Медицина

Розділ VI

Розділ VI
Основи організації надання медичної допомоги на полі бою, в осередку масових санітарних втрат і у медичнОМУ пунктІ батальйону

   Бойові дії в сучасній війні носитимуть напружений, рішучий характер, з охопленням значної території і будуть супроводжуватися великомасштабними руйнуваннями та надзвичайно високими санітарними втратами, що в багато разів перевищать втрати в минулих війнах. Відбудеться і зміна якісної характеристики уражень та структури санітарних втрат. Можливе застосування ворогуючими сторонами ядерної зброї та інших видів сучасної зброї, що наближаються за своїми характеристиками до зброї масового ураження, зумовить появу на полі бою значної кількості потерпілих з опіками, комбінованими ураженнями, в стані шоку, з численними переломами та іншими травмами. Значна частина уражених буде перебувати в пошкодженій техніці, в укриттях, засипана землею та уламками будівель. Усе це потребує проведення складних заходів, які вимагатимуть великої затрати часу, сил, матеріальних засобів від медичної служби, а також залучення значної кількості техніки й особового складу військ з метою якнайшвидшого проведення розшуку поранених та хворих на полі бою (осередку масових санітарних втрат), надання їм медичної допомоги і вивезення (винесення) до етапів медичної евакуації.
   Вчасне надання першої і долікарської медичної допомоги часто зберігає життя поранених та хворих, а своєчасна евакуація з поля бою запобігає повторному ураженню або загибелі їх від вогневих засобів та бойової техніки. Велику роль у цьому відіграє середній медичний персонал, який безпосередньо виконує ці завдання щодо врятування уражених як на полі бою, так і на етапах медичної евакуації. Тому необхідно знати організацію надання медичної допомоги потерпілим на полі бою та на етапах медичної евакуації.

Організація розшуку поранених на полі бою

   Вважається, що лікування пораненого (хворого) починається з моменту надання йому першої медичної допомоги, незалежно від того, ким воно здійснюється. Виникнення ускладнень залежить від якості та, певною мірою, від терміну надання першої медичної допомоги після поранення. У свою чергу на терміни надання медичної допомоги впливає рівень організації розшуку, збору і вивезення (винесення) потерпілих з поля бою. Розшук поранених (уражених) — це комплекс організаційних заходів командування та медичної служби, що проводяться з метою виявлення всіх потерпілих при обстеженні поля бою або осередку масових санітарних втрат. Процес розшуку починається з моменту початку бою і продовжується безперервно до виявлення всіх невивезених поранених (уражених).
   Способи розшуку потерпілих будуть вибиратися і змінюватися залежно від бойової обстановки, що створюватиметься в різні періоди бою, а також від виду місцевості (степ, лісисто-болотиста, гориста тощо), від типу населених пунктів, пори року та погоди, ступеня оснащення медичної служби технічними засобами розшуку і технікою для вивезення поранених, кількості особового складу військ, який залучається до розшуку тощо. У минулих війнах та локальних воєнних конфліктах, коли бойові дії мали наступальний характер і проходили в повільному темпі, часто застосовувався розшук поранених способом спостереження. Він не виключається і в сучасному бою у випадку ведення його на місцевості, непрохідній для бойової техніки або при наступі на потужну оборону противника.
   Ділянку, на якій наступає підрозділ, поділяють на смуги спостереження згідно з кількістю санітарів, але не ширше 250 м (на пересіченій місцевості значно менше). Спостерігачів інструктують про ознаки поранення бійців, а саме: під час бігу виникає миттєва зупинка, потім тіло повільно опускається на землю в незвичній позі й не рухається або рухи загальмовані; падіння може супроводжуватись змахом рук, випусканням зброї. Навпаки, здоровий боєць падає завжди лицем до землі, практично завжди тримає зброю в руках, потім може відкотитись убік, продовжувати активно діяти (окопуватись, робити подальші перебіжки, стріляти тощо). У ході бою санітари засікають місця перебування поранених і наближаються до них для надання допомоги або доповідають санітарному інструктору роти.
   Через різні обставини стає необхідним додаткове виділення командуванням особового складу військ для розшуку поранених (уражених) іншими способами:
   — із залученням пошукових груп, коли кожній групі, чисельністю 2-3 військовослужбовці, на чолі із санітаром або санітарним інструктором, виділяється ділянка місцевості, яку група ретельно обстежує, особливо важкодоступні місця, а також руїни будівель, підвальні приміщення, підземні споруди і комунікації, бліндажі, сховища тощо. Цей спосіб може бути використаний як на різко пересіченій місцевості (у населених пунктах), так і в осередку масових санітарних втрат. Усіх знайдених потерпілих після надання першої медичної допомоги виносять до постів санітарного транспорту або в призначені місця збору;
   — способом санітарних “грабель”, що дозволяє прочісувати місцевість, на якій різко обмежені можливості огляду — ліс, кущі, валуни, пагорбки, а також у нічний час чи в сильний туман, під час хуртовини або при великій товщині снігового покриву. Як правило, даний метод застосовується після переходу бойових дій в інший район. Для цього всіх осіб, які беруть участь у розшуку, розставляють у полі зору, щоб кожен бачив двох своїх найближчих сусідів, і вказують напрямок руху, спочатку від тилу в бік бойових дій, а при необхідності — повторно в зворотному напрямку, уважно повинні обстежуватися місця, що не проглядаються, окопи і траншеї, завали дерев, густі кущі тощо. Знайденим потерпілим надається перша медична допомога, після цього їх виносять до місць збору поранених, звідки евакуюють санітарним транспортом;
   — використання для розшуку поранених спеціально навчених для цього собак, особливо в умовах важкопрохідної місцевості, в лісисто-болотистих місцях, у населених пунктах, у нічний час, у туман тощо. У деяких випадках до тіла собаки прикріплюють сумку із засобами надання першої медичної допомоги. Собака розшукує потерпілого, дає можливість йому скористатись цими засобами, а потім повертається до свого провідника і приводить його разом із санітарами до пораненого, які й виносять останнього з поля бою. Використовують собак і для розшуку поранених у руїнах будівель, у випадку засипання землею тощо.
   При подоланні водних перешкод — ставків, озер, річок, лима- нів —для розшуку поранених на водній поверхні та берегах призначають санітарні патрулі в необхідній кількості. Кожному з них вказують ділянку берега та водної поверхні й виділяють плавзасоби (човни, плоти, плаваючий транспорт), на яких вони підпливають до потерпілих, витягують їх з води і доставляють до місця збору поранених.
   Новішим є розшук потерпілих із застосуванням механізованих засобів збирання, якими можуть бути санітарний транспорт і вертольоти, в окремих випадках — тягачі й навіть бойові машини. Санітарний транспорт використовується на доступній для його пересування місцевості, в ньому розташовуються водій-санітар та санітарний інструктор або санітар. Транспорт рухається полем бою зигзагами позаду наступаючого підрозділу, медичні працівники оглядають місцевість та підбиту техніку, при необхідності роблять зупинки і заходять в траншеї, бліндажі, сховища, підвали, зруйновані будівлі та інші важкодоступні місця, де можуть перебувати потерпілі. Разом із санітарним транспортом можуть взаємодіяти санітари, які проводять розшук пішки, підносять поранених до місця зупинки транспорту.
   У наступальному бою потерпілих підвозять на вісь висування МПБ, а в оборонному бою — в розгорнутий МПБ або на вісь його переміщення в бік тилу.
   У важкодоступних місцях (у лісисто-болотистій та гористій місцевостях), а також для розшуку поранених на значній території, ефективне застосування вертольотів. Висота їх польоту з метою розшуку повинна бути влітку до 200 м, взимку — близько 500 м. Пошук відбувається за квадратами у визначеному напрямку, при цьому спостерігачі уважно проглядають місцевість, дороги, яри, перевали, полонини тощо. При виявленні потерпілих вертоліт робить поряд посадку, а при неможливості її зависає в повітрі, й пораненого підіймають на борт спеціальним підіймальним пристроєм (рис. 6.1, 6.2, 6.3).


Рис. 6.1.Завантаження пораненого за допомогою лямки спеціальної.


Рис. 6.2. Фіксація пораненого до нош за допомогою лямки спеціальної.


Рис. 6.3. Підвішування нош для підіймання пораненого за допомогою лямки спеціальної.


Фіксація пораненого до нош за допомогою лямки санітарної спеціальної носильної.


Підвішування нош для підіймання пораненого за допомогою лямки спеціальної.

   При взаємодії з групами розшуку на землі спостерігач повідомляє їм про місцезнаходження поранених засобами зв’язку або умовним сигналом. Для полегшення розшуку потерпілих вночі доцільно застосовувати ліхтарі та прилади нічного бачення, як переносні індивідуальні, так і ті, що встановлюються на транспорті. Ефективність їх використання покращується при освітленні місцевості освітлювальними ракетами, військовими прожекторами, палаючою технікою і будівлями тощо. Нічний розшук не виключає проведення повторного розшукування поранених удень, що краще гарантує знаходження всіх потерпілих.
   Рішення про проведення розшуку тим чи іншим методом приймає командир підрозділу або частини на підставі пропозиції відповідних медичних працівників з урахуванням умов, що складаються внаслідок перебігу бойових дій. Максимального прискорення потребує розшук поранених, наприклад, при загрозі захоплення їх у полон або знищення наступаючим ворогом. Виконання прийнятого рішення значною мірою залежить від організаційних здібностей, вольових, морально-ділових якостей середніх медичних працівників, які практично виконують це важливе завдання.

Способи наближення до потерпілих

   З досвіду Другої світової війни видно, що найбільші втрати медична служба зазнавала за рахунок поранення або загибелі санітарів, санітарних інструкторів та фельдшерів, які безпосередньо надавали допомогу на полі бою. Інколи ці показники сягали стовідсоткових втрат за один день бою. Тому навчання цих категорій медичного персоналу полягає не тільки у вивченні прийомів надання медичної допомоги, а й в ознайомленні та відпрацюванні способів наближення до поранених на полі бою. Кожен із медпрацівників повинен уміти оцінити і використати ті особливості місцевості поля бою, які дозволяють, маскуючись, наблизитись максимально швидко до пораненого з метою укриття його і надання першої медичної допомоги.
   Існує декілька способів наближення до потерпілих, але всі вони потребують значного нервово-психічного напруження і фізичних зусиль. Полегшують це завдання попередні тренування і набутий бойовий досвід. Основні способи наближення: а) переповзання в положеннях по-пластунськи, на боку, напіврачкуючи; б) пригинаючись; в) здійснюючи короткі перебіжки; г) на санітарному транспорті.
   Кожен із способів має свої переваги і недоліки. Переповзання по-пластунськи застосовується на відкритій місцевості або під сильним вогнем, коли необхідно якнайкраще маскуватися, щоб не бути ураженим. Але при переповзанні швидкість руху невелика, що призводить до більшої затрати часу до надання медичної допомоги пораненим (рис. 6.4). Наближення до пораненого по-пластунськи


Рис. 6.4. Переповзання по-пластунськи.

   Техніка виконання різних видів переповзання така: при переповзанні по-пластунськи треба, утримуючи зброю за ремінь в правій (лівша в лівій) руці, покласти її на передпліччя, самому притиснутись до землі лицем вниз і, не піднімаючи голови, рухатись, поперемінно переміщуючи вперед праву руку та ліву ногу, а потім ліву руку та праву ногу. Рух відбувається за рахунок відштовхування по черзі ногами.


Наближення до пораненого переповзаючи в положенні по-пластунськи.

   Для переповзання на боку зброя кладеться на стегно зігнутої ноги, що лежить на землі. Положення цієї ноги залишається зігнутим у коліні під час руху для утримання зброї. Робиться упор на передпліччя руки цього ж боку, а рух відбувається за рахунок відштовхування каблуком чобота ноги того боку, що знаходиться зверху.


Наближення до пораненого з переповзаючи в положенні на боку.

Наближення до пораненого на боку    При переповзанні напіврачкуючи зброя розміщена на спині або висить на ремені під животом. Рух відбувається на колінах і передпліччях рук при перемінному переставлянні лівої руки та правої ноги, а потім правої руки та лівої ноги (рис. 6.5). Наближення до пораненого напіврачкуючи


Рис. 6.5. Переповзання напіврачкуючи.

   Спосіб руху пригинаючись може виконуватись зі зброєю в руках, тіло зігнуте в поперековому відділі. Рухатись доцільно прискореним кроком або бігом (рис. 6.6). Наближення до пораненого  пригинаючись


Рис. 6.6. Наближення до пораненого пригинаючись.


Наближення до пораненого пригинаючись.

   Для виконання коротких перебіжок треба з положення лежачи спочатку намітити місце, до якого треба добігти (до 15-35 м) за мінімальний проміжок часу, щоб не бути ураженим вогнем ворога, потім, відштовхнувшись руками і зігнутою ногою, схопитися на ноги, добігти до наміченого місця і впасти лицем вниз з наступним швидким відповзанням або перекочуванням вбік. Перебіжки повторюються до досягнення місця розташування пораненого. Наближення до пораненого   короткими перебіжками
   Залежно від умов, що складаються на полі бою, ці способи треба застосовувати на різних відрізках шляху навіть при наближенні до одного пораненого, одночасно використовуючи маскувальні засоби, прикриття бойової техніки тощо.
   Оптимальним є використання санітарного транспорту, якщо дозволяють умови обстановки, що склалися на полі бою, і є можливим проїзд його по даній місцевісті.

Надання першої медичної допомоги на полі бою

   Після того, як санітар або санітарний інструктор добрався до потерпілого, починається надання першої медичної допомоги. Інколи виникає необхідність спочатку терміново відтягнути його в більш безпечне місце, щоб уникнути вторинного ураження або загибелі від вогню противника чи бойової техніки, яка рухається на полі бою.
   Перша медична допомога надається на полі бою або в осередку масових санітарних втрат самим потерпілим (самодопомога) або товаришем (взаємодопомога), а також позаштатними санітарами і санітарними інструкторами рот.
Своєчасне і якісне надання першої медичної допомоги в багатьох випадках може зберегти життя потерпілого, а в майбутньому сприяє відновленню його боєздатності й працездатності.
   Метою першої медичної допомоги є:

   — врятування життя потерпілого;
   — усунення або зменшення дії уражаючого фактора (факторів);
   — проведення медичних заходів, які тимчасово відкладають подальший розвиток загрожуючих життю потерпілих ускладнень та важких наслідків ураження, наприклад, кровотечі, асфіксії, шоку, розвитку ранової інфекції, вторинного пошкодження м’яких тканин, нервів, судин уламками кісток тощо.
   Від того, як швидко буде зупинена кровотеча, усунена асфіксія або введений антидот при ураженні отруйними речовинами, залежить подальше життя пораненого (ураженого).
   До першої медичної допомоги на полі бою належать такі заходи: витягування поранених (уражених) із бойової техніки, із завалів та інших найрізноманітніших місць їх перебування, включаючи витягування із води; гасіння палаючого обмундирування (засобів захисту шкіри) та запалювальних сумішей, що горять на тілі; одягання протигаза і засобів захисту шкіри на зараженій місцевості та введення антидоту ураженим ОР; усунення асфіксії (очищення верхніх дихальних шляхів від сторонніх речовин, вибитих зубів, слизу, крові, виливання води тощо), звільнення від стискаючих частин одежі (розстібання коміра, ременя), фіксація язика за допомогою шпильки при його западанні, проведення штучного дихання; накладання оклюзійної пов’язки при відкритому пневмотораксі з використанням прогумованої оболонки від ППІ або поліетиленової плівки; припинення кровотечі різними методами; накладання асептичної пов’язки на рану або опікову поверхню; введення знеболювальної речовини із шприц-тюбика; давання досередини до 50 мл алкоголю; іммобілізація кінцівок та інших ділянок тіла, що були ушкоджені (переломи, рани та опіки), за допомогою табельних або підручних засобів та іншими способами; давання антибіотиків (таблетки із АІ); зігрівання потерпілого; давання йому води з фляжки.

   Порядок проведення вказаних заходів залежить від того, які із ушкоджень є найбільш небезпечними для життя, відповідно, насамперед і проводиться необхідний лікувально-профілактичний захід, а потім уже інші. Наприклад, якщо у потерпілого асфіксія виникла або розвинулась внаслідок того, що ротова порожнина і ніс забиті землею, крім того, він має закритий перелом кінцівки і її опік, то спочатку треба очистити від землі верхні дихальні шляхи, провести штучне дихання до відновлення самостійного, потім увести знеболювальну речовину, накласти на обпечене місце асептичну пов’язку і провести іммобілізацію кінцівки.
   Якість надання першої медичної допомоги буде також залежати від умов бойової обстановки, ступеня кваліфікації осіб, які її надають, забезпечення медичним майном для проведення необхідних медичних заходів, кількості осіб, які потребують допомоги, та тяжкості їх ураження.
   У сучасній війні, як і під час минулих воєн, на полі бою досить часто будуть виникати поранення.
   Пораненням називається будь-яке порушення цілісності шкірних покривів або слизових оболонок людини, що супроводжується болем, зовнішньою або внутрішньою кровотечею, пошкодженням внутрішніх органів, а нерідко — і переломами кісток. Усі поранення призводять до розладів функції травмованої частини тіла або організму в цілому.
   Надзвичайно сильний біль, велика крововтрата, пошкодження внутрішніх органів та великих нервових стовбурів нерідко спричиняють розвиток шоку.
   Одним з найбільш частих та небезпечних наслідків поранення є кровотеча. При пораненні великих судин внаслідок значної крововтрати може настати смерть. Під час Другої світової війни кількість загиблих на полі бою від кровотечі досягала 50 % від загального числа незворотних санітарних втрат.
   Будь-яке поранення небезпечне ще й тому, що в рані розвиваються хвороботворні мікроорганізми, що можуть викликати такі тяжкі ускладнення, як нагноєння рани, газову гангрену, правець, загальне зараження крові (сепсис) тощо. Практично кожна рана містить мікроорганізми, ос-кільки ушкоджуючі предмети проникають через одяг і покриви тіла (шкіру, слизові оболонки), на яких завжди є різні мікроорганізми.
   Для надання першої медичної допомоги при пораненнях у кожного військовослужбовця є:
   — пакет перев’язувальний індивідуальний (ППІ);
   — аптечка індивідуальна, в якій містяться знеболювальна речовина в шприц-тюбику і протибактеріальна речовина у вигляді таблеток.

   Також використовується майно, що міститься в аптечках військових (АВ) (рис. 6.7), які є в бойових машинах і танках: стерильний шприц, пов’язки медичні малі стерильні, кровоспинний джгут, косинка медична для пов’язок, безпечні шпильки, 3-5 % розчин йоду, розчин аміаку в ампулах.


Рис. 6.7. Аптечка військова (АВ).

   Для надання першої медичної допомоги пораненим на полі бою можуть бути використані також підручні засоби (стрічка, поясний ремінь, пучки гілок, особиста зброя тощо).

Само- та взаємодопомога при кровотечах

   Одним із основних ознак поранення є кровотеча. Кровотеча буває зовнішньою, при якій кров із рани виливається назовні, й внутрішньою, коли кров із кровоносних судин та пошкоджених органів потрапляє в порожнину тіла.
   Розрізняють кровотечу артеріальну, венозну і змішану. Артеріальна кровотеча виникає при порушенні цілісності артерій. Особливо небезпечна кровотеча із великих артерій: стегнової, підключичної, сонної, плечової, підколінної. Смерть при їх пораненнях може настати через 3-5 хв. Кровотечі із дрібніших артерій також небезпечні. При артеріальній кровотечі кров яскраво-червоного кольору, витікає із рани сильним пульсуючим струменем.
   Венозна кровотеча характеризується повільнішим витіканням крові із рани. Кров темно-червоного кольору.
   Для припинення зовнішньої артеріальної кровотечі існує чотири основних методи (рис. 6.8):
   — притискання пальцями великих артерій в місцях, де вони проходять близько до поверхні тіла;
   — накладання стискальної пов’язки;
   — накладання кровоспинного еластичного джгута або закрутки;
   — максимальне згинання кінцівки у вищерозміщеному суглобі (при відсутності переломів кісток).


Рис. 6.8. Методи припинення артеріальної кровотечі.

   Пальцеве притискання пошкодженої судини вище (центральніше) від місця поранення дозволяє тимчасово припинити кровотечу. Притискання артерії може бути виконано кінцями зведених разом пальців або кулаком. Зусилля, яке використовується для притискання артерії, повинно забезпечити припинення кровотечі.
   На поверхні тіла людини існує до 25 точок, в місцях яких артерії можуть бути притиснуті пальцями до кісток у випадку виникнення кровотечі при їх пораненні (рис.6.9). Тимчасове припинення кровотечі притисканням артерій пальцями


Рис. 6.9. Місця притискання пальцями великих артерій.

   Загальна сонна артерія (права або ліва) притискається при кровотечі із ран ділянки шиї, язика і волосистої частини голови. Притискання проводиться по ходу судини великим пальцем або одночасно іншими чотирма пальцями разом. Артерія притискається до хребта, при цьому обличчя повинно бути дещо повернутим у протилежний бік.


Рис. 6.10. Тимчасове припинення кровотечі притисканням артерій пальцями.

   Підключична артерія притискається великим пальцем у ділянці плечового суглоба в надключичній ямці в напрямку знизу догори до повного припинення кровотечі (рис. 6.10а). Застосувати цей метод можна після звільнення місця притискання від одягу. Плечова артерія притискається при кровотечі із середніх і нижніх відділів плеча, передпліччя, кисті по ходу судини до плечової кістки на внутрішній поверхні плеча зведеними разом пальцями (рис. 6.10 б).
   У поранених, одягнутих у зимовий одяг, притискання артерії повинно проводитись після вивільнення пораненої кінцівки від верхнього одягу і білизни. Стегнова артерія при кровотечі з ран нижньої кінцівки притискається пальцями обох рук або кулаком (рис. 6.10 в). В обох випадках стискання артерії виконується в напрямку спереду назад в точці, що розміщена нижче або на рівні пахової складки. Артерія притискається до кісток таза. При цьому показником правильного притискання артерії пальцями або кулаком є припинення або значне ослаблення кровотечі із рани.
   Враховуючи необхідність докладання великих зусиль для притискання артерії, цей спосіб припинення кровотечі може бути виконаний тільки в порядку взаємодопомоги.
   Після тимчасового припинення артеріальної кровотечі шляхом пальцевого притискання великої судини центральніше місця її поранення необхідно накласти гумовий джгут або закрутку (рис. 6.11).


Рис. 6.11. Накладання джгута.

   Гумовий джгут має вигляд гумової стрічки, в якої на одному кінці прикріплений металевий гачок, а на іншому — металевий ланцюжок із фіксуючим кінцем. Тимчасове припинення кровотечі гумовим джгутом

Методика накладання джгута

   Гумовий джгут просовують під кінцівкою і обертають навколо неї два-три рази так, щоб наступний тур лягав на третину попереднього. Після того, як наклали перших 2-3 тури, кровотеча повинна припинитись. Наступні тури трохи ослаблюють, але так, щоб не допустити розслаблення перших турів, завдяки цьому зменшується тиск на м’які тканини кінцівки. При накладанні джгута треба стежити, щоб між його сусідніми турами не защемилась шкіра, тому що це призведе до її омертвіння. Вільні кінці джгута фіксують гачком за кільце ланцюжка.
   Не рекомендується накладати джгут у ділянці середньої третини плеча, де можливе травмування променевого нерва з наступним паралічем кінцівки, а також на зап’ястку і над щиколоткою, де стискання артерій накладеним джгутом буде недостатнім, а лише надмірно травмуватиметься шкіра. Сила стискання кінцівки джгутом повинна бути такою, щоб тільки зупинилась кровотеча. Джгут не можна накладати безпосередньо на шкіру, необхідно підкласти під нього яку-небудь м’яку прокладку або накласти зверху на одяг. Потрібно обов’язково вказати час накладання джгута, для цього на видному місці робиться відповідний запис, наприклад, чорнильним олівцем на пов’язці чи на шкірі або на папері, який вкладається між турами джгута (рис. 6.12).


Рис. 6.12. Тимчасове припинення кровотечі гумовим джгутом при відриві кінцівки.

   При кровотечах у верхній третині стегна і плеча після перетискання артерії кінці джгута виводяться на зовнішню поверхню кінцівки і закріплюються: при пораненні плеча — на протилежному надпліччі, а при пораненні стегна — на протилежній частині тулуба.
   Для накладання джгута-закрутки використовуються підручні засоби: смужки тканини, поясні паски, носові хустинки тощо (рис. 6.13), а як закрутки — палки, гілки, металеві стержні, шматки товстого дроту. Тимчасове припинення кровотечі закруткою


Рис. 6.13. Підручні засоби для накладання джгута-закрутки.

   На підведеному під кінцівку матеріалі, що використовується як джгут, роблять вузол таким чином, щоб між поверхнею кінцівки і вузлом можна було ввести закрутку і зробити нею декілька витків закручування (до припинення кровотечі).
   Для запобігання розкручуванню закрутку фіксують до кінцівки (рис. 6.14, 6.15). Необхідно враховувати можливість травмування м’яких тканин при використанні як закрутки тонких шнурків, а також при тугому закручуванні закрутки. Тому забороняється застосовувати різні дроти, кабелі, тонкі шнурки та мотузки.


Рис. 6.14. Послідовність накладання джгута-закрутки.


Рис. 6.15. Тимчасова зупинка кровотечі закруткою та гумовим джгутом при пораненнях кінцівок.

   При кровотечах з артерій у верхній третині плеча чи стегна джгут-закрутка повинен бути зафіксованим, як і гумовий джгут, відповідно на протилежному надпліччі чи протилежній частині тулуба.
   Після накладання джгута на рану накладають асептичну пов’язку; для запобігання сповзанню джгута і виникненню повторної кровотечі проводиться іммобілізація кінцівки; взимку кінцівку з накладеним джгутом за можливістю утеплюють; термін перетискання кінцівки не повинен перевищувати двох годин в теплу та однієї години в холодну пору року. Через кожні півгодини взимку і годину влітку потрібно на декілька хвилин послаблювати джгут, водночас притискаючи пальцями пошкоджену артерію. Якщо після закінчення максимально можливого терміну перебування джгута немає можливості його зняти, то він повторно накладається дещо вище попереднього місця накладання.
   Поранені з накладеним джгутом або закруткою потребують особливого догляду, джгут повинен бути добре помітним.
   У холодну пору року, коли для зігрівання пораненого вкривають ковдрою (шинелею, курткою), на них необхідно прикріпити мітку — клаптик бинта або білої тканини, змоченого червоною фарбою (кров’ю).
   Припинення кровотечі шляхом максимального згинання кінцівки в розміщеному вище рани суглобі використовується при сильних кровотечах з ран, коли накладання джгута утруднене або неможливе. У таких випадках при кровотечах з артерій верхньої кінцівки руку відводять якнайдалі за спину і фіксують, а при кровотечі з нижньої кінцівки — ногу фіксують зігнутою і приведеною до живота (рис. 6.16). Припинення кровотечі шляхом максимального згинання кінцівки


Рис. 6.16. Фіксація кінцівок у положенні максимального згинання.

   Максимальне згинання кінцівки (у ліктьовому чи колінному суглобі) з наступною фіксацією в зігнутому положенні при пораненнях передпліччя, гомілки, ступні інколи буває настільки ефективним, що виключає необхідність накладання джгута. Обов’язково в такому випадку на поверхню ліктьового чи колінного суглоба накладають ватно-марлевий валик. Недоліком цього методу є досить сильний біль від згинання та неможливість його виконання при ушкодженнях кісток кінцівки.
   Припинення кровотечі із ран у ділянці шиї здійснюється за рахунок стискання артерії бинтом через підняту з протилежного боку догори руку. Така пов’язка може бути накладена при кровотечі із загальної сонної артерії.

Накладання пов’язки на рану або опікову поверхню

   Одним із основних засобів надання першої медичної допомоги при пораненні є накладання пов’язки за допомогою пакета перев’язувального індивідуального (ППІ). Правильно і швидко накладена пов’язка в більшості випадків дозволяє зупинити невелику кровотечу, запобігти вторинному забрудненню рани, захистити її від дії несприятливих факторів довкілля (вітер, волога, сонячні промені), а також створити спокій пошкодженим тканинам і органам.
   Для накладання пов’язки, крім пакета перев’язувального індивідуального, може бути використаний перев’язувальний матеріал, який є в аптечці військовій (АВ). Пакет видається кожному військовослужбовцю і є табельним засобом надання само- і взаємодопомоги при пораненнях і опіках. Пакет перев’язувальний індивідуальний — це спеціально виготовлений і раціонально укладений перев’язувальний матеріал, який міститься в герметизованій прогумованій оболонці. Крім прогумованої (зовнішньої) оболонки, пакет має і внутрішню паперову. Він складається з бинта (10 см х 7 м), двох ватно-марлевих подушечок (32 х 17 см), одна із них може переміщатись по бинту, і безпечної шпильки. Внутрішня по-верхня прогумованої оболонки, бинт, подушечки стерильні. Оболонки захищають вміст пакета від механічних пошкоджень, вогкості і забруднення. Зберігається пакет в лівій боковій кишені куртки.

Правила користування перев’язувальним пакетом індивідуальним

   Відкривати пакет потрібно після того, як місце поранення (опіку) буде підготовлене для накладання пов’язки. У тих випадках, коли доступу до рани перешкоджає одяг або взуття, їх треба розрізати (краще по швах), також можна зробити й інші розрізи. При відкриванні пакета необхідно розірвати гумову оболонку у місці її надрізу. З паперової оболонки вийняти шпильку, зафіксувати її на одязі того, хто надає допомогу. Лівою рукою притримувати кінець бинта, правою — розгорнути пакет і дістати бинт. Подушечки накладають на рану і фіксують їх круговими рухами бинта. Подушечки можуть бути використані в складеному стані (при невеликих розмірах рани) і розгорнутому (при великих ранах і опіках). Щоб не порушити стерильність подушечок, торкатися руками можна тільки їх зовнішньої поверхні, яка не буде накладатися на рану (опік).
   Бинтування за допомогою ППІ необхідно робити за годинниковою стрілкою з тоншої частини і поступово переходити на товстішу (на кінцівках переважно від кисті чи від ступні в напрямку до тулуба). Пов’язка повинна щільно закривати рану, але не стискати м’які тканини. З метою попередження зсування пов’язки її закріплюють шпилькою до одягу або спеціальними турами бинта.
   При пораненнях голови після накладання подушечок на рани їх закріплюють круговими ходами бинта. Якщо ушкоджене одне око, то подушечки накладають на обидва ока і закріплюють круговими і восьмиподібними турами бинта, які проходять через чоло і потилицю. Аналогічно накладають пов’язки при пораненнях шиї.
   При проникаючих пораненнях грудної клітки, коли пошкоджуються легені й плевра, виникає загроза проникнення в грудну порожнину повітря і розвитку відкритого пневмотораксу, який перешкоджає процесу дихання (рис. 6.17).


Рис. 6.17. Відкритий пневмоторакс:а- вдих; б - видих.

   У таких випадках отвір у грудній клітці повинен бути закритий прогумованою оболонкою індивідуального перев’язувального пакета. Після зняття одягу через праве чи ліве надпліччя перекидають окремий бинт, кінець якого проходить через передню і задню поверхні грудної клітки. Прогумована оболонка, накладена на рановий отвір, закривається подушечками пакета і міцно закріплюється круговими ходами бинта, кінець якого пришпилюється (колосоподібна пов’язка). Вільні кінці бинта, попередньо перекинуті по передній і задній поверхнях грудної клітки і розташовані під пов’язкою, піднімаються і зав’язуються на протилежному надпліччі.
   Такий спосіб попереджує зміщення пов’язки. Знеболювання і напівсидяче положення значно покращують дихальну функцію і стан пораненого (рис. 6.18, 6.19).


Рис. 6.18. Схема накладання герметизуючої пов'язки за допомогою ППІ при проникних пораненнях грудної клітки.


Рис. 6.19. Накладання оклюзійної пов'язки при відкритому пневмотораксі.


Окклюзійна пов'язка при відкритому пневмотораксі.

   При пораненнях живота, які супроводжуються випаданням внутрішніх органів, їх закривають розгорнутими ватно-марлевими подушечками пакета і нетуго закріплюють круговими ходами бинта. Давати воду чи їжу пораненим з проникними пораненнями живота і грудної клітки не можна.
   При пораненні таза і тазостегнового суглоба можуть пошкоджуватися органи малого таза (сечовий міхур, пряма кишка), тому рани, як правило, забруднені сечею і калом. У таких випадках потрібно, за можливістю, очистити рану. Після закриття рани подушечками ППІ закріплювальні тури бинта накладаються по черзі навколо стегна і живота.
   При опіках обличчя пов’язку не накладають.

Перша медична допомога при переломах кісток

   Переломом називається ушкодження кістки з повним або частковим порушенням її цілісності. У бойових умовах у результаті кульових або осколкових поранень виникають вогнестрільні переломи, які супроводжуються порушенням цілісності м’яких тканин і шкірних покривів. Основними ознаками вогнестрільних переломів є: кровотеча, сильний біль у місці перелому, зміна форми і положення кінцівки, поява рухомості в незвичному місці, набрякання тканин, а також порушення функції пошкодженої кінцівки. При рухах та обмацуванні місця перелому відзначається хруст (крепітація) уламків кістки. Вони можуть пошкодити кровоносні судини, нервові стовбури, м’язи та внутрішні органи, що спричинить відповідні ускладнення. Для їх запобігання треба створити нерухомість у двох суглобах — вище і нижче місця перелому. Для цього застосовують стандартні транспортні шини або шини з підручних матеріалів (рис. 6.20).


Рис. 6.20. Табельні шини та підручні засоби для іммобілізації кінцівок на полі бою.

   Перед проведенням тимчасової іммобілізації пошкоджених ділянок тіла обов’язково вводяться знеболювальні речовини, найчастіше використовується шприц-тюбик. При наявності відкритого перелому спочатку треба припинити кровотечу, а потім на рану накласти асептичну пов’язку.
   Санітар перед накладанням шини повинен змоделювати цей процес на собі або на неушкодженій кінцівці травмованого. Після цього створюється найбільш зручне (фізіологічне) положення переломаної кінцівки (рис. 6.21) і фіксується не менше двох суглобів, які прилягають до місця перелому. Доцільно накладати шину поверх одягу та взуття, а в місцях кісткових виступів під неї треба підкласти м’який матеріал. Не можна накладати шину в тих місцях, де уламки кістки виступають назовні. Шина закріплюється пасами, смугами тканини, бинтами, косинками медичними (рис. 6.22) тощо, але їх не можна занадто туго зав’язувати, тому що будуть стискатися кровоносні судини і виникне порушення кровопостачання в іммобілізованій кінцівці.


Рис. 6.21. Фізіологічне положення кінцівок: а - верхньої кінцівки;б - нижньої кінцівки.


Рис. 6.22. Медична косинка.

   У холодну пору року треба утеплити пораненого будь-яким підручним матеріалом і, при можливості, напоїти гарячим чаєм.
   Фіксація переломів кісток кисті та передпліччя проводиться за допомогою стандартної шини або шини з підручних матеріалів, яка накладається на передпліччя від пальців кисті до ліктя. Рука при цьому повинна бути зігнута в ліктьовому суглобі під прямим кутом, а долоня — напівзігнута і повернута до живота, для цього в долоню вкладають валик із м’якого матеріалу.
   Закріплюють шину на косинці, бинті чи паску (рис. 6.23). Іммобілізація верхньої кінцівки при переломах кісток передпліччя за допомогою малої саперної лопатки При відсутності можливості шинування можна кінцівку, зігнуту в лікті, прибинтувати до тулуба або закріпити за допомогою поли куртки, кітеля, сорочки (рис. 6.24). Іммобілізація верхньої кінцівки при переломах кісток передпліччя за допомогою поли куртки Іммобілізація верхньої кінцівки при переломах кісток передпліччя за допомогою косинки медично


Рис. 6.23. Іммобілізація підручними засобами: а - при переломах передпліччя;б - при переломах кісток кисті.


Іммобілізація верхньої кінцівки при переломах кісток передпліччя за допомогою дошки.


Іммобілізація верхньої кінцівки при переломах кісток передпліччя за допомогою дротяно-драбинчастої шини Крамера.


Іммобілізація верхньої кінцівки при переломах кісток передпліччя за допомогою малої саперної лопатки.


Рис. 6.24. Іммобілізація верхньої кінцівки при переломах кісток: а - косинкою; б - гамачком; в - бинтом.


Іммобілізація верхньої кінцівки при переломах кісток передпліччя за допомогою поли куртки.

   При переломі плечової кістки, а також ключиці та лопатки, доцільніше користуватись табельними драбинчастими шинами, які попередньо обгортаються ватою чи іншим м’яким матеріалом та закріплюються бинтуванням. Шина повинна сягати від середини долоні пошкодженої кінцівки через спину по надлопатковій ділянці з пошкодженого боку до здорового плеча. Руку згинають у ліктьовому суглобі під прямим кутом, пальці повинні бути напівзігнуті, а долоня — повернута до живота. Щоб не було зміщення верхнього кінця шини, його зв’язують двома бинтами з нижнім кінцем так, щоб вони проходили попереду і позаду плечового суглоба здорового боку. Рука підвішується на косинці або прибинтовується до тулуба, можна також закріпити її за допомогою гамачка, створеного полою куртки або сорочки. Іммобілізація верхньої кінцівки при переломах за допомогою дротяно-драбинчатої шини
   При переломах стегнової кістки
необхідно створити нерухомість у тазостегновому, колінному і гомілковоступневому суглобах. Для іммобілізації можуть використовуватись дошки, палки тощо. Ці предмети повинні бути добре підігнані й прибинтовані так, щоб створити надійну нерухомість кінцівки (рис. 6.25). Іммобілізація нижньої кінцівки при переломах стегна за допомогою дощок


Рис. 6.25. Іммобілізація стегна за допомогою дощок.

   Табельним засобом для надання допомоги при переломах стегнової кістки є шина Дітеріхса. На зовнішню поверхню кінцівки шина накладається від пахвинної впадини, на внутрішню — від промежини, кінці обох шин повинні виступати за поверхню підошви на 5-7 см. Етапи накладання її показані на рис. 6.26. Іммобілізація нижньої кінцівки при переломах стегна за допомогою шини Дітеріхса


Рис. 6.26. Накладання шини Дітеріхса: а - фіксація фанерної підошви; б - закріплення внутрішньої і зовнішньої милиць; в - закріплення в ділянці кульшового суглоба;г- остаточний результат.


Закріплення внутрішньої і зовнішньої милиць при накладанні шини Дітеріхса.

   У тих випадках, коли відсутні всі допоміжні засоби для іммобілізації нижньої кінцівки, її необхідно прибинтовувати до здорової в кількох місцях (рис. 6.27). Фіксація пошкодженої нижньої кінцівки  до здорової


Рис. 6.27. Види фіксації пошкодженої нижньої кінцівки до здорової:а - прибинтування ноги до ноги; б - зв'язування ніг підручними засобами; в - використання штанів як гамачка.

   При переломах гомілки іммобілізують колінний і гомілковоступ-невий суглоби, а при переломах ступні — тільки гомілковоступневий. Для іммобілізації також можна використовувати допоміжні засоби.


Фіксація пошкодженої нижньої кінцівки до здорової при переломі гомілки.

   При переломах хребта у поранених часто виникає параліч кінцівок. Іммобілізація хребта повинна проводитися якнайшвидше і дуже ретельно, для цього використовують дошки, фанеру, щити, двері тощо. Пораненого прибинтовують спиною до дошки або фанери в ділянці грудної клітки, таза, колінних суглобів та гомілки. При пошкодженнях шийного відділу хребта голову потерпілого необхідно також іммобілізувати однією або двома шинами (рис. 6.28).


Рис. 6.28. Іммобілізація при пошкодженні шийного іверхнього грудного відділів хребта.

   Коли травма хребта супроводжується великими пошкодженнями м’яких тканин спини, пораненого необхідно вкладати на ношах на живіт.
   Поранених із переломами
кісток таза кладуть на тверду поверхню (на ноші настилають дошки або кілька зв’язаних драбинчастих шин) з розведеними і напівзігнутими в тазостегнових і колінних суглобах ногами, під коліна підкладають речовий мішок чи змотану шинель. При цьому потрібно між колінними суглобами вкласти валик і зафіксувати їх бинтом (рис. 6.29). Транспортна іммобілізація при пошкодженнях  кісток таза


6.29. Транспортна іммобілізація при пошкодженнях таза:а - накладена іммобілізація; б - моделювання стандартних шин.


Транспортна іммобілізація при пошкодженнях таза.

   При переломах нижньої щелепи дуже часто спостерігаються зміщення кісткових відломків і її деформація. Ці поранення часто супроводжуються сильною кровотечею, ядухою, шоком. При сильній кровотечі в ділянці нижньої щелепи проводиться пальцеве притискання сонної артерії на боці поранення. Травмованих з переломами щелепи і накладеною пращеподібною пов’язкою (рис. 6.30) транспортують на ношах обличчям униз. Цей прийом запобігає асфіксії внаслідок западання язика та затікання крові (рис. 6.31). Іммобілізація при переломах нижньої щелепи


Рис. 6.30. Іммобілізація при переломах нижньої щелепи.


Іммобілізація при переломах нижньої щелепи за допомогою підщелепної шини.


Рис. 6.31. Схематичне зображення положення тіла потерпілих при транспортуванні.

   При переломах ребер проводиться туге бинтування грудної клітки в період видиху на рівні пошкоджених ребер. Краще для цього використовувати рушник, простирадло, скатертину тощо.
   Крім детально розглянутих вище заходів надання першої медичної допомоги є ще й інші, які спрямовані не тільки на врятування життя потерпілого, але й на запобігання важким ускладненням. При тривалому стисканні кінцівки і збереженні пасивних рухів у суглобах дистальніше рівня стискання проводиться туге її бинтування з охолодженням (не обгортають одежею взимку і змочують бинти холодною водою влітку). При тривалому стисканні кінцівки, в якій відсутні пасивні рухи в суглобах внаслідок ішемічної контрактури (декомпенсована ішемія), накладається джгут вище рівня стискання, який знімається лише в омедб, перед проведенням первинної ампутації кінцівки.
   На полі бою всім, хто отримав переломи, великі рани і опіки для знеболювання і профілактики шоку вводиться підшкірно або внутрішньом’язово із шприц-тюбика 1 мл промедолу в м’які тканини стегна, сідниці чи плеча (рис. 6.32).


Рис. 6.32. Шприц-тюбик. Послідовність проведення ним ін'єкцій.

   При необхідності ін’єкція може проводитись як само- і взаємодопомога через одяг (рис. 6.33). Вона протипоказана тим, хто має закриту травму живота чи підозру на це.


Рис. 6.33. Введення знеболювальної речовини шприц-тюбиком в порядку самодопомоги.

   Тут же всім ураженим з масивними травмами і великими опіками даються антибіотики з метою запобігання розвитку ранової інфекції. Використовується антибактеріальний засіб, що міститься в одному з двох безколірних пеналів аптечки індивідуальної.
   Такі заходи першої медичної допомоги, як зупинка кровотечі з рани, накладання асептичної пов’язки, іммобілізація кінцівки при переломах, забезпечення швидкого винесення з поля бою, правильної і своєчасної евакуації, зігрівання і давання гарячого чаю мають значний протишоковий ефект. Цьому ж сприяє дещо піднятий нижній край ніг при вираженій постгеморагічній анемії, що покращує кровопостачання мозку.
   Для запобігання повторним травмуванням голови під час транспортування пораненим, які мають черепномозкові травми, кладуть під голову будь-яку м’яку підкладку або шинель і повертають голову вбік з метою уникнення попадання блювотних мас у трахею.

Реанімаційні заходи першої медичної допомоги

   Такі реанімаційні заходи, як штучна вентиляція легень і закритий масаж серця повинні починатися без затримки, відразу на полі бою, і чим раніше вони розпочнуться, тим більше шансів на подальше успішне лікування. При затримці реанімаційних заходів нерідко вдається відновити функції органів дихання і кровообігу, проте в результаті гіпоксичного голодування клітин головного мозку наступає їх загибель — декортикація. Потерпілий або вмирає через деякий час, або у нього залишаються тяжкі психоневрологічні розлади, які несумісні з нормальним життям людини. Органи дихання і кровообігу послідовно здійснюють газообмін у тканинах, тому, незалежно від причин гострих розладів цих систем, реанімація повинна забезпечувати достатню оксигенацію організму, перш за все головного мозку. Успішною реанімація буде тільки при одночасному проведенні штучної вентиляції легень (ШВЛ) і зовнішнього (непрямого) масажу серця.
   В умовах гіпоксемії (зменшення кількості кисню в крові) відновити серцеву діяльність не можна, тому насамперед треба забезпечити процес газообміну в легенях.
   Важливим є не тільки своєчасний початок реанімаційних заходів, але і їх безперервне проведення до відновлення дихання та роботи серця або появи ознак біологічної смерті.
   Усунення механічної асфіксії та штучне підтримання газообміну здійснюються у випадку повного зникнення спонтанного дихання або при наявності виражених змін глибини, частоти і ритму дихальних рухів. Часте і поверхневе дихання аж до відсутності дихальних рухів грудної клітки, поряд із загальними ознаками асфіксії (посиніння шкірних покривів і слизових оболонок, пришвидшення, а пізніше нечастий, нерівномірного наповнення пульс, судоми, втрата свідомості), є показаннями до проведення допоміжної або штучної вентиляції легень, ще до повної зупинки дихання і серцевої діяльності та настання колапсу (різкого падіння артеріального тиску).
   Надання першої медичної допомоги потерпілому з механічною асфіксією полягає у звільненні його з-під уламків руїн, землі, усуненні причин, що порушують прохідність верхніх дихальних шляхів (очищення рота і носа від землі, піску, блювотних мас, згустків крові пальцем, замотаним у бинт або носову хустинку). При наявності сторонньої рідини (кров, вода) голову і тулуб повертають у правий бік, вказівним пальцем відтягують кут рота вниз, що полегшує самостійне дренування ротової порожнини (можна використовувати відсмоктувач — гумову грушу).
   При коматозних станах різного походження асфіксія може бути пов’язана з розслабленням жувальних м’язів, внаслідок чого корінь язика, зміщуючись донизу, закриває вхід у трахею і повністю або частково затуляє дихальні шляхи. У такого потерпілого при кожній спробі зробити вдих втягуються м’язи шиї, міжребер’я і черевна стінка, однак дихальні шуми не прослуховуються і не відчувається рух повітря. Для часткового закриття верхніх дихальних шляхів язиком, що запав, чи стороннім тілом характерне шумне стридорозне дихання з підсиленням звуку під час вдиху (при бронхоспазмі, навпаки, прослуховується шумний продовжений видих).
   Перед початком проведення штучного дихання необхідно покласти потерпілого на спину, розстебнути одяг, що стискає грудну клітку, і забезпечити вільну прохідність дихальних шляхів: голову максимально відвести назад, поклавши одну руку під шию, а іншою натиснути на лоб (замість руки під шию можна покласти валик, згорнуту шинель чи плащ-намет). Правильне положення голови запобігає западанню язика.
   Відведення назад голови напружує м’язи шиї і гортані, сприяє відходженню кореня язика від задньої стінки глотки і відкриттю шляху до голосової щілини. Притискання при цьому нижньої щелепи до верхньої ще більше покращує прохідність дихальних шляхів. Закидання голови призводить до розкриття дихальних шляхів приблизно у 80 % потерпілих. Якщо цей прийом є недостатнім і дихання потерпілого залишається неефективним, що часто буває в повних людей із короткою шиєю, а також із недостатньою рухомістю в ділянці шийного відділу хребта, необхідно висунути вперед і догори нижню щелепу. Із цією метою пальці обох рук підводять під альвеолярні відростки нижньої щелепи і зміщують її вперед і догори таким чином, щоб нижні різці виступали над верхніми. Найбільш зручно проводити ці маніпуляції, стоячи за головою потерпілого (рис. 6.34).


Рис. 6.34. Відновлення прохідності дихальних шляхів при проведенні штучного дихання.

   Прохідність дихальних шляхів можна відновити, при можливості, методом витягання язика і фіксації його до підборіддя за допомогою шпильки або прошиванням ниткою, яку проводять через товщу язика в горизонтальному положенні (рис. 6.35).


Рис. 6.35. Прошивання і фіксація язика лігатурою навколо шиї.


Рис. 6.36. Введення дихальної трубки.

   При наданні невідкладної реанімаційної допомоги медичним персоналом більш надійна і ефективна прохідність дихальних шляхів досягається введенням у гортань повітроводів різної конструкції (S-поді-бних трубок), що особливо важливо під час транспортування (рис. 6.36). Вводять їх у рот спочатку випуклим боком вниз, потім повертають на 180°, просувають до кореня язика і проводять штучне дихання, стискаючи ніздрі.

Проведення штучної вентиляції легень (ШВЛ) Проведення штучної вентиляції легень
Методом “із рота в рот”

   Стати на коліна біля голови потерпілого, однією рукою утримуючи її в максимально закинутому назад положенні, великим пальцем другої руки потрібно відтягнути нижню щелепу. Той, хто надає допомогу, робить глибокий вдих, безпосередньо чи через марлю щільно охоплює рот хворого своїми губами і робить різкий видих (менш різкий при наданні допомоги дітям). Для запобігання виходу повітря через ніс потерпі-лого його закривають пальцями руки, яка розміщена біля лоба, для утримання голови в закинутому положенні. Вихід повітря відбувається пасивно за рахунок самовільного спадання і зменшення об’єму грудної клітки хворого. Тривалість вдування повітря повинна бути у два рази меншою від часу виходу його з легень потерпілого. Частота вдувань — 12-14 разів на хвилину (дітям — 18-20).

Методом “із рота в ніс”

   Цей метод застосовується, коли щелепи потерпілого щільно стиснуті або бажаного розширення грудної клітки при вдуванні повітря “з рота в рот” не спостерігається. Його голова також максимально закидається й утримується однією рукою, яка лежить на тімені потерпілого, другою рукою потрібно трохи підняти нижню щелепу і закрити рот. Той, хто надає допомогу, робить глибокий вдих і своїми губами щільно охоплює ніс потерпілого — здійснюється вдування. Якщо грудна клітка спадається недостатньо, рот потерпілого під час видиху повітря трохи відкривають.
   Найбільшою помилкою при проведенні штучного дихання цими методами є недостатнє закидання голови, внаслідок чого не відновлюється прохідність дихальних шляхів і повітря, що вдувається, потрапляє в шлунок потерпілого.
   При надходженні в ротову порожнину шлункового вмісту голову і плечі потерпілого необхідно повернути вбік і знову очистити рот. Від частих дихальних рухів той, хто надає допомогу, може відчувати запаморочення і слабкість, тоді його доцільно підмінити. Показниками ефективності вентиляції легень є розширення грудної клітки, почервоніння шкірних покривів і відновлення самостійного дихання.

Методика проведення закритого масажу серця

   При зупинці або дуже різкому послабленні серцевої діяльності кровообіг по судинах припиняється. Основні ознаки зупинки серця: втрата свідомості; відсутність пульсу, зокрема на сонних та стегнових артеріях; зупинка дихання; блідість або синюшність шкірних покривів і слизових оболонок (губ); розширення зіниць; судоми, які можуть з’явитись у момент втрати свідомості й бути першою помітною для оточуючих ознакою зупинки серця. Масаж серця завжди необхідно робити одночасно із штучною вентиляцією легень. Суть закритого масажу серця полягає в ритмічному стисканні його між грудиною і хребтом. При натискуванні на серце кров виштовхується з його порожнини і надходить із лівого шлуночка в аорту, а далі— в артерії; з правого шлуночка — в легені. Після припинення натискання на грудну клітку порожнини серця знову заповнюються кров’ю. Потерпілого кладуть спиною на тверду основу. Той, хто надає допомогу, стає збоку і долонями рук (основами кистей, а не пальцями!), накладених одна на одну (рис. 6.37), натискає на нижню третину грудини (рис. 6.38) всім корпусом тіла з частотою 50 разів на хвилину.


Рис. 6.37. Положення рук на грудній клітці при непрямому масажі серця.


Рис. 6.38. Місця дотику при закритому масажі серця.


Закритий масаж серця (стор. 88 перед першим абзацом).

   Амплітуда коливань грудної клітки в дорослої людини складає близько 4-5 см. Дітям масаж серця необхідно робити обережно лише однією рукою, а в грудному віці — кінчиками пальців, з частотою 120 натискувань на хвилину. Точка прикладання пальців для дітей до 1 року — біля нижнього краю грудини. Обережно потрібно проводити масаж серця у людей похилого віку, тому що при грубому масажі можуть бути переломи ребер.
   Якщо оживлення здійснює одна людина, то через кожних п’ятнадцять стискань грудної клітки припиняється масаж серця на одну секунду і в цей час робиться два сильних штучних вдихи за методом “із рота в рот” або “з рота в ніс”. При наданні допомоги двома особами необхідно після кожних п’яти стискань грудної клітки проводити вдування повітря в легені (рис. 6.39).


Рис. 6.39. Закритий масаж серця і штучна вентиляція легень.


Закритий масаж серця і штучна вентиляція легень.

   Показниками ефективності масажу серця є прощупування пульсу на великих артеріях (сонній, стегновій), звуження зіниць, пороже-віння шкіри та поява слабких дихальних рухів. Якщо через годину від початку масажу серця і вентиляції легень серцева діяльність не відновлюється, зіниці залишаються широкими, з’являються трупні плями на шкірі, що є ознакою настання біологічної (справжньої) смерті, оживлення можна припинити.

Особливості організації першої медичної допомоги в осередку ядерного вибуху

   Перша медична допомога в осередку ядерного вибуху надається в порядку само- і взаємодопомоги особовим складом частин і підрозділів, які потрапили під уражаючу дію факторів ядерного вибуху, а також спеціально виділеними рятувальними командами, до яких входять санітарні інструктори і фельдшери. Кожний військовослужбовець повинен вміти користуватись індивідуальними медичними засобами, володіти способами надання першої медичної допомоги.
   Підрозділи, що виконують рятувальні роботи, забезпечуються перев’язувальним матеріалом, шинами, джгутами, санітарними ношами, лямками санітарними, необхідними медикаментами, засобами для гасіння пожеж і розчищання завалів, дозиметрами та транспортом для евакуації потерпілих. Перш за все здійснюють: розшук потерпілих; винесення їх із зруйнованих споруд або завалених сховищ; гасіння палаючого одягу; далі визначають місця для їх тимчасового укриття, які повинні бути зручними для під’їзду транспорту чи самостійного виходу уражених. Ці місця позначають, щоб вони були помітними в будь-який час доби.
   У вогнищах повітряних ядерних вибухів рівень радіації на місцевості невисокий (крім епіцентру), тому цей фактор не перешкоджає розшуку уражених і наданню першої медичної допомоги в максимальному обсязі.
   У вогнищі наземних ядерних вибухів необхідно забезпечити швидку евакуацію потерпілих із зони ураження, як правило для цього використовують автотранспорт. Перша допомога надається на місцевості з рівнями радіації, при яких особовий склад не ризикує отримати дозу опромінення вище встановлених норм. Усім ураженим, евакуйованим із районів, заражених радіоактивними речовинами, частково дезактивують обмундирування, взуття, спорядження, індивідуальні засоби захисту. Це роблять методом витрушування одягу. Із відкритих ділянок тіла (обличчя, шия, руки), із слизових оболонок очей і порожнини рота радіоактивні речовини видаляють шляхом змивання їх водою із фляги або протиранням тампонами, змоченими у воді.

Перша медична допомога потерпілим внаслідок ураження проникаючою радіацією і радіоактивними речовинами при перебуванні їх на зараженій місцевості

   Від проникаючої радіації ядерного вибуху і дії радіоактивних речовин, що випали на місцевість, у людей, які потрапили під їх вплив, може виникнути променева хвороба різного ступеня тяжкості.
   Першими ознаками ураження при гострій променевій хворобі є нудота, блювання і загальна слабість. У легких випадках ураження найчастіше виникає одноразове блювання, загальної слабості може не бути. Такі потерпілі залишаються в строю. При тяжких ураженнях блювання буває багаторазовим, що потребує направлення хворих у лікувальні заклади. При появі ранніх ознак ураження необхідно прийняти всередину 1-2 таблетки протиблювотного засобу — диметкарбу, який міститься в індивідуальній аптечці . Якщо уражений перебуває в непритомному стані, його необхідно покласти на живіт, повернути голову набік, щоб не западав язик, не утруднювалося дихання та блювотні маси не потрапляли в дихальні шляхи. Крім цього, для забезпечення припливу крові до голови треба ногам надати підвищене положення.
   Перша медична допомога при ураженнях радіоактивними речовинами, що потрапили на відкриті ділянки шкіри, ранові й опікові поверхні, передбачає закриття рани, опікової поверхні індивідуальним перев’язувальним пакетом. Із метою зменшення додаткового радіоактивного опромінення потерпілих поміщають в окопи, бліндажі, підвали на період спаду високих рівнів радіації і до прибуття транспорту для евакуації. При нудоті й блюванні використовують протиблювотний засіб з індиві-дуальної аптечки .
   Після виходу із зони ураження хворим проводиться часткова санітарна обробка: промивання порожнини рота водою із фляги й обмивання шкіри обличчя, шиї, рук, часткова дезактивація обмундирування.
   Радіозахисний засіб з АІ (цистаміна дигідрохлорид) застосовують із профілактичною метою за 30-60 хвилин до входу на заражену територію або у випадку небезпеки подальшого опромінення. Шість таблеток (1,2 г) приймають одноразово. У разі необхідності (доза опромінення вища за 1 Гр) через 6 годин треба прийняти ще стільки ж таблеток.

Перша медична допомога при електротравмі

   Ушкодження, які виникають від дії електричного струму або блискавки — потужного розряду атмосферної електрики — називаються електротравмою.
   Місцеві зміни від електротравми проявляються опіками тканини в місцях входу і виходу електричного струму. В тяжких випадках виникають глибокі кратероподібні опіки, деколи рана проникає до кістки. При дії струму високої напруги (тисячі вольт) можливі розшарування і розрив тканин, іноді з повним відривом кінцівки. При ураженні блискавкою з’являються деревоподібні плями в проекції ходу судин.
   Загальні явища розвиваються, перш за все, внаслідок впливу струму на нервову систему. Особливо небезпечні безпосередні ураження струмом ділянки голови (головний мозок), хребта (спинний мозок), серця. Потерпілий миттєво втрачає свідомість, розвиваються судоми, параліч дихальної мускулатури і, як наслідок, зупинка дихання. При ураженні блискавкою загальні явища (параліч, глухота, німота, миттєва зупинка дихання) виникають частіше.
   Легкі ураження струмом проявляються у вигляді запаморочення, тяжкого нервового стресу, загальної слабості.
   При наданні першої медичної допомоги потрібно негайно припинити дію струму. Це досягається відключенням струму (рубильника, вимикача), відведенням електропроводів від потерпілого сухою палицею чи дошкою, а також заземленням або шунтуванням проводів (з’єднання між собою двох струмопровідних проводів). Дотик до ураженого струмом незахищеними руками при невідключених проводах смертельно небезпечний. Той, хто звільняє від дії струму, обов’язково повинен застосовувати засоби самозахисту (натягнути гумові рукавиці, стати ногами на шматок гуми або суху дошку; уникати промокання ніг і близькості проводів до голови).
   При короткочасній втраті свідомості перша допомога полягає в забезпеченні спокою і щадному транспортуванні потерпілого в лікувальний заклад (лежачому положенні, тепло вкритим). Під час евакуації необхідно спостерігати за хворим, оскільки може виникнути пізня зупинка дихання та серцевої діяльності.
   При зупинці дихання після ураження струмом негайно проводять штучну вентиляцію легень (“із рота в рот”, “із рота в ніс”), яку інколи потрібно робити декілька годин підряд. При необхідності треба продовжувати ШВЛ і при транспортуванні в машині. Спостерігалися випадки оживлення “удавано померлих” після ураження струмом при застосуванні ШВЛ протягом восьми і більше годин. Після того, як до потерпілого повертається свідомість, його потрібно напоїти великою кількістю рідини (вода, чай). Не варто давати алкогольні напої і каву. Ураженого тепло вкривають.
   При зупинці серця одночасно з ШВЛ роблять непрямий масаж серця. Про його ефективність свідчить поява пульсу на сонних артеріях. Закопувати в землю ураженого блискавкою категорично заборонено, тому що при цьому порушуються дихання і кровообіг, виникає охолодження, затягується час надання першої медичної допомоги. Місцеві ураження струмом потрібно закрити стерильною пов’язкою, як при опіках.

Способи витягування потерпілих із техніки та інших місць їх перебування

   Як видно з переліку заходів, що складають першу медичну допомогу, за винятком тих випадків, коли потерпілі перебувають у відносно безпечному місці, часто доводиться спочатку витягати їх із техніки або інших місць у найближче укриття, а потім уже надавати необхідну медичну допомогу.
   Для цього застосовують такі табельні засоби, як лямки санітарні, або лямки санітарні спеціальні. Якщо бойові дії відбуваються в населених пунктах або важкодоступній місцевості, то здебільшого використовують мотузки, драбини, а інколи і спеціальне оснащення альпіністів. При наявності санітарних транспортерів можна застосовувати лебідку-самовитягувач для витягування потерпілих з ям, глибоких впадин, підвалів тощо. У важкодоступних місцях можливе використання вертольотів, якщо відсутня небезпека знищення їх вогнем противника та дозволяють метеоумови.
   Медичних працівників, які проводять розшук на полі бою і витягують поранених танкістів із танків, необхідно забезпечити спеціальними ключами для відкривання люків, що дозволить добратися до місця розташування командира танка або навідника (рис. 6.40) (люки механіка-водія та запасний відкриваються тільки зсередини), вони також повинні вміти користуватися цими ключами.


Рис. 6.40. Танк Т-84 Люки: 1 - навідника; 2 - командира танку; 3 - механіка-водія; 4 - запасний.

   Витягувати поранених танкістів потрібно швидко, тому що у випадку пошкодження танка і втрати здатності його до самостійного пересування противник буде намагатись підпалити його вогнем протитанкових засобів. Ще швидше доводиться витягувати їх із палаючого танка, якщо не спрацювала його протипожежна система й існує вірогідність вибуху боєприпасів та палива. Загасивши палаюче обмундирування, поранених відтягують у безпечне місце для надання першої медичної допомоги.
   Із метою прискореного відкривання люків та запобігання можливим діям екіпажу щодо самооборони від захоплення ворогом (за супротивників танкісти можуть прийняти санітарів) треба обов’язково встановити з екіпажем контакт. Якщо не вдалося зв’язатися через радіостанцію, то необхідно перед відкриванням люка вистукати будь-яким металевим предметом по броні танка сигнал, про який було домовлено ще перед початком бою. Після відкриття люка екіпажем зсередини або санітарами ключем ззовні, його кришку потрібно застопорити для запобігання падінню під час витягування поранених. Група, яка надає допомогу, складається з 2-3 чоловік. Вони можуть витягувати поранених за одяг, а також використовувати лямки санітарні спеціальні та солдатські поясні ремені.
   Є три способи використання лямок спеціальних. Витягування пораненого двома санітарами через бойовий люк БТР за допомогою лямки санітарної спеціальної Вибір того чи іншого способу залежить від місця і характеру поранення та від положення потерпілого. При відсутності переломів стегнових кісток можна застосувати перший спосіб, коли обидва кінці лямки спеціальної пропускають із-за спини під пахвами обох рук, потім перехрещують їх на рівні нижнього краю грудної клітки.
   Кінець лямки, що був протягнутий під лівою рукою, обводиться ззовні на рівні верхньої третини правого стегна й утворює навколо нього петлю, після чого карабін застібається за залізне кільце цього кінця лямки. Також закріплюється і кінець лямки, проведений під правою рукою і лівим стегном. Максимальне наближення обох петель до сідниць запобігає підтягуванню колін пораненого до грудної клітки при натягуванні лямки і дає можливість витягнути його через люк (рис. 6.41). При пошкодженнях таза або нижніх відділів хребта з метою зменшення тиску лямки на них треба навколо верхнього відділу грудної клітки пораненого накласти поясний ремінь пряжкою наперед, потім один раз обкрутити навколо нього за спиною вільну частину лямки і пустити її вгору, після чого ремінь застібнути. Провести пробне підтягування для того, щоб переконатися в правильності накладання лямки, і після цього витягнути пораненого з танка.


Рис. 6.41. Накладання лямки спеціальної на потерпілого танкіста.

   При накладанні лямки другим способом треба розгорнути її і покласти кінці з карабінами справа та зліва від верхніх третин стегон, потім по черзі зробити петлі навколо стегон і застебнути карабіни на кільця. Після цього санітар вкладає вільні кінці лямки хрестом на рівні нижнього краю грудної клітки і пропускає один кінець (від правого стегна) під ліву руку, а другий (від лівого стегна) — під праву. Як і при першому способі, можна також використати поясний ремінь для зменшення тиску лямки на ушкоджені частини тіла.
   У випадку поранення нижньої частини тіла доцільно застосовувати третій спосіб накладання лямки. Для цього карабіни застібають за кільця протилежних кінців і розміщують їх за спиною на рівні лопаток, потім кінці лямки протягують під пахвами рук на груди, перехрещують їх і знову під пахвами просовують на спину. Після цього витягують пораненого.
   Як правило, цими способами витягають через відповідні люки на верх танка командира, навідника та механіка-водія. При цьому два чоловіки, які стоять на броні, тягнуть пораненого за кінці накладеної лямки, подані зсередини танка санітаром. Останній направляє тіло пораненого в люк і допомагає піднімати його, оберігаючи від додаткового травмування (рис. 6.42, 6.43, 6.44).


Рис. 6.42. Витягування пораненого через люк командира танка двома санітарами.


Рис. 6.43. Витягування пораненого через люк командира трьома санітарами.


Рис. 6.44. Витягування пораненого через люк командира танка.

   Коли є можливість витягувати поранених членів екіпажу тільки через один із люків, встановлюється послідовність евакуації. Наприклад, спочатку витягують навідника, потім — командира танка, а після нього — механіка-водія. Витягування пораненого двома санітарами через бойовий  люк   БТР за допомогою лямки санітарної носильноїї
   Лямку санітарну носилкову для витягування поранених із танка також можна накладати різними способами. Найпростіший — зробити петлю і пропустити попереду кінці під пахвами рук так, щоб пряжка була на спині, і за кінець тягнути через люк. В інших випадках лямку складають “вісімкою” і перехрещують її у ділянці шиї або в пахвині.
   Застосовують поясні ремені і спочатку один ремінь застібають на грудній клітці на рівні лопаток, потім один або два ремені за спиною протягують під перший і з їх допомогою витягують пораненого з танка.
   За одяг витягують частіше через аварійний люк (рис. 6.45), але можна і на броню, коли один або два чоловіки тягнуть пораненого танкіста під пахви, а зсередини ще один спрямовує його в люк. Аналогічно витягують поранених із люків інших бойових машин (БМП, БТР) (рис. 6.46), а через кормові двері й бокові люки витягують поранених вручну (рис. 6.47, 6.48). Витягування пораненого двома санітарами через бойовий  люк   БТР вручну


Рис. 6.45. Витягування пораненого з танка через люк запасного виходу.


Рис. 6.46. Витягування пораненого через люк командира БТР.


Рис. 6.47. Витягування пораненого з бойової машини піхоти через двері кормового люка.


Рис. 6.48. Витягування пораненого з БТРа через бойовий люк.


Витягування пораненого через люк командира БТР двома санітарами за допомогою лямки санітарної спеціальної.


Витягування пораненого з БТР через бойовий люк двома санітарами за допомогою лямки санітарної спеціальної.


Витягування пораненого з БТР через бойовий люк двома санітарами за одяг.

   Крім танка (бойової машини), з поля бою засобами ремонтного підрозділу евакуюють і уражених танкістів до безпечного місця, а вже там їх витягують і доставляють до медичного пункту полку. Якщо хтось із танкістів не поранений, його необхідно залучити до витягування потерпілих із люків танка. Витягування пораненого двома санітарами за допомогою лямки санітарної спеціальної з природних заглибин Лямку санітарну можна використати і для витягування поранених із природних заглибин (ями, рову), накладаючи її описаним вище способом (рис. 6.49).


Рис. 6.49. Витягування пораненого із рову за допомогою лямки санітарної.


Витягування пораненого із природних заглибин двома санітарами за допомогою лямки санітарної спеціальної.

Гасіння палаючого обмундирування і запалювальних сумішей

   Внаслідок застосування противником сучасних видів озброєння, включаючи лазерну зброю, значно зросте кількість уражених, на яких треба буде погасити палаюче обмундирування або запалювальні суміші.
   Людина від сильного болю, що виникає при дії на неї полум’я чи запалювальної суміші, здебільшого починає бігати, що тільки сприяє посиленню горіння від руху повітря. Тому необхідно зупинити або збити її з ніг, притиснути до будь-якої поверхні (землі, снігу, піску, підлоги тощо), аби припинити доступ повітря до палаючого місця. Можна також накрити щільною тканиною, на полі бою це може бути плащ-намет, бушлат, шматок брезенту, дерматину, загальновійськовий захисний комплект тощо (рис. 6.50).


Рис. 6.50.Гасіння палаючого обмундирування.

   Ефективним буває зривання палаючого одягу замість його гасіння. Значно складніше гасити різні запалювальні суміші, що потрапили на тіло, особливо термітні, які здатні горіти без доступу кисню з атмосфери. Не можна застосовувати для їх гасіння воду, бо вони будуть розтікатися з нею на інші ділянки шкіри, що тільки призведе до збільшення площі опіку і погіршання стану обпеченого. Найбільш придатними для гасіння сумішей є волога земля, глина, пісок, а також вищевказані способи.

Способи відтягування поранених на полі бою

   Залежно від обставин, що склалися на полі бою, виникає необхідність відтягування пораненого в укриття з метою захисту від пов-торного ураження, а також від потрапляння під техніку, яка рухається в будь-яких напрямках. Здебільшого відтягування здійснюється після надання першої медичної допомоги, але при появі реальної загрози життю потерпілого — і до її надання. Як укриття можна використовувати воронки від вибуху боєприпасів, бажано накриті ділянки траншей, рови, бліндажі, землянки, протилежний противнику бік пагорба, за підбитою бойовою технікою тощо. Тут поранених розташовують тимчасово, тільки при відсутності можливості евакуації їх у тил (в МПБ, МПП). Для захисту потерпілих від несприятливих погодних чинників необхідно в холодну пору року вжити всіх заходів щодо уникнення їх переохолодження: потрібно класти поранених на суху підстилку із соломи, трави, гілок, на шинель, брезент та інші придатні матеріали, що є поряд, ці матеріали можна використати і для їх накривання; в спеку уражених розміщують у тіні або створюють її за допомогою плащ-наметів, шинелей, курток тощо.
   Відтягування, як правило, проводиться на невеликі (10–20 м) відстані однією людиною на собі або із застосуванням як підручних, так і табельних засобів. На полі бою частіше відтягують на собі в положенні на боці або на спині, що залежить від характеру поранення. Так, поранених у голову, верхні кінцівки, грудну клітку та живіт краще відтягувати на боці, а з пораненнями хребта, задньої поверхні тіла та нижніх кінцівок — на спині. Враховуються при виборі способу відтягування також рельєф місцевості та конкретні умови бойової обстановки. Відтягування пораненого на собі
   Для відтягування на боці санітар лягає на бік позаду пораненого, потім кладе його голову собі на груди, а тіло — на підтягнуту і зігнуту в коліні ногу. Потерпілий може лежати на санітарі, залежно від характеру ушкодження, обличчям донизу, на боці або на спині. Вільною рукою санітар тримає пораненого, а другою рукою та вільною ногою відштовхується від землі й повзе боком, зброя (своя й ураженого) утримується на передпліччі руки, що лежить на землі (рис. 6.51).


Рис. 6.51. Відтягування пораненого на боці.


Відтягування пораненого на боці.

   Для відтягування на спині санітар повинен покласти пораненого на здоровий бік і лягти своєю спиною впритул до його грудей, потім обережно підвести свою ногу, що лежить на землі й трохи зігнута в коліні, під ноги потерпілого. Якщо санітар лежить на правому боці, то правою рукою він бере ліву руку пораненого, а лівою — за штани зі сторони спини в ділянці сідниць. Якщо він лежить на лівому боці, тоді лівою рукою бере праву руку потерпілого, а свою праву руку заводить за спину пораненого і бере за штани в ділянці сідниць. Потім сильним, але не різким, рухом санітар, утримуючи потерпілого біля своєї спини, перевертається на живіт, ноги ураженого повинні опинитися між ногами санітара. Рухається санітар, відштовхуючись від землі тільки однією ногою, поки не втомиться, після чого відштовхується іншою ногою. Це дозволяє уникнути розкачування і звалювання пораненого зі спини під час руху. Зброю свою і потерпілого санітар утримує на передпліччі вільної руки (рис. 6.52).


Рис. 6.52. Відтягування пораненого на спині.


Відтягування пораненого на спині.

   Ці способи відтягування доступні для фізично міцного санітара, тому що потребують значних зусиль. Ефективно застосовувати підручні (мотузку, шинель, плащ-намети, достатній щодо величини шмат брезенту, зв’язані докупи гілки дерев, лижі та інші імпровізовані волокуші) і табельні (лямки, човники-волокуші, санітарні ноші, що встановлені на лижах) засоби.
   Перед початком відтягування на плащ-наметі треба зробити на лямці (мотузці) петлю, яка буде накидатись на плече санітара, а вільний кінець прив’язати до одного з кутів плащ-намету, для надійності краще простим морським вузлом (вільний кінець лямки петлею перепускається через кут плащ-намету, потім цей же кінець перекидається через лямку в напрямку справа ліворуч і знову другою петлею перепускається через кут плащ-намету та міцно затягується). Потім необхідно скласти плащ-намет (від кута сусіднього з прив’язаним ) по діагоналі й покласти його біля лежачого на здоровому боці пораненого так, щоб при ушкодженнях грудей та живота згорнута частина плащ-намету знаходилася зі сторони спини, а при пораненні задньої поверхні — спереду, а вузол розташовувався біля голови потерпілого. Потім санітар обережно, тримаючи за одяг, повертає пораненого спиною чи животом на плащ-намет, розправляє згорнуту частину та зав’язує над ним вузлом два вільних бокових кути плащ-намету. Після перевірки надійності закріплення лямки до плащ-намету санітар перекидає її петлю через ліве або праве плече і починає повзти, тягнучи за собою потерпілого або підтягуючи після переповзання на відстань, яку дозволяє довжина лямки. Зброю свою і потерпілого санітар утримує на передпліччі правої чи лівої руки (рис. 6.53). Відтягування пораненого на плащ-наметі за допомогою лямки санітарної носильної


Рис. 6.53. Витягування пораненого на плащ-наметі за допомогою лямки санітарної.


Відтягування пораненого на плащ-наметі за допомогою лямки санітарної носильної.

   При відтягуванні на шинелі її рукави вивертають всередину і пропускають ззовні через них кінець лямки, який міцно зав’язують звичайним вузлом. Потім шинель розстилається поряд із пораненим, якого санітар обережно перевертає здоровою поверхнею тіла на неї так, щоб голова потерпілого лежала біля верхнього краю шинелі. Нижні її краї бажано загорнути і закріпити навколо стегон із метою запобігання сповзанню пораненого під час руху. Не варто прив’язувати лямки до рукавів шинелі, тому що вони можуть відірватися, а також не бажано вивернуті всередину рукави перепускати під пахвами потерпілого, бо під час руху потерпілий буде додатково травмуватись від смикання лямки. Відтягування пораненого на шинелі за допомогою лямки санітарної носильної
   Взимку необхідно використовувати як волокуші кілька скріплених разом лиж, листи фанери, гілки, бляху, на які найкраще покласти легку підстилку, а вже на неї — поранених. Із табельних засобів застосовують човники-волокуші, що виготовляються з дерева або легких металевих сплавів.
   Можна тягнути пораненого за допомогою лебідки санітарного транспортера (або іншого транспорту), що знаходиться в укритті. У цьому випадку санітар тягне волокушу до потерпілого за лямку, яка одним кінцем прикріплена до волокуші, а до другого кінця її приєднаний розмотаний трос лебідки. Добравшись до пораненого, санітар кладе його у волокушу і подає умовний сигнал водію-санітару транспортера про можливість відтягування, після чого той включає лебідку.
   Більш ефективній роботі з розшуку, надання першої медичної допомоги, збирання й евакуації потерпілих із поля бою сприяє система зв’язку між працівниками медичної служби, яка розробляється перед початком бою і підтримується в ході його. Для цього використовуються спеціально встановлені звукові сигнали голосом, свистком, ударами по гільзі снаряду чи іншими предметами або сигнали, що сприймаються очима, — рухи рукою, саперною лопаткою, прапорцем (колові, догори та вниз, маятникоподібні), залежно від попередньо закладеного в них змісту: “виклик санітарів-носіїв, виклик санітарного інструктора, виклик санітарного транспортера”. Можуть застосовуватися портативні засоби зв’язку на спеціально встановленій частоті, яка не повинна збігатися з частотами засобів зв’язку командування і використовується тільки для забезпечення роботи працівників медичної служби. За допомогою сигнальних ракет, які випускають у визначеній кількості та кольорі, викликають для евакуації поранених вертоліт (якщо дозволяє ситуація та планувалось його застосування).
   Місця розташування потерпілого (потерпілих) в укритті треба позначити, щоб санітари-носії та водії-санітари, які будуть виносити (вивозити) пораненого в МПБ (МПП), могли якнайшвидше його розшукати.
   Як позначки можна використати вдень шматки бинта, білої тканини, що прив’язуються до куща, деревця, встромленої в землю зброї або саперної лопатки, каски, гілля, траву, солому, причеплені до жердини, пенька (рис. 6.54); вночі — виготовлені перед початком бою різні вказівні пристосування з нанесеними на них люмінесцентною фарбою знаками Червоного Хреста, просякнуті люмінофорами прапорці, надписи на стінах, шматках фанери чи заліза.


Рис. 6.54. Укриття поранених на полі бою.

   Усі позначки повинні бути добре помітними тільки з боку свого тилу і відомі всьому особовому складу підрозділів, що ведуть бій. Для позначення укриття з пораненими можуть використовуватися сигнальні ракети, які при підпалюванні виділяють кольоровий дим, а також радіотехнічні пеленгаційні пристрої. Принцип їх дії такий: біля укриття встановлюється пристрій, який передає радіосигнали, а пеленгатор (пристрій, який вловлює ці сигнали), що кріпиться на грудях санітара чи на санітарному транспортері (перед водієм), дозволяє за інтенсивністю сигналу визначати напрямок розташування укриття (рис. 6.55).


Рис. 6.55. Апаратура позначення поранених.

Способи винесення (вивезення) поранених із поля бою

   Від своєчасності й правильності організації винесення (вивезення) поранених у МПБ (МПП) залежить не тільки успішне їх лікування, а й подальше життя. При наявності значних відстаней в умовах відсутності прямого вогню противника потерпілих із поля бою виносять або вивозять. Для винесення поранених можна використати підручні та табельні засоби. Залежно від наявності сил медичної служби, рельєфу місцевості, відстані та інших умов ситуації, виносять потерпілого один, два і більше санітарів-носіїв.
   Два санітари-носії, які працюють разом, утворюють ланку. Санітари-носії та водії-санітари повинні володіти різними способами винесення (вивезення) потерпілих із поля бою і при виборі конкретного способу обов’язково враховувати характер поранення, щоб застосувати оптимальний, який не загрожує додатковою травматизацією або повторним пораненням. Вони зобов’язані добре орієнтуватися на місцевості, знати умовні позначки, що вказують на місце укриття поранених та сигнали, якими їх викликають. При потребі санітари-носії повинні також виготовити з підручних матеріалів засоби для відтягування або винесення поранених (волокуші, імпровізовані ноші) та засоби для проведення транспортної іммобілізації — шини тощо.
   Після прибуття до місця укриття пораненого санітари-носії (водій-санітар) вибирають спосіб його винесення (вивезення), знімають позначку з укриття і приступають до виносу в намічене місце (до ПСТ, в МПБ). Як правило, ланка із двох санітарів-носіїв виносить потерпілих на відстань до 300 м, при більших (600-800 м) відстанях на шляхах винесення створюють “підстави”: розставляють додаткові ланки санітарів-носіїв, причому першій ланці наділяється найменший відрізок у зв’язку з найважчими умовами роботи. Винесення поранених відбувається естафетним методом від межі до межі відведеного кожній ланці відрізка шляху, але щоб на рух кожної ланки витрачалося не більше 10-15 хвилин. Там ланка передає потерпілого іншій ланці разом із ношами, а в неї забирає натомість порожні й повертається назад. Після перенесення пораненого на 300-400 м ланка повинна зупинитися на відпочинок до 3-5 хв. В умовах перенесення при бездоріжжі, вночі, в сильну спеку зупинки дозволяється робити через 150-200 м. Щоб розрахувати потрібну кількість ланок для винесення потерпілих до уваги треба брати такі дані: швидкість руху санітарів-носіїв із пораненим складає за годину в середньому до 2,5 км, а без нього— приблизно 4-5 км.
   Насамперед винесенню (вивезенню) з поля бою підлягають люди з кровотечею, з ознаками вираженого розладу дихання, в стані шоку або з втраченою свідомістю, проникним пораненням живота, що супроводжується випаданням петель кишок, значними пошкодженнями кінцівки (кінцівок) або відкритими переломами стегна, судомами, великими опіками.

Винесення поранених одним санітаром-носієм Винесення пораненого одним санітаром

   Санітар, який працює не в складі ланки, може один виносити поранених на руках перед собою, на спині й плечах, застосовуючи також лямку санітарну або без неї.
   Для винесення на руках перед собою
санітар стає збоку від потерпілого на одне коліно, однією рукою бере його під спину, а другу просовує під нижній край сідниць. Якщо поранений при свідомості, то він обнімає санітара-носія за плечі. Після цього останній стає на обидві ноги. Цей метод можна використовувати при багатьох пораненнях, зокрема при наявності поранення живота, верхніх кінцівок; також він доцільний при русі на вузьких гірських стежках, але потребує значних фізичних зусиль і застосовується, як правило, при перенесенні потерпілого на коротку відстань (рис. 6.56).


Рис. 6.56. Винесення пораненого одним санітаром перед собою.


Винесення пораненого одним санітаром перед собою.

   Перед початком винесення на спині санітар мусить посадити пораненого на підвищення, а сам повертається до нього спиною й опускається на одне коліно так, щоб спина була між ногами потерпілого. Поранений тримається за плечі або поясний ремінь санітара спереду (біля пряжки). Останній охоплює руками стегна потерпілого і стає на ноги. Коли поранений не може сидіти або поряд немає підвищення, то санітар може взяти його собі на спину, як при відтягуванні на спині. При відсутності свідомості в потерпілого, а також при пораненнях у живіт, при наявності переломів хребта, тазових та стегнових кісток цей спосіб не застосовується.


Винесення пораненого одним санітаром на спині.

   Щоб взяти пораненого на плечі, санітар надає йому напівсидяче положення, а сам стає на одне коліно і просовує свою голову під його праву руку, потім обхоплює тіло потерпілого і накочує його на своє праве плече. Голова і груди пораненого розташовуються поза спиною санітара, а ноги — на його грудях. Санітар обхоплює їх правою рукою на рівні середини стегон і цією ж рукою тримає за кисть праву руку потерпілого, яка перекинута через ліве плече санітара. Цим способом добре переносити на невелику відстань пораненого без свідомості внаслідок втрати крові. Не можна використовувати його при пораненнях голови, живота, переломах хребта, тазових та стегнових кісток (рис. 6.57).


Рис. 6.57. Винесення пораненого одним санітаром на плечах.


Винесення пораненого одним санітаром на плечі.

   Один санітар може переносити потерпілого за допомогою лямки санітарної двома способами — лямки, що складена кільцем, та у вигляді “вісімки”.
   Лямка складається в кільце шляхом проходження вільного кінця через пряжку, відповідно до росту санітара-носія. Довжина кільця повинна дорівнювати відстані від кисті однієї руки до кисті другої, коли вони розведені в сторони на рівні плечей і при цьому одна зігнута в лікті під прямим кутом (рис. 6.58). Потерпілого санітар кладе на здоровий бік і просовує під нього лямку так, щоб одна половина кільця була під сідницями пораненого, а інша — пройшла під пахвами, на його спині. У результаті з кожного боку пораненого створюються петлі, зброя лежить біля нього на землі, збоку повинен бути і вільний кінець лямки (рис. 6.59). Після цього санітар лягає перед пораненим впритул до нього спиною, бере в руки петлі накинутої на потерпілого лямки, натягує їх на свої плечі, зв’язує вільним кінцем лямки й обережно перевертається разом із пораненим, який утримується лямкою на спині, на живіт. У подальшому санітар стає на карачки, на одне коліно, на весь зріст і тримає своє тіло трохи нахиленим уперед (рис. 6.60).


Рис. 6.58. Лямка санітарна, що складена кільцем.


Лямка санітарна носильна, що складена кільцем.


Рис. 6.59. Підготовка пораненого до переносу за допомогою лямки санітарної, що складена кільцем.


Підготовка пораненого до переносу за допомогою лямки санітарної носильної, що складена кільцем.


Рис. 6.60. Перенесення пораненого за допомогою лямки санітарної, складеної кільцем.

   Цей спосіб дозволяє переносити пораненого, який не може триматися за санітара; крім того, в останнього обидві руки вільні, що дозволяє нести зброю та полегшує рух. Але недоліком є значний тиск лямки на груди пораненого.
   При перенесенні за допомогою лямки, що складена “вісімкою”, вільний кінець її просовують між брезентовою накладкою, яка пришита на лямку ближче до середини, а потім через пряжку. “Вісімка” повинна за довжиною дорівнювати розведеним у сторони на рівні плеч рукам санітара (рис. 6.61).


Рис. 6.61. Лямка санітарна, що складена "вісімкою".


Лямка санітарна носильна, що складена "вісімкою".

   Кільця лямки надягають по одному на кожну ногу пораненого так, щоб перехрест був попереду його грудей. Санітар лягає спиною впритул до повернутого на здоровий бік потерпілого і надягає на себе лямку, розташовуючи перехрест її на своїх грудях. Потім піднімається так, як і при першому способі, поранений тримається за плечі санітара або його поясний ремінь, а санітар під час руху може тримати його за руки.


Перенесення пораненого за допомогою лямки санітарної носильної, складеної "вісімкою".

   Цей спосіб не придатний при пораненні верхніх кінцівок. Не можуть бути застосовані обидва способи при пораненнях живота та значних ушкодженнях грудної клітки, а також при переломах хребта, тазових і стегнових кісток.

Винесення поранених ланкою, яка складається із двох санітарів-носіїв

   Ланка може виносити пораненого на руках за допомогою лямки санітарної та на ношах.
   Для винесення потерпілого на руках санітари створюють сидіння за допомогою двох, трьох та чотирьох рук. Винесення пораненого ланкою санітарів-носіїв на руках
   Якщо поранений непритомний або не може триматися за шиї санітарів, вони стають біля нього обличчям один до одного, кожний опускається на одне коліно (санітар з лівого боку — на ліве, з правого — на праве), підкладають під сідниці потерпілого по одній руці й міцно тримають їх одна за одну, двома іншими руками підтримують за спину пораненого і піднімаються для руху в повний ріст.
   Можна створити “замок” з трьох рук санітарів, що буде слугувати за сидіння для пораненого, а четверта рука одного із санітарів, яка покладена на плече другого, буде опорою для спини потерпілого (рис. 6.62). Спочатку його підсаджують на зігнуті в колінах ноги санітарів, а потім підводять під сідниці руки. При відносно доброму стані пораненого, коли він може самостійно трохи підвестись, сісти на руки санітарів і триматися за їхні шиї, застосовують для сидіння “замок” із чотирьох рук (рис. 6.63).


Рис. 6.62. Підготовка сидіння ("замка") для перенесення пораненого.


Винесення пораненого ланкою санітарів-носіїв на "замку" з трьох рук.


Рис. 6.63. Винесення пораненого на "замку" з чотирьох рук.


Винесення пораненого ланкою санітарів-носіїв на "замку" з чотирьох рук.

   На руках перед собою потерпілого переносять на невелику відстань та при укладанні на ноші. Для цього санітари опускаються на одне коліно зі здорового боку пораненого і підкладають під нього руки: санітар, який стоїть біля голови потерпілого — під спину і поперек, інший — під сідниці й гомілки. По команді старшого ланки одночасно піднімаються з колін, тримаючи пораненого на руках.


Винесення пораненого ланкою санітарів-носіїв на руках перед собою.

   Винесення потерпілого за плечі та ноги найбільш доцільне при русі у вузьких місцях: ходи сполучення, траншеї, проходи в підвалах, каналізаційних тунелях тощо. Один санітар, який стоїть за пораненим, бере його під пахвами (не з’єднуючи рук на грудях потерпілого, щоб не заважати його диханню). Інший санітар стає спиною до пораненого між його ногами і береться за гомілки, після цього санітари піднімають потерпілого і несуть ногами вперед, крокуючи не в ногу, щоб він не розгойдувався під час руху. Протипоказанням до застосування цього способу є переломи кінцівок.


Винесення пораненого ланкою санітарів-носіїв за плечі та ноги.

   Винесення поранених двома санітарами за допомогою лямки санітарної можна здійснювати двома способами. Винесення пораненого ланкою санітарів-носіїв за допомогою лямки санітарної носильної Перший подібний до способу винесення за плечі та ноги і також зручний при русі в траншеях та інших вузьких проходах. Для цього потерпілого садять сідницями на перехрест складеної “вісімкою” лямки, петлі якої проходять через праве плече одного санітара та ліве другого. Поранений спирається спиною на груди санітара, який йде позаду і підтримує його, при цьому санітари повинні також іти не в ногу і триматися один за одним (рис. 6.64).


Рис. 6.64. Винесення пораненого на лямці санітарній, що складена "вісімкою" (1-й спосіб).

   При другому способі петлі лямки проходять через протилежні плечі санітарів-носіїв, а перехрест лямки, яка складена “вісімкою”, сягає рівня їх тазостегнових суглобів. Ставши обличчям один до одного біля голови потерпілого, санітари опускаються на протилежні коліна, піднімають пораненого на них, а потім підводять перехрест лямки під його сідниці й, тримаючи потерпілого за руки і спину, піднімаються на весь зріст (рис. 6.65).


Рис. 6.65. Винесення пораненого на лямці санітарній, що складена "вісімкою" (2-й спосіб).

Винесення поранених на ношах санітарних Винесення пораненого ланкою санітарів-носіїв на ношах

   Залежно від умов, що створилися на полі бою, рельєфу місцевості, відстані для перенесення потерпілих, до складу ланки може входити від двох до чотирьох і більше санітарів-носіїв, один серед них призначається старшим. Під час наближення до потерпілого санітари несуть складені ноші. Біля пораненого старший ланки подає команду “Розгорнись”, відповідно санітари повертаються один до одного обличчям і різким рухом розсувають ручки нош до упору, при цьому розпірки повинні застібнутися (при необхідності санітари натискають на них зігнутою в коліні ногою). Потім, згідно з командою “Ноші поставити”, санітари опускають їх на землю так, щоб головний кінець нош був на рівні голови потерпілого. За наказом “До пораненого руш” санітари підходять до нього зі здорового боку (один — до ніг, другий — до голови). Знімають із потерпілого речі, які утруднюють дихання (речовий мішок, складену шинель, зброю, польову сумку, протигаз тощо), кладуть їх у головний кінець нош так, щоб не заважали під час руху, і приступають до укладання пораненого на ноші. Відпрацьовано три способи.
   Спосіб “на руках” подібний до способу винесення поранених на руках перед собою. Санітари-носії підходять до потерпілого з протилежного від нош боку, стають на одне або на обидва коліна і підкладають руки під пораненого: один — під спину і поперек, інший — під сідниці й гомілки. Після команди “Піднімай” санітари одночасно піднімають потерпілого і за командою “Опускай” обережно кладуть на ноші, при можливості надаючи пораненій ділянці підвищене положення.


Спосіб укладання пораненого "на руках".

   Якщо в ланці є троє людей (ланка та водій-санітар, ланка та санітарний інструктор), то один з них підтримує голову і спину потерпілого, другий — таз, третій — ноги.
   Спосіб піднімання “за одяг” полягає в тому, що перший санітар береться однією рукою за поясний ремінь, а другою підтримує голову, інший санітар однією рукою міцно бере за штани вище колін, а пальці другої запихає в халяви чобіт або пропускає під гомілки. Потім виконують такі самі дії, як і при способі піднімання “на руках” (рис. 6.66). Протипоказанням є наявність переломів кісток нижніх кінцівок.


Рис. 6.66. Спосіб укладання пораненого "за одяг".


Спосіб укладання пораненого "за одяг".

   Укладання “накочуванням” доцільно застосовувати при загрозі ураження вогнем противника, коли санітари вимушені діяти в лежачому положенні. У такому випадку ноші ставлять до здорового боку потерпілого, санітари підповзають з протилежного боку і підкладають руки під його спину, поперек, сідниці та гомілки, потім обережно перекочують пораненого на ноші.


Спосіб укладання пораненого "накочуванням".

   Після того, як потерпілого поклали на ноші, а його зброю взяв один із санітарів, подається команда “Ланка на місце”. Перший санітар стає біля ніг пораненого спиною до нього, а другий — біля голови, обличчям до нього. Наступна команда “На лямки” (лямки надягаються так, щоб петлі розташовувались по боках санітара-носія, а перехрест — на спині, на рівні лопаток) (рис. 6.67). При її виконанні санітари нахиляються і згинають ноги в колінах, аби надіти петлі лямок на ручки нош якнайближче до їх полотнища. При команді “Піднімай” санітари піднімають ноші за ручки, спочатку головний кінець, і після команди “Ланка руш” починають рух не в ногу, задля чого перший санітар починає крокувати з правої, а другий — із лівої ноги (рис. 6.68). Для зупинки руху треба подати команду “Ланка стій”, потім — “Ноші поставити”, обидва санітари нахиляються і ставлять ноші на землю. На ношах поранених переносять ногами вперед, за винятком підйому вгору або по сходинках (рис. 6.69). Але при значній втраті крові та пораненнях нижніх кінцівок потерпілих і при підйомі вгору чи по сходинках несуть ногами вперед. Для збереження горизонтального положення нош із пораненим на крутих підйомах та спусках ланка збільшується, як правило, до 3-4 санітарів-носіїв.


Рис. 6.67. Підготовка лямки санітарної для перенесення нош.


Рис. 6.68. Винесення пораненого на ношах за допомогою лямок санітарних.


Винесення пораненого на ношах допомогою лямок санітарних носильних.


Рис. 6.69. Винесення пораненого на ношах при підйомі вгору.

   Залежно від характеру і локалізації поранення, треба створювати відповідні умови перенесення на ношах.
   Пораненого в груди краще нести в напівсидячому положенні, підклавши для цього під спину речовий мішок або шинель. При пораненнях живота потерпілий повинен лежати на спині, під коліна треба покласти речовий мішок чи складену шинель. Поранених у щелепу, з позивами на блювання та непритомних із метою запобігання затіканню крові, аспірації блювотними масами і западанню язика кладуть обличчям вниз, попередньо підклавши йому під лоб шинель, плащ-намет або зігнуту руку самого потерпілого.
   Для перенесення потерпілого з пораненням хребта зверху на ноші треба покласти основу з твердого матеріалу (дошки, товста фанера тощо), а під коліна — валик з м’якого матеріалу. В екстремальній ситуації потерпілого необхідно покласти на живіт (у цьому положенні хребет буде менше розгинатися під час руху). Такі ж умови потрібно створювати і при переломі кісток таза. При втраті крові поранені будуть мерзнути навіть при відносно високій (+16-18° С) температурі повітря, тому після укладання на ноші потерпілого необхідно вкрити ковдрою, плащ-наметом чи закутати в шинель, а взимку, при можливості, покласти хімічну грілку.
   Часто табельних нош може бути недостатньо або ними буде важко користуватися в ходах сполучення. У таких випадках треба застосувати імпровізовані ноші, які легко зробити з підручних матеріалів. Наприклад, дві жердини скріплюють біля кінців дерев’яними дошками, замість полотнища використовують мішки, шинелі, плащ-намет чи переплітають санітарною лямкою, мотузкою, поясними ременями тощо (рис. 6.70). Винесення пораненого ланкою санітарів-носіїв на плащ-наметі


Рис. 6.70. Імпровізовані ноші.

   Звичайні ноші часто не придатні для перенесення поранених в окопах повного профілю та у звивистих ходах сполучення, тому що вони можуть просто застрягати на поворотах. Для винесення потерпілих у таких випадках треба використовувати спеціальні траншейні ноші, або імпровізовані, які робляться з міцної жердини довжиною 170-200 см та діаметром 5-7 см, плащ-намету і лямки санітарної. Пораненого кладуть на плащ-намет, кути якого санітари зав’язують вузлами над головою і колінами потерпілого. Під плащ-наметом пропускають два кільця лямки санітарної так, щоб вони проходили під сідницями та попереком пораненого. Під вузли та кільця лямки протягується жердина і санітари переносять потерпілого, тримаючи її на плечах (у глибоких окопах) (рис. 6.71) або на руках (у неглибоких) (рис. 6.72). Можна переносити пораненого також на жердині та санітарній лямці (рис. 6.73), на плащ-наметі, на брезенті, ковдрі тощо, які мають такі ж розміри. Але кількість носіїв повинна складати у цьому випадку не менше трьох, а інколи — чотирьох-шести санітарів. Після укладання потерпілого на полотнище двоє носіїв беруться за кути біля головного кінця, а третій тримає обидва кути біля ножного. При наявності чотирьох носіїв кожен із них тримає один кут плащ-намету, а при шести — двоє з них підтримують ще й і його бокові поверхні.


Рис. 6.71. Перенесення пораненого за допомогою плащ-намету, жердини та лямки санітарної.


Рис. 6.72. Перенесення поранених у траншеях і ходах сполучення за допомогою імпровізованих нош (плащ-намет і лямка санітарна).


Рис. 6.73. Винесення пораненого за допомогою жердини і лямки санітарної.

Заходи долікарської медичної допомоги

   Долікарську (фельдшерську) медичну допомогу надає фельдшер (санітарний інструктор) у медичному пункті батальйону (МПБ), а при використанні противником зброї масового ураження і виникненні масових санітарних втрат її можуть надавати і в медичному пункті полку до надання лікарем першої лікарської допомоги.
   Надання повного обсягу долікарської допомоги буде можливим лише при розгортанні медичного пункту батальйону як етапу медичної евакуації, тобто в обороні, коли батальйон деякий час перебуває на одному місці. При переміщенні батальйону в МПБ буде надаватись тільки невідкладна допомога.
   У медичному пункті батальйону уражених ділять на дві групи:
   — уражені, які потребують невідкладних заходів долікарської допомоги;
   — уражені, які не потребують цих заходів.
   Потребують невідкладних заходів долікарської допомоги поранені:
   — в яких продовжується зовнішня кровотеча;
   — в яких не ліквідовані явища асфіксії;
   — яким не накладені асептичні пов’язки на рани й опікові поверхні.
   Для надання долікарської медичної допомоги використовується, як правило, табельне медичне майно медичного пункту батальйону. Її мета полягає в боротьбі з розладами, що загрожують життю. Як доповнення до першої медичної допомоги долікарська допомога передбачає:
   — туалет порожнини рота і носоглотки, при необхідності — введення повітроводу, прошивання і фіксацію язика лігатурою;
   — штучну вентиляцію легень ручним апаратом, інгаляції кисню;
   — заміну пов’язок, що промокли, або накладання пов’язок на рани й опікові поверхні в разі їх відсутності чи неякісного накладення;
   — прийом пораненими всередину антибактеріальних засобів для профілактики ранової інфекції;
   — зігрівання, тепле пиття (за винятком поранень у живіт) в холодну пору року й охолодження в літній період;
   — введення, згідно з показаннями, протишокових засобів для нормалізації гемодинаміки (протипоказаннями для введення знеболювальної речовини — ін’єкції промедолу — є поранення в голову з порушенням дихання, а також закрита травма живота з ознаками ушкодження внутрішніх органів);
   — контроль за джгутом, накладеним на полі бою (якщо кровотеча при накладеному джгуті не зупиняється, то він накладений неправильно, його треба затягнути сильніше; відсутність кровотечі після ослаблення джгута вказує, що він накладений без достатніх показань і може бути знятий);
   — іммобілізація ураженої ділянки табельними шинами.
   При достатній іммобілізації кінцівок підручними і допоміжними засобами проведення її табельними шинами не обов’язкове.
Oddsei - What are the odds of anything.