Медицина

Тема 5

Заняття 10

Анатомічна характеристика залоз внутрішньої секреції. Поняття про гормони та порушення функції ендокринних залоз. Функціональний зв'язок між різними залозами внутрішньої секреції. Загальні відомості про  гігантизм, карликовість, цукровий діабет, дифузний токсичний зоб, нецукровий діабет, нетоксичний зоб.

 

 

Прищитоподібна залоза (glandula parathyroidea)

Прищитоподібна залоза складається із парних:

- верхньої прищитоподібної залози (glandula parathyroidea superior);

- нижньої прищитоподібної залози (glandula parathyroidea inferior).

Ці залози (glandulae parathyroideae) розміщені на задній поверхні щитоподібної залози (facies posterior glandulae thyroideae).

Можуть бути додаткові прищитоподібні залози (glandulae parathyroideae accessoriae).

Прищитоподібна залоза (glandula parathyroidea) виділяє паратгормон (parathormonum), який регулює фосфорно–кальцієвий обмін.

Вона розвивається із епітелію третього та четвертого жаберних кишень.

Верхні та нижні прищитоподібні залози  в еволюції хордових з'явилися лише в нижчих наземних хребетних. У людини вони найчастіше мають вигляд чотирьох маленьких тілець (6 х 4 х  2 мм), розташованих біля кінців кожної частки щитоподібної залози.  Прищитоподібні та щитоподібна залози вкриті спільною волокнистою капсулою.

Основна функція прищитоподібних залоз полягає в регулюванні обміну кальцію.

У ранньому ембріогенезі прищитоподібні залози розвиваються з епітелію третьої та четвертої правих і лівих глоткових кишень.

Кровопостачання та іннервація  спільні з щитоподібною залозою.

 

 

 

Надниркова залоза (glandula suprarenalis)

Надниркова залоза (glandula suprarenalis) – парна ендокринна залоза, яка лежить на верхньому кінці правої та лівої нирок (extremitas superior renis dextri et sinistri) на рівні ХІ–ХІІ грудних хребців (vertebrae thoracicae).

Кожна надниркова залоза (glandula suprarenalis) трикутної форми і має:

- передню поверхню (facies anterior);

- задню поверхню (facies posterior);

- ниркову (нижню) поверхню (facies renalis);

- верхній край (margo superior);

- присередній край (margo medialis);

- ворота (hilum).

Надниркова залоза (glandula suprarenalis) складається з:

- кіркової речовини (cortex);

- мозкової речовини (medulla).

У кірковій речовині (cortex) виробляються:

- в клубочковій зоні (zona glomerulosa) мінералокортикоїди;

- в пучковій зоні (zona fasciculate) глюкокортикоїди;

- в сітчастій зоні (zona reticularis) андрогени.

Мозкова речовина надниркових залоз (medulla glandularum suprarenalium) виробляє:

- адреналін;

- норадреналін.

Кіркова та мозкова речовина наднирників має різне походження.

Кіркова речовина диференціюється із мезодерми і розташована між двома первинними нирками під назвою інтерреналової тканини. Із цієї тканини можуть розвиватись додаткові наднирникові залози (glandulae suprarenales accessoriae) або інтерреналові тіла.

Мозкова речовина наднирників розвивається з ембріональних нервових клітин – симпатобластів, які виселяються із закладок симпатичного стовбура і перетворюються у хромафінові клітини (хромафінобласти) мозкової речовини, які також є матеріалом для формування парагангліїв.

 

 

Ендокринна частина статевих залоз

(яєчко та яєчник)

У паренхімі яєчка (parenchyma testis) розміщені інтерстиційні клітини (Лейдіга), які виділяють тестостерон.

Без имени-5

 

Без имени-6

Тестостерон впливає на розвиток вторинних чоловічих статевих ознак (ріст статевого члена (penis), яєчка (testis), над’яєчка (epididymis) і цибулино–сечівникових залоз (glandulae bulbourethrales) та на розвиток вторинних статевих ознак.

У паренхімі яєчника (parenchyma ovarii) розміщені:

 

- жовте тіло (corpus luteum), що продукує прогестерон, який ”готує” слизову оболонку матки до фіксації зародка, затримує розвиток нових фолікулів і стимулює розвиток грудних залоз (glandulae mammariae) під час вагітності.

- фолікулярний епітелій (epithelium folliculare), що виділяє фолікулін, регулює розвиток таких первинних жіночих статевих ознак: ріст яєчника (ovarium) і матки (uterus) – та розвиток вторинних жіночих статевих ознак: ріст грудної залози, волосся за жіночим типом, менструації тощо.

Отже, ці гормони впливають не лише на розвиток вторинних статевих ознак, але й на розвиток плода під час вагітності.

Ендокринна частина підшлункової залози

Вона представлена острівцями підшлункової залози (insulae pancreaticae), які ще називаються острівцями Лангерганса. Вони розміщені по всій залозі, але найбільше їх міститься в хвості підшлункової залози (cauda pancreatis).

Без имени-7

Вони виробляють:

- соматостатин, панкреатичні поліпептиди та ін., які продукують C, D, PP–інсулоцити;

- інсулін, що виробляється В–клітинами острівців;

- глюкагон, який виробляють А–клітини острівців; він антагоністом інсуліну.

При недостатній продукції інсуліну виникає захворювання – цукровий діабет.

Параганглії (paraganglia)

Параганглії є невеликими скупченнями хромафіних клітин, що не мають чітко визначеної локалізації. Найчастіше вони розміщені біля черевної аорти (аортальні парагангліі – paraganglia aortica) або в товщі симпатичного стовбура (симпатичний паравузол – paraganglion sympathicum).

Параганглії також розташовуються у товщі вузлів симпатичного стовбура – симпатичні параганглії (paraganglia sympathica), у сонному клубочку (glomus caroticum) – розміщеному в місці біфуркації спільної сонної артерії та куприковому клубочку (glomus coccygeum) – розміщеному на кінці серединної крижової артерії.

Параганглії виконують функцію, аналогічну функції мозкової речовини надниркової залози, і продукують гормон адреналін.

Параганглії розвиваються із симпатобластів закладки симпатичного стовбура – хромафінобластів.

Неврогенні ендокринні залози (гіпофіз, шишкоподібна залоза) будуть описані в розділі “Центральна нервова система”.

 

Анатомія органів імунної системи.

Імунна система (systema immune) об’єднує органи та тканини, які забезпечують захист організму від генетично чужорідних клітин чи речовин, що потрапляють ззовні або утворюються в ньому, забезпечуючи сталість внутрішнього середовища організму.

Органи імунної системи, які містять лімфоїдну тканину, виконують функцію ”охорони постійності внутрішнього середовища на протязі всього життя індивідуума”.

Імунна система виробляє імунокомпетентні клітини, в першу чергу лімфоцити, а також плазмоцити, включають їх в імунний процес, забезпечують розпізнання та знищення прониклих в організм чужорідних речовин.

Генетичний контроль в організмі здійснюють популяції Т– і В-лімфоцити, які при участі макрофагів забезпечують імунну відповідь в організмі.

Отже, імунітет (від лат. immunitas – звільнення) забезпечує постійність внутрішнього середовища організму і захист його від живих тіл та речовин, які мають ознаки чужорідності. Він є гуморальний та клітинний.

Імунітет може бути:

- специфічний;                                                    - вроджений;

- неспецифічний;                                                - набутий;

- гуморальний;                                                    - активний;

- клітинний;                                                        - пасивний.

Гуморальний імунітет, тобто захист за допомогою антитіл, які знешкоджують антигени, забезпечується В-лімфоцитами (бурсозалежними лімфоцитами), що розвиваються у червоному кістковому мозку (medulla ossium rubra).

З бурсозалежних лімфоцитів (В–лімфоцити) походять плазмоцити і лімфоцити, які продукують антитіла.

Клітинний імунітет, тобто знищення сторонньої або власної переродженої клітини, забезпечується Т–лімфоцитами (тимусзалежними лімфоцитами), що розвиваються у загруднинній залозі (thymus) та макрофагами. Вони частково формують і гуморальний імунітет.

Тимусзалежні лімфоцити (Т–лімфоцити) поділяються на:

- Т–кілери, які взаємодіють при контакті з клітиною–мішенню;

- Т–хелпери, які є клітинами–помічниками, що прискорюють імунну реакцію;

- Т–супресори, які пригнічують імунну реакцію.

Імунна система або лімфатична система (systema lymphoideum) поділяється на:

- центральні органи імунної системи або первинні лімфатичні органи (organa lymphoidea primaria), або до яких належать:

- загруднинна залоза  (thymus);

- кістковий мозок (medulla ossium);

- периферійні органи імунної системи або вторинні лімфатичні органи (organa lymphoidea secundaria), до яких належать:

- неінкапсульовані, це:

- мигдалики: лімфатичне кільце глотки та ротової порожнини (anulus lymphoideus pharyngis et cavitatis oris) – неінкапсульований орган імунної системи, що складається із шести мигдаликів;

- лімфоїдні вузлики стінки травної, дихальної та сечової систем (noduli lymphoidei systematis digestorii, respiratorii et urinarii), зокрема вузлики червоподібного відростка (nodi appendiculares);

- інкапсульовані, це:

- лімфатичні вузли (nodі lymphoideі) – інкапсульовані органи імунної системи;

- селезінка (splen), зокрема її біла пульпа (pulpa alba);

- лімфоцити, це:

- поодинокі лімфоцити та макрофаги (lymphocyti et macrophagi), які знаходяться у крові, лімфі, сполучній та епітеліальній тканинах.

Окрім лімфатичних органів, лімфатична система має замкнену систему судин, які впадають у венозну систему, тобто є частиною судинної системи (systema vasorum) або додатковим руслом венозної системи.

Характерною морфологічною ознакою органів імунної системи є рання закладка (в ембріогенезі) і стан зрілості їх уже у новонароджених, а також значний розвиток їх в період становлення і дозрівання організму та формування його захисних систем.

В подальшому поступово проходить вікова інволюція органів імунної ситеми, що найбільш виражено в центральних органах імуногенеза. В них рано (в юнацькому віці) зменшується кількість лімфоїдної тканини, а на її місці розростається сполучна (жирова) тканина.

Для лімфоїдної тканини органів імунної системи властива наявність лімфоїдних вузликів як без гермінативного (світлого) центра, так і з гермінативним центром – центром розмноження (центр ділення клітин і утворення нових лімфоцитів).

Загальна маса органів імунної системи в тілі людини складає (без кісткового мозку) біля 1,5- кг (приблизно 1012 лімфоїдних клітин).

 

Первинні лімфатичні органи (organa lymphoidea primaria),

центральні органи імунної системи

Загруднинна залоза, тимур (thymus)

Загруднинна залоза є первинним лімфатичним органом (organ lymphoideum primarium) лімфатичної системи (systema lymphoideum) – орган імунної системи, у якому відбувається неантигенозалежна диференціація і проліферація субпопуляцій Т–лімфоцитів із стовбурових клітин.

 

Без имени-3

image1178

У подальшому Т–лімфоцити з тимуса потрапляють в кров і заселяють тимусзалежні зони (Т– зони).

Загруднинна залоза (thymus) розміщена за грудниною (sternum) у передній частині верхнього середостіння (mediastinum superius) в ділянці верхнього міжплеврального проміжку (spatium interpleuricum).

Спереду від тимуса міститься груднина (sternum), а саме її ручка (manubrium sterni) та тіло груднини (corpus sterni) до рівня прикріплення хряща IV ребра.

Позаду (thymus) тимуса розташовані осердя; серцева сумка (pericardium) і початкові відділи великих судин серця.

Якщо шийна частина тимуса добре розвинута, то вона піднімається через верхній отвір грудної клітки (apertura thoracis superior) в ділянку передтрахейного простору (spatium pretracheale), тобто позаду від груднинно–щитоподібного м’яза (musculus sternothyreoideus) і груднинно–під’язикового м’яза (musculus sternohyoideus), наближаючись до перешийка щитоподібної залози (isthmus glandulae thyroideae).

Тимус (thymus) складається з двох асиметрично видовжених часток:

- правої частки (lobus dexter);

- лівої частки (lobus sinister);

- можуть бути додаткові часточки загруднинної залози (lobuli thymici accessorii).

Ці частки зрощені одна з одною в середній своїй частині або тісно стикаються на рівні середини.

Нижня частина кожної частки (lobus) розширена і розміщена на рівні IV ребрового хряща (cartilago costalis quarta [IV]).

Ззовні загруднинна залоза (thymus) вкрита тонкою сполучнотканинною капсулою, від якої відходять перекладки (trabeculae), що розділяють частки на часточки загруднинної залози (lobuli thymi) і побудовані з:

- кіркової речовини загруднинної залози (cortex thymi) ;

- мозкової речовини загруднинної залози (medulla thymi).

Паренхіма загруднинної залози (parenchyma thymi) складається із ретикулярних клітин, між якими розташовуються лімфоцити під назвою тимоцити (thymocyti).

У кірковій речовині (cortex thymi) міститься більше лімфоцитів (забарвлення паренхіми темніше), а у мозковій речовині – їх невелика кількість (світла центральна ділянка часточки).

У мозковій речовині (medulla thymi) Т–лімфоцити набувають тих властивостей, які сприяють захисним реакціям організму, тут присутні тимічні тільця (тільця Гассаля).

Під впливом гормону тимозина (продукується епітеліальними клітинами строми органа) проходить проліферація лімфобластів і диференціація Т–лімфоцитів (тимусозалежних лімфоцитів).

Т–лімфоцити поступають у кров і лімфу, покидають загруднинну залозу і заселяють тимусзалежні зони вторинних лімфатичних органів (organa lymphoidea secundaria) – селезінки (splen) та лімфатичних вузлів (nodi lymphoidei).

Основна функція загруднинної залози (thymus) – забезпечення визрівання та підтримання ефекторних (кілерних) і регуляторних (хелперних і супресорних) популяцій Т–лімфоцитів.

Загруднинна залоза (thymus), згідно з останніми дослідженнями, бере участь в регуляції нервово–м’язової передачі, фосфорно–кальцієвого обміну, вуглеводного та білкового обміну, взаємодії з іншими ендокринними залозами. Саме тому загруднинну залозу можна віднести і до органів ендокринної системи.

 

 

Кістковий мозок (medulla ossium)

Кістковий мозок (medulla ossium) є єдиним у дорослої людини органом кровотворення (organum haemopoёticum) та центральним органом імунної системи і відноситься до первинних лімфатичних органів (organa lymphoidea primaria).

У кістковому мозку (medulla ossium) виділяють:

- червоний кістковий мозок (medulla ossium rubra), який у дорослої людини розташований в комірках губчастої речовини плоских та коротких кісток, а також в епіфізах довгих кісток.

- жовтий кістковий мозок (medulla ossium flava), який міститься в кістково–мозкових порожнинах діафізів довгих кісток.

У червоному кістковому мозку (medulla ossium rubra) розміщені стовбурові клітини, які схожі до лімфоцитів за своєю морфологією. У процесі поділу вони дають початок усім форменим елементам крові, у тому числі і клітинам, що забезпечують імунітет, – лейкоцитам і лімфоцитам.

Строму червоного кісткового мозку (stroma medullae rubrae) утворюють ретикулярні клітини і волокна, де розташовані гемоцитопоетичні (мієлоїдна тканина) і лімфоїдні (лімфоїдна тканина) елементи на різних стадіях розвитку.

Червоний кістковий мозок (medulla ossium rubra) розташований у вигляді тяжів навколо артеріол. Тяжі розмежовані між собою великими кровоносними капілярами – синусоїдами.

У червоному кістковому мозку (medulla ossium rubra), як первинному лімфатичному органі В–системи (аналог сумки Фaбріція – bursa Fabrizii у птахів), відбувається неантигенозалежна проліферація і диференціація субпопуляцій бурсозалежних лімфоцитів, тобто В–лімфоцитів із стовбурових клітин.

У подальшому В–лімфоцити заселяють В–залежні зони (В–зони) вторинних лімфатичних органів.

У здорових людей жовтий кістковий мозок (medulla ossium flava) не володіє кровотворню функцією, але у випадках значних крововтрат або при захворюваннях кровотворної системи в жовтому кістковому мозку виникають ділянки червоного кісткового мозку, де проходить кровотворення (мієлопоез – myelopoiesis).

Найбільша кількість червоного кісткового мозку (medulla ossium rubra) розташована в епіфізах стегнової кістки (femur) та великогомілкової кістки (tibia).

Загруднинна залоза розвивається у вигляді парного органа з епітелію головної кишки і є у всіх хребтових тварин.

У людини загруднинна залоза закладається у вигляді парного випинання епітелію III та IV жаберних кишень в кінці першого – початку другого місяців ембріонального розвитку.

На п’ятому місяці внутрішньоутробного розвитку ця залоза має доль часту будову, де добре виражені коркова та мозкова речовина.

Загруднинна залоза формується раніше інших органів імунної системи.

Після народження протягом перших трьох життя дитини росте найбільш інтенсивно.

В період від трьох до двадцяти років маса загруднинної залози стабільна (в середньому 25.7 – 29.4 г).

Після 20 років маса тимуса поступово зменшується внаслідок вікової інволюції.

Вторинні лімфатичні органи (organa lymphoidea secundaria),

периферійні органи імунної системи

До них належать:

- селезінка (splen; lien), зокрема її біла пульпа (pulpa alba);

 

-                                              лімфатичні вузли (nodi lymphoidei; nodi lymphatici; lymphonodi);

-                        

 

Лімфатичні судини та регіонарні вузли черевної порожнини (за Г. М. Йосифовим):

1 — nodi lymph. colici dextri; 2 — nodi lymph. colici medii; 3 — nodi lymph. colici sinistri; 4-nodi lymph. lumbales sinistri (preaortic); 5 - nodi lymph. sigmoidei; 6- nodi lymph. mesenterici inferiores; 7- nodi lymph. rectales superiores; 8- nodi lymph. lumbales dcxtri (precavales); 9-nodi lymph. mesenterici.

 

Регіонарні лімфатичні вузли шиї і середостіння (за Д. А. Ждановим):

1- nodi lymph. cervicales anteriores profundi (pretracheales et paratracheales); 2- nodi lymph. cervicales laterales profundi (jugulares laterales); 3 - nodi lymph. trachcobronciales superiores et inferiores; 4- nodi lymph. bronchopulmonales (hilares); 5 — nodi lymph. phrenici superiores; 6- nodi lymph. mediastinales posteriores; 7 — nodi lymph. axillares.

 

 

 

- мигдалики (tonsillae), що в ділянці глотки та зіва утворюють лімфатичне кільце (anulus lymphoideus);

- лімфатичні вузлики, які є у вигляді:

- одиноких лімфатичних вузликів (noduli lymphoidei solitarii), це скупчення лімфоїдної тканини в стінках органів травної і дихальної систем (systemata digestorium et respiratorium), а також сечовидільних шляхів;

- скупчених лімфатичних вузликів (noduli lymphoidei aggregati), які називають бляшками Пейера. Таких бляшок багато у стінці клубової кишки (paries ilei);

- червоподібний відросток (appendix vermiformis), у слизовій оболонці (tunica mucosa) та підслизовому прошарку (tela submucosa), на якому розташовані до 500 одиноких лімфатичних вузликів.

Лімфатичні вузлики шлунково–кишкового тракту

Лімфатичні вузлики (фолікули) шлунково–кишкового тракту є скупченням лімфоїдної тканини в: слизовій оболонці і підслизовій основі:

- шлунка (gaster), до них відносятиься шлункові лімфатичні вузлики (folliculi lymphatici gastrici);

- тонкої кишки (intestinum tenue),серед них:

- одинокі лімфатичні вузлики (folliculi lymphatici solitarii);

- скупчені лімфатичні вузлики (folliculi lymphatici aggregati) або пейерові бляшки;

- товстої кишки (intestinum crassum),серед них:

- одинокі лімфатичні вузлики (folliculi lymphatici solitarii);

- скупчені лімфатичні вузлики червоподібного відростка (folliculi lymphatici aggregati appendicis vermiformis).

Найбільше пейерових бляшок розташовано у дистальному відділі клубової кишки (ileum). Із лімфатичних вузликів Т–лімфоцити вільно мігрують, інфільтруючи епітелій слизової оболонки шлунково–кишкового тракту, та можуть виходити у просвіт кишки.

Червоподібний відросток (appendix vermiformis) також належить до вторинних лімфатичних органів (organa lymphoidea secundaria).

В слизовій оболонці та підслизовому прошарку (tunica mucosa et tela submucosa) розташовані чисельні скупчені лімфатичні вузлики червоподібного відростка (noduli lymphoidei aggregati appendicis vermiformis), їх найбільше є у дітей та підлітків.

СЕЛЕЗІНКА (splen; lien)

Селезінка належить до вторинних лімфатичних органів (organa lymphoidea secundaria) і описана в розділі травної системи як орган черевної порожнини (cavitas abdominis).

Селезінка (lien, splen)— непарний паренхіматозний орган, розташований у лівому верхньому поверсі очеревинної порожнини між куполом діафрагми та шлунком. У філогенезі з'являється тільки у хребетних. Закладається наприкінці першого місяця ембріогенезу.

Селезінка людини має видовжену, зверху випуклу форму, до 12 см завдовжки, завширшки близько 8 см, завтовшки приблизно 3 — 4 см; маса її в середньому становить 150 — 200 г.

У селезінці розрізняють діафрагмову та вісцеральну поверхні (facies diaphragmatica et facies visceralis), верхній і нижній краї (margo superior et mar go inferior), передній і задній кінці (extremitas anterior et extremitas posterior). Вісцеральну поверхню можна поділити на ниркову, шлункову та ободову. На вісцеральній поверхні розташовані ворота селезінки (hilum lienale), де проходять судини й нерви. Нижній край селезінки не виходить за межі лівої половини ребрової дуги.

Зовні селезінка з усіх боків (за винятком воріт) вкрита очеревиною, яка міцно зрослася з розташованою під нею волокнистою оболонкою (tun. fibrosa), від якої всередину органа відходять щільні перекладки (trabeculae splenicae). Між ними міститься пульпа селезінки (pulpa lienalis). Розрізняють червону (головна складова частина паренхіми селезінки) та білу пульпу, що має вигляд острівців, вкраплених у червону пульпу. Основна маса червоної пульпи утворена венозними пазухами, нетлями сітчастих волокон, заповненими клітинами крові (головним чином еритроцитами). Острівці білої пульпи складаються з лімфоїдної тканини, джерела лімфоцитів. Паренхіма селезінки дуже пухка і легко розривається під час нанесення механічних травм.

Топографічна анатомія. Поздовжня вісь селезінки відповідає нахилу IX —XI ребер. Вона проектується між пахвовою та лопатковою лініями. Селезінка верхньою випуклою поверхнею прилягає до діафрагми, спереду торкається передньої поверхні дна шлунка, а знизу межує з лівою ниркою та лівим згином ободової кишки. У нормі селезінка не виходить за межі ребрової дуги, але під час вдиху часто вдається пальпувати її верхній край у лівій підребровій ділянці.

У фіксації селезінки крім її великих судин беруть участь зв'язки. Шлунково-селезінкова зв'язка тягнеться від воріт селезінки до великої кривини та дна шлунка. Безпосереднім продовженням цієї зв'яз- ки є селезінково-ободовокишкова та діафрагмово-селезінкова зв'язки. Селезінку певною мірою підтримує діафрагмово-обо-довокишкова зв'язка, що йде від лівого згину ободової кишки до нижньої поверхні діафрагми.

Кровопостачання: селезінкові артерія та вена.

Іннервація: гілки черевного сплетення.

Ф у н к ц і я. У першій половині ембріогенезу селезінка нарівні з кровотворними елементами печінки виконує функцію основного кровотворного органа. У другій половині та протягом усього наступного життя селезінка виконує лише функцію лімфопоезу. Що ж до еритропоезу, то доведено, що в селезінці відбувається тільки руйнування та фільтрація еритроцитів.

 

 

 

image1188

Лімфатичні вузли (nodi lymphoidei; nodi lymphatici; lymphonodi) є найчисленнішими вторинними лімфатичними органами (organa lymphoidea secundaria), що розташовані на шляхах протікання лімфи від органів і тканин організму до лімфатичних стовбурів і проток (trunci et ductus lymphatici).

Лімфатичні вузли (nodi lymphoidei; nodi lymphatici; lymphonodi) є біологічними фільтрами, в яких знешкоджуються антигени і формується конкретна імунна відповідь на їх дію.

Мигдалики (tonsillae) – це вторинні лімфатичні органи, що розташовані в:

- ділянці зіва (fauces) – піднебінний мигдалик (tonsilla palatina);

- корені язика (radix linguae) – язиковий мигдалик (tonsilla lingualis);

- носовій частині глотки (pars nasalis pharyngis) – глотковий мигдалик (tonsilla pharyngea) та трубний мигдалик (tonsilla tubaria).

Отже, вони розміщені навколо початкових відділів дихальної системи (systema respiratorium) і травної системи (systema digestorium).

Ці мигдалики утворюють лімфатичне кільце Пирогова–Вальдеєра (anulus lymphoideus)

Мигдалики мають:

- мигдаликові крипти (cryptae tonsillares);

- мигдаликові ямочки (fossulae tonsillares);

- лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei).

Лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei) є структурно–функціональною одиницею мигдаликів. За будовою та функцією лімфатичні вузлики подібні до вузликів лімфатичного вузла.

Лімфатичне кільце глотки (anulus lymphoideus pharyngis)

Лімфатичне кільце глотки належить до вторинних лімфатичних органів і складається з:

- язикового мигдалика (tonsilla lingualis), який розташований в слизовій оболонці кореня язика (tunica mucosa radiсis linguae);

- парного піднебінного мигдалика (tonsilla palatina), який розташований в мигдаликовій ямці м’якого піднебіння (fossa tonsillaris palati mollis), що обмежена піднебінно–язиковою (arcus palatoglossus) і піднебінно–глотковою дужками (arcus palatopharyngeus);

- глоткового мигдалика (tonsilla pharyngea), або аденоїда, що розташований у підслизовому прошарку у стінці носової частини глотки (tela submucosa partis nasalis pharyngis) в ділянці переходу задньої стінки носової частини глотки у склепіння глотки (fornix pharyngis);

- парного трубного мигдалика (tonsilla tubaria), який розташований біля глоткового отвору слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae) у підслизовому прошарку носової частини глотки (tela submucosa partis nasalis pharyngis).

ПОПЕРЕКОВІ НЕРВИ [LI – L5]

(nervi lumbales [LI – L5])

Поперекові нерви (nervi lumbales [LI – L5]), як і усі спинномозкові нерви, розгалужуються на:

- сполучні гілки (rr. communicantes);

- оболонні гілки (rr. meningei);

- передні гілки (rr. anteriores);

- задні гілки (rr. posteriores).

Задні гілки; дорсальні гілки (rami posteriores; rami dorsales) поперекових нервів, проходячи дозаду, розділяються на:

- присередні гілки (rr. mediales), які іннервують глибокі м’язи спини;

- бічні гілки (rr. laterales), які іннервують шкіру верхньої частини сідничної ділянки (regio glutealis) – верхні нерви сідниці (nn. clunium superiores);

- задні шкірні гілки (rr. cutanei posteriores), які іннервують шкіру сідничної ділянки (cutis regionis glutealis).

Передні гілки; вентральні гілки (rami anteriores; rami ventrales) формують:

- поперекове сплетення (plexus lumbalis);

- крижове сплетення (plexus sacralis), які об’єднуються в попереково–крижове сплетення (plexus lumbosacralis).

IMAGE822

 

Поперекове сплетення

(plexus lumbalis)

Поперекове сплетення (plexus lumbalis) утворене:

- передніми гілками чотирьох верхніх поперекових спинномозкових нервів;

- частиною ХІІ грудного спинномозкового нерва.

М’язові гілки поперекового сплетення іннервують:

- клубовий м’яз (m. iliacus);

- великий поперековий м’яз (m. psoas major);

- квадратний м’яз попереку (m. quadratus lumborum).

З–під бічного краю великого поперекового м’яза відходять такі нерви:

IMAGE823

 

1) клубово–підчеревний нерв;

  клубово–лобковий нерв (n. iliohypogastricus; n.iliopubicus), що розташовується паралельно до ХІІ ребра та іннервує:

- бічну групу м’язів живота;

- прямий м’яз живота (m. rectus abdominis);

- шкіру над пахвинною зв’язкою (lig. inguinale).

2) клубово–пахвинний нерв (n. ilioinguinalis), що розташовується нижче і паралельно до клубово–підчеревного нерва (n. iliohypogastricus) та іннервує:

- бічну групу м’язів живота; заходить в пахвинний канал (canalis inguinalis), лягає спереду сім’яного канатика (funiculus spermaticus) та іннервує:

- шкіру під пахвинною зв’язкою,розгалужуючись на:

- у жінок – передні губні нерви (nn. labiales anteriores);

- у чоловіків – передні калиткові нерви (nn. scrotales anteriores);

3) бічний шкірний нерв стегна (n. cutaneus femoris lateralis), що пронизує широку фасцію стегна (fascia lata femoris) в ділянці верхньої передньої клубової ості (spina iliaca anterior superior) та іннервує:

- шкіру бічної поверхні стегна (cutis faciei lateralis femoris);

4) стегновий нерв (n. femoralis) – найбільший нерв поперекового сплетення (plexus lumbalis), який виходить на стегно (femur) через м’язову затоку (lacuna musculorum). На стегні він іннервує:

IMAGE827

- усі м’язи передньої групи стегна та шкіру над ними.

Від стегнового нерва відходить підшкірний нерв (n. saphenus), який проходить у привідному каналі (canalis adductorius) і виходить через його присередню стінку, лягає на присередню поверхню гомілки (facies medialis cruris), доходячи до основи великого пальця стопи (basis hallucis).

Він іннервує:

- шкіру присередньої поверхні гомілки та стопи (cutis faciei medialis cruris et pedis).

IMAGE830

5) затульний нерв (n. obturatorius), що виходить з–під присереднього краю великого поперекового м’яза (margo medialis musculi psoatis majoris), який через затульний канал (canalis obturatorius) виходить на стегно (femur). Він іннервує:

- зовнішній затульний м’яз (m. obturatorius externus);

- капсулу кульшового суглоба (capsula articulationis coxae);

- всю присередню групу м’язів стегна та шкіру над ним;

6) статево–стегновий нерв (n. genitofemoralis), що виходить з товщі великого поперекового м’яза і розгалужується на:

- стегнову гілку (r. femoralis), що іннервує:

- шкіру в ділянці підшкірного розтвору (hiatus saphenus);

- статеву гілку (r. genitalis), яка іннервує:

- м’яз–підіймач яєчка (m. cremaster) у чоловіків;

- круглу маткову зв’язку (lig. teres uteri) у жінок.

IMAGE824

 

Крижові і куприкові спинномозкові нерви. Крижове і куприкове сплетення. Практичні завдання з анатомії судин і нервів кінцівок.

КРИЖОВІ НЕРВИ та КУПРИКОВИЙ НЕРВ [SI – S5, CO]

(nervi sacrales et nervus coccygeus) [SI – S5, CO]

Вони починаються від крижових сегментів спинного мозку і розгалужуються на:

- оболонні гілки (rr. meningei);

- задні гілки (rr. posteriores);

- передні гілки (rr. anteriores).

Задні гілки; дорсальні гілки (rami posteriores; rami dorsales), за функцією – мішані і розгалужуються на:

- присередню гілку (r. medialis), яка іннервує:

- шкіру над крижовою кісткою (os sacrum);

- багатороздільні м’язи попереку (mm. multifidi lumborum);

- бічну гілку (r. lateralis), яка є чутливою і відходить від трьох верхніх задніх гілок крижових нервів, їх називають середніми нервами сідниці (nn.clunium medii), що іннервують:

- шкіру сідничної ділянки верхньоприсереднього квадранта;

- задню шкірну гілку (r. cutaneus posterior).

Передні гілки; вентральні гілки (rami anteriores; rami ventrales) формують:

- крижове сплетення (plexus coccygeus);

- куприкове сплетення (plexus sacralis).

IMAGE829

Крижове сплетення

(plexus sacralis)

Воно розміщено на передній поверхні грушоподібного м’яза і утворене:

- передніми гілками V поперекового спинномозкового нерва;

- передніми гілками всіх крижових спинномозкових нервів;

- куприкового спинномозкового нерва.

Передня гілка V поперекового нерва та частина передньої гілки IV поперекового нерва формують попереково–крижовий стовбур (truncus lumbosacralis), який по передній поверхні грушоподібного м’яза (m. piriformis) приєднується до передніх гілок I, II, III та IV крижових спинномозкових нервів крижового сплетення (plexus sacralis).

Від крижового сплетення відходять:

- короткі гілки (rr. breves);

- довгі гілки (rr. longi).

До коротких гілок крижового сплетення належать:

- верхній сідничний нерв (n. gluteus superior), що виходить через foramen suprapiriforme та іннервує:

- середній сідничний м’яз (m. gluteus medius);

- малий сідничний м’яз (m. gluteus minimus);

- м’яз–натягач широкої фасції стегна (m. tensor fasciae latae);

- нижній сідничний нерв (n. gluteus inferior), що виходить через підгрушеподібний отвір (foramen infrapiriforme) та іннервує:

- великий сідничний м’яз (m. gluteus maximus);

- соромітний нерв (n. pudendus), що виходить через підгрушеподібний отвір (foramen infrapiriforme), огинає сідничу ость (spina ischiadica) і через малий сідничий отвір (foramen ischiadicum minus) знову попадає в тазову порожнину (cavitas pelvis). Він іннервує:

- відхідник (anus) – через нижні відхідникові нерви; нижні прямокишкові нерви (nn. anales inferiores; nn. rectales inferiores)

- всі м’язи промежини (mm. perinei) – через м’язові гілки промеженних нервів (rr. musculares nervorum perinealium);

- статевий член або клітор – через дорсальні нерви статевого члена або клітора (nn. dorsales penis et clitoridis);

- шкіру калитки (cutis scroti) або соромітних губ (cutis labiorum pudendi) – через задні губні та калиткові нерви (nn. scrotales et labiales posteriores);

- м’язові гілки (rr. musculares) іннервують;

- внутрішній затульний м’яз (m. obturatorius internus);

- грушоподібний м’яз (m. piriformis);

- верхній та нижній близнюкові м’язи (mm. gemelli superior et inferior);

- квадратний м’яз стегна (m. quadratus femoris).

 

 

До довгих гілок крижового сплетення належать:

- задній шкірний нерв стегна (n. cutaneus femoris posterior), що виходить через підгрушоподібний отвір та іннервує:

- шкіру задньої поверхні стегна;

- частково шкіру калитки або великих статевих губ – промежинні гілки (rr.perineales); від нього відходять нижні нерви сідниці (nn. clunium inferiores) до шкіри нижньої поверхні сідниць;

- сідничний нерв(n. ischiadicus) – найбільший нерв людини, що виходить з тазової порожнини (cavitas pelvis) через підгрушоподібний отвір (foramen infrapiriforme) на задню поверхню стегна (facies posterior femoris), де проходить між двоголовим м’язом стегна (m. biceps femoris) з бічної сторони і півперетинчастим та півсухожилковим м’язами (mm. semimembranosus et semitendinosus) – з присередньої сторони (facies medialis).

На стегні він іннервує названі вище м’язи, крім короткої головки двоголового м’яза стегна (caput breve musculi bicipitis femoris).

Вище підколінної ямки (fossa poplitea) сідничний нерв (n. ischiadicus) поділяється на дві кінцеві гілки:

- великогомілковий нерв (n. tibialis);

- загальний малогомілковий нерв (n. fibularis communis).

Великогомілковий нерв (n. tibialis) є продовженням сідничного нерва (n. ischiadicus) за товщиною і напрямком, іде посередині підколінної ямки позаду і поверхневіше від артерії та вени і заходить в гомілково–підколінний канал (canalis cruropopliteus).

Перед каналом від цього нерва відходить:

- присередній шкірний нерв литки (n. cutaneus surae medialis), який, іннервуючи шкіру присередньої поверхні литки, в нижній третині гомілки з’єднується з бічним шкірним нервом литки (n. cutaneus surae lateralis) і утворює литковий нерв (n. suralis), який іннервує:

- шкіру задньої поверхні нижньої третини гомілки і, огинаючи бічну кісточку (malleolus lateralis), виходить на тил стопи (dorsum pedis) під назвою бічний тильний шкірний нерв (nervus cutaneus dorsalis lateralis), він іннервує:

- шкіру бічної поверхні тилу стопи;

- бічну поверхню тилу мізинця.

Великогомілковий нерв (n. tibialis) на гомілці іннервує всі м’язи задньої групи і, огинаючи присередню кісточку (malleolus medialis) у фіброзному каналі під тримачем м’язів–згиначів (retinaculum musculorum flexorum), разом із судинами виходить на підошву (planta), де розгалужується на:

- бічний підошвовий нерв (n. plantaris lateralis);

- присередній підошвовий нерв (n. plantaris madialis).

Бічний підошвовий нерв (n. plantaris lateralis) проходить в однойменній борозні та іннервує:

- всі м’язи бічного краю стопи; підошви (margo lateralis pedis; plantae);

- всі міжкісткові м’язи (mm. interossei);

- ІІІ і ІV червоподібні м’язи (mm. lumbricales tertius et quartus [ІІІ і ІV]);

- квадратний м’яз підошви (m. quadratus plantae);

- привідний м’яз великого пальця стопи (m. adductor hallucis).

Крім того, бічний підошвовий нерв (n. plantaris lateralis) іннервує:

- шкіру присередньої частини підошви (cutis partis medialis plantae);

- підошвову ділянку; поверхню V пальця (regio plantaris; facies digiti quinti [V]);

- бічну частину ІV пальця (pars lateralis digiti quarti [ІV]).

 

 

Присередній підошвовий нерв (n. plantaris medialis) проходить в однойменній борозні та іннервує:

- короткий м’яз–згинач великого пальця (m. flexor hallucis brevis);

- відвідний м’яз великого пальця (m. abductor hallucis);

- короткий м’яз–згинач пальців стопи (m. flexor digitorum brevis);

- І і ІІ червоподібні мязи (mm. lumbricales primus et secundus [І et ІІ]).

Крім того, присередній підошвовий нерв (n. plantaris medialis) іннервує шкіру:

- бічної частини підошви (pars lateralis plantae);

- середньої частини підошви (pars media plantae);

- підошвової поверхні І–ІІІ пальців (facies plantaris digitorum primi – tertii [І–ІІІ]);

- присередньої частини ІV пальця (pars medialis digiti quarti [ІV]).

Загальний малогомілковий нерв (n. fibularis communis; n. peroneus communis) відходить від сідничого нерва (n. ischiadicus) в бічному напрямку, іннервує:

- коротку головку двоголового м’яза стегна (caput breve musculi bicipitis femoris).

Від загального малогомілкового нерва (n. fibularis communis; n. peroneus communis) відходить бічний шкірний нерв литки (n. cutaneus surae lateralis), який іннервує:

- верхньобічну поверхню задньої гомілкової ділянки (facies superolateralis regionis cruris posterioris).

У ділянці головки малогомілкової кістки (caput fibulae) загальний малогомілковий нерв (n. fibularis communis; n. peroneus communis) розгалужується на:

- поверхневий малогомілковий нерв (n. fibularis superficialis; n. peroneus superficialis);

- глибокий малогомілковий нерв (n. fibularis profundus; n. peroneus profundus).

Поверхневий малогомілковий нерв (n. fibularis superficialis; n. peroneus superficialis) проходить у верхньому м’язово–гомілковому каналі (canalis musculoperoneus superior), де від нього відходять м’язові гілки (rr. musculsres), що іннервують:

- довгий малогомілковий м’яз (m. fibularis longus; m. peroneus longus);

- короткий малогомілковий м’яз (m. fibularis brevis; m. peroneus brevis);

- третій малогомілковий м’яз (m. fibularis tertius; m. peroneus tertius).

Поверхневий малогомілковий нерв (n. fibularis superficialis; n. peroneus superficialis) виходить на тил стопи двома гілками:

- присереднім дорсальним шкірним нервом (n. cutaneus dorsalis medialis);

- проміжним дорсальним шкірним нервом (n. cutaneus dorsalis intermedius), які іннервують:

- шкіру тилу стопи і пальців (cutis dorsi pedis et digitorum), за винятком обернених одна до одної поверхонь І–ІІ пальців.

Глибокий малогомілковий нерв (n. fibularis profundus; n. peroneus profundus) проходить у глибині між передніми м’язами гомілки, іннервуючи їх, і виходить на тил стопи (dorsum pedis), де іннервує:

- м’язи тилу стопи (musculi dorsi pedis);

- шкіру обернених одна до одної тильних поверхонь І–ІІ пальців (facies dorsalis digitorum primi – secundi [І–ІІ]).

IMAGE835

 

 

 

                    Матеріали підготувала доцент О.М. Киричок

Oddsei - What are the odds of anything.