Глава 44. ГОМЕОПАТІЯ

   Гомеопатія – це наука про методи лікування хворих гомеопатичними лікарськими засобами.
   Гомеопатичними лікарськими засобами називають ліки, які виробляються відповідно до принципів гомеопатичної фармації і застосовують за принципами гомеопатичної терапії.
   Засновником гомеопатії є німецький лікар Хрістіан Фрідріх Самуель Ганеман (1755-1843), який сформулював основні принципи цього вчення. У період свого виникнення і до сьогоднішнього дня гомеопатія залишається сферою лікування хворих, яка відокремлена від класичної медицини, а її основні догми (закон подібності, модальність, динамізація тощо) залишаються без змін вже близько 200 років, існуючи поза даними сучасної науки. Поява гомеопатії була зумовлена популярністю у 19 столітті методів лікування хворих, які передбачали надзвичайно інтенсивний вплив на людський організм. Лікарі того часу широко використовували кровопускання, блювотні, проносні засоби. Часто призначали великі дози хініну, інших алкалоїдів, мінеральних солей, сполук важких металів. Подібне лікування у багатьох випадках призводило до розвитку тяжких ускладнень і навіть смерті хворих. Тому метод терапії, оснований на використанні мікрокількостей лікарських речовин, одразу отримав визнання медиків і пацієнтів, насамперед у зв’язку із своєю безпечністю. Разом із тим, гомеопатія продовжувала існувати паралельно із розвитком класичної медицини (алопатії). Відкриття і впровадження у клінічну практику сульфаніламідів, антибіотиків, протитуберкульозних, психотропних, протизапальних, антигістамінних, гормональних і багатьох інших груп ефективних алопатичних препаратів, вакцин і сироваток здійснило справжній переворот у лікуванні багатьох захворювань і на певний період зробило неактуальним застосування гомеопатичних засобів. У наш час спостерігається певне відродження гомеопатії. Не виключено, що одним із факторів цього є зростання кількості побічних ефектів і ускладнень внаслідок широкого застосування алопатичних препаратів.  
   Спільною метою гомеопатії і алопатії є виліковування або покращання стану хворої людини за допомогою лікарських засобів. Об’єднує їх також основна умова досягнення мети, яка проголошує, що лікування повинно бути ефективним, безпечним і максимально індивідуалізованим. Методологічні ж підходи, що сприяють реалізації мети, в алопатії та гомеопатії кардинально відрізняються. Це, насамперед, стосується уявлень про природу захворювань та шляхи їх виліковування (табл. 59).  

Таблиця 59


Основні поняття у гомеопатії та алопатії (за: Т.Я. Зелікман, С.І. Ялкут, 1994)
 
   С. Ганеман у своїй книзі “Органон лікарського мистецтва” (1810) визначав природу захворювань так: “будь-яке захворювання (нехірургічне) полягає тільки у динамічному відхиленні життєвої сили від нормального стану, що супроводжується змінами функцій та відчуттів організму і проявляється видимими нападами”. На відміну від алопатії, яка основним фактором лікування вважає усунення причини захворювання та його клінічних проявів (симптомів), гомеопатія першочерговим об’єктом свого вивчення визначає конституційні ознаки і реакції хворої людини. Відповідно до цього, гомеопати вважають, що “хворий – це захворювання, яке стало особистістю”, а його симптоми є реакціями організму, які спрямовані на виліковування. Тому лікування є процесом витіснення захворювання з організму, і його основною метою є підсилення цього процесу. Гомеопатична терапія враховує і абсолютизує сукупність властивостей хворої людини, що зумовлюють її індивідуальність: дані про етіологію та патогенез усіх захворювань, які пацієнт переносив упродовж свого життя, його конституційні та психологічні характеристики тощо. Гомеопатичне лікування однакових патологічних процесів у різних хворих може кардинально відрізнятися, оскільки відповідає не основним характеристикам хвороби, а особливостям організму хворого. Гомеопати розглядають розвиток патологічного процесу як продовження конституційних властивостей організму і діють за принципом “один хворий – одне захворювання”. Вони також вважають, що пригнічення симптомів захворювання за допомогою алопатичних засобів гальмує функцію захисних сил організму, що може бути причиною формування хронічних захворювань.  
   Різниця між алопатією та гомеопатією відмічається також при оцінюванні сутності симптомів (табл. 59).  
   Гомеопатичним симптомом, або ознакою, є індивідуальна скарга пацієнта з урахуванням її причини, локалізації, характеру відчуттів та модальностей. Терміном “модальність” позначається умова, при якій симптом змінюється (послаблюється, посилюється), з’являється або зникає.  
   Згідно з гомеопатичним вченням, симптомами вважають прояви життєдіяльності організму як до, так і після початку захворювання, а ознаки хвороби є окремими ознаками цієї життєдіяльності.  
   Беручи за головну мету вплив на захисні сили організму, гомеопатія враховує різнорідні симптоми, які характеризують стан хворого. Причому найважливішим у гомеопатичному діагнозі є виділення конституційних ознак з усього переліку скарг, які є у пацієнта. Аналіз симптомів захворювання, порівняно з індивідуальними властивостями хворого, для гомеопата має другорядне значення. Разом з тим, оцінюючи особливості конституції, особистості хворого, його скарги і об’єктивні ознаки хвороби, гомеопат аналізує певні характеристики патологічного процесу: фактори схильності, у тому числі генетичні, особливості клінічного перебігу, ефекти і наслідки алопатичного лікування.  
   Вибір гомеопатичних засобів, навіть при одному захворюванні, може бути надзвичайно різноманітним і залежить від багатьох факторів. До них належать конституція хворого, його соматичні та психічні ознаки, спадковість, індивідуальна реакція на патологічний процес, захворювання, які переносив пацієнт раніше, особливості його розвитку, харчування, обставини життя, роботи тощо. Одним із важливих підходів до лікування хронічних захворювань у гомеопатії є розроблене С. Ганеманом вчення про міазми. Він дав характеристику трьох варіантів перебігу хронічних хвороб (псора, сикоз та сифіліс). Кожен із них відповідає певному типу реагування організму на зовнішні подразники та розвиток патологічного процесу. При псорі всі процеси мають млявий перебіг, такі хворі пригнічені, сором’язливі, мовчазні, гіпотрофічні. Для сикозу характерний бурхливий тип соматичних і психічних реакцій, схильність до гіперпластичних процесів, запальних, алергічних реакцій тощо. При сифілітичному типі реагування хворі агресивні, всі процеси в них набувають деструктивного характеру, характеризуються виразкуванням та атрофічними проявами.  
   Таким чином, у гомеопатії аналіз симптомів за їх значимістю є протилежним алопатичному. Конституційні симптоми мають перевагу перед симптомами захворювання, саме їх диференціація відіграє вирішальне значення при виборі гомеопатичного лікарського засобу.  
   Основним принципом терапії у гомеопатії є “similia similibus curantur” (подібне лікується подібним). Він полягає у тому, що речовини, застосовані у токсичній дозі, викликають в організмі здорової людини симптоми, подібні до симптомів деяких захворювань. Застосовуючи таку речовину в малих кількостях у пацієнтів з відповідною симптоматикою, можна досягнути виліковування. Якщо в алопатії аналіз симптомів необхідний для правильного встановлення діагнозу (симптоми захворювання), у гомеопатії вони використовуються для виявлення відповідності ознак, які характеризують хвору людину, особливостям дії конкретного гомеопатичного лікарського засобу, які встановлені на здорових особах (симптом, або патогенез, лікарського засобу).  
   У таблиці 60 подано особливості призначення деяких лікарських засобів, які використовуються в алопатії та гомеопатії.  
   Літературу, яка описує фармакодинаміку гомеопатичних ліків, називають Materia medica.  
   Симптоми, які беруть до уваги гомеопати, можуть бути патогномонічними та індивідуальними, загальними та місцевими, психічними та соматичними. У цих умовах навіть досвідченому лікареві-гомеопату важко р Глава 44
Глава 44. ГОМЕОПАТІЯ

   Гомеопатія – це наука про методи лікування хворих гомеопатичними лікарськими засобами.
   Гомеопатичними лікарськими засобами називають ліки, які виробляються відповідно до принципів гомеопатичної фармації і застосовують за принципами гомеопатичної терапії.
   Засновником гомеопатії є німецький лікар Хрістіан Фрідріх Самуель Ганеман (1755-1843), який сформулював основні принципи цього вчення. У період свого виникнення і до сьогоднішнього дня гомеопатія залишається сферою лікування хворих, яка відокремлена від класичної медицини, а її основні догми (закон подібності, модальність, динамізація тощо) залишаються без змін вже близько 200 років, існуючи поза даними сучасної науки. Поява гомеопатії була зумовлена популярністю у 19 столітті методів лікування хворих, які передбачали надзвичайно інтенсивний вплив на людський організм. Лікарі того часу широко використовували кровопускання, блювотні, проносні засоби. Часто призначали великі дози хініну, інших алкалоїдів, мінеральних солей, сполук важких металів. Подібне лікування у багатьох випадках призводило до розвитку тяжких ускладнень і навіть смерті хворих. Тому метод терапії, оснований на використанні мікрокількостей лікарських речовин, одразу отримав визнання медиків і пацієнтів, насамперед у зв’язку із своєю безпечністю. Разом із тим, гомеопатія продовжувала існувати паралельно із розвитком класичної медицини (алопатії). Відкриття і впровадження у клінічну практику сульфаніламідів, антибіотиків, протитуберкульозних, психотропних, протизапальних, антигістамінних, гормональних і багатьох інших груп ефективних алопатичних препаратів, вакцин і сироваток здійснило справжній переворот у лікуванні багатьох захворювань і на певний період зробило неактуальним застосування гомеопатичних засобів. У наш час спостерігається певне відродження гомеопатії. Не виключено, що одним із факторів цього є зростання кількості побічних ефектів і ускладнень внаслідок широкого застосування алопатичних препаратів.  
   Спільною метою гомеопатії і алопатії є виліковування або покращання стану хворої людини за допомогою лікарських засобів. Об’єднує їх також основна умова досягнення мети, яка проголошує, що лікування повинно бути ефективним, безпечним і максимально індивідуалізованим. Методологічні ж підходи, що сприяють реалізації мети, в алопатії та гомеопатії кардинально відрізняються. Це, насамперед, стосується уявлень про природу захворювань та шляхи їх виліковування (табл. 59).  

Таблиця 59


Основні поняття у гомеопатії та алопатії (за: Т.Я. Зелікман, С.І. Ялкут, 1994)
 
   С. Ганеман у своїй книзі “Органон лікарського мистецтва” (1810) визначав природу захворювань так: “будь-яке захворювання (нехірургічне) полягає тільки у динамічному відхиленні життєвої сили від нормального стану, що супроводжується змінами функцій та відчуттів організму і проявляється видимими нападами”. На відміну від алопатії, яка основним фактором лікування вважає усунення причини захворювання та його клінічних проявів (симптомів), гомеопатія першочерговим об’єктом свого вивчення визначає конституційні ознаки і реакції хворої людини. Відповідно до цього, гомеопати вважають, що “хворий – це захворювання, яке стало особистістю”, а його симптоми є реакціями організму, які спрямовані на виліковування. Тому лікування є процесом витіснення захворювання з організму, і його основною метою є підсилення цього процесу. Гомеопатична терапія враховує і абсолютизує сукупність властивостей хворої людини, що зумовлюють її індивідуальність: дані про етіологію та патогенез усіх захворювань, які пацієнт переносив упродовж свого життя, його конституційні та психологічні характеристики тощо. Гомеопатичне лікування однакових патологічних процесів у різних хворих може кардинально відрізнятися, оскільки відповідає не основним характеристикам хвороби, а особливостям організму хворого. Гомеопати розглядають розвиток патологічного процесу як продовження конституційних властивостей організму і діють за принципом “один хворий – одне захворювання”. Вони також вважають, що пригнічення симптомів захворювання за допомогою алопатичних засобів гальмує функцію захисних сил організму, що може бути причиною формування хронічних захворювань.  
   Різниця між алопатією та гомеопатією відмічається також при оцінюванні сутності симптомів (табл. 59).  
   Гомеопатичним симптомом, або ознакою, є індивідуальна скарга пацієнта з урахуванням її причини, локалізації, характеру відчуттів та модальностей. Терміном “модальність” позначається умова, при якій симптом змінюється (послаблюється, посилюється), з’являється або зникає.  
   Згідно з гомеопатичним вченням, симптомами вважають прояви життєдіяльності організму як до, так і після початку захворювання, а ознаки хвороби є окремими ознаками цієї життєдіяльності.  
   Беручи за головну мету вплив на захисні сили організму, гомеопатія враховує різнорідні симптоми, які характеризують стан хворого. Причому найважливішим у гомеопатичному діагнозі є виділення конституційних ознак з усього переліку скарг, які є у пацієнта. Аналіз симптомів захворювання, порівняно з індивідуальними властивостями хворого, для гомеопата має другорядне значення. Разом з тим, оцінюючи особливості конституції, особистості хворого, його скарги і об’єктивні ознаки хвороби, гомеопат аналізує певні характеристики патологічного процесу: фактори схильності, у тому числі генетичні, особливості клінічного перебігу, ефекти і наслідки алопатичного лікування.  
   Вибір гомеопатичних засобів, навіть при одному захворюванні, може бути надзвичайно різноманітним і залежить від багатьох факторів. До них належать конституція хворого, його соматичні та психічні ознаки, спадковість, індивідуальна реакція на патологічний процес, захворювання, які переносив пацієнт раніше, особливості його розвитку, харчування, обставини життя, роботи тощо. Одним із важливих підходів до лікування хронічних захворювань у гомеопатії є розроблене С. Ганеманом вчення про міазми. Він дав характеристику трьох варіантів перебігу хронічних хвороб (псора, сикоз та сифіліс). Кожен із них відповідає певному типу реагування організму на зовнішні подразники та розвиток патологічного процесу. При псорі всі процеси мають млявий перебіг, такі хворі пригнічені, сором’язливі, мовчазні, гіпотрофічні. Для сикозу характерний бурхливий тип соматичних і психічних реакцій, схильність до гіперпластичних процесів, запальних, алергічних реакцій тощо. При сифілітичному типі реагування хворі агресивні, всі процеси в них набувають деструктивного характеру, характеризуються виразкуванням та атрофічними проявами.  
   Таким чином, у гомеопатії аналіз симптомів за їх значимістю є протилежним алопатичному. Конституційні симптоми мають перевагу перед симптомами захворювання, саме їх диференціація відіграє вирішальне значення при виборі гомеопатичного лікарського засобу.  
   Основним принципом терапії у гомеопатії є “similia similibus curantur” (подібне лікується подібним). Він полягає у тому, що речовини, застосовані у токсичній дозі, викликають в організмі здорової людини симптоми, подібні до симптомів деяких захворювань. Застосовуючи таку речовину в малих кількостях у пацієнтів з відповідною симптоматикою, можна досягнути виліковування. Якщо в алопатії аналіз симптомів необхідний для правильного встановлення діагнозу (симптоми захворювання), у гомеопатії вони використовуються для виявлення відповідності ознак, які характеризують хвору людину, особливостям дії конкретного гомеопатичного лікарського засобу, які встановлені на здорових особах (симптом, або патогенез, лікарського засобу).  
   У таблиці 60 подано особливості призначення деяких лікарських засобів, які використовуються в алопатії та гомеопатії.  
   Літературу, яка описує фармакодинаміку гомеопатичних ліків, називають Materia medica.  
   Симптоми, які беруть до уваги гомеопати, можуть бути патогномонічними та індивідуальними, загальними та місцевими, психічними та соматичними. У цих умовах навіть досвідченому лікареві-гомеопату важко розібратися у значній кількості ознак, що характеризують життєдіяльність окремого пацієнта. Тому при виборі ліків гомеопати часто користуються довідниками симптомів – реперторіумами, у яких перераховуються ефективні для кожного симптому лікарські засоби. Одним із перших таких керівництв був довідник американського гомеопата Д. Кента, який до сьогодні зберігає популярність серед гомеопатів усього світу.  
   Сировиною для виготовлення гомеопатичних препаратів можуть бути речовини рослинного, мінерального, тваринного, мікробного походження, фізіологічні та патологічні виділення тварин і людини. З цієї сировини готують гомеопатичні матричні настойки (тинктури) і розчини шляхом пресування соків рослин, водних або спиртових витяжок із свіжих або висушених рослин, тканин і органів. До гомеопатичних субстанцій, крім тинктур і розчинів, належать їх рідкі (дилюція) та тверді (тритурація) розведення, які готують шляхом потенціювання (динамізації). Ефект динамізації був відкритий С. Ганеманом, який вважав його основою гомеопатичної фармакології. Суть ефекту динамізації полягає у певній технології виготовлення ліків (послідовне розбавлення і струшування), під час якої (в процесі динамізації) збільшується активність лікарської речовини (“зростає сила” за Ганеманом). При цьому 1 частина вихідної речовини змішується з 9 частинами води, спирту або розтирається з 9 частинами лактози. З отриманої суміші знову 1 частина змішується з 9 частинами води, спирту, лактози і т.д. У процесі багаторазового змішування виникають десяткові потенції (розведення), які позначають як Д1, Д2, Д3 … (у німецькомовних країнах) або Х1, Х2, Х3 … (в англомовних країнах). Потенція Д1 відповідає концентрації 10 %, Д2 – 1 %, Д3 – 0,1 %, Д4 – 0,01 % і т.д. Якщо взяти 1 частину вихідної речовини і 99частин води, спирту, або лактози, це відповідає розведенню 1:100 (соткове)– стократне потенціювання, яке позначають С, або СН (центизімальний Hanhemani). Іноді використовують розведення 1000 (М), 50000 (LM), 100000(СМ) і 1000000 (ММ). Потенцію препаратів від Д до 6 СН вважають низькою, 6-30 СН – середньою, більше 30 СН – високою. Потенції менше Д4 містять матеріальні кількості лікарської речовини і можуть проявляти дію на організм не за принципом подібності, а таку, яку має вихідна речовина. Гомеопати вважають, що біологічна ефективність високих потенцій гомеопатич­них препаратів зумовлена опосередкованим впливом вихідної хімічної сполуки, яка в процесі динамізації передає свої властивості розчиннику (воді, спирту, лактозі). Лікувальні властивості такого препарату, таким чином, зв’язані з розчинником. Результати досліджень методами ядерно-магнітного та електронно-спінового резонансу підтверджують, що під час потенціювання властивості вихід­ної сполуки передаються на носій (розчинник). При цьому вирішальне значення має передавання інформації за допомогою спінового резонансу (обертання протонів, нейтронів та електронів у магнітному полі). Разом з тим, відіграють роль змінні струми, механічні та звукові хвилі, які виникають у процесі струшування під час виготовлення препаратів. У результаті навколо молекули вихідної речовини у розчиннику (середовищі потенціювання) за допомогою магнітних полів формується молекулярне оточення, яке відображає струк­туру цієї молекули. Гомеопатичні препарати, які мають потенцію вищу, ніж Д4, не мають фармакокінетики, не викликають побічної дії і лікарсь­кої хвороби. У них відсутня лінійна залежність “доза-ефект”, як в алопатичних препаратів, тому при застосуванні таких гомеопатичних ліків, навіть виготовлених із високотоксичних сполук, не розвиваються симптоми гострого отруєння.  
   Тим не менше, у практиці лікаря-гомеопата правильний підбір дози препарату має вирішальне значення для виліковування хворого. На відміну від алопатії, де доза лікарського препарату в окремих хворих рідко відрізняється більше, як у 10 разів, у гомеопатії дози препарату, які проявляють оптимальний терапевтичний ефект у різних пацієнтів, можуть відрізнятися одна від одної у тисячі – мільйони і більше разів. Не менше значення для ефективного лікування має дотримання принципу подібності. За збереження цих двох умов іноді навіть одноразовий прийом гомеопатичного засобу сприяє виліковуванню хворого при гострому або загостренні хронічного захворювання.  
   Результатом впливу гомеопатичного лікарського препарату, як вважають гомеопати, є стимуляція механізмів, за допомогою яких організм людини набуває стану, при якому він здатен подолати дію патологічного фактора. Позитивна динаміка симптомів свідчить, що лікування було обране правильно. При негативній динаміці змінюють потенцію, частоту введення препарату, призначають гомеопатичні антидоти або ж відміняють даний препарат. Універсальними гомеопатичними антидотами є Coffea, Nux vomica, Camphora.  
   До лікарських форм гомеопатичних препаратів належать таблетки, кульки (глобулі, крупинки), супозиторії, очні краплі, краплі для носа, розчини для зовнішнього застосування та парентерального введення.  
   Дослідження властивостей (патогенезу) гомеопатичних ліків проводяться на здорових людях. При цьому виявляють психічні, індивідуальні та загальні симптоми. Іноді здійснюють додаткові дослідження на тваринах, на ізольованих органах, культурах клітин. У результаті експериментів на тваринах отримують лише патогномонічні та соматичні симптоми ліків.  
   Як правило, до гомеопатичних препаратів вдаються, коли лікування алопатичними засобами виявилось неефективним. Але гомеопатична терапія може бути корисною не лише у такому випадку, але й при початковому лікуванні захворювань, при поєднанні її з алопатичними методами. Зокрема, в Англії третина лікарів-алопатів використовує у своїй практиці гомеопатичні препарати. Гомеопатичні ліки у системі фармакотерапії гострих патологічних процесів здатні попередити їх розвиток на ранніх стадіях, підсилити активність алопатичного лікування, зменшити ризик його негативного впливу на організм. При хронічних патологічних процесах гомеопатичні препарати стимулюють конституційні реакції організму в період ремісії (нейроендокринний фон, імунну систему, психосоматичні реакції), попереджують рецидиви захворювання, негативні побічні ефекти застосування алопатичних засобів.  
   Враховуючи, що “вищим і єдиним призначенням лікаря є повернення здоров’я хворій людині” (С. Ганеман), можна сподіватися на подальший розвиток взаємодії між алопатією та гомеопатією.