (cartilago cricoidea);

- ріжкуваті хрящі (cartilagines corniculatae), які лежать у товщі черпакувато–надгортанної складки (plica aryepiglottica) на верхівці черпакуватих хрящів (apex cartilaginum arytenoidearum);

- клиноподібні хрящі (cartilagines cuneiformes), які лежать у товщі черпакувато–надгортанної складки (plica arytenoёpiglottica) спереду від ріжкуватих хрящів (cartilagines corniculatae).

Між хрящами гортані розрізняють такі суглоби:

- персне–щитоподібний суглоб (articulatio cricothyroidea) – між нижніми рогами щитоподібного хряща (cornua inferiora cartilaginis thyroideae) і дугою перснеподібного хряща (arcus cartilaginis cricoideae); у цьому суглобі відбуваються рухи навколо лобової осі;

- персне–черпакуватий суглоб (articulatio cricoarytenoidea) – між основою черпакуватих хрящів (basis cartilaginum arytenoidearum) і пластинкою перснеподібного хряща (lamina cartilaginis cricoideae). У цьому суглобі

відбуваються рухи навколо вертикальної осі (обертання) та ковзні рухи черпакуватих хрящів (cartilagines arytenoideae) назустріч один одному.

 

 

До зв’язок гортані належать:

- щито–під’язикова перетинка (membrana thyrohyoidea), яка підвішує гортань (larynx) до під’язикової кістки (os hyoideum);

- серединна персне–щитоподібна зв’язка (lig. cricothyroideum medianum);

- щито–надгортанна зв’язка (lig. thyroеpiglotticum);

- під’язиково–надгортанна зв’язка (lig. hyoepiglotticum);

- голосові зв’язки (ligamenta vocalia), які натягнуті між внутрішньою поверхнею кута щитоподібного хряща (cartilago thyroidea) і голосовими відростками черпакуватих хрящів (processus vocales cartilaginum arytenoidearum;

- зв’язки присінка (ligg. vestibularia), що розташовані над голосовими зв’язками (ligamenta vocalia).

До волокнисто–еластичної перетинки гортані (membrana fibroёlastica laryngis) належать:

- еластичний конус (conus elasticus), розташований під слизовою підголосникової порожнини (cavitas infraglottica). Верхній вільний край цього конуса потовщений, натягнутий між щитоподібним хрящем (cartilago thyroidea) спереду та голосовими відростками черпакуватих хрящів (processus vocales cartilaginum arytenoidearum) ззаду; утворює на кожній стороні гортані голосову зв’язку (lig. vocale);

- чотирикутна перетинка (membrana quadrangularis), яка розташована над еластичним конусом (conus elasticus) і на нижньому краї містить присінкову зв’язку (lig. vestibulare).

Волокнисто–еластичні перетинки гортані (membranae fibroёlasticae laryngis) разом з хрящами гортані (cartilagines laryngis) утворюють скелет гортані.

М’язи гортані (musculi laryngis) поділяються на м’язи, що звужують голосову щілину (rima glottidis), розширюють її, і м’язи, що змінюють напруження голосових зв’язок (ligamenta vocalia).

До м’язів–звужувачів голосової щілини (rima glottidis) належать:

- бічний персне–черпакуватий м’яз (m. cricoarytenoideus lateralis);

- щито–черпакуватий м’яз (m. thyroarytenoideus);

- поперечний черпакуватий м’яз (m. arytenoideus transversus);

- косі черпакуваті м’язи (mm. arytenoidei obliqui).

До м’язів–розширювачів голосової щілини (rima glottidis) належать:

- щито–надгортанна частина (pars thyroёpiglottica) щито–черпакуватого м’яза (m. thyroarytenoideus). Його функція: піднімає надгортанник та розширює вхід в гортань і присінок гортані;

- задній персне–черпакуватий м’яз (m. cricoarytenoideus posterior).

До м’язів, що змінюють напруження голосових зв’язок, належать:

- персне–щитоподібний м’яз (m. cricothyroideus), що натягує голосову зв’язку (lig. vocale);

- голосовий м’яз (m. vocalis), розміщений у товщі голосової складки (plica vocalis). Він розслабляє голосову зв’язку (lig. vocale).

Порожнина гортані (cavitas laryngis) має:

- вхід до гортані (aditus laryngis);

- присінок гортані (vestibulum laryngis);

- шлуночок гортані (ventriculus laryngis);

- голосник (glottis);

- підголосникову порожнину (cavitas infraglottica).

 

Голосник має голосову складку (plica vocalis) і голосову щілину (rima glottidis; rima vocalis).

Вхід до гортані (aditus laryngis) обмежований:

- спереду надгортанним хрящем (cartilago epiglottica);

- ззаду – черпакуватими хрящами (cartilagines arytenoideae);

- з боків – черпакувато–надгортанними складками (plicaе aryepiglotticaе), в яких помітні:

- клиноподібний горбок (tuberculum cuneiforme);

- ріжкоподібний горбок (tuberculum corniculatum) – місця розташування однойменних парних хрящів гортані (cartilagines laryngis).

Голосова щілина (rima glottidis; rima vocalis) – найвужче місце порожнини гортані (cavitas laryngis); вона розташована між правою та лівою голосовими зв’язками (ligg. vocalia dextrum et sinistrum) і голосовими відростками черпакуватих хрящів (processus vocales cartilaginum arytenoidearum). Вона має:

- міжперетинкову частину (pars intermembranacea) ;

- міжхрящову частину (pars intercartilaginea);

- міжчерпакувату складку (plica interarytenoidea).

Між голосовою та присінковою зв’язками (ligg. vocale et vestibulare) на кожній половині гортані розташована щілина, яка називається шлуночком гортані (ventriculus laryngis).

Підголосникова порожнина (cavitas infraglottica) – це нижня розширена частина гортані (laryngis), яка переходить у трахею (trachea).

Трахея (trachea)

Трахея – це трубка, яка складається з 16-20 трахейних хрящів (cartilagines tracheales), які є хрящовими півкільцями, з’єднаних між собою кільцевими

зв’язками; трахейними зв’язками (ligg. anularia; ligg. trachealia).

Останні побудовані з сполучної тканини і гладких м’язових пучків (myofibrae glabrae). Ззаду півкільця з’єднуються між собою перетинчастою стінкою (paries membranaceus) трахеї.

Трахея (дихальне горло) простягається від рівня нижнього краю VI шийного хребця до рівня верхнього краю V хребця, де вона розгалужується на два головних бронхи (bronchi principales).

Це місце носить назву роздвоєння трахеї (bifurcatio tracheae).

Трахея (trachea) має:

- шийну частину (pars cervicalis; pars colli);

- грудну частину (pars thoracica).

Шийна частина трахеї (pars cervicalis tracheae) спереду вкрита м’язами, які лежать нижче під’язикової кістки (os hyoideum), а також перешийком щитоподібної залози (isthmus glandulae thyroideae), що відповідає рівню другого–третього півкільця трахеї

Позаду трахеї (trachea) проходить стравохід (oesophagus).

Грудна частина трахеї (pars thoracica tracheae) розміщена у верхньому середостінні (mediastinum superius).

 

Бронхи (bronchi)

Бронхи (bronchi) є кінцевим відділом повітроносних шляхів і належать до бронхового дерева (arbor bronchialis).

Бронхове дерево (arbor bronchialis) починається з головних бронхів (bronchi principales) і закінчується кінцевими бронхіолами (bronchioli terminales).

Функція бронхового дерева (arbor bronchialis) – проведення повітря.

Головні бронхи (bronchi principales) відходять від трахеї (trachea) на рівні верхнього краю V грудного хребця (vertebra thoracica) і прямують до воріт відповідної легені (hilum pulmonis).

Вони поділяються на правий головний бронх (bronchus principalis dexter) і лівий головний бронх (bronchus principalis sinister), мають подібну до трахеї (trachea) будову.

Правий головний бронх ширший від лівого і за напрямком є майже продовженням трахеї (trachea). Він складається з 6–8 хрящових півкілець.

Лівий головний бронх довший і вужчий, відходить від трахеї (trachea) під меншим кутом, ніж правий. Він складається з 9-12 хрящових півкілець.

Головні бронхи (bronchi principales) є бронхами першого порядку, від них починається бронхове дерево (arbor bronchialis).

Сторонні тіла (corpora aliena), особливо у дітей, частіше потрапляють у правий головний бронх (bronchus principalis dexter).

Легені (pulmones)

Легені (pulmones) – це парні паренхіматозні органи (права легеня – pulmo dexter і ліва легеня – pulmo sinister), які займають більшу частину грудної порожнини (cavitas thoracis).

Кожна легеня (pulmo) має:

- верхівку легені (apex pulmonis);

- основу легені (basis pulmonis);

- реброву поверхню (facies costalis);

- діафрагмову поверхню (facies diaphragmatica);

- присередню поверхню (facies medialis), на якій розрізняють:

- хребтову частину (pars vertebralis) – задню частину;

- середостінну поверхню (facies mediastinalis) – передню частину, на якій знаходиться серцеве втиснення (impressio cardiaca) та містить ворота легень (hilus pulmonis);

- міжчасткову поверхню (facies interlobaris);

- передній край (margo anterior), що має серцеву вирізку лівої легені (incisura cardiaca pulmonis sinistri), яка знизу обмежована язичком лівої легені (lingula pulmonis sinistri);

- нижній край (margo inferior).

У новій міжнародній анатомічній номенклатурi присередню поверхню легень не виділяють.

На середостінній поверхні легень (facies mediastinalis) розташовані ворота легені (hilum pulmonis), через які входять легенева артерія, бронх і нерви (arteria pulmonalis, bronchus et nervi), а виходять дві легеневі вени та лімфатичні судини (venae pulmonales et vasa lymphatica).

Усі ці елементи, які входять і виходять з воріт легені (hilum pulmonis), формують корінь легені (radix pulmonis).

Топографічно через ворота лівої легені (hilum pulmonis sinistri) артерія проходить зверху, під нею бронх і нижче вени (АБВ).

У правій легені (pulmo dexter) зверху проходить бронх, нижче артерія і ще нижче вени (БАВ).

По ребровій поверхні правої і лівої легень (facies costalis pulmonis dextri et pulmonis sinistri) відходить коса щілина

(fissura obliqua), яка поділяє кожну

 

легеню (pulmo uterque) на:

- верхню частку (lobus superior);

- нижню частку (lobus inferior).

У правій легені (pulmo dexter), від косої щілини (fissura obliqua), на рівні IV ребра (costa IV) проходить горизонтальна щілина правої легені (fissura horizontalis pulmonis dextri), яка відокремлює середню частку правої легені (lobus medius pulmonis dextri) від верхньої частки (lobus superior).

Ліва легеня (pulmo sinister) вужча та довша за праву, а в ділянці переднього краю (margo anterior) має серцеву вирізку лівої легені (incisura cardiaca pulmonis sinistri), обмежовану знизу язичком лівої легені (lingula pulmonis sinistri).

Головні бронхи (bronchi principales), зайшовши у ворота легень (hilum pulmonum), розгалужуються на бронхи другого порядку, які вентилюють відповідні частки легень і тому називаються частковими бронхами (bronchi lobares).

У лівій легені (pulmo sinister) є два часткових бронхи, а у правій три часткові бронхи.

Часткові бронхи (bronchi lobares) розгалужуються на бронхи третього порядку, які вентилюють ділянки легень, що відокремлені прошарками сполучної тканини, – сегменти легенів (segmenta pulmonalia).

Тому ці бронхи називаються сегментними бронхами (bronchi segmentales).

Базуючись на поділі паренхіми легень бронхів і артерій, виділяють бронхо–легеневі сегменти (segmenta bronchopulmonalia), які відокремлюються один від одного фіброзними перетинками, де проходять сегментні вени.

Форма їх наближається до пірамід, верхівки яких обернені до воріт легені, а основи – до поверхонь легені.

За сучасною Міжнародною анатомічною номенклатурою (Сан–Паулу, 1997) українського стандарту (Київ, 2001) в правій легені та лівій легені налічується по 10 бронхо–легеневих сегментів (segmenta bronchopulmonalia).

Усі сегментні бронхи (bronchі segmentalеs) розгалужуються дихотомічно (тобто кожен на два) на бронхи наступних порядків аж до часточкових бронхів (bronchi lobulares), що вентилюють часточки легені.

Ця ділянка називається часточкою легені (lobulus pulmonis), і бронхи, які її вентилюють, називаються часточковими бронхами (bronchioli lobulares).

Часточковий бронх (bronchus lobularis) має діаметр близько 1 мм і заходить у верхівку часточки (apex lobuli), де розгалужується на 12 – 18 кінцевих бронхіол (bronchioli terminales), що мають діаметр 0,3 – 0,5 мм.

У їх стінці вже відсутня хрящова тканина, а середній шар стінки представлений тільки гладкою м’язовою тканиною (textus musculаris glaber).

Тому малі бронхи і кінцеві бронхіоли (bronchioli terminales) виконують функцію не тільки проведення, але і регуляції поступлення повітря в певні відділи легенів.

Кінцевими бронхіолами (bronchioli terminales) закінчується бронхове дерево (arbor bronchialis) і починається функціональна одиниця легень, яка називається легеневим ацинусом (acinus pulmonalis), що перекладається як гроно, або альвеолярне дерево (arbor alveolaris), їх в легенях є до 30000.

Усі шляхи легеневого ацинуса розгалужуються дихотомічно.

До складу ацинусу входить 14–16 дихальних бронхіол (bronchioli respiratorii), які є розгалуженням однієї кінцевої бронхіоли (bronchiolus terminalis).

В стінках складових ацинуса знаходяться альвеоли (alveoli), їх є 14000–20000, через стінку яких відбувається газообмін між альвеолярним повітрям та кров’ю.

Кожна дихальна бронхіола (bronchiolus respiratorius) утворює до 1500 альвеолярних ходів (ductuli alveolares), які закінчуються альвеолярними мішечками (sacculus alveolaris), яких є до 4500.

Отже, легеневий ацинус (acinus pulmonalis) складається із трьох частин:

- альвеолярних (дихальних) бронхіол (bronchioli respiratorii; bronchioli alveolares) I, II, III порядків;

- альвеолярних (дихальних) ходів (ductuli alveolares; ductuli respiratorii);

- альвеолярних мішечків (sacculi alveolares), якими закінчуються альвеолярні ходи (ductuli alveolares).

В одній легеневій часточці нараховується 12–18 ацинусів. Елементи ацинуса густо обплетені судинами.

 

У стінках частин легеневого ацинуса (acinus pulmonalis) поступово зростає кількість легеневих альвеол (alveoli pulmonales).

Кожний кінцевий альвеолярний (хід) проточок (ductulus alveolaris) розгалужується на два альвеолярні мішечки (sacculi alveolares), що складаються з декількох легеневих альвеол.

Легеневі альвеоли (alveoli pulmonales) є відкритою коміркою, що заповнена повітрям. Вони вистеленi одношаровим (дихальним) епітелієм, до складу якого входять:

- малі плоскі респіраторні епітеліоцити; пневмоцити I типу або альвеолоцити I типу (alveolocyti respiratorii squamosi).

- великі (секреторні) епітеліоцити (альвеолоцити), або пневмоцити (альвеолоцити) II типу, або зернисті альвеолоцити (alveolocytus respiratorius magnus).

Зсередини альвеоли альвеолоцити вкриті сурфактантим комплексом або сурфактантом, який контактує з повітрям легеневої альвеоли.

Ззовні до базальної мембрани прилягає сітка з еластичних волокон і численні капіляри.

Така конструкція стінки легеневої альвеоли забезпечує найкращі умови для газообміну між кров’ю, що тече в капілярах, і повітрям, що поступає в легеневі альвеоли.

Стінка легеневої альвеоли і стінка кровоносного капіляра утворюють аерогематичний бар’єр.

У одній легені є 300 – 400 мільйонів легеневих альвеол.

При максимальному вдиху площа дихальної поверхні легень досягає 100 м², а площа кровоносних капілярів близько 80 м².

Плевральна порожнина (cavitas pleuralis)

Легені (pulmones) та стінки грудної порожнини (parietes cavitatis thoracis; cavitatis thoracicae) вистелені серозною оболонкою (tunica serosa), яка називається плеврою (pleura).

Та частина плеври (pleura), яка вкриває легені (pulmones), називається нутрощевою плеврою (pleura visceralis), або легеневою плеврою (pleura pulmonalis) а та, що вкриває внутрішню стінку грудної порожнини (paries internus cavitatis thoracis), пристінковою плеврою (pleura parietalis).

У місці переходу пристінкової плеври (pleura parietalis) у нутрощеву (pleura visceralis) у ділянці воріт легень (hilum pulmonum) плевра потовщується і утворює легеневу зв’язку (lig. pulmonale), яка розташована у лобовій площині (planum frontale).

Пристінкова плевра (pleura parietalis) має такі частини:

- реброву частину (pars costalis);

 

- діафрагмову частину (pars diaphragmatica);

- середостінну частину (pars mediastinalis).

Пристінкова плевра утворює купол плеври (cupula pleurae).

Між пристінковою плеврою (pleura parietalis) та нутрощевою плеврою (pleura visceralis) міститься вузька щілина – плевральна порожнина (cavitas pleuralis), в якій є невелика кількість серозної рідини.

У ділянках, де одна частина пристінкової плеври (pleura parietalis) переходить в іншу, утворюються плевральні закутки (recessus pleurales), в які заходять легені (pulmones) під час глибокого вдиху. Такі плевральні закутки (recessus pleurales) іноді називають пазухами.

Є такі парні плевральні закутки (recessus pleurales):

- реброво–діафрагмовий закуток (recessus costodiaphragmaticus) – він найбільший і найглибший, навіть при глибокому вдиху легеня його не заповнює;

- діафрагмово–середостінний закуток (recessus phrenicomediastinalis);

- хребтово–середостінний закуток (recessus vertebromediastinalis);

- реброво–середостінний закуток (recessus costomediastinalis).