1. Органи травлення. Їх становлення в постнатальному періоді. Ротова порожнина, її поділ, будова стінок.

1. Органи травлення. Їх становлення в постнатальному періоді. Ротова порожнина, її поділ, будова стінок.

2. Будова постійних та молочних зубів.

3. Будова і функція язика та залоз ротової порожнини. Особливості їх будови у віковому аспекті. Особливості будови, топографії та функції шлунка в дитячому віці і в дорослих. Особливості будови, топографії та функції тонкої кишки

(Заняття 10.)

Тема 1. Органи травлення. Їх становлення в постнатальному періоді. Ротова порожнина, її поділ, будова стінок.

Травна система (systema digestorium) або травний апарат (apparatus alimentarius) є комплексом органів, які механічно та хімічно обробляють їжу, всмоктують продукти її розщеплення і вилучають її неперетравлені залишки. Довжина її сягає 9 м.

Травна система (systema digestorium) складається із:

- травної трубки (canalis digestorius), яка починається ротовою порожниною (cavitas oris) і закінчується відхідником (anus);

- великих травних залоз (glandulae digestoriae majores), до яких належать:

- печінка (hepar);

- підшлункова залоза (pancreas);

- великі слинні залози (glandulae salivariae majores).

 

Ротова порожнина (cavitas oris)

Вона обмежована:

- угорі піднебінням (palatum);

- спереду і з боків губами рота (labia oris) та щоками (buccae);

- знизу ротовою діафрагмою (diaphragma oris), яка утворена щелепно–під’язиковим м’язом (musculus mylohyoideus).

Ротова порожнина (cavitas oris) поділяється на:

- присінок рота (vestibulum oris);

- власне ротову порожнину (cavitas oris propria).

Присінок рота (vestibulum oris) обмежований:

- спереду і з боків губами рота (labia oris) та щоками (buccae);

- ззаду зубами (dentes) та яснами (gingivae).

Присінок рота (vestibulum oris) сполучається із:

- власне ротовою порожниною (cavitas oris propria) через простір позаду останніх кутніх зубів (spatium retromorale);

- через щілини між зубами і щілину між верхніми та нижніми зубами;

- через ротову щілину (rima oris) з навколишнім середовищем.

У присінок рота (vestibulum oris) відкривається привушна протока (ductus parotideus).

Губи рота (labia oris) складаються з:

- верхньої губи (labium superius);

- нижньої губи (labium inferius).

Губи рота (labia oris) утворені коловим м’язом рота (musculus orbicularis oris), що вкритий:

- ззовні шкірою (cutis);

- зсередини – слизовою оболонкою (tunica mucosa).

Слизова оболонка (tunica mucosa) за допомогою вуздечки верхньої губи (frenulum labii superioris) та вуздечки нижньої губи (frenulum labii inferioris) переходить на слизову оболонку ясен верхньої і нижньої щелеп (tunica mucosa gingivae maxillae et mandibulae).

Проміжна частина губ (pars intermedia labiorum) вкрита незроговілим епітелієм (epithelium noncornificatum), крізь який просвічуються судини, утворюючи червону облямівку (limbus ruber) або проміжний шар (stratum intermedium).

Верхня губа (labium superius) має:

- верхньогубний жолобок (philtrum);

- горбок (tuberculum).

Присінок рота має:

- вуздечку верхньої губи (frenulum labii superioris);

- вуздечку нижньої губи (frenulum labii inferioris);

- спайку губ (commissura labiorum);

- кут рота (angulus oris);

- сосочок привушної протоки (papilla ductus parotidei).

Щоки (buccae) представлені:

- щічним і жувальним м’язами (musculi buccinator et masseter);

- жировим тілом щоки (corpus adiposum buccae).

Вони вкриті:

- ззовні шкірою (cutis);

- із внутрішньої сторони слизовою оболонкою (tunica mucosa).

Жирове тіло щоки (corpus adiposum buccae) – тіло Біша – розташоване між вищеперерахованими м’язами та шкірою, воно добре розвинуте у грудних дітей (покращує процес смоктання).

Піднебіння (palatum) складається з :

- твердого піднебіння (palatum durum);

- м’якого піднебіння (palatum molle), або піднебінної завіски (velum palatinum).

 

М’яке піднебіння (palatum molle) є дуплікатурою (складкою) слизової оболонки, між якою розташовані фіброзна пластинка і м’язи.

Власне ротова порожнина (cavitas oris propria) ззаду сполучається з глоткою (pharynx) через зів (fauces).

Зів (fauces) обмежований:

- зверху м’яким піднебінням (palatum molle);

- знизу коренем язика (radix linguae);

- з боків піднебінно–язиковою дужкою (arcus palatoglossus) та піднебінно–глотковою дужкою (arcus palatopharyngeus).

 

Перешийок зіва (isthmus faucium) – це простір між обома дужками;

М’яке піднебіння; піднебінна завіска (palatum molle; velum palatinum), до якої належать:

- піднебінний язичок (uvula palatina);

- піднебінно–язикова дужка; передня складка зіва (arcus palatoglossus; plica anterior faucium);

- піднебінно–глоткова дужка (arcus palatopharyngeus); задня складка зіва (plica posterior faucium);

Мигдаликова ямка; мигдаликова пазуха (fossa tonsillaris; sinus tonsillaris), у верхній частині якої є надмигдаликова ямка (fossa supratonsillaris);

Піднебінний мигдалик (tonsilla palatina), що розташований у мигдаликовій ямці, має:

- мигдаликову капсулу (capsula tonsillae);

- мигдаликові ямочки (fossulae tonsillae);

- мигдаликові крипти (cryptae tonsillae).

М’яке піднебіння; піднебінна завіска (palatum molle; velum palatinum) має такі частини:

1. Cполучнотканинну пластинку, яка прикріплюється до заднього краю горизонтальних пластинок піднебінних кісток (laminae horizontales ossium palatinorum) і є продовженням твердого піднебіння (palatum durum) – це передній відділ м’якого піднебіння.

2. Звисаючу вниз піднебінну завіску (velum palatinum), яка закінчується піднебінним язичком (uvula palatina).

3. Піднебінно–язикову дужку (arcus palatoglossus), або передню складку зіва (plica anterior faucium), або передню дужку (arcus anterior), що йде до язика (lingua).

4. Піднебінно–глоткову дужку (arcus palatopharyngeus), або задню складку зіва (plica posterior faucium), або задню дужку (arcus posterior), яка йде до глотки (pharynx).

Між передніми та задніми дужками (arcus anteriores et posteriores) утворюються мигдаликові ямки (fossae tonsillares), де розташовані піднебінні мигдалики (tonsillae palatinae).

5. М’язи піднебіння та зіва (musculi palatini et faucium).

У ділянці піднебіння (palatum) ще є:

- піднебінне шво (raphe palati);

- поперечні піднебінні складки (plicae palatinae transversae);

- різцевий сосочок (papilla incisiva).

До м’язів м’якого піднебіння та зіва (musculi palati mollis et faucium) належать:

- м’яз– натягувач піднебінної завіски (musculus tensor veli palatini), який:

- натягує піднебінну завіску (velum palatinum) в поперечному напрямку;

- розширює просвіт слухової труби (tuba auditiva; tuba auditoria);

- м’яз– підіймач піднебінної завіски (musculus levator veli palatini), що:

- піднімає м’яке піднебіння (palatum molle),

- тягне його назад, розширюючи просвіт слухової труби (tuba auditiva; tuba auditoria);

- м’яз язичка (musculus uvulae), що:

- піднімає піднебінний язичок (uvula palatina),

- вкорочує піднебінний язичок (uvula palatina);

- піднебінно–язиковий м’яз (musculus palatoglossus), що:

- опускає піднебінну завіску (velum palatinum) вниз, звужуючи зів (fauces), піднімає корінь язика (radix linguae);

- піднебінно–глотковий м’яз (musculus palatopharyngeus), що:

- звужує зів (fauces),

- піднімає глотку (pharynx).

М’яке піднебіння бере участь в актах дихання та ковтання і відокремлює травний шлях від повітроносного.

Тверде піднебіння (palatum durum) утворене:

- піднебінними відростками верхньої щелепи (processus palatini maxillae);

- горизонтальними пластинками піднебінних кісток (laminae horisontales ossium palatinorum).

Тема 2. Будова постійних та молочних зубів.

Зуби поділяються на:

- молочні зуби (dentes decidui) – тимчасові;

- постійні зуби (dentes permanentes).

Кожний зуб (dens) має (мал. 1):

- корінь зуба (radix dentis);

- шийку зуба (cervix dentis);

- коронку зуба (corona dentis).

 

 

 

Мал. 1. Шийка зуба:

а – анатомічна шийка; б – клінічна шийка.

Всередині зуба розташована зубна порожнина (cavitas dentis); пульпова порожнина (cavitas dentis; cavitas pulparis), яка складається з:

- коронкової порожнини (cavitas coronae);

- каналу кореня зуба (canalis radicis dentis);

- пульпи зуба (pulpa dentis), що складається із судин, нервів та пухкої волокнистої сполучної тканини (textus connectivus fibrosus laxus), які заповнюють зубну порожнину.

Коронкова порожнина (cavitas coronae) переходить в канал кореня зуба (canalis radicis dentis), який закінчується на верхівці кореня зуба (apex radicis dentis) отвором верхівки кореня зуба (foramen apicis radicis dentis).

Через цей отвір в порожнину зуба, що містить пульпу зуба (pulpa dentis), проходять судини і нерви (vasa et nervi).

Пульпа зуба (pulpa dentis) складається з:

- коронкової пульпи (pulpa coronalis);

- кореневої пульпи (pulpa radicularis).

Розрізняють такі поняття:

- клінічна коронка (corona clinica) – це частина зуба над яснами;

- клінічний корінь (radix clinica) – це частина зуба нижче ясенного краю (margo gingivalis), тобто шийка зуба (cervix dentis) з його коренем (radix dentis).

Зуб (dens) побудований із дентину (dentinum), який:

- в ділянці коронки зуба (corona dentis) вкритий емаллю (enamelum);

- в ділянці кореня зуба (radix dentis) – цементом (cementum).

Емаль (enamelum) є найтвердішою тканиною людського організму, що при руйнації не відновлюється.

Хімічний склад зуба подібний до хімічного складу кістки.

Комплекс тканин, який оточує та фіксує зуб (dens) у зубній комірці (alveola dentalis), називається зубним окістям або періодонтом (periodontium).

Кожна коронка зуба (corona dentis) має такі поверхні:

1. Присінкову поверхню (facies vestibularis), яка у передніх зубів називається губною поверхнею (facies labialis), а у задніх зубів – щічною поверхнею (facies buccalis);

2. Язикову поверхню (facies lingualis) – у зубів нижньої щелепи і піднебінну поверхню (facies palatinalis) – у зубів верхньої щелепи. Ці поверхні об’єднуваються в оральну поверхню.

3. Контактну поверхню (facies approximalis), що має дотикове поле (area contingens). Ця поверхня розміщена з обох боків коронки:

- ближча поверхня (facies mesialis);

- дальша поверхня (facies distalis);

4. Змикальну поверхню (facies occlusalis), або жувальну поверхню (facies masticatoria).

Досліджуючи зуб збоку поверхонь, виділяють поняття норми зуба:

- вестибулярна норма;

- оклюзійна (змикальна) норма;

- контактна норма;

- язикова, або піднебінна норма.

На змикальній поверхні коронки кутніх зубів виділяють вістря зуба (cuspis dentis), на якому знаходиться верхівка вістря (apex cuspidis). Крім цього, може бути додаткове вістря (cuspis acсessoria).

Вістря з’єднуються між собою такими гребенями:

- поперечним гребенем (crista transversalis);

- трикутним гребенем (crista triangularis);

- косим гребенем (crista obliqua).

Вістря розрізняють за їх розташуванням на кутніх зубах:

- щічне вістря (cuspis buccalis) – на щічній поверхні; вестибулярній поверхні;

- піднебінне вістря (cuspis palatinalis) – на піднебінній поверхні зубів верхньої щелепи;

- язикове вістря (cuspis lingualis) – на язиковій поверхні зубів нижньої щелепи.

На жувальній поверхні 4–х вістрювих зубів верхньої щелепи знаходяться:

- ближньощічне вістря (cuspis mesiobuccalis); мезіально–щічне вістря; мезіально–присінкове вістря; параконус;

- дальнощічне вістря (cuspis distobuccalis); дистально–щічне вістря; дистально–присінкове вістря; метаконус;

- ближньопіднебінне вістря (cuspis mesiopalatinalis); мезіально–піднебінне вістря; протоконус;

- дальньопіднебінне вістря (cuspis distopalatinalis); дистально–піднебінне вістря; гіпоконус;

На жувальній поверхні 4–х вістрювих зубів нижньої щелепи знаходяться:

- ближньощічне вістря (cuspis mesiobuccalis); мезіально–щічне вістря; мезіально–присінкове вістря; протоконід;

- дальньощічне вістря (cuspis distobuccalis); дистально–щічне вістря; дистально–присінкове вістря; гіпоконід;

- ближньоязикове вістря (cuspis mesiolingualis); медіально–язикове вістря; метаконід;

- дальньоязикове вістря (cuspis distolingualis); дистально–язикове вістря; ентоконід.

На жувальній поверхні 5–вістрявого першого великого кутнього зуба нижньої щелепи з’являється ще одне вістря – дальше вістря (cuspis distalis); дистальне вістря; гіпоконулід, або мезоконід.

Клінічна та анатомічна формули постійних зубів (dentes permanentes)

Зуби (dentes), за анатомічною формою, яка залежить від функції, поділяються на:

- різці (dentes incisivi), які мають:

- один корінь (radix dentis);

- долотоподібну форму коронки.

Функція різців (dentes incisivi) полягає у відрізанні (краюванні) шматків їжі;

- ікла (dentes canini), які мають:

- один корінь (radix dentis);

- конічну форму коронки.

Функція ікол (dentes canini): утримувати та шматкувати їжу;

- малі кутні зуби (dentes premolares), які мають:

- один корінь (radix dentis), переважно верхній перший малий кутній зуб (dens premolaris primus superior) має роздвоєний корінь;

- коронку малих кутніх зубів (corona dentium premolarium), що має зі сторони змикальної поверхні (facies occlusalis) округлу або овальну форми, і на якій є два вістря (горбки).

Функція малих кутніх зубів (dentes premolares): забезпечувати подрібнення їжі;

- великі кутні зуби (dentes molares), які мають:

- кубоподібну форму коронки (corona dentis);

- на змикальній поверхні великих кутніх зубів (facies occlusalis dentium molarium) є по 3–5 вістря (горбки);

- верхні зуби мають три корені;

- нижні зуби мають два корені.

Функція великих кутніх зубів (dentes molares) – розтирання їжи.

Молочні зуби верхньої щелепи (dentes decidui maxillae)

Присередній різець (dens incisivus medialis). Коронка долотоподібна, корінь добре розвинутий, конусоподібний, із загостреною верхівкою, на поперечному перерізі округлої або дещо овальної форми. Різальний край (margo incisalis) гладкий, з добре вираженими ознаками кута коронки.

На присінковій поверхні коронки (facies vestibularis coronae), біля шийки зубa (cervix dentis) є характерний емалевий валик. На язиковій поверхні, також ближче до шийки зуба, розміщується горбок, який переходить по середній лінії коронки в незначний валик.

Зубна порожнина (cavitas dentis) широка, її коронкова частина без різкої границі переходить в один канал кореня зуба (canalis radicis dentis).

Бічний різець (dens incisivus lateralis) має долотоподібну коронку, за формою нагадує присередній різець (dens incisivus medialis), але значно поступається йому за розмірами. Губна поверхня (facies labialis) опукла.

Бічний край коронки заокруглений, середній має великий гострий кут. У ділянці шийки зуба (cervix dentis) добре контурується валик емалі. Язиковe вістря (cuspis lingualis) незначно виражене.

Корінь один, у поперечному перерізі – округлої форми; верхівка кореня (apex radicis) відхилена назад. На бічних поверхнях кореня є незначно виражені поздовжні борозни.

Ікло (dens caninus). Коронка ікла (corona dentis canini) ромбічної форми з добре вираженими боковими кутами. Ребра різального краю (margo incisalis) мають однаковий нахил і сходяться  майже під прямим кутом.

На випуклій присінковій поверхні (facies vestibularis) проходить емалевий валик, з боків від якого помітні невеликі борозни. Серед них дистальна борозна виражена краще. У ділянці бокової грані є невелика заглибина.

На язиковій поверхні коронки (facies lingualis coronae) теж є виражений валик, з боків від якого розташовані ямки майже трикутної форми.

Корінь ікла (radix dentis canini) конусоподібний, з бічними відхиленнями на поперечному перерізі кореня зуба (radix dentis), має форму овала.

Мезіальна поверхня кореня зуба (facies medialis radicis dentis) плоска, має невелику поздовжню борозну.

Зубна порожнина (cavitas dentis) широка, без помітної межі між порожниною коронки (cavitas coronae) і каналом кореня зуба (canalis radicis dentis).

Перший великий кутній зуб (dens molaris primus). Щічна поверхня коронки зуба (facies buccalis coronae dentis) в пришийковій ділянці має добре виражений емалевий валик, через що діаметр змикальної поверхні (diameter faciei occlusalis) менший, ніж пришийкової.

На змикальній поверхні (facies occlusalis) проходить гребінь (crista), з боків від якого містяться борозни, що розділяють поверхню на ряд додаткових невеликих вістрів (cuspides). Поперечні і поздовжні борозни з змикальної поверхні (facies occlusalis) переходять на задню поверхню коронки.

Язикові вістря (cuspides linguales) на змикальній поверхні (facies occlusalis) дещо менші, ніж щічні вістря (cuspides buccales).

Цей зуб (dens molaris primus) має три коренi, які розходяться: піднебінний корінь (radix palatinalis) і два щічнi корені (radices buccales) – передньощічний і задньощічний. Піднебінний корінь (radix palatinalis) великий і прямий, конусоподібний, з вільно прохідним каналом. Щічні корені (radices buccales) сплющені з боків, верхівки їх загострені, щипцеподібно вигнуті і, як правило, погано прохідні.

Другий великий кутній зуб (dens molaris secundus) за формою коронки і кількістю коренів нагадує перший великий кутній зуб (dens molaris primus), але, на відміну від нього, дещо менших розмірів. Емалевий валик в пришийковій ділянці чітко окреслює шийку зуба (cervix dentis).

Язикова поверхня коронки (facies lingualis coronae) має звуження, часто вміщує додатковe вістря (cuspis acessoria), якe не доходить до рівня змикальної поверхні (facies occlusalis).

Піднебінний корінь (radix palatinalis) добре розвинутий, на внутрішній поверхні має поздовжню, добре виражену борозну. Щічні корені (radices buccales) сплощені (плоскі), верхівки їх направлені всередину, зубна порожнина коронки (cavitas dentis coronae) широка, відповідає зовнішній формі зуба.

Канал піднебінного кореня (canalis radicis palatinalis) широкий, добре прохідний, щічні корені (radices buccales) можуть мати декілька менш доступних кореневих каналів і отворів.

Молочні зуби нижньої щелепи (dentes decidui mandibulae)

Присередній різець (dens incisivus medialis). Цей зуб невеликих розмірів, з короткою долотоподібною коронкою і одним сплощеним (плоским) коренем, на бокових поверхнях якого є добре виражені борозни.

Присінкова поверхня коронки (facies vestibularis coronae) має невелику випуклість, по середній лінії якої слабо контурується поздовжній валик. Язикове вістря (cuspis lingualis) ледве помітне. На різальному краї (margo incisalis) також ледве помітнe вістря (cuspis). Ознака кута коронки зуба (corona dentis) майже не визначається.

Корінь (radix dentis) короткий, прямий, на поперечному перерізі канал кореня зуба (canalis radicis dentis) щілиноподібної форми.

Зубна порожнина (cavitas dentis) без чітких границь переходить у канал кореня зуба (canalis radicis dentis).

Бічний різець (dens incisivus lateralis). Він дещо більший, ніж присередній різець (dens incisivus medialis). Його коронка долотоподібна, коротка, з добре вираженою ознакою кута.

 

На губній поверхні (facies labialis) є поздовжній валик, який доходить до різального краю (margo incisalis). Валик на язиковій поверхні коронки (facies lingualis coronae) виражений слабо.

Корінь зуба (radix dentis) дещо сплющений мезіодистально. На його бічних поверхнях є неглибокі борозни. Верхівка кореня зуба (apex radicis dentis) відхилена латерально.

Зубна порожнина (cavitas dentis) широка, в ділянці коронки сплющена в губоязиковому, а в ділянці кореня – в мезіодистальному напрямі.

Ікло (dens caninus). Цей зуб порівняно менший, ніж ікло верхньої щелепи (dens caninus maxillae).

Коронка ромбічна, з незначно вираженими бічними кутами. Ребра різального краю (margo incisalis) заокруглені і сходяться майже під прямим кутом.

На присінковій поверхні коронки (facies vestibularis coronae) контурується поздовжній валик, що розділяє її на дві нерівні частини. По боках від валика визначаються площадки майже трикутної форми.

На язиковій поверхні коронки (facies lingualis coronae) виділяються два краєвих гребінцi і середній валик.

На відміну від ікла верхньої щелепи (dens caninus maxillae), краєві гребінці сходяться під гострим кутом у ділянці язикового вістря (cuspis lingualis).

Емалево–цементна межа на бічних поверхнях зуба випукла в бік коронки.

Корінь iкла (radix dentis canini) дещо сплощений в мезіодистальному напрямі зі слабо вираженими боковими борознами. Верхівка кореня зуба (apex radicis dentis) відхилена латерально.

На поперечному розрізі корінь зуба (radix dentis) овальної або трикутної форми.

Перший великий кутній зуб (dens molaris primus). Його призматична коронка має виражені щічні і язикові вістря (cuspides buccales et linguales) майже однакової висоти. Фігури на змикальній поверхні (facies occlusalis) утворюють варіюючий візерунок.

Щічна поверхня (facies buccalis) має чітко виражений скат до пришийкової ділянки, де визначається поздовжня борозна.

Інколи на язиковій поверхні (facies lingualis) коронки зуба (corona dentis) є додатковi вістря (cuspides accessoriae), що надає коронці трикутної форми.

На щічній поверхні коронки зуба (facies buccalis coronae dentis) в пришийковій ділянці є добре виражений емалевий валик.

Перший великий кутній зуб (dens molaris primus) має два коренi – ближчий корінь (radix mesialis), або передній корінь, та дальший корінь (radix distalis) або задній корінь, які різко сплощені в передньозадньому напрямі.

Ближчий корінь (radix mesialis) має два канали кореня зуба (canales radicis dentis) з багатьма отворами верхівки зубa (foramina apicis dentis).

Другий великий кутній зуб (dens molaris secundus). Його коронка кубоподібна, з п’ятьма вістрями (cuspis) на змикальній поверхні (facies occlusalis).

Система борозен на змикальній поверхні (facies occlusalis) є складнішою, ніж в постійних зубах (dentes permanentes).

Присінкова поверхня коронки (facies vestibularis coronae) має скат до пришийкової ділянки.

Чітко виражений пришийковий емалевий валик добре окреслює шийку зуба (cervix dentis).

Обидва коренi (ближчий корінь (radix mesialis), або передній корінь, і дальший корінь (radix distalis), або задній корінь) сплощені, з глибокими поздовжніми борознами на бічних поверхнях.

Корені сильно розходяться і нахилені верхівками кореня зуба (apices radicis dentis) всередину. В передньому корені є два канали, в задньому – один, добре прохідний. Задній корінь масивніший, більш прямий.

Після 6 років життя починається заміна молочних зубів на постійні.

Формули і терміни прорізування зубів

Анатомічна формула постійних зубів 2123. Це означає, що на кожній половині коміркових дуг (arcus alveolares) верхньої та нижньої щелеп (maxilla et mandibula) розміщені:

- два різці (dentes incisivi);

- одне ікло (dens caninus);

- два малі кутні зуби (dentes premolares);

- три великі кутні зуби (dentes molares).

Анатомічна формула молочних зубів 2102 характеризується відсутністю малих кутніх зубів (dentes premolares). На кожній половині коміркових дуг (arcus alveolares) верхньої і нижньої щелеп (maxilla et mandibula) розміщені:

- два різці (dentes incisivi);

- одне ікло (dens caninus);

- два великі кутні зуби (dentes molares).

Розташування зубів записується у вигляді зубної формули, де:

- вище горизонтальної лінії позначається кількість зубів верхньощелепної коміркової дуги (arcus alveolaris maxillaris);

- нижче горизонтальної лінії – кількість зубів нижньощелепної коміркової дуги (arcus alveolaris mandibularis);

- вертикальна лінія розділяє праву половину верхньої і нижньої щелеп (maxilla et mandibula) від лівої.

У зубній формулі окремі зуби та їх групи записуються цифрами або буквами і цифрами.

Цифрова формула записується:

- для молочних зубів – римськими цифрами;

- для постійних зубів – арабськими цифрами.

Буквова формула позначається першими буквами від латинської назви груп зубів:

- для молочних зубів – маленькими (прописними) латинськими буквами;

- для постійних зубів – великими латинськими буквами.

Цифрова повна зубна формула. Порядок запису зубів в цій формулі такий, ніби ми оглядаємо зуби у людини, яка сидить перед нами.

Зубна формула дорослої людини (постійні зуби) записується так:

 

8 7 6 5 4 3 2 1	1 2 3 4 5 6 7 8
8 7 6 5 4 3 2 1	1 2 3 4 5 6 7 8

 

Стоматолог при обстеженні пацієнта прокреслює відсутні зуби і обводить кружком зуб, який потрібно лікувати. Якщо всі зуби збережені, такий зубний ряд називається повним. Кожен зуб відповідно до повної формули може позначатись окремо:

- верхні праві знаком ┘;

- верхні ліві знаком └;

- нижні праві знаком ┌;

- нижні ліві знаком ┐.

Наприклад, правий верхній перший великий кутній зуб позначається 6└ або ліве нижнє ікло позначається 3┐.

Зубна формула дитини (молочні зуби) записується так:

 

V  IV  III  II  I	I  II  III  IV  V
V  IV  III  II  I	I  II  III  IV  V

 

Окремо молочні зуби записуються, як і постійні, тільки римськими цифрами.

Групова цифрова анатомічна зубна формула показує кількість зубів у кожній групі по половинах щелепи. Вона записується так:

- у дорослої людини

 

3  2  1  2	2  1  2  3
3  2  1  2	2  1  2  3

 

 

- у дитини

2  0  1  2	2  1  0  2
2  0  1  2	2  1  0  2

 

Групова буквова зубна формула позначається з використанням початкових букв латинських назв зубів (I – incisivus, різець; C – caninus, ікло; P – premolaris, малий кутній зуб; M – molaris – великий кутній зуб). Постійні зуби позначаються великою літерою, а молочні – прописною літерою. Ця формула записується так:

-         у дорослої людини (постійні зуби)

 

M3  P2  C1  I2	I2  C1  P2  M3
M3  P2  C1  I2	I2  C1  P2  M3

 

або записується ще так:

 

M M M P P C I I	I I C P P M M M
M M M P P C I I	I I C P P M M M

- у дитини (молочні зуби)

 

m2   c1   i2	i2   c1   m2
m2   c1  i2	i2   c1   m2

 

або записується ще так:

 

m  m  c  i  i	i  i  c  m  m
m  m  c  i  i	i  i  c  m  m

 

 

Буквово–цифрова зубна формула записується так:

 

 

Користуватись такою буквово–цифровою зубною формулою зручно при записах зубної формули у дітей, у яких поряд з молочними зубами вже прорізались деякі постійні зуби. Наприклад, повна буквово–цифрова формула зубів у 10–тирічної дитини записується так:

 

m2  M1  P1  c  I2  I1	I1  I2  c  P1  M1  m2
m2  M1  P1  c  I2  I1	I1  I2  c  P1  M1  m2

Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ) запропоновано двосимвольну систему запису зубів, де кожен зуб позначається двома арабськими цифрами.

Перша цифра визначає квадрант зубної формули.

Для постійних зубів є такі квадранти зубної формули:

 

1	2
4	3

 

Для молочних зубів є такі квадранти зубної формули:

 

5	6
8	7

Друга цифра є порядковим номером зуба.

Отже, для постійних зубів ця зубна формула, за ВООЗ, записується так:

 

18 17 16 15 14 13 12 11	21 22 23 24 25 26 27 28
48 47 46 45 44 43 42 41	31 32 33 34 35 36 37 38

 

Для молочних зубів ця зубна формула, за ВООЗ, записується так:

 

55  54  53  52  51	61  62  63  64  65
85  84  83  82  81	71  72  73  74  75

 

 

Терміни прорізування молочних та постійних зубів

 

 

Порядок і терміни прорізування молочних зубів:

- різці (dentes incisivi):

- медіальні в 6 – 8 місяців;

- латеральні в 10 – 12 місяців;

- перші великі кутні зуби (dentes molares primi) в 14 – 16 місяців;

- ікла (dentes canini) в 18 – 20 місяців;

- другі великі кутні зуби (dentes molares secundi) прорізуються в 22 – 24 місяці.

До кінця другого року життя у дитини повинно бути 20 зубів.

 

Порядок і терміни прорізування постійних зубів:

- перші нижні великі кутні зуби (dentes molares primi inferiores) в 5 – 6 років;

- присередні різці (dentes incisivi mediales) та перші верхні великі кутні зуби (dentes molares primi superiores) в 6 – 7 років;

- бічні різці (dentes incisivi laterales) в 7 – 8 років;

- перші малі кутні зуби (dentes premolares primi) в 9 – 10 років;

- ікла (dentes canini) в 10 – 11 років;

- другі малі кутні зуби (dentes premolares secundi) в 11 – 12 років;

- другі великі кутні зуби (dentes molares secundi) в 12 – 13 років;

- треті великі кутні зуби (dentes molares tertii) після 18 років і не у всіх людей.

Постійних зубів є 32.

Лінія, що з’єднує коронки зубних органів, які розташовані в щелепах, утворюють верхньощелепну зубну дугу; верхню зубну дугу (arcus dentalis maxillaris; arcus dentalis superior) та нижньощелепну зубну дугу; нижню зубну дугу (arcus dentalis mandibularis; arcus dentalis inferior).

Кожна зубна дуга (arcus dentalis) складається у дорослих людей із 16 зубів.

Крім зубних дуг (arcus dentales), у стоматології виділяють коміркову (альвеолярну) дугу (arcus alveolaris) – лінію, що проходить по краю (гребеню) коміркового (альвеолярного) відростка, та базальну дугу – лінію, що проходить через верхівки коренів зубів.

Зубо–щелепні сегменти (segmenta maxillomandibulodentalia)

Зуби знаходяться в оточенні різних анатомічних утворів, що складають зубні органи (organa dentalia).

Зубні органи утворюють на щелепах метамерні зубні ряди, тому ділянку щелепи з належним їй зубом позначають як сегмент.

Виділяють зубо–щелепні сегменти верхньої щелепи (segmenta maxillodentalia) та зубо–щелепні сегменти нижньої щелепи (segmenta mandibulodentalia).

Зубо–щелепний сегмент (segmentum maxillomandibulodentale) включає в себе:

- зуб (dens);

- зубну комірку (alveolus dentis) і частину щелепи, що прилягає до комірки, вкриту слизовою оболонкою;

- зв’язковий апарат, що фіксує зуб до зубної комірки;

- судини і нерви.

Отже, зубо–щелепний сегмент (segmentum maxillomandibulodentale) об’єднує ділянку щелепи і зуб з періодонтом.

Виділяють сегменти 1–го і 2–го різців, ікла, 1–го і 2–го малих кутніх зубів та 2–го і 3–го великих кутніх зубів.

Межею між сегментами є лінія, яка проведена через середину міжзубного проміжку.

Зубо–щелепні сегменти є:

- різцево–щелепні сегменти;

- ікло–щелепні сегменти;

- премолярно–щелепні (малокутньо–щелепові) сегменти;

- молярно–щелепні (великокутньо–щелепові) сегменти.

 

Оклюзія (occlusio)

Нижня щелепа (mandibula) може переміщатися стосовно нерухомої верхньої щелепи (maxilla) завдяки рухливому зчленуванню — скронево–нижньощелепним суглобам (articulationes temporomandibulares), правому і лівому.

Нижня щелепа (mandibula) приводиться в рух завдяки скороченням жувальних м’язів (musculi masticatorii), що забезпечують її опускання, висування, підняття і зсув у сторони та у вихідне положення.

Скорочення жувальних м’язів (musculi masticatorii) веде до зсуву нижньої щелепи (mandibula) стосовно верхньої щелепи (maxilla) в одному з напрямів: униз, вгору, вперед, назад, вправо, вліво.

Узгоджене скорочення цих груп м’язів забезпечує складне просторове переміщення нижньої щелепи (mandibula) під час артикуляції (мова, міміка) та прийому їжі.

Під терміном “артикуляція” розуміють усілякі просторові переміщення нижньої щелепи (mandibula) стосовно верхньої щелепи (maxilla), які здійснюються при участі жувальних м’язів. У мовній артикуляції беруть участь ще м’язи лиця (musculi faciei) і язик (lingua).

 

 

Мал. 42. Співвідношення оклюзійних поверхонь жувальних зубів при ортогнатії (вид з язикової сторони).

 

Термін “оклюзія” визначає просторовий зсув нижньої щелепи (mandibula) при обов’язковому збереженні характерних контактів між зубними рядами верхньої і нижньої щелеп (maxilla et mandibula).

Розрізняють центральну, передню та дві бокові, праву і ліву, оклюзії (мал. 44).

Оклюзійні рухи нижньої щелепи (mandibula) є різновидністю артикуляції з меншою амплітудою переміщення.

 

Прикус (occlusio)

Взаєморозміщення зубних дуг, верхньої та нижньої, при змиканні зубів називається прикусом (occlusio).

Є фізіологічні та патологічні прикуси.

Фізіологічні прикуси (occlusiones physiologicae):

1) фізіологічна прогнатія (prognathia physiologica) – коли верхні різці (dentes incisivi superiores) дещо виступають перед нижніми (dentes incisivi inferiores) та частково прикривають їх (надмірний розвиток верхньої щелепи – maxilla);

2) фізіологічна прогенія (progenia physiologica) – якщо нижні різці (dentes incisivi inferiores) розташовуються перед верхніми (dentes incisivi superiores) – надмірний розвиток нижньої щелепи (mandibula);

3) фізіологічна ортогенія (orthogenia physiologica) – коли різальні краї передніх зубів верхньощелепної зубної дуги (margines incisales dentium anteriorum arcus dentalis maxillaris) збігаються з різальними краями передніх зубів нижньощелепної зубної дуги (margines incisales dentium anteriorum arcus dentalis mandibularis) – щипцеподібний прикус;

4) фізіологічна ортогнатія (orthognathia physiologica) – незначне перекриття різцями верхньощелепної зубної дуги (arcus dentalis maxillaris) нижніх передніх зубів (dentes anteriores inferiores) на 1/3 – ножицеподібний прикус (мал. 42).

Патологічні прикуси (occlusiones pathologicae):

- закритий прикус – верхні різці (dentes incisivi superiores) виступають вперед і повністю покривають нижні різці (dentes incisivi inferiores);

- відкритий прикус – між передніми зубами верхньощелепної зубної дуги (dentes anteriores arcus dentalis maxillaris) і передніми зубами нижньощелепної зубної дуги (dentes anteriores arcus dentalis mandibularis) є щілина;

- патологічна прогнатія – верхня щелепа (maxilla) зміщена вперед;

- патологічна прогенія – нижня щелепа (mandibula) зміщена вперед;

- трансверзальні, або перехресні прикуси – неправильне співвідношення між бічними зубами (dentes laterales).

Важливу роль у встановленні взаємовідношення зубних дуг верхньої та нижньої щелеп відіграють перші великі кутні зуби: вони розвиваються першими із постійних зубів і стають направляючими у взаємовідношенні решти зубів.

Аномалії розвитку зубів

Ці аномалії можуть бути наслідком порушення:

- будови зубів:

- флюороз (fluorosis) – недостатність у тканині зуба фтору і кальцію;

- гіперплазія емалі (hyperplasia enameli) – емалеві краплі на шийці зуба;

- гіпоплазія емалі (hypoplasia enameli) – наявність жовтих або коричневих плям на емалі;

- розташування зубів:

- супраоклюзія (supraocclusio) – зміщення зуба від оклюзійної площини, тобто зуби верхньої щелепи (dentes maxillae) не досягають змикальної поверхні нижньощелепної зубної дуги (facies occlusalis arcus dentalis mandibularis);

- інфраоклюзія (infraocclusio) – зуби нижньої щелепи (dentes mandibulae) не досягають змикальної поверхні верхньощелепної зубної дуги ( facies occlusalis arcus dentalis maxillaris);

- тортоаномалія; торзіверсія (torsiversio) – повернений зуб навколо своєї поздовжньої осі;

- краудінг (crowding [англ.]) – скупчення зубів: стан, при якому зуби притиснені один до одного і приймають такі змінні положення, як перекриття один одного, зміщення в різних напрямках, перекручення тощо;

- кількості зубів:

- гіпердентія (hyperdentia, polyodontia) –збільшення кількості зубів;

- гіподентія (hypodontia) – зменшення кількості зубів; часткова відсутність зубів;

- адентія (adentia; anodontia) – вроджена, набута або спадкова відсутність кількох або всіх зубів;

- розмірів зубів:

–макродентія (macrodentia, macrodontia) – збільшення розмірів зубів;

- мікродентія (macrodentia, microdontia) – зменшення розмірів зубів, ненормально малі зуби;

- здвоєнй зуб (dens connatus; dens geminatus) – зуб з одним коренем і кореневим каналом, але з двома повністю або не повністю розділеними коронками внаслідок інвагінації зародка одного зуба, що спричиняє неповне формування двох зубів;

 

- форми зубів:

- зуби Гатчинсона (Hutchinson’s teeth [англ.]) – аномальність зубів, що спостерігається при вродженому сифілісі, коли постійні різці мають викруткоподібну форму, яка іноді поєднується з виїмками на ріжучих краях або западинами на губних поверхнях вище ріжучого краю. Частіше це перший верхній різець, який має вирізку на змикальній поверхні;

- шипоподібні зуби (dentes spinosi) – аномалія розвитку, при якій коронки зубів мають форму шипа або клина;

- бочкоподібний зуб – зуб має форму бочки;

- та інші форми зубів.

Поза функцією жування й артикуляції нижня щелепа (mandibula) знаходиться в стані фізіологічного спокою, коли зубний ряд нижньої щелепи (mandibula) відстоїть від зубного ряду верхньої щелепи (maxilla) і між ними утвориться проміжок у 2-3 мм. В цьому положенні нижньої щелепи (mandibula) всі жувальні і м’язи лиця (musculi masticatorii et musculi faciei) розслаблені, їх тонус перебуває у стані фізіологічного спокою.

 

Положення нижньої щелепи

Положення нижньої щелепи (mandibula) в стані фізіологічного спокою є вихідним для усіх як артикуляційних, так і оклюзійних рухів.

Це положення залежить лише від тонусу м’язів і зберігається при багатьох захворюваннях зубощелепної системи, у тому числі при відсутності усіх зубів (dentes).

Для лікаря це положення служить одним з антропометричних орієнтирів, які дозволяють проводити діагностику захворювань зубощелепної системи, відправним пунктом для усіх відновлювальних заходів і оцінки правильності проведеного лікування.

Положення нижньої щелепи (mandibula) в стані фізіологічного спокою допомагає визначити вертикальний розмір нижнього відділу обличчя (мал. 43, 3) – відстань від точки, розташованої в нижньому краї носової перегородки (margo inferior septi nasi), до точки на нижньому краї м’яких тканин підборіддя (mentum).

Мал. 43. Три відділи лиця (обличчя):

1 – верхній; 2 – середній; 3 – нижній відділи обличчя.

 

На початку жування обов’язково відбувається ковтання слини, при цьому скорочуються м’язи, що піднімають нижню щелепу (mandibula) і зсув її назад, а зубні ряди стуляються в центральній оклюзії.

Такий зсув щелепи обумовлює зменшення вертикального розміру нижнього відділу обличчя на 2-3 мм (точка на підборідді наближається до точки під носовою перегородкою на ці 2–3 мм).

Цей розмір при даному положенні нижньої щелепи (mandibula) або співвідношенні зубних рядів у центральній оклюзії називають оклюзійною висотою, а при втраті зубів (dentis) – висотою центрального співвідношення щелеп.

Визначення оклюзійної висоти, з’ясування (обчислення) різниці між розміром нижнього відділу обличчя і розміром при положенні нижньої щелепи (mandibula) в стані фізіологічного спокою дозволяє встановити наявні відхилення від норми і, що дуже важливо, визначити правильне положення нижньої щелепи (mandibula) в необхідному центральному співвідношенні її з нерухомою верхньою щелепою (maxilla).

Важливість визначення положення нижньої щелепи (mandibula) в центральній оклюзії або центральному співвідношенні обумовлена тим, що центральна оклюзія є вихідним і кінцевим моментами усіх жувальних рухів.

Центральна оклюзія залежно від виду прикусу має чітко визначені індивідуальні і загальні ознаки співвідношення зубів і зубних рядів, а отже, є основним моментом для усіх відбудовних ортопедичних втручань.

Зубному техніку це дозволяє на підставі знання форми зубів і їхніх співвідношень відновлювати втрачену форму зубів (forma dentium) і зубних рядів.

Потрібно запам’ятати, що якщо лікар правильно визначив центральну оклюзію, а зубний технік правильно відтворив форму зубів (forma dentium), у тому числі й оклюзійної поверхні, якщо витримані при моделюванні оклюзійні співвідношення, то будуть правильні оклюзійні контакти при всіх оклюзійних рухах нижньої щелепи (mandibula).

Крім центральної оклюзії, що визначається при єдиному положенні нижньої щелепи (mandibula), розрізняють безліч передніх, правих і лівих бічних оклюзій.

Безліч оклюзійних співвідношень при будь–яких за величиною передніх і бічних зсувах нижньої щелепи (mandibula) можлива завдяки просторовому зсувові різних точок зубного ряду і зміні топографічного взаємовідношення зубів–антагоністів.

Відхилення навіть на маленьку частку міліметра нижньої щелепи (mandibula) від положення центральної оклюзії визначає один з моментів передньої або бічної оклюзії.

З чисто методичних позицій прийнятий опис оклюзійних контактів при максимальних крайніх передніх або бічних оклюзійних зсувах щелепи (мал. 44).

Передня (сагітальна) оклюзія (мал. 44, б) – зсув нижньої щелепи (mandibula) вперед, вниз, а потім вгору і назад з метою захоплення і відкушування їжі.

У період оклюзійних контактів різці нижньої щелепи ковзають без відхилення вбік – серединні лінії між центральними різцями збігаються. Шлях переміщення різців нижньої щелепи (mandibula) вперед називається сагітальним різцевим шляхом.

 

 

Мал.44. Співвідношення зубних рядів у центральній (а), передній (б) і бічні (в) оклюзіях.

Величина його залежить від ступеня перекриття зубів нижньої щелепи (dentes mandibulae) зубами верхнього ряду (мал. 44): чим більше перекриття, тим більше зміщується нижня щелепа (mandibula) вперед і вниз до встановлення контакту між поверхнями різців (interfacies dentium incisivorum) – а також від будови суглобів (articulationes).

Зсув різців нижньої щелепи (dentes incisivi mandibulae) йде по площині піднебінних поверхонь (facies palatinae), що нахилена до оклюзійної площини під кутом 40-50°. Кут сагітального різцевого шляху індивідуальний і залежить від нахилу поздовжніх осей різців верхньої щелепи (axes dentium incisivorum mandibulae).

Цей шлях і кут відсутні в осіб, що мають прямий прикус. Для відкушування в цієї групи осіб нижня щелепа (mandibula) опускається залежно від розміру харчової грудки.

Відповідно до величини кута сагітального різцевого шляху будь–яка точка на всіх зубах нижньої щелепи (dentes mandibulae) зміщується вниз і вперед.

 

 

Мал. 45. Схема переміщення нижньої щелепи вперед. Кут різцевого і суглобового сагітального шляхів.

При цьому мезіальні схили вістрів зубів нижньої щелепи (cuspides dentium mandibulae) сковзають по дистальних схилах вістрів зубів верхньої щелепи (cuspides dentium maxillae) і, коли різці (dentes incisivi) починають контактувати площадками, що ріжуть, вістря жувальних зубів контактують або встановлюються одне проти одного: щічні вістря зубів нижньої щелепи (cuspides buccales mandibulae) проти щічних вістрів однойменних зубів верхньої щелепи (cuspides buccales maxillae).

Контакти в ділянці жувальних зубів при зсуві нижньої щелепи (mandibula) вперед (одночасно і вниз) утворюються не завжди і не між усіма зубами.

Це залежить від ступеня різцевого перекриття, виразності сагітальної оклюзійної кривої і виразності вістрів зуба (cuspides dentis): чим більше різцеве перекриття, тим більше повинні бути виражені кривина сагітальної оклюзійної кривої і вістря жувальних зубів.

Цю криву називають компенсаційною, тому що опуклість донизу – сфера оклюзійної поверхні жувальних зубів верхньої щелепи – забезпечує контакт з ввігнутою сферою зубного ряду нижньої щелепи в трьох точках при зсуві щелепи вперед.

Збереження контактів у ділянці жувальних зубів при зміщенні нижньої щелепи вперед і вниз — один з важливих моментів при конструюванні штучних зубних рядів.

Якщо створюються  штучні  зубні ряди при відсутності жувальних зубів на верхній і нижній щелепах (maxilla et mandibula), наявності передніх зубів і більшому, ніж у нормі (більше третини коронки нижніх різців), різцевому перекритті, то необхідно моделювати або розставляти штучні зуби таким чином, щоб одержати сферу компенсаційної кривої з меншим радіусом, тобто з більшою кривиною.

Відтворюючи цілком штучні зубні ряди верхньої і нижньої щелеп, досить витримати описане топографічне відношення жувальних зубів до горизонтальної площини, а різцеве перекриття не більш 2-3 мм.

Важливо зрозуміти, що відсутність контакту в ділянці жувальних зубів при відкушуванні, коли є оклюзійний контакт на різцях (dentes incisivi), може привести до перевантаження останніх, а при штучних зубних рядах, що заміщують дефект передніх зубів або повний дефект зубного ряду (зубних рядів), – до перекидання протезів.

Крім того, це може стати причиною перевантаження суглобів, тому що в момент передньої оклюзії головки суглобів (caput articulare) також зміщуються вниз і вперед по сагітальному суглобовому шляху, кут якого стосовно горизонтальної площини коливається від 20 до 40° (у середньому 33°).

При цьому суглобовий диск (discus articularis), що змістився до вершини горба верхньої щелепи (apex tuberis maxillae), зазнає підвищений тиск із сторони головки нижньої щелепи (caput mandibulae), а капсула і зв’язки суглоба розтягуються.

Якщо на штучних зубних рядах створений трьохпунктний контакт (за Бонвілем): в ділянці передніх зубів і в ділянці жувальних зубів праворуч і ліворуч – то тиск на суглобовий диск (discus articularis) зменшується, а зв’язки розтягуються менше.

Бічна (трансверсальна) оклюзія (мал. 46, в) – зсув нижньої щелепи по черзі вправо і вліво – відбувається з метою подрібнювання їжі.  Відповідно до цього розрізняють праві і ліві бічні оклюзії.

Переміщення нижньої щелепи, (mandibula) що чергуються, починаються з відкривання ротової порожнини (cavitas oris) зі зсувом нижньої щелепи (mandibula) убік, змиканням зубних рядів у цьому зміщеному положенні, потім поступове повернення нижньої щелепи (mandibula) в  положення центральної оклюзії, наступне переміщення щелепи в протилежну сторону і знову повернення в положення центральної оклюзії (мал. 46).

У момент змикання зубних рядів відбувається роздавлювання їжі, а при поверненні в центрально–оклюзійне положення і зсуві в іншу сторону – її розтирання (мал. 45).

При крайній бічній оклюзії співвідношення зубних рядів і характер оклюзійних контактів різний на правій і лівій сторонах. У зв’язку з цим, прийнято розрізняти робочу і балансуючу сторони. Робочою стороною вважається та сторона, в яку відбувся зсув нижньої щелепи (mandibula).

На прикладі зсуву нижньої щелепи (mandibula) вправо розглянемо характер, просторового переміщення зубних рядів і зміни характеру оклюзійних співвідношень.

Середня лінія, що проходить між присередніми різцями нижньої щелепи (dentes incisivi) зміститься вправо стосовно середньої лінії верхньої щелепи (maxilla), пройшовши визначений шлях, який називається бічним різцевим шляхом.

Між лінією зсуву різцевої точки вправо і вліво утвориться кут 100-110^о – кут різцевої бокової колії (мал. 47). Одночасно з бічним зсувом нижня щелепа (mandibula) опускається вниз, причому на стороні, куди відбувся рух, на меншу відстань, ніж з протилежної.

На робочій стороні утворюються горбкові однойменні контакти, коли щічні і піднебінні вістря зубів верхньої щелепи (cuspides buccales et cuspides palatinales maxillae) контактують із щічними і язичними вістрями зубів нижньої щелепи (cuspides buccales et сuspides linguales dentium mandibulae).

На протилежній, балансуючій стороні утвориться контакт різнойменними вістрями: щічні вістря зубів нижньої щелепи (cuspides buccales dentium mandibulae) контактують з піднебінними вістрями жувальних зубів верхньої щелепи (cuspides palatinales dentium masticatoriorum maxillae) або знаходяться в безпосередній близькості від них.

При моделюванні або розміщенні штучних жувальних зубів обов’язково потрібно відтворити не тільки сагітальну криву, але і бічні (трансверсальні), вірно створивши нахил осей, коронок зубів (верхніх – убік щоки, нижніх – язиково), виразність вістрів і їхнє просторове відношення до горизонтальної площини.

Важливі плавний перехід контурів жувальних вістрів і незначний рівень перекриття щічними вістрями зубів верхньої щелепи (cuspides buccales dentium maxillae) щічної поверхні зубів нижньої щелепи (facies buccalis dentium mandibulae) при ортогнатичному прикусі.

Порушення правил моделювання і конструювання штучних зубних рядів веде до порушення біомеханіки руху нижньої щелепи (mandibula), функціональних взаємин у тканинах пародонту й елементів скронево–нижньощелепних суглобів (articulationes temporomandibulares), що може викликати розвиток різних захворювань.

У відношенні знімних протезів недотримання цих правил веде до поганої їх фіксації і поломки.

Відновлення всіх індивідуальних особливостей будови зубів і топографічних відношень зубних рядів як у статиці (центральна оклюзія), так і в динаміці (передні і бічні оклюзії) є профілактикою багатьох ускладнень, що можуть виникнути в осіб, що користуються зубними протезами.

 

Тема 3. Будова і функція язика та залоз ротової порожнини. Особливості їх будови у віковому аспекті. Особливості будови, топографії та функції шлунка в дитячому віці і в дорослих. Особливості будови, топографії та функції тонкої кишки

Язик (lingua)

Це м’язовий орган, який розташований у власне ротовій порожнині (cavitas oris) і має:

- верхівку язика (apex linguae);

- тіло язика (corpus linguae;

- корінь язика (radix linguae);

- спинку язика (dorsum linguae), або верхню поверхню язика (facies superior linguae);

- нижню поверхню язика (facies inferior linguae);

- край язика (margo linguae);

- серединну борозну язика (sulcus medianus linguae).

Між тілом язика (corpus linguae) та його коренем (radix linguae) на спинці язика (dorsum linguae) проходить межова борозна язика (sulcus terminalis linguae) у вигляді букви V, посередині якої розташований сліпий отвір язика (foramen caecum).

За межовою борозною язика (sulcus terminalis linguae) під слизовою оболонкою розташований язиковий мигдалик (tonsilla lingualis).

Спинка язика (dorsum linguae) має:

- передню частину (pars anterior), або її ще називають передборозенною частиною (pars presulcalis);

- задню частину (pars posterior), або її  ще називають заборозенною частиною (pars postsulcalis).

Слизова оболонка нижньої поверхні язика (tunica mucosa faciei inferioris linguae) переходить у слизову дна ротової порожнини (mucosa fundi cavitates oris) у вигляді вуздечки язика (frenulum linguae), з боків від якої є торочкуваті складки (plicae fimbriatae).

На нижній поверхні язика (facies inferior linguae) від основи вуздечки язика (basis frenuli linguae) вбік та назад прямує під’язикова складка (plica sublingualis), передній кінець якої містить під’язикове м’ясце (caruncula sublingualis).

На під’язиковій складці (plica sublingualis) та під’язиковому м’ясці (caruncula sublingualis) відкриваються протоки піднижньощелепної та під’язикової слинних залоз (glandulae salivariae submandibularis et sublingualis).

Слизова оболонка спинки язика (tunica mucosa dorsi linguae) утворює такі види язикових сосочків (papillae linguales):

- ниткоподібні сосочки (papillae filiformes) та конічні сосочки (papillae conicae), які містять тільки рецептори загальної чутливості;

- грибоподібні сосочки (papillae fungiformes), розміщені переважно в передній частині язика, в них закладені смакові рецептори;

- листоподібні сосочки (papillae foliatae), розміщені на краях язика (margines linguae) і мають смакові рецептори;

- жолобуваті сосочки (papillae vallatae), або валикоподібні сосочки, розташовані вздовж межової борозни язика (sulcus terminalis linguae) і мають смакові рецептори.

М’язи язика (musculi linguae) поділяють на:

- скелетні м’язи;

- власні м’язи.

До скелетних м’язів язика належать:

- шило–язиковий м’яз (musculus styloglossus), що:

- тягне язик (lingua) назад і вверх,

- при однобічному скороченні тягне язик вбік;

- під’язиково–язиковий м’яз (musculus  hyoglossus), що:

- тягне язик (lingua) назад і донизу та складається з:

- хрящо–язикового м’яза (musculus chondroglossus);

- ріжково–язикового м’яза (musculus ceratoglossus);

- підборідно–язиковий м’яз (musculus genioglossus), що:

- тягне язик (lingua) вперед і донизу;

- піднебінно–язиковий м’яз (musculus palatoglossus), він належить до м’язів м’якого піднебіння та зіва (musculi palati mollis et faucium). Його функція:

- звужує зів (fauces), піднімаючи корінь язика (radix linguae), опускаючи м’яке піднебіння (palatum molle) та наближаючи дужки (arcus) до серединної лінії (linea mediana).

До власних м’язів язика належать:

- верхній поздовжній м’яз (musculus longitudinalis superior), що:

- вкорочує язик (lingua),

- піднімає верхівку язика (apex linguae) вгору,

- при однобічному скороченні відводить верхівку язика вбік та вгору;

- нижній поздовжній м’яз (musculus longitudinalis inferior), що:

- вкорочує язик,

- опускає його верхівку (apex linguae),

- при однобічному скороченні відводить верхівку язика (apex linguae) вбік та вниз;

- поперечний м’яз язика (musculus transversus linguae), що:

- звужує та видовжує язик, згортає його у трубочку;

- вертикальний м’яз язика (musculus verticalis linguae), що:

- сплющує і видовжує язик (lingua).

Язик (lingua):

- бере участь в перемішуванні їжі і пересуванні її із ротової порожнини (cavitas oris) в ротову частину глотки (pars oralis pharyngis);

- є периферійним органом смаку;

- бере участь в акті ковтання і артикуляції мови.

 

Ротові залози (glandulae oris) поділяються на:

- малі слинні залози (glandulae salivariae minores);

- великі слинні залози (glandulae salivariae majores).

Малі слинні залози (glandulae salivariae minores) розташовані в слизовій оболонці ротової порожнини (tunica mucosa cavitatis oris).

Великих слинних залоз (glandulae salivariae majores) є три пари:

- привушна залоза (glandula parotidea);

- піднижньощелепна залоза (glandula submandibularis);

- під’язикова залоза (glandula sublingualis).

Привушна залоза (glandula parotidea) розміщена попереду та внизу від вушної раковини (auricula), на бічній поверхні гілки нижньої щелепи (facies lateralis rami mandibulae) та по задньому краю жувального м’яза (margo posterior musculi masseteris):

- за будовою – складна альвеолярна залоза;

- за характером секрету – серозна.

Привушна протока (ductus parotideus), або протока Стенона – відкривається на слизовій щоки в присінку рота (mucosa buccae vestibuli oris) навпроти другого верхнього великого кутнього зуба (dens molaris superior secundus).

Привушна залоза (glandula parotidea) має:

- поверхневу частину (pars superficialis);

- глибоку частину (pars profunda).

Може бути додаткова привушна залоза (glandula parotidea accessoria), яка розташовується на поверхні жувального м’яза (facies musculi masseteris), поряд з привушною протокою (ductus parotideus).

Піднижньощелепна залоза (glandula submandibularis) розташована в піднижньощелепному трикутнику (trigonum submandibulare): за будовою – складна альвеолярно–трубчаста; за характером секрету – змішаного типу.

Піднижньощелепна протока (ductus submandibularis), або протока Вартона – відкривається на під’язиковому м’ясці (caruncula sublingualis).

Під’язикова залоза (glandula sublingualis) розміщена у товщі під’язикової складки (plica sublingualis):

- за будовою –складна альвеолярно–трубчаста;

- за характером секрету – слизового типу.

Її велика під’язикова протока (ductus sublingualis major) відкривається на під’язиковому м’ясці (caruncula sublingualis), поряд з піднижньощелепною протокою (ductus submandibularis). Іноді протоки відкриваються разом.

Малі під’язикові протоки (ductuli sublinguales minores) відкриваються вздовж під’язикової складки (plica sublingualis) аж до під’язикового м’ясця (caruncula sublingualis).

До малих слинних залоз (glandulae salivariae minores) належать:

- губні залози (glandulae labiales);

- щічні залози (glandulae buccales);

- кутні залози (glandulae molares);

- піднебінні залози (glandulae palatinae);

- язикові залози (glandulae linguales).

 

ГЛОТКА (pharynx)

Глотка є трубчастим органом, який простягається від основи черепа (basis cranii) до верхнього рівня VII шийного хребця (vertebra prominens [C VII]).

Для орієнтації органа в тілі людини існують такі поняття:

- голотопія (holotopia), це розміщення органа відносно всього тіла;

- синтопія (syntopia), це розміщення органа щодо суміжних утворів;

- скелетопія (skeletopia), це положення органа щодо частин скелета.

Голотопія глотки: розташована у передній шийній ділянці (regio cervicalis anterior).

Скелетопія глотки: від основи черепа (basis cranii) до рівня VI – VII шийних хребців (vertebrae cervicalis sextae – septimae [VI – VII]).

Синтопія глотки:

- спереду глотки (pharynx) розташовані носова і ротова порожнини (cavitates nasi et oris) та вхід до гортані (aditus laryngis);

- ззаду – шийний відділ хребтового стовпа (pars cervicalis columnae vertebralis) та глибокі м’язи шиї (musculi colli profundi);

- з боків – середнє вухо (auris media) та судинно–нервові стовбури.

Глотка сполучається з:

- носовою порожниною (cavitas nasi) – через парні отвори хоани (choanae);

- ротовою порожниною (cavitas oris) – через зів (fauces);

- гортанню (larynx) – через вхід до гортані (aditus laryngis);

- барабанною порожниною (cavitas tympani) – через глотковий отвір слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae);

- продовжується в стравохід (oesophagus).

Глотка (pharynx) має:

- верхню стінку (склепіння глотки);

- передню стінку (де розміщені отвори в ротову, носову порожнини та в гортань);

- задню стінку (прилягає до передхребтових м’язів шиї);

- бічну (парну) стінку, в якій знаходяться глоткові лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei pharyngeales).

 

Порожнина глотки (cavitas pharyngis) поділяється на:

- носову частину глотки (pars nasalis pharyngis);

- ротову частину глотки (pars oralis pharyngis);

- гортанну частину глотки (pars laryngea pharyngis).

Носова частина глотки (pars nasalis pharyngis) – чисто дихальна частина, вона через хоани (choanae) сполучається з носовою порожниною (cavitas nasi).

На її бічних стінках з обох сторін є глоткові отвори слухових труб (ostia pharyngea tubarum auditivarum), які сполучають глотку (pharynx) з барабанною порожниною (cavitas tympani).

Кожний отвір обмежований:

- ззаду і вгорі трубним валком (torus tubarius).

Між останніми і м’яким піднебінням (palatum molle) розташоване парне скупчення лімфоїдної тканини – трубний мигдалик (tonsilla tubaria).

Від трубного валка (torus tubarius) відходять:

- трубно–глоткова складка (plica salpingopharyngea);

- трубно–піднебінна складка (plica salpingopalatina).

Спереду від глоткового отвору слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae) відходить:

- валок підіймача (torus levatorius).

Позаду від глоткового отвору слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae) є глотковий закуток (recessus pharyngeus).

У носовій частині глотки (pars nasalis pharyngis) міститься:

- піднебінно–глотковий гребінь (crista palatopharyngea).

На межі верхньої та задньої стінок глотки (склепіння глотки – fornix pharyngis) розташований:

- непарний глотковий мигдалик (tonsilla pharyngealis), або аденоїд, який має:

- ямочки мигдалика (fossulae tonsillae);

- крипти мигдалика (cryptae tonsillae).

Три глоткових мигдалики (глотковий мигдалик – tonsilla pharyngealis, парний трубний мигдалик – tonsilla tubaria) та три мигдалики ділянки зіва (язиковий мигдалик – tosilla lingualis, парний піднебінний мигдалик – tonsilla palatina) утворюють лімфатичне кільце глотки (anulus lymphoideus pharyngis) – кільце Пирогова–Вальдейера.

Ротова частина глотки (pars oralis pharyngis) простягається від піднебінної завіски (velum palatinum) до входу в гортань (larynx), тобто на рівні зіва (fauces), що відповідає висоті тіла третього шийного хребця (vertebra cervicalis tertia).

Ротова частина глотки (pars oralis pharyngis) за допомогою зіва (fauces) сполучається з власне ротовою порожниною (cavitas oris propria).

Між коренем язика (radix linguae) та надгортанником (epiglottis) проходять:

- серединна язиково–надгортанна складка (plica glossoepiglottica mediana);

- парна бічна язиково–надгортанна складка (plica glossoepiglottica lateralis), між якими розміщена надгортанна долинка (vallecula epiglottica).

У ротовій частині глотки (pars oralis pharyngis) перехрещується травний та дихальний шляхи.

При акті ковтання носова частина глотки (pars nasalis pharyngis) відокремлюється від ротової частини глотки (pars oralis pharyngis) піднебінною завіскою (velum palatinum).

При акті ковтання гортань (larynx) піднімається, а надгортанник (epiglottis) закриває вхід до гортані (aditus laryngis).

Тому їжа чи рідина проходять тільки в гортанну частину глотки (pars laryngea pharyngis) і далі – в стравохід (oesophagus), не потрапляючи ні в носову порожнину (cavitas nasi), ні в порожнину гортані (cavitas laryngis).

Гортанна частина глотки (pars laryngea pharyngis) починається на рівні входу до гортані (aditus laryngis) і сполучається з порожниною гортані (cavitas laryngis).

З боків від входу до гортані (aditus laryngis) гортанна частина глотки (pars laryngea pharyngis) розширюється і утворює парні грушоподібні закутки (recessus piriformes), присередньо від них розміщені складки верхнього гортанного нерва (plicae nervi laryngei superioris), де проходять:

- верхня гортанна артерія (arteria laryngea superior);

- внутрішня гілка верхнього гортанного нерва (ramus internus nervi laryngei superioris).

У місці переходу глотки (pharynx) в стравохід (oesophagus) є глотково–стравохідне звуження (constrictio pharyngooesophagealis).

Стінка глотки (paries pharyngis) складається з таких шарів:

- слизової оболонки (tunica mucosa);

- підслизового прошарку (tela submucosa);

- м’язової оболонки (tunica muscularis) – м’язів глотки (musculi pharyngis);

- сполучнотканинної оболонки (адвентиції – tunica adventitia).

Слизова оболонка (tunica mucosa) розміщена на щільній сполучнотканинній (фіброзній) пластинці, яка замінює підслизову основу (підслизовий прошарок).

На рівні носової частини глотки (pars nasalis pharyngis) слизова оболонка (tunica mucosa) вкрита одношаровим багаторядним війчастим епітелієм (epithelium ciliatum simplex), а нижче – багатошаровим плоским незроговілим епітелієм (epithelium stratificatum noncornificatum squamosum) відповідно до функції частин глотки (pharynx).

Підслизова основа (підслизовий прошарок) носової частини глотки (tela submucosa partis nasalis pharyngis) представлена глотково–основною фасцією (fascia pharyngobasilaris) – фіброзною оболонкою (волокнистою оболонкою), яка зростається із слизовою оболонкою (tunica mucosa), а вгорі вона прикріплюється до зовнішньої основи черепа (basis cranii externa).

Через це слизова носової частини глотки (tunica mucosa partis nasalis pharyngis) малорухома і не утворює складок.

У нижніх відділах глотки підслизова основа представлена пухкою сполучною тканиною, внаслідок чого слизова оболонка утворює поздовжні складки.

У підслизовій оболонці (підслизовому прошарку) глотки (tunica submucosa pharyngis) розташовані глоткові залози (glandulae pharyngeales), протоки яких відкриваються на поверхні слизової оболонки.

Ззовні – до підслизової основи, або підслизового прошарку (tela submucosa), зверху – до глотково-основної фасції (fascia pharyngobasilaris) прилягають м’язи глотки (musculi pharyngis) та сполучнотканинна оболонка – адвентиція (adventitia).

М’язова оболонка (tunica muscularis pharyngis), або м’язи глотки (musculi pharyngis), побудовані із поздовжніх та колових поперечно–посмугованих м’язових волокон (myofibrae transversostriatae) і формують:

- м’язи–звужувачі глотки (musculi constrictores pharyngis), що утворюють внутрішній коловий шар (stratum circulare internum);

- м’язи–підіймачі глотки (musculi levatores pharyngis), що утворюють зовнішній поздовжній шар (stratum longitudinale externum).

До поздовжніх м’язів глотки належать:

- шило–глотковий м’яз (musculus stylopharyngeus): піднімає глотку (pharynx) та гортань (larynx) вверх;

- піднебінно–глотковий м’яз (musculus palatopharyngeus): опускає піднебінну завіску (velum palatinum) і зменшує отвір зіва (fauces);

- трубно–глотковий м’яз (musculus salpingopharyngeus): піднімає глотку (pharynx) і запобігає зсуванню вперед хряща слухової труби (cartilago tubae auditivae).

До колових м’язів глотки належать:

- верхній м’яз–звужувач глотки (musculus constrictor pharyngis superior), який має:

- крило–глоткову частину (pars pterygopharyngea);

- щічно–глоткову частину (pars buccopharyngea);

- щелепно–глоткову частину (pars mylopharyngea);

- язиково–глоткову частину (pars glossopharyngea);

- середній м’яз–звужувач глотки (musculus constrictor pharyngis medius), який має:

- хрящо–глоткову частину (pars chondropharyngea);

- ріжково–глоткову частину (pars ceratopharyngea);

- нижній м’яз–звужувач глотки (musculus constrictor pharyngis inferior), який має:

- щито–глоткову частину (pars thyropharyngea), або щитоглотковий м’яз (musculus thyropharyngeus);

- персне–глоткову частину (pars cricopharyngea), або персне–глотковий м’яз (musculus cricopharyngeus).

М’язи–звужувачі (musculi constrictores) скорочуються послідовно зверху донизу, активно проштовхуючи їжу до стравоходу (oesophagus).

Внаслідок зростання м’язових пучків протилежних м’язів–звужувачів (musculi constrictores) на задній поверхні глотки (facies posterior pharyngis) по серединній лінії (linea mediana) утворюється глоткове шво (raphe pharyngis).

Крило–нижньощелепне шво (raphe pterygomandibularis) утворюється вздовж місця з’єднання щічного м’яза (musculus buccinator) з верхнім м’язом–звужувачем глотки (musculus constrictor pharyngis superior) – від крилоподібного відростка (processus pterygoideus) до задньої частини нижньої щелепи (pars posterior mandibulae).

Ззовні глотка (pharynx) вкрита тонкою адвентицією (adventitia) – сполучнотканинним шаром, за допомогою якого вона контактує з розміщеними поряд органами.

Між адвентицією глотки (adventitia pharyngis) та суміжними органами є навкологлотковий простір (spatium peripharyngeum), що заповнений пухкою волокнистою сполучною тканиною (textus connectivus fibrosus laxus).

Цей простір має такі відділи:

- заглотковий простір (spatium retropharyngeum), що переходить у верхнє середостіння (mediastinum posterius), або позавісцеральний простір (spatium retroviscerale);

- бічноглотковий простір (spatium lateropharyngeum), який ще називається бічним глотковим простором (spatium pharyngeum laterale), або приглотковим простором (spatium parapharyngeum).

Функція глотки:

- проведення їжі через ротову частину глотки та гортанну частину глотки (pars oralis pharyngis et pars laryngea pharyngis) до стравоходу;

- проведення повітря через носову частину глотки та ротову частину глотки (pars nasalis pharyngis et pars oralis pharyngis) до гортані.

Топографічна анатомія. У верхній третині глотка майже нерухома, стінка міцно зрощена з основою черепа і крилоподібними відростками клиноподібної кістки. У нижніх відділах вона має значну рухомість і розтягуваність. Така мобільність глотки, що сприяє ковтанню, зумовлена тим, що спереду вона межує з органами, які легко зміщуються (м'яке піднебіння, корінь язика, гортань), з боків і ззаду оточена нещільною волокнистою сполучною тканиною парного нав-кологлоткового та заглоткового просторів. З обох боків у навкологлотковому просторі поблизу глотки проходить загальна сонна артерія і внутрішня яремна вена, а у верхніх відділах — внутрішня сонна артерія. Заглотковий простір знизу безпосередньо переходить у заднє середостіння. Спереду глотки розташована гортань.

Кровопостачання: гілки висхідної глоткової, висхідної та низхідної піднебінних артерій. Венозний відтік здійснюється через навкологлоткове сплетення у внутрішню яремну вену. Лімфа відтікає в глибокі шийні та заглоткові лімфатичні вузли.

Іннервація: глоткове нервове сплетення (язикоглотковий і блукаючий нерви, верхній шийний симпатичний вузол).

СТРАВОХІД (oesophagus)

Стравохід є трубчастим органом довжиною 25-30 см і близько 3 см завширшки, що має S–подібну форму і переходить у шлунок (gaster).

У стравоході виділяють:

- шийну частину (pars cervicalis);

- грудну частину (pars thoracica);

- черевну частину (pars abdominalis);

- іноді виділяють діафрагмову частину (pars diaphragmatica).

Стінка стравоходу (paries oesophagi) складається з таких шарів:

- слизової оболонки (tunica mucosa);

- підслизової основи (tela submucosa);

- м’язової оболонки (tunica muscularis);

- зовнішньої (сполучнотканинної) оболонки, яку ще називають адвентиційною (adventitia);

- серозної оболонки (tunica serosa);

- підсерозного прошарку (tela subserosa).

Серозна оболонка та підсерозний прошарок є тільки у черевній частині стравоходу (pars abdominalis oesophagi).

Слизова оболонка стравоходу (tunica mucosa oesophagi) відносно товста, має добре виражену м’язову пластинку слизової оболонки (lamina muscularis mucosae), яка складається з гладкої м’язової тканини (textus muscularis glaber).

Вона вкрита багатошаровим плоским незроговілим епітелієм (epithelium stratificatum noncorniticatum squamosum), а у місці переходу стравоходу (oesophagus) в шлунок (gaster) епітелій є простим (одношаровим) призматичним (epithelium simplex cylindricum).

Підслизовий прошарок стравоходу (tela submucosa oesophagi) розвинутий добре, завдяки чому слизова оболонка утворює поздовжні складки (plicae longitudinales).

У підслизовій основі (tela submucosa) містяться численні стравохідні залози (glandulae oesophageae).

М’язова оболонка стравоходу (tunica muscularis oesophagi) складається з:

- внутрішнього колового шару (stratum circulare internum);

- зовнішнього поздовжнього шару (stratum longitudinale externum).

У верхній третині стравоходу (oesophagus) м’язова оболонка (tunica muscularis) утворена поперечно–посмугованими м’язами (musculi transversostriati).

У середній частині стравоходу (oesophagus) поперечно–посмуговані м’язи (musculi transversostriati) поступово замінюються гладкими м’язами (musculi glabri).

У нижній частині стравоходу (oesophagus) є тільки гладкі м’язи.

Передня частина м’язових волокон поздовжнього шару поперечно–посмугованих м’язів починається:

- від пластинки перснеподібного хряща гортані (lamina cartilaginis cricoideae laryngis) персне–стравохідним сухожилком (tendo cricooesophageus);

- від лівого головного бронха (bronchus principalis sinister) частиною гладких м’язових волокон середньої третини стравоходу (oesophagus), утворюючи бронхо–стравохідний м’яз (musculus bronchooesophageus);

- від лівої середостінної частини пристінкової плеври (pars mediastinalis sinistra pleurae parietalis), утворюючи плевро–стравохідний м’яз (musculus pleurooesophageus).

Зовнішньою оболонкою стравоходу (tunica adventitia oesophagi) черевної частини стравоходу (pars abdominalis oesophagi) є серозна оболонка (tunica serosa) [очеревина].

Топографія стравоходу:

- голотопія стравоходу:

- розташований в ділянці шиї (regio cervicalis);

- в грудній порожнині (cavitas thoracis);

- в черевній порожнині (cavitas abdominis);

- скелетопія:

- від рівня VI – VII шийних хребців до рівня XI грудного хребця (ab vertebra cervicali sexta – septima ad vertebram thoracicam undecimam);

- синтопія:

- шийна частина стравоходу (pars cervicalis oesophagi) розташована попереду шийного відділу хребтового стовпа (pars cervicalis columnae vertebralis) з прилягаючими передхребтовими м’язами, а спереду від нього проходить трахея (trachea), збоку – судинно–нервовий пучок.

Грудна частина стравоходу (pars thoracica oesophagi) розташована у верхньому та нижньому (задньому) середостінні (mediastinum superius et inferius); у верхньому середостінні спереду від стравоходу розміщена трахея (trachea), позаду хребтовий стовп; у нижньому середостінні попереду знаходиться серце, а позаду розміщена низхідна частина аорти (pars descendes aortae).

Черевна частина стравоходу (pars abdominalis oesophagi) коротка, розташована під діафрагмою, прилягає до задньої поверхні лівої частки печінки (lobus hepatis sinister).

Стравохід має:

- анатомічні звуження (constrictiones anatomicae);

- фізіологічні звуження (constrictiones functionales).

Анатомічні звуження (constrictiones anatomicae):

- глотково–стравохідне звуження (constrictio pharyngooesophagealis) розміщене при переході глотки (pharynx) у стравохід (oesophagus), на рівні VI–VII шийних хребців;

- бронхіальне звуження (constrictio bronchialis), яке знаходиться на рівні IV–V грудних хребців, де трахея (trachea) розгалужується на головні бронхи (bronchi principales) і притискає стравохід (oesophagus);

- діафрагмове звуження (constrictio phrenica) розташоване на рівні переходу стравоходу (oesophagus) через поперекову частину діафрагми (pars lumbalis diaphragmatis), це рівень ІХ–Х грудних хребців.

Фізіологічні звуження (constrictiones functionales):

- аортальне звуження (constrictio aortica) розташоване на рівні IV грудного хребця. Це місце, де стравохід (oesophagus) контактує з дугою аорти (arcus aortae);

- черевне звуження (constrictio abdominalis), або кардіальне звуження (constrictio cordis), розміщене у місці переходу стравоходу (oesophagus) в кардіальну частину шлунка (pars cardiaca gastris), воно є на рівні XI грудного хребця.

Функція стравоходу – проведення їжі.

Кровопостачання: шийна частина — від нижніх щитоподібних артерій, грудна — від гілок грудної частини аорти, черевна — від гілок лівої шлункової артерії. Венозний відтік: від шийної частини — в нижню щитоподібну і плечо-головну вени, грудної — у півнепарні вени і від черевної — через ліву шлункову вену (з системи ворітної вени).

Лімфовідтік: від шийної частини - в бічні глибокі шийні лімфатичні вузли, грудної — в паратрахеальні, бронхолегеневі та середостінні, від черевної — в черевні та шлункові.

Іннервація: гілки блукаючого нерва шийних і грудних вузлів симпатичного стовбура, які на стінках стравоходу утворюють нервове сплетення.

Особливості будови, топографії та функції шлунка в дитячому віці і в дорослих.

Шлунок (gaster) є мішкоподібним розширенням травної трубки (canalis alimentarius), що розташовується між стравоходом (oesophagus) і тонкою кишкою (intestinum tenue).

У шлунку (gaster) відбувається хімічна переробка їжі завдяки виділенню шлункового соку.

Крім того, шлунок (gaster) виконує такі функції:

- екскреторну;

- ендокринну;

- всмоктувальну (воду і розчинені в ній речовини);

- знешкоджуючу (соляна кислота та імунна система шлунка знешкоджує більшість шкідливих речовин і мікробів).

У стінці шлунка (paries gastris) утворюється також антианемічний фактор.

Шлунок має такі частини:

- кардію (cardia), або кардіальну частину (pars cardiaca) з кардіальним отвором (ostium cardiacum);

- дно шлунка (fundus gastricus), або склепіння шлунка (fornix gastricus);

- тіло шлунка  (corpus gastricum) з шлунковим каналом (canalis gastricus);

- воротарну частину (pars pylorica).

Воротарна частина (pars pylorica) має:

- воротарну печеру (antrum pyloricum);

- воротарний канал (canalis pyloricus);

- воротар (pylorus) з воротарним отвором (ostium pyloricum).

У шлунку розрізняють:

- передню стінку (paries anterior);

- задню стінку (paries posterior).

Ці стінки, сходячись, утворюють:

- малу кривину (curvatura minor), спрямовану угору і вправо (на ній розташована кутова вирізка – incisura angularis);

- велику кривину (curvatura major), спрямовану донизу і вліво.

Топографія шлунка:

- голотопія:

- розміщений в черевній порожнині (cavitas abdominis);

- розташований у лівій підребровій і власне надчеревній ділянках;

- скелетопія:

- кардіальний отвір шлунка (ostium cardiacum gastris) розташований на рівні XI грудного хребця зліва;

- воротарний отвір (ostium pyloricum) розташований на рівні XII грудного – І поперекового хребців справа;

- дно шлунка (fundus gastricus) сягає V міжребрового простору (spatium intercostale [V]) по лівій середньоключичній лінії;

- синтопія:

- до передньої стінки шлунка (paries anterior) вгорі прилягає діафрагма (diaphragma);

- досередтнт передньої стінки шлунка – прилягає ліва частка печінки (lobus hepaticus sinister);

- задня поверхня шлунка прилягає до:

- селезінки (splen);

- підшлункової залози (pancreas);

- лівої нирки (ren sinister) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis);

- поперечної ободової кишки (colon transversum).

Нижня частина передньої поверхні шлунка вільна і при наповненому шлунку стикається з передньою черевною стінкою.

Зовнішня оболонка шлунка – серозна оболонка (tunica serosa) – представляє собою нутрощевий листок очеревини (вісцеральний листок). Шлунок вкритий очеревиною з усіх сторін (інтраперитонеально).

Ця оболонка утворює:

- печінково–шлункову зв’язку (ligamentum hepatogastricum);

- шлунково–діафрагмову зв’язку (ligamentum gastrophrenicum), які йдуть до малої кривини;

- шлунково–селезінкову зв’язку (ligamentum gastrolienale);

- шлунково–ободовокишкову зв’язку (ligamentum gastrocolicum), які йдуть до великої кривини.

Під серозною оболонкою знаходиться підсерозний прошарок (tela submucosa), що утворений з пухкої волокнистої сполучної тканини (textus connectivus fibrosus laxus).

Середня оболонка шлунка – м’язова оболонка (tunica muscularis) – має:

- поздовжній шар (stratum longitudinale);

- коловий шар (stratum circulare);

- косі волокна (fibrae obliquae).

Коловий шар (stratum circulare) найкраще розвинутий у ділянці воротарної частини (pars pylorica), де він утворює воротарний м’яз–замикач (m. sphincter pyloricus).

Внутрішня оболонка шлунка – слизова оболонка (tunica mucosa) – вистелена простим (одношаровим) призматичним залозистим епітелієм (epitelium simplex columnare).

Завдяки добре розвинутому підслизовому прошарку (tela submucosa) слизова оболонка утворює багато шлункових складок (plicae gastricae), колових і поздовжніх.

Між цими складками розміщені шлункові поля (areae gastricae), в глибині яких містяться шлункові ямочки (foveolae gastricae), де відкриваються протоки шлункових залоз (glandulae gastricae).

У ділянці малої кривини шлунка (curvatura minor) слизова оболонка утворює, в основному, поздовжні складки (plicae gastricae) у вигляді шлункової доріжки (нім. Magenstrasse) для проходження рідкої їжі.

Слизова оболонка (tunica mucosa) при переході шлунка (gaster) в дванадцятипалу кишку (duodenum) утворює воротарну заслінку (valvula pylorica), яка реагує на хімічний вміст шлунка.

Рентгеноскопічно (після введення  контрастної речовини) найчастіше визначають три основні його форми: 1) форму рога (у гіперстеніків) — тіло шлунка розташоване зліва направо навскіс, причому воротарна частина, розташована праворуч від серединної лінії, розміщена найнижче; 2) форму гачка (у нормостеніків) — тіло і дно шлунка спрямовані косо (іноді майже прямовисно) зліва направо, а воротарна частина, утворюючи з тілом кут, піднімається догори праворуч; 3) форму панчохи (у астеніків) — шлунок розташований вертикально ліворуч від серединної лінії, і лише невелика ділянка воротарної частини відходить горизонтально ліворуч. Під час рентгеноскопії шлунка видно рельєф слизової оболонки (переважно задньої стінки) і поздовжні складки малої кривини.

Функція. Відбувається розщеплення (неповне) харчових речовин і згортання молока під впливом шлункового соку; всмоктування води й розчинених у ній речовин;евакуація харчової маси в тонку кишку; вилучення з крові шкідливих речовин (сечової кислоти, сечовини, деяких отрут тощо) слизовою оболонкою шлунка. Вважають також, що в слизовій оболонці (переважно воротарної частини) виробляються гормони: гастрин (шлунковий секретин) і фактор, який стимулює дозрівання еритроцитів.

Кровопостачання: ліві, праві шлункові, шлунково-чепцеві і короткі шлункові артерії; венозний відтік — у праві та ліві шлункові, шлунково-чепцеві й короткі шлункові вени (система ворітної вени).

Лімфатичне русло шлунка розвинуте добре й складається з внутрішньо-шлункових лімфатичних капілярів і судин та позашлункових відвідних лімфатичних судин. У стінці шлунка лімфатична капілярна сітка найгустіша в слизовій оболонці та підслизовому прошарку (мал. 144). Лімфатичні капіляри проходять переважно між дном шлункових залоз і м'язовою пластинкою слизової оболонки. Відвідні лімфатичні судини тягнуться до шлункових, шлунково-чепцевих, печінкових, підшлунково-селезінкових, воротар-них, черевних, дуоденальних, діафрагмальннх і середостінних лімфатичних вузлів.

Іннервація: гілки блукаючого нерва й симпатичного стовбура. Перший підвищує секрецію залоз, посилює перистальтику н розслаблює воротарний м'яз-замикач, другі є його антагоністами.

Особливості будови, топографії та функції тонкої кишки.

 

Тонка кишка (intestinum tenue) (походить від середньої кишки) починається від шлунка й закінчується впадінням у товсту кишку. Це найдовший відділ травного каналу (звичайно становить 4/5 його довжини), більший за довжину тіла дорослої людини понад 4 рази, підлітка - в 5 і дитини 2-3 років — у 6 разів і більше. Абсолютна довжина тонкої кишки залежно від конституціональних особливостей людини (у астеніків вона менша, у гіперстеніків більша) становить близько 6-7 м. Поперечний розмір тонкої кишки більший у верхніх (4-6 см), менший у нижніх (2 — 3 см) її відділах.

Тонку кишку можна розділити на дві нерівні частини: коротку дванадцятипалу, фіксовану до задньої стінки живота, і довгу брижову, петлі якої вільно розташовані в очеревинній порожнині.

Топографія:

- голотопія – тонка кишка лежить у черевній порожнині та займає надчерев’я (epigastrium), пупкову ділянку (regio umbilicalis) і частково підчерев’я (hypogastrium);

- скелетопія – починається на рівні тіл XII грудного хребця – I поперекового хребця і закінчується в ділянці правої клубової ямки;

- синтопія – навколо петель тонкої кишки лежить товста кишка (intestinum crassum), дванадцятипала кишка (duodenum) охоплює головку підшлункової залози (caput pancreatis), стикається з ворітною печінковою веною (vena portae hepatis), спільною жовчною протокою (ductus choledochus), печінкою (hepar) та правою ниркою (ren dexter).

Функція тонкої кишки:

- це місце, де завершуються процеси травлення їжи, тобто розщеплення білків, жирів та вуглеводів до простих сполук під дією травних ферментів, що виробляються підшлунковою залозою та спеціалізованими клітинами слизової оболонки тонкої кишки; жовч емульгує жири;

- тут відбувається всмоктування поживних та інших речовин, зокрема, токсинів;

- евакуаторна, тобто проштовхує продукти травлення у товсту кишку.

Дванадцятипала кишка (duodenum)

Вона має вигляд підкови, розміщена у пупковій ділянці та поділяється на:

- верхню частину (pars superior), яка починається ампулою – (ampulla) на рівні XII грудного – І поперекового хребців;

- низхідну частину (pars descendens) на рівні І–ІІІ поперекових хребців;

- горизонтальну частину (pars horizontalis) на рівні III поперекового хребця;

- висхідну частину (pars ascendens) на рівні ІІІ–ІІ поперекових хребців.

При переході верхньої частини (pars superior) в низхідну (pars inferior) утворюється верхній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni superior).

При переході низхідної частини (pars descendens) в горизонтальну частину (pars horizontalis) утворюється нижній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni inferior).

При переході дванадцятипалої кишки (duodenum) в порожню кишку (jejunum) утворюється дванадцятипало–порожньокишковий згин (flexura duodenojejunalis), який фіксується м’язом–підвішувачем дванадцятипалої кишки (musculus suspensorius duodeni) до лівої половини II поперекового хребця.

Дванадцятипала кишка (duodenum) прилягає:

- вгорі до квадратної частки печінки (lobus quadratus hepatis);

- унизу до правої нирки (ren dexter) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis) і своєю увігнутою поверхнею оточує головку підшлункової залози (caput pancreatis).

Дванадцятипала кишка (duodenum) вкрита очеревиною (peritoneum) спереду, тобто з однієї сторони (екстраперитонеально).

Лише на самому початку – біля воротарної частини шлунка (pars pylorica gastris), і в самому кінці – в ділянці дванадцятипало–порожньокишкового згину (flexura duodenojejunalis), дванадцятипала кишка вкрита очеревиною з усіх боків (інтераперитонеально).

Від печінки (hepar) до кишки йде печінково–дванадцятипалокишкова зв’язка (ligamentum hepatoduodenale).

Стінка дванадцятипалої кишки (paries duodeni) має три оболонки:

- зовнішню оболонку; адвентиційну оболонку (tunica adventitia; tunica fibrosa), а спереду – серозну (tunica serosa);

- середню оболонку, або м’язову (tunica muscularis), яка складається із:

- зовнішнього поздовжнього шару (stratum longitudinale);

- внутрішнього колового шару (stratum circulare);

- внутрішню оболонку, або слизову оболонку (tunica mucosa), з добре розвинутим підслизовим прошарком (tela submucosa), внаслідок чого на слизовій оболонці утворюються численні колові складки (plicae circulares).

На присередній стінці низхідної частини дванадцятипалої кишки (paries medialis partis descendentis duodeni) слизова оболонка (tunica mucosa) містить:

- поздовжню складку дванадцятипалої кишки (plica longitudinalis duodeni), яка має:

- великий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni major), який розташований у кінці складки і на якому відкривається печінково–підшлункова ампула (ampulla hepatopancreatica), що утворилась внаслідок злиття:

- спільної жовчної протоки (ductus choledochus);

- протоки підшлункової залози (ductus pancreaticus);

- малий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni minor), розташований дещо вище великого сосочка на поздовжній складці, є непостійним і на ньому відкривається:

- додаткова протока підшлункової залози (ductus pancreaticus accessorius).

Порожня кишка (jejunum)

За довжиною вона складає 2/5 від тонкої кишки (intestinum tenue), а стінка її має типову для кишки будову:

- серозна оболонка (tunica serosa) із підсерозним прошарком (tela subserosa);

- м’язова оболонка (tunica muscularis), яка утворена:

- зовнішнім поздовжнім шаром (stratum longitudinale externum);

- внутрішнім коловим шаром (stratum circulare internum);

- слизова оболонка (tunica mucosa), яка утворює численні колові складки (plicae circulares) завдяки добре розвинутому підслизовому прошарку (tela submucosa).

Слизова оболонка має специфічні вирости – кишкові ворсинки (villi intestinales), через які проходить всмоктування поживних та інших речовин.

Лімфоїдний апарат слизової оболонки порожньої кишки представлений поодинокими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei solitarii).

Клубова кишка (ileum)

Вона займає 3/5 довжини брижового відділу тонкої кишки (intenstinum tenue) і за будовою подібна до порожньої кишки (jejunum).

Лімфоїдний апарат слизової оболонки клубової кишки (tunica mucosa ilei) представлений скупченими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei aggregati), які називаються Пейєровими бляшками.

Порожня та клубова кишки (jejunum et ileum) вкриті очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально) і мають брижу тонкої кишки (mesenterium) – дуплікатуру очеревини (peritoneum), в якій міститься жирова клітковина та лімфатичні вузли, а також проходять судини і нерви, що живлять тонку кишку (intenstinum tenue).

Тонка кишка (intenstinum tenue) займає майже увесь нижній поверх черевної порожнини (cavitas abdominis).

Рентгеноанатомія тонкої кишки. Для рентгенологічного вивчен

ня дванадцятипалої кишки її спочатку заповнюють (per os) контрастною речовиною. При цьому добре контурує ампула верхньої частини кишки, відділена від воротаря світлим проміжком, який відповідає воротарному м'язу-стискачу. Чітко простежується рельєф слизової оболонки — колові й поздовжні складки. При значному наповненні кишки можна також визначити розташування її відділів і форму згинів.

Під час рентгенологічного вивчення вільного відділу тонкої кишки після попереднього заповнення її контрастною масою добре видно петлі порожньої (у більшості випадків розташовані вертикально) і клубової (розташовані горизонтально) кишок, чітко визначається місце впадіння в сліпу кишку. Якщо кишка заповнена контрастною речовиною, то можна визначити форму її колових складок.

Кровопостачання дванадцятипалої кишки — гілки шлунково-дванад-цятипалокишкової і верхньої брижової артерій, порожньої і клубової кишок — верхня брижова артерія. Венозна кров відтікає в систему ворітної вени. У людини внутрішньостінкове лімфатичне русло в тонкій кишці розвинуте порівняно слабко. Відтік лімфи відбувається по багатьох відвідних судинах до бри-жових і черевних лімфатичних вузлів.

Іннервація — гілки черевного, печінкового (дванадцятипалої кишки) і верхнього брижового сплетень.

Матеріали підготував асистент Говда Р.В.