Органи травлення. Ротова порожнина, її поділ, будова стінок. Будова постійних та молочних зубів. Будова і функція язика та залоз ротової порожнини. Особливості будови, топографії та функції глотки,  стравоходу.

Особливості будови, топографії та функції шлунка, тонкої та товстої кишки.

Будова, топографія і функція печінки, підшлункової залози в віковому аспекті. Очеревина. Формування зв'язок, брижі, сальників та сумок. Очеревина дорослих.

(Заняття 7.)

 Ротова порожнина. Язик, піднебіння, слинні залози.

Травна система (systema digestorium) або травний апарат (apparatus alimentarius) є комплексом органів, які механічно та хімічно обробляють їжу, всмоктують продукти її розщеплення і вилучають її неперетравлені залишки. Довжина її сягає 9 м.

Травна система (systema digestorium) складається із:

- травної трубки (canalis digestorius), яка починається ротовою порожниною (cavitas oris) і закінчується відхідником (anus);

- великих травних залоз (glandulae digestoriae majores), до яких належать:

- печінка (hepar);

- підшлункова залоза (pancreas);

- великі слинні залози (glandulae salivariae majores).

 

Ротова порожнина (cavitas oris)

Вона обмежована:

- угорі піднебінням (palatum);

- спереду і з боків губами рота (labia oris) та щоками (buccae);

- знизу ротовою діафрагмою (diaphragma oris), яка утворена щелепно–під’язиковим м’язом (musculus mylohyoideus).

 

Ротова порожнина (cavitas oris) поділяється на:

- присінок рота (vestibulum oris);

- власне ротову порожнину (cavitas oris propria).

Присінок рота (vestibulum oris) обмежований:

- спереду і з боків губами рота (labia oris) та щоками (buccae);

- ззаду зубами (dentes) та яснами (gingivae).

Присінок рота (vestibulum oris) сполучається із:

- власне ротовою порожниною (cavitas oris propria) через простір позаду останніх кутніх зубів (spatium retromorale);

- через щілини між зубами і щілину між верхніми та нижніми зубами;

- через ротову щілину (rima oris) з навколишнім середовищем.

У присінок рота (vestibulum oris) відкривається привушна протока (ductus parotideus).

Губи рота (labia oris) складаються з:

- верхньої губи (labium superius);

- нижньої губи (labium inferius).

Губи рота (labia oris) утворені коловим м’язом рота (musculus orbicularis oris), що вкритий:

- ззовні шкірою (cutis);

- зсередини – слизовою оболонкою (tunica mucosa).

Слизова оболонка (tunica mucosa) за допомогою вуздечки верхньої губи (frenulum labii superioris) та вуздечки нижньої губи (frenulum labii inferioris) переходить на слизову оболонку ясен верхньої і нижньої щелеп (tunica mucosa gingivae maxillae et mandibulae).

Проміжна частина губ (pars intermedia labiorum) вкрита незроговілим епітелієм (epithelium noncornificatum), крізь який просвічуються судини, утворюючи червону облямівку (limbus ruber) або проміжний шар (stratum intermedium).

Верхня губа (labium superius) має:

- верхньогубний жолобок (philtrum);

- горбок (tuberculum).

Присінок рота має:

- вуздечку верхньої губи (frenulum labii superioris);

- вуздечку нижньої губи (frenulum labii inferioris);

- спайку губ (commissura labiorum);

- кут рота (angulus oris);

- сосочок привушної протоки (papilla ductus parotidei).

 

Щоки (buccae) представлені:

- щічним і жувальним м’язами (musculi buccinator et masseter);

- жировим тілом щоки (corpus adiposum buccae).

Вони вкриті:

- ззовні шкірою (cutis);

- із внутрішньої сторони слизовою оболонкою (tunica mucosa).

Жирове тіло щоки (corpus adiposum buccae) – тіло Біша – розташоване між вищеперерахованими м’язами та шкірою, воно добре розвинуте у грудних дітей (покращує процес смоктання).

Піднебіння (palatum) складається з :

- твердого піднебіння (palatum durum);

- м’якого піднебіння (palatum molle), або піднебінної завіски (velum palatinum).

 

М’яке піднебіння (palatum molle) є дуплікатурою (складкою) слизової оболонки, між якою розташовані фіброзна пластинка і м’язи.

Власне ротова порожнина (cavitas oris propria) ззаду сполучається з глоткою (pharynx) через зів (fauces).

Зів (fauces) обмежований:

- зверху м’яким піднебінням (palatum molle);

- знизу коренем язика (radix linguae);

- з боків піднебінно–язиковою дужкою (arcus palatoglossus) та піднебінно–глотковою дужкою (arcus palatopharyngeus).

 

Перешийок зіва (isthmus faucium) – це простір між обома дужками;

М’яке піднебіння; піднебінна завіска (palatum molle; velum palatinum), до якої належать:

- піднебінний язичок (uvula palatina);

- піднебінно–язикова дужка; передня складка зіва (arcus palatoglossus; plica anterior faucium);

- піднебінно–глоткова дужка (arcus palatopharyngeus); задня складка зіва (plica posterior faucium);

Мигдаликова ямка; мигдаликова пазуха (fossa tonsillaris; sinus tonsillaris), у верхній частині якої є надмигдаликова ямка (fossa supratonsillaris);

Піднебінний мигдалик (tonsilla palatina), що розташований у мигдаликовій ямці, має:

- мигдаликову капсулу (capsula tonsillae);

- мигдаликові ямочки (fossulae tonsillae);

- мигдаликові крипти (cryptae tonsillae).

М’яке піднебіння; піднебінна завіска (palatum molle; velum palatinum) має такі частини:

1. Cполучнотканинну пластинку, яка прикріплюється до заднього краю горизонтальних пластинок піднебінних кісток (laminae horizontales ossium palatinorum) і є продовженням твердого піднебіння (palatum durum) – це передній відділ м’якого піднебіння.

2. Звисаючу вниз піднебінну завіску (velum palatinum), яка закінчується піднебінним язичком (uvula palatina).

3. Піднебінно–язикову дужку (arcus palatoglossus), або передню складку зіва (plica anterior faucium), або передню дужку (arcus anterior), що йде до язика (lingua).

4. Піднебінно–глоткову дужку (arcus palatopharyngeus), або задню складку зіва (plica posterior faucium), або задню дужку (arcus posterior), яка йде до глотки (pharynx).

Між передніми та задніми дужками (arcus anteriores et posteriores) утворюються мигдаликові ямки (fossae tonsillares), де розташовані піднебінні мигдалики (tonsillae palatinae).

5. М’язи піднебіння та зіва (musculi palatini et faucium).

У ділянці піднебіння (palatum) ще є:

- піднебінне шво (raphe palati);

- поперечні піднебінні складки (plicae palatinae transversae);

- різцевий сосочок (papilla incisiva).

До м’язів м’якого піднебіння та зіва (musculi palati mollis et faucium) належать:

- м’яз– натягувач піднебінної завіски (musculus tensor veli palatini), який:

- натягує піднебінну завіску (velum palatinum) в поперечному напрямку;

- розширює просвіт слухової труби (tuba auditiva; tuba auditoria);

- м’яз– підіймач піднебінної завіски (musculus levator veli palatini), що:

- піднімає м’яке піднебіння (palatum molle),

- тягне його назад, розширюючи просвіт слухової труби (tuba auditiva; tuba auditoria);

- м’яз язичка (musculus uvulae), що:

- піднімає піднебінний язичок (uvula palatina),

- вкорочує піднебінний язичок (uvula palatina);

- піднебінно–язиковий м’яз (musculus palatoglossus), що:

- опускає піднебінну завіску (velum palatinum) вниз, звужуючи зів (fauces), піднімає корінь язика (radix linguae);

- піднебінно–глотковий м’яз (musculus palatopharyngeus), що:

- звужує зів (fauces),

- піднімає глотку (pharynx).

М’яке піднебіння бере участь в актах дихання та ковтання і відокремлює травний шлях від повітроносного.

Тверде піднебіння (palatum durum) утворене:

- піднебінними відростками верхньої щелепи (processus palatini maxillae);

- горизонтальними пластинками піднебінних кісток (laminae horisontales ossium palatinorum).

 

Язик (lingua)

Це м’язовий орган, який розташований у власне ротовій порожнині (cavitas oris) і має:

- верхівку язика (apex linguae);

- тіло язика (corpus linguae;

- корінь язика (radix linguae);

- спинку язика (dorsum linguae), або верхню поверхню язика (facies superior linguae);

- нижню поверхню язика (facies inferior linguae);

- край язика (margo linguae);

- серединну борозну язика (sulcus medianus linguae).

 

Між тілом язика (corpus linguae) та його коренем (radix linguae) на спинці язика (dorsum linguae) проходить межова борозна язика (sulcus terminalis linguae) у вигляді букви V, посередині якої розташований сліпий отвір язика (foramen caecum).

За межовою борозною язика (sulcus terminalis linguae) під слизовою оболонкою розташований язиковий мигдалик (tonsilla lingualis).

Спинка язика (dorsum linguae) має:

- передню частину (pars anterior), або її ще називають передборозенною частиною (pars presulcalis);

- задню частину (pars posterior), або її  ще називають заборозенною частиною (pars postsulcalis).

Слизова оболонка нижньої поверхні язика (tunica mucosa faciei inferioris linguae) переходить у слизову дна ротової порожнини (mucosa fundi cavitates oris) у вигляді вуздечки язика (frenulum linguae), з боків від якої є торочкуваті складки (plicae fimbriatae).

На нижній поверхні язика (facies inferior linguae) від основи вуздечки язика (basis frenuli linguae) вбік та назад прямує під’язикова складка (plica sublingualis), передній кінець якої містить під’язикове м’ясце (caruncula sublingualis).

На під’язиковій складці (plica sublingualis) та під’язиковому м’ясці (caruncula sublingualis) відкриваються протоки піднижньощелепної та під’язикової слинних залоз (glandulae salivariae submandibularis et sublingualis).

Слизова оболонка спинки язика (tunica mucosa dorsi linguae) утворює такі види язикових сосочків (papillae linguales):

- ниткоподібні сосочки (papillae filiformes) та конічні сосочки (papillae conicae), які містять тільки рецептори загальної чутливості;

- грибоподібні сосочки (papillae fungiformes), розміщені переважно в передній частині язика, в них закладені смакові рецептори;

- листоподібні сосочки (papillae foliatae), розміщені на краях язика (margines linguae) і мають смакові рецептори;

- жолобуваті сосочки (papillae vallatae), або валикоподібні сосочки, розташовані вздовж межової борозни язика (sulcus terminalis linguae) і мають смакові рецептори.

 

 

М’язи язика (musculi linguae) поділяють на:

- скелетні м’язи;

- власні м’язи.

До скелетних м’язів язика належать:

- шило–язиковий м’яз (musculus styloglossus), що:

- тягне язик (lingua) назад і вверх,

- при однобічному скороченні тягне язик вбік;

- під’язиково–язиковий м’яз (musculus  hyoglossus), що:

- тягне язик (lingua) назад і донизу та складається з:

- хрящо–язикового м’яза (musculus chondroglossus);

- ріжково–язикового м’яза (musculus ceratoglossus);

- підборідно–язиковий м’яз (musculus genioglossus), що:

- тягне язик (lingua) вперед і донизу;

- піднебінно–язиковий м’яз (musculus palatoglossus), він належить до м’язів м’якого піднебіння та зіва (musculi palati mollis et faucium). Його функція:

- звужує зів (fauces), піднімаючи корінь язика (radix linguae), опускаючи м’яке піднебіння (palatum molle) та наближаючи дужки (arcus) до серединної лінії (linea mediana).

До власних м’язів язика належать:

- верхній поздовжній м’яз (musculus longitudinalis superior), що:

- вкорочує язик (lingua),

- піднімає верхівку язика (apex linguae) вгору,

- при однобічному скороченні відводить верхівку язика вбік та вгору;

- нижній поздовжній м’яз (musculus longitudinalis inferior), що:

- вкорочує язик,

- опускає його верхівку (apex linguae),

- при однобічному скороченні відводить верхівку язика (apex linguae) вбік та вниз;

- поперечний м’яз язика (musculus transversus linguae), що:

- звужує та видовжує язик, згортає його у трубочку;

- вертикальний м’яз язика (musculus verticalis linguae), що:

- сплющує і видовжує язик (lingua).

 

Язик (lingua):

- бере участь в перемішуванні їжі і пересуванні її із ротової порожнини (cavitas oris) в ротову частину глотки (pars oralis pharyngis);

- є периферійним органом смаку;

- бере участь в акті ковтання і артикуляції мови.

Ротові залози (glandulae oris) поділяються на:

- малі слинні залози (glandulae salivariae minores);

- великі слинні залози (glandulae salivariae majores).

Малі слинні залози (glandulae salivariae minores) розташовані в слизовій оболонці ротової порожнини (tunica mucosa cavitatis oris).

Великих слинних залоз (glandulae salivariae majores) є три пари:

- привушна залоза (glandula parotidea);

- піднижньощелепна залоза (glandula submandibularis);

- під’язикова залоза (glandula sublingualis).

Привушна залоза (glandula parotidea) розміщена попереду та внизу від вушної раковини (auricula), на бічній поверхні гілки нижньої щелепи (facies lateralis rami mandibulae) та по задньому краю жувального м’яза (margo posterior musculi masseteris):

- за будовою – складна альвеолярна залоза;

- за характером секрету – серозна.

Привушна протока (ductus parotideus), або протока Стенона – відкривається на слизовій щоки в присінку рота (mucosa buccae vestibuli oris) навпроти другого верхнього великого кутнього зуба (dens molaris superior secundus).

Привушна залоза (glandula parotidea) має:

- поверхневу частину (pars superficialis);

- глибоку частину (pars profunda).

Може бути додаткова привушна залоза (glandula parotidea accessoria), яка розташовується на поверхні жувального м’яза (facies musculi masseteris), поряд з привушною протокою (ductus parotideus).

Піднижньощелепна залоза (glandula submandibularis) розташована в піднижньощелепному трикутнику (trigonum submandibulare): за будовою – складна альвеолярно–трубчаста; за характером секрету – змішаного типу.

Піднижньощелепна протока (ductus submandibularis), або протока Вартона – відкривається на під’язиковому м’ясці (caruncula sublingualis).

Під’язикова залоза (glandula sublingualis) розміщена у товщі під’язикової складки (plica sublingualis):

- за будовою –складна альвеолярно–трубчаста;

- за характером секрету – слизового типу.

Її велика під’язикова протока (ductus sublingualis major) відкривається на під’язиковому м’ясці (caruncula sublingualis), поряд з піднижньощелепною протокою (ductus submandibularis). Іноді протоки відкриваються разом.

Малі під’язикові протоки (ductuli sublinguales minores) відкриваються вздовж під’язикової складки (plica sublingualis) аж до під’язикового м’ясця (caruncula sublingualis).

До малих слинних залоз (glandulae salivariae minores) належать:

- губні залози (glandulae labiales);

- щічні залози (glandulae buccales);

- кутні залози (glandulae molares);

- піднебінні залози (glandulae palatinae);

- язикові залози (glandulae linguales).

 

Тема 2. Загальна будова зубів. Будова періодонта. Зубна формула. Поняття про зубощелепний сегмент.

Зуби поділяються на:

- молочні зуби (dentes decidui) – тимчасові;

- постійні зуби (dentes permanentes).

Кожний зуб (dens) має (мал. 1):

- корінь зуба (radix dentis);

- шийку зуба (cervix dentis);

- коронку зуба (corona dentis).

Всередині зуба розташована зубна порожнина (cavitas dentis); пульпова порожнина (cavitas dentis; cavitas pulparis), яка складається з:

- коронкової порожнини (cavitas coronae);

- каналу кореня зуба (canalis radicis dentis);

- пульпи зуба (pulpa dentis), що складається із судин, нервів та пухкої волокнистої сполучної тканини (textus connectivus fibrosus laxus), які заповнюють зубну порожнину.

 

Коронкова порожнина (cavitas coronae) переходить в канал кореня зуба (canalis radicis dentis), який закінчується на верхівці кореня зуба (apex radicis dentis) отвором верхівки кореня зуба (foramen apicis radicis dentis).

Через цей отвір в порожнину зуба, що містить пульпу зуба (pulpa dentis), проходять судини і нерви (vasa et nervi).

Інколи біля верхівки кореня є декілька додаткових невеликих каналів, які утворюють дельтоподібні розгалуження (мал. 2).

Пульпа зуба (pulpa dentis) складається з:

- коронкової пульпи (pulpa coronalis);

- кореневої пульпи (pulpa radicularis).

Розрізняють такі поняття:

- клінічна коронка (corona clinica) – це частина зуба над яснами;

- клінічний корінь (radix clinica) – це частина зуба нижче ясенного краю (margo gingivalis), тобто шийка зуба (cervix dentis) з його коренем (radix dentis).

Зуб (dens) побудований із дентину (dentinum), який:

- в ділянці коронки зуба (corona dentis) вкритий емаллю (enamelum);

- в ділянці кореня зуба (radix dentis) – цементом (cementum).

Емаль (enamelum) є найтвердішою тканиною людського організму, що при руйнації не відновлюється.

Хімічний склад зуба подібний до хімічного складу кістки.

Комплекс тканин, який оточує та фіксує зуб (dens) у зубній комірці (alveola dentalis), називається зубним окістям або періодонтом (periodontium).

Кожна коронка зуба (corona dentis) має такі поверхні:

1. Присінкову поверхню (facies vestibularis), яка у передніх зубів називається губною поверхнею (facies labialis), а у задніх зубів – щічною поверхнею (facies buccalis);

2. Язикову поверхню (facies lingualis) – у зубів нижньої щелепи і піднебінну поверхню (facies palatinalis) – у зубів верхньої щелепи. Ці поверхні об’єднуваються в оральну поверхню.

3. Контактну поверхню (facies approximalis), що має дотикове поле (area contingens). Ця поверхня розміщена з обох боків коронки:

- ближча поверхня (facies mesialis);

- дальша поверхня (facies distalis);

4. Змикальну поверхню (facies occlusalis), або жувальну поверхню (facies masticatoria).

Досліджуючи зуб збоку поверхонь, виділяють поняття норми зуба:

- вестибулярна норма;

- оклюзійна (змикальна) норма;

- контактна норма;

- язикова, або піднебінна норма.

На змикальній поверхні коронки кутніх зубів виділяють вістря зуба (cuspis dentis), на якому знаходиться верхівка вістря (apex cuspidis). Крім цього, може бути додаткове вістря (cuspis acсessoria).

Вістря з’єднуються між собою такими гребенями:

- поперечним гребенем (crista transversalis);

- трикутним гребенем (crista triangularis);

- косим гребенем (crista obliqua).

Вістря розрізняють за їх розташуванням на кутніх зубах:

- щічне вістря (cuspis buccalis) – на щічній поверхні; вестибулярній поверхні;

- піднебінне вістря (cuspis palatinalis) – на піднебінній поверхні зубів верхньої щелепи;

- язикове вістря (cuspis lingualis) – на язиковій поверхні зубів нижньої щелепи.

На жувальній поверхні 4–х вістрювих зубів верхньої щелепи знаходяться:

- ближньощічне вістря (cuspis mesiobuccalis); мезіально–щічне вістря; мезіально–присінкове вістря; параконус;

- дальнощічне вістря (cuspis distobuccalis); дистально–щічне вістря; дистально–присінкове вістря; метаконус;

- ближньопіднебінне вістря (cuspis mesiopalatinalis); мезіально–піднебінне вістря; протоконус;

- дальньопіднебінне вістря (cuspis distopalatinalis); дистально–піднебінне вістря; гіпоконус;

На жувальній поверхні 4–х вістрювих зубів нижньої щелепи знаходяться:

- ближньощічне вістря (cuspis mesiobuccalis); мезіально–щічне вістря; мезіально–присінкове вістря; протоконід;

- дальньощічне вістря (cuspis distobuccalis); дистально–щічне вістря; дистально–присінкове вістря; гіпоконід;

- ближньоязикове вістря (cuspis mesiolingualis); медіально–язикове вістря; метаконід;

- дальньоязикове вістря (cuspis distolingualis); дистально–язикове вістря; ентоконід.

На жувальній поверхні 5–вістрявого першого великого кутнього зуба нижньої щелепи з’являється ще одне вістря – дальше вістря (cuspis distalis); дистальне вістря; гіпоконулід, або мезоконід.

Клінічна та анатомічна формули постійних зубів (dentes permanentes)

Зуби (dentes), за анатомічною формою, яка залежить від функції, поділяються на:

- різці (dentes incisivi), які мають:

- один корінь (radix dentis);

- долотоподібну форму коронки.

Функція різців (dentes incisivi) полягає у відрізанні (краюванні) шматків їжі;

- ікла (dentes canini), які мають:

- один корінь (radix dentis);

- конічну форму коронки.

Функція ікол (dentes canini): утримувати та шматкувати їжу;

- малі кутні зуби (dentes premolares), які мають:

- один корінь (radix dentis), переважно верхній перший малий кутній зуб (dens premolaris primus superior) має роздвоєний корінь;

- коронку малих кутніх зубів (corona dentium premolarium), що має зі сторони змикальної поверхні (facies occlusalis) округлу або овальну форми, і на якій є два вістря (горбки).

Функція малих кутніх зубів (dentes premolares): забезпечувати подрібнення їжі;

- великі кутні зуби (dentes molares), які мають:

- кубоподібну форму коронки (corona dentis);

- на змикальній поверхні великих кутніх зубів (facies occlusalis dentium molarium) є по 3–5 вістря (горбки);

- верхні зуби мають три корені;

- нижні зуби мають два корені.

Функція великих кутніх зубів (dentes molares) – розтирання їжи.

Різновидом великих кутніх зубів (dentes molares) є третій великий кутній зуб (dens molaris tertius), або запізнілий зуб (dens serotinus).

 

Анатомічні особливості будови постійних зубів

Анатомічні особливості будови коронки та кореня зуба дозволяють визначити належність його до верхньої або нижньої щелепи (maxilla seu mandibula) людини, а також до правого або лівого боку зубної дуги (arcus dentalis) за рядом ознак. Такі ознаки називають ознаками латералізації зуба.

Вісь зуба це умовна лінія, що є продовженням осі коронки в бік верхівки (ок) зуба.

Основними ознаками (мал. 3) латералізаціїї зуба є такі:

Ознака положення (відхилення) кореня – ознака латералізації зуба представлена тим, що у вестибулярній нормі корінь відхилений дистально від осі зуба (відхилення поздовжньої осі кореня від середньої лінії коронки для різців та ікол – у бічну сторону, а премолярів і молярів – у дистальну сторону).

Тобто, верхівки коренів зубів (apices radicum dentium) передньої (фронтальної) групи зубів відхилені від середньої лінії латерально, задньої (жувальної) групи зубів – дистально.

Ознака кута коронки – ознака латералізації зуба представлена тим, що у вестибулярній нормі кут між змикальним (occlusalis) та ближчим (mesialis) контурами коронки менший за кут між змикальним (occlusalis) та дальшим (distalis) контурами.

Тобто, кут утворений різальним краєм (margo incisalis) і медіальною поверхнею коронки зуба, більш гострий, ніж кут, утворений різальним краєм і дистальною поверхнею.

Ознака кривини коронки. Ця ознака латералізації зуба представлена тим, що в змикальній нормі (оклюзійній нормі) присінковий (вестибулярний) контур коронки більше опуклий в присередньому напрямі ніж в дистальному (дальшому), через це кут переходу присінкової поверхні у ближчу (mesialis) менший, ніж кут переходу присінкової у дальшу (контактну) поверхню.

Тобто, присінкова поверхня (facies vestibularis) переходить у присередню більш круто, ніж у дистальну.

Ознака контактної поверхні (contactus dentis); апроксимальної поверхні (facies approximalis dentis) – апроксимально–ближча (медіальна) поверхня коронки завжди ширша порівняно з апроксимально–дальшою (дистальною).

Будова тимчасових зубів. Прорізування зубів. Стертість зубів. Співвідношення коренів зубів з топографічними утворами черепа.

Молочні зуби (dentes decidui)

У дитини у віці від 6 місяців до 2 років з’являється 20 зубів. Ці зуби називаються молочними (тимчасовими). У тимчасовому прикусі є різці (dentes icisivi), ікло (dens caninus), великі кутні зуби (dentes molares), відсутні малі кутні зуби (dentes premolares).

За зовнішньою формулою молочні зуби (dentes decidui) майже відповідають постійним зубам (dentes permanentes) і відрізняються від них:

- дещо меншими розмірами;

- кольором емалі (enamelum), що має голубовато–білий відтінок;

- краще виражений перехід коронки зуба (corona dentis) в його корінь (radix dentis);

корені (radices dentium) більше сплющені і тонші;

- великі кутні зуби (dentes molares) коротші, вигнуті, мають нерівні контури і розходяться під тупим кутом;

- зубна порожнина (cavitas dentis) об’ємніша;

- канал кореня зуба (canalis radicis dentis) ширший;

- корені молочних зубів (radices dentium deciduorum) коротші за корені відповідних постійних зубів (dentes permanentes);

- стінки коронoк зубів (parietes coronarum dentium) і коренів зубів (radicum dentium) більш тонкі;

- ширина коронок більш виражена порівнянно з їх висотою;

- на шийках молочних зубів (cervices dentium deciduorum) добре контурується емалевий валик, який більш чітко виражений на присінковій поверхні (facies vestibularis).

- зуби (dentes) займають більш вертикальне положення.

У зубному ряді дитини 5–6 років утворюються широкі міжзубні проміжки (spatia interdentalia). У цей період відзначається значна cтертість різальних країв (margines incisales), вістрів (cuspides dentium), їх змикальної поверхні (facies occlusales), а також часткове або повне розсмоктування коренів зуба (radices dentium) і, як наслідок, підвищена рухливість їх коронок (coronae dentium).

 

ГЛОТКА (pharynx)

Глотка є трубчастим органом, який простягається від основи черепа (basis cranii) до верхнього рівня VII шийного хребця (vertebra prominens [C VII]).

Для орієнтації органа в тілі людини існують такі поняття:

- голотопія (holotopia), це розміщення органа відносно всього тіла;

- синтопія (syntopia), це розміщення органа щодо суміжних утворів;

- скелетопія (skeletopia), це положення органа щодо частин скелета.

Голотопія глотки: розташована у передній шийній ділянці (regio cervicalis anterior).

Скелетопія глотки: від основи черепа (basis cranii) до рівня VI – VII шийних хребців (vertebrae cervicalis sextae – septimae [VI – VII]).

Синтопія глотки:

- спереду глотки (pharynx) розташовані носова і ротова порожнини (cavitates nasi et oris) та вхід до гортані (aditus laryngis);

- ззаду – шийний відділ хребтового стовпа (pars cervicalis columnae vertebralis) та глибокі м’язи шиї (musculi colli profundi);

- з боків – середнє вухо (auris media) та судинно–нервові стовбури.

Глотка сполучається з:

- носовою порожниною (cavitas nasi) – через парні отвори хоани (choanae);

- ротовою порожниною (cavitas oris) – через зів (fauces);

- гортанню (larynx) – через вхід до гортані (aditus laryngis);

- барабанною порожниною (cavitas tympani) – через глотковий отвір слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae);

- продовжується в стравохід (oesophagus).

Глотка (pharynx) має:

- верхню стінку (склепіння глотки);

- передню стінку (де розміщені отвори в ротову, носову порожнини та в гортань);

- задню стінку (прилягає до передхребтових м’язів шиї);

- бічну (парну) стінку, в якій знаходяться глоткові лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei pharyngeales).

Порожнина глотки (cavitas pharyngis) поділяється на:

- носову частину глотки (pars nasalis pharyngis);

- ротову частину глотки (pars oralis pharyngis);

- гортанну частину глотки (pars laryngea pharyngis).

Носова частина глотки (pars nasalis pharyngis) – чисто дихальна частина, вона через хоани (choanae) сполучається з носовою порожниною (cavitas nasi).

На її бічних стінках з обох сторін є глоткові отвори слухових труб (ostia pharyngea tubarum auditivarum), які сполучають глотку (pharynx) з барабанною порожниною (cavitas tympani).

Кожний отвір обмежований:

- ззаду і вгорі трубним валком (torus tubarius).

Між останніми і м’яким піднебінням (palatum molle) розташоване парне скупчення лімфоїдної тканини – трубний мигдалик (tonsilla tubaria).

Від трубного валка (torus tubarius) відходять:

- трубно–глоткова складка (plica salpingopharyngea);

- трубно–піднебінна складка (plica salpingopalatina).

Спереду від глоткового отвору слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae) відходить:

- валок підіймача (torus levatorius).

Позаду від глоткового отвору слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae) є глотковий закуток (recessus pharyngeus).

У носовій частині глотки (pars nasalis pharyngis) міститься:

- піднебінно–глотковий гребінь (crista palatopharyngea).

На межі верхньої та задньої стінок глотки (склепіння глотки – fornix pharyngis) розташований:

- непарний глотковий мигдалик (tonsilla pharyngealis), або аденоїд, який має:

- ямочки мигдалика (fossulae tonsillae);

- крипти мигдалика (cryptae tonsillae).

Три глоткових мигдалики (глотковий мигдалик – tonsilla pharyngealis, парний трубний мигдалик – tonsilla tubaria) та три мигдалики ділянки зіва (язиковий мигдалик – tosilla lingualis, парний піднебінний мигдалик – tonsilla palatina) утворюють лімфатичне кільце глотки (anulus lymphoideus pharyngis) – кільце Пирогова–Вальдейера.

Ротова частина глотки (pars oralis pharyngis) простягається від піднебінної завіски (velum palatinum) до входу в гортань (larynx), тобто на рівні зіва (fauces), що відповідає висоті тіла третього шийного хребця (vertebra cervicalis tertia).

Ротова частина глотки (pars oralis pharyngis) за допомогою зіва (fauces) сполучається з власне ротовою порожниною (cavitas oris propria).

Між коренем язика (radix linguae) та надгортанником (epiglottis) проходять:

- серединна язиково–надгортанна складка (plica glossoepiglottica mediana);

- парна бічна язиково–надгортанна складка (plica glossoepiglottica lateralis), між якими розміщена надгортанна долинка (vallecula epiglottica).

У ротовій частині глотки (pars oralis pharyngis) перехрещується травний та дихальний шляхи.

При акті ковтання носова частина глотки (pars nasalis pharyngis) відокремлюється від ротової частини глотки (pars oralis pharyngis) піднебінною завіскою (velum palatinum).

При акті ковтання гортань (larynx) піднімається, а надгортанник (epiglottis) закриває вхід до гортані (aditus laryngis).

Тому їжа чи рідина проходять тільки в гортанну частину глотки (pars laryngea pharyngis) і далі – в стравохід (oesophagus), не потрапляючи ні в носову порожнину (cavitas nasi), ні в порожнину гортані (cavitas laryngis).

Гортанна частина глотки (pars laryngea pharyngis) починається на рівні входу до гортані (aditus laryngis) і сполучається з порожниною гортані (cavitas laryngis).

З боків від входу до гортані (aditus laryngis) гортанна частина глотки (pars laryngea pharyngis) розширюється і утворює парні грушоподібні закутки (recessus piriformes), присередньо від них розміщені складки верхнього гортанного нерва (plicae nervi laryngei superioris), де проходять:

- верхня гортанна артерія (arteria laryngea superior);

- внутрішня гілка верхнього гортанного нерва (ramus internus nervi laryngei superioris).

У місці переходу глотки (pharynx) в стравохід (oesophagus) є глотково–стравохідне звуження (constrictio pharyngooesophagealis).

Стінка глотки (paries pharyngis) складається з таких шарів:

- слизової оболонки (tunica mucosa);

- підслизового прошарку (tela submucosa);

- м’язової оболонки (tunica muscularis) – м’язів глотки (musculi pharyngis);

- сполучнотканинної оболонки (адвентиції – tunica adventitia).

Слизова оболонка (tunica mucosa) розміщена на щільній сполучнотканинній (фіброзній) пластинці, яка замінює підслизову основу (підслизовий прошарок).

На рівні носової частини глотки (pars nasalis pharyngis) слизова оболонка (tunica mucosa) вкрита одношаровим багаторядним війчастим епітелієм (epithelium ciliatum simplex), а нижче – багатошаровим плоским незроговілим епітелієм (epithelium stratificatum noncornificatum squamosum) відповідно до функції частин глотки (pharynx).

Підслизова основа (підслизовий прошарок) носової частини глотки (tela submucosa partis nasalis pharyngis) представлена глотково–основною фасцією (fascia pharyngobasilaris) – фіброзною оболонкою (волокнистою оболонкою), яка зростається із слизовою оболонкою (tunica mucosa), а вгорі вона прикріплюється до зовнішньої основи черепа (basis cranii externa).

Через це слизова носової частини глотки (tunica mucosa partis nasalis pharyngis) малорухома і не утворює складок.

У нижніх відділах глотки підслизова основа представлена пухкою сполучною тканиною, внаслідок чого слизова оболонка утворює поздовжні складки.

У підслизовій оболонці (підслизовому прошарку) глотки (tunica submucosa pharyngis) розташовані глоткові залози (glandulae pharyngeales), протоки яких відкриваються на поверхні слизової оболонки.

Ззовні – до підслизової основи, або підслизового прошарку (tela submucosa), зверху – до глотково-основної фасції (fascia pharyngobasilaris) прилягають м’язи глотки (musculi pharyngis) та сполучнотканинна оболонка – адвентиція (adventitia).

М’язова оболонка (tunica muscularis pharyngis), або м’язи глотки (musculi pharyngis), побудовані із поздовжніх та колових поперечно–посмугованих м’язових волокон (myofibrae transversostriatae) і формують:

- м’язи–звужувачі глотки (musculi constrictores pharyngis), що утворюють внутрішній коловий шар (stratum circulare internum);

- м’язи–підіймачі глотки (musculi levatores pharyngis), що утворюють зовнішній поздовжній шар (stratum longitudinale externum).

До поздовжніх м’язів глотки належать:

- шило–глотковий м’яз (musculus stylopharyngeus): піднімає глотку (pharynx) та гортань (larynx) вверх;

- піднебінно–глотковий м’яз (musculus palatopharyngeus): опускає піднебінну завіску (velum palatinum) і зменшує отвір зіва (fauces);

- трубно–глотковий м’яз (musculus salpingopharyngeus): піднімає глотку (pharynx) і запобігає зсуванню вперед хряща слухової труби (cartilago tubae auditivae).

До колових м’язів глотки належать:

- верхній м’яз–звужувач глотки (musculus constrictor pharyngis superior), який має:

- крило–глоткову частину (pars pterygopharyngea);

- щічно–глоткову частину (pars buccopharyngea);

- щелепно–глоткову частину (pars mylopharyngea);

- язиково–глоткову частину (pars glossopharyngea);

- середній м’яз–звужувач глотки (musculus constrictor pharyngis medius), який має:

- хрящо–глоткову частину (pars chondropharyngea);

- ріжково–глоткову частину (pars ceratopharyngea);

- нижній м’яз–звужувач глотки (musculus constrictor pharyngis inferior), який має:

- щито–глоткову частину (pars thyropharyngea), або щитоглотковий м’яз (musculus thyropharyngeus);

- персне–глоткову частину (pars cricopharyngea), або персне–глотковий м’яз (musculus cricopharyngeus).

М’язи–звужувачі (musculi constrictores) скорочуються послідовно зверху донизу, активно проштовхуючи їжу до стравоходу (oesophagus).

Внаслідок зростання м’язових пучків протилежних м’язів–звужувачів (musculi constrictores) на задній поверхні глотки (facies posterior pharyngis) по серединній лінії (linea mediana) утворюється глоткове шво (raphe pharyngis).

Крило–нижньощелепне шво (raphe pterygomandibularis) утворюється вздовж місця з’єднання щічного м’яза (musculus buccinator) з верхнім м’язом–звужувачем глотки (musculus constrictor pharyngis superior) – від крилоподібного відростка (processus pterygoideus) до задньої частини нижньої щелепи (pars posterior mandibulae).

Ззовні глотка (pharynx) вкрита тонкою адвентицією (adventitia) – сполучнотканинним шаром, за допомогою якого вона контактує з розміщеними поряд органами.

Між адвентицією глотки (adventitia pharyngis) та суміжними органами є навкологлотковий простір (spatium peripharyngeum), що заповнений пухкою волокнистою сполучною тканиною (textus connectivus fibrosus laxus).

Цей простір має такі відділи:

- заглотковий простір (spatium retropharyngeum), що переходить у верхнє середостіння (mediastinum posterius), або позавісцеральний простір (spatium retroviscerale);

- бічноглотковий простір (spatium lateropharyngeum), який ще називається бічним глотковим простором (spatium pharyngeum laterale), або приглотковим простором (spatium parapharyngeum).

Функція глотки:

- проведення їжі через ротову частину глотки та гортанну частину глотки (pars oralis pharyngis et pars laryngea pharyngis) до стравоходу;

- проведення повітря через носову частину глотки та ротову частину глотки (pars nasalis pharyngis et pars oralis pharyngis) до гортані.

Топографічна анатомія. У верхній третині глотка майже нерухома, стінка міцно зрощена з основою черепа і крилоподібними відростками клиноподібної кістки. У нижніх відділах вона має значну рухомість і розтягуваність. Така мобільність глотки, що сприяє ковтанню, зумовлена тим, що спереду вона межує з органами, які легко зміщуються (м'яке піднебіння, корінь язика, гортань), з боків і ззаду оточена нещільною волокнистою сполучною тканиною парного нав-кологлоткового та заглоткового просторів. З обох боків у навкологлотковому просторі поблизу глотки проходить загальна сонна артерія і внутрішня яремна вена, а у верхніх відділах — внутрішня сонна артерія. Заглотковий простір знизу безпосередньо переходить у заднє середостіння. Спереду глотки розташована гортань.

Кровопостачання: гілки висхідної глоткової, висхідної та низхідної піднебінних артерій. Венозний відтік здійснюється через навкологлоткове сплетення у внутрішню яремну вену. Лімфа відтікає в глибокі шийні та заглоткові лімфатичні вузли.

Іннервація: глоткове нервове сплетення (язикоглотковий і блукаючий нерви, верхній шийний симпатичний вузол).

Описание: Описание: Описание: 10007

 

СТРАВОХІД (oesophagus)

Стравохід є трубчастим органом довжиною 25-30 см і близько 3 см завширшки, що має S–подібну форму і переходить у шлунок (gaster).

У стравоході виділяють:

- шийну частину (pars cervicalis);

- грудну частину (pars thoracica);

- черевну частину (pars abdominalis);

- іноді виділяють діафрагмову частину (pars diaphragmatica).

 

Стінка стравоходу (paries oesophagi) складається з таких шарів:

- слизової оболонки (tunica mucosa);

- підслизової основи (tela submucosa);

- м’язової оболонки (tunica muscularis);

- зовнішньої (сполучнотканинної) оболонки, яку ще називають адвентиційною (adventitia);

- серозної оболонки (tunica serosa);

- підсерозного прошарку (tela subserosa).

Серозна оболонка та підсерозний прошарок є тільки у черевній частині стравоходу (pars abdominalis oesophagi).

Слизова оболонка стравоходу (tunica mucosa oesophagi) відносно товста, має добре виражену м’язову пластинку слизової оболонки (lamina muscularis mucosae), яка складається з гладкої м’язової тканини (textus muscularis glaber).

Вона вкрита багатошаровим плоским незроговілим епітелієм (epithelium stratificatum noncorniticatum squamosum), а у місці переходу стравоходу (oesophagus) в шлунок (gaster) епітелій є простим (одношаровим) призматичним (epithelium simplex cylindricum).

Підслизовий прошарок стравоходу (tela submucosa oesophagi) розвинутий добре, завдяки чому слизова оболонка утворює поздовжні складки (plicae longitudinales).

У підслизовій основі (tela submucosa) містяться численні стравохідні залози (glandulae oesophageae).

М’язова оболонка стравоходу (tunica muscularis oesophagi) складається з:

- внутрішнього колового шару (stratum circulare internum);

- зовнішнього поздовжнього шару (stratum longitudinale externum).

У верхній третині стравоходу (oesophagus) м’язова оболонка (tunica muscularis) утворена поперечно–посмугованими м’язами (musculi transversostriati).

У середній частині стравоходу (oesophagus) поперечно–посмуговані м’язи (musculi transversostriati) поступово замінюються гладкими м’язами (musculi glabri).

У нижній частині стравоходу (oesophagus) є тільки гладкі м’язи.

Передня частина м’язових волокон поздовжнього шару поперечно–посмугованих м’язів починається:

- від пластинки перснеподібного хряща гортані (lamina cartilaginis cricoideae laryngis) персне–стравохідним сухожилком (tendo cricooesophageus);

- від лівого головного бронха (bronchus principalis sinister) частиною гладких м’язових волокон середньої третини стравоходу (oesophagus), утворюючи бронхо–стравохідний м’яз (musculus bronchooesophageus);

- від лівої середостінної частини пристінкової плеври (pars mediastinalis sinistra pleurae parietalis), утворюючи плевро–стравохідний м’яз (musculus pleurooesophageus).

 

Зовнішньою оболонкою стравоходу (tunica adventitia oesophagi) черевної частини стравоходу (pars abdominalis oesophagi) є серозна оболонка (tunica serosa) [очеревина].

Топографія стравоходу:

- голотопія стравоходу:

- розташований в ділянці шиї (regio cervicalis);

- в грудній порожнині (cavitas thoracis);

- в черевній порожнині (cavitas abdominis);

- скелетопія:

- від рівня VI – VII шийних хребців до рівня XI грудного хребця (ab vertebra cervicali sexta – septima ad vertebram thoracicam undecimam);

- синтопія:

- шийна частина стравоходу (pars cervicalis oesophagi) розташована попереду шийного відділу хребтового стовпа (pars cervicalis columnae vertebralis) з прилягаючими передхребтовими м’язами, а спереду від нього проходить трахея (trachea), збоку – судинно–нервовий пучок.

Грудна частина стравоходу (pars thoracica oesophagi) розташована у верхньому та нижньому (задньому) середостінні (mediastinum superius et inferius); у верхньому середостінні спереду від стравоходу розміщена трахея (trachea), позаду хребтовий стовп; у нижньому середостінні попереду знаходиться серце, а позаду розміщена низхідна частина аорти (pars descendes aortae).

Черевна частина стравоходу (pars abdominalis oesophagi) коротка, розташована під діафрагмою, прилягає до задньої поверхні лівої частки печінки (lobus hepatis sinister).

Стравохід має:

- анатомічні звуження (constrictiones anatomicae);

- фізіологічні звуження (constrictiones functionales).

Анатомічні звуження (constrictiones anatomicae):

- глотково–стравохідне звуження (constrictio pharyngooesophagealis) розміщене при переході глотки (pharynx) у стравохід (oesophagus), на рівні VI–VII шийних хребців;

- бронхіальне звуження (constrictio bronchialis), яке знаходиться на рівні IV–V грудних хребців, де трахея (trachea) розгалужується на головні бронхи (bronchi principales) і притискає стравохід (oesophagus);

- діафрагмове звуження (constrictio phrenica) розташоване на рівні переходу стравоходу (oesophagus) через поперекову частину діафрагми (pars lumbalis diaphragmatis), це рівень ІХ–Х грудних хребців.

Фізіологічні звуження (constrictiones functionales):

- аортальне звуження (constrictio aortica) розташоване на рівні IV грудного хребця. Це місце, де стравохід (oesophagus) контактує з дугою аорти (arcus aortae);

- черевне звуження (constrictio abdominalis), або кардіальне звуження (constrictio cordis), розміщене у місці переходу стравоходу (oesophagus) в кардіальну частину шлунка (pars cardiaca gastris), воно є на рівні XI грудного хребця.

Функція стравоходу – проведення їжі.

Кровопостачання: шийна частина — від нижніх щитоподібних артерій, грудна — від гілок грудної частини аорти, черевна — від гілок лівої шлункової артерії. Венозний відтік: від шийної частини — в нижню щитоподібну і плечо-головну вени, грудної — у півнепарні вени і від черевної — через ліву шлункову вену (з системи ворітної вени).

Лімфовідтік: від шийної частини - в бічні глибокі шийні лімфатичні вузли, грудної — в паратрахеальні, бронхолегеневі та середостінні, від черевної — в черевні та шлункові.

Іннервація: гілки блукаючого нерва шийних і грудних вузлів симпатичного стовбура, які на стінках стравоходу утворюють нервове сплетення.

 

 

 Особливості будови, топографії та функції шлунка в дитячому віці і в дорослих.

Шлунок (gaster) є мішкоподібним розширенням травної трубки (canalis alimentarius), що розташовується між стравоходом (oesophagus) і тонкою кишкою (intestinum tenue).

 

У шлунку (gaster) відбувається хімічна переробка їжі завдяки виділенню шлункового соку.

Крім того, шлунок (gaster) виконує такі функції:

- екскреторну;

- ендокринну;

- всмоктувальну (воду і розчинені в ній речовини);

- знешкоджуючу (соляна кислота та імунна система шлунка знешкоджує більшість шкідливих речовин і мікробів).

У стінці шлунка (paries gastris) утворюється також антианемічний фактор.

Шлунок має такі частини:

- кардію (cardia), або кардіальну частину (pars cardiaca) з кардіальним отвором (ostium cardiacum);

- дно шлунка (fundus gastricus), або склепіння шлунка (fornix gastricus);

- тіло шлунка  (corpus gastricum) з шлунковим каналом (canalis gastricus);

- воротарну частину (pars pylorica).

Воротарна частина (pars pylorica) має:

- воротарну печеру (antrum pyloricum);

- воротарний канал (canalis pyloricus);

- воротар (pylorus) з воротарним отвором (ostium pyloricum).

У шлунку розрізняють:

- передню стінку (paries anterior);

- задню стінку (paries posterior).

Ці стінки, сходячись, утворюють:

- малу кривину (curvatura minor), спрямовану угору і вправо (на ній розташована кутова вирізка – incisura angularis);

- велику кривину (curvatura major), спрямовану донизу і вліво.

Топографія шлунка:

- голотопія:

- розміщений в черевній порожнині (cavitas abdominis);

- розташований у лівій підребровій і власне надчеревній ділянках;

- скелетопія:

- кардіальний отвір шлунка (ostium cardiacum gastris) розташований на рівні XI грудного хребця зліва;

- воротарний отвір (ostium pyloricum) розташований на рівні XII грудного – І поперекового хребців справа;

- дно шлунка (fundus gastricus) сягає V міжребрового простору (spatium intercostale [V]) по лівій середньоключичній лінії;

- синтопія:

- до передньої стінки шлунка (paries anterior) вгорі прилягає діафрагма (diaphragma);

- досередтнт передньої стінки шлунка – прилягає ліва частка печінки (lobus hepaticus sinister);

- задня поверхня шлунка прилягає до:

- селезінки (splen);

- підшлункової залози (pancreas);

- лівої нирки (ren sinister) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis);

- поперечної ободової кишки (colon transversum).

Нижня частина передньої поверхні шлунка вільна і при наповненому шлунку стикається з передньою черевною стінкою.

Зовнішня оболонка шлункасерозна оболонка (tunica serosa) – представляє собою нутрощевий листок очеревини (вісцеральний листок). Шлунок вкритий очеревиною з усіх сторін (інтраперитонеально).

Ця оболонка утворює:

- печінково–шлункову зв’язку (ligamentum hepatogastricum);

- шлунково–діафрагмову зв’язку (ligamentum gastrophrenicum), які йдуть до малої кривини;

- шлунково–селезінкову зв’язку (ligamentum gastrolienale);

- шлунково–ободовокишкову зв’язку (ligamentum gastrocolicum), які йдуть до великої кривини.

Під серозною оболонкою знаходиться підсерозний прошарок (tela submucosa), що утворений з пухкої волокнистої сполучної тканини (textus connectivus fibrosus laxus).

Середня оболонка шлункам’язова оболонка (tunica muscularis) – має:

- поздовжній шар (stratum longitudinale);

- коловий шар (stratum circulare);

- косі волокна (fibrae obliquae).

Коловий шар (stratum circulare) найкраще розвинутий у ділянці воротарної частини (pars pylorica), де він утворює воротарний м’яз–замикач (m. sphincter pyloricus).

Внутрішня оболонка шлунка – слизова оболонка (tunica mucosa) – вистелена простим (одношаровим) призматичним залозистим епітелієм (epitelium simplex columnare).

Завдяки добре розвинутому підслизовому прошарку (tela submucosa) слизова оболонка утворює багато шлункових складок (plicae gastricae), колових і поздовжніх.

Між цими складками розміщені шлункові поля (areae gastricae), в глибині яких містяться шлункові ямочки (foveolae gastricae), де відкриваються протоки шлункових залоз (glandulae gastricae).

У ділянці малої кривини шлунка (curvatura minor) слизова оболонка утворює, в основному, поздовжні складки (plicae gastricae) у вигляді шлункової доріжки (нім. Magenstrasse) для проходження рідкої їжі.

Слизова оболонка (tunica mucosa) при переході шлунка (gaster) в дванадцятипалу кишку (duodenum) утворює воротарну заслінку (valvula pylorica), яка реагує на хімічний вміст шлунка.

Рентгеноскопічно (після введення  контрастної речовини) найчастіше визначають три основні його форми: 1) форму рога (у гіперстеніків) — тіло шлунка розташоване зліва направо навскіс, причому воротарна частина, розташована праворуч від серединної лінії, розміщена найнижче; 2) форму гачка (у нормостеніків) — тіло і дно шлунка спрямовані косо (іноді майже прямовисно) зліва направо, а воротарна частина, утворюючи з тілом кут, піднімається догори праворуч; 3) форму панчохи (у астеніків) — шлунок розташований вертикально ліворуч від серединної лінії, і лише невелика ділянка воротарної частини відходить горизонтально ліворуч. Під час рентгеноскопії шлунка видно рельєф слизової оболонки (переважно задньої стінки) і поздовжні складки малої кривини.

 

 

Функція. Відбувається розщеплення (неповне) харчових речовин і згортання молока під впливом шлункового соку; всмоктування води й розчинених у ній речовин;евакуація харчової маси в тонку кишку; вилучення з крові шкідливих речовин (сечової кислоти, сечовини, деяких отрут тощо) слизовою оболонкою шлунка. Вважають також, що в слизовій оболонці (переважно воротарної частини) виробляються гормони: гастрин (шлунковий секретин) і фактор, який стимулює дозрівання еритроцитів.

Кровопостачання: ліві, праві шлункові, шлунково-чепцеві і короткі шлункові артерії; венозний відтік — у праві та ліві шлункові, шлунково-чепцеві й короткі шлункові вени (система ворітної вени).

Лімфатичне русло шлунка розвинуте добре й складається з внутрішньо-шлункових лімфатичних капілярів і судин та позашлункових відвідних лімфатичних судин. У стінці шлунка лімфатична капілярна сітка найгустіша в слизовій оболонці та підслизовому прошарку (мал. 144). Лімфатичні капіляри проходять переважно між дном шлункових залоз і м'язовою пластинкою слизової оболонки. Відвідні лімфатичні судини тягнуться до шлункових, шлунково-чепцевих, печінкових, підшлунково-селезінкових, воротар-них, черевних, дуоденальних, діафрагмальннх і середостінних лімфатичних вузлів.

Іннервація: гілки блукаючого нерва й симпатичного стовбура. Перший підвищує секрецію залоз, посилює перистальтику н розслаблює воротарний м'яз-замикач, другі є його антагоністами.

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема  3. Тонка і товста кишки.

Тонка кишка (intestinum tenue) (походить від середньої кишки) починається від шлунка й закінчується впадінням у товсту кишку. Це найдовший відділ травного каналу (звичайно становить 4/5 його довжини), більший за довжину тіла дорослої людини понад 4 рази, підлітка - в 5 і дитини 2-3 років — у 6 разів і більше. Абсолютна довжина тонкої кишки залежно від конституціональних особливостей людини (у астеніків вона менша, у гіперстеніків більша) становить близько 6-7 м. Поперечний розмір тонкої кишки більший у верхніх (4-6 см), менший у нижніх (2 — 3 см) її відділах.

Тонку кишку можна розділити на дві нерівні частини: коротку дванадцятипалу, фіксовану до задньої стінки живота, і довгу брижову, петлі якої вільно розташовані в очеревинній порожнині.

Топографія:

- голотопія – тонка кишка лежить у черевній порожнині та займає надчерев’я (epigastrium), пупкову ділянку (regio umbilicalis) і частково підчерев’я (hypogastrium);

- скелетопія – починається на рівні тіл XII грудного хребця – I поперекового хребця і закінчується в ділянці правої клубової ямки;

- синтопія – навколо петель тонкої кишки лежить товста кишка (intestinum crassum), дванадцятипала кишка (duodenum) охоплює головку підшлункової залози (caput pancreatis), стикається з ворітною печінковою веною (vena portae hepatis), спільною жовчною протокою (ductus choledochus), печінкою (hepar) та правою ниркою (ren dexter).

Функція тонкої кишки:

- це місце, де завершуються процеси травлення їжи, тобто розщеплення білків, жирів та вуглеводів до простих сполук під дією травних ферментів, що виробляються підшлунковою залозою та спеціалізованими клітинами слизової оболонки тонкої кишки; жовч емульгує жири;

- тут відбувається всмоктування поживних та інших речовин, зокрема, токсинів;

- евакуаторна, тобто проштовхує продукти травлення у товсту кишку.

 

 

 

 

 

Дванадцятипала кишка (duodenum)

Вона має вигляд підкови, розміщена у пупковій ділянці та поділяється на:

- верхню частину (pars superior), яка починається ампулою – (ampulla) на рівні XII грудного – І поперекового хребців;

- низхідну частину (pars descendens) на рівні І–ІІІ поперекових хребців;

- горизонтальну частину (pars horizontalis) на рівні III поперекового хребця;

- висхідну частину (pars ascendens) на рівні ІІІ–ІІ поперекових хребців.

При переході верхньої частини (pars superior) в низхідну (pars inferior) утворюється верхній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni superior).

При переході низхідної частини (pars descendens) в горизонтальну частину (pars horizontalis) утворюється нижній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni inferior).

При переході дванадцятипалої кишки (duodenum) в порожню кишку (jejunum) утворюється дванадцятипало–порожньокишковий згин (flexura duodenojejunalis), який фіксується м’язом–підвішувачем дванадцятипалої кишки (musculus suspensorius duodeni) до лівої половини II поперекового хребця.

Дванадцятипала кишка (duodenum) прилягає:

- вгорі до квадратної частки печінки (lobus quadratus hepatis);

- унизу до правої нирки (ren dexter) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis) і своєю увігнутою поверхнею оточує головку підшлункової залози (caput pancreatis).

Дванадцятипала кишка (duodenum) вкрита очеревиною (peritoneum) спереду, тобто з однієї сторони (екстраперитонеально).

Лише на самому початку – біля воротарної частини шлунка (pars pylorica gastris), і в самому кінці – в ділянці дванадцятипало–порожньокишкового згину (flexura duodenojejunalis), дванадцятипала кишка вкрита очеревиною з усіх боків (інтераперитонеально).

Від печінки (hepar) до кишки йде печінково–дванадцятипалокишкова зв’язка (ligamentum hepatoduodenale).

Стінка дванадцятипалої кишки (paries duodeni) має три оболонки:

- зовнішню оболонку; адвентиційну оболонку (tunica adventitia; tunica fibrosa), а спереду – серозну (tunica serosa);

- середню оболонку, або м’язову (tunica muscularis), яка складається із:

- зовнішнього поздовжнього шару (stratum longitudinale);

- внутрішнього колового шару (stratum circulare);

- внутрішню оболонку, або слизову оболонку (tunica mucosa), з добре розвинутим підслизовим прошарком (tela submucosa), внаслідок чого на слизовій оболонці утворюються численні колові складки (plicae circulares).

На присередній стінці низхідної частини дванадцятипалої кишки (paries medialis partis descendentis duodeni) слизова оболонка (tunica mucosa) містить:

- поздовжню складку дванадцятипалої кишки (plica longitudinalis duodeni), яка має:

- великий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni major), який розташований у кінці складки і на якому відкривається печінково–підшлункова ампула (ampulla hepatopancreatica), що утворилась внаслідок злиття:

- спільної жовчної протоки (ductus choledochus);

- протоки підшлункової залози (ductus pancreaticus);

- малий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni minor), розташований дещо вище великого сосочка на поздовжній складці, є непостійним і на ньому відкривається:

- додаткова протока підшлункової залози (ductus pancreaticus accessorius).

Порожня кишка (jejunum)

За довжиною вона складає 2/5 від тонкої кишки (intestinum tenue), а стінка її має типову для кишки будову:

- серозна оболонка (tunica serosa) із підсерозним прошарком (tela subserosa);

- м’язова оболонка (tunica muscularis), яка утворена:

- зовнішнім поздовжнім шаром (stratum longitudinale externum);

- внутрішнім коловим шаром (stratum circulare internum);

- слизова оболонка (tunica mucosa), яка утворює численні колові складки (plicae circulares) завдяки добре розвинутому підслизовому прошарку (tela submucosa).

Слизова оболонка має специфічні вирости – кишкові ворсинки (villi intestinales), через які проходить всмоктування поживних та інших речовин.

Лімфоїдний апарат слизової оболонки порожньої кишки представлений поодинокими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei solitarii).

Клубова кишка (ileum)

Вона займає 3/5 довжини брижового відділу тонкої кишки (intenstinum tenue) і за будовою подібна до порожньої кишки (jejunum).

Лімфоїдний апарат слизової оболонки клубової кишки (tunica mucosa ilei) представлений скупченими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei aggregati), які називаються Пейєровими бляшками.

Порожня та клубова кишки (jejunum et ileum) вкриті очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально) і мають брижу тонкої кишки (mesenterium) – дуплікатуру очеревини (peritoneum), в якій міститься жирова клітковина та лімфатичні вузли, а також проходять судини і нерви, що живлять тонку кишку (intenstinum tenue).

Тонка кишка (intenstinum tenue) займає майже увесь нижній поверх черевної порожнини (cavitas abdominis).

Рентгеноанатомія тонкої кишки. Для рентгенологічного вивчен

ня дванадцятипалої кишки її спочатку заповнюють (per os) контрастною речовиною. При цьому добре контурує ампула верхньої частини кишки, відділена від воротаря світлим проміжком, який відповідає воротарному м'язу-стискачу. Чітко простежується рельєф слизової оболонки — колові й поздовжні складки. При значному наповненні кишки можна також визначити розташування її відділів і форму згинів.

Під час рентгенологічного вивчення вільного відділу тонкої кишки після попереднього заповнення її контрастною масою добре видно петлі порожньої (у більшості випадків розташовані вертикально) і клубової (розташовані горизонтально) кишок, чітко визначається місце впадіння в сліпу кишку. Якщо кишка заповнена контрастною речовиною, то можна визначити форму її колових складок.

Кровопостачання дванадцятипалої кишки — гілки шлунково-дванад-цятипалокишкової і верхньої брижової артерій, порожньої і клубової кишок — верхня брижова артерія. Венозна кров відтікає в систему ворітної вени. У людини внутрішньостінкове лімфатичне русло в тонкій кишці розвинуте порівняно слабко. Відтік лімфи відбувається по багатьох відвідних судинах до бри-жових і черевних лімфатичних вузлів.

Іннервація — гілки черевного, печінкового (дванадцятипалої кишки) і верхнього брижового сплетень.

Товста кишка

Товста кишка (intestinum crassum) походить від задньої кишки. У нижчих хребетних, деяких рептилій і птахів вона коротка і нечітко відмежована від тонкої кишки. У ссавців товста кишка, як правило, досягає значних розмірів у довжину та ширину і в переважної більшості видів, у тому числі в людини, може бути поділена на три відділи: сліпу кишку з червоподібним відростком (або без нього), ободову і пряму кишку. Товста кишка у людини може мати різну довжину, в середньому 150 см завдовжки. Розвиток товстої кишки у ссавців ішов, головним чином, двома шляхами. У спеціалізованих травоїдних тварин збільшувалася в довжину сліпа кишка, що найбільш властиво для копитних з однокамерним шлунком (кінь). У решти ссавців, особливо в приматів і хижаків, відбувалася редукція сліпої кишки, внаслідок чого вона або зменшилася, або значно звузився її нижній кінець. В останньому випадку формувався червоподібний відросток.

Товста кишка (intestinum crassum) у вигляді рамки обмежовує нижній поверх черевної порожнини.

Вона має такі ознаки, за якими її можна відрізнити від тонкої кишки (intenstinum tenue):

- стрічки ободової кишки (taeniae coli), які утворені зовнішнім поздовжнім шаром м’язової оболонки кишки (stratum longitudinale externum tunicae muscularis coli). Їх є три:

- вільна стрічка (taenia libera);

- чепцева стрічка (taenia omentalis);

- брижовоободовокишкова стрічка (taenia mesocolica);

- випини ободової кишки (haustra coli), які утворюються внаслідок того, що поздовжні м’язові стрічки ободової кишки (taeniae coli) коротші за довжину кишки;

- чепцеві привіски (appendices omentales) або жирові привіски ободової кишки (appendices adiposae coli).

Крім того, слизова оболонка товстої кишки (tunica mucosa intestini crassi)

Мал. Відрізок поперечної ободової кишки (colon transversum):

1  - appendices epiploicac; 2 — haustra coli; 3  -  plicae

semilunares coli; 4 — tenia omentaiis; 5 — tenia mesocoiica;

6 — tenia libera.

 

має півмісяцеві складки ободової кишки (plicae semilunares coli) і не має ворсинок (villi).

Товста кишка (intestinum crassum) має такі відділи:

- сліпу кишку (caecum);

- ободову кишку (colon), яка складається з:

- висхідної ободової кишки (colon ascendens);

- поперечної ободової кишки (colon transversum);

- низхідної ободової кишки (colon descendens);

- сигмоподібної ободової кишки (colon sigmoideum);

- пряму кишку (rectum);

- відхідниковий канал (canalis analis).

Сліпа кишка (caecum) – розміщена у правій клубовій ямці (fossa iliaca dextra), оточена очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально), але не має власної брижі (mesenterium).

Сліпа кишка (cecum) у людини має вигляд мішка б -8 см завдовжки і 4 — 7 см завширшки, розташованого прямовисно уздовж правого клубового м'яза нижче рівня впадіння тонкої кишки в товсту.

Кінець тонкої кишки впадає в бік товстої на межі сліпої і висхідної ободової кишок. При цьому стінка тонкої кишки випинається в просвіт товстої. В резуль­таті утворюється клубовий сосочок (papilla ilealis) (див. мал. 148,а і б), який складається з верхньої та нижньої губ, що обмежують клубовий отвір (ostium ileale). Вміст кишок вільно проходить через клубовий сосочок у товсту кишку, але зворотний шлях у нормальному стані неможливий.

У місці сходження стрічок (taeniae coli) на сліпій кишці (caecum) розташований червоподібний відросток (appendix vermiformis), який вкритий очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально) і має брижу червоподібного відростка (mesoappendix).

Через отвір червоподібного відростка (ostium appendicis vermiformis) він сполучається з порожниною сліпої кишки (cavum caeci).

Червоподібний відросток (appendix vermiformis) є вторинним лімфоїдним органом (organon lymphoideum secundarium), у своїй стінці містить скупчені лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei aggregati).

Довжина і положення выдростка досить варіабельні. Довжина становить 5 — 8 см (діаметр близько 0,5 см), іноді 20 см і більше. Іноді його немає зовсім.

Найчастіше відросток спрямований присередньо й донизу і значно рідше звисає в порожнину малого таза або, будучи за сліпою кишкою, піднімається догори. Порожнина червоподібного відростка відкривається в просвіт сліпої кишки невеликим отвором (ostium appendicis vermiformis), прикритим маленькою заслінкою.

 

 

 

 

 

 


Мал. Сліпа кишка (cecum), червоподібний відросток (processus vermiformis), висхідна ободова кишка (colon ascendens):авид спереду: 1 — tenia libera; 2 - appendices epiploicac; 3 — plicae scmilunarcs coli; 4 papilla ilealis: 5 - ostium appcntlicis vermiformis; 6 - ileum; 7 - mesoappendix;  8. - appendix vermiformis; 9  - cecum; 10   frenulum  ostii ilealis; 11 haustra coli;

в— вид ззаду: 1 — tenia mcsocolica; 2 colon ascendens: 3 — ileum (підрізана); 4 tun. serosa; 5 — mesoappendix; 6-appendix vermiformis: 7 - cecum: 8ostium ileale; 9 - haustra coli;  10 - plica semilunaris coli.

 

Стінка відростка складається з трьох оболонок. Слизова оболонка з підслизовим прошарком нагадує будову слизової оболонки товстої кишки з тією різницею, що в слизовій оболонці відростка дуже велика кількість скупчень лімфоїдних вузликів, які чітко видно на фоні густої сітки лімфатичних капілярів. З віком ці вузлики значною мірою редукуються. М'язова оболонка, що складається з внутрішнього колового і зовнішнього поздовжнього шарів, слабка. Очеревина вкриває відросток з усіх боків і утворює його брижу, яка переходить у пристінкову очеревину присередньо від висхідної ободової кишки.

Сліпа кишка з червоподібним відростком проектується на нижній відділ правої бічної ділянки й головним чином на праву пахвинну ділянку живота.

При переході клубової кишки у сліпу є клубовий отвір (ostium ileale), який розташований між верхівками клубових сосочків (papillae ileales) і має вигляд горизонтальної щілини. Ця щілина обмежена:

- зверху клубово–ободовокишковою губою (labrum ileocolicum), або верхньою губою (labrum superius);

- знизу клубово–сліпокишковою губою (labrum ileocaecale), або нижньою губою (labrum inferius).

Основу губ утворює коловий шар м’язової оболонки клубової кишки (stratum circulare tunicae muscularis ilei).

 

 У місцях з’єднання верхньої і нижньої губ (labrum superius et inferius) – спереду і ззаду, є парна вуздечка клубового отвору (frenulum ostii ilealis).

Губи та вуздечки утворюють клубово–сліпокишковий клапан (valva iliocaecalis), що закриває клубовий отвір (ostium ileale) і замикає вихід з тонкої кишки, запобігаючи надходженню вмісту із товстої кишки до тонкої.

Нижче клубового отвору (ostium ileale) на внутрішній поверхні задньоприсередньої стінки сліпої кишки (caecum) розташований отвір червоподібного відростка (ostium appendicis vermiformis).

Висхідна ободова кишка (colon ascendens) розташована вертикально в правій бічній черевній ділянці і оточена очеревиною з трьох сторін (мезоперитонеально), брижі немає.

Висхідна ободова кишка (colon ascen­dens) близько 20 см завдовжки.

При її переході у поперечну ободову кишку (colon transversum) утворюється правий згин ободової кишки (flexura coli dextra), який прилягає до печінки (hepar) і тому називається печінковим згином ободової кишки (flexura coli hepatica).

Поперечна ободова кишка (colon transversum) перетинає черевну порожнину (cavitas abdominis) справа наліво. вкрита очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально), дуже рухома завдяки довгій брижі поперечної ободової кишки (mesocolon transversum).

Поперечна ободова кишка (colon trans-versum) (найдовша — 50— 120 см) є про­довженням попередньої.

На місці переходу її в низхідну ободову кишку (colon descendens) утворюється лівий згин ободової кишки (flexura coli sinistra), який прилягає до селезінки (splen) і називається селезінковим згином ободової кишки (flexura coli splenica).

Низхідна ободова кишка (colon descendens) розміщена майже вертикально в лівій бічній черевній ділянці, вкрита очеревиною (peritoneum) з трьох сторін (мезоперитонеально).

Низхідна ободова кишка (colon descen-dens) близько 22 см завдовжки, почавшись від лівого згину поперечної ободової киш­ки, спускається донизу і на рівні найви­щої точки клубового гребеня без помітної межі переходить у сигмоподібну ободову кишку.

Сигмоподібна ободова кишка (colon sigmoideum) розміщена в лівій клубовій ямці (fossa iliaca sinistra), покрита очеревиною (peritoneum) з усіх сторін (інтраперитонеально) і має довгу брижу сигмоподібної ободової кишки (mesocolon sigmoideum).

Сигмоподібна ободова кишка (colon sigmoidcum) близько 20 см завдовжки розташована в лівій частині порожнини великого таза, зігнута, продовжується звер­ху донизу і ззовні всередину аж до мису крижової кістки, де вона найчастіше під кутом переходить у пряму кишку.

Проекція ободової кишки на передню стінку живота: висхідна — на праву бічну ділянку, поперечна — на пупкову ділян­ку, низхідна — на ліву бічну ділянку, сиг­моподібна — на нижню частину лівої бічної та на ліву пахвинну ділянку, а в разі значного наповнення — на ліву час­тину пупкової ділянки.

Пряма кишка (rectum). У шеститижне­вого ембріона людини каудальна частина первинної кишки закінчується сліпо і є досить розширеним (сюди впадає алантоїс і протока первинної нирки — мезонефро-са). У цей час на хвостовому кінці тіла зародка помітне впинання ектодерми, спря­моване на зближення з таким самим кін­цем первинної кишки. Це впинання, що ді­стало назву відхідникової ямки (procto­deum), відділене від порожнини первин­ної кишки клоакальною перетинкою. Незабаром перетинка проривається, і цей отвір разом з прилеглою розшире­ною ділянкою первинної кишки утворює клоаку, куди відкривається кишка, алан­тоїс, протока мезо-, а трохи пізніше й ме-танефроса. У подальшому на бічних стін­ках клоаки виникають одна проти одної дві вертикальні складки ендодерми, які зростаються й ділять клоаку на сечостате­ву пазуху спереду і пряму кишку ззаду.

Пряма кишка є кінцевим відділом (близько 16-18 см завдовжки) товстої кишки. Почавшись поблизу рготопtorium, пряма кишка спускається донизу вздовж серединної лінії.

Пряма кишка (rectum) відрізняється від усіх інших відділів товстої кишки  відсутністю специфічних ознак і є кінцевим відділом товстої кишки (intestinum crassum), який розміщений між сигмоподібною ободовою кишкою (colon sigmoideum) та відхідниковим каналом (canalis analis).

Вона утворює такі згини:

1. Верхній – крижовий згин (flexura sacralis), який відповідає увігнутості крижової кістки (os sacrum).

2. Нижній – відхідниково–прямокишковий згин (flexura anorectalis), або промежинний згин (flexura perinealis), що розміщений в ділянці переходу прямої кишки (rectum) у відхідниковий канал (canalis analis) вище місця проходження кишки через тазову діафрагму промежини.

Ці два згини розташовані у стріловій площині.

3. Бічний згин (flexura lateralis), який складається з:

- бічного верхньоправого згину (flexura superodextra lateralis), або бічного верхнього згину (flexura superior lateralis);

- бічного лівопроміжного згину (flexura intermediosinistra lateralis), або бічного проміжного згину (flexura intermedia lateralis);

- бічного нижньоправого згину (flexura inferodextra lateralis), або бічного нижнього згину (flexura inferior lateralis).

Найширша частина прямої кишки (rectum), що розміщена над відхідниковим каналом (canalis analis) називається ампулою прямої кишки (ampulla recti).

 

Стінка прямої кишки має такі оболонки:

- зовнішня оболонка є адвентиційною оболонкою (tunica adventitia);

- середня оболонка є м’язовою оболонкою (tunica muscularis), яка має:

- зовнішній поздовжній шар гладких м’язових волокон (stratum longitudinale externum fibrarum muscularium glabrarum);

- внутрішній циркулярний (коловий) шар (stratum circulare internum);

- внутрішня оболонка є слизовою оболонкою (tunica mucosa), яка завдяки підслизовій основі утворює поперечні складки прямої кишки (plicae transversae recti) в ампулі прямої кишки (ampulla recti), яких є три:

- верхня складка (plica superior);

- середня складка (plica media);

- нижня складка (plica inferior), вона має складки гвинтоподібного напрямку.

У ділянці відхідникового каналу слизова оболонка збирається в поздовжні склад­ки, які під час розтягування кишки легко розгладжуються, знизу є постійні по­здовжні складки  — відхідникові стовпи (columnae anales). Між цими стовпами, вкритими багатошаровим плоским незро-говілим епітелієм, містяться досить гли­бокі відхідникові пазухи (sinus anales), вистелені одношаровим циліндричним епітелієм. Нижче розташо­вана кільцеподібна ділянка гладкої слизо­вої оболонки - відхідникова перехідна зо­на, яка переходить у шкіру відхідника.

Пряма кишка (rectum) вкрита очеревиною особливо:

- верхня третина вкрита з усіх боків (інтраперитонеально);

- середня третина вкрита з трьох боків (мезоперитонеально);

- нижня третина вкрита з одного боку (екстраперитонеально).

Відхідниковий канал (canalis analis) є продовженням прямої кишки та кінцевим відділом травного тракту і закінчується відхідником (anus).

Під шкірою (cutis) відхідникового каналу (canalis analis) розташований зовнішній м’яз–замикач відхідника (m. sphincter ani externus), який утворений поперечно–посмугованими циркулярними м’язовими волокнами (myofibrae transversostriatae), цей м’яз належить до м’язів промежини (perineum) і є довільним м’язом, вольовим.

Глибше – міститься внутрішній м’яз–замикач відхідника (m. sphincter ani internus), який потовщений коловим шаром м’язової оболонки відхідникового каналу (stratum circulare tunicae muscularis canalis analis), побудований з гладких м’язових волокон і є мимовільним (невольовим) м’язом.

Слизова оболонка відхідникового каналу (tunica mucosa canalis analis) утворює 8–10 постійних поздовжніх складок – відхідникових стовпів (columnae anales), між якими знаходяться відхідникові пазухи (sinus anales).

Вони обмежовані знизу відхідниковими заслінками (valvulae anales).

У підслизовому прошарку (tela submucosa) в ділянці нижньої частини відхідникових стовпів (columnae anales) міститься добре розвинуте прямокишкове венозне сплетення (plexus venosus rectalis), і ця ділянка називається гемороїдальною зоною (zona haemorroidalis).

Топографічна анатомія. Пряма кишка межує ззаду з крижовою кісткою, спереду в жінок — з піхвою та надпіхвовою частиною матки, у чоловіків - з дном сечового міхура, сім'яними пухирцями й передміхуровою залозою. З боків у межах по-заочеревинної частини пряму кишку ото­чує велика кількість жирової тканини, де між сім'яними пухирцями й сечовим міху­ром проходять сечоводи.

Слизова оболонка товстої кишки, на від­міну від тонкої, не має ворсинок, внаслі­док чого вона гладка й блискуча. Склад­ки слизової оболонки тут невеликі і їх небагато. За формою кожна нагадує пів­місяць, звідси й назва — півмісяцеві склад­ки {plicae semilunarcs coli). Складки утворені всією товщею стінки кишки (у тонкій кишці колові складки формує лише слизова оболонка) і під час розтягування кишки вони зника­ють. Слизова оболонка товстої кишки на всій її довжині має тільки кишкові залози з великою кількістю келихоподібних

клітин, що виділяють слиз. М'язова плас­тинка слизової оболонки, як і підслизовий прошарок, помірна. У підслизовому про­шарку та у власному шарі слизової обо­лонки трапляються поодинокі лімфоїдні вузлики, яких у дитячому віці значно більше, ніж у дорослих.

М'язова оболонка товстої кишки скла­дається з двох шарів: зовнішнього поздовж­нього і внутрішнього колового. Пучки поз­довжнього шару товстої кишки (за винят­ком прямої та червоподібного відростка) не розподілені рівномірно, як у тонкій кишці, а збираються в три поздовжні стрічки ободової кишки (taeniae coli): брижову (taenia mesocolica), чепцеву (taenia omentalis) і вільну (taenia libera).

Коловий м'язовий шар розвинутий в цілому однаково і лише в межах півміся-цевих складок посилюється. Оскільки поздовжні м'язові пучки стрічок дещо коротші порівняно з довжиною кишки, перебувають у стані постійного тонусу й посилено скорочуються під час перисталь­тики, у стінці ободової кишки між стрічка­ми утворюються випини (haustra coli).

Серозна оболонка вкриває товсту киш­ку неоднаково на всьому її протязі: сліпу кишку і червоподібний відросток з усіх боків, висхідну й низхідну ободову — з трьох боків (крім заднього), поперечну та сигмоподібну ободову — з усіх боків і утворює брижу.

Серозна оболонка ободової кишки, на відміну від тонкої, утворює особливі чеп­цеві привіски (appendices epiploicae), яких немає або вони ледь помітні у дітей і під­літків, але дуже розвинені в огрядних людей похилого віку.

Функція. Після розщеплення їжі до розчинного стану білків, жирів і вуглеводів і всмоктування їх у тонкій кишці хімус надходить до товстої кишки. Тут всмок­тується вода і зневоднений хімус в умо­вах значного бродіння формується в кал, який накопичується в прямій кишці. Ра­зом з водою з товстої кишки в кров над­ходять також токсичні продукти бродін­ня (індол, скатол, фенол тощо).

Матеріали підготувала асистент Галицька-Хархаліс О.Я.