Передмова

   Підручник, який пропонується, в основному відповідає програмі, затвердженій у 1995 р. Міністерством охорони здоров’я України.
   Потреба у виданні нового підручника зумовлена тими змінами, що відбулися в організації Збройних сил України внаслідок їх реорганізації і розбудови, та зміною деяких поглядів на ведення бойових дій, видів зброї, накопиченням досвіду роботи медичної служби наших Збройних сил і армій інших держав при веденні бойових дій під час виникнення локальних воєнних конфліктів.
   Уперше до підручника для середнього медичного складу включені дані про розвиток вітчизняної військової медицини. Це сприяє вихованню в студентів почуття національної гордості та патріотизму, відповідальності за долю Батьківщини і готовності до виконання своїх обов’язків щодо надання медичної допомоги пораненим та хворим, а при необхідності — і захисту, якщо виникне загроза їх життю.
   Внаслідок обмеженої кількості годин, що відведені навчальним планом, програма не може охопити всю інформацію, яка потрібна студентам. Тому треба враховувати і використовувати знання та навички, вже отримані ними при вивченні інших дисциплін, і зосереджувати зусилля на питаннях, які потребують поглибленого засвоєння, а решту питань розглядати як інформативні для ознайомлення.
   Розпочата в 1993 р. реформа медсестринської освіти передбачає підготовку медичних сестер за програмою бакалаврату. Визначено схему ступеневої медсестринської освіти (перший ступінь — дипломована медична сестра; другий ступінь — медична сестра-бакалавр), що передбачає на основі отриманої базової вищої освіти здатність медсестер самостійно приймати рішення, бути організаторами при вирішенні проблем, які виникають під час надання допомоги і догляду за потерпілими, а не тільки виконувати призначення лікаря. Тому цим питанням в даному підручнику приділено більше уваги, ніж в аналогічних попередніх виданнях. Поданий матеріал дещо виходить за межі навчальної програми дисципліни, але засвоєння його необхідне для кращого розуміння бойової патології, яка може спостерігатися в сучасній війні, й він не дублюється при вивченні інших предметів.
   Із метою поліпшення засвоєння навичок і умінь із медичного забезпечення особового складу військ у навчальному закладі необхідно створити відповідну навчальну матеріально-технічну базу і під час занять постійно використовувати засоби табельного військово-медичного майна, фантоми, ситуаційні задачі, встановлену медичну документацію (первинна медична картка, карта хвороби тощо).
   Сьогодення вимагає приділяти значно більше уваги питанням військової гігієни, охорони довкілля і протиепідемічним заходам у військах. Крім того, введення підготовки бакалаврів-лаборантів, навчальна програма яких охоплює значну частину питань із цих розділів, потребує вивчення студентами значного обсягу матеріалу.
   Тому автори не включили розділи військової гігієни і військової епі-деміології в цей підручник, а вважали за доцільне видання окремого навчального посібника, у якому ці питання будуть розкриті в достатньому обсязі.
   При створенні даного підручника авторами удосконалювалась українська військово-медична термінологія, чому сприяла допомога літературних редакторів В.Я. Юкала, О.Д. Пашко та М.Г. Жук.
   Автори будуть вдячні за конструктивні пропозиції і зауваження читачів.

ВСТУП

   Україна є позаблоковою державою і проводить політику мирного співіснування з усіма країнами. За роки незалежності чисельність армії значно зменшилася, але вона стає мобільнішою, отримує сучасне озброєння, її комплектують кваліфікованими військовими кадрами, а також підготовленим медичним складом. Історія України показала, що боєздатна армія є однією з головних запорук збереження державності. Тому для утримання і зміцнення Збройних сил, їх постійної боєготовності до захисту Батьківщини, зміцнення обороноздатності держави і підтримання її оборонної достатності для захисту від агресії навіть в умовах різкого спаду виробництва виділяються необхідні кошти.
   Військовослужбовці тільки тоді ведуть бій упевнено, коли знають, що у випадку поранення їм буде забезпечено надання своєчасної і висококваліфікованої медичної допомоги. Це завдання покладено на військових медичних працівників, які оберігають здоров’я людини, зцілюють хворих та поранених, зменшують їх біль і страждання, зберігають життя, повертають до лав захисників або зберігають їх працездатність. Виконати ці завдання в надзвичайно складних умовах сучасної війни можуть тільки добре підготовлені в професійному відношенні спеціалісти, які мають ґрунтовні, глибокі знання, уміння і навички, поряд із високими моральними якостями патріота.
   Самовіддана праця військових медиків у роки Другої світової війни, як на фронті, так і в тилу ворога, в партизанських загонах та з’єднаннях, у поєднанні з умінням, досвідом і бажанням максимально зробити все можливе для порятунку поранених та хворих сприяла ефективному лікуванню і поверненню їх у ряди бійців. Розробка нових видів озброєння і надходження їх до арсеналу призведуть до того, що війни проходитимуть ледь не з блискавичною швидкістю і супроводжуватимуться виникненням масових санітарних втрат, які будуть значно перевищувати та якісно відрізнятися від санітарних втрат попередніх війн.
   Поряд з основним видом ураження минулих війн — вогнестрільною раною — в сучасній війні провідними стануть як окремі види бойової травми (наприклад, променева хвороба, опіки, ураження отруйними речовинами), так і комбіновані ураження, що характеризуються різноманітними ранами, численними переломами, закритими ушкодженнями внутрішніх органів у поєднанні з опіками, радіаційними і хімічними ураженнями. Опіки, що будуть виникати внаслідок застосування супротивником напалму, запальних сумішей і лазерної зброї, є важким видом бойової патології. Широке використання мін призводить до виникнення міновибухової травми, а застосування сучасних отруйних речовин і бактеріальних засобів також може спричинити виключно важкі ураження особового складу воюючої армії. Як під час війни, так і в локальних конфліктах, що точаться в різних куточках світу, важлива роль у своєчасному наданні медичної допомоги і врятуванні життя поранених та хворих належить середньому медичному складу — фельдшерам, медичним сестрам, санітарним інструкторам. Наскільки своєчасно, правильно і чітко ними буде надана перша медична та долікарська допомога, настільки вищими будуть шанси щодо збереження життя й успішного проведення лікування поранених і хворих на подальших етапах медичної евакуації. Не менш важливою є робота середнього медичного складу в медичних пунктах батальйону і полку, окремому медичному батальйоні, а також у військових шпиталях, де медичні сестри і фельдшери є незамінними помічниками військових лікарів. Від їх доброти і сердечності у ставленні до поранених, глибоких різнобічних знань, умінь і навичок в оволодінні сучасною медичною технікою та апаратурою значною мірою буде залежати ефективність усього процесу лікування у військових медичних закладах. Тому для виконання свого військового обов’язку студенти повинні вже в мирний час успішно оволодіти програмою військово-медичної підготовки, щоб у випадку виникнення небезпеки війни бути спроможними виконати ці завдання згідно із штатним призначенням.

РОЗДІЛ I
Історія військової медицини в Україні

   Історія українського війська та української військової медицини бере свій початок із сивої давнини. Нашим пращурам доводилось обороняти себе, свій рід, плем’я від ворожих нападів. Пізніше руські (українські) князі на чолі військових дружин захищали рідні землі від набігів войовничих сусідніх племен, степових народів, які прямували з Азії чорноморськими степами в Західну Європу. Русичі також здійснювали походи на Схід і Візантію. Вели вони, на жаль, і міжусобні війни.
   Після створення древньої української держави — Київської Русі — багато війн велося за збереження незалежності, тому що Україну постійно ділили на частини. Населення примушували брати участь у воєнних діях армій тих країн, які володіли відповідними територіями нашої держави. Наприклад, після звільнення з-під татаро-монгольської навали протягом трьох століть Лівобережна Україна перебувала в складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, а Правобережна — більше двох століть була під володінням Османської імперії та Польщі. До XX століття Західна Україна входила до складу Королівства Польського та Австро-Угорської імперії, Буковина та Закарпаття були під владою Румунії та Угорщини. Значна частина України з 1654 р. перебувала у складі Московської держави, пізніше проголошеної Російською імперією. У сучасних межах наша держава входила до складу колишнього Радянського Союзу — з кінця Другої світової війни до його розпаду. І весь цей час українці брали участь у веденні різноманітних збройних конфліктів і війн. Багато українців стали відомими військовими лікарями і ввійшли в історію військової медицини, але через певні обставини їх заслуги приписувались відповідно до історії військової медицини тієї чи іншої держави, окремо ж, як такої, історії української військової медицини не існувало. Лише зі здобуттям у 1991 р. незалежності почалося збирання в єдине ціле досвіду медичного забезпечення та заслуг військових медиків України, починаючи з княжих часів і до наших днів.
   Особливістю розвитку нашої держави був перехід від первісно-общинного до феодального ладу, обминаючи період рабовласництва. Після об’єднання двох великих князівств — Київського і Новгородського — в ІХ столітті утворилась могутня держава, яка ввійшла в історію під назвою Київська Русь. Із прийняттям християнства почався жвавий обмін досягненнями науки, зокрема медицини, з країнами як Сходу, так і Заходу. Ріст населення міст викликав потребу в наданні йому медичної допомоги. Так, у Київській Русі зародилося і почало розвиватися цілительство, яким займалися освічені монахи та лікарі-ремісники. Вони використовували накопичений віками досвід народної емпіричної медицини та додавали елементи містики, відповідно до рівня розвитку свідомості тих часів. Прикладом може бути монах Антоній, який понад 20 років прожив у Візантії, а повернувшись звідти, застосовував набуті знання і досвід для надання медичної допомоги населенню в Києво-Печерському монастирі. Продовжувачами його справи, як свідчить “Києво-Печерський патерик”, стали ченці-лікарі Агапіт і Алімпій. Агапіт створив перший шпиталь на території цього монастиря і лікував переважно лікарськими травами та молитвами. Алімпій використовував для лікування захворювань шкіри фарби, якими він малював картини та розписував ікони.
   Чернігівський князь Святослав, який після чернечого постригу став іменуватись Миколою Святошею, зміцнив базу для лікування, перемістивши шпиталь Агапіта в інше місце монастиря і розбудувавши його так, що утворився Лікарняний монастир.
   Відомі імена і таких лікарів, як Пимен, Смеро, Даміан, Феодосій, Єфрем, Февронія, Євпраксія та інші, які досить успішно займалися лікуванням та розвивали медицину, піднімаючи її до рівня науки. Завдяки їх зусиллям накопичувався досвід народної медицини, переймалися та вивчалися знання і досвід інших народів. За прикладом цих лікарів українські братства — православні громадські об’єднання — створювали і свої лікарні. Так, у передмісті Львова в ХІV столітті працювало вже чотири невеликих лікарняних заклади. У Києві був відкритий “шпиталь для людей вбогих, уламних, старих, як духовних і цивільних, так і лицарських”. Засновувалися лікарні при монастирях у Переяславі, Чернігові, Галичі, в яких отримували медичну допомогу різні верстви населення. Однак лікувального процесу в сучасному розумінні в них не відбувалося. Під опікою там були тільки вбогі та безпритульні.
   Удосконалювалося лікування не тільки хвороб, а й поранень та наслідків ушкоджень, які воїни отримували в численних битвах, наприклад, при переломах кісток використовувався лубок, що допомагав забезпечити їх нерухомість, на рани накладалися пов’язки з мазями, були також вдалі спроби проведення ампутації кінцівок і навіть трепанації черепа тощо.
   У Запорізькому Війську призначалися окремі козаки, які володіли методами лікування захворювань, поранень, опіків та відморожень, що траплялися під час походів та боїв. Особливо широко вони використовували лікування травами. Як свідчив французький інженер і дослідник Боплан, який побував у Запорізькій Січі, козаки застосовували багато своєрідних та ефективних засобів для надання медичної само- та взаємодопомоги. Деякі з козаків-цілителів, так звані характерники, володіли ще і методами лікувального навіювання. Внаслідок збільшення числа козаків у складі Запорізької Січі, а відповідно і зростання кількості хворих та поранених після частих битв, виникла нагальна потреба їх лікування та надання притулку. Одним із перших лікувальних закладів став шпиталь на острові між притоками Дніпра — річками Стара і Нова Самара. На його основі та побудованої поруч церкви через деякий час виник Самаро-Миколаївський монастир. Трохи пізніше (кінець ХVІІ ст.) засновується шпиталь на березі Дніпра в м. Трахтемирів, що під Каневом, а в ХVІІ ст. в усіх полках Війська Запорізького на території Придніпров’я були розташтовані шпиталі для лікування, насамперед, поранених та хворих козаків. Невеликі шпиталі (понад 300) було створено у Ніжинському, Чернігівському, Лубенському, Переяславському, Полтавському, Миргородському полках.
   Лікування та утримання поранених і покалічених запорізьких козаків у цих шпиталях здійснювалися за кошти, які спеціально виділяла Січ, а безпосередньо лікували їх переважно монахи, які вивчали медичну справу. Таким чином, можна вважати, що ці шпиталі були першими військово-медичними закладами, які свідчили про наявність організації з надання медичної допомоги в Запорізькій Січі під керівництвом створеної там медичної канцелярії. Остання керувала коштами, що призначалися для утримання лікарів, здобування ліків та харчів пораненим і хворим козакам.
   У ХVІІІ ст. Російська імперія, до складу якої входила значна частина України, все більше прагнула розширити свої території на берегах Чорного моря. Характерною для багатьох армій різних держав була наявність великої кількості інфекційних хворих, що в декілька разів перевищувала кількість поранених у боях. Гостро постало питання про забезпечення російської армії медичними працівниками. За повелінням головнокомандувача російської армії Г. Потьомкіна у 1788 р. на базі Єлизаветградського (тепер Кіровоград) гарнізонного шпиталю була створена медико-хірургічна школа. До неї набрали 40 учнів з українських духовних шкіл та колегіумів, 12 із них отримали після складання перших іспитів у 1792 р. ступінь підлікаря. Усього в цій школі за час її існування (до 1798 р.) було підготовлено понад 150 лікарів та підлікарів.
   Випускники навчальних закладів України мали доступ до навчання і в медичних школах, що були відкриті ще раніше в Москві, Санкт-Петербурзі та Кронштадті. Багато із випускників-українців цих шкіл стали відомими не тільки в Російській імперії, але і в країнах Західної Європи — професор О. Шумлянський, академіки П. Загорський, І. Буяльський та інші.
   Надалі значного розвитку медичне забезпечення військ набуло під час російсько-турецької війни в 1877-1878 рр. Видатний хірург М.І. Пирогов (рис. 1.1) сформував загони сестер милосердя для догляду за пораненими і хворими солдатами, а також спеціальні підрозділи сестер, кожному з яких відводилася своя ділянка роботи щодо врятування людського життя. На основі досвіду Севастопольської епопеї М.І. Пирогов остаточно переконався в необхідності залучення жінок для надання організованої допомоги пораненим і хворим. “Доведено вже досвідом, — написав він згодом, — що ніхто краще за жінку не може співчувати стражданням недужих, оточувати їх піклуванням. Важко визначити, чому треба більше дивуватись — витримці цих сестер чи самовідданості при виконанні обов’язків...”. Легендою Севастополя була шістнадцятирічна Дарія Михайлова, більше відома в історії як Даша Севастопольська, вона стала символом самовідданості й милосердя при наданні допомоги пораненим і хворим.


Рис. 1.1. М.І. Пирогов.

   У 1914 р., під час Першої світової війни, коли Київ перетворився на прифронтове місто, тут було відкрито понад 100 шпиталів. Вони діяли, зокрема, при університеті святого Володимира, політехнічному інституті, Покровському монастирі.
   Іспитом на милосердя для медичних працівників, особливо медсестер України, стала Велика Вітчизняна війна. Заслуги фельдшерів, медичних сестер, молодшого медичного персоналу в наданні допомоги пораненим воїнам під час бойових дій високо оцінив Міжнародний комітет Червоного Хреста, нагородивши медаллю Флоренс Найтингейл — найвищою відзнакою за гуманізм і милосердя — Героїв Радянського Союзу М.З. Щербаченко та М.С. Шкарлетову, киянок Л.А. Родіонову, Н.Т. Вознюк, Л.І. Чернову, А.Я. Соловйову, М.Д. Сердюк із Луганська, Н.А. Бойко із Донецька, К.В. Бутову із Севастополя, М.В. Розгонюк із Сімферополя, тернополянку Є.П. Варцабу, О.І. Комелєву з Білої Церкви, львів’янку П.М. Гусак та харків’янку Є.І. Таранську.
   В Українській повстанській армії, яка діяла на території нашої держави під час Другої світової війни, велика увага приділялась санітарній службі. При створенні її використовувався досвід українських Збройних сил часів Першої світової війни — армії Української Народної Республіки й Української Галицької армії. Організаційна структура сані-тарної служби була зумовлена характером боротьби УПА в тилу окупантів, що застосовувала в основному партизанську тактику. В бойових підрозділах роль її зводилась до організаційно-координаційної діяльності. Опіку над пораненими вояками в підпільних польових шпиталях, які були розташовані в контрольованих УПА населених пунктах, здійснював Український Червоний Хрест.
   Він був організований у новоствореній Українській державі ще в 1918 р., відповідно до вимог Женевської конвенції, і діяв протягом її самостійного існування (до 1921 р.).
   Під час Другої світової війни, вже з перших днів захоплення України гітлерівською Німеччиною, українські лікарі та громадські діячі, не питаючи дозволу окупантів, відновили діяльність Українського Червоного Хреста.
   Співпраця між санітарною службою УПА та Українським Червоним Хрестом була настільки тісною, що сфери їхньої компетенції чітко не розмежовувались. Медичним працівникам доводилося працювати в тяжких умовах підпілля, практично не отримуючи допомоги ззовні. Але їх взаємодія створювала можливість надання повноцінної медичної допомоги пораненим воїнам УПА.
   У партизанських загонах та з’єднаннях, які підпорядковувались командуванню Червоної армії, надання медичної допомоги здійснювалось лікарями та середнім медичним персоналом у партизанських медичних пунктах і шпиталях. При наявності можливості евакуації в тил СРСР тяжкопоранених та тяжкохворих партизан використовувалися зворотні рейси літаків, які доставляли зброю та інше майно в тил ворога. Часто процес лікування партизан відбувався підпільно у місцевого населення, яке підтримувало рух Опору окупантам.
   Більшості військових фельдшерів і медсестер були притаманні висока професійна майстерність, прагнення в поєднанні з умінням надати допомогу пораненим та хворим у найскладніших умовах бойової обстановки, здатність діяти грамотно і чітко, з повною самовіддачею, а дуже часто і з ризиком для власного життя. На полі бою, в медичних пунктах батальйонів і полків, у польових медичних закладах, у тилу ворога середній медичний персонал виконував свої обов’язки завдяки високій професійній підготовці й набутому досвіду, що ґрунтувався на одержаних знаннях і відпрацьованих практичних навичках.
   Військові лікарі, фельдшери, медичні сестри і санітари врятували життя сотням тисяч поранених і хворих, значна частина із них повернулася в бойові частини, крім того, вони підтримували високу боєздатність Збройних сил, і це був їх надзвичайно великий вклад у перемогу над ворогом.
   Новим змістом наповнилась діяльність військово-медичної служби Збройних сил незалежної України щодо забезпечення бойової підготовки, праці й побуту особового складу армії, підготовки медичного складу до роботи в умовах можливих бойових дій для захисту від посягань будь-якого агресора на територіальну недоторканість держави. Продовжуються вдосконалення організаційно-штатної структури військово-медичної служби та підготовка професійно навчених військових спеціалістів, перед якими стоять завдання щодо дослідження і вивчення нових видів бойових уражень, розробки ефективних методів і засобів профілактики та лікування.
   Військово-медична служба Збройних cил України має своє Головне військово-медичне управління, свої лікувально-профілактичні, медичні навчальні та інші заклади, а також свою емблему. Історія створення її є складовою (органічною) частиною історії розвитку і становлення військової медицини нашої держави, чому і присвячено закінчення цього короткого історичного нарису.

Емблема військової медицини Збройних сил України

   Із розвитком військової справи і створенням регулярних армій виникла необхідність введення розподілу військовослужбовців за видами військ та відповідного позначення їх за допомогою емблем. Для відзнак військових медиків у арміях різних країн брались як загальномедичні, так і спеціально створені специфічні емблеми. У більшості країн Заходу емблемою військово-медичної служби є посох Асклепія, обвитий змією. В інших країнах, зокрема в Росії, це келих, обвитий змією. Є також ще ряд різновидів емблем військової медицини, але вони не набули широкого розповсюдження і використовуються тільки в окремих арміях.
   Із 1918 р. до 1924 р. військові медики Червоної армії носили на головних уборах на місці кокарди знак Червоного Хреста. Із 1924 р. замість знака Червоного Хреста був прийнятий значок Ескулапа, який мав вигляд келиха, обвитого змією. Після введення погонів у 1943 р. офіцери медичної служби Радянської армії до розпаду Радянського Союзу носили на них емблему-келих, обвитий змією. Спроби застосування своїх емблем для українських військових лікарів були в армії УНР. Так, в 1918 р. лікарів зобов’язали носити на погонах емблему — ескулаповий жезл, а фармацевтів — келих із двома зміями. Трохи пізніше, за часів Директорії, до ескулапового жезла додали змію, а у фармацевтів залишили келих, але з однією змією.
   З утворенням незалежної Української держави (1991 р.) розпочалося формування власних Збройних сил. Виникло питання про введення емблем різних родів військ. За уніфіковану основу для емблем різних видів і родів військ в українських Збройних силах було прийнято вінок із калинового листя. Емблема військово-медичної служби колишньої армії не підходила для цього, тому що змія майже не відрізнялась від вінка. Вивчивши це питання та історію виникнення емблем, представники Військово-медичної академії Збройних сил України В. Пасько, В. Печиборщ і Я. Радиш у липні 1994 р. запропонували Військово-медичному управлінню тилу Збройних сил України як емблему військово-медичної служби посох Асклепія, вмонтований у загальновійськову основу — вінок із калинового листя. Ця пропозиція одержала схвалення і з 1994 р. у військових медиків та фармацевтів Збройних сил України є своя емблема — посох Асклепія, обвитий змією на вінку калинового листя.