ФІЗІОЛОГІЯ КРОВІ

 

Кров – основна транспортна система організму. Це в’язка червона непрозора рідина, яка складається з блідо-жовтої плазми та форменних елементів – еритроцитів, лейкоцитів і тромбоцитів.

У 1939 р. Г.Ф.Ланг запропонував об’єднати кров і органи, в яких відбувається утворення клітин крові та їх руйнування, – кістковий мозок, вилочкову (загрудинну) залозу, лімфатичні вузли, селезінку і печінку, регулюючий нейрогуморальний апарат – в загальне поняття система крові.

Головним місцем утворення клітин крові є кістковий мозок. У ньому ж здійснюється і руйнування еритроцитів, повторне використання заліза, синтез гемоглобіну, накопичення резервних ліпідів. З кістковим мозком пов’язано походження популяції В-лімфоцитів.

У вилочковій залозі проходить утворення Т-лімфоцитів, які приймають участь у клітинних реакціях імунітету. Крім вилочкової залози за вироблення імунітету відповідають селезінка та лімфатичні вузли. Селезінка приймає участь в процесі утворення лімфоцитів, синтезі імуноглобулінів, руйнуванні еритроцитів, лейкоцитів, тромбоцитів, у депонуванні крові. Лімфатичні вузли продукують і депонують лімфоцити.

У регуляції діяльності системи крові важливу роль відіграють гуморальні фактори – еритропоетини, лейкопоетини, тромбопоетини. Крім них діють гормони, наприклад, андрогени. Медіатори (ацетилхолін, адреналін) впливають на систему крові, викликають перерозподіл форменних елементів, та безпосередньо діють на холіно- і адренорецептори клітин. Певний вплив має також нервова система.

Основні функції крові. Основною функцією крові є перенесення різних речовин, за допомогою яких здійснюється захист від впливів зовнішнього середовища або регуляція діяльності окремих органів і систем. У залежності від характеру речовин, які переносяться та їх природи кров виконує наступні функції:

1.          дихальну;

2.          трофічну;

3.          екскреторну;

4.          гомеостатичну;

5.          регуляторну;

6.          терморегуляційну;

7.          захисну;

8.          креаторних зв’язків.

Дихальна функція. Ця функція крові забезпечує зв’язування і перенесення кисню від легень до тканин і вуглекислого газу від тканин до легень (в оберненому напрямку). У легенях і тканинах обмін газів відбувається за рахунок дифузії. О₂ і СО₂ містяться в основному в зв’язаному стані і тільки в невеликій кількості у розчиненому.

Трофічна функція. Суть її полягає в тому, що кров переносить речовини від травного тракту до клітин організму. Глюкоза, фруктоза, низькомолекулярні пептиди, амінокислотні залишки, солі, вітаміни, вода всмоктуються в кров безпосередньо в капілярах ворсинок кишківника. Жир і продукти його розпаду всмоктуються в кров і лімфу. Всі речовини, які потрапили, по ворітній вені потрапляють у печінку і тільки потім розносяться по всьому організму. У печінці надлишок глюкози затримується і перетворюється в глікоген, решта – потрапляє до тканин. Амінокислотні залишки, які розносяться по всьому організму, використовуються як пластичний матеріал для білків тканин і енергетичних потреб. Жири, які всмокталися частково в лімфу, потрапляють з неї в кров’яне русло і перероблені в печінці до ліпопротеїнів низької щільності, знов потрапляють у кров. Надлишок жиру відкладається в підшкірній клітковині, сальнику та інших місцях. Звідси він може знов потрапляти в кров і переноситися нею до місця використання.

Екскреторна функція. Суть цієї функції полягає у виділенні непотрібних і навіть шкідливих для організму кінцевих продуктів обміну речовин, надлишку води, мінеральних і органічних речовин, які потрапили з їжею, чи утворилися в організмі в процесі метаболізму. До них відноситься один з продуктів дезамінування амінокислот – аміак. Він є токсичним для організму. Більша частина його знешкоджується, перетворюючись у сечовину. При розпаді пуринових основ утворюється сечова кислота, яку кров переносить до нирок. Жовчні пігменти, які утворюються при розпаді гемоглобіну, кров переносить до печінки і вони виділяються з жовчю. У крові також є отруйні для організму речовини (похідні фенолу, індол тощо), окремі з них є продуктами життєдіяльності гнилісних мікробів товстої кишки.

Гомеостатична функція. Кров бере участь у підтриманні постійності внутрішнього середовища організму: постійного рН, водно-електролітного балансу, рівня глюкози в крові тощо.

Регуляторна функція. У кров виділяються біологічно активні речовини, а кров здійснює зв’язок між різними органами. Завдяки цьому організм функціонує як єдина система, яка забезпечує пристосування до умов середовища, тобто гуморальну єдність і адаптивні реакції.

Терморегуляторна функція. Так як кров безперервно рухається і має велику теплоємкість, то вона сприяє не тільки перерозподілу тепла організмом, а й відповідно підтриманню температури тіла. Кров, яка циркулює, об’єднує органи, в яких виробляється тепло, з органами, які його віддають. Наприклад, під час інтенсивної м’язової роботи в м’язах зростає утворення тепла. Тепло поглинає кров і розносить по тілу, викликає збудження гіпоталамічних центрів регуляції тепла. Це веде до зміни співвідношення між продукцією та віддачею тепла. Як результат підтримання температури на постійному рівні.

Захисна функція. Її здійснюють різні складові частини крові, які забезпечують гуморальний (вироблення антитіл) і клітинний імунітет (фагоцитоз). До захисної функції відноситься також зсідання крові. При будь-якому, навіть найменшому, пошкодженні виникає тромб, який сприяє зупинці кровотечі.

Функція креаторних зв’язків. Вона полягає в перенесенні плазмою і форменними елементами макромолекул, які здійснюють в організмі інформаційні зв’язки. Завдяки цьому регулюються внутрішньоклітинні процеси синтезу білка, диференціювання клітин, підтримання постійності структури клітин.

 

Кров складається з плазми і клітинних (форменних елементів). Розрізняють червоні кров’яні тільця (еритроцити), білі кров’яні тільця (лейкоцити) і кров’яні пластинки (тромбоцити).

 

 

Загальна кількість крові залежить від статі, інтенсивності обміну речовин, маси тіла, фізичної тренованості. Чим вищий обмін, тим більша потреба в кисні, тим більше крові (так у новонароджених приблизно 15 % маси тіла). У жінок циркулює менше крові, ніж у чоловіків; у фізично тренованих осіб – більше середнього рівня. Кількість крові в дорослої людини становить 6-8 % маси тіла (4-6 л). Кількість крові в організмі є досить сталою величиною. З розранунку на кілограм маси тіла кількість циркулюючої крові в чоловіків становить – 52-83 мл/кг; у жінок – 50-75 мл/кг. Крові, яка є в організмі циркулює не вся по судинах. Частина її знаходиться в так званих депо: печінці – 20 %, шкірі – 10 %, селезінці – 1,5-2 % від загальної кількості крові. Депонована кров циркулює в 10-20 разів повільніше, вона містить більше форменних елементів.

У здорової людини об’єм циркулюючої крові може збільшуватися (при підвищенні температури середовища, підйомі в гори, виконанні фізичної роботи без значного потовиділення) чи зменшуватися (при зниженні температури середовища, значному потовиділенні).

Плазма – рідка частина крові, яка залишається після видалення форменних елементів. У плазмі міститься 90-91 % води, 6,5-8 % білків, 1,1 % інших органічних речовин і 0,9 % неорганічних компонентів (іонів натрію, кальцію, калію тощо). Плазма містить близько 30 розчинних солей. Густина плазми дорівнює 1,025-1,029, а її рН коливається в межах 7,37-7,43 і складає в середньому біля 7,4 (в артеріальній крові).

З плазмою крові переносяться речовини, які у фізіологічних концентраціях мало впливають на її властивості. До них належать:

а) живильні (поживні) речовини, вітаміни і мікроелементи;

б) продукти проміжного обміну;

в) гормони і ферменти;

г) продукти кінцевого обміну, які мають бути виведені з організму.

Найбільша фракція живильних речовин, які переносяться плазмою – ліпіди. Кількість їх у крові значно коливається і значно зростає після прийому жирної їжі. Тоді плазма крові набуває молочно-білого кольору (ліпемія). На відносно постійному рівні підтримується вміст глюкози і амінокислотних залишків. У плазмі крові постійно присутні всі вітаміни. Вони можуть переноситися або разом з білками, або самостійно. Вміст їх залежить від їжі; синтезу кишківником; факторів, які полегшують їх всмоктування; речовин, які їх руйнують (антивітамінами).

Мікроелементи циркулюють у плазмі крові як металовмісні білки (кобальт – кобаламін, мідь – церулоплазмін, йод – тироксинзв’язуючий білок) або білкові комплекси (залізо – феритин).

Найбільшу кількість продуктів проміжного метаболізму становить молочна кислота. Кількість її зростає при нестачі кисню, інтенсивному фізичному навантаженні. До органічних речовин належить піровиноградна кислота. Вона утворюється при метаболізмі амінокислот і вуглеводів і відіграє провідну роль у енергетичному обміні.

На даний час відомо більше 50 різних гормонів і ферментів плазми крові. За будовою вони є білками, поліпептидами, амінами, амідами або стероїдами.

До найважливіших кінцевих продуктів обміну (шлаків) належать СО₂, сечовина, сечова кислота, креатинін, білірубін, аміак. Всі ці речовини, крім СО₂, містять азот і виводяться нирками.

 

Фізико-хімічні характеристики системи крові. Гематокрит. Частина об’єму крові, яка припадає на долю еритроцитів, називається гематокритом. У нормі він дорівнює в чоловіків 0,40-0,48 л/л (40-48 %), у жінок – 0,36-0,42 л/л (0,36-42 %). У новонароджених гематокрит на 10 % вищий, а у маленьких дітей приблизно настільки ж нижчий порівняно з дорослими.

Концентрація розчинених у плазмі речовин може бути виражена осмотичним тиском. Осмотичний тиск плазми в крові в нормі складає 7,3-7,6 атм (5600 мм рт.ст. або 745 кПа). Це відповідає температурі замерзання, яка дорівнює – 0,54 ⁰С. Розчини, осмотичний тиск яких такий же, як плазми, називаються гіпертонічними, а з меншим – гіпотонічними. 96 % від загального осмотичного тиску крові припадає на частку неорганічних речовин (електролітів) і головним чином хлориду натрію. Молекулярна маса NaCl мала, і тому в одиниці маси цієї речовини є багато молекул. Осмотичний тиск залежить від концентрації осмотично активних частинок у розчині і визначається іхньою кількістю незалежно від маси, заряду чи розміру. У внутрішньоклітинній рідині це К⁺ (основний катіон), фосфат (основний аніон) і білок, у позаклітинній – Nа⁺, Сl^– і білок. Більшість мембран організму є навіпроникні, вони вільно пропускають молекули води, але частково чи повністю не пропускають інші молекули. Тому по обидва боки мембрани виникає різна осмотична концентрація, яка рухає воду з меншої концентрації до більшої. Це триває до встановленя ізотонічного стану (вирівнювання концентрацій). Разом з водою в клітину транспортуються розчинні в ній іони, О₂, глюкоза, аміно- и жирні кислоти, а з неї виводяться Nа⁺, Н₂СО₃ та інші продукти обміну речовин.

Будь-яке відхилення осмотичного тиску рідин позаклітинного простору від нормальних величин призводить до змін у клітинах. Якщо міжклітинна рідина стає гіпотонічною, то вода входить у клітини та викликає їх набряк, що може призвести до руйнування їхніх мембран. У гіпертонічних середовищах клітини навпаки втрачають воду і зморщуються. Життєдіяльність клітин у двох випадках суттєво порушується. Ізотонічність середовища – одна з основних умов підтримання життєдіяльності клітин, але при цьому повинно бути збережене співвідношення між окремими іонами.

 

Білки плазми крові. Білкову фракцію плазми складають декілька десятків різних білків. Їх кількісне та якісне визначення проводять за допомогою електрофорезу. У плазмі крові людини в 1 літрі є 65-85 г білка. Білки плазми діляться на альбуміни (35-50 г/л), глобуліни (α₁ – 1-4 г/л, α₂ – 4-8 г/л, β – 6-12 г/л, γ – 8-16 г/л) і фібриноген (2-4 г/л).

Альбуміни на 80 % забезпечують онкотичний тиск крові (колоїдно-осмотичний). Це впливає на розподіл води між плазмою та міжклітинною рідиною. Так як стінки капілярів вільно пропускають невеликі молекули, концентрація їх, а, отже, осмотичний тиск, який вони створюють у плазмі й міжклітинній рідині, приблизно однакові. Великі ж молекули білків важко проходять через стінки капілярів. Завдяки цьому, а також тому, що білки захоплюються клітинами й переносяться лімфою, між плазмою та міжклітинною рідиною створюється градієнт концетрації білків, який зумовлює різницю в онкотичному тиску, яке складає біля 22 мм рт.ст. (3 кПа).

Велика загальна площа поверхні багатьох дрібних молекул альбумінів дуже велика, тому вони добре виконують функцію переносників багатьох транспортованих кров’ю речовин, таких як білірубін, уробілін, жирні кислоти, солі жовчних кислот, солі важких металів, фармакологічні препарати (пеніцілін, сульфаніламіди, антибіотики тощо).

Утворюються альбуміни в печінці; за добу (за умов нормального харчування) виробляється їх біля 17 г; період піврозпаду альбумінів складає 10-15 днів.

Глобуліни – це група білків, яких електрофоретично (в порядку спадання електрофоретичної рухомості) розділяють на α₁, α₂, β і γ. Але навіть ці субфракції можна розділити (наприклад, з допомогою імуноелектрофорезу).

До складу фракції α₁-глобулінів входять білки, простетичною групою яких є вуглеводи, переважно гексози і гексозиміни. Ці білки називаються глікопротеїнами. В їх складі циркулює біля 60 % всієї глюкози плазми. (Цю зв’язану глюкозу можна визначити тільки після її відділення від білків методом кислотного гідролізу). До субфракції глікопротеїнів відноситься ще одна група вуглеводовмісних білків – мукопротеїни, які містять мукополісахариди.

Фракція α₂-глобулінів включає гаптоглобіни, які за хімічним складом є мукопротеїнами, і мідьвмісний білок церулоплазмін. На кожну білкову молекулу останнього припадає вісім атомів міді, що зумовлює оксидантну активність цього білка. Церулоплазмін зв’язує біля 90 % міді, яка є в плазмі, але з током крві до клітин переноситься мідь, яка зв’язана не стільки з церулоплазміном, як з альбуміном. До інших білків фракції α₂-глобулінів належить тироксин-зв’язуючий білок, транскобаламін (вітамін В₁₂-зв’язуючий глобулін), білірубін-зв’язуючий глобулін, транскортин (кортизолзв’язуючий глобулін).

До β-глобулінів належать важливі білкові переносники ліпідів і полісахаридів. Важливе значення ліпопротеїнів полягає в тому, що вони утримують в розчині нерозчинні в воді жири і ліподії і забезпечують таким чином їх перенесення кров’ю. Бета-глобуліни приймають участь у транспорті фосфоліпідів, холестерину, стероїдних гормонів, катіонів металів. Біля 75 % усіх жирів і ліпоїдів плазми входять до складу ліпопротеїнів. Незначна кількість ліпопротеїнів входить до α₁-фракції глобулінів. Металовмісний білок трансферин переносить мідь і, що дуже важливо, залізо. Саме він забезпечує транспорт цього елементу кров’ю (кожна молекула трансферину містить два атоми тривалентного заліза).

До фракції γ-глобулінів входять різні антитіла, багато з яких мають ферментативну активність. Так як потреба в них різна, то розміри і склад фракції гама-глобулінів значно коливається.

При збільшенні цієї фракції зменшується фракція альбумінів і тому загальна кількість білків плазми звичайно залишається приблизно однаковою). До γ-глобулінів належать також аглютиніни крові (α- і β).

Утворюються глобуліни в печінці, кістковому мозку, селезінці, лімфатичних вузлах. За добу виробляється біля 5 г глобулінів. Період їх піврозпаду – 5 днів.

Фібриноген є розчинним попередником фібрину. З його переходом у фібрин відбувається зсідання крові і перетворення його в щільний згусток. Плазма крові, яка не містить фібриногену називається сироваткою. Утворюється фібриноген у печінці.

 

Буферні системи крові. Нормальна функція клітини залежить від постійності об’єму, складу і рН рідин організму. Регуляторні механізми, які контролюють нормальний об’єм, осмотичну концентрацію, іонний склад і вміст Н⁺ в рідинах організму взаємопов’язані. Система, яка підтримує рН, є системою динамічної рівноваги: Н⁺ постійно з’являється у внутрішньоклітинному середовищі як метаболіт і виділяється з нього. Кислотність або основність крові залежить від концентрації Н⁺. рН артеріальної крові – 7,35-7,45, венозної – на 0,02 одиниці нижче.

З їжею поступає багато кислих і основних солей, вуглеводів, білків, жирів, електролітів і мікроелементів. Їх метаболізм тісно взаємозв’язаний і при цьому утворюються кислоти – вугільна, молочна, піровиноградна, ацетооцтова, β-оксимасляна, сірчана, хлористоводнева та ін. Різні зміни рН попереджуються хімічними буферами рідин організму, діяльністю легень, нирок і кишківника.

Буфер є хімічною системою, яка або зв’язує надлишок іонів Н^+, або звільняє їх.

Буферну ємкість позаклітинної рідини складають чотири системи: карбонатна, фосфатна, білкова, гемоглобінова. Кожна з них включає слабку кислоту і одну з її солей.

Карбонатна буферна система складається з вугільної кислоти (Н₂СО₃), бікарбонатів натрію і калію (NаНСО₃, КНСО₃). Це головний буфер крові.

Система функціонує так: при поступанні в плазму крові сильнішої кислоти, ніж вугільна, аніони сильної кислоти взаємодіють з катіонами натрію й утворюють нейтральну сіль. У той же час іони водню з’єднуються з аніонами НСО₃^–. При цьому виникає малодисоційована вугільна кислота. Під дією ферменту карбоангідрази, який є в еритроцитах, вона розпадається на СО₂ і Н₂О. Вуглекислий газ виділяється легенями і змін реакції крові не спостерігається.

При попаданні в кров основ вони вступають в реакцію з вугільною кислотою. Утворюються при цьому бікарбонатами і вода. Реакція знов лишається постійною.

Н₂СО₃ + ОН^– ⇄ НСО₃^– + Н₂О

НСО₃^– + Н⁺ ⇄ Н₂СО₃

 

    багато Н⁺                                        мало Н⁺

НСl + NаНСО₃ ⇄ NаСl+Н₂СО₃ ⇄ Н₂О + СО₂ + Na⁺ + Сl^–

                                             елімінуються   екскретуються

                                               легенями           нирками

 

Фосфатна буферна система є сумішшю одно- і двозаміщеного фосфатнокислого натрію (NаН₂РО₄ і Nа₂НРО₄). Перший слабо дисоціює і має властивості слабкої кислоти, другий має властивості слабкої основи. Кислоти й основи, які потрапляють у кров, взаємодіють з одним з компонентів системи, тому рН крові зберігається.

Н₂РО₄^– + ОН^– ⇄ НРО₄^2– + Н₂О

Н₂РО₄^2– + Н⁺ ⇄ Н₂РО₄^–

Білкова буферна система – протеїн/протеїнат нейтралізує кислоти і луги завдяки наявності амфотерних властивостей: з кислотами вони вступають у реакцію як основи, з основами – як кислоти.

РtСООН + ОН^– ⇄ РtСОО^– + Н2О

РtСОО^– + Н⁺ ⇄ РtСООН

Гемоглобінова буферна система. Система гемоглобін-оксигемоглобін має буферну дію тому, що оксигемоглобін у 80 разів кисліший відновленого. Перехід окисленої форми в редуковану попереджує зсув рН крові в кислий бік під час контакту її з тканинами, де вона збагачується Н₂СО₃. Утворення оксигемоглобіну в легеневих капілярах попереджує зсув реакції крові в лужний бік за рахунок переходу СО₂ і Сl^– з еритроцитів у плазму крові і утворення NаНСО₃. Легені регулюють виділення СО₂ і поглинання О₂.

Одночасно відбувається і ниркова регуляція, яка забезпечує баланс між нелеткими кислотами і позаклітинним НСО₃^–. Нирки виводять надлишок кислот трьома механізмами: виділенням кислот у чистому вигляді (ацидогенез), обміном Н⁺ на Nа⁺ і утворення аміаку: NН₃ + Н⁺ ⇄ NН₄.

Печінка бере участь у регуляції кислотно-основної рівноваги за допомогою кількох механізмів. Вона зв’язує багато кислих радикалів, які потрапляють у портальний кровотік з травного тракту. З аміаку (NН₃).і хлориду амонію (NН₄Сl) печінка синтезує сечовину СО(NН₂)₂, яка є нейтральною речовиною і виводиться нирками. Також печінка може окислювати до кінцевих продуктів обміну (Н₂О і СО₂) деякі неорганічні кислоти, а також нагромаджувати і секретувати НСО₃^–. Печінка виділяє в кишківник з жовчю надлишок кислих і лужних продуктів метаболізму.

Шлунок є головним поставщиком хлористоводневої кислоти, а кишківник – натрію гідрокарбонату.

Оцінка кислотно-основної рівноваги проводиться за наступними показниками:

рН – відображає концентрацію Н⁺ або ступінь активної реакції розчину, за змінами якої можна думати про розміри компенсації порушень. В нормі дорівнює 7,35-7,45.

рСО₂ – дихальний компонент кислотно-основної рівноваги. Зростання його вказує на надлишок СО₂ в крові, зниження – на підвищене виведення. Величина рСО₂ у венозній крові залежить від продукції СО₂ у тканинах, а в артеріальній відповідає рСО₂ альвеолярного повітря. Для артеріальної крові дорівнює 40 мм рт.ст. (5,33 кПа), для венозної – 46 мм рт.ст. (6,11 кПа).

ВЕ (ВD) – надлишок або дефіцит основ – головний критерій метаболічного компоненту кислотно-основної рівноваги. Нормальні показники ±2,3 ммоль/л. Переваги цього показника в тому, що він прямо і кількісно вказує на надлишок (дефіцит) кислот або основ у крові.

SB – стандартний бікарбонат – відображає вміст НСО₃^– у плазмі крові при рСО₂ 40 мм рт.ст. (5,33 кПа), температурі тіла 38 ⁰С, повному насиченні крові О₂. Він є метаболічним компонентом кислотно-основної рівноваги. У нормі дорівнює 24-27 ммоль/л.

АВ – істинний бікарбонат – вказує на наявність НСО₃^– у крові при даних рН і рСО_2. Змінюється під впливом і метаболічних, і респіраторних порушень. Нормальні величини – 19-25 ммоль/л.

ВВ – сума всіх буферних систем крові. Нормальні величини – 40-60 ммоль/л.

Будова і функції еритроцитів. Еритроцити або червоні кров’яні тільця складають основну частину крові. Вони визначають червоний колір крові. У процесі філогенетичного розвитку еритроцити виникли як спеціалізовані клітини, що здійснюють перенесення газів, зокрема кисню та вуглекислоти. Цю функцію вони виконують за допомогою дихальних пігментів.

 

 

Будова еритроцитів. Еритроцити людини – безядерні клітини, які мають форму двояковігнутих дисків діаметром 4,5-10,5 мкм (середній діаметр еритроцита 7,55 мкм). Завдяки такій формі еритроцита, його поверхня більша, ніж це було б при шаровидній формі. Особлива форма еритроцитів сприяє виконанню основної функції – перенесенню дихальних газів, так як при такій формі дифузійна поверхня збільшується, а дифузійна відстань зменшується.

Крім того, завдяки своїй формі еритроцити мають велику здатність до оберненої деформації при проходженні через вузькі звивисті капіляри. Завдяки здатності до деформації еритроцити проходять по капілярах вдвічі меншого діаметру, ніж вони самі. Це зумовлено як структурою плазменної мембрани, зокрема цитоскелету, так і ліпідами мембрани, а саме, має значення співвідношення фосфоліпідів і холестерину в мембрані, яке визначає її текучість (fluidity).

При старінні клітин та в еритроцитів з патологічно зміненою формою (наприклад, сфероцитів, серповидноклітинних еритроцитів) пластичність клітин зменшується, що є одною з причин затримки і руйнування їх у ретикулярній тканині селезінки.

Еритроцит складається з однорідної цитоплазми, яка містить гемоглобін. У ньому відсутні органели. Клітинна мембрана – це місце, де протікають найважливіші ферментативні процеси та здійснюються імунні реакції. Вона також несе інформацію про групи крові та клітинні антигени.

Мембрана еритроцитів складається з чотирьох шарів. Мембрана еритроцитів має вибіркову проникність. Через неї проходять гази, вода, іони водню, аніони ОН^–, Cl^–, HCO₃^–; вона малопроникна для глюкози, сечовини, іонів К⁺ і Na⁺; через неї майже не проходить більшість катіонів і вона не пропускає білків.

Сухий залишок еритроцитів містить біля 95 % гемоглобіну, решта припадає на долю ліпідів, вуглеводів, солей, ферментів. У еритроцитах більше іонів калію, ніж натрію.

У одному літрі крові міститься наступна кількість еритроцитів:

Новонароджені     – (5,9-6,7) × 10¹²/л (Т/л), де Т (тера)=10¹²

дорослі: жінки      – (3,7-4,7) × 10¹²/л

               чоловіки – (4,0-5,1) × 10¹²/л.

Але навіть в одної і тої ж людини кількість еритроцитів може змінюватися. Збільшення числа еритроцитів вище верхньої межі норми називається еритроцитозом, зменшення нижче нижньої межі норми – еритропенією. Якщо число еритроцитів збільшується внаслідок їх посиленого утворення, говорять про істинний еритроцитоз, якщо ж їх кількість зростає внаслідок поступлення з депо крові – про перерозподільний еритроцитоз.

Загальна кількість еритроцитів, які є в організмі дорослих у звичайних умовах складає (25-30) × 10¹²/л. Цю сукупність еритроцитів всієї крові називають еритроном.

Підрахунок кількості еритроцитів може здійснюватися шляхом підрахунку в лічильній камері або в автоматичному лічильнику.

Для підрахунку еритроцитів точно відміряну кількість капілярної крові розводять ізо- або гіпертонічним сольовим розчином у 200 раз. Під мікроскопом підраховують число клітин у певному об’ємі такої суміші. Для визначення загальної кількості клітин у крові проводять перерахунок з врахуванням розведення.

Підрахунок еритроцитів у лічильній камері є трудоємким і недостатньо точним методом. На результатах підрахунку відображаються найменші неточності при заборі крові, заповненні камери, градуюванні піпеток і т.д.

Лічильник форменних елементів полегшує завдання. Прилади (целоскопи) основані на кондуктометричному методі. Певна кількість розведеної ізотонічним розчином NaCl або іншим електролітом крові пропускається через мікроотвір. Клітина, яка проходить, збільшує опір між електродами; імпульс, який виникає при цьому, передається на реєструючий пристрій з цифровою індикацією.

Основною функцією еритроцитів є транспорт кисню від легень до тканин і вуглекислоти від тканин до легень (це зумовлює дихальну функцію крові).

Еритроцити переносять також адсорбовані на їх поверхні поживні речовини у вигляді амінокислотних залишків, біологічно активні речовини обмінюються ліпідами з плазмою крові (це зумовлює трофічну, регуляторну функції крові).

Еритроцити приймають участь у регуляції кислотно-лужної рівноваги в організмі (до їхнього складу входить гемоглобін, який входить у гемоглобіновий буфер).

Еритроцити підтримують іонну рівновагу плазми, забезпечують водно-сольовий обмін організму.

Еритроцити виконують захисну роль – беруть участь у імунітеті, адсорбуючи різні отрути, які руйнуються потім клітинами ретикулоендотеліальної системи.

Еритроцити відіграють важливу роль у регуляції активності системи гемостазу. Вони, так як і тромбоцити, забезпечують утворення тромбопластину.

Фізико-хімічні властивості еритроцитів. До них відноситься пластичність, осмотичні властивості, гематокрит, в’язкість, швидкість осідання еритроцитів.

Пластичність. Нормальний еритроцит може легко змінювати свою форму під дією зовнішніх сил. Внаслідок такої пластичності еритроцитів відносна в’язкість крові в дрібних судинах суттєво менша, ніж у судинах з діаметром більше 7,5 мкм. Ця властивість еритроцитів зумовлена наявністю в них НвА.

Осмотичні властивості. Вміст білків у еритроцитах вищий, а низькомолекулярних речовин нижчий, ніж у плазмі. Осмотичний тиск, створений високою концентрацією білків всередині клітини, компенсується малою концентрацією низькомолекулярних речовин, і тому осмотичний тиск в еритроцитах тільки трохи вищий, ніж у плазмі: величина його достатня для забезпечення нормального тургору. Мембрана еритроцитів пропускає з різною проникністю низькомолекулярні речовини. Завдяки цьому при пригніченні активного транспорту іонів (активно переноситься через мембрану Na⁺  i K⁺: Na⁺  – з клітини, а К⁺ – в клітину) знижується їх трансмембранний концентраційний градієнт. Високий внутрішньоклітинний вміст білків, який при цьому залишається постійним, перестає компенсуватися, і осмотичний тиск у еритроциті зростає. У результаті вода починає поступати в еритроцити. Це триває до того часу, поки мембрана його не трісне і гемоглобін не вийде в плазму. Це так званий осмотичний гемоліз.

Якщо позаклітинна рідина тільки помірно гіпотонічна, еритроцити набрякають і набувають форми близької до сферичної, і, навпаки, в гіпертонічному середовищі вони втрачають воду і зморщуються.

 

 

Вивчення осмотичної резистентності еритроцитів проводять у середовищах із зростаючою гіпотонічністю. Мінімальна осмотична резистентність еритроцитів свіжої крові спостерігається в 0,50-0,45 % NaCl, максимальна – в 0,34-0,32 % NaCl (Мал. Осмотична резистентність еритроцитів).

Осмотичний гемоліз еритроцитів настає також в ізотонічних розчинах речовин, які легко проникають через їх мембрану, наприклад, сечовина. Сечовина рівномірно розташовується в еритроцитах і зовнішньому середовищі. Так як клітинна мембрана затримує великі молекули всередині еритроцитів, осмотичний тиск у них стає більшим, ніж зовні (різниця між поза- і внутрішньоклітинним осмотичним тиском у цьому випадку буде пропорційна кількості сечовини, яка зайшла в клітину). В еритроцити починає поступати вода, що призводить до розриву мембрани.

Гемоліз може відбутися і при дії речовин, які розчиняють жири (наприклад, хлороформ, ефір). Ці речовини вимивають ліпіди з мембрани еритроцитів, залишаючи отвори. Гемолітична дія мил, сапонінів і синтетичних миючих засобів зумовлена тим, що вони знижують поверхневий натяг між водною і ліпідними сторонами мембрани. Це веде до емульгації жирів, вимивання їх з мембрани і утворення отворів, через які виходить вміст клітини.

Гематокрит. Це співвідношення об’єму еритроцитів до загального об’єму крові. Визначається за допомогою гематокрита – капіляра, який поділений на 100 позначок. При центрифугуванні крові еритроцити осідають з одного боку капіляра, а далі йде плазма. За кількістю поділок читаємо число гематокритного показника або гематокрита. У нормі виражається в процентах або в одиницях СІ –літр/літр і становить у жінок – 0,38-0,42 л/л (38-42 %), у чоловіків – 0,40-0,48 л/л (40-48 %).

В’язкість крові. Це сила тертя, яка виникає між шарами рідини, які рухаються з різною швидкістю. Оскільки у судинному руслі з різною швидкістю рухаються форменні елементи крові та плазма, то в’язкість якраз і залежить від них. Визначається даний показник за допомогою віскозиметра. У нормі в’язкість крові дорівнює приблизно 5 (так як в’язкість води становить 1).

Швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ). При розміщенні крові, яка не має здатності до зсідання, у вертикальному стані спостерігається повільне осідання еритроцитів на дно. Це відбувається тому, що відносна густина еритроцитів вища (становить 1,090-1,098 г/см³), ніж плазми (1,025-1,034 г/см³). Це швидкість осідання еритроцитів. Вона виражається в міліметрах висоти стовпчика плазми, що з’явилася над шаром еритроцитів, які осіли, за одиницю часу (звичайно за годину).

У здорових людей ШОЕ становить:

у жінок – 2-15 мм/год

у чоловіків –2-10 мм/год.

Механізм осідання еритроцитів є складним і залежить від багатьох факторів. До них належить кількість еритроцитів, їх морфологічні особливості, величина заряду, здатність до агломерації, білковий склад плазми.

Так ШОЕ буває збільшена при схильності еритроцитів до утворення агрегатів. Опір таких агрегатів тертю менший, ніж сумарний опір складових їх елементів, так як при утворенні агрегатів знижується відношення поверхні до об’єму; тому вони осідають швидше.

ШОЕ збільшується при значному зменшенні числа еритроцитів, так як при цьому знижується в’язкість крові; при збільшенні гематокриту (зростанні числа еритроцитів) спостерігається зворотний процес.

Якщо форма еритроцитів змінена або значно коливається (пойкілоцитоз), то агрегація еритроцитів пригнічується і ШОЕ знижується.

ШОЕ значно змінюється при зміні білкового складу плазми. ШОЕ знижується при збільшенні в плазмі альбумінів і збільшується при збільшенні фібриногену, гаптоглобіну, церулоплазміну і ліпопротеїнів, а також парапротеїнів - імуноглобулінів, які утворюються в надлишку при деяких патологічних станах. Кожен з цих факторів може посилювати інший. Білки плазми, які пришвидшують осідання еритроцитів називаються агломеринами. Було відмічено, що альбуміни і глобуліни мають протилежну дію на ШОЕ. При зсуві альбуміно-глобулінового коефіцієнту в бік глобулінів ШОЕ зростає.

На величину ШОЕ впливає фізіологічний стан організму. Осідання значно пришвидшується при вагітності (зростає кількість високомолекулярних білків, фібриногену), при посиленій м’язовій роботі. У новонароджених ШОЕ низьке (мало високомолекулярних білків).

 

У дорослих людей еритроцити утворюються в червоному кістковому мозку плоских кісток з ядерної стовбурової клітини, яка в своєму розвитку проходить декілька стадій.

 

 

І клас клітин – стовбурова клітина.

ІІ клас (поліпотентних – з неї беруть початок багато видів клітин і біпотентних клітин – з неї беруть початок два види клітин) – для еритроїдного ростка це поліпотентна клітина з п’ятиростковою диференціацією – колонієутворююча одиниця гранулоцитарно-еритроцитарно-макрофагально-мегакаріоцитарного ряду. З неї ж беруть початок і Т-лімфоцити.

ІІІ клас (уніпотентних клітин – вона дає початок тільки одному виду клітин) – це бурстаутворюючі одиниці та еритроцитарні колонієутворюючі одиниці. Клітини-попередниці червоного ряду відрізняються одна від одної місцем розташування в кровотворних органах і циркуляції; розмірами колоній, які вони дають при культивуванні; часом гемоглобінізації клітин у таких колоніях; чутливістю до еритропоетину та інших регулюючих факторів; типом гемоглобіну, який вони продукують.

ІV клас (бластні клітини родоначальниці рядів) – еритробласти.

V клас (дозріваючих клітин) – пронормоцити (у багатьох зарубіжних класифікаціях вони відсутні) þ нормоцити: базофільні, поліхроматофільні, оксифільні þ ретикулоцити.

За винятком оксифільного нормоцита і ретикулоцита всі еритрокаріоцити (клітини V класу) діляться і диференціюються. Оксифільних нормоцитів у мієлограмі (аналізі клітин червоного кісткового мозку) мало, так як вони дуже швидко перетворюються в еритроцити (ядро виштовхується з клітини) і їх часто зараховують до поліхроматофільних (мають поліхроматофільну цитоплазму і щільне мале ядро).

У клітинах цього класу починається гемоглобінізація цитоплазми. У залежності від насичення гемоглобіном і відбувається поділ нормоцитів на базофільні, поліхроматофільні, оксифільні. Гемоглобін накопичується в цитоплазмі з участю ядра. Спочатку він з’являється навколо ядра в перинуклеарній зоні. У поліхроматофільного нормоцита він накопичується постійно, а при повному насиченні клітини гемоглобіном цитоплазма стає оксифільною.

З початком гемоглобінізації цитоплазми відбувається інволюція ядра. Часто в периферичну кров поступають незрілі поліхроматофільні еритроцити, які мають базофільну субстанцію. Вона виявляється при прижиттєвому забарвленні бриліантовим крезиловим синім у ретикулоцитах (зрілих еритроцитах, які щойно вийшли з кісткового мозку). До виходу на периферію еритроцити 2-4 дні затримуються в кістковому мозку, а після циркуляції в крові до 2 діб вони втрачають сітчатість (ретикулум) і перетворюються в зрілий еритроцит.

Весь цикл розвитку від еритробласта до оксифільного нормоцита й еритроцита займає більше 100 годин.

VІ клас (зрілих клітин) – до нього відносяться еритроцити.

Зрілі еритроцити циркулюють у крові протягом 100-120 днів, після цього вони фагоцитуються клітинами ретикулоендотеліальної системи печінки, селезінки і кісткового мозку. але не тільки ці органи, але й будь-які інші (де є макрофаги) здатні руйнувати червоні кров’яні тільця, про що свідчить поступове зниження “синців” (підшкірних крововиливів). У організмі дорослої людини нараховується 25×10¹² еритроцитів, щодоби оновлюється приблизно 0,8 % від їхньої кількості. Це означає, що за одну хвилину утворюється 160×10⁶ еритроцитів. Після крововтрати і при патологічному вкороченні тривалості життя еритроцитів швидкість еритропоезу може зростати в декілька разів.

Могутнім стимулятором еритропоезу є зниження парціального тиску кисню. При цьому спостерігається невідповідність між потребою тканин у кисні та його поступленням (гіпоксія). Це приводить до зростання в плазмі особливої речовини, яка прискорює еритропоез – еритропоетину. Він стимулює диференціацію і пришвидшує проліферацію стовбурових клітин еритроїдного ряду в кістковому мозку; крім того, він збільшує швидкість синтезу гемоглобіну в еритробластах, що зменшує прояви гіпоксії.

 

 

Еритропоетини є могутніми стимуляторами еритропоезу. Хімічна будова їх ще до кінця не вияснена. Головну роль у синтезі еритропоетину відіграють нирки. При експериментальній двобічній операція видалення нирок концентрація еритропоетину в крові різко знижується. Рахують, що він також у невеликих кількостях виробляється печінкою і підщелепними слинними залозами. Але з нирок ученим не вдалося виділити еритропоетин. У зв’язку з цим припускають, що нирки виділяють у кров нирковий фактор еритропоезу – фермент, під дією якого розщеплюється один з глобулінів плазми і утворюється глікопротеїнова молекула еритропоетину.

Одним з основних позаниркових джерел еритропоетинів є макрофаги. У плода еритропоетини виробляють купферівські клітини. У дорослої людини макрофаги печінки знову починають продукувати еритропоетини в умовах регенеруючої печінки. В печінці дорослих знайдено профактор еритропоетину. І сьогодні залишається до кінця неясним: продукуються у нирках еритропоетини чи фактор еритрогенін, який активує попередник еритропоетину, що існує в печінці, плазмі.

До зростання еритропоезу може призвести піднімання на значні висоти, зростання активності гормонів щитовидної залози, чоловічих статевих гормонів. До зниження – тривала нерухомість (ліжковий режим), виключення з продуктів харчування білкової їжі, зростання активності жіночих статевих гормонів.

Існує поняття регуляції необхідної кількості клітин у даний момент. Еритроцити можуть депонуватися в судинах шкіри, печінці, селезінці.

На регуляцію кровотворення впливають вітаміни, зокрема В₁₂ і фолієва кислота.

Вітамін В₁₂ (цианкобаламін) поступає в організм в складі харчових продуктів (м'ясо, яйця, сир, печінка) в зв'язанному з білками вигляді. В результаті гідролізу білків вітамін В₁₂ вивільнюється в шлунку, де утворюється комплекс вітаміну В₁₂ з гастромукопротеїном (внутрішнім фактором Кастла). Комплекс, який утворився, всмоктується в середньому і нижньому відділах здухвинної кишки.

Транспорт вітаміну В₁₂ кров'ю здійснюється за допомогою специфічних транспортних білків – транскобаламінів. Печінка є важливим депо вітаміну В₁₂. Запаси його тут настільки великі, що необхідно буде 3-6 років, щоб при порушеннях поступлення вітаміну В₁₂ в організмі появились ознаки його дефіциту.

У клітинах із вітаміну В₁₂ утворюються дві його коферментні форми: метилкобаламін і 5-дезоксиаденозилкобаламін.

Метилкобаламін необхідний для синтезу ДНК в клітинах, тому він суттєво впливає на кровотворення. Цей кофермент входит в склад ферментного комплексу, який перетворює фолієву кислоту в її коферментну форму: тетрагідрофолієву кислоту. Тетрагідрофолієва кислота, в свою чергу, є коферментом ферментного комплексу, який каталізує реакцію перетворення уридинмонофосфату в тимидинмонофосфат, який йде на будову ланцюгів ДНК.

Друга коферментна форма вітаміну В₁₂ – 5-дезоксиаденозилкобаламін необхідна для нормального обміну жирних кислот. Вона приймає участь в реакціях перетворення токсичного продукту обміну – метилмалонової в янтарну, яка потім поступає в цикл Кребса.

Однією з найважливіших функцій крові є перенесення кисню, який поглинається в легенях, до органів і тканин, а також у транспорті вуглекислоти від тканин до легень. Цю функцію виконують еритроцити, які містять червоний кров’яний пігмент – гемоглобін. Він може з’єднуватися з киснем в капілярах легень і вивільняти його в капілярах тканин. Крім того, гемоглобін може зв’язувати деяку кількість вуглекислоти, яка утворюється в процесі клітинного метаболізму (у легенях зв’язок гемоглобіну з вуглекислим газом розпадається). У зв’язку з цим гемоглобін відіграє важливу роль у перенесенні дихальних газів.

Гемоглобін відноситься до класу хромопротеїнів. Це білки, молекула яких складається з простого білка глобіну і забарвленої простетичної групи небілкового характеру – гема. Молекула гемоглобіну складається з чотирьох поліпептидних ланцюжків, до складу кожної входить особливий пігмент – гем. Простий білок глобін і гем знаходяться, відповідно, у співвідношенні 96 % і 4 % від маси молекули.

 

 

До складу молекули гемоглобіну входять чотири однакові групи гему. Гем є протопорфірином, у центрі якого розміщений іон двовалентного заліза. Ключову роль у діяльності гемоглобіну відіграє іон заліза, який розміщений у центрі молекули протопорфірину. Останній, сполучений з цим іоном двома координаційними зв’язками, які утворилися внаслідок заміщення водню, називається гемом.

Одна з валентностей заліза реалізується при зв’язуванні гему з глобіном, до другої приєднується кисень або інші ліганди – вода, вуглекислота, азиди. Білкова і простетична частина молекули не тільки зв’язані, але й постійно мають один на одного сильний вплив. Глобін змінює властивості гему, визначаючи його здатність до зв’язування кисню. У свою чергу, гем забезпечує стійкість глобіну до дії фізичних факторів, розщеплення ферментами тощо.

У процесі перенесення кисню його молекула утворює обернений зв’язок з гемом, валентність заліза при цьому не змінюється. Гемоглобін, який приєднав кисень, стає оксигемоглобіном (НвО₂). Коли хочуть спеціально відмітити, що гемоглобін не зв’язаний з киснем, його називають дезоксигемоглобіном.

При окисненні гема залізо стає з двовалентного тривалентним, окиснений гем носить назву гематину (метгему), а вся поліпептидна молекула в цілому – метгемоглобіну (MetHb). У крові людини метгемоглобін міститься в незначних кількостях, але при деяких захворюваннях і отруєннях його вміст зростає. Небезпека таких станів полягає в тому, що окиснений гемоглобін не здатний віддати кисень. Накопичення в крові великих кількостей метгемоглобіну (НвОН) виникає після введення в організм ліків (наприклад, нітрогліцерину, перманганату калію) або хімічних речовин (наприклад, анілінових барвників). А це є небезпечним для життя.

На відміну від капілярів легень у капілярах тканин кисню менше, його парціальний тиск нижчий і тут оксигемоглобін розпадається на гемоглобін і кисень. Гемоглобін, який віддав кисень, називають відновленим або редукованим гемоглобіном (Нв).

Оскільки кров проходить через тканини і віддає кисень, вона попутньо вбирає в себе кінцевий продукт окисних обмінних процесів у клітинах – СО₂. Гемоглобін, який зв’язаний з вуглекислотою, називають карбаміногемоглобіном або карбогемоглобіном (НвСО₂).

Гемоглобін досить легко приєднує чадний газ – оксид вуглецю (II) – CO. У цьому випадку хімічна спорідненість СО до гемоглобіну майже в 300 разів вища, ніж до кисню. Це означає, що варто тільки невеликій кількості чадного газу появитися в повітрі, як відбувається утворення значного числа зв’язаних молекул гемоглобіну. Утворена сполука і блокований чадним газом гемоглобін уже не можуть служити переносниками кисню. Так при концентрації СО у повітрі рівній 0,1 %, біля 80 % гемоглобіну крові стає зв’язаним не з киснем, а з чадним газом. У результаті в організмі виникають важкі наслідки кисневого голодування.

Незначні отруєння чадним газом є зворотним процесом: СО поступово відщеплюється і виводиться при диханні свіжим повітрям. Використання чистого кисню при наданні невідкладної допомоги пришвидшує приблизно в 20 разів цю реакцію. При концентрації СО, що рівна 1 %, через декілька хвилин настає смерть. Під час взаємодії гемоглобіну з оксидом вуглецю (II) відбувається утворення карбооксигемоглобіну (НвСО), який не може переносити кисень.

Отже, розрізняють наступні сполуки гемоглобіну:

НвО₂ – оксигемоглобін – має яскраво-червоний колір. Утворення його відбувається в капілярах легень, де високе напруження кисню.

Нв – відновлений гемоглобін – має темно-червоний колір, що визначає колір венозної крові. Утворюється він у капілярах тканин, де менше кисню, його парціальний тиск нижчий і тут оксигемоглобін розпадається на гемоглобін і кисень.

НвСО₂ – карбогемоглобін має вишневий колір і утворюється при проходженні крові через тканини.

НвСО – карбоксигемоглобін має яскравий червоний колір і утворюється при наявності СО в навколишньому повітрі.

НвОН – метгемоглобін має бурий колір і утворюється при наявності сильно діючих окисників.

У крові новонароджених концентрація Нв становить 192-232 г/л,

У дорослих жінок – 120-140 г/л,

                    чоловіків – 130-160 г/л.

Карбоксигемоглобіну в осіб, які не палять, міститься 0,5-1,5 % Нв; в осіб, які палять, – 8-9 % (особливо кількість його зростає після глибокої затяжки).

Вміст метгемоглобіну становить 0-37 мкмоль/л.

Киснева ємкість крові. Середньою нормальною величиною гемоглобіну в крові людини рахують 140 г/л, що для людини масою 65 кгскладає біля 600 г.

Вираховано також, що 1 г Нв містить 3,5 мг заліза і, таким чином, у всіх еритроцитах організму його міститься 2500мг.

Кількість гемоглобіну в еритроцитах зумовлює кисневу ємкість крові.

Кисневу ємкість виражають як кількість кисню, звязану одиницею обєму крові.

Відповідно до цього киснева ємкість нормальної крові, яка містить в кожному мілілітрі 0,14 г гемоглобіну складає біля 0,190 мл кисню.

Якщо кров людини, яка містить біля 600 г оксигемоглобіну, вся насичена киснем, то вона може зв’язати більше 800 мл кисню.

Колірний показник (КП), середній вміст гемоглобіну в еритроциті (СВГ).

Колірний показник відображає відносний вміст гемоглобіну в еритроцитах. Вираховують його визначенням відношення за наступною формулою:

Х гем / N гем : Х ер / N ер, де

Х гем – знайдена кількість гемоглобіну, N гем – нормальна кількість гемоглобіну,

Х ер – знайдена кількість еритроцитів, N ер – нормальна кількість еритроцитів.

Якщо прийняти, що в нормі в 100 мл крові міститься 16,7 г гемоглобіну і 5,0·10⁶ еритроцитів, то колірний показник розраховують за формулою:

Х гем / 16,7 : Х ер / 500000, а при скороченні отримуємо:

Х гем х 3/ перші три цифри еритроцитів.

У практичній роботі користуються таблицями.

Колірний показник у новонароджених дорівнює в середньому 1,2; у дорослих – 0.85-1,05.

Середній вміст гемоглобіну в еритроциті відображає абсолютний вміст Нв в одному еритроциті в пікограмах (пг). Визначають його шляхом ділення концентрації гемоглобіну в одиниці обєму крові на число еритроцитів у тому ж обємі:

СВГ = концентрація Нв : вміст еритроцитів

Нормальні величини складають 26-33 пг.

Для визначення вмісту гемоглобіну в крові запропоновано багато різних методів:

1)      газометричний – вимірювання кількості зв’язаного кисню (1 г Нв може приєднати 1,36 мл кисню);

2)      залізометричний – вимірювання рівня заліза в крові (вміст заліза в Нв складає 0,34 %);

3)      колориметричний – порівняння кольору розчину крові з кольором стандартного розчину.

Найбільшого розповсюдження отримали колориметричні методи, які базуються на колориметрії похідних Нв. Найпростішим і широко розповсюдженим методом у минулому була колориметрія солянокислого гематину, на якому оснований метод Салі. Він дуже простий і швидкий у користуванні, але похибка при визначенні ним Нв складає ± 30 %.

Як уніфікований метод застосовують гемоглобінціанідний метод із застосуванням ацетонціангідрину. Принцип його полягає в тому, що гемоглобін окислюють в метгемоглобін червоною кровяною сіллю (залізосиньородистим калієм). Утворюється з ацетонціангідрином забарвлений ціанметгемоглобін (геміглобінціанід), який визначають фотоелектроколориметром. Інтенсивність його забарвлення пропорційна кількості Нв.

Залізо є одним з основних за значенням мікроелементів організму. Концентрація його в сироватці крові складає 12,5-30,4 мкмоль/л. майже все залізо входить до складу різних білків.

1. Білки, які містять залізо в гемовій формі: а) гемоглобін; б) міоглобін; в) цитохроми; г) каталази; д) лактоферин.

2. Білки, які містять залізо в негемовій формі: а) феритин; б) гемосидерин; в) трансферин; г) ферменти: аконітаза, ксантиноксидаза, НАДН-дегідрогеназа.

Серед них найважливішим є гемоглобін. У молекулі гему залізо зв’язане з протопорфірином. Гем входить не тільки до складу гемоглобіну, він міститься в міоглобіні, цитохромах, входить до складу каталази, лактопероксидази. Основний білок, який містить залізо і не має гемової групи – феритин – містить залізо запасів. Залізо входить до складу похідного феритину – гемосидерину. Не має групи гему білок трансферин, який переносить залізо. Залізо в негемованій формі є в ряді ферментів (ксантиноксидаза, аконітаза, НАДН-дегідрогеназа).

Основна кількість заліза в організмі (57,6 %) входить до складу гемоглобіну і міститься в еритроцитах.

Значна кількість заліза є в м’язах (27,6 %): більша частина цього заліза входить до складу феритину (68,1 % заліза м’язів), решта включена в міоглобін (21,9 %). У печінці відкладається 7,8 % заліза організму. Залізо печінки в основному входить до складу феритину і гемосидерину.

Залізо поступає в організм в складі харчових продуктів (м'ясо, печінка, риба, рис, горох, ізюм, курага). Краще всього всмоктується залізо, яке входить в склад харчових продуктів у формі гема.

Всмоктування заліза. У даний час відомо, що вміст заліза в організмі в основному залежить від його всмоктування. Виділення заліза з організму – процес, який недостатньо регулюється. Існує складний механізм, що перешкоджає всмоктуванню надлишкової кількості заліза.

Місце всмоктування. Хоча весь кишківник, включаючи товстий, здатний всмоктувати залізо, основна кількість заліза всмоктується в дванадцятипалій кишці, а також у початковій частині порожньої кишки. Чим більший дефіцит заліза, тим дальше розповсюджується зона його всмоктування.

Механізм всмоктування заліза. Процес всмоктування заліза включає:

а) проникнення заліза в слизову оболонку з просвіту кишківника;

б) проникнення заліза з слизової оболонки в плазму;

в) заповнення запасів заліза в слизовій оболонці та вплив їх на всмоктування.

Залізо проникає в слизову оболонку з просвіту кишківника завжди швидше, ніж з слизової оболонки в плазму. Обидві величини залежать від потреб організму в залізі, але проникнення заліза в слизову оболонку кишки менше залежить від вмісту заліза в організмі.

При підвищеній потребі організму в залізі швидкість його поступлення в плазму з слизової оболонки наближається до швидкості проникнення в слизову оболонку кишківника. Залізо практично в кишківнику тоді не відкладається.

При зменшенні потреби організму в залізі сповільнюється його проникнення в кишківник, ще більше зменшується поступання заліза з слизової оболонки в плазму. Більша частина заліза, яке не всмокується, відкладається в кишківнику у вигляді феритину.

Всмоктування заліза, яке входить до складу гему, відбувається інтенсивніше, ніж всмоктування неорганічного харчового заліза. Всмоктування харчового заліза обмежене: за добу всмоктується його не більше 2-2,5 мг.

Залізо міститься в багатьох продуктах харчування як рослинного, так і тваринного походження. Висока концентрація заліза в м’ясі, печінці, нирках, бобах сої, петрушці, горосі, шпинаті, сушених абрикосах, чорносливі, ізюмі, яблуках.

Але має значення не кількість заліза в продукті, а його всмоктування з даного продукту. З продуктів рослинного походження залізо всмоктується обмежено, в більшій мірі – з більшості продуктів тваринного походження. Так, з телятини всмоктується до 22 % заліза, риби – біля 11 %, бобів сої – 7 %, квасолі – до 3 %, яєць – до 3 %, шпинату, рису – до 1 %.

Залізо, яке входить до складу білків, що містять гем, всмоктується значно краще, ніж з феритину і гемосидерину.

На всмоктування заліза впливає ряд факторів: так оксалати, фосфати, які входять до комплексу з залізом, знижують його всмоктування, а аскорбінова, піровиноградна кислоти, фруктоза, сорбіт, алкоголь, НCl – підвищують.

Втрати заліза. Встановлено, що за добу чоловіки втрачають з калом біля 0,4 мг заліза; 0,25 мг заліза виділяється з жовчю; 0,1 мг – із злущеним епітелієм кишківника; 0,2-0,3 мг – з епітелієм шкіри; 0,1 мг – з сечею. За добу чоловіки і неменструюючі жінки втрачають біля 1 мг заліза. Втрати заліза у менструюючих жінок набагато перевищують втрати заліза в чоловіків. Сюди входять втрати заліза під час менструацій (від 2 до 79 мг щоразу), під час вагітності (700-800 мг), під час пологів (550 мг), лактації (більше 400 мг заліза).

 

 

Транспорт заліза в організмі здійснюється за допомогою білка трансферрину, а депонування відбувається в формі іншого білка – ферритину. Поступаючи в клітини, залізо зв'язується з внутрішньоклітинним білком сидерохиліном, який транспортує залізо в мітохондрії, де синтезується гем.

У скелетних і серцевому м’язах знаходиться м’язовий гемоглобін – міоглобін. Це дихальний пігмент червоного кольору. За своєю біохімічною характеристикою він близький до гемоглобіну крові. подібність виражається в наявності одної і тої ж простетичної, однакової кількості заліза і здатності вступати у зворотні сполуки з киснем і вуглекислотою.

Кисеньзв’язуючі властивості міоглобіну значно відрізняються від таких у гемоглобіну. У зв’язку з меншою, ніж у гемоглобіну, щільністю в нього різко зростає спорідненість до кисню. Тому міоглобін виключно пристосований до депонування кисню. Це має велике значення для постачання киснем м’язів, особливо тих, які здійснюють ритмічні скорочення протягом тривалого часу (м’язах кінцівок, жувальних м’язах, серці).

При роботі всіх цих м’язів у фазі скорочення відбувається перетискання капілярів, так що кровотік через тканину в цю фазу фактично припиняється. Саме в цей момент міоглобін є важливим джерелом кисню, так як він «запасає» кисень при розслабленні і віддає його при скороченні м’язів. Завдяки високій спорідненості до кисню напівнасичення ним міоглобіну відбувається в звичайних умовах швидше, ніж за 0,1 секунду.

У серці міститься біля 0,5 % міоглобіну. при зниженні тиску з 40 до 5 мм рт. ст. ця кількість звільняє 2 см³ кисню на кожний грам тканини серцевого м’яза. Такого об’єму кисню достатньо, щоб покрити потреби серця в кисні при систолі. У нормі в крові та сечі міоглобін відсутній.

В організмі людини вироблена і генетично закріплена здатність захисту від втручання чужорідних агентів. Цей захист здійснюється за допомогою ряду неспецифічних і специфічних механізмів, які є гуморальними та клітинними Неспецифічні механізми забезпечують стійкість проти багатьох факторів, а специфічні – проти якогось одного агента.

Поняття про імунітет. Імунітет – це спосіб захисту організму від антигенних (живих тіл і речовин, які несуть на собі ознаки реакціями специфічними відносно них.

Розрізняють вроджений (видовий) і набутий імунітет. Набутий імунітет може бути отриманий природним шляхом або штучними (після щеплень).

І природний, і штучний імунітет може виникнути як активно, так і пасивно.

Набутий природний активний імунітет у людини може виробитися після перенесення певної хвороби. Природний пасивний імунітет виникає в дитини за рахунок антитіл, які вона одержує від матері.

Набутий штучний активний імунітет виробляється при щепленні вакцинами. Штучний пасивний імунітет – за рахунок введення готових антитіл.

Неспецифічний гуморальний імунітет захисту. Основну роль відіграють захисні речовини плазми крові, такі, як лізоцим, пропердин, інтрферон.

Лізоцим – білок, що має ферментативну та муколітичну активність і пригнічує ріст у великих концентраціях у гранулах поліморфоядерних лейкоцитів, у макрофагах легень. При руйнуванні цих клітин він потрапляє в позаклітинну рідину. Лізоцим є також у слизовій носа і кишківника, слині, сльозах. Думають, що він обмежує розмноження сапрофітів, які є в цих середовищах.

Пропердин – білковоподібна сполука, яка володіє бактерицидними і противірусними властивостями.

Інтерферон – глобулін плазми крові. Він швидко синтезується і виділяється, забезпечуючи противірусний захист ще до підвищення вмісту специфічних антитіл. Такими властивостями наділені деякі поліпептиди.

Неспецифічні клітинні механізми захисту. Зумовлені наявністю в крові лейкоцитів і їх фагоцитарною активністю. Здатність до фагоцитозу мають гранулоцити, моноцити, лімфоцити, тромбоцити. Найбільше виражена фагоцитарна активність у моноцитів і гранулоцитів. Ці клітини мають велику кількість лізосомальних ферментів, за допомогою яких розщеплюються захоплені частинки.

Специфічний гуморальний імунітет. Створюється В-лімфоцитами лімфатичних вузлів, мигдаликів та інших лімфоїдних органів. Тут при першій зустрічі з антигеном імунокомпетентні В-лімфоцити діляться. Частина дочірніх клітин перетворюється в клітини імунологічної пам’яті та розносяться по організму. Ті клітини, що залишилися в лімфоїдних органах, перетворюються на плазматичні клітини. Вони виробляють і виділяють у плазму крові антитіла. У виробленні антитіл беруть участь Т-хелпери. Повторна зустріч плазматичних клітин з антигеном супроводжується сильною і швидкою гуморальною відповіддю з різким зростанням вмісту в крові імуноглобулінів.

Специфічний клітинний імунітет. Тут основну роль відіграють імунокомпетентні Т-лімфоцити, які утворилися у тимусі й потрапили в кровотік. При контакті з антигеном деякі клітини проліферують. Одна частина дочірних Т-лімфоцитів зв’язується з антигеном і руйнує його. Ця реакція відбувається за участю Т-хелперів. Інша частина дочірніх лімфоцитів утворює групу так званих Т-клітин імунологічної пам’яті. Ці лімфоцити є довгоживучими; запам’ятовують з першої зустрічі антиген і впізнають його при повторному контакті. При цьому відбувається інтенсивна проліферація з утворенням великої кількості ефекторних Т-кілерів.

Лейкоцити – це білі (безбарвні) кров’яні тільця. У них є ядро і цитоплазма. Загальна кількість лейкоцитів у крові людини – від 4 Г/л до 9 Г/л (в 1 літрі 4-9·10⁹/л); у новонароджених – 16,7-30,0 Г/л. Кількість лейкоцитів може змінюватися залежно від періоду доби, функціонального стану організму. Збільшення кількості лейкоцитів понад 9·Г/л називається лейкоцитозом, зменшення їх кількості менше 4·Г/л – лейкопенією.

Розрізняють лейкоцитоз фізіологічний і патологічний. Фізіологічний лейкоцитоз спостерігається після прийому їжі, під час вагітності, при м’язовій роботі, емоційному збудженні. Також він спостерігається в новонароджених. Фізіологічний лейкоцитоз за своєю природою є перерозподільним.

Патологічний або реактивний лейкоцитоз зумовлений зростанням викиду клітин з органів кровотворення з переважанням молодих форм клітин.

Лейкопенія супроводжує перебіг деяких інфекційних захворювань, спостерігається при опроміненні, застосуванні деяких лікарських препаратів тощо.

Функції лейкоцитів.

1. Захисна (швидкість може досягати 40 мм (хв). Завдяки цьому вони можуть виходити (мігрувати) через ендотелій капілярів (цей процес називається діаперезом) і рухатися в напрямку мікробів, чужорідних тіл, клітин на різних стадіях руйнування, комплексів антиген-антитіло. По відношенню до них лейкоцити мають позитивний хемотаксис. Лейкоцити здатні захопити чужерідні тіла і за допомогою спеціальних ферментів переварити їх. Цей процес називається фагоцитозом. Один лейкоцит може захопити до 15-20 бактерій. Крім того лейкоцити виділяють ряд важливих для захисту організму речовин. До них насамперед належать антитіла, які мають антибактеріальні та антитоксичні властивості, речовини фагоцитарної активності.

2. Транспортна. У лейкоцитах є цілий ряд ферментів (протеази,

пептидази, діастази, ліпази, дезоксирибонуклеази), які є в лізосомальних мішечках, та фізіологічно активних речовин (серотонін, гістамін, гепарин), які є в гранулах. Лейкоцити можуть адсорбувати деякі речовини і переносити їх на своїй поверхні.

3. Метаболічна. Лейкоцити здатні синтезувати білки, глікоген, фосфоліпіди.

4. Регенераторна. Лейкоцити виділяють трофони, які сприяють утворенню нових клітин.

 

Залежно від того чи має цитоплазма зернистість, чи вона однорідна, лейкоцити поділяються на дві групи гранулоцити та агранулоцити.

Гранулоцити діляться на три види. Клітини, гранули яких забарвлюються кислими фарбами (еозином), називають еозинофілами, основними фарбами – базофілами, а клітини, які можуть сприймати обидва види фарб – нейтрофілами. Перші забарвлюються в рожевий колір, другі – в синій, треті – в рожево-фіолетовий.

Переважна кількість гранулоцитів припадає на нейтрофіли. Залежно від віку нейтрофіли мають різної форми ядро, тому їх ще називають поліморфно-ядерними. Розрізняють юні нейтрофіли (метамієлоцити) з округлим ядром, паличкоядерні – з ядром у вигляді підкови або палички та сегментоядерні, ядро яких перешнуровується й утворюється декілька сегментів.

Агранулоцити поділяють на лімфоцити і моноцити. Для лімфоцитів характерне велике ядро, оточене незначною кількістю цитоплазми. Моноцити найбільші клітини крові, мають округлу форму з добре вираженою цитоплазмою.

Еозинофіли. Вміст еозинофілів у крові становить 0,005-0,05 (0,03-0,30 Г/л). Але кількість їх може змінюватися протягом доби: вдень вміст еозинофілів на 20 % менший середньодобової кількості, а вночі – на 30 % більший. Ці коливання пов’язані з рівнем секреції глюкокортикоїдів корою надниркових залоз. Підвищення вмісту кортикоїдів у крові веде до зниження кількості еозинофілів і навпаки. Це лягло в основу вивчення функціональної здатності кори надниркових залоз (проба Торна). Для цього визначають кількість еозинофілів, вводять адренокортикотропний гормон, який діє на кору надниркових залоз. Це веде до підвищення вмісту глюкокортикоїдів і зменшення кількості еозинофілів. Якщо кількість еозинофілів через 4 години зменшується на 50 % і більше, то це свідчить про достатню функціональну активність надниркових залоз.

 

 

Функції еозинофілів:

1. Антиалергічна. У гранулах еозинофілів міститься гістаміназа, яка розщеплює гістамін. Останній виділяється при алергічних реакціях. Тому, як компенсаторна реакція, спостерігається підвищена кількість еозинофілів – еозинофілія. Крім алергічних реакцій вона спостерігається при глистних інвазіях, аутоімунних захворюваннях, коли в організмі виробляються антитіла проти власних клітин.

2. Фагоцитарна. Еозинофіли мають здатність до фагоцитозу.

Базофіли. Вміст базофілів у крові становить 0-0,01 (0-0,06 Г/л). Час перебування цих клітин у крові складає в середньому 12 годин. У гранулах базофілів є гепарин і гістамін у вигляді солеподібних сполук. Після вживання жирної їжі вміст клітин у периферичній крові зростає (базофілія). Вони виділяють гепарин, активуючи цим ліполіз у сироватці, який відбувається під дією так званого "просвітлюючого" фактора. Можливо, гепарин є простетичною групою сироваткової ліпази – фермента чи ферментного комплексу, який розриває ефірні зв’язки тригліцеридів, які сполучені з поліпептидами в складі хіломікронів крові. У результаті його дії плазма стає прозорішою, в ній зростає вміст вільних жирних кислот. Також гепарин перешкоджає зсіданню крові. Крім того на поверхні базофілів є специфічні рецептори, до яких приєднуються γ-глобуліни. У результаті утворення такого імунного комплексу з гранул базофілів виділяється гістамін, який викликає розширення судин, спазм бронхів, свербіння, почервоніння шкіри.

 

 

Функції базофілів:

1.      Участь у алергічних реакціях.

2.      Регуляція жирового обміну.

3.      Перешкоджають зсіданню крові.

Нейтрофільні гранулоцити. До них належать метамієлоцити (юні), паличкоядерні, сегментоядерні. Вміст метамієлоцитів становить 0-0,01 (0-0,06 Г/л), паличкоядерних – 0,01-0,06 (0,06-0,36 Г/л), сегментоядерних – 0,47-0,72 (2,82-4,32 Г/л). Нейтрофіли є найважливішими функціональними елементами неспецифічного захисту, які здатні знешкоджувати навіть такі чужерідні тіла, з якими організм раніше не зустрічався. Нейтрофіли накопичуються в місцях пошкодження тканин або проникнення мікробів, захоплюють і переварюють їх. Крім того, нейтрофіли виділяють або адсорбують на своїй мембрані антитіла проти мікробів і чужерідних білків. Час їх знешкодження в кровоносному руслі в середньому 6-8 годин, так як далі вони швидко мігрують у слизові оболонки, тканини.

 

 

Нейтрофіли здатні отримувати енергію шляхом анаеробного гліколізу і тому можуть існувати навіть у тканинах, які бідні на кисень. Вони фагоцитують бактерії і продукти розпаду тканин та руйнують їх своїми лізосомальними ферментами (такими як протеази, пептидази, оксидази, дезоксирибонуклеази, ліпази).

За нейтрофілами можна визначити стать людини: у жінок якнайменше в 7 з 500 клітин є особливі утворення, так звані “барабанні палички” – круглі вирости діаметром 1,5-2 мкм, які з’єднані з одним із сегментів ядра за допомогою тонкого хроматиного містка. Ця ознака може бути корисною, наприклад, при вирішенні питання про терапію при аномалії розвитку статевих органів (гермафродитизмі).

Функції нейтрофілів:

1.               Участь у неспецифічному захисті організму крові.

Лімфоцити. Вміст їх у крові становить 0,18-0,37 (1,08-2,22 Г/л). Утворюються лімфоцити в лімфатичних, мигдаликах, пейєрових бляшках, апендиксі, селезінці, загрудинній залозі, кістковому мозку.

 

 

Якщо до культури лімфоцитів, отриманих з крові, додати рослинний білок фітогемаглютинін, то клітини збільшуються, починають ділитися, посилено синтезувати РНК, ДНК, білки та ферменти. Очевидно, вони відіграють специфічну захисну роль, так як сприяють посиленому утвореню імуноглобулінів.

Покинувши кістковий мозок, лімфоцити можуть розвиватися і дозрівати в тимусі, де вони перетворюються в іиунокомпетентні Т-лімфоцити, які потім повертаються в кров. Інші клітини в лімфоїдній тканині мигдаликів, апендикса, пейєрових бляшок кишок (у птахів – бурсі Фабриціуса) перетворюються в зрілі В-лімфоцити. Після дозрівання вони знов виходять у кровотік і розносяться до лімфатичних вузлів, селезінки та інших лімфоїдних утворень.

Частина лімфоїдних клітин не проходить диференціації в органах імунної системи. Це нульові лімфоцити (0,1-0,3 Г/л). При необхідності вони можуть перетворюватися в моноцити, фібробласти, макрофаги, тобто в клітини, які приймають участь у відновних процесах організму.

В-лімфоцити (0,3-0,5 Г/л) є короткоживучими. Тривалість їх життя від декількох годин до 7 днів.

Т-лімфоцити (0,6-1,8 Г/л) є довгоживучими – живуть приблизно 100-200 днів. Серед них є лімфоцити, які живуть навіть 20 і більше років.

Функції В-лімфоцитів:

1. Несуть імунологічну пам’ять, тобто не виробляють антитіл до тканин свого організму.

2. Забезпечують специфічний гуморальний імунітет після перетворення в плазмоцити (утворюються антитіла-імуноглобуліни). Останні продукують імуноглобуліни п'яти класів: IgМ, IgG, IgЕ, IgА, IgD.

3. Здійснюють протитканинний (виробляють лімфотоксини), знищують пухлинні та трансплантовані тканини.

4. Регулюють фагоцитарну активність нейтрофілів.

Функції Т-лімфоцитів:

1. Цитотоксичність (кілерна функція) – здатність знищувати (руйнувати) клітини, які несуть на своїй поверхні антигени.

2. Кооперативна (хелперна) функція – здатність забезпечувати взаємодію різних субпопуляція Т-лімфоцитів, В-лімфоцитів і макрофагів.

3. Утворення біологічно активних речовин – лімфокінів.

4. Супресорна функція – пригнічення надлишкової імунної відповіді, участь Т-лімфоцитів у формуванні імунологічної толерантності.

Вказані функції виконують спеціалізовані субпопуляції Т-лімфоцитів: Т-кілери, Т-хелпери, Т-продуценти лімфокінів, Т-супресори.

Імунологічна реактивність – це здатність організму відповідати на дію антигенів утворення антитіл і комплексом клітинних реакцій, специфічних по відношенню до даного антигену.

Існують два механізми імунологічної реактивності: гуморальний і клітинний.

Гуморальний тип імунної відповіді спрямований перш за все на позаклітинні бактерії і віруси. Ефекторною ланкою цього типу відповіді є антитіла (імунноглобуліни) – продукти діяльності В-лімфоцитів.

Клітинний тип імунної відповіді спрямований на захист від внутрішньоклітинних інфекцій і мікозів, внутрішньоклітинних паразитів і пухлинних клітин. Його ефекторною ланкою є імунні Т-лімфоцити, які несуть специфічні рецептори до даного антигену.

Антигени – це речовини, які здатні при поступленні в організм викликати імунну відповідь і взаємодіяти з продуктами цієї відповіді – антитілами або активованими Т-лімфоцитами.

Антигенами, як правило, є високомолекулярні з'єднання.

Неповними антигенами (гаптенами) називають низькомолекулярні з'єднання, які не володіють імуногенністю (не можуть індукувати імунну відповідь), але здатні специфічно взаємодіяти з антитілами.

Антитіла – це білки (імуноглобуліни), які синтезуються під впливом антигенів і специфічно взаємодіють з ними.

Основними властивостями антитіл є: 1) специфічність – здатність зв'язуватись тільки з певним антигеном; 2) валентність, яка визначається кількістю антидетермінант в молекулі імуноглобуліна; 3) афінність, відображуюча міцність зв'язків між детермінантами антигену і антидетермінантами антитіл; 4) авидність, яка характеризує міцність зв'язків між антигеном і антитілом в цілому. Остання залежить від валентності і афінності імуноглобулінів.

Імунну відповідь здійснюють В-лімфоцити, Т-лімфоцити і макрофаги.

Моноцити. Вміст їх у крові становить 0,03-0,11 (0,18-0,66 Г/л). Вони утворюються в кістковому мозку, і в кров виходять ще не повністю дозрілі клітини. У крові моноцити виходять у навколишні тканини. Тут вони ростуть, у них зростає вміст лізосом і мітохондрій. У моноцитів високий вміст неспецифічної естерази. У них найбільша здатність до фагоцитозу. Зрілі моноцити перетворюються в нерухомі клітини – гістіоцити або тканинні макрофаги. Гістіоцити утворюють відмежовуючий вал навколо тих чужерідних тіл, які н повністю зруйновані ферментами. Багато гістіоцитів завжди є в лімфатичних вузлах, стінках альвеол (вільні та фіксовані макрофаги), печінці (клітини Купфера), селезінці (вільні та фіксовані макрофаги), кістковому мозку тощо.

 

 

З 1973 р. ця сукупність клітин була об’єднана в єдину систему мононуклеарних фагоцитів (СМФ). Це сукупність тканинних макрофагів, об’єднаних спільністю походження, будови, функції. Всі вони мають здатність до високоактивного фагоцитозу.

Функції моноцитів:

1. Здатність до високоактивного фагоцитозу.

2. Участь у імунних реакціях. (1. Макрофаги поглинають, перероблюють і представляють антиген імунокомпетентним клітинам (Т- і В-лімфоцитам). 2. Макрофаги приймають участь в кооперації Т- і В-лімфоцитів.)

Механізми імунної відповіді клітинного типу.

Кінцевий етап імунної відповіді клітинного типу здійснюється Т-лімфоцитами (Т-ефекторами). До них відносяться цитотоксичні Т-лімфоцити (Т-кілери) і Т-лімфоцити – продуценти лімфокінів.

Можна виділити наступні етапи імунної відповіді клітинного типу.

І. Макрофагальний етап.

ІІ. Кооперація макрофагів з Т-лімфоцитами. Результатом такої кооперації є з'явлення активованих Т-ефекторів.

ІІІ. Утворення клонів Т-ефекторів в результаті проліферації активованих Т-кілерів і Т-продуцентів лімфокінів. Утворені Т-кілери специфічно взаємодіють з антинесучою клітиною і знищують її. Виділені Т-продуцентами лімфокіни втягують в боротьбу з чужерідними об'єктами інші клітини: макрофаги, гранулоцити, 0- і В-лімфоцити.

 

Лейкоцитарна формула (лейкограма). Кількість співвідношення всіх видів лейкоцитів периферичної крові називають лейкоцитарною формулою.

Їх визначають при підрахунку 100 (або 200) лейкоцитів у пофарбованому мазку крові з наступним вирахуванням їх співвідношення. Дані величини переводять в одиниці СІ: умовні чи абсолютні, в Г/л шляхом множення умовних одиниць на 0,06.

 

Лейкоцитарна формула дорослих

 

Одиниці вимірювання	Нейтрофіли			Базо- філи	Еозино-філи	Лімфо-цити	Моно- цити
	Метамі- єлоцити	Паличко- ядерні	Сегменто- ядерні
а) традиційні одиниці (%)	0-1	1-6	47-72	0-1	0,5-5,0	18-37	3-11
б) одиниці СІ: -умовні	0-0,01	0,01-0,06	0,47-0,72	0-0,01	0,005-0,050	0,18-0,37	0,03-0,11
-абсолютні (Г/л; 109/л)	0-0,06	0,06-0,36	2,82-4,32	0-0,06	0,03-0,30	1,08-2,22	0,18-0,66

 

У таблицях, які використовуються в клініці для оцінки вмісту різних форм лейкоцитів, клітини (нейтрофіли) незрілі заносять звичайно в ліву половину, в посегментовані вправо. Тому при зростанні перших говорять про “зсув вліво”, останніх – "вправо". Крім цього використовують індекс ядерного зсуву нейтрофілів (ІЯЗ). Його розраховують за формулою (М+Ю+П) : С, де М – мієлоцити, Ю – юні, або метамієлоцити, П – паличкоядерні, С – сегментоядерні нейтрофіли. У нормі він становить 0,06-0,09. При збільшенні показника ІЯЗ говорять про "зсув вліво", зменшенні – "вправо".

Лейкопоез– це процес утворення лейкоцитів. Гранулоцитопоез – процес утворення гранулоцитів.

І клас клітин  – стовбурова клітина

ІІ клас клітин – клітина попередниця мієлопоезу

ІІІ клас клітин – колонієутворююча клітина (базофіла,еозинофіла, гранулоцита)

IV клас клітин – бластні клітини (базофільний бласт, еозинофільний бласт, мієлобласт)

V клас клітин – дозріваючі клітини – промієлоцити, мієлоцити, метамієлоцити, паличкоядерні

VI клас клітин – зрілі клітини (базофіл, еозинофіл, сегментоядерний нейтрофіл.

Моноцитопоез – процес утворення моноцитів.

І клас клітин   – стовбурова клітина

ІІ клас клітин  – клітина попередниця мієлопоезу

ІІІ клас клітин – колонієутворююча одиниця моноцита

IV клас клітин – монобласт

V клас клітин  – громоноцит

VI клас клітин – моноцит

Уявлення про мієло- та монопоез базується в основному на основі отримання клітин-попередниць мієлопоезу в культурі, але для лімфопоезу такий метод є не точним. Хоч у культурі можна бачити колонії з В- і Т-лімфоцитів, попередники, які їх утворюють є клітинами пізніх стадій диференціювання для кожного з рядів лімфопоезу. Відомості про лімфопоез можна отримати в основному при аналізі антигенних маркерів поверхні та цитоплазми лімфатичних клітин.

Загальноприйнята схема лімфопоезу:

І клас   – стовбурова клітина

ІІ клас  – клітина попередник лімфоцитопоезу

ІІІ клас – клітина попередник Т-лімфоцитів

IV клас – Т-лімфобласт

V клас  – Т-лімфоцит

VI клас – Т-лімфоцит

для В-лімфоцитів

ІІІ клас – клітина попередник В-лімфоцитів

IV клас – В-лімфобласт

V клас – В-пролімфоцит

VI клас – В-лімфоцит

 

Вміст нейтрофілів і моноцитів у крові регуляється в основному колонієстимулюючим фактором. Якщо його є багато, то це призводить до підвищеної продукції нейтрофілів, мало – до підвищеної продукції моноцитів. Накопичення моноцитів сприяє виробленню простагландинів, ізоферитину, що пригнічує утворення колонієстимулюючого фактору і рівень нейтрофілів у крові знижується.

Колонієстимулюючий фактор виробляється в людини моноцитарно-макрофагальними клітинами крові й кісткового мозку, клітинами плаценти, лімфоцитами, які стимульовані мітогеном, ендостальними клітинами.

На лейкопоез впливають нервові та гуморальні чинники.

Так, подразнення симпатичного відділу вегетативної нервової системи стимулює лейкопоез, а парасимпатичного – гальмує.

Серед гуморальних факторів встановлено вплив адреналіну, глюкокортикоїдів, продуктів розпаду тканин лейкоцитів, мікроорганізмів на продукцію лейкоцитів.

 

Гемостаз. Фізіологічна система, що забезпечує підтримування крові в рідкому стані та попереджує крововтрати – називається системою гемостазу.

Гемостаз забезпечується трьома функціонально-структурними компонентами:

1.      Стінка кровоносних судин.

2.      Клітини крові, в основному, тромбоцити.

3.      Ферментні і неферментні системи плазми.

Особливо тісно пов’язані між собою перші два компоненти, внаслідок чого їх об’єднали в один механізм гемостазу – первинний гемостаз, бо першим включається в зупинку кровотечі або судинно-тромбоцитарний гемостаз.

Другий механізм гемостазу – вторинний гемостаз або коагуляційний.

 

Ендотелій судинної стінки відіграє важливу роль у збереженні рідкого стану циркулюючої крові.

Ця здатність ендотелію пов’язана з його здатністю:

1. Простациклін. Він зв’язується з рецепторами на мембрані тромбоцита. Це веде до активування аденілатциклази, завдяки цьому зростає кількість цАМФ. Останній інгібує агрегацію тромбоцитів, пригнічуючи метаболізм арахідонової кислоти і надходження кальцію в тромбоцити.

2. Удаляти з кровотоку активовані фактори коагуляційного гемостазу.

3. Створювати шар антикоагулянтів на границі з кров’ю, синтезуючи гепариноподібні речовини.

4.      Продукувати тканинний активатор фібринолізу.

 

Майже до середини ХІХ століття вчені вважали, що в крові міститься два види форменних елементів – еритроцити і лейкоцити. У 1842 році на засіданні французької академії наук з програмною доповіддю виступив професор клініки внутрішніх хвороб Паризького університету Олександр Донне про відкриття ним дрібненьких утворень в крові і названих кров’яними пластинками. Вміст тромбоцитів в крові здорової людини складає 180-320 Г/л. Діаметр цих плоских без’ядерних структур неправильної округлої форми складає 1-4 мкм, а товщина – 0,5-0,75 мкм. Кров’яні пластинки утворюються в кістковом мозку шляхом відщеплення частинок цитоплазми від мегакаріоцитів. Про зірку з одним мегакаріоцитом утворюється кілька сотень тромбоцитів. Основним депо тромбоцитів є селезінка. Тромбоцити циркулюють у крові протягом 5-11 днів, а потім руйнуються в печінці, легенях і селезінці.

 

 

Функції тромбоцитів.

1. Гемостатична – тромбоцити виділяють речовини, які приймають участь у функціонуванні системи гемостазу. Їх називають тромбоцитарними факторами і нумерують арабськими цифрами.

Фактор  1  – прискорює утворення тромбіну з протромбіну.

Фактор  2  – прискорює перетворення фібриногену у фібрин.

Фактор  3  – тромбопластин тромбоцитарний.

Фактор  4  – антигепариновий.

Фактор  5  – тромбоцитарний фібриноген.

Фактор  6  – антифібринолітичний.

Фактор  7  – антитромбопластичний.

Фактор  8  – ретрактозим.

Фактор  9  – судиннозвужуючий (серотонін).

Фактор 10 – активатор тромбопластину.

Фактор 11 – фібринстабілізуючий фактор.

Фактор 12 – АДФ-фактор агрегації тромбоцитів.

2. Ангіотрофічна (гр. trophe – живлення) – тромбоцити приймають участь в підтримуванні нормальної структури і відповідно функції мікросудин. Цю функцію вони здійснюють за рахунок їх здатності до адгезії, тобто здатності приклеюватися до судинної стінки – з наступним виливанням вмісту в середину епітеліальних клітин. У нормальних умовах ендотелій поглинає в середньому 35·10⁹ тромбоцитів з кожного літра крові за добу. Тобто на ангіотрофічну функцію витрачається щодобово біля 15 % всіх циркулюючих в крові тромбоцитів.

Якщо ендотеліальні клітини позбавлені тромбоцитарного підгодовування то судинна стінка починає починає пропускати тромбоцити, а отже утворюються дрібні крововиливи.

3. Регенераторна – за рахунок так званого фактору росту, що стимулює ріст ендотеліальних та гладком’язових клітин стінки кровоносних судин.

4. Транспортна – перенесення в гранулах (АДФ, ферментів, серотонін).

5. Фагоцитарна – здатні до фагоцитозу інорідних тіл, вірусів та імунних комплексів. Цим самим тромбоцити приймають участь у неспецифічному захисті організму.

 

Активатори тромбоцитів за походженням можна поділити на 1) позатромбоцитарні і 2) тромбоцитарні фактори.

1. Позатромбоцитарні фактори: 1) фактор Віллєбранда з ендотелію судин, 2) колаген субендотеліального шару, 3) АДФ, що вивільняється із пошкоджених еритроцитів, 4) катехоламіни крові, 5) тромбін. Вплив цих факторів можна блокувати, скажімо антибіотиками. Вони покривають мембрану тромбоцита і перешкоджають зв’язуванню активаторів з мембранними рецепторами, пригнічуючи цим активність тромбоцитів і збільшуючи час кровотечі.

2. Тромбоцитарний фактор. Тромбоцитарні фактори утворюються:

по-перше, із фосфоліпідів тромбоцитарної мембрани (мембранні активатори), це тромбоксан А₂ (ТХА₂). ТХА₂ утворюється з арахідонової кислоти, яка виділилася з фосфроліпідів під впливом фосфоліпаз. Арахідонова кислота під впливом ферменту циклооксигенази перетворюється в циклічні ендоперекиси, які під впливом тромбоксансинтетази перетворюються в ТХА₂, який викликає агрегацію тромбоцитів. Невеликі дози аспірину блокують циклооксигеназу і тим самим блокують синтез ТХА₂. Інші нестероїдні протизапальні препарати мають аналогічну дію, але менш виражену;

по-друге, виділяються з гранул тромбоцитів: гранулярні активатори – це АДФ, серотонін. Механізм виділення цих активаторів такий: різні позатромбоцитарні активатори тромбоцитів викликають збільшення в їх цитоплазмі вмісту вільного кальцію. Цей кальцій утворює комплекс з кальмодуліном. Кальцій-кальмодуліновий комплекс викликає виділення вмісту гранул через систему каналів, цьому сприяє активуванню скоротливих філаментів тромбоцитів. Активовані тромбоцити змінюють свою форму, у них появляються відростки, вони розпластуються на поверхні.

 

Етапи (стадії) судинно-тромбоцитарного гемостазу.

1. Короткочасний спазм судин. Спазм, що розвивається вслід за пошкодженням судини, триває менше 1 хв. При цьому просвіт судини звужується не більше, ніж на 1/3 вихідного діаметра. Механізм судинного спазму невідомий. Очевидно, він пов’язаний з нейрогенним звуженням судини та виділенням з активованих тромбоцитів серотоніну та тромбоксану А₂. Основна роль в реалізації первинного гемостазу належить адгезивно-агрегаційним властивостям тромбоцитів. Так от наступним етапом (стадією) є.

2. Адгезія тромбоцитів. Відбувається в першу чергу внаслідок зміни заряду судинної стінки на позитивний. У результаті тромбоцити, що мають негативний заряд затримуються біля травмованої ділянки. Вони змінюють свою форму і перетворюються в клітини з довгими відростками і контактують з сполучною тканиною судинної стінки.

3. Агрегація тромбоцитів. Фази:

а) Зворотня агрегація. Під впливом АДФта ТХА₂ інших фізіологічно активних речовин утворюється нещільний тромбоцитарний згусток, внаслідок приклеювання до адгезованих тромбоцитів нових тромбоцитів, через який проходить плазма крові.

б) Незворотня агрегація. Ця фаза наступає після звільнення вмісту тромбоцитарних гранул. Утворюється щільний гомогенний тромбоцитарний згусток значних розмірів, що не пропускає плазму крові.

4. Ретракція тромбоцитарного тромбу – ущільнення тромбу, який утворений тромбоцитами.

 

Оцінка судинно-тромбоцитарного гемостазу.

1. Проби на резистентність (ламкість) капілярів – найчастіше використовується проба Коналовського-Румпеля-Лееде. Оцінка проводиться за кількістю геморагій, що виникли на верхній частині внутрішньої поверхні передпліччя в крузі діаметром 5 см після 5-хвилинного стискування плеча манжеткою при тиску 90-100 мм рт.ст. Підрахунок проводять 5 хв. після зняття манжети.

2. Проби на тривалість капілярної кровотечі (проба Дюке).

3. Підрахунок кількості тромбоцитів.

4. Дослідження агрегаційної здатності тромбоцитів.

У дрібних судинах на рівні капілярів кровотеча на ньому може припинитися. Проте в більш крупних судинах з високим кров’яним тиском тромбоцитарний згусток, в кращому випадку, лише тимчасово зупиняє кровотечу, бо не в змозі втриматися на місці.

 

Фактори зсідання крові. Для закріплення тромбоцитарного згустка існує другий механізм, коагуляційний гемостаз, направлений на утворення фібрину. Цей механізм забезпечують 12 факторів: міжнародний комітет з гемостазу і тромбозів присвоїв римську нумерації плазменним факторам з додаванням будови «а» у випадку їх активації:

І    – фібриноген

ІІ   – протромбін

ІІІ  – тромбопластин тканинний

ІV  – іони кальцію

V   – проакцелерин або лабільний фактор

VІ – акцелерин, знятий з класифікації, після більш детального вивчення

VІІ  – проконвертин, стабільний фактор

VІІІ – антигемофільний глобулін А

ІХ – тромбопластин плазменний або фактор Крістмаса, антигемофільний фактор В

Х    – протромбіназа, фактор Стюарта-Прауера

ХІ  – плазменний попередник тромбопластину (антигемофільний фактор С)

ХІІ  – фактор Хагемана, контактний фактор

ХІІІ – фібринстабілізуючий фактор

За функціональними властивостями всі фактори, які приймають участь у згортанні крові, можна підрозділити на наступні групи:

І. Білки-ферменти. Це в основному протеолітичні ферменти: ІІ, ІІІ, VІІ, ІХ, Х, ХІ, ХІІ. Один фактор (ф. ХIІІ) є трансферазою.

Усі вказані ферменти містяться в крові й тканинах у неактивній формі. Їх активація досягається протеолітичним відлущенням пептидів, які закривають активний центр ферментів. Таке відлущення відбувається за участі активованого попереднього фактору зсідання (активної протеази). Таким чином, реакції активації зсідання крові мають каскадний, ланцюговий характер.

ІІ. Неферментативні білки-акцелератори (білки-пришвидчувачі). До них відносяться  V і VІІІ. Ці фактори в сотні разів пришвидчують ферментативні реакції зсідання крові. На відміну від ферментів вони використовуються в процесі коагуляції крові.

ІІІ. Фосфоліпідна матриця (мікромембрана), на якій відбуваються упорядковані реакції зсідання крові. Роль такої матриці можуть виконувати:

а) фактор 3 тромбоцитів;

б) фосфоліпідні фрагменти мембран пошкоджених клітин;

в) фосфоліпідні фрагменти мембран гемолізованих еритроцитів.

ІV. Іони кальцію. Їх участь в згортанні крові складається в фіксуванні білкових факторів до фосфоліпідних матриць.

V. Субстрат зсідання крові – фібриноген (І).

Більшість факторів зсідання синтезуються в печінці. Їх розділяють на дві групи:

а) вітамін К-залежні: ІІ, VІІ, ІХ, Х. Вітамін К в коферментній формі входить в склад печінкових карбоксилаз, які приймають участь в утворенні вказаних факторів;

б) вітамін К-незалежні: І, V, ХІ. Їх утворення не потребує вітаміну К.

 

Фази зсідання крові (коагуляційного гемостазу).

Фаза 1. Активування протромбінази (утворення протромбінази, а точніше комплексу). Механізм активування протромбінази довго залишався невідомим. У даний час вважається, що є 2 різних механізми активування протромбінази. Один з них позначається як “зовнішній механізм”, оскільки запускається поступанням з тканин у плазму тканинного тромбопластину, що являє собою частинки клітинних мембран, які утворилися при пошкодженні стінок судин. Тканинний тромбопластин (фактор ІІІ) взаємодіє з VІІ фактором, активує його. Фактор ІІІ, активний VІІ і іони Са²⁺ утворюють комплекс:

VІІ а + ІІІ + Са²⁺

Цей комплекс активує фактор Х.

“Внутрішній механізм”. Тромбоцитарний тромбопластин (фаза 3) активує фактор ХІІ. Вслід за фактором ХІІ послідовно активуються ХІ і ІХ фактори. На основі ІХа фактора утворюється комплекс:

ІХа + VІІІ + Са²⁺, який активує фактор Х.

Активований фактор Х володіє тромбіназною активністю, але вона підсилюється в 1000 разів фактором V в присутності іонів кальцію. Тому говорять за тромбіназний комплекс. Поява тромбіназного комплексу знаменує початок ІІ фази – зсідання крові – утворення тромбіну. Порівняно з першою фазою цей процес протікає практично миттєво – декілька секунд. Утворюється тромбін з протромбіну (фактор ІІ).

На І і ІІ фазу впливає вміст вітаміну К, оскільки VІІ, Х, ІХ, фактори є К-залежним.

ІІІ фаза зсідання крові – утворення фібрину. Під цією дією утвореного в другу фазу тромбіну, що має ферментні властивості, наступає утворення фібрину.

Перший етап в утворенні фібрину – це є розщеплення фібриногену до мономерів А і В.

Другий етап. Мономери фібрину, так би мовити, шикуються паралельно один одному під дією електростатичних сил і утворюють фібрин – полімери. На цьому етапі утворений фібрин полімер є розчинним – фібрин S (solubile).

Третій етап. Іде перетворення розчинного фібрину-S у нерозчинений фібрин “І” (Insolubile). Для цього необхідним є фактор ХІІІ – фібрин-стабілізуючий, що активується тромбіном в присутності кальцію. В результаті протікання коагуляційного механізму – утворюється згусток крові. Тромбоцити згустка виділяють тромбостенін, що веде до його ущільнення, або як називають ретракції згустка (retractio – лат. – стягнення, скорочення). Це відбувається в основному за рахунок змін ниток фібрину, що наближаються одна до одної, скорочуються. Це сприяє стягненню крові рани, що полегшує її закриття сполучнотканинними клітинами.

 

Оцінити стан зсідання крові можна на основі коагулограми, яка включає такі показники:

1.         Час зсідання крові (за Лі-Уайтом)

2.         Час рекальцифікації плазми

3.         Тромботест

4.         Протромбіновий (тромбопластиновий) час

5.         Протромбіновий (тромбопластиновий) індекс

6.         Концентрація фібриногену

7.         Толерантність плазми до гепарину

8.         Гепариновий час

9.         Фібриноліз.

 

Механізми регуляції гемостазу. Фібріноліз. Регуляція здійснюється нейрогуморальними механізмами. Імпульси з ЦНС поступають до кровотворних органів і кров’яних депо, що супроводжується виходом тромбоцитів та активацією плазменних факторів. Збудження ЦНС веде до активації симпато-адреналової системи збільшення адреналіну та норадреналіну. Це веде до: 1) активування тромбоцитів та до виділення з судинної стінки тромбопластину; 2) активування ХІІ фактора.

В даний час вважається, що в крові постійно спонтанно відбувається перетворення невеликої кількості фібриногену у фібрин. Це перетворення врівноважується безперервно протікаючим фібринолізом, тобто розчиненням фібрину. Ферментна система, що забезпечує розчинення фібрину в кров’яному руслі, називається фібринолітичною або плазміновою системою.

У склад системи фібринолізу входять:

1) плазміноген (профібринолізін) – неактивний протеолітичний фермент, який завжди міститься в плазмі крові;

2) плазмін (фібринолізин) – активна форма плазміногену. Утворюється в результаті дії активних протеаз на плазміноген і відлущення від його молекули пептиду, який "закриває" активний центр;

3) активатори фібринолізу – велика група речовин, які або самі є протеазами і здатні перетворювати плазміноген в плазмін, або викликає появлення таких протеаз;

4) інгібітори фібринолізу. До них відносяться інгібітори протеаз, серед яких найбільше значення має α₂-антиплазмін.

Лізис здійснюється основним компонентом вказаної системи – фібринолізином або плазміном, який в плазмі міститься у вигляді проферменту профібринолізину або плазміногену. Існуючі в організмі механізми активування профібринолізину дуже різноманітні, але подібно механізмам зсідання крові, їх також можна поділити на дві основні групи – зовнішні і внутрішні.

Важливими стимуляторами зовнішнього механізму є білкові активатори профібринолізину, що синтезуються в судинній стінці, активатори фібринолізу ендотеліального, тканинного, ниркового (урокіназа), бактеріального (стрептокіназа) походження.

Внутрішній механізм запускається тими же факторами, які ініціюють зсідання крові, наприклад, активованим фактором ХІІ, що активує профібринолізин і йде утворення фібринолізу. Це основний шлях активації. Активація профібринолізину здійснюється також і урокіназою (ферментом, що виробляється в нирках, є такий фармакологічний препарат), трипсином, кислою та лужною фосфатазами. Ці активатори поділяються на високомолекулярні та низькомолекулярні фракції. Фізіологічна регуляція синтезу і виділення в кров судинних активаторів вивчена ще недостатньо. Тим не менше відомо, що їх інтенсивне виділення відбувається при порушенні просвіту, прохідності судин. Наприклад, при перетисканні судини манжеткою. Існує навіть такий метод оцінки резервів судинних активаторів профібринолізу: визначають кількість судинних активаторів, до накладання манжетки та після фізичного навантаження.

Підвищують активність фібринолітичної системі крові посилене утворення і поступлення в кров активаторів фібринолізу (буває при значних пошкодженнях тканин) і зменшення вмісту в крові інгібіторів протеолізу (при недостатньому їх утворенні або підсиленому використанні).

Сильні активатори профібринолізу містяться також в клітинах крові – еритроцитах, тромбоцитах та особливо в лейкоцитах. Крім того, встановлено, що лейкоцити секретують не тільки активатор профібринолізу, але і протеази, які самостійно, тобто без участі фібринолізу, розщеплюють фібрин. Отже, лейкоцити забезпечують функціонування самостійного механізму лізису фібрину.

У протіканні фібринолізу розрізняють три фази:

І фаза – утворення активаторів профібринолізу

2 фаза – перетворення плазміногену в фібринолізин

3 фаза – розщеплення фібрину фібринолізином до пептидів та амінокислот

Протеолітична дія фібринолізу може пригнічуватися. Тут найбільш важливу роль відіграє недавно відкритий швидкодіючий антифібринолізин, що відноситься до α₂-глобулінів. Він нейтралізує 2/3 всього фібринолізину, що утворюється при максимальній активації профібринолізину.

Крім ферментної фібринолітичної системи в організмі функціонує і система неферментативного фібринолізу. Цей фібриноліз здійснюється комплексними сполуками гепарину з гормонами. Особливо активним є комплекс гепарину з адреналіном. Неферментативний фібриноліз особливо важливим є для підтримання рідкого стану крові і попередження тромбоутворення при стресових ситуаціях. Неферментативний фібринолізин не інгібується інгібіторами фібринолізу.

Розчинення фібрину в нашому організмі протікає з різною інтенсивністю. Наприклад, фібринолітична активність у венах набагато вища, ніж в артеріях, а у венах рук вона вища, ніж у венах ніг.

 

У підтриманні в рідкому стані відіграють важливу роль протизсідальні речовини. Всі протизсідальні речовини або антикоагулянти, що утворюються в організмі можна розділити на дві групи: 1) первинні, тобто ті, що виникають незалежно від зсідання крові і синтезуються самостійно; 2) вторинні, тобто ті, що утворюються в процесі зсідання крові і фібринолізу.

Первинні. Найбільш активним в цій групі є 1) антитромбін ІІІ. Він активує тромбін (ІІа) і всі інші активовані фактори зсідання ІХа, Ха, ХІа. На його долю припадає 75 % всієї антикоагулянтної активованої плазми. Антитромбін ІІІ є плазменним кофактором гепарину, антикоагулянти цієї ж групи. До речі відкритий в 1916 році студентом ІІ курсу Маклейном в печінці собаки. Звідси й назва – печінка по латині “hepar”. Без атритромбіну ІІІ герапин майже не проявляє антикоагулянтної дії.

2) α₂-макроглобулін також являється інгібітором тромбіну. На долю цього антикоагулянта припадає, по даних різних акторів, від 4 до 20 % антитромбінової активності.

3) Виражену інгібуючу дію на тромбін і активовані фактори зсідання ІХа, ХІа, ХІІа – має α₁-антитрипсин.

4) Протеїн С інактивує VІІІ і V фактори.

Вторинні. Багато протикоагулянтів і їх метаболітів в процесі зсідання крові і фібринолізу набувають антикоагулянтних властивостей. Так, давно встановлено, що фібрин адсорбує та інактивує тромбін, що утворюється при зсіданні крові, внаслідок чого фібрин позначається як антитромбін 1. Крім того, слід пам’ятати про можливість в крові вторинних психологічних антикоагулянтів. До них відносяться антитіла дофактор VІІІ і V. Це може спостерігатися після родів, переливання крові.

У цілому протизсідальний механізм може бути коротко представленим в такому вигляді. При невеликих концентраціях тромбіну в крові відбувається його інактивування антитромбіном ІІІ і гепарином з наступним поглинанням його мононуклеарною системою фагоцитів (схема інактивування тромбіну).

При швидкому наростанні концентрації тромбіну в крові цього механізму недостатньо і тоді включається другий механізм. Підвищений рівень тромбіну діє подразнююче на хеморецептори судинного русла, що веде до рефлекторного викидання гепарину та активаторів профібринолізу в кров.

 

Групи крові – це сукупність нормальних антигенів, об’єднаних на генетичній основі.

Належність людини до тієї чи іншої групи крові є її індивідуальною біологічною особливістю, яка починає формуватися вже в раннньому ембріональному періоді і не змінюється протягом всього наступного життя.

Групові антигени знаходяться не тільки в формених елементах і плазмі крові, але і в інших клітинах і тканинах, а також в секретах: слині, амніотичній рідині, шлунково-кишковому соці та інших.

Знання про групи крові лежать в основі трансплантології, одним з її розділів є переливання крові. Певне значення воно має і для судовомедичної експертизи.

Розрізняють еритроцитарні групи крові, лейкоцитарні та сироваткові.

Еритроцитарні групи крові.

У минулому спроби переливання крові часто приводили до важких порушень, аж до смерті хворих. Причини ускладнень були вияснені на початку 20 століття.

У 1900 році австрійський лікар Карл Ландштейнер опублікував результати своїх річних досліджень, якими показав, що всіх людей, в залежності від властивостей крові можна розділити на три групи. Приблизно в цей же час в Празі працював інший лікар – Ян Янський, який за фахом був психіатром. Він шукав причину психічних захворювань в особливостях крові. Причини психічних захворювань Янський не знайшов, проте встановив, що у людини є не 3, а 4 групи крові і дав їм позначення римськими цифрами: І, ІІ, ІІІ, ІV. Така історія дуже важливого відкриття в фізіології крові.

Тепер по суті. Якщо змішати на предметному склі кров, взяту від різних осіб, що робили Ландштейнер і Янський, то в більшості випадків відбудеться склеювання або аглютинація еритроцитів.

Аглютинація (agglutinatio – склеювання) – це процес склеювання еритроцитів під впливом антитіл (незворотнє склеювання еритроцитів).

Агрегація (aggregatio – приєднання) – це процес утворення скупчень клітин, що залежать від стану мембрани (неімунні скупчення еритроцитів) може бути зворотня і незворотня. Глікопротеїди забезпечують агрегацію.

Адгезія – це властивість клітин злипатися.

Аглютинація еритроцитів, як правило, супроводжується гемолізом. Те ж відбувається і в судинному руслі при переливанні несумісної крові.

Аглютинація еритроцитів відбувається в результаті реакції антиген-антитіло. У мембрані еритроцитів вмонтовані специфічні полісахаридно-амінокислотні комплекси, що мають антигенні властивості. Ці комплекси називаються аглютиногенами (гемаглютиногенами). З аглютиногенами реагують специфічні антитіла, розчинені в плазмі – аглютиніни. Вважають, що при реакції антиген-антитіло молекула антитіла, що має два центри зв’язування, утворює, так би мовити, мостик між двома еритроцитами. Кожен з цих еритроцитів в свою чергу зв’язується з другими еритроцитами і в результаті відбувається їх склеювання. Зрозуміло, що в нормі в крові немає аглютинінів до власних еритроцитів.

У крові кожної людини міститься індивідуальний набір специфічних еритроцитарних аглютиногенів. У даний час відомо біля 400 антигенів розміщених в мембрані еритроцита. Число комбінацій відомих антигенів може перевищити 500 міліардів. Що це значить? Це значить, що кожна людина має тільки їй характерний набір антигенів. Правда антигенні властивості більшості антигенів виражені слабо.

На практиці в даний час враховуються в основному дві антигенні системи – це АВО і СДЕ.

У системі АВ0 еритроцити людини поділені в залежності від антигенного складу на чотири групи: без антигенів (Н), з антигенами А, В, АВ. Це згідно класифікації прийнятої ще в 1925 році. У плазмі відповідно знаходяться природні антитіла, що умовно позначаються: αβ, β, α і відсутні.

 

 

Таким чином у людей розрізняють такі комбінації антигенів і антитіл в системі АВО: 0(І)_αβ – 46 % у світі; А(ІІ)_β; В(ІІІ)_α, АВ(ІV) – 3 % у світі.

Виходячи з цього, стає зрозумілим, чому наступає аглютинація еритроцитів при змішуванні, наприклад, крові ІІ і ІІІ груп, ІV і І –

АВ+αβ – аглютинація

А  +α   – аглютинація

В  +β   – аглютинація

Антиген Н має три вуглеводні залишки, антиген А має ще четвертий вуглеводний залишок N-ацетил-D-галактозу, антиген В має четвертий вуглеводний залишок D-галактозу. Американці розробляють методи ферментативного відщеплення четвертих залишків тобто перетворення еритроцитів в безантигенні.

Групові антигени системи АВО починають появлятися в еритроцитах людини в ранньому періоді її ембріонального розвитку. Їх знаходили в еритроцитах плода на другому місяці ембріонального життя. Рано сформувавшись в еритроцитах плода, групові антигени А і В досягають найбільшої чутливості до відповідних антитіл на третьому році життя. Аглютинабельність еритроцитів новонароджених складає 1/5 аглютинабельності еритроцитів дорослих. Досягнувши максимуму, титр аглютиногенів еритроцитів протягом декількох десятків років тримається на постійному рівні, а потім спостерігається поступове його зниження. Проте слід визначити, що протягом всього індивідуального життя людини відбуваються лише кількісні зміни в титрі антигенів, але не якісні.

Нормальні групові антитіла починають появлятися в людини в перші місяці після народження і досягають максимального титру приблизно до 10 років. Після цього титр антитіл тримається, на відносно високому рівні протягом багатьох років, а потім з віком відбувається поступове його зниження.

У даний час налічується шість основних антигенів системи резус. Для її позначення в Європейських країнах прийнята номенклатура Фішера-Рейса (Fisher-Race). Згідно неї антигени позначаються буквами: D, C, E, d, c, e.

Декуди застосовують номенклатуру Вінера, згідно якої антигени позначаються символами:

Rh_о; rh'; rh"; Hrо; hr'; hr"

Нерідко користуються двома номенклатурами одночасно. При цьому символи одного з позначень беруть в дужки.

Rh_o(D); rh'(С); rh"(E); Hro(d); hr'(с); hr"(e)

Антиген Rh_o(D) – основний антиген в резус системі. Саме він міститься в еритроцитах 85 % людей.

На основі наявності в еритроцитах антигена Rh_o(D) виділяють резус-позитивну кров. Кров людей, еритроцити яких позбавлені цього антигена, відносять до ресуз-негативної групи.

Антиген Rh_o(D) нерівномірно поширений серед представників різних рас. У Європейського населення особи з резус-негативною групою крові складають 15 %, а у монголоїдних рас – біля 0,5 %.

Основні шість антигенів системи резус можуть найчастіше зустрічатися в комбінаціях: СDЕ – 15,85 %, СDе – 53,2 %, сDЕ – 14,58 %, сdе – 12,36 %.

Природніх антитіл в групах крові системи резус немає. Вони можуть бути тільки набутими, імунними. Виникають вони при вагітностях. При цьому спостерігається попадання в організм резус-негативної жінки резус-позитивних еритроцитів плода через судини плаценти.

Механізм розвитку резус конфліктної вагітності уявляється таким чином: імунні антитіла, що утворилися в організмі резус-негативної жінки, вагітної резус-позитивним плодом, мають здатність на відміну від антитіл системи АВО, проникати через плаценту в організм плода, викликати гемоліз його еритроцитів, внаслідок чого пошкоджуються кровотворні тканини, печінка, головний мозок.

Під час пологів, коли порушується цілісність плацентарного бар’єру, в кров новонародженої дитини поступає особливо багато антитіл і розвивається гемолітична хвороба новонароджених.

 

 

Гемолітічна хвороба новонароджених – це хвороба, яка виникає в результаті гемолізу еритроцитів плода і новонародженого, викликаного антитілами матері.

Найбільш часто зустрічаються два варіанти гемолітічної хвороби новонароджених: резус-конфлікт і АВО-конфлікт.

Резус-конфлікт. Розвивається у випадку вагітності Rhˉматері Rh+-плодом (частіше всього при повторній вагітності). Спочатку відбуваються імунізація матері Rh+-еритроцитами плода, які можуть проникати в організм матері під час пологів або при дефектах плаценти. Найбільш вірогідною є імунізація під час пологів, тому резус-конфлікт виникає частіше всього в умовах повторної вагітності Rh+-плодом.

У відповідь на поступлення Rh+-еритроцитів матері синтезуються антитіла проти D-антигену. Ці антитіла (IgG) здатні проникати через плаценту в організм плода і викликає гемоліз його еритроцитів.

АВ0-конфлікт. Частіше всього виникає в ситуаціях, коли мати має групу крові 0(І), а плід – А(ІІ) або В(ІІІ). Нормальні ізоаглютиніни в системі АВ0 належать до класу IgМ. Ці антитіла не проникають через плаценту і тому не можуть бути причиною АВ0-конфлікту. Але у 10% здорових людей, які мають групу крові 0(І), є антитіла проти аглютиногенів А і В, представлені IgG. Наявність цих антитіл не залежить від попередньої імунізації. Аглютиніни IgG проникають через плаценту і можуть викликати гемоліз еритроцитів плода з групами крові А(ІІ), В(ІІІ). Серед дітей-первістків гемолітична анемія як результат АВ0-конфлікту зустрічається з такою ж частотою, як і в дітей, народжених після других, третіх і наступних пологів, на відміну від резус-конфлікту, де частота гемолітичної анемії збільшується зі зростанням кількості пологів.

Антитіла новонароджений може одержати із молоком матері, що теж буде сприяти підтримуванню хвороби.

Знання про групи крові має для лікаря і прогностичну інформацію. У людей з 0(І) групою крові і резус-негативному факторі порушується синтез білків слизу і розвивається виразкова хвороба. Білки слизу і антигени А і В, резус фактор кодуються одним геном. Тому відсутність антигенів А і В і резус-фактора супроводжується недостатнім синтезом білків слизу в шлунку.

Лейкоцитарні групи крові – це поділ людей на сукупністю лейкоцитарних антигенів.

Вперше відомості за лейкоцитарні групи одержав французький дослідник Dausset в 1954 р. Відкритий ним лейкоцитарний антиген увійшов в науку під назвою “Mac”.

Зараз налічується більше 40 антигенів лейкоцитів, які умовно поділяються на три антигенні системи:

1.         Загальні антигени лейкоцитів

2.         Антигени гранулоцитів

3.         Антигени лімфоцитів

1. Загальні антигени лейкоцитів (система НLА – human leucocyte antigene). Згідно рекомендацій ВООЗ використовують букво-цифрове позначення для антигенів, існування яких підтверджено в ряді лабораторій при паралельному дослідженні.

Генетично НLА-антигени належать до чотирьох підлокусів (А, В, С, D), кожний з яких об’єднує алельні антигени. Найбільш вивченими є сублокуси А і В. Наприклад, НLА-А1, НLА-А2, НLА-А3, НLА-В5, НLА-В7, НLА-В8.

Для першого підлокуса кількість антигенів становить 19, для другого – 20.

Антигени НLА знайдено крім лейкоцитів також в клітинах різних органів і тканин (шкірі, печінці, нирках, селезінці та інших). Невідповідність донора і реципієнта по тих антигенах супроводжується розвитком реакцій тканинних несумісностей. Тому їх використовують для тканинного типування при підборі для трансплантації донорів з подібним НLА-фенотипом. Крім того, невідповідність матері і плода по антигенах НLА-системи при повторних вагітностях обумовлює утворення антилейкоцитарних антитіл, які можуть приводити навіть до загибелі плода.

2. Антигени гранулоцитів. Ця система антигенів характерна тільки для клітин мієлоїдного ряду, як в кістковому мозку, так і в крові.

Відомо три гранулоцитарних антигени, тобто з групи крові в цій антигенній системі: NА-1, NА-2, NА-3.

Встановлено, що антитіла проти антигенів гранулоцитів мають значення при вагітності, викликаючи короткочасне зниження кількості нейтрофілів новонародженого.

Якщо не враховувати загальних антигенів лейкоцитів і антигенів гранулоцитів то можуть бути фібрильні посттранфузійні реакції обумовлені тим, що реципієнт має в сироватці антитіла проти антигенів і внаслідок їхньої взаємодії будуть виділятися пірогенні речовини.

Третю групу антигенів лейкоцитів складають лімфоцитарні антигени, характерні тільки для клітин лімфоїдної тканини.

Відомий, поки що, один антиген з цієї групи, який має позначення LY^DI. Він зустрічається в людей з частотою біля 36 %. Значення цієї групи антигенів в трансфузіології і трансплантології залишається маловивченим.

Сироваткові групи крові. Найбільше значення серед груп сироваткових білків має генетична неоднорідність імуноглобулінів.

Відомі дві системи імуноглобулінів Gm і Inv. Система Gm нараховує більше 20 антигенів (тобто 20 груп груп крові Gm (1) і Gm (2) і т.д., а система Inv має три антигени (тобто 3 групи крові Inv (1); Inv (2); Inv (3).

α₁-глобуліни. В ділянці альфа-1-глобулінів відмічається великий поліморфізм. Серед них виявлено 17 фенотипів даної системи.

α₂-глобуліни. В цій ділянці α₂-глобулінів розрізняють поліморфізм зокрема церулоплазміну.

Церулоплазмін (Ср) розрізняють 4 групи: Ср А; Ср АВ; Ср В і Ср ВС. Найчастіше зустрічається група Ср В. В європейців ця група зустрічається в 99 %, а у негроїдів – 94 %.

β-глолобуліни. До них відноситься трансферин. Він легко вступає в сполуку з залізом. Вказана властивість забезпечує виконання ним важливої фізіологічної функції – доставлення заліза в кістковий мозок, де воно використовується для кровотворення.

Розрізняють такі групи: ТfС, ТfD та інші.

Правила переливання крові. Основне правило переливання: переливати тільки одногрупну кров. Перед переливанням визначають групу крові в системі АВО і в системі резус.

Після цього роблять проби на сумісність у системі АВО і резус-сумісність; під час переливання роблять біологічну пробу.

Проба на сумісність у системі АВО (на виявлення антитіл в крові реціпієнта до еритроцитів донора). Стерильним шприцом набирають з вени реціпієнта 1-3 мл крові і переносять її в пробірку, що містить розчин лимонно-кислого натрію або інший коагулянт. Пробірку центрифугують. Пісял, піпеткою набирають сироватку реціпієнта і наносять дві краплі на тарілку. До цих краплин сироватки додають у 10 разів меншу кількість крові донора. Похитують тарілку 5 хв, а потім додають 1-2 краплини 0,9 % розчину хлориду натрію. Якщо аглютинації немає, то кров донора сумісна з кров’ю реціпієнта. Поява аглютинації свідчить, що таку кров переливати не можна.

Проба на резус-сумісність (виявлення антиеритроцитарних резус-антитіл). На чашку Петрі наносять сироватку реціпієнта. Додають краплю крові донора в 10 разів меншу. Суміш перемішують і нагрівають у водяній бані (температура 45 ⁰С) на 10 хв. Наявність аглютинації свідчитиме про несумісність крові за резус-фактором.

Біологічна проба (трьохразова проба)

Переливши реціпієнту 10-15 мл крові, переливання припиняють і стежать за станом хворого. Через 3-5 хвилин вливають ще 10-15 мл крові і знову припиняють вливання. Спостерігають 5 хвилин. Таку саму маніпуляцію проводять і втретє. Якщо в самопочутті реціпієнта не спостерігатиметься яких-небудь порушень самопочуття, то кров можна переливати. У противному разі переливання крові припиняють.

 

 

Дія перелитої крові і її компонентів.

1. Стимулююча – стимулює функції різних систем організму і обмінні процеси.

2. Гемопоетична – підсилення кровотворення

3. Імунологічна – підсилює захисні сили організму за рахунок введення антитіл, опсонінів

4. Живильна – з кров’ю вводяться поживні речовини.

Вікові особливості системи крові і кровотворення. У плода розрізняють три періоди кровотворення. Перші його ознаки виявляються в 19-денного ембріона в кров’яних острівцях жовткового мішка – це перший період – позаембріональний. Він характеризується в основному утворенням еритроцитів. Тобто в цей період кровотворення переважає еритропоез. На 6 тижні внутрішньоутробного розвитку знижується активність кровотворення в жовтковому мішку. Повністю перший період гемопоезу припиняється до початку 4-го місяця життя ембріона. Кровотворні клітини жовткового мішка нагромаджують гемоглобін і перетворюються в примітивні еритробласти, так звані мегалобласти.

Другий (печінковий) період кровотворення в плода починається після 6 тижнів і досягає максимуму до 5-го місяця. Кровотворення цього періоду також переважно еритроїдне, хоча на 4 місяці в печінці вже достигають перші нейтрофіли. Печінковий період еритропоезу характеризується зникненням примітивних еритробластів. На 3-ому місяці ембріонального життя в еритропоез включається селезінка, але в людини її роль у пренатальному кровоутворенні обмежена.

На 4-5 місяці внутрішньоутробного розвитку починається третій (кістково-мозковий) період кровотворення, який характеризується еритропоезом і лейкопоезом.

Відповідно до періодів кровотворення існують три різних типи гемоглобіну: примітивний, ембріональний (фетальний) і гемоглобін дорослих.

Після народження дитини, при правильному розвитку, єдиним місцем гемопоезу є кістковий мозок. Причому в ранньому онтогенезі процеси кровотворення – відбуваються в кістковому мозку всіх кісток. Перші ознаки переродження червоного кісткового мозку в жовтий спостерігаються в дітей на 4 році життя. На момент настання статевої зрілості або дещо раніше, процеси гемопоезу відбуваються тільки в червоному кістковому мозку епіфізів трубчастих кісток, ребер, грудини.

Диференціювання лімфоїдного апарату розпочинається в кінці внутрішньоутробного періоду і досягає остаточного розвитку в 12-14 років.

Зміни фізико-хімічних властивостей крові у віковому аспекті. Кількість крові відносно маси тіла має виражену вікову залежність. У новонароджених вона складає в середньому 15 %, на першому році життя зменшується до 11 % і десь у період статевого дозрівання досягає рівня дорослих – 6-8 %. У людей похилого віку цей показник знижується ще більше.

У новонароджених, порівняно з дорослими, більша щільність і в’язкість крові.

Більш низький вміст білка в крові дітей перших місяців життя обумовлений недостатьою функцією білково-синтезуючих систем організму.

У крові новонароджених рівень альбумінів дещо знижений, а кількість глобулінів, зокрема гама-, навпаки, підвищена. Високий рівень гама-глобулінів обумовлений тим, що в крові дитини містяться гама-глобуліни матері, які пройшли через плацентарний бар’єр. Протягом перших трьох місяців гама-глобуліни, отримані від матері, руйнуються, їх кількість знижується, але згодом починає поступово наростати, за рахунок утворення власних антитіл і досягають рівня дорослих у 3 роки.

У процесі старіння вміст білків істотно не змінюється.

Еритроцитарний склад крові. Вікові зміни спостерігаються як з кількістю, так і з якістю еритроцитів. У крові новонароджених є 5,9-6,7 Т/л еритроцитів. Слід відзначити, що серед них міститься багато молодих, ще не зовсім зрілих червоних кров’яних тілець – ретикулоцитів. Можуть появитися в невеликій кількості і нормобласти. Характерним є макроцитоз еритроцитів. Це свідчить про інтенсивне протікання процесів медулярного еритропоезу. Крім цього, можлива мобілізація екстрамедулярних вогнищ кровотворення в печінці і селезінці.

Одним із факторів, який визначає кількість червоних кров’яних тілець у період новонародженості є нестача кисню в час внутрішньоутробного розвитку та під час пологів. Після народження дитина починає отримувати достатню кількість кисню, тому зникає потреба в компенсаторному підсиленні еритропоезу. При цьому також спостерігається підвищене руйнування циркулюючих у крові дитини еритроцитів, а це, на фоні недостатності ферментних систем печінки, може привести до виникнення фізіологічної жовтяниці новонароджених.

До кінця першого року вміст еритроцитів зменшується і становить 3,9-4,8 Т/л. У подальшому кількість червоних кров’яних тілець наростає. Починаючи з 4 років, з появою перших ознак перетворення червоного кісткового мозку в жовтий, вміст еритроцитів не буде збільшуватись, залишаючись на одному рівні з дорослими.

При старінні кількість еритроцитів у крові змінюється мало.

Вікові зміни гемоглобіну. Для крові новонароджених характерним є підвищений вміст гемоглобіну. Але вже з перших днів після народження кількість гемоглобіну починає знижуватися і такий низький рівень залишається до кінця 1 року життя. Потім кількість гемоглобіну поступово збільшується.

Зниження кількості гемоглобіну, як і еритроцитів, у грудному віці явище фізіологічне (фізіологічна анемія), але погіршення умов життя може сприяти посиленню цього зниження і розвитку хвороби.

У дітей старших року кількість гемоглобіну поступово наростає відповідно до зміни вмісту еритроцитів.

У різні періоди онтогенезу можна виділити існування декількох типів гемоглобіну.

Так, у крові плода міститься примітивний гемоглобін та фетальний або ембріональний гемоглобін (НвF). До 12 тижнів внутрішньоутробного розвитку примітивний гемоглобін зникає. У цей час у плода знаходиться тільки фетальний гемоглобін. На 20 тиждень внутрішньоутробного розвитку він зменшується до 90 % і починає наростати гемоглобін дорослих (НвА). На момент народження НвF складає 70 %, а НвА – 30 %. Після народження спостерігається поступове зменшення фетального гемоглобіну. Так, на 20 тиждень він становить 10 %, на 25-5 %, у 1-2 роки – 2,5 %, а в дорослих – 0-1 %.

Між фетальним гемоглобіном і гемоглобіном дорослих є відмінності. Так, білкова частина гемоглобіну А має два поліпептидні ланцюжки α- і два ланзюжки β, а гемоглобіну F – два α- і два γ. Щодо функціональних відмінностей, то слід сказати, що фетальний гемоглобін має більшу спорідненість до кисню, ніж гемоглобін дорослих.

Лейкоцитарний склад крові у віковому аспекті. У крові новонароджених спостергаєтьсям збільшення кількості білокрівців. Цікаві зміни відбуваються з лейкоцитарною формулою. У перші дні 3 дні кількість нейтрофілів переважає над кількістю лімфоцитів. Потім має місце зниженння нейтрофілів і збільшення лімфоцитів. Це веде до так званого першого перехресту (десь на 5 день), тобто вирівнювання кількості нейтрофілів і лімфоцитів з подальшим наростанням лімфоцитів і зменшенням нейтрофілів, що зберігається на протязі перших років життя дитини. Малим вмістом нейтрофілів, а також недостатньою їх зрілістю пояснюється велика сприйнятливість дітей молодшого віку до інфекційних хвороб.

У лейкоцитарній формулі крові дітей перших днів життя спостерігається виражений зсув вліво.Зміни білої крові в новонароджених мають досить складний механізм. У крові матері до моменту народження дитини також спостерігається лейкоцитоз, переважання нейтрофілів і зсув лейкоцитарної формули вліво. Це дає підстави допускати, що склад білої крові дитини після народження в деякій мірі визначається стимуляторами лейкопоезу., що поступили через плацентарний кровообіг.

У подальшому зміни крові періоду новонародженості вважаються вторинними, і, очевидно, обумовлені такими факторами як згущення крові, розмоктування дрібних внутрішньотканинних крововиливів, що виникли під час пологів, рефлекторними впливами.

Протягом першого року життя кількість лейкоцитів хоча і дещо знижується, але все ж залишається підвищеною. У лейкоцитарній формулі зберігається помірний зсув вліво.

З віком спостерігається збільшення нейтрофілів і зменшення лімфоцитів. Десь у 5 років кількість цих форм лейкоцитів знову вирівнюється (другий перехрест). Після цього вміст нейтрофілів поступово збільшується, а лімфоцитів зменшується.

Вміст моноцитів у новонароджених коливається так, як і лімфоцитів. У крові дітей першого року життя спостерігається помірне збільшення моноцитів, а в подальшому їх незначне зменшення до рівня дорослих.

У похилому віці в кількості лейкоцитів та лейкоцитарній формулі не виявляється особливих змін.

Імуногенетичні особливості у дітей. Групові антигени системи АВО появляються в еритроцитах людини в ранньому періоді ембріонального розвитку. Їх знаходили в еритроцитах плода на другому місяці ембріонального життя. Рано сформувавшись, антигени А і В досягають найбільшої чутливості до відповідних антитіл на третьому році життя. Аглютинабельність еритроцитів новонароджених складає 1/5 аглютинабельності  еритроцитів дорослих. Досягнувши максимуму, титр аглютиногенів еритроцитів протягом декількох десятиліть тримається на постійному рівні, а потім спостерігається поступове його зниження. Проте слід відзначити, що протягом всього індивідуального життя людини відбуваються лише кількісні зміни  титрі антигенів, але не якісні.

Групові антитіла системи АВО починають появлятися в перші місяці після народження і досягають максимального титру приблизно в 10 років. Після цього титр антитіл тримається на відносно високому рівні протягом багатьох років, а потім відбувається його поступове зниження.

Зміни системи гемостазу в різні вікові періоди. До 4 місяця внутрішньоутробного розвитку ембріон практично не містить такого важливого фактора зсідання крові як фібриноген. Він появляється тільки на 5 місяці і то в дуже малих кількостях. У процесі розвитку плода вміст фібриногену поступово збільшується. Протромбін також з’являється лише на 5 місяці внутрішньоутробного розвитку і його кількість поступово наростає. Таким чином, концентрація факторів зсідання крові в період внутрішньоутробного розвитку дуже низька. У той же час чиники, які перешкоджають зсіданню містяться в значній кількості. Концентрація антикоагулянтів падає лише в момент народження.

Необхідно відзначити, що кількість факторів зсідання і протизсідання в крові плода не залежить від їх вмісту в організмі матері. Так, наприклад, у крові матері концентрація фібриногену в час вагітності дуже збільшена.

У новонародженого зсідання крові сповільнене. Особливо це виражено на другий день життя людини. Низька концентрація в крові новонароджених основних факторів зсідання крові визначається в значній мірі функціональною незрілістю печінки, недостатнім синтезом вітаміну К мікрофлорою товстою кишки.

Протягом першого року життя відбувається зростання концентрації в крові окремих факторів системи гемостазу, але рівня дорослих вона досягає тільки в час статевого дозрівання.

У процесі старіння спостерігається незначне збільшення кількості тромбоцитів, підвищення їх здатності до адгезії та агрегації, зростання концентрації фібриногену, розчинних фібриномономерних комплексів, активності фібринстабілізуючого фактору. Ці зміни, у людей похилого віку, ведуть до підвищеної зсідальної здатності крові.