Балантидіаз (Balantidiasis) -- кишкове зоонозне протозойне захворювання, що характеризується виразковим ураженням товстої кишки і симптомами загальної інтоксикації.

Історичні дані. Вперше повідомив про захворювання людини на балантидіаз шведський лікар П. Мальмстен у 1857 р., що виявив балантидії у калі 2 хворих, що мали пронос. Йому ж належить перший опис патологоанатомічної картини захворювання в людини.

До 1861-1862 р. відносяться перші знахідки балантидій у свиней, зараженість яких може досягати до 60-80 %.

Після робіт Н. С. Соловйова (1901), що встановив внутрішньотканинний паразитизм балантидій, балантидіаз був виділений у самостійну нозологічну форму.

Вегетативна форма В. coli овальна, більш вузька з однієї сторони; розміри 50-80 мкм у довжину і 35-60 мкм у ширину. Тіло інфузорії вкрите пеликулою і розташованими у виді спіральних рядів війками довжиною 4-6 мкм, коливання яких забезпечують обертально-поступальний рух збудника. На передньому кінці В. coli розташований ротовий отвір – перистом, оточений війками довжиною до 10-12 мкм, що сприяють захопленню харчових грудочок.

Мал. 1. Збудник балантидіазу.

Під пеликулою визначається ектоплазма, у середній частині і на задньому кінці розташовані 2 скорочувальні вакуолі. Ендоплазма інфузорії дрібнозерниста, містить вакуолі, що включають крохмаль, еритроцити і лейкоцити. Після фарбування вдається диференціювати ядерний апарат, що складається з бобовидної форми макронуклеуса і мікронуклеуса.

Вегетативні форми В. coli розмножуються шляхом подвійного ділення, проте у визначені періоди можливий статевий процес по типу кон'югації.

Вегетативні форми паразита чутливі до несприятливих умов зовнішнього середовища і швидко в ньому гинуть; у фекаліях можуть зберігатися до 5-6 год. Цисти В. coli округлої форми, досягають 50-60 мкм у діаметрі. Розрізняють двоконтурну оболонку і ядерний апарат у виді макро- і мікронуклеуса, іноді -- вакуолі. Цистна форма може зберігати життєздатність у зовнішньому середовищі протягом декількох тижнів.

Епідеміологія. Балантидіаз -- кишковий зооноз. Резервуаром збудників є свині. Виявлена зараженість пацюків, собак, але їхня роль в епідеміології балантидіазу не встановлена. У вкрай рідкісних випадках при особливо несприятливих умовах інвазована людина може ставати додатковим резервуаром збудників.

Механізм зараження -- фекально-оральний, реалізований водяним шляхом, через воду, забруднену фекаліями свиней. Додатковими чинниками передачі збудників можуть служити грунт, овочі, синантропні мухи.

Балантидіаз реєструється переважно серед сільських жителів, що займаються свинарством, при цьому показники зараженості коливаються від 1-3 до 28 %. Найбільше число випадків балантидіазу описано в країнах Азії, Європи й Америки.

Патогенез і патологоанатомічна картина. Проковтнуті цисти В. coli досягають висхідних відділів товстої кишки і, перетворюючись у вегетативні форми, розмножуються, переважно в сліпій кишці. Паразитування інфузорій у просвіті кишки може супроводжуватися слабко вираженими загальнотоксичними розладами.

Завдяки спроможності синтезувати гіалуронідазу, балантидії набувають здатності проникати в слизову оболонку товстої кишки, унаслідок чого развивається гіперемія уражених ділянок, на яких далі утворяться ерозії і виразки. Відзначається посилення проліферації епітелію кишкових крипт, його некроз з утворенням ерозій, на місці яких надалі можуть формуватися глибокі виразки.

Міграція В. coli у підслизову основу зумовлює утворення запального набряку, лімфоцитарної, гістиоцитарної і сегментоядерної інфільтрації, іноді мікроабсцесів.

Виразкові дефекти розташовані, як правило, у місцях перегинів кишкової стінки переважно в сліпій, сигмоподібній і прямій кишках. Виразки різняться за розміром і часом утворення, площа деяких із них може досягати декількох квадратних сантиметрів. Виразки розташовані уздовж складок слизової оболонки, краї їх нерівні, підриті, дно вкрите желеподібними некротичними масами, часто чорного кольору. Навколишні ділянки слизової оболонки гіперемовані, набряклі.

У патологічний процес часто утягується апендикс із розвитком гнійного і некротичного апендициту.

Описані пошкодження міокарда, печінки, тонкої кишки.

Паразитування В. coli, розвиток запальної реакції і гнійно-некротичних змін у товстій кишці обумовлюють утворення токсичних субстанцій, відповідальних за розвиток інтоксикаційного синдрому в клінічній картині захворювання.

Клінічна картина. Балантидіаз може перебігати в субклінічній, гострій, хронічній безупинній і рецидивуючій формах. В осередках інвазії можливе носійство В. coli. Інкубаційний період складає 1-3 нед, але буває і більш коротким. Субклінічна форма характеризується відсутністю ознак інтоксикації і дисфункції кишок. Захворювання розпізнається при ендоскопічному дослідженні, що виявляє катарально-геморагічне або виразкове ураження слизової оболонки товстої кишки; можливі порушення функціональних проб печінки, еозинофілія.

Гостра форма балантидіазу перебігає звичайно з вираженими явищами загальної інтоксикації і симптомами коліту, в залежності від ступеня важкості яких розрізняють легку, середньої ваги і важку форми хвороби. Захворювання починається, як правило, гостро, із підвищення температури до високих цифр. Гарячкова реакція часто має неправильний характер. Виникають головний біль, нудота, багатократна блювота, прогресує загальна слабість. Постійною ознакою балантидіазу є сильні болі в животі і діарея. Стілець багатий, рідкий; часто з домішками крові і гною, гнійним запахом. Частота дефекацій може коливатися від 3-5 при легкій до 15-20 разів у добу при важких формах захворювання.

У міру прогресування балантидіазу знижується маса тіла хворих, помітно порушується працездатність.

Тривалість гострої форми -- біля 2 міс. При відсутності своєчасної терапії захворювання переходить в хронічну форму.

Хронічна рецидивуюча форма балантидіазу перебігає 5-10, а іноді і більше років з чергуванням періодів загострення (до 1-2 або 3-4 тиж) і періодів ремісії (до 3-6 міс). Ознаки загальної інтоксикації менш виражені, ніж при гострій формі хвороби, кишкові розлади часто переважають над загальнотоксичними.

У ряді випадків спостерігається розвиток характерних ускладнень: кишкова кровотеча, перфорація виразок товстої кишки з розвитком гнійного перитоніту. Кишкові ускладнення можуть зумовити летальний вислід захворювання.

Прогноз. При своєчасному розпізнаванні й адекватній терапії звичайно сприятливий. Летальність в ендемічних осередках складає біля 1 %. При спорадичній захворюваності спостерігалися високі показники летальності -- до 16-29 %, у даний час ці показники знизилися.

Діагностика. Діагноз балантидіазу грунтується на підставі даних епідеміологічного і фахового анамнезу, що вказують на перебування в ендемічному районі або контакт із свинями; клінічних проявів хвороби з тривалою неправильною лихоманкою, болями в животі і багатократному рідкому стільці з гнильним запахом; результатах ендоскопічного дослідження, що виявляє характерні виразкові дефекти в товстій кишці.

Верифікується діагноз паразитологічним методом -- виявленням вегетативних форм В. соlі у фекаліях або біоптатах країв виразок, у мазках виразкового вмісту.

Диференціальна діагностика. Диференціальний діагноз проводиться з гострою дизентерією, кишковим амебіазом, неспецифічним виразковим колітом, кишковим дизбактеріозом.

Лікування. Найбільше ефективним препаратом вважається мономіцин, що використовується в дозі 150000- 250000 ОД 4 разу в день у вигляді двох п'ятиденних циклів з інтервалами 5-7 днів. При важкому перебігу хвороби проводять три цикли, при цьому мономіцин поєднують з окситетрацикліном у дозі 0,25 р 4 разу в день протягом 7 днів. Окситетрациклін можна використовувати і самостійно в зазначеній дозі при легких і середній вазі формах захворювання.

Відзначено позитивний ефект при призначенні метронідазолу, хініофону (ятрену), ампіциліну.

Розвиток ознак гострого апендициту або кишкових ускладнень балантидиазу є показанням до екстренного хірургічного втручання.

Виписка реконвалесцентів здійснюється за умови клінічного видужання і негативних результатів паразитологічного та копрологічного дослідження.

Профілактика. Полягає в дотриманні санітарно-гігієнічних норм при догляді за свинями, знезаражуванні їхніх фекалій, а також у своєчасному виявленні й адекватному лікуванні хворих.