Медицина

ІНФЕКЦІЇ, ЩО ПЕРЕДАЮТЬСЯ СТАТЕВИМ ШЛЯХОМ.

СПЕЦИФІЧНІ ЗАПАЛЬНІ ЗАХВОРЮВАННЯ ЖІНОЧИХ СТАТЕВИХ ОРГАНІВ.

ІНФЕКЦІЇ, ЩО ПЕРЕДАЮТЬСЯ СТАТЕВИМ ШЛЯХОМ.

   На сьогодні тема специфічних запальних процесів статевих органів є актуальною, оскільки їх спричиняє ряд мікроорганізмів, зокрема гонококи, хламідії, уреаплазма, цитомегаловірусна інфекція. Питома вага запальних процесів даної етіології становить від 5 до 15 %. Клінічними проявами відрізняється тільки запальний процес, викликаний гонококом. Запальні процеси, спричинені іншими вищезгаданими мікроорганізмами клінічно проявляються в стертих формах, тому клінічна картина є маловираженою. З часу інфікування до розвитку клінічних проявів існує прихований період, тривалість якого коливається від 3 до 5 днів, але в останні роки він нерідко триває 14-15 днів. Тому жінки досить часто не можуть назвати момент інфікування через суб’єктивну безсимптомність процесу. І.М. Порудомський вважає, що тривалість інкубаційного періоду залежить від інтенсивності та темпів наростання реактивних явищ в уражених органах, що, в свою чергу, зумовлено загальною та місцевою опірністю організму. При зниженні опірності організму та недостатній реактивності ураженої тканини на проникнення інфекції інкубаційний період може бути більш тривалим.
   Визначення.
Специфічними запальними процесами внутрішніх статевих органів називають такі, які викликані гонококом, хламідіями, синьогнійною паличкою, уреаплазмою, цитомегаловірусом.

ХЛАМІДІОЗ

   Етіологія. Джерелом інфекції є урогенітальний тракт людини, який характеризується або клінічно вираженою, або стертою формою захворювання. На думку ряду авторів, хламідії відрізняються від бактерій тим, що вони в деякій стадії морфологічно подібні до вірусів циклом розвитку окремих етапів.
   Цервіцит.
    Клініка.
Діагностика цервіциту, зумовленого хламідійною інфекцією, в основному базується на клінічних і анамнестичних даних, результатах спеціальних клініко-лабораторних і серологічних досліджень. Початок захворювання, як правило, супроводжується, суб’єктивними і об’єктивними симптомами: болем, кровотечею, мимовільними абортами, безпліддям. Характерною є відсутність температури. Із клінічних симптомів велике значення мають стан слизових оболонок шийки матки і уретри, слизові чи слизово-гнійні виділення, стан додатків матки і самої матки. Із спеціальних методів діагностики необхідно відмітити кольпоскопічний. Кольпоскопічна картина хламідійних цервіцитів відзначається особливим характером вакуолізації епітелію, набряком і набуханням слизової оболонки, можуть мати місце папули, що виглядають, як припіднята слизова оболонка і мають сірувото-білий вміст.
   Вульвіти хламідійної етіології супроводжуються враженням сечовипускального каналу і клітора. Суб’єктивні відчуття здебільшого зводяться до відчуття жару і свербіння в ділянці зовнішніх статевих органів.
   Клініка хламідійного вагініту супроводжується короткочасним відчуттям дискомфорту, свербінням і жару. Для хламідійного уретриту характерно те, що дізуричні явища і виділення з уретрального каналу менш виражені, ніж при гонореї.
   Діагностика.

   Сучасні методи діагностики значно збільшили можливість розпізнання багатьох захворювань, зокрема вірусних і хламідійних (рис. 10.1).
Рис. 10.1. Хламідії.

   Використовують цитологічний метод, при якому елементарні кільця хламідій забарвлюються в рожевий колір, а ініціальні тільця в синій. Для виявлення антитіл в сироватці крові хворих з урогенітальною хламідійною інфекцією використовують групові антитіла. Часто для діагностики цервіцитів і уретритів хламідійної етіології використовують реакцію зв’язування комплемента (РЗК).
   Інколи застосовують метод флуоресціюючих антитіл. Він грунтується на імунохімічній реакції, яка включає чутливість люмінісцентного і специфічність імунологічного методу, тому дозволяє проводити цитоімунологічні дослідження, і виявляти локалізацію антигену. Деякі автори вважають, що кардинальним симптомом хламідійного уретриту є виявлення більше 4 лейкоцитів в полі зору. Тому при виявленні в полі зору понад 10 лейкоцитів і відсутність іншої флори можна думати про уретрит.
   Лікування.
Використовують комбіноване лікування сигмаміцином - по 125000 ОД 4 рази в день з місцевими аплікаціями 3 % еритроміцину, або з 2 % левоміцетином, який вводять в цервікальний канал шийки матки. Лікують також окситетрацикліном - по 250000 ОД 4 рази в день з мазевими аплікаціями еритроміцину. Можна використовувати рулід по 1 таблетці 2 рази в день протягом 10 днів, клацид по 1 таблетці 2 рази 10 днів, сумаммед по 1 таблетці 1 раз на протязі 3-х днів. Лейкоцитарний інтерферон вводять в цервікальний канал у вигляді мазевих аплікацій з 50 % вмістом препарату 1 раз в день на протязі 2 неділь.

ЦИТОМЕГАЛОВІРУСНА ІНФЕКЦІЯ.

   Етіологія. Вірус цитомегалії відносять до групи вірусів герпесу. Розмір віріона 150-300 нм (рис. 10.2). Вірус цитомегалії розмножується повільно, тому вивчення його репродукції в чутливих клітинних культурах пов’язане з деякими труднощами. Цитомегаловірус має високі вірулентні і інвазивні властивості до клітинних культур фібробластів з ембріона людини.
 
Рис. 10.2. Вірус цитомегалії під мікроскопом.  

   Патогенез: Інфекція передається трансплацентарно і є причиною загибелі плоду, або викликає вроджені вади розвитку. Може бути і набута цитомегалія. Цитомегалія виникає в результаті різкого зниження імунологічної резистентності організму. Інфікування вагітних жінок цитомегаловірусом складає 6 %, а невагітних 1,8 %. Це вказує на те, що вагітність викликає активацію цитомегаловірусної інфекції.
   Клініка.
Тривалий час цитомегаловірусні захворювання відносили тільки до новонароджених дітей. Але в останні роки стали вважати, що цитомегаловірусна інфекція уражає як дітей, так і дорослих. Встановлено, що вірус цитомегалії можна виявити в латентній формі в статевому тракті жінок. Відомо, що інфекція, яка знаходиться в латентній формі, проявляється під час вагітності і може привести до самовільних абортів, передчасних пологів, прирощення дитячого місця, гестозу першої половини вагітності. Цитомегаловірусна інфекція викликає цервіцити і ерозію шийки матки. Запальні процеси жіночих статевих органів, викликані цитомегаловірусом, протікають субклінічно і мають хронічний характер. В клінічній картині переважають запальні симптоми: незначний ниючий біль внизу живота, загальна слабість, нездужання.
   Діагностика.
В лабораторній діагностиці цитомегаловірусної інфекції основними методами є виділення вірусу і визначення специфічних антитіл крові.
   Цитологічна діагностика - це метод виявлення в сечі і слині цитомегаловірусних клітин з внутрішньоядерними включеннями. Цитомегалічні клітини під мікроскопом мають округлу форму із збільшеним ядром, в якому знаходяться гомогенні включення, що займають усе ядро (рис. 10.3).
 
Рис. 10.3. Клітини, поражені вірусом цитомегалії. 

   Серологічний метод діагностики застосовують для виявлення специфічних антитіл і наростання їх титрів в парних сироватках крові хворих (патогенез захворювання і період реконвалесценції).
   Лікування.
Для лікування можна застосовувати лейкоцитарний інтерферон по 3,0 внутрішньом’язово 1 раз в день на курс 12 ін’єкцій, або у вигляді мазевих аплікацій: бонафтон у вигляді 2 % мазі. Препарат використовують із тампонами. Ефективним є використання ацикловіру по 1 таблетці 2 рази - 10 днів і герпевіру по 1 таблетці 2 рази - 10 днів. В якості імуномодулятора використовують декаріс по 150 мкг через день, вобензим.
Специфічні запальні процеси гонорейної етіології та викликані TORCH-інфекцією.
   Класифікація  За етіологічним принципом розрізняють специфічні запальні процеси гонорейної етіології: гострі, підгострі, торпідні і хронічні. Якщо процес триває до 2-х місяців, то він гострий, підгострий або торпідний, якщо більше 2-х місяців то хронічний.

Епідеміологія.

   Під поняттям “епідеміологія” слід розуміти детальний і точний облік обставин, при яких виникла інфекція в даному вогнищі, а також заходи боротьби з нею і комплекс організаційних заходів щодо профілактики цього захворювання.
   За даними ВООЗ на земній кулі кожного року хворіють до 500 млн жінок специфічними запальними процесами, збудниками яких є вищезгадані мікроорганізми.
   Зросла частота зараження хламідіозом, цитомегаловірусом, особливо серед молоді. Нерідко заражаються дівчатка віком до 15 років.
   Останнім часом відмічається тенденція до збільшення випадків зараження специфічними інфекціями чоловіків, порівняно з жінками, що становить, відповідно, 2:1.
   Аналіз захворюванності специфічними запальними процесами протягом року має свої особливості, тобто для неї характерна сезонність. Так, максимум захворюваності припадає на серпень, вересень.
   Факторами, які сприяють росту захворюванності специфічними процесами, є посилена міграція населення, урбанізація, зміна співвідношення вікових груп, за рахунок збільшення кількості людей молодого віку. А також, більш раннім терміном наступлення статевої зрілості, зменшення впливу суспільної думки і сімейних зв’язків.
   Мікроорганізми, потрапивши на слизову оболонку зовнішніх остатевих органів, викликають запальний процес.
   Інфекція може поширюватись на сусідні органи (в матку, в фалопієві труби, яєчники та тазову очеревину) по слизовій оболонці шляхом безпосереднього переходу або по лімфатичних судинах. Мікроорганізми, зокрема гонококи, можуть проникати в кров, оскільки в сечостатевих органах існує широка мережа кровоносних та лімфатичних судин. Внаслідок бактерицидних властивостей крові та виникнення антитіл гонококи швидко гинуть, хоча інші мікроорганізми залишаються. При загибелі гонококи виділяють гонотоксин, який може викликати ряд запальних клінічних явищ: головний біль, анемію, втрату апетиту, ураження суглобів і т.д. В деяких випадках не можна заперечувати можливість антиперистальтичних рухів маткових труб, які переносять гонотоксин на тазову очеревину та яєчники.

Клініка.

   Запалення вульви - вульвіт. Вульвіт у жінок розвивається вторинно в результаті дії на покриви зовнішніх статевих органів запального секрету, що витікає з уретри та шийки матки. Первинний гонорейний вульвіт у жінок, як правило, не зустрічається. Зовнішні статеві органи покриті багатошаровим плоским епітелієм і перешкоджають проникненню і розмноженню гонококів. Спостерігається він у вагітних жінок та інфантильних, у яких покривний епітелій соковитий та розрихлений, або ніжний, як у дівчаток.

Вестибуліт

   Вестибуліт часто зустрічається з вульвітом у вагітних, інфантильних жінок, а також у жінок в клімактеричний період. Розміщуються вестибулярні залози переважно в ділянці клітора, в човноподібній ямці і борозні між дівочою плівою та малими губами. Слизова оболонка присінка покрита ніжним багатошаровим плоским епітелієм, має багато крипт, лакун та залоз, вистелених циліндричним епітелієм. В гострий період процесу слизова оболонка присінка набрякла, гіперемована, легко кровоточить, покрита слизисто-гнійними виділеннями. Мацерація призводить до утворення ерозій. У виділеннях можна виявити специфічну інфекцію.

Уретрит

   Уретрит спостерігається у 25 % хворих на гонорею. Жіноча уретра коротка (3,5-4,0 см) та широка (в 1,5 рази ширша від чоловічої). Залозистий апарат розміщується в основному в передньому відділі та передньобокових стінках. Незабаром після зараження виявляють гіперемію та набряклість губок уретри, які височіють у вигляді валика. Сама уретра інфільтрована, при пальпації болюча. При натискуванні на уретру з боку піхви з неї витікають виділення жовтого кольору, які містять гонококи.

Запалення великих вестибулярних залоз

   Вивідні протоки великих вестибулярних залоз відкриваються в нижній третині присінка піхви - між малою губою та дівочою плівою. Великі вестибулярні залози, особливо їх протоки, частіше уражаються вторинно через два три тижні з моменту інфікування.
   Поверхневий каналікуліт
 розвивається в результаті потрапляння гною, що витікає з уретри і шийки матки на вульву. Запалені гирла вивідних проток залози виступають над поверхнею слизової оболонки в присінок у вигляді червоних плям.
   Каналікуліт.
Гонококи, проникаючи в протоку залози, викликають запальний процес (найчастіше двосторонній), протоки потовщуються за рахунок перигландулярної дрібноклітинної інфільтрації.
   Гирла вивідної протоки залози в результаті запального набрякання слизової оболонки або склерозивного процесу перигландулярно розташованого інфільтрату закриваються, гній, не маючи вільного відтоку, нагромаджується в протоці та розтягує її, формуючи несправжній абсцес.
   Справжній абсцес розвивається при приєднанні до гонокока мікроорганізмів, що продукують гній. Відбувається розплавлення капсули, частини паренхіми залози та навколишньої сполучної тканини. Регіональні лімфатичні вузли болючі, збільшені. Шкірний покрив над запальною залозою гіперемований, залоза припаяна до прилеглих тканин. Набряк різко болючий, не рухомий, без чітких меж. Порушується загальний стан, температура тіла підвищується до 38-39 0С, хворі не можуть ходити. Коли абсцес пом’якшується, гній проривається назовні, як і при несправжньому абсцесі.
   Кіста вивідного каналу великої вестибулярної залози
. При закритті гирла вивідної протоки залози порожнина наповнюється в'язкою рідиною жовтого кольору. Набряк округлої форми, не болючий, тугоеластичної консистенції, флуктує. Розміри - від горошини до яйця. Кісту великої вестибулярної залози необхідно диференціювати від кісти гартнерового ходу, яка переважно розміщується вище нижньої третини малих статевих губ, при цьому відсутні почервоніння тканин та болючість при дотику.

Вагініт.

   В дорослої жінки стінки піхви покриті багатошаровим плоским епітелієм з ороговілими поверхневими шарами (клітини епітелію містять багато глікогену, тому реакція вмісту піхви кисла). Ці умови несприятливі для розвитку мікрофлори, яка продукує гній. Справжній гонорейний вагініт часом розвивається у вагітних, жінок в період менопаузи (при лужній реакції середовища у вагітних та стоншенні епітелію піхви) й у дівчаток. Коли епітелій дуже рихлий і не містить глікогену, а реакція вмісту піхви слаболужна, тоді у хворих на гонорею здебільшого спостерігається змішаний та кандидозний вагініт.

Запалення шийки матки.

   Частота ураження цервікального каналу коливається при гострій гонореї від 85 до 89 %, а при хронічній від 94 до 98 % (Порудомінський І.М., Петченко А.І.).

Висхідна гонорея

   Висхідна гонорея на сьогодні зустрічається у 3,5-71 % хворих. Найбільш частою скаргою є біль внизу живота, але його характер змінюється залежно від вираження і локалізації запального процесу. У хворих на висхідну гонорею нерідко (37,4 %) відзначається лихоманка, що є характерним симптомом гонорейного гнійного сальпінгоофориту та пельвіоперитоніту. На сьогодні захворювання іноді супроводжують блювання (7 % хворих) та нудота, хоча А.Е. Мандельштам (1976), В.І. Бодяжина (1978) та ін. відмічають значну частоту цих симптомів при гострій висхідній гонореї.
   В останні роки дизуричні розлади (почащене сечовипускання з печією) при висхідній гонореї зустрічаються в 11 % випадків (Гуліцька Н.І. та співавт., 1998).

Ендометрит, ендоміометрит.

   Проникнення гонококів в порожнину матки під час менструації, відразу ж після пологів та абортів викликає ураження базального шару ендометрію. Залежно від вірулентності збудника та стану імунологічної реактивності організму жінок, ураження ендометрію може мати різноманітне вираження, що зумовлює тривалість перебігу, характер виділень з статевих шляхів (серозні, кров’яні, кров’янисто-гнійні, гнійні).
   Чергові менструації переважно затягуються через уповільнення регенерації епітелію, зміненого запаленням, через порушення процесів регенерації та проліферації. Але в ряді випадків зміна менструацій відмічається лише протягом одного циклу.
   Гонорейний процес рідко обмежується порожниною матки. Рано чи пізно він переходить з порожнини матки на труби. Внаслідок скорочення матки, перистальтичних та антиперистальтичних рухів маткових труб гнійний вміст порожнини матки потрапляє в просвіт труб та інфікує їх. Як тільки уражаються труби, процес набуває бурхливого та важкого перебігу.

Сальпінгоофорит.

   Характерним для висхідної інфекції є швидке поширення інфекції з матки на маткові труби, яєчники, очеревину. Ознаки запалення цих органів настільки зливаються одна з одною, що важко і недоцільно виділяти симптоматику сальпінгіту та оофориту.
   Гонорейний оофорит виникає за сальпінгітом, тому в клінічній практиці, як правило, спостерігається сальпінгоофорит. Перш за все запальні зміни відбуваються в прилеглих до труби тканинах (periophoritis), а потім інфекція поширюється на яєчник - виникає оофорит (oophoritis).
   За даними К.П. Улезько-Строганової, в хронічній стадії оофориту спостерігають виражені наслідки запальної реакції у тканині строми яєчника, потовщення білкової оболонки, лімфоїдної інфільтрації, схильність до крововиливів. Склеротичні зміни судин зумовлюють порушення трофічних процесів, необхідних для здійснення складних функцій яєчників. Порушується ендокринна функція яєчників, затримується дозрівання фолікулів, виникає їх передчасна атрезія.
   Здебільшого гонорейний сальпінгіт обмежується ураженням слизової оболонки труби і завершується одужанням, не залишаючи після себе різких структурних змін маткових труб.
   У деяких хворих, незважаючи на активну протизапальну терапію (антибактеріальна, десенсибілізуюча, дезінтоксикаційна, загальнозміцнююча, розсмоктуюча), одужання не настає внаслідок склеювання складок слизової оболонки маткової труби, виникають невеликі замкнуті порожнини, в яких накопичується гній. В них розвиваються сприятливі умови для життєдіяльності гонококів, що викликають рецидиви висхідної гонореї (Тимошенко Л.В. та ін.). Часто при цьому порушується і репродуктивна функція.
   Гонорейний сальпінгіт може викликати порушення репродуктивної функції внаслідок облітерації труб та виникнення періампулярних спайок.

Шляхи інфікування.

   Гонорея в основному передається статевим шляхом. Інколи жінка може заразитися, користуючись білизною або губкою, що належить хворій на гонорею, оскільки у вологій губці гонококи можуть залишатися життєдіяльними протягом 24 годин. При статевому контакті з чоловіком, хворим на хронічну гонорею, у інфантильних жінок інфікується уретра, в тих, що родили, шийка матки. Сечовипускальний канал, великі вестибулярні залози та нижній відділ прямої кишки уражаються повторно. Пряма кишка та порожнина рота можуть бути єдиними вогнищами інфекції при статевих актах із збоченнями.

Інфікування дітей.

   Гонореєю діти інфікуються, як правило, нестатевим шляхом. Джерелом інфекції найчастіше є мати, родичі або інші особи, які доглядають за дитиною. Інфекція передається здебільшого через спільну постіль, предмети особистої гігієни, іграшки (Дембська В.Є., Гуранова Е.Н.). За даними Е.Н. Гуранової, в сім’ї заражається до 75 % дівчаток. При обстеженні дітей, матері яких хворіють на гонорею, Л.Д. Кунцевич виявила всього 2,8 % дівчаток, хворих на гонорею. Термін інкубаційного періоду до 3 днів. Гонорея у дівчаток, як і в жінок, є багатовогнищевим захворюванням: у 100 % випадків інфікуються піхва і присінок, в 85 % - уретра, у 50-82 % пряма кишка, в 2-3 % бартолінієві залози. Матка та придатки, як правило, не втягуються в запальний процес, хоч Л.В. Кунцевич діагностувала їх ураження у 2,5 % дівчаток, хворих на гонорею.
   Огляд дитини та взяття мазків для мікроскопічного дослідження повинні бути безболісними. Після обтирання вульви сухим стерильним тампоном спочатку беруть виділення з ділянки задньої частини піхви тупою ложечкою або жолобкуватим зондом, але не ватним тампоном чи плейфером, а потім з сечовипускального каналу. Після цього на два скельця паралельно наносять матеріал, отриманий з цих органів. При відсутності гонококів необхідно провести хімічну провокацію: в піхву через гумовий катетер ввести 2 мл 2 % розчину нітрата срібла або 1 % розчин Люголю в гліцерині і в уретру очною піпеткою закапати розчин Люголю і гліцерину, а в пряму кишку ввести 2 мл розчину Люголя. Дівчаткам віком понад 3 роки, одночасно внутрішньом’язово вводять гонококову вакцину 150-200 млн. бактеріальних тіл. Через 24 і 48 годин з уретри, піхви та прямої кишки беруть матеріал для мазків.

Методи обстеження.

   При огляді уретри відмічають набряки та гіперемію її губ, наявність парауретральних ходів. Пальпацію проводять через піхву за напрямком лобкової кістки. Звертають увагу на інфільтрацію та пастозність стінок уретри. Мазки беруть після обтирання губ уретри стерильною ватою та масажу уретри вушною ложечкою, введеною на глибину 1,0 - 1,5 см. Виділення наносять тонким мазком паралельно на 2 предметних скельця у вигляді букви “V”.
   Великі вестибулярні залози промацують вказівним пальцем, введеним за гімен, а великий палець тієї ж руки розташовують над вивідною протокою. Виділення, що з’являються, беруть для аналізу. Звертають увагу на гіперемію гирла протоки залози, болючість. Мазок наносять на те саме предметне скло у вигляді латинської букви “V”.
   Обтерши шийку матки стерильною ватною кулькою, довгим гінекологічним пінцетом, введеним в канал на глибину 0,5-1,0 см, захоплюють пристінковий слиз і наносять на те саме скло у вигляді букви “С”. При бімануальному обстеженні визначають положення тіла матки, її розмір, консистенцію, болючість. Далі звертають увагу на величину, форму, консистенцію, форму придатків матки та наявність спайок. При пальпації в ділянці параметрію відмічають наявність спайок, інфільтратів, їх розміщення.
   Методи провокації:
хімічний метод - змазування уретри на глибину 1-2 см., 1-2 % розчином нітрату срібла, нижнього відділу прямої кишки на глибину 4 см, 1 % розчином Люголя в гліцерині, а цервікального каналу - на глибину 1 - 1,5 см 2-5 % розчином нітрату срібла.
   Біологічна провокація.
Внутрішньом’язово вводять гоновакцину з 500 млн мікробних тіл або гоновакцину одночасно з пірогеналом (200 мінімальних пірогенних доз - МПД). Якщо гоновакцину застосовували під час лікування, то для провокації призначають подвійну останню терапевтичну дозу, але не більше 2 млрд. мікробних тіл. В умовах стаціонару гоновакцину можна вводити регіонарно в підслизовий шар шийки матки та уретри (100 млн. мікробних тіл).
   Термічна провокація.
Проводять діатермію щоденно протягом 3-х днів послідовно 30-40-50 хвилин або індуктотермію 3 дні по 15-20 хвилин. Виділення для лабораторного аналізу беруть кожний день через 1 годину після прогрівання.
   Фізіологічною
провокацією є менструація (в дні найбільшої кровотечі беруть мазки).
   Найкращими є комбіновані провокації. Здебільшого проводять в один день хімічну, біологічну та термічну провокацію.

Особливості перебігу гонореї у жінок.

   На сьогодні гонорея у жінок перебігає в’яло, непомітно, без виражених суб’єктивних розладів, внаслідок чого залишається довгий час нерозпізнаною.
   Торпідний перебіг гонореї зумовлений як зниженням реактивності макроорганізму, так і змінами біологічних властивостей гонококів, особливо під впливом антибіотикотерапії, що підтверджується результатами електронномікроскопічних досліджень (Овчинніков Н.М., Акшибаєва К.С., Дмитрієв Т.А.). Також встановлено, що однією з причин в’ялого перебігу гонореї може бути зниження функції яєчника, яке проявляється зменшенням секреції естрогенів, а також їх фракцій. Другою особливістю гонореї є те, що вона часто перебігає як змішана інфекція. На сьогодні актуальною є проблема одночасно гонореї та трихомоніазу. Якщо у жінок, хворих на гонорею, відмічаються значні виділення, то захворювання переважно зумовлене не лише гонококами, але і трихомонадами.
   Змішану гонорейно-стафілококову та колібацилярну інфекцію реєструють в 20-30 % хворих. В останні роки часто зустрічається змішана гонорейно-кандидозна інфекція, яку виявляють в 19-30 % обстежуваних. Одночасне зараження трьома інфекціями (гонореєю, кандідозом та трихомоніазом) діагностують у 11 % жінок, особливо вагітних. Необхідно пам’ятати про можливе одночасне зараження гонореєю та сифілісом. Таку змішану інфекцію Ф.А. Кисільов спостерігав у 2,5 % хворих на гонорею. А І.П. Шахверді виявив гонорею у 3,6 % хворих на сифіліс. Наявність у хворих гонореї та хламідій діагностовано у 15 % випадків. Ця супровідна флора або зовсім не пригнічується гонококовими препаратами, або малочутлива до них, хламадії, мікоплазми, цитомегаловірус змінюють клінічний перебіг гонореї, утруднюють її діагностику та потребують численних бактеріоскопічних та бактеріологічних досліджень. Гонорея у жінок відрізняється від гонореї у чоловіків тим, що у жінок в момент зараження проходить інфікування відразу або послідовно в декількох органах, тобто у хворих розвивається багатовогнищеве ураження.

Принципи лікування і профілактики гонореї.

   Специфічні запальні процеси можна лікувати як стаціонарно, так і в амбулаторних умовах.
   Лікування специфічних запальних процесів жіночих статевих органів, викликаних гонококом, потрібно проводити тільки в стаціонарних умовах. Із медикаментозних середників ми використовуємо канаміцин, трихопол, ціпробай, таривід, цифран, ципрофлоксацин, ципролат, ерадацин. Після проведеного лікування здійснюють повторне обстеження на специфічну інфекцію. Для лікування уреаплазмозу призначають гентаміцин, еритроміцин, сульфадиметоксин. Жінки, які мали специфічні запальні процеси, повинні знаходитись під спостереженням у лікаря 2 місяці.

Профілактика.

   Потрібен постійний медичний контроль за здоров’ям жінки. При виявленні ознак захворювання необхідно негайно звертатись за медичною допомогою до лікаря. Випадки самолікування дають негативний результат. Доцільно дотримуватись впорядкованого статевого режиму життя. Науково обгрунтовані методи профілактики на сьогодні передбачають насамперед сучасну етіологічну діагностику. В зв’язку з цим, виникає необхідність сучасних методах лабораторної діагностики і поширенні їх в медичній практиці.

МІКОПЛАЗМОЗ

   Мікоплазми - групи різноманітних і характерних за морфологією мікроорганізмів (150-200 нм), здатних до реплікації на безклітинних середовищах. Вони не мають щільної клітинної стінки і покриті тришаровою цитолазматичною мембраною. Мікоплазми ростуть у вигляді характерних колоній з ущільненням, що вростають в середовище центром і ніжним мереживним краєм. Після 3-5 днів інкубації можуть досягати розмірів 1,5-2,0 мм, але найчастіше вони настільки малі, що їх важко побачити неозброєним оком. На вигляд і за структурою колонії різні. Мікоплазми грамнегативні, мають надзвичайно низьку чутливість до більшості барвників, але краще забарвлюються при тривалому забарвленні.
   Мікоплазми можна виявити у жінок з самовільними викиднями. У плода запальні зміни виявляють в легенях, тканинах мозку, печінки, селезінки, а також у плаценті.
   Обстежувати на уреаплазмоз необхідно всіх чоловіків, жінок і дітей, які звернулися до лікаря з приводу запальних захворювань сечостатевих органів, а також у всіх статевих контактерів або допустимі джерела зараження уреаплазмозом і в осіб з клінічними чи епідеміологічними підозрами на наявність захворювання. Діагноз сечостатевого уреаплазмозу базується на даних анамнезу, клінічного обстеження і результатах лабораторних досліджень. При цьому враховують характер скарг, гостроту запального процесу, поширеність ураження органів і етіологію захворювання. Діагноз у всіх випадках необхідно підтвердити виділенням уреаплазм в культурі. Діагноз уреаплазмозу грунтується на тривалості захворювання і гостроті запального процесу. Розрізняють свіжий уреаплазмоз (гострий, підгострий, в’ялоперебігаючий) і хронічний, для якого характерні малосимптомний перебіг і тривалість захворювання понад 2 місяці. Крім того, враховують наявність запального процесу у різних відділах сечостатевих органів (уретрит, вагініт, ендоцервіцит, сальпінгіт і т.д.). Найбільш часто уреаплазмоз зустрічається в практиці акушер-гінекологів у вигляді вагінітів. Серед різних форм вагінітів уреаплазмозна етіологія виникає найчастіше і скаладає від 40 до 60 % всіх форм інфекційних вагінітів. Здебільшого вона поєднується з іншими захворюваннями, що передаються статевим шляхом, ускладнюючи його перебіг.
   Основним лабораторним методом дослідження для виявлення збудника уреаплазмозної інфекції є культивування мікроорганізмів на рідких і твердих поживних середовищах із виділень (зскріб) слизових оболонок сечостатевих органів. У дівчаток досліджують виділення слизової оболонки сечовипускального тракту і піхви. При цьому, не використовуючи дзеркал, зонд обережно вводять в отвір у гімені.
   Клінічні прояви уреаплазмозного запального процесу не мають характерних ознак і в цьому мало чим відрізняються від запальних захворювань сечостатевих органів іншої етіології. Хвороба перебігає переважно з меншою гостротою і значною стійкістю до проведеної терапії. Уреаплазмозна інфекція може перебігати без симптомів і cуб’єктивних відчуттів, а тому виявляється пізно (в хронічній формі).
   У дівчаток уреаплазмоз перебігає більш виражено у вигляді гострих і підгострих форм, зокрема вульвовагініту, при цьому у запальний процес нерідко втягуються шийка матки і сечовипускний канал.

ЛІКУВАННЯ УРОГЕНІТАЛЬНОГО МІКОПЛАЗМОЗУ

   І. Специфічна мікоплазмозна терапія:
   1. Тетрацикліни (тетрациклін, метациклін, доксациклін, окситетрациклін, хлортетрациклін) в максимальних дозах 10-15 днів.
   2. Макроліди (еритроміцин, олеандоміцин, джозаміцин, лінкоміцин, кліндаміцин, клацид, роваміцин, рулід) по 0,5 г 2 рази на добу 10-15 днів.
   3. Ліквідація мікозів (ністатин, гінопаверил, далацин, дифлюкан, ваготил) 10-12 днів.
   ІІ. Місцева терапія:
   1. Фонофорез з 1-3 % маззю тетрацикліна або 1 % маззю еритроміцину 10- 12 днів.
   2. Спринцювання 4 % розчином бікарбонату натрію або 3 % розчином протарголу 10 днів.
   3. Вагінальні свічки (протаргол, кліон-Д)
   4. Вагінальні тампони з 2 % розчином молочної кислоти 7-10 днів.
   ІІІ. Немедикаментозна терапія:
   1. Індуктотермія, УВЧ, електрофорез, фонофорез, дарсонвалізація, озокерит, парафін.
   ІV. Лікування супутніх інфекцій статевих шляхів.
   Контроль лікування проводять через 7-8 днів, потім протягом 3 менструальних циклів.
Oddsei - What are the odds of anything.