Розділ 18. ПАТОГЕННІ ВІРУСИ ЛЮДИНИ
Віруси є збудниками багатьох гострих і хронічних інфекційних хвороб людини. Належність їх до окремих родин визначається типом нуклеїнової кислоти, структурою, наявністю або відсутністю зовнішньої оболонки чи фермента зворотної транскриптази та ін. За цими ознаками вони поділені на дві великі групи: РНК-місткі (РНК-геномні) та ДНК-місткі (ДНК-геномні) віруси. Загальні дані про їх ультраструктуру, хімічний склад і способи культивування розглянуті в третьому розділі. Далі викладені основні властивості окремих вірусів, їх екологія й розповсюдження, спричинювані ними захворювання, методи їх лабораторної діагностики, специфічного лікування й профілактики.
Віруси, що містять рибонуклеїнову кислоту (РНК)
До великої групи РНК-містких вірусів входять численні збудники респіраторних, кишкових, нервових та інших захворювань дорослих і дітей. Вони мають різноманітну ультраструктуру й хімічний склад, належать до 13 родин. Найбільше значення в інфекційній патології людини мають віруси грипу й парагрипу, поліомієліту, гепатиту А, енцефалітів, сказу, геморагічних гарячок, СНІДу та інші.
Родини ортоміксовірусів і параміксовірусів
До родини Orthomyxoviridae (orthos - правильний, myxa - слиз) належать віруси грипу А, В, С, які можуть викликати десятки й сотні мільйонів захворювань на рік, що призводить до порушення нормального ритму життя багатьох країн.
Вірус грипу має сферичну форму, його розміри 80-120 нм. Геном утворений однонитковою РНК, яка складається з восьми фрагментів (рис. 18.1). Вона оточена білковим капсидом. Нуклеокапсид має спіральний тип симетрії. На зовнішній, суперкапсидній оболонці у вигляді шипиків розміщені гемаглютинін (Н) і нейрамінідаза (N)(рис. 18.2)(рис. 18.3). Гемаглютинін забезпечує адгезію вірусу на епітеліальних клітинах верхніх дихальних шляхів і його проникнення в цитоплазму(рис. 18.4). Нейрамінідаза має ферментативні властивості й сприяє виділенню новоутворених вірусів із клітини. Обидва глікопротеїни (N i H) мають виражені антигенні властивості. За внутрішнім нуклеопротеїдним антигеном розрізняють три типи вірусів грипу - А, В, С, які можна визначити в РЗК. У вірусу типу А людини є три різновидності гемаглютиніну (Н1, Н2, Н3) і дві - нейрамінідази (N1, N2). Залежно від їх комбінацій, виділяють підтипи вірусів грипу А H1N1, H2N2, H3N2. Їх визначають у реакції гальмування гемаглютинації (РГГА) з відповідними сироватками. Вірус грипу А дуже мінливий. У середньому через 10 років з’являється новий антигенний варіант, що призводить до виникнення чергової глобальної епідемії захворювання.
Віруси грипу легко культивуються в курячих ембріонах і різноманітних культурах клітин. Максимальне накопичення вірусів відбувається через 2-3 дні. У зовнішньому середовищі вірус швидко втрачає інфекційність через висушування. При низькій температурі в холодильнику зберігається протягом тижня, при -70° С - значно довше. Нагрівання призводить до його інактивації через кілька хвилин. Під впливом ефіру, фенолу, формаліну швидко руйнується.
Грип характеризується масовістю захворювань, які можуть охопити 10-50 % населення. Такі спалахи грипу А виникають кожні 1-2 роки в зимовий період. Епідемії грипу В реєструються кожні 3-4 роки. Резервуаром вірусу є хворі люди і вірусоносії. Проте в природі віруси можуть тривалий час перебувати в організмі свійських і диких тварин і птахів. Людина заражається повітряно-краплинним шляхом. Інкубаційний період триває 1-2 дні. Віруси перебувають у носоглотці за 1-2 дні до початку хвороби і стільки ж після появи перших симптомів. У цей час людина найбільш заразна при чханні, кашлі, розмові. Вірус може проникати в кров і розноситись по тканинах і органах.
У патогенезі захворювання важливу роль відіграє інтоксикація й дія нейрамінідази, яка зменшує в’язкість слизової плівки, оголюючи рецептори епітеліальних клітин. Це сприяє розповсюдженню вірусів у трахею й бронхи, ушкодженню миготливого епітелію, проникненню вторинної мікрофлори - стафілококів, стрептококів, пневмококів. клебсієл та ін. В такому разі виникають такі ускладнення як пневмонія, бронхіт, плеврит, отит, менінгіт, енцефаліт.
Важливу роль в постінфекційному імунітеті відіграють SIgA, інтерферон, антитіла проти гемаглютиніна й нейрамінідази. Несприйнятливість до вірусу грипу типу А триває 1-2 роки, типу В - 3-5 років, типу С - протягом усього життя.
Лабораторна діагностика проводиться з метою виділення вірусів шляхом зараження змивом із носоглотки курячих ембріонів або клітинних культур та їх ідентифікації за допомогою РІФ, РГГА, РН з використанням специфічних протигрипозних сироваток. Для експрес-діагностики використовують ІФА, РІФ. Серологічні дослідження проводять за методом парних сироваток у РЗК, РГГА, ІФА та ін.
Для специфічної профілактики грипу виготовлені різноманітні інактивовані вакцини: віріонні, субодиничні та їх комбінації. Застосовують живі вакцини. Проте їх ефективність досить низька. Для пасивної профілактики використовують протигрипозний імуноглобулін.
Із лікувальною метою застосовують інтерферон, ремантадин, а при бактеріальних ускладненнях - антибіотики й сульфаніламідні препарати.
До родини Paramyxoviridae (para - біля, myxa - слиз) належать віруси парагрипу, епідемічного паротиту, кору та респіраторно-синцитіальний вірус.
Віруси парагрипу за формою та ультраструктурою подібні до грипозних, але значно більші за розмірами. Діаметр сферичних форм - 150-300 нм. Зустрічаються також грушеподібні й гіллясті форми. Суперкапсидна оболонка містить гемаглютинін і нейрамінідазу (рис. 18.5). Культивуються в перещеплюваних культурах клітин людини й мавп, але погано розвиваються в курячих ембріонах. За антигенною будовою розрізняють 5 серотипів, які спричиняють різні респіраторні захворювання: гострі фарингіти, ларингіти, трахеобронхіти, пневмонію, круп. Особливо тяжкий перебіг захворювань у дітей першого року життя. Материнські антитіла не захищають дитину від зараження. Після перенесеної хвороби залишається типоспецифічний імунітет, у формуванні якого вирішальне значення має SІg A.
Вірус епідемічного паротиту. Під електронним мікроскопом віріони мають вигляд частинок неправильної куполоподібної форми діаметром 150-170 нм., які містять однотинкову РНК. На відміну від парагрипозних вірусів, збудник паротиту добре культивується в курячих ембріонах, а також у культурах клітин ниркового епітелію ембріона людини(рис. 18.6), клітинах HeLA. Віруси мають виражені гемаглютинуючі, нейрамінідазні й гемолітичні властивості. Вони нестійкий до дії фізичних і хімічних факторів, швидко інактивуються ефіром, трипсином, формаліном, ультрафіолетовими променями. Резистентні до висушування, не втрачають інфекційних властивостей при 4 °С протягом 2 міс., при кімнатній температурі - 4 днів. При 55 °С гинуть через 20 хв.
Вірус викликає епідемічний паротит (свинку) - гостре високозаразне захворювання, яке супроводжується збільшенням навколовушних слинних залоз(рис. 18.7), можливе ураження інших органів(рис. 18.8). Хворіють переважно діти. Джерело інфекції - хвора людина й вірусоносії, шлях передачі - повітряно-краплинний. Інкубаційний період коливається від 11 до 23 днів. Хвороба починається із нездужання, підвищення температури і швидкого збільшення привушних слинних залоз. Після перенесеної хвороби розвивається стійкий, напружений, часто довічний імунітет. При народженні діти отримують противірусні антитіла від матері, тому протягом шести місяців вони нечутливі до паротитного вірусу.
При проведенні лабораторної діагностики виділення вірусу із слини, крові, цереброспінальної рідини із-за трудомісткості методу не використовують. Частіше застосовують серологічні реакції, особливо РЗК, РГГА для визначення приросту титру антитіл.
Профілактику проводять живою паротитною вакциною, яку часто вводять разом із вакцинами проти кору й краснухи. З лікувальною метою застосовують імуноглобулін.
Вірус кору. Зрілий віріон має овальну форму діаметром 120-250 нм(рис. 18.9). На відміну від інших парамікосвірусів, не містить нейрамінідази, однак має гемаглютинін, який спричиняє аглютинацію еритроцитів мавп. Репродукується в первинно-трипсинізованих культурах клітин ниркового епітелію, HeLA, Hep-2, погано культивується в курячих ембріонах. У культурах клітин викликає цитопатичну дію у вигляді симпластів. Існує лише один антигенний тип вірусу. Він нестійкий до дії факторів зовнішнього середовища, при кімнатній температурі гине через кілька годин, але вірулентність втрачає через 30 хв. Чутливий до дії високих температур, ультрафіолетового опромінення, добре зберігається в замороженому стані.
Джерелом інфекцій у природі є хворі. Механізм передачі захворювання - повітряно-краплинний. Вірус потрапляє в клітини епітелію дихальних шляхів, розмножується в них і проникає в кров. Можлива трансплацентарна передача збудника, що призводить до розвитку внутрішньоутробної інфекції. Масове виділення вірусу відбувається під час кашлю, чхання, розмови. Кір належить до висококонтагіозних інфекцій. Продромальний період характеризується підвищенням температури, нежитєм, почервонінням очей, появою плям Бельського-Філатова-Копліка на слизовій оболонці щік(рис. 18.10)(рис. 18.11). Пізніше з’являється характерний плямисто-папульозний висип на всьому тілі(рис. 18.12)(рис. 18.13). Слизова оболонка дихальних шляхів стає більш проникливою для бактерій, особливо гемолітичних стрептококів, що призводить до виникнення таких ускладнень як бронхіти, пневмонії, отити(рис. 18.14). Вірус кору може бути причиною розвитку смертельного енцефаліту(рис. 18.15). Тривала персистенція вірусу в організмі спричиняє розвиток підгострого склерозуючого паненцефаліту. Після перенесеного захворювання розвивається стійкий і тривалий імунітет, часто довічний.
Лабораторна діагностика проводиться рідко. Метод виділення та ідентифікації вірусу в широкій практиці не застосовують. У перші дні хвороби можливе виявлення вірусного антигена в мазках-відбитках із слизової оболонки носа за допомогою РІФ. Із серологічних методів використовують ІФА, РГГА і РЗК у парних сироватках.
Для специфічної профілактики кору застосовують живу вакцину, для пасивної імунізації у вогнищах хвороби всім дітям, які контактували з хворими, вводять протикоровий імуноглобулін.
До родини парагрипозних вірусів належить також респіраторно-синцитіальний вірус, який викликає різні форми гострих респіраторних захворювань. При цьому в дітей домінують ураження нижніх відділів дихальних шляхів, у дорослих - частіше виникають бронхіти.Родина рабдовірусів
До родини Rhabdoviridae (rhabdos - прут) входять два патогенних для людини види - вірус сказу й вірус везикулярного стоматиту. Зрілі віріони рабдовірусів витягнуті в довжину, мають форму палички або кулі (закруглені на одному кінці й плоскі на іншому). Зовні вони вкриті сотоподібною ліпідною оболонкою, яка має шипики. В центрі віріону знаходиться нуклеокапсид, що має спіральний тип симетрії.
Вірус сказу має типову паличкоподібну форму розмірами 180х80 нм(рис. 18.16). До складу генома входить однониткова мінус-РНК, яка оточена капсидними білками. Нуклеокапсид має РНК-полімеразу, а ліпопротеїнова оболонка - глікопротеїд. Останній визначає єдиний антигенний варіант вірусу.
Рабічний вірус культивується в культурах клітин багатьох тварин і диплоїдних клітинах людини. Досить швидко адаптується до курячих ембріонів. Є два варіанти вірусу: вуличний (дикий), який циркулює серед багатьох видів диких тварин, і фіксований вірус (virus fixe), отриманий Пастером після 133 пасажів на кроликах. Фіксований вірус використовують для виготовлення антирабічних вакцин.
У зовнішньому середовищі вірус малостійкий, він швидко інактивується при дії УФО, чутливий до всіх відомих дезинфікуючих розчинів.
Джерелом інфекції для людини є лисиці, собаки, вовки, шакали, серед яких виникають спонтанні епізоотії сказу. Деколи людина заражається від хворих корів, овець, свиней, віслюків, щурів, кажанів та ін. Зараження відбувається через укуси скажених тварин і навіть при ослиненні ушкоджених ділянок шкіри. Інкубаційний період триває від 2 до 16 тижнів, рідко до року й довше. Після короткого продромального періоду виникає стадія збудження із симптомами водобоязні (гідрофобії), слинотечі. Обличчя хворого виражає страждання, неймовірний жах. Він кидається в пошуках рятунку, молить про допомогу. У нього виникають страхітливі слухові й зорові галюцинації. Хворий виявляє надлюдську силу, кричить, ламає меблі, шматує одяг. Приступи збудження припиняються й наступають паралічі. Тривалість хвороби 3-7 днів, і вона завжди закінчується смертю. Останнім часом з’явились публікації про рідкісні випадки видужання від сказу.
Лабораторна діагностика проводиться після смерті тварин чи людей шляхом виявлення специфічних включень у нервових клітинах (тільця Бабеша-Негрі) амонового рогу, мозочка та клітинах слинних залоз(рис. 18.17). Розроблено прижиттєвий метод діагностики шляхом імунофлуоресценції мазків-відбитків рогівки ока.
Специфічна профілактика сказу при укусах хворою твариною зводиться до введення антирабічного імуноглобуліну і через 24 год проведення щеплень живими й інактивованими антирабічними вакцинами.Родина пікорнавірусів
До родини Picornaviridae (pico - маленький, rna - РНК) відносяться малі за розмірами (18-28 нм) і досить просто побудовані віруси. Вони мають сферичну форму, однониткову РНК, оточену білковим капсидом, який складається із 60 капсомерів. Нуклеокапсид має кубічний тип симетрії. Суперкапсидна оболонка відсутня, тому віруси стійкі до дії ефіру, дезоксихолату натрію. Пікорнавіруси відіграють значну роль у патології людини, викликаючи поліомієліт, гострі респіраторні й кишкові інфекції, гепатит А, ящур та ін.
Вірус поліомієліту має характерну для пікорнавірусів будову (рис. 18.18). Він добре культивується на клітинах нирок людини й мавп, фібробластах, HeLa, викликаючи цитопатичну дію(рис. 18.19). Відомо три типи поліовірусу (І, ІІ, ІІІ). Резистентність їх у зовнішньому середовищі досить велика. У каналізаційних водах і фекаліях при 0 °С вони виживають протягом місяця, при 55 °С гинуть через 30 хв. Кип’ятіння знищує їх майже миттєво. Проте вони чутливі до дії формаліну, хлораміну й інших дезинфектантів.
Джерелом інфекції в природі є хворі люди й вірусоносії. Зараження відбувається фекально-оральним, рідше повітряно-краплинним способом. Збудник передається через забруднену воду, харчові продукти. Його можуть переносити мухи. Вірус розмножується в ротовій порожнині, глотці, кишечнику, проникає в лімфатичні утвори цих органів. Звідси він поступає в кров (вірусемія) і ЦНС.
Інкубаційний період триває 7-14 днів. Найчастіше хворіють діти до 7 років. Розрізняють абортивну, непаралітичну й паралітичну форми захворювання. Після перенесеної хвороби виникає стійкий типоспецифічний імунітет, зумовлений секреторним IgA, місцевою резистентністю слизової оболонки кишечника.
Лабораторну діагностику проводять шляхом виділення та ідентифікації вірусів із випорожнень, змивів з носоглотки, крові(рис. 18.20). Застосовують також методи прямої імунофлуоресценції та електронної мікроскопії. Серологічну діагностику проводять за допомогою РЗК, реакції нейтралізації ЦПД за методом парних сироваток. Останнім часом широко впроваджують метод ІФА й моноклональних антитіл.
Для специфічної профілактики використовують вбиту вакцину Солка і живу вакцину Сейбіна. Жива вакцина має ряд переваг перед вбитою. Вона забезпечує як загальний, так і місцевий імунітет кишечника. Вакцину вводять через рот, що значно полегшує її використання. Для пасивної імунізації застосовують імуноглобулін.
Ентеровіруси Коксакі, ЕСНО та інші. Віруси Коксакі вперше виділені в містечку Коксакі (США). Назва ЕСНО - абревіатура, яка складається з перших літер англійських слів: enteric cytopathogenic human orophans - кишкові цитопатогенні віруси-сироти людини.
Розміри вірусів Коксакі 28 нм, вірусів ЕСНО - 15-30 нм. Вони мають ікосаедричну форму й кубічний тип симетрії. Їх можна культивувати в культурах клітин нирок мавп і людини, фібробластів людського ембріона. Віруси Коксакі патогенні для лабораторних тварин.
За антигенною структурою віруси Коксакі поділяють на 30, а віруси ЕСНО - на 34 серовари. Ентеровіруси людини мають 5 сероварів.
Віруси Коксакі та ЕСНО широко розповсюджені, особливо в літній та осінній періоди. Найчастіше їх виділяють із випорожнень і носоглотки людей, стічних вод, кишечника мух. Можливе вірусоносійство в людей. Велике значення в передачі інфекції мають сімейні й побутові контакти. При заносі вірусів у сім’ю інфікуються всі чутливі особи, хоча не в усіх розвивається захворювання. Віруси Коксакі та ЕСНО досить стійкі до дії різних фізичних та хімічних факторів. У фекаліях людини вони зберігаються декілька днів, у каналізаційних водах при 0 °С - кілька місяців. Спирт, ефір і 5 % розчин лізолу не інактивують віруси, але вони чутливі до дії формаліну (0,3 %) і соляної кислоти.
Віруси Коксакі та ЕСНО спричиняють різноманітні за клінічними проявами захворювання: менінгіт, триденну гарячку, герпангіну, бостонську і борнхольмську хвороби, ураження кишечника, серця, шкіри, кон’юнктиви.(рис. 18.21)(рис. 18.22)(рис. 18.23)(рис. 18.24)(рис. 18.25) Після перенесених захворювань розвивається типоспецифічний імунітет. Має місце пасивна передача антитіл від матері дітям.
Захворювання у людей можуть також викликати ентеровіруси 68-71 серотипів, уражаючи легені, бронхи й бронхіоли, мозкові оболонки й кон’юнктиву. Ентеровірус 72 серотипу викликає гепатит А.
Вірус гепатиту А - збудник епідемічного гепатиту А має сферичну форму(рис. 18.26), діаметр зрілого віріона - 27-32 нм, нуклеоїд містить однониткову РНК (рис. 18.27). Від інших ентеровірусів відрізняється більш високою резистентністю. Він може зберігатись протягом кількох місяців при 4 °С і декілька тижнів при кімнатній температурі. Кип’ятіння вбиває його через 5 хв, дія сухого жару (180 °С) - через 60 хв. Чутливий до формаліну, хлораміну, хлорного вапна.
Культивувати вірус in vitro дуже важко. Він розмножується в організмі південноамериканських мавп шимпанзе й мармозет. Його можна репродукувати в клітинах печінки, нирковому епітелії ембріонів мавп, лімфоїдних клітинах людини.
Вірусний гепатит А - класична антропонозна хвороба. Джерелом інфекції в природі є хворі з різними формами гострого гепатиту й вірусоносії. Основний механізм зараження - фекально-оральний. Вірус виділяється через випорожнення й сечу. Факторами передачі можуть бути вода, харчові продукти, руки, предмети широкого вжитку, контаміновані вірусами. Під час вірусемії фактором передачі може бути кров хворого, тому можливі парентеральні зараження. Збудник може міститись у спермі й менструальній крові.
Епідемічний гепатит А має дуже широке поширення. Захворюваність у багатьох країнах сягає 200-400 й більше випадків на 100 тис населення. Для цієї хвороби властивий перебіг із великим розмаїттям клінічних форм: від безсимптомних до важких жовтяничних із летальними наслідками. Типові форми гепатиту А мають циклічний перебіг із переджовтяничним, жовтяничним та реконвалесцентним періодами. Перший період з епідеміологічної точки зору найнебезпечніший. Найчастіше хворіють діти віком від 5 до 14 років. Сприйнятливість людей до зараження гепатитом А становить 100 %. Після перенесеного захворювання виробляється тривалий і напружений імунітет.
Лабораторна діагностика зводиться до виявлення вірусного антигена у випорожненнях хворого за допомогою прямої імунофлуоресценції та електронної мікроскопії, ІФА, РНГА. Серологічна діагностика полягає у виявленні наростання титру антитіл у сироватці крові при використанні методу парних сироваток.
Специфічного лікування немає. Профілактика захворювання зводиться до раннього виявлення та ізоляції хворих, заключної дезинфекції в осередку інфекції. В епідеміологічному вогнищі дітям і вагітним жінкам вводять донорський імуноглобулін у перші 7-10 днів контакту. Особи, які контактували із хворим, підлягають медичному обстеженню протягом 35 днів на предмет виявлення ранніх симптомів хвороби. Для активної імунопрофілактики створені вакцини, які можуть знизити захворюваність, але велика їх вартість затримує широке впровадження в практику.
До родини пікорнавірусів входять також вірус ящуру, патогенний для тварин і людей, а також астро- й риновіруси, які викликають гастроентерити й заразний нежить.Родина тогавірусів
До родини Togaviridae (toga - плащ) входять віруси, які мають суперкапсидну ліпопротеїнову оболонку, сферичну форму, розміри 40-70 нм, геном з однониткової РНК (рис. 18.28). Більшість вірусів цієї родини знаходиться в природі в організмі багатьох тварин і комах (кліщі, комарі, москіти), які є переносниками збудників. Серед багатьох представників родини найбільше значення має вірус краснухи. Інші види викликають енцефаломієліти коней, карельську гарячку тощо.
Вірус краснухи. Зрілий віріон має сферичну форму, розміри 50-70 нм. Йому притаманні гемаглютинуючі й гемолітичні властивості. Культивується в клітинах амніону людини, нирок кролика, мавп, викликаючи цитопатичний ефект(рис. 18.29). Вірус краснухи термолабільний, інактивується при 56 °С протягом 1 год, але може роками зберігатись при -70 °С. Швидко втрачає свої властивості при дії УФО, розчину формаліну, чутливий до ефіру, хлороформу. Джерелом інфекції в природі є хвора людина за 7 днів до появи висипу і протягом 5 днів після нього. Механізм передачі - повітряно-краплинний. Вірус проникає в організм через слизову верхніх дихальних шляхів, потрапляє до шийних і навколовушних лімфатичних вузлів, де починається його репродукція. Згодом він проникає в лімфу й кров. Людина дуже чутлива до вірусу краснухи. Хворіють переважно діти віком від 1 до 7 років.
Інкубаційний період триває 11-24 дні. Хвороба починається поступово із нездужання, нежитю, кашлю, незначного підвищення температури, збільшення лімфовузлів, появи спочатку на обличчі, а потім на всьому тілі блідо-рожевого висипу(рис. 18.30)(рис. 18.31). Краснуха - небезпечна хвороба, особливо для жінок у перші три місяці вагітності, оскільки часто уражається плід. Це може призвести до народження мертвого плоду або дитини з вадами розвитку (глухота, сліпота, тератоми, вади судин і серця)(рис. 18.32)(рис. 18.33)(рис. 18.34). Після перенесеного захворювання залишається тривалий, напружений імунітет.
При лабораторній діагностиці використовують вірусологічні й серологічні методи. Вірус виділяють із носоглотки, крові, сечі, фекалій на культурі клітин із наступною ідентифікацією. Для серологічної діагностики проводять РН, РЗК, РГГА з парними сироватками крові з інтервалом 10-14 днів(рис. 18.35). Збільшення титру антитіл у 4 рази і більше у другій сироватці в порівнянні з першою підтверджує діагноз.
Профілактика полягає в ізоляції хворих протягом 5 днів від початку висипання, попередженні контакту вагітних жінок із хворими на краснуху. Введення імуноглобуліну вагітним жінкам, що були в контакті з хворим, не попереджує розмноження віруса. Вживають також вбиті й живі вакцини, якими імунізують дівчат 12-14 років при відсутності в них антитіл до вірусу краснухи.Родина флавівірусів
Родина Flaviviridae містить понад 50 видів вірусів, які передаються кровососними комахами. Типовим представником є вірус жовтої гарячки, звідки походить назва родини (flavus - жовтий). До неї входять також віруси кліщового та японського енцефалітів, лихоманки Денге.
Всі віруси цієї родини мають кулясту форму, розміри 40-50 нм. Вони складаються з однониткової РНК, оточеної капсидом. Тип симетрії - кубічний. Нуклеокапсид вкритий зовнішньою ліпідною оболонкою, на поверхні якої розташовані дрібні шипики. Віруси культивують у курячих ембріонах і культурах клітин, цитопатична дія проявляється слабо.
Вірус кліщового енцефаліту. Віріон має розмір 45 нм, типову для флавівірусів ультраструктуру(рис. 18.36) й хімічний склад. Його репродукцію можна відтворити в організмі білих мишей, курячому ембріоні та різних тканинних культурах, особливо в клітинах нирок ембріона свині. Вірус викликає тяжке ураження мозку (енцефаліт). Розрізняють два антигенні варіанти вірусу. Один спричиняє захворювання на сході Росії, передається через укуси іксодових кліщів, другий - циркулює в центральній Європі (Україна, Білорусія, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина). Віруси виділяють від корів, кіз, овець, птахів, воду. Вірус уражає кровоносні судини шкіри, внутрішніх органів, що зумовлює геморагічний висип на шкірі, крововиливи у внутрішніх органах, судинні розлади в мозковій тканині. Для специфічної профілактики використовують вакцину проти кліщового енцефаліту.
Вірус жовтої гарячки - основний представник флавовірусів, має типову для них морфологію й хімічний склад. Він розвивається в курячому ембріоні, різноманітних клітинах тканинних культур, викликаючи цитопатичну дію. Вірус є збудником жовтої гарячки, яка поширена в Африці та Південній Америці. Джерелом інфекції в природі є мавпи, в містах - хворі люди, від яких збудник передається через укуси комарів. Жовта гарячка характеризується жовтяницею, тяжкими ушкодженнями печінки, нирок, серця. Для специфічної профілактики використовують живу вакцину.Родина буньявірусів
До родини Bunyaviridae (Буньямвера - місцевість у Африці) входить велика кількість вірусів, основними з яких є віруси кримської геморагічної гарячки, москітної гарячки, геморагічної гарячки з нирковим синдромом.
Типовий представник буньявірусів має розміри 90-110 нм, три внутрішні нуклеокапсиди з однонитковою РНК, фермент транскриптазу, капсидний білок(рис. 18.37). Капсид побудований за спіральним типом симетрії, зовні оточений ліпідною оболонкою з шипоподібними відростками. Вірус має гемаглютинін. Буньявіруси добре культивуються в різноманітних культурах клітин.
Вірус кримської геморагічної гарячки має сферичну форму, типову для буньявірусів ультраструктуру, слабо розмножуються в культурах клітин (печінки та нирок мавп, свиней та ін.). В Україні природні вогнища вірусів знаходяться в Криму та степовій зоні. Резервуаром збудника в природі є зайці, кози, мишоподібні гризуни, їжаки, кліщі, із свійських тварин - корови, вівці, коні. Переносники хвороби - кліщі. Можливе зараження, особливо медичних працівників, при контакті з кров’ю хворої людини або тварини. Виникають захворювання у доярок, чабанів, працівників тваринницьких ферм.
Захворювання в людини проявляється гарячкою, геморагічним висипом, крововиливами у внутрішні органи і порожнини (шлунок, кишки). Після хвороби розвивається довготривалий напружений імунітет. Для лабораторної діагностики використовують виділення та ідентифікацію вірусу на мишах-сисунах і чутливих тканинних культурах. Але частіше використовують серологічну діагностику шляхом постановки РЗК, РІФ, РГГА в динаміці (метод парних сироваток). Для профілактики застосовують комплекс заходів щодо знищення кліщів, захисту людей від їх укусів. При необхідності імунізують людей специфічною вакциною, вводять імуноглобулін.
На території Криму й Кавказу раніше були випадки захворювань на москітну гарячку, яку спричинює один із видів буньявірусів. Тепер ця хвороба у нас не зустрічається завдяки систематичному знищенню москітів. У той же час на території західних областей України й Білорусії досить часто виникає інша важка хвороба геморагічна гарячка з нирковим синдромом. Її збудник - вірус аналогічної назви - має властивості, характерні для буньявірусів. Резервуаром збудника в природі є численні види мишоподібних гризунів, щури. Людина заражається при контакті з виділеннями інфікованих гризунів. В організмі вірус розмножується в клітинах легень, селезінки, ендотелії судин. Імунні комплекси, що утворюються при цьому, осідають у ниркових канальцях, викликаючи їх ушкодження.
Інкубаційний період триває від 8 до 45 днів. Хвороба характеризується циклічністю, починається гостро, температура підвищується до 39-40 °С, з’являється геморагічний висип, можливі великі крововиливи в шкіру і склери, легеневі, шлункові, маткові кровотечі. Одночасно розвивається нирковий синдром, у тяжких випадках виникає уремія, кома. Летальність становить 1-10 %. Після хвороби розвивається стійкий гуморальний імунітет.
З метою лабораторної діагностики виділяють вірус шляхом внутрішньомозкового зараження мишей-сисунків. Для виявлення антитіл ставлять РІФ, РГГА, РЗК. Специфічне лікування і профілактика не розроблені. В ендемічних осередках знищують гризунів, запобігають контамінації вірусом води, харчових продуктів.Родина аренавірусів
До родини Arenaviridae (arena - пісок) входить 12 видів вірусів, серед яких найбільше значення мають збудники лімфоцитарного хоріоменінгіту й хвороби Ласса. Віруси мають дрібні гранули, які нагадують під електронним мікроскопом пісок. Віронуклеон їх складає РНК і білок у вигляді намиста, є зовнішня ліпопротеїнова оболонка(рис. 18.38). На поверхні оболонки розташовані булавоподібні глікопротеїнові вирости. Вірус чутливий до спирту, ефіру та інших жиророзчинників. Аренавіруси культивуються в ембріональних культурах тканин мишей, курей, амніона людини.
Вірус лімфоцитарного хоріоменінгіту має розміри 100-130 нм, сферичну або овальну форму. Його геном складають два фрагменти однониткової РНК, є п’ять внутрішніх і зовнішніх білків, один з яких - транскриптаза. У шипоподібних відростках знаходиться гемаглютинін. Резервуаром вірусу в природі є різні види мишей, основний з них - домова миша. Людина заражається повітряно-пиловим і аліментарним шляхом. Після проникнення в організм вірус ушкоджує ендотелій дрібних судин і викликає гостре запалення мозкових оболонок, проникає в кров. Назва хвороби пов’язана із збільшенням кількості лімфоцитів у спинно-мозковій рідині.
Лабораторну діагностику проводять шляхом виділення й ідентифікації вірусу та визначення антитіл у сироватці крові хворих за допомогою РІФ, ІФА, РЗК.
Профілактичні заходи включають знищення мишей, ранню госпіталізацію хворих. Вакцин немає.
Вірус Ласса вперше виділено від хворих населеного пункту Ласса (Нігерія). Він викликає геморагічну гарячку Ласса, яка характеризується високою летальністю, виразковим фарингітом, геморагічним синдромом, порушенням функції нирок і центральної нервової системи. Особливо висока смертність спостерігається серед захворілих людей, які приїжджають у західну Африку з інших країн. Джерелом і резервуаром вірусу є африканські гризуни, які переносять хворобу безсимптомно, але виділяють збудник із сечею і слиною. Людина заражається повітряно-краплинним, аліментарним і контактним шляхами як від інфікованих гризунів, так і від хворих людей.
Лабораторну діагностику проводять шляхом виділення вірусу з крові та сечі хворих у період вірусемії, а також за допомогою РІФ, РЗК і РН у режимних лабораторіях.
Для лікування використовують сироватку реконвалесцентів і рибавірин. Специфічна профілактика не розроблена.Родина філовірусів
До родини Filoviridae входять два види збудників, які викликають важкі геморагічні гарячки: вірус Ебола й вірус Марбурга(рис. 18.39). Їх назва походить від населених пунктів Судану й Заїру, де вони вперше були виділені.
Це РНК-місткі віруси, нуклеокапсид має спіральний тип симетрії, оточений зовнішньою ліпідною оболонкою. Віріони мають вигляд довгих ниток (2000-4000 нм) при ширині 80-100 нм.
Джерелом вірусів у природі є мавпи, хоча частіше захворювання передається від хворих людей. Основні шляхи зараження - повітряно-краплинний і контактний при потраплянні на ушкоджену шкіру крові або виділень хворих. Захворювання виникають гостро, температура швидко досягає 39-40 °С, розвивається тяжка загальна інтоксикація, висип на шкірі, внутрішні кровотечі, некрози паренхіматозних органів.
При лабораторній діагностиці цих захворювань виділяють вірусів із крові хворого шляхом зараження мишей-сисунів або висівом на культури клітин. Практикують виявлення антитіл за допомогою РІФ і РЗК. Для специфічної профілактики вакцин не запропоновано.Родина реовірусів
Назва родини Reoviridae є абревіатурою перших літер слів “respiratory enteric orphan viruses“ - респіраторні кишкові віруси-сирітки. Патогенні для людини віруси входять до трьох родів: реовіруси, ротавіруси й орбівіруси. Всі вони характеризуються фрагментованим геномом із 10-12 фрагментів двониткової РНК, внутрішнім і зовнішнім капсидом, відсутністю ліпідної оболонки, ікосаедричним типом симетрії(рис. 18.40). Діаметр віріонів - 70-80 нм.
Реовіруси мають сферичну форму, містять гемаглютинін і фермент транскриптазу, культивуються в клітинах нирок мавп, фібробластах людського зародку. Цитопатична дія проявляється пізно. У природних умовах реовіруси здатні уражати респіраторний і кишковий тракт багатьох свійських і диких тварин: корів, овець, свиней, собак, котів, різних видів гризунів. Їх роль в інфікуванні людей досить важлива. Основні шляхи зараження - повітряно-краплинний та аліментарний. Резистентність реовірусів така ж як ентеровірусів. Вони здатні викликати ембріотоксичний ефект.
Для виділення вірусів від хворих використовують новонароджених мишей або культури клітин. Антитіла виявляють у РГГА. Лікування симптоматичне, вакцинопрофілактика не проводиться.
Ротавіруси. Назва роду Rotavirus (rota - колесо) пов’язана із своєрідною будовою віріонів. Під електронним мікроскопом вони мають вигляд коліщаток з товстою втулкою, короткими шпицями й чітко окресленим ободом (рис. 18.41). Розміри вірусів 60-75 нм. Нуклеоїд містить 11 сегментів двониткової РНК. Ротавіруси людини можна адаптувати до клітин зелених мавпочок. Віруси відрізняються стабільністю. При кімнатній температурі у фекаліях вони зберігаються протягом 7 місяців. Стійкі до дії ефіру, хлороформу, дезоксихолату натрію, швидко руйнуються при кип’ятінні.
Ротавіруси широко розповсюджені в природі. В усіх країнах світу вони є основними збудниками гострих гастроентеритів у дітей віком від 1 до 6 років. За даними ВООЗ, у всьому світі від ротавірусних гастроентеритів щорічно гине від 1 до 3 млн дітей. Джерелом інфекції є хворі й вірусоносії, механізм зараження - фекально-оральний. Інкубаційний період коливається від 1 до 4 днів. Клінічні прояви ротавірусної інфекції зумовлені ураженням епітеліальних клітин кишечника й супроводжуються проносом, блюванням, болем у животі, підвищенням температури. У 40-69 % госпіталізованих виникає зневоднення організму. Пронос зумовлений порушенням всмоктування глюкози й натрію через ушкодження вірусами клітин ворсинок кишечника. Після перенесеної хвороби довготривалого імунітету не виникає, оскільки є багато сероварів-ротавірусів, які не дають перехресного імунітету.
Лабораторна діагностика спрямована на виявлення ротавірусів у фекаліях хворих. У перші дні вони виявляються за допомогою електронної мікроскопії в 100 % випадків. З метою ретроспективної діагностики ставлять РЗК, РГГА, ІФА, РІА.
Лікування симптоматичне. У ряді країн проводять специфічну профілактику шляхом імунізації дітей інактивованою вакциною.
Орбівіруси за своїми властивостями й хімічним складом дуже подібні до реовірусів. Назва пояснюється схожістю внутрішнього капсиду до кільця (orbis - кільце). Орбівіруси паразитують в організмі різних видів тварин і комах (кліщів, комарів, москітів), які переносять збудників від тварин до тварин і людей, підтримуючи постійну циркуляцію орбівірусів у вогнищі. Патогенними для людини є віруси кемеровської та колорадської гарячок.Родина ретровірусів
До родини Retroviridae входять численні види вірусів, виділених від тварин і людей і об’єднаних характерною будовою геному й наявністю унікального ферменту - зворотної транскриптази (ревертази), яка забезпечує зчитування генетичної інформації з РНК на ДНК.
Ретровіруси досить складно побудовані. Їх віріони мають розміри 90-120 нм, диплоїдний геном представлений двома ідентичними копіями однониткової РНК, з’єднаних на одному з кінців. Із геномом пов’язана зворотна транскриптаза. Капсид має ікосаедричний тип симетрії, зовні оточений ліпопротеїновою оболонкою, покритою шипиками. Найбільше значення в інфекційній патології людини мають віруси імунодефіциту та онковіруси.
Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) викликає захворювання СНІДу - синдром набутого імунодефіциту. Вперше ВІЛ виділила група науковців на чолі з Л. Монтаньє в інституті Л. Пастера (Франція). Відкриттю ВІЛ сприяли роботи Р. Галло (США) щодо вивчення Т-лімфотропних вірусів людини, які спричиняють лейкози.
Вірус має округлу форму, його розміри 100-120 нм(рис. 18.42). Геном складається з двох ниток РНК, асоційованої з ревертазою та внутрішніми білками (рис. 18.43). У геномі міститься 9 генів, які кодують внутрішні білки вірусу, ревертазу і специфічні білки зовнішньої оболонки. Серцевина віріона оточена білками капсиду й набуває конусоподібної форми. Вона відділена від зовнішньої оболонки ще одним шаром білків. На зовнішній ліпідній оболонці розміщені глікопротеїнові шипики, які складаються з двох субодиниць глікопротеїду (gp 41 i gp 120). У зв’язку з особливостями структури генома, ВІЛ має значну антигенну мінливість. Інтенсивна зміна антигенів відбувається навіть в організмі хворих, і штам, який виділяється в кінці хвороби, завжди відрізняється від того, з яким зустрівся хворий. Це допомагає вірусу долати імунний захист організму. На даний час відомо два типи збудників - ВІЛ-І і ВІЛ-ІІ, які дещо відрізняються між собою за біологічними властивостями.
Вірус імунодефіциту людини культивують на культурах лімфоцитів Т-хелперів, стимульованих інтерлейкіном-2. Взаємодія вірусу з Т-хелперами починається з абсорбції, яка зумовлена глікопротеїном вірусу (gp 120) і рецепторами лімфоцитів (CD 4). Після проникнення вірусу в клітину вивільнюється серцевина віріона, і розпочинається синтез ДНК на матриці вірусної РНК за допомогою ревертази. Остання сприяє інтеграції новоствореної провірусної ДНК у хромосому Т-хелпера, де вона може зберігатись тривалий час. Подальша репродукція вірусів відбувається тільки при транскрипції провірусної ДНК за допомогою клітинної ДНК-залежної РНК-полімерази.
При нагріванні до 56 °С протягом 30 хв вірус інактивується. Він чутливий до дії спирту, ефіру, ацетону, іонізуючого й ультрафіолетового випромінювання.
Джерелом інфекції є хворі й вірусоносії. Найчастіше інфікуються особи з груп ризику: наркомани, гомосексуалісти, повії, хворі на гемофілію. Зараження відбувається при введенні наркотиків, медичних маніпуляціях, статевих контактах, через інфіковану кров, при переливанні крові тощо. Новонароджені заражаються від хворих матерів через плаценту або в період пологів чи при годуванні молоком.
Інкубаційний період триває від декількох тижнів до декількох років. У хворого підвищується температура, швидко знижується маса тіла, з’являються тривалі проноси, збільшуються лімфатичні вузли, виникають пневмонії. Приєднуються різноманітні опортуністичні інфекції, тобто захворювання, викликані умовно-патогенними бактеріями, грибами, найпростішими, вірусами(рис. 18.44)(рис. 18.45)(рис. 18.46)(рис. 18.47). Уражається центральна нервова система. На фоні загального виснаження організму смерть може настати від будь-якої опортуністичної інфекції.
У патогенезі хвороби вирішальне значення має ураження вірусом клітин, що несуть на собі CD 4-антиген (Т-хелпери, макрофаги, гліальні клітини мозку). Це призводить до значного зменшення кількості Т-хелперів - основних клітин імуногенезу. Змінюється співвідношення Т-хелперів і Т-супресорів до 0,2-0,3 (при нормі 1,9-2,4). У зв’язку з цим паралізується імунний захист організму. Пригнічуються також Т-кілери, які забезпечують противірусний імунітет, природні кілери, які регулюють протипухлинний імунітет, порушується нормальна діяльність В-лімфоцитів. Наслідком цього є пригнічення синтезу антитіл. Макрофаги стають малоактивними, знижується продукція інтерлейкіну-1, гальмується хемотаксис. Макрофаги можуть переносити віруси в різні органи, не руйнуючись.
При лабораторній діагностиці СНІДу досліджують кров, спинномозкову рідину, грудне молоко, сперму. Для виявлення вірусу використовують електронну мікроскопію, зараження Т-лімфоцитів. Виявлення антитіл у сироватці хворих проводять за допомогою ІФА(рис. 18.48), РІФ, РІА, імуноблотингу(рис. 18.49) та інших реакцій.
Ефективних вакцин для специфічної профілактики СНІДу ще не запропоновано. Проблема створення такої вакцини утруднюється в зв’язку з високою мінливістю ВІЛ. Проводять випробування генно-інженерних вакцин. Для затримки репродукції вірусу в організмі застосовують деякі хіміотерапевтичні препарати. Найбільш ефективним із них є азидотимідин. Використовують також інтерферон, тимозин, інтерлейкін-2 та ін.
Онковіруси. До родини ретровірусів входять численні види, які здатні викликати трансформацію нормальних клітин у пухлинні. З РНК-містких онкогенних вірусів виділяють три типи - B, C(рис. 18.50), D(рис. 18.51). Вони мають будову і хімічний склад, характерний для всієї родини ретровірусів. Онковіруси культивують у різних культурах клітин, причому їх репродукція відбувається лише в тих клітинах, які активно діляться. Максимальні онкогенні властивості проявляються при культивуванні в організмі тканин-хазяїв. Онковіруси містять у складі генома онкогени, які започатковують процес трансформації клітин.
Онкогенні віруси названих типів викликають різноманітні онкологічні процеси в організмі тварин і птахів: наприклад, онковіруси типу С є збудниками сарком і лейкозів, типу В - раку й лейкозів.
Існує ще окрема Т-лімфотропна група ретровірусів людини. Зокрема, Т-лімфотропнi віруси 1 і 2 (HTLV-1 i HTLV-2) cпричиняють Т-клітинний лейкоз дорослих людей. Віруси можуть передаватись через кров, трансплацентарно, а також статевим шляхом. Лабораторні методи діагностики новоутворень грунтуються на виявленні пухлинних антигенів або антитіл. Для лікування використовують моноклональні антитіла, навантажені різними цитостатиками.Віруси, що містять дезоксирибонуклеїнову кислоту (ДНК)
За даними Міжнародного комітету з таксономії вірусів патогенні для людини ДНК - місткі віруси входять до 7 родин. У порівнянні з РНК - геномними вірусами вони менш мінливі й відрізняються більшою стабільністю. Переважна більшість із них репродукується не в цитоплазмі, а в ядрі клітин. До цієї групи належать віруси віспи, герпесу, гепатиту В, аденовіруси та ін.
Родина поксвірусів
До численної родини Poxviridae (pox - пустула) входять віруси віспи людини, корів, мавп, овець, свиней, кролів, птахів, інших тварин, а також віруси ектими та контагіозного молюска людини.
Вірус натуральної віспи був збудником грізних епідемій віспи, відомих людству з давніх-давен. Тепер це захворювання повністю ліквідовано в усіх країнах світу. В 1977 р. був зареєстрований останній випадок хвороби в Сомалі. Віріон віспи має складну будову, цеглиноподібну форму з округленими ребрами й кутами. Його розміри становлять 180-450 нм. Нуклеоїд має форму гантелі, зовні оточений білковим капсидом (рис. 18.52). У серцевині віріона знаходиться двониткова ДНК і внутрішній білок. До нуклеоїду прилягають два бокових тіла. Вірус має зовнішню оболонку з трубчастими шипиками.
Вірус віспи культивується в курячих ембріонах(рис. 18.53), первинних і перещеплюваних клітинах людини, мавпи, вівці, свині тощо. Він викликає специфічну цитопатичну дію.
Збудник натуральної віспи стійкий до висихання, дії спирту, ефіру, дезинфікуючих розчинів, чутливий до нагрівання, калію перманганату. Він довго зберігається в кірочках пустул і рідині везикул.
Джерелом інфекції є хвора людина, яка заразна від останніх днів інкубаційного періоду до відпадання кірочок. Механізм передачі - повітряно-краплинний, пиловий, контактно-побутовий. Сприйнятливість до віспи дуже висока. Збудник потрапляє на слизову оболонку верхніх дихальних шляхів, де він розмножується і проникає в лімфатичні вузли й кров.
Інкубаційний період триває 10-14 днів. Для хвороби характерні гарячка, пустульозний висип(рис. 18.54)(рис. 18.55), на місці якого утворюються втягнуті рубці. Після перенесеного захворювання залишається довічний імунітет.
Діагноз натуральної віспи ставлять переважно на основі клінічних симптомів. Для експрес-діагностики використовують вірусоскопію матеріалу з пухирців, імунофлуоресцентний метод, виявлення антигенів у досліджуваному матеріалі(рис. 18.56). Можна виділити вірус шляхом зараження курячих ембріонів або клітинних культур. Серодіагностику проводять за допомогою РГГА, РЗК, РН.
Профілактика включала заходи запобігання заносу віспи з інших країн, ранню діагностику, негайну госпіталізацію хворих, заключну дезинфекцію і щеплення противісповою вакциною(рис. 18.57). Після ліквідації віспи, за рішенням ВООЗ, щеплення проти захворювання припинені.Родина герпесвірусів
Родина Herpesviridae (herpes - повзучий) включає три підродини: альфагерпесвіруси, бетагерпесвіруси і гамагерпесвіруси. До альфагерпесвірусів відносять віруси простого герпесу і вітряної віспи - оперізуючого герпесу, до бетагерпесвірусів - вірус цитомегалії, до гамагерпесвірусів - вірус Епштейна-Барр і вірус герпесу людини 6. Окремим представникам цієї родини притаманні онкогенні властивості.
Герпесвіруси мають досить великі розміри (150-210 нм), містять двониткову ДНК, яка оточена капсидом і суперкапсидною оболонкою(рис. 18.58)(рис. 18.59). Капсид складається із 162 капсомерів і має форму ікосаедра (рис. 18.60).
Вірус простого герпесу має типову для герпесвірусів будову. Розрізняють два типи вірусів - 1 і 2. Обидва типи культивують у курячих ембріонах(рис. 18.61), культурах легеневих і ниркових клітин людини. При цьому утворюються багатоядерні клітини і симпласти(рис. 18.62).
Резистентність вірусів простого герпесу невисока. Вони гинуть при нагріванні до 50 °С через 30 хв, при 4 °С зберігаються протягом місяця, чутливі до дії фенолу, формаліну, спирту, хлороформу, перманганату калію.
Джерело вірусу - хворі люди й вірусоносії. Вхідними воротами є шкіра й слизові оболонки. Механізм зараження - повітряно-краплинний і побутово-контактний. Можливе зараження статевим шляхом. Потрапивши в організм, вірус розмножується в місці проникнення, потім розповсюджується з током крові або по ходу нервів. В організмі він зберігається все життя, особливо в гангліях трійчастого нерва. Ураження шкіри і слизових оболонок характеризується появою пухирців, наповнених рідиною.
Вірус герпесу-1 викликає гострий герпес на губах(рис. 18.63) і крилах носа, гінгівостоматит(рис. 18.64), кератокон’юнктивіт(рис. 18.65), менінгоенцефаліт(рис. 18.66). Вірус герпесу-2 спричиняє герпес геніталій(рис. 18.67)(рис. 18.68), уражає новонароджених, вважається, що має відношення до виникнення раку шийки матки та ін. Перенесені захворювання не залишають стійкого імунітету.
При лабораторній діагностиці проводять вірусологічне й серологічне дослідження. Виділяють вірус шляхом зараження курячих ембріонів або клітинних культур. Серологічна діагностика зводиться до постановки РЗК, РІФ, ІФА. Для експрес-діагностики готують мазки-відбитки з герпетичних пухирців, забарвлюють за Романовським-Гімзою і виявляють гігантські клітини з включеннями.
Для попередження рецидивів герпетичної інфекції використовують багаторазове введення інактивованих вакцин, специфічний імуноглобулін, для лікування - флореналь, ацикловір, лаферон.
Віруси вітряної віспи - оперізуючого герпесу. Це один і той же вірус, який при первинному інфікуванні у дітей викликає вітрянку, а при активації персистуючого вірусу - оперізуючий герпес. Віріон має типову структуру(рис. 18.69), розмножується в культурах клітин ембріональних тканин людей і мавп(рис. 18.70)(рис. 18.71), не репродукується в курячих ембріонах. У зовнішньому середовищі швидко гине.
Єдиним джерелом інфекції є хвора людина. Вітряною віспою найчастіше хворіють діти 1-3 років. Передача хвороби відбувається повітряно-краплинним шляхом. Захворювання характеризується появою на шкірі висипу - пухирців-везикул(рис. 18.72). Оперізуючий герпес виникає переважно у дорослих(рис. 18.73)(рис. 18.74). Вважають, що при первинному зараженні виникає вітряна віспа, а оперізуючий герпес є результатом активації вірусу, що залишався в організмі дитини. Після перенесення вітряної віспи розвивається імунітет на все життя.
Лабораторні дослідження проводять рідко. У разі потреби роблять вірусоскопію пухирцевої рідини й виявляють внутрішньоядерні включення у мазках-відбитках.
Введення специфічного імуноглобуліну є ефективним методом профілактики вітряної віспи. Запропонована жива вакцина для імунізації дітей у ранньому віці.
Вірус цитомегалії в організмі викликає появу гігантських клітин із внутрішньоядерними включеннями, звідки й походить його назва.
Морфологічно він подібний до вірусів герпесу(рис. 18.75). Джерелом цитомегаловірусної інфекції є хвора людина. Вірус може місяцями й роками виділятись із сечею та слиною, що має велике епідеміологічне значення. Зараження відбувається повітряно-краплинним і контактним шляхами, а також через плаценту. В зв’язку з цим, хвороба дуже небезпечна при вагітності. Вона характеризується ураженням слинних залоз. Ця форма має легкий перебіг. Виникають і генералізовані форми з жовтяницею, ураженням печінки й селезінки, що може призвести до смерті. Вірус тривалий час персистує у слинних залозах(рис. 18.76). Найчастіше активація персистуючої інфекції відбувається у пацієнтів онкологічних клінік, відділів трансплантації, де використовуються широко імунодепресанти, у хворих на СНІД тощо. Специфічна терапія і профілактика не розроблені.
Вірус Епштейна-Барр (ВЕБ). Вперше його було виявлено під час дослідження клітин злоякісної лімфоми Беркіта. За морфологічними й біологічними властивостями він подібний до попередньо описаних герпесвірусів людини(рис. 18.77). ВЕБ уражає В-лімфоцити, інші клітини лімфоїдної тканини організму, довго зберігається у клітинах господаря. Його особливістю є те, що він здатний не руйнувати, а стимулювати розмноження інфікованих В-лімфоцитів. Останні після повторного зараження тим же вірусом набувають здатності до безкінечного росту. ВЕБ може уражати епітеліальні клітини слизової оболонки верхніх дихальних шляхів і травного тракту, а також клітини лімфоїдної системи, спричиняючи продуктивну інфекцію. В цьому випадку розвивається інфекційний мононуклеоз(рис. 18.78)(рис. 18.79), в інших, коли уражаються Т-лімфоцити, вони трансформуються, стають злоякісними, внаслідок чого розвивається злоякісна лімфома Беркіта або назофарингіальна карцинома, тобто вірус здатний викликати різні захворювання. В осіб з порушенням імунної системи ВЕБ спричиняє лейкоплакію оболонок язика, порожнини рота, піхви та шийки матки.
Вірус герпесу людини 6 не відрізняється за своїми морфологічними властивостями від попередніх герпесвірусів. Разом з тим, він відзначається особливим тропізмом. Уражає моноцити і Т-лімфоцити. Вважають, що вірус герпесу людини 6 призводить до лімфопроліферативного захворювання з моноклональною проліферацією В-лімфоцитів, синдрому хронічної втоми дітей віком до 3-ох років. Є дані про те, що він відіграє певну роль при злоякісній В-клітинній лімфомі, саркоїдозі, аутоімунному тиреоїдиті тощо.
Методи лабораторної діагностики ще остаточно не розроблені.Родина аденовірусів (Adenoviridae)
Родина аденовірусів поділяється на два роди: Mastadenovirus (понад 90 серологічних типів) і Aviadenovirus (14 серологічних типів). Рід Mastadenovirus включає в себе віруси людини, мавп, коней, свиней тощо.
Аденовіруси не мають ліпопротеїнової оболонки. За своєю формою нагадують ікосаедр діаметром 65-80 нм кубічного типу симетрії(рис. 18.80). Мають 12 вершин, від яких відходить по одному відростку з булавоподібними потовщеннями на вільному кінці (рис. 18.81). Капсид складається з 252 субодиниць (капсомерів).
Аденовіруси відносно стійкі до дії фізико-хімічних факторів, не інактивуються ефіром, хлороформом. При прогріванні (56 °С) активність вірусів різко знижується за декілька хвилин.
Особливістю аденовірусів є те, що вони культивуються тільки в тканинах господаря: аденовіруси людини - в різноманітних первинних і перещеплюваних культурах людських клітин, аденовіруси мавп репродукуються в клітинах мавп(рис. 18.82) і т.д.
Найчастіше для виділення аденовірусів людини використовують перещеплювані культури клітин HeLa, KB, Hep-2, первинну культуру тканин нирок ембріона людини. Репродукція вірусів супроводжується розвитком внутрішньоядерних включень(рис. 18.83).
Біологічною особливістю аденовірусів людини є їх апатогенність для лабораторних тварин.
Аденовіруси людини - перші патогенні віруси людини, для яких була доведена здатність трансформувати клітини ссавців та індукувати утворення пухлин у сирійських ховрахів.
Аденовіруси здатні викликати гемаглютинацію еритроцитів. За здатністю аглютинувати еритроцити білих щурів і мавп побудована класифікація аденовірусів людини.
Аденовірусна інфекція - широко поширене респіраторне захворювання людини. Основний механізм зараження - повітряно-краплинний.
При виділенні вірусів із фекаліями можливий і фекально-оральний механізм зараження. Аденовірусні інфекції частіше виникають серед дітей у віці від 6 міс. до 2 років, особливо в холодні пори року. В організмі людини аденовіруси розмножуються в епітеліальних клітинах дихальних шляхів, кишечника, кон’юнктиві очей, мигдаликах і лімфатичних вузлах. Аденовіруси викликають гострі респіраторні захворювання (фарингіти, ларингіти, трахеобронхіти), кон’юнктивіти, пневмонії, геморагічні цистити. Окремі серотипи мають онкогенні властивості й зумовлюють появу пухлин у деяких гризунів. Вони можуть також проникати через плаценту, викликаючи каліцтво і смертельні пневмонії новонароджених. У дорослих аденовірусні інфекції виникають рідше і мають більш легкий перебіг. Імунітет після хвороби слабкий, типоспецифічний, недовготривалий. Певну роль у захисті від аденовірусів мають SIgA, які розташовані на слизовій оболонці дихальних шляхів і в носовому секреті.
Для профілактики та раннього лікування аденовірусних інфекцій застосовують лейкоцитарний інтерферон, а також фермент дезоксирибонуклеазу. Для імунізації військовослужбовців запропонована жива аденовірусна вакцина.Родина гепаднавірусів (Hepadnaviridae)
До родини гепаднавірусів входять вірус гепатиту В людини (ВГВ), вірус гепатиту бабаків, білок, кенгуру, качок тощо.
Віруси гепатиту В людини - складноорганізовані віруси сферичної форми діаметром до 42 нм. Зовні вони вкриті ліпідно-білковою суперкапсидною оболонкою. Капсид побудований за кубічним типом симетрії, складається з 180 капсомерів(рис. 18.84). Серцевина вірусу містить ДНК, ковалентно пов’язану з поліпептидом, ДНК-полімеразу, протеїнкіназу. ДНК має форму кільця, один з ланцюгів якої дефектний. У процесі репродукції вірусів ДНК-полімераза добудовує дефектну ДНК (рис. 18.85).
ВГВ мають декілька антигенів. Поверхневий антиген (HBSAg - hepatitis B surface antigen) високостійкий до дії фізико-хімічних факторів. Він не руйнується під час багаторазового заморожування та розморожування, довго зберігається у висушеному стані. Частково втрачається активність антигена після 30 хв прогрівання при 98 °С. Повна інактивація досягається завдяки 15-хвилинній стерилізації при 121 °С.
HBsAg виявляють практично в усіх біологічних рідинах людини.
НВсAg (core - серцевина) - серцевинний антиген входить до складу нуклеокапсиду ВГВ. Цей антиген виявляється в ядрах гепатоцитів людей, хворих на гепатит В. Він складається з поліпептидів і йому властива протеїнкіназна активність.
HBeAg (enzyme - фермент) міститься між HBsAg і НВсAg. Його виявлено в цитоплазмі та ядрах гепатоцитів інфікованих ВГВ людей. Він - ензим з ДНК-полімеразною активністю.
ВГВ не репродукується ні в культурах тканин, ні в курячих ембріонах.
Віруси гепатиту В мають надзвичайно високу резистентність до дії різноманітних факторів зовнішнього середовища. Зокрема, вони витримують кип’ятіння протягом 15-20 хв, а при 60 °С - до декількох годин. Автоклавування при 126 °С інактивує вірус протягом 30 хв, сухий жар (160 °С) - за 60 хв, а при 180 °С - за 40 хв.
Джерело вірусів - людина. Основним резервуаром є “здорові“ вірусоносії, число яких на земній кулі перевищує 300-500 млн чоловік, а також хворі на жовтяничну(рис. 18.86)(рис. 18.87) або безжовтяничну форму гепатиту. Хворий стає заразним за декілька тижнів до появи клінічних ознак. У цей період HBsAg з’являється в крові, іноді в жовчі та слині. Його можна знайти в сльозах, фекаліях, грудному молоці, вагінальному вмісті, спермі.
Провідний механізм передачі - парентеральний (інокуляційний), другорядний - фекально-оральний, рідко - трансплацентарний. Не виключається й статевий шлях зараження. Інфікування відбувається внаслідок внесення крові та її препаратів (плазми, еритроцитарної маси, тромбіну, фібриногену), лімфи при будь-якій інструментальній процедурі, яка супроводжується порушенням цілісності шкірних та слизових покривів, включаючи й щеплення. Зараження може відбутися при внутрішньовенних, внутрішньом’язових, підшкірних та інших ін’єкціях. Зараження в побуті - не таке вже й рідкісне явище. Останнім часом вказують на значення тісного сімейного спілкування та статевих контактів. Групу епідемічного ризику складають медичні працівники, виділяється небезпека інфікування для пацієнтів відділів гемодіалізу, особливе значення має передача вірусів матері плоду під час вагітності.
Інкубаційний період коливається від 50 до 180 днів. При проникненні в організм із кров’ю вірус відразу ж розноситься, фіксуючись на гепатоцитах. Репродукція вірусу не супроводжується цитолізом гепатоцитів, що свідчить про те, що він не має прямої цитопатичної дії, а патологічний процес у печінці розпочинається після розпізнання імунокомпетентними клітинами його антигенів на поверхні клітини. Дякуючи розриву однієї із ниток ДНК, вірус може інтегрувати в геном гепатоциту і за певних обставин викликати трансформацію клітини.
У лабораторній діагностиці широко застосовуються серологічні методи. Для виявлення HBsAg і HBs - антитіл використовують кров хворого або особи, що перехворіла. На практиці добре себе зарекомендували радіоімунний аналіз, імуноензимний метод, імунна електронна мікроскопія та ін. HBеAg можна виявити за допомогою ІФА, РНГА, РНЗГА, РЗК.
Профілактичні заходи. Для попередження зараження через кров та її похідні встановлено суворі правила відбору донорів крові, забору її, розподілу крові та її компонентів. Донори обстежуються на наявність HBsAg і при позитивній реакції звільняються від здачі крові. З числа донорів виключаються особи, які перенесли вірусний гепатит або гемо- і плазмотрансфузії за останні 2 роки, страждають на нерозпізнані захворювання печінки, алкоголізм, наркоманію, були в контакті з хворим на вірусний гепатит за останні 6 місяців. З однієї ампули або флакона дозволяється вводити кров тільки одному реципієнту.
Суворі правила безпеки введено стосовно стерилізації ріжучого та колючого медичного інструментарію. Після використання його розбирають, миють проточною водою, замочують в гарячому (50 °С) миючому розчині (перекис водню з миючим засобом) на 15 хв, миють механічно в 0,5-1,0 % миючому розчині, полощуть проточною та дистильованою водою, потім контролюють ефективність очистки шляхом постановки бензидинової проби на наявність слідів крові.
Інструментарій стерилізують в автоклаві при 1,5 атмосферaх (126 °С) 30 хв, у сухожарових шафах при 160 °С протягом 1 год, а при 180 °С - 40 хв, або кип’ятять в дистильованій воді 30 хв з моменту закипання.
При медичних закладах створюють централізовані відділи для стерилізації інструментарію. Під час щеплень використовуються одноразові шприци, безголкові інжектори.
Для специфічної профілактики існують вакцини першого покоління, які одержують з плазми крові хронічних носіїв HBsAg. Вакцини другого покоління - це субодиничні (корпускулярні) препарати або одержані генноінженерним способом. Найвідомішими комерційними корпускулярними препаратами є вакцини Hevac B (Франція) і Heptavac B (США).
Особам, які мали контакти з ВГВ, крім активної імунізації треба вводити людський імуноглобулін проти гепатиту В. Екстренна профілактика рекомендована медичним працівникам, що одержали травми під час роботи з інфікованою кров’ю, статевим партнерам, які були у недавньому статевому контакті із хворими на гепатит В.Родина паповавірусів (Papovaviridae)
Назва родини походить від перших складів назв онкогенних вірусів: па - вірус папіломи, по - вірус поліоми(рис. 18.88), ва - вакуолізуючий вірус мавп. Вони викликають хронічні й латентні інфекції, доброякісні та злоякісні пухлини тварин і людей.
Віріони сферичної форми діаметром 55 нм, містять двониткову ДНК і внутрішні білки. Капсид кубічної симетрії складається з 72 капсомерів. Віруси термостабільні, не втрачають інфекційних і онкогенних властивостей при нагріванні до 50 °С протягом 1 год. У людини папіломавіруси є причиною розвитку папілом у різних ділянках тіла, поліомавіруси можуть тривалий час зберігатись в організмі в латентному стані й активізуватись при набутих імунодефіцитах.Родина парвовірусів
До родини Parvoviridae (parvus - маленький) входять віруси, які відзначаються малими розмірами (18-26 нм)(рис. 18.89). У геномі міститься однонитчаста ДНК, оточена капсидом кубічного типу симетрії. Парвовіруси стійкі до дії спирту, ефіру, дезоксихолату натрію, при 60 °С зберігають інфекційні властивості протягом 1 год. Чутливі до дії УФО.
Найбільш патогенним для людини є вірус В19, який викликає інфекційну еритему, гемолітичну анемію, уражає суглоби. Зараження відбувається повітряно-краплинним шляхом. Спочатку вірус розмножується в клітинах респіраторного епітелію, пізніше виникає вірусемія, збудник проникає в кістковий мозок і репродукується в ретикулоцитах і еритробластах. Вірус має ембріотоксичну дію, що спричиняє народження мертвої дитини. Специфічне лікування і профілактика не розроблені.
Медицина