Глава 38. ПРОТИПРОТОЗОЙНІ ЗАСОБИ

   Для лікування захворювань, збудниками яких є патогенні найпростіші (protozoa), запропоновано багато так званих протипротозойних засобів. Вони вибірково впливають на збудників певних захворювань, тому належить до відповідних груп хіміотерапевтичних засобів:
   1) засоби для профілактики і лікування малярії (хініну дигідрохлорид, хінгамін, хлоридин, примахін, деякі сульфаніламіди і сульфони);
   2) засоби для лікування амебіазу (метронідазол, хінгамін, еметину гідрохлорид, тетрацикліни, ентеросептол, хініофон);
   3) засоби для лікування лямбліозу (метронідазол, тинідазол, фуразолідон);
   4) засоби для лікування трихомонозу (метронідазол, тинідазол, трихомонацид, фуразолідон);
   5) засоби для лікування токсоплазмозу (хлоридин, амінохінол, сульфадимезин);
   6) засоби для лікування балантидіазу (тетрацикліни, мономіцин, хініофон);
   7) засоби для лікування лейшманіозу (солюсурмін, мономіцин, метронідазол).

38.1. Протималярійні засоби

   Малярія – це інфекційне захворювання, яке поширене в країнах тропічного поясу та викликається кількома видами малярійних плазмодіїв. Зокрема, триденну та триденноподібну малярію спричиняють Plasmodium vivax та Pl. ovale, чотириденну – Pl. malariae, тропічну – Pl. falciparum. Незалежно від виду захворювання, перенесення збудника від людини до людини здійснюється самками комарів з роду Anopheles. Найбільший ареал має триденна малярія. Чотириденна і тропічна малярія поширена переважно у тропічній та субтропічній зонах. Вогнище овале-малярії обмежене екваторіальною Африкою і частиною океанських островів. Донедавна вважалося, що в Україні спостерігаються випадки захворювання на малярію лише в осіб, що приїхали із-за кордону. Але, враховуючи значну міграцію населення в останнє десятиліття, а також те, що комарі наших широт є високочутливими до Pl. vivax, не виключена поява вогнищ триденної малярії і в Україні.
   Призначення протималярійних засобів проводиться відповідно до виду захворювання, стадії розвитку малярійних паразитів та їх чутливості до препаратів.
   У розвитку малярійних плазмодіїв виділяють два цикли (рис. 92):
   а) в організмі комара здійснюється статевий цикл – спорогонія, в результаті якого утворюються спорозоїти;
   б) в організмі людини, яку вкусив заражений комар,– шизогонія.
   Остання, в свою чергу, має два етапи. Спочатку спорозоїти швидко потрапляють у паренхіматозні клітини печінки, де проходять цикл розвитку (прееритроцитарні форми плазмодія). Потім вони діляться, перетворючись на тканинні мерозоїти. Це так звана тканинна, або екзоеритроцитарна, шизогонія. Другий етап – еритроцитарна шизогонія. Мерозоїти, потрапляючи в кров, проникають в еритроцити, де відбувається їх подальший розвиток. При дозріванні в еритроцитах шизонтів настає їх множинний поділ (меруляція). Еритроцитарні мерозоїти (морули), які при цьому утворюються, виходять у кров, знову потрапляють в еритроцити, повторюючи цикл шизогонії. У момент руйнування еритроцитів і виходу плазмодіїв у кров виникає напад лихоманки. З частини еритроцитарних мерозоїтів розвиваються статеві клітини малярійного плазмодія – гамонти (чоловічі й жіночі). Їх запліднення відбувається тільки у тілі комара. У результаті статевого циклу утворюються спорозоїти, які під час укусу комара з його слиною попадають у тіло людини. Розпочинається новий цикл шизогонії.
   При малярії, яка спричинена Pl. vivax та Pl. ovale, після закінчення прееритроцитарного циклу частина тканинних мерозоїтів знову потрапляє у кліти­ни печінки, де вони тривалий час можуть повторювати цикли розвитку, не викликаючи клінічних проявів малярії. За певних умов вони дають початок еритроцитарній шизогонії, що призводить до виникнення рецидиву захворюван­ня. Ці форми плазмодія називаються параеритроцитарними, або гіпнозоїтами.
   Залежно від впливу на ту чи іншу стадію розвитку малярійних плазмодіїв, протималярійні засоби поділяють на такі групи (рис. 93):
   1) препарати, які впливають на еритроцитарну стадію розвитку плазмодіїв (хлорохін, хлоридин, бігумаль, хінін, акрихін, примахін, сульфаніламіди);
   2) засоби, що діють на тканинну стадію розвитку плазмодія (хлоридин, примахін, бігумаль, хіноцид);
   3) препарати, які діють на гамонти (примахін, хіноцид);
   4) комбіновані препарати (фанзидар, фанзимеф).
   Pl. malariae та Pl. falciparum у процесі свого розвитку проходять лише один цикл розмноження у печінкових клітинах, який закінчується в межах 4 тижнів після зараження, і не потрапляють туди повторно. Наступна фаза їх розвитку відбувається лише в еритроцитах. Тому при цих видах малярії можна ефективно впливати на еритроцитарні шизонти через місяць і більше після зараження.
   Для Pl. vivax та Pl. оvale характерне тривале існування параеритроцитар­них шизонтів у гепатоцитах, що призводить до виникнення рецидивів захворювання. Тому при лікуванні цих форм малярії застосовують препарати, які впливають на еритроцитарні та тканинні шизонти.
   Препарати, які викликають загибель нестатевих еритроцитарних форм плазмодія, здатні попереджувати напади малярії та використовуються для профілактики захворювання. Засоби, що згуб­но діють на тканинні форми плазмодіїв, попереджують виникнення віддалених рецидивів малярії.
   Препарати, що впливають на гамонти, в кінцевому результаті викликають порушення їх розвитку в організмі комара з гальмуванням утворення спорозоїтів, що важливо для суспільної профілак­тики малярії.
   Хінін – алкалоїд кори хінного дерева, який використовують для лікування малярії понад 300 років.
   Швидко всмоктується при ентеральному призначенні, максимальна концентрація в крові спостерігається через 1-3 год.
   Препарат пригнічує ферментні системи плазмодіїв малярії та синтез білка. Є швидкодіючим еритроцитарним шизонтоцидним засобом. Проявляє гамонтоцидну активність відносно Pl. vivax i Pl. ovale. Використовують його у вигляді хініну сульфату – всередину для лікування гострих нападів хлорохінорезистен­тної малярії, спричиненої Pl. falciparum. Для лікування ускладненого перебігу тропічної малярії, зокрема при розвитку малярійної коми, хінін у вигляді хініну дигідрохлориду вводять внутрішньовенно (струминно дуже повільно або краплинно) у добовій дозі 30 мг/кг маси хворого (у 3 прийоми). Ефективним і безпечним вважається внутрішньом’язове введення 5-10 % розчинів препарату (ін’єкції більш концентрованих розчинів болючі і спричиняють інфільтрати).
   Хінін є токсичним засобом з малою широтою терапевтичної дії. Явища інтоксикації хініном, які отримали назву цинхонізм, включають головний біль, нудоту, розлади зору, запаморочення, шум у вухах. У тяжких випадках розвиваються лихоманка, глухота, шкірні висипки, порушення діяльності серця і центральної нервової системи. При швидкому внутрішньовенному введенні можливий розвиток різкої гіпотензії, судом, фібриляції шлуночків серця із смертю хворого. При спадковій недостатності глюкозо-6-фосфатдегідрогенази еритроцитів при введенні хініну розвивається гемоліз еритроцитів (гемоглобінурійна лихоманка).
   Хінін протипоказаний під час вагітності (стимулює скорочення матки), при невритах кохлеарного і зорового нервів, при міастенії.
   Хлорохін (хінгамін, делагіл) – препарат, який за протималярійною активністю набагато перевищує хінін. Впливає на еритроцитарні шизонти при всіх формах малярії. Помірно активний відносно гамонтів Pl. vіvax, Pl.ovale та Pl. malariae. Не впливає на прееритроцитарні і персистуючі форми плазмодіїв. Згубна дія хлорохіну на паразитів пов’язана з його здатністю накопичуватись в їх клітинах, порушуючи обмінні процеси. Концентрація препарату в заражених плазмодіями еритроцитах у 250-500 разів перевищує його концентрацію в плазмі.
   Застосовують препарат для лікування гострих проявів всіх видів малярії. При лікуванні малярії, яка викликана Pl. vivax та Pl. ovale, хлорохін необхідно комбінувати з примахіном для знищення паразитів, що знаходяться у персистуючій формі у печінці. Звичайно призначають всередину, при тяжкому перебігу – в м’язи або внутрішньовенно. З метою профілактики малярії в осіб, що виїжджають в країни тропічного поясу, їм призначають хлорохін 1тиждень до від’їзду, під час перебування за кордоном (по 0,25 г 2 рази на тиждень), а потім ще протягом 6 тижнів після повернення.
   Проявляє також імуносупресивні властивості, в зв’язку з чим використовується для лікування ревматоїдних захворювань як базисний препарат. Хлорохін має антиаритмічну активність, тому іноді застосовується у хворих на екстрасистолію та миготливу аритмію.
   При тривалому застосуванні препарату можливі порушення зору за рахунок помутніння рогівки та ретинопатії, дерматит, дис­пепсичні явища, порушення функції печінки, лейкопенія. При швидкому внутрішньовенному введенні може розвиватись колапс, зупинка дихання і серця.
   Примахін – протималярійний засіб, активний відносно тканинних форм (шизонтів і гіпнозоїтів) Pl. vivax i Pl. ovale, прееритроцитарних форм Pl.falciparum. Має значну гамонтоцидну дію відносно всіх чотирьох видів плазмодія. Проявляє слабку активність відносно еритроцитарних шизонтів. Паразитоцидна дія препарату пов’язана з прооксидантною активністю його метаболітів.
   Застосовується примахін для радикального лікування малярії, яка викликана Pl. vivax i Pl. ovale. При цьому його комбінують з хлорохіном, який впливає на еритроцитарні шизонти. При тропічній малярії для знищення гамонтів достатньо одноразового застосування примахіну (всередину в дозі 0,045 г). Препарат показаний для профілактики віддалених рецидивів три-, чотириденної та тропічної малярії. Призначають його для індивідуальної профілактики малярії (у комбінації з хлорохіном) та для суспільної профілактики.
   Препарат звичайно добре переноситься хворими. Можливі диспепсичні розлади, біль у животі та ділянці серця, метгемоглобіноутворення.
   Протипоказаний пацієнтам із уродженою недостатністю глюкозо-6-фосфат­дегідрогенази еритроцитів, при схильності до гранулоцитопенії, при вагітності. З обережністю використовують при анемії. Не можна комбінувати із засобами, які пригнічують кровотворення.
   Хлоридин (піриметамін) – протималярійний засіб, активний відносно еритроцитарних шизонтів, але діє повільніше, ніж хлорохін або хінін. Не впливає на гамонти і на персистуючі форми Pl. vivax. Препарат належить до інгібіторів дигідрофолатредуктази (антагоністів фолієвої кислоти). Під його впливом відбувається пригнічення процесу відновлення дигідрофолієвої кислоти до тетрагідрофолієвої з наступним гальмуванням білкового синтезу у малярійних плазмодіях. До препарату досить швидко розвивається резистентність збудників малярії. Стійкі штами Pl. falciparum широко розповсюджені у світі, а стійкі штами Pl. vivax зустрічаються рідко. Піриметамін у комбінації з сульфаніламідним препаратом сульфадоксином (препарат фансидар) ефективний і використовується для профілактики і лікування гострих нападів хлорохінорезистентної тропічної малярії.
   Хлоридин повільно, але добре всмоктується у шлунково-кишковому трак­ті, тривало затримується в організмі (протягом тижня після одноразового прийому).
   Індивідуальна хіміопрофілактика малярії хлоридином здійснюється шляхом призначення препарату по 0,4 г 1 раз на тиждень за тиждень до приїзду в осередок інфекції, протягом усього періоду перебування в ньому і протягом 6 тижнів після виїзду з осередку. При лікуванні тяжких форм хлорохінорезистентної малярії, викликаної Pl. falciparum, разом із фансидаром призначають хінін, тому що перший діє повільно.
   При прийомі хлоридину у хворого можуть спостерігатися головний біль, запаморочення, біль у ділянці серця, диспепсичні розлади, ретинопатія, алопеція. При тривалому застосуванні препарату можливий розвиток мегало­бластичної анемії, зрідка – лейкопенії.
   Специфічна профілактика малярії знаходиться на стадії розробки. Стійкість організму до збудників досягається шляхом індивідуальної хіміопрофілактики. В ендемічних регіонах її розпочинають за 1-2 тижні до появи першого виплоду комарів, здійснюють весь епідемічний період і припиняють через 1 місяць після його закінчення. Індивідуальну хіміопрофілактику малярії, яку необхідно проводити особам, що приїжджають в осередок інфекції, описано вище.
   Найчастішим і найгрізнішим ускладненням тропічної малярії, яка нерідко набуває злоякісного перебігу, є малярійна кома. Важливими умовами її ефективного лікування є негайне проведення комплексу заходів етіотропної терапії, постійний моніторинг гемодинамічних показників, дихання, діурезу, водно-сольового обміну, функції печінки і нирок. Проводиться профілактика бактеріальних інфекцій.
   Основними засобами етіотропного лікування малярійної коми є хініну дигідрохлорид і хлорохін. При збереженій функції нирок їх вводять у добовій дозі 30 мг/кг внутрішньовенно у три прийоми (див. вище). При необхідності швидкого пригнічення паразитемії ВООЗ рекомендує призначення “ударної” дози хініну (20 мг/кг), другу ін’єкцію здійснюють через 12 годин. Якщо з’являються симптоми інтоксикації, введення хініну припиняють і проводять дезінтоксикаційну терапію. При їх зникненні введення препарату продовжують. При нирковій недостатності добова доза хініну або хлорохіну не повин­на перевищувати 15-10 мг/кг. Для ліквідації дегідратації хворому вводять сольові і колоїдні розчини. Регідратаційну терапію строго контролюють (можливість розвитку ниркової недостатності). Як протишокові засоби застосовують глюкокортикостероїди.
   Препарати
   Хініну сульфат (Chinini sulfas) – порошок; таблетки по 0,25 г і 0,5 г.
   Хініну дигідрохлорид (Chinini dihydrochloridum) – ампули по 1 мл 50 % розчину.
   Хініну гідрохлорид (Chinini hydrochloridum ) – таблетки по 0,25 г і 0,5 г.
   Хінгамін (хлорохін) (Chingaminum, Chlorochinum) – таблетки по 0,25 г; ампули по 5 мл 5 % розчину.
   Хлоридин (піриметамін) (Chloridinum, Pyrimethaminum) – таблетки по 0,005 г, 0,01 г і 0,025 г.
   Примахін (Primachinum) – таблетки по 0,003 г і 0,009 г.


38.2. Протиамебні засоби

   Препарати цієї групи використовують для лікування амебіазу – захворювання, збудником якого є особливий різновид амеб – Entamoeba histolytica. Цей збудник уражує товсту кишку, інколи викликає появу абсцесів у голов­ному мозку, печінці й інших внутрішніх органах.
   Існує дві групи протиамебних засобів: 1) препарати, що застосовуються при кишковому амебіазі, тобто амебній дизентерії, 2) засоби, що використовуються при позакишковому амебіазі. До першої групи належать: метронідазол, еметину гідрохлорид, хініофон, а до другої – метронідазол, еметину гідрохлорид, хлорохін.
   Ці засоби відрізняються неоднаковою ефективністю щодо різних форм амебіазу (табл. 52).

Таблиця 52

Основна спрямованість дії протиамебних засобів
    
   Примітки: + – препарат ефективний;                           – – препарат неефективний.
   Метронідазол (трихопол, кліон, метрогіл, флагіл) – синтетичний хіміотерапевтичний препарат із широким спектром дії на найпростіших. До нього чутливі патогенні амеби, трихомонади, лямблії. Згубно впливає на всі форми амеб, особливо позакишкової локалізації.
   Малоефективний метронідазол відносно амеб, які знаходяться в просвіті кишечника. Тому при амебній дизентерії його комбінують із хініофоном. На цисти збудника метронідазол не впливає.
   Протимікробної і протипротозойної активності метронідазол набуває в процесі відновлення його нітрогрупи. У такій формі препарат здатний проявляти бактерицидну дію, реагуючи з різними внутрішньоклітинними макромолекулами збудника.
   Препарат добре всмоктується з ШКТ і легко проникає в тканини, спинномозкову рідину, грудне молоко, кістки. Легко проникає в клітини, де його концентрація дорівнює концентрації позаклітинній. ТЅ становить 7,5 год. Препарат і його метаболіти виділяються із сечею, слинними і молочними залозами, кишечником. Кліренс у плазмі зменшується у хворих, у яких порушена функція печінки.
   Для лікування протозойних інфекцій застосовується перорально. При амебіазі метронідазол призначають по 0,5-0,75 г 3 рази на день протягом 5-7днів. Нерідко його поєднують з антибіотиками (тетрацикліном, мономіцином), хінгаміном тощо. Використовується також для санації амебоносіїв. Інколи вводять у вену у вигляді метронідазолгемісукцинату.
   У процесі лікування можуть виникати такі негативні реакції, як сухість або металічний присмак у роті, диспепсичні розлади, стоматит, головний біль, алергічні прояви, зокрема свербіння шкіри, відчуття печїї в ділянці уретри, кропивниця тощо.
   Метронідазол протипоказаний при захворюваннях органів кровотворення, гострих хворобах головного мозку; не рекомендується при вагітності, тому що легко проникає через плаценту.
   Усіх пацієнтів, які лікуються метронідазолом, слід попереджувати про необхідність утримуватися від прийому алкогольних напоїв не менш ніж за добу до прийому препарату і протягом двох діб після вживання останньої дози. Інгібуючи ацетальдегіддегідрогеназу, цей препарат пригнічує метаболізм етанолу, спричиняє накопичення ацетальдегіду із розвитком інтоксикації. Ця властивість метронідазолу використовується при лікуванні алкоголізму.
   Еметину гідрохлорид – алкалоїд іпекакуани. Протиамебна дії еметину проявляється дегенерацією ядер і пошкодженням цитоплазми, порушенням синтезу білка, пригніченням процесу перенесення амінокислот від РНК до рибосомного білка. Ці прояви завершуються знешкодженням вегетативних форм збудника. На цисти дії меншою мірою.
   Препарат впливає майже на всі тканини, пригнічуючи синтез ДНК і білка. У токсичних дозах негативно діє на серцеву провідність і скоротливість міокарда; може викликати передсердні і шлуночкові аритмії, серцеву дилатацію. Блокує також адрено- і холінорецептори.
   При пероральному прийомі всмоктується погано, може викликати блювання. При перентеральному введенні розподіляється в організмі нерівномірно: накопичується перш за все в печінці, легенях, селезінці, нирках. Виводиться із сечею дуже повільно, тому може кумулювати.
   Призначають для лікування активної кишкової і позакишкових форм амеб­ної дизентерії. Вводять еметин хворим під шкіру або в м’язи по 1,5 мл 1 % розчину двічі на день протягом 4-6 днів. Коли випорожнення стають оформленими або напівоформленими, введення еметину припиняють і переходять на лікування іншими протиамебними препаратами. Повторювати курс лікування еметином можна не раніше ніж через 7-10 діб, бо він повільно виділяється з організму (більше місяця), тобто кумулюється.
   При передозуванні еметину можуть з’явитись слабість, нудота, блювання, біль у м’язах кінцівок, серцеві аритмії, поліневрит. У таких випадках лікування еметином припиняють.
   При кишкових формах захворювання з локалізацією амеб у просвіті кишки використовують хініофон, а при позакишкових формах – хлорохін (хінгамін).
   Хлорохін – синтетичний препарат (стор. 644). У печінці накопичується в значних концентраціях, тому його використовують для впливу на амеб, які локалізуються в цьому органі та легенях.
   Хініофон (ятрен) – синтетичний засіб хінолінового ряду. Пригнічує розмноження збудників амебної дизентерії, сприяє видаленню цист і зникненню основних проявів захворювання. Застосовується при лікуванні амебної дизентерії, виразкового коліту тощо. Призначають перорально по 0,5 г 3рази на день після їди (до 3 г на добу), протягом 8-10 днів. Після 10-денної перерви курс лікування можна повторити. Вводять і перентерально – підшкірно чи внутрішньом’язово – по 5 мл 5 % розчину, в клізмах по 200 мл 1-2 % розчину, а також зовнішньо в розчинах, мазях, присипках. Може викликати пронос, блювання, біль у ділянці шлунка, прояви йодизму, неврити, тому застосовується рідко. Не призначають при наявності супровідних захворювань серця, печінки, нирок, туберкульозу.
   Поряд із вказаними засобами, які проявляють пряму протиамебну дію, в лікуванні амебної дизентерії використовують антибіотики тетрациклінового ряду. Вони безпосередньо не впливають на збудників цього захворювання. Але в кишечнику тетрацикліни пригнічують життєдіяльність аеробної мікрофлори, що призводить до підвищення вмісту кисню в ньому. В таких умовах амеби виживати не можуть, бо є анаеробними збудниками. Оскільки ефективність тетрациклінів при амебній дизентерії порівняно невисока, їх застосовують у поєднанні з іншими протиамебними засобами.
   Препарати
   Метронідазол (Metronidazolum) – таблетки по 0,25 г і 0,5 г; вагінальні таблетки по 0,5 г; флакони по 100 мл 0,5 % розчину.
   Еметину гідрохлорид (Emetini hydrochloridum) – порошок; ампули по 1мл 1 % розчину.
   Хініофон (Chiniofonum) – порошок; таблетки по 0,25 г.


38.3. Засоби, які застосовують при трихомонозі

   Трихомоноз – це паразитарне захворювання, яке виникає внаслідок проникнення трихомонад (Trichomonas vaginalis) з піхви, куди вони потрапляють переважно при статевих зносинах, в інші відділи статевих органів і сечівника. Основним місцем паразитування трихомонад є слизова оболонка піхви, канал шийки матки, порожнини матки, маткових труб, вивідних проток бартолінових залоз, сечівника і сечового міхура; у чоловіків – слизова оболонка сечівника і сечового міхура. У слизових оболонках цих органів виникає запалення.
   Найефективнішими протитрихомонадними засобами є метронідазол, трихомонацид, тинідазол і фуразолідон.
   Метронідазол (стор. 648) проявляє згубну дію на трихомонади. Для лікування трихомонозу призначають усередину по 0,25 г 3 рази на день протягом 7-10 днів. Ефективне також призначення по 2 г на добу (одноразово чи в 2прийоми). Хворим жінкам, крім цього, його вводять інтравагінально у свічках або таблетках по 0,5 г 1 раз на добу.
   Тинідазол (фазижин) – синтетичний трихомонацидний препарат. Як і метронідазол, ефективний при трихомонозі, амебній дизентерії і лямбліозі. Призначають його по 0,6 г на один прийом (під час або після їди), або по 0,5г кожні 15 хв протягом однієї години, або по 0,15 г 2 рази на добу протягом 7 днів залежно від виду інфекції і стану хворого. При кишковому амебіозі призначають у дозі 2 г щоденно протягом 2-3 днів або по 0,6 г 2 рази щоденно протягом 5-10днів, а при амебному абсцесі печінки – по 1,5-2 г на день протягом 3-5 днів.
   Препарат може викликати втрату апетиту, сухість і неприємний смак у роті, інші диспепсичні порушення, головний біль тощо. Він протипоказаний при захворюваннях крові, ЦНС, у період вагітності і лактації, при порушеннях кровотворення. Його також не можна поєднувати з алкоголем.
   Трихомонацид – синтетичний трихомонацидний препарат. Застосовують при трихомонозі у жінок і чоловіків, а також при лямбліозі й амебній дизентерії. Для лікування хворих на трихомоноз призначають у дозі 0,3 г або по 0,05 г через кожні 15 хв 4 рази або по 0,15 г 2 рази щоденно протягом тижня.
   Хіміотерапія трихомонозу метронідазолом, тинідазолом чи трихомонацидом стає ефективною за умови одночасного лікування хворої жінки та ії статевого партнера, припинення статевого життя під час лікування. Важливе значення має також систематичне проведення загальних і місцевих процедур, лікування супровідних запальних захворювань статевих органів.
   Під час вагітності і грудного вигодовування дітей метронідазол і трихомонацид протипоказані.
   Для лікування хворих на трихомоноз застосовуються також фуразолідон (стор. 623), орнідазол (тиберал), нітазол, міконазол, еконазол.
   Препарати
   Тинідазол (Tinidazol) – таблетки по 0,15 г.
   Трихомонацид (Trichomonacidum) – таблетки по 0,05 г, вагінальні кульки по 0,05 г, супозиторії по 0,05 г.


38.4. Протитоксоплазмозні засоби
 
   Етіотропними засобами лікування токсоплазмозу є хлоридин (піриметамін, дараприм, тиндурин), хінгамін і амінохінол.
   Хлоридин – 2,4-діаміно-5-пара-хлорфеніл-6-етил-піримідин – специфічний хіміотерапевтичний препарат для лікування токсоплазмозу, малярії (стор.645) і лейшманіозу. Інгібуючи дигідрофолатредуктазу, він тим самим порушує перетворення дигідрофолієвої кислоти на тетрагідрофолієву, яка необхідна для росту і розмноження збудників токсоплазмозу, перетворення трофозоїдів у псевдоцисти.
   Препарат добре всмоктується в ШКТ, тривало циркулює в крові, виділяється переважно нирками.
   При гострому і хронічному токсоплазмозі хлоридин призначають по 0,05г щоденно в 1-3 прийоми циклами по 5 днів з перервами між ними 7-10 днів (усього 2-3 цикли). При необхідності такі цикли повторюються через 1-3 міс. Доцільне також поєднання хлоридину з сульфаніламідними препаратами, наприклад, із сульфадимезином. При такій комбінації протитоксоплазмозна ефективність значно зростає. Враховуючи це, випускають навіть комбіновані препарати, зокрема метакельфін, в одній таблетці якого міститься 0,025 г хлоридину і 0,5 г сульфометапіразину.
   У процесі лікування хворих на токсоплазмоз хлоридином може з’явитись слабість, головний біль, запаморочення, сухість у роті, алопеція, а при тривалому застосуванні – мегалобластична анемія, лейкопенія й інші порушення гемопоезу. Тому для їх профілактики доцільно застосовувати кислоту фолієву і вітамін В12.
   Протипоказано призначення хлоридину при захворюваннях кровотворних органів, нирок, підвищеній чутливості до нього, в першому триместрі вагітності.
   Лікування гострого і хронічного токсоплазмозу проводять також амінохінолом (стор. 653), але обов’язково в поєднанні з сульфаніламідними засобами, зокрема з сульфадиметоксином, 7-денними циклами з перервами між ними в 10 днів. Упродовж кожного із двох чи трьох циклів лікування хворі отримують щоденно по 0,15 г амінохінолу тричі на день і сульфадиметоксин по 0,5г 2 рази на день. При добрій переносимості добову дозу амінохінолу можна збільшити до 0,5 г, а перерви між циклами зменшити до 2-5 днів. Рекомендовані й інші схеми лікування токсоплазмозу в поєднанні з сульфаніламідами й іншими засобами, наприклад з лідазою, яка сприяє проникненню антитоксоплазмозних засобів через оболонку кіст цього збудника.
   Інколи для лікування токсоплазмозу використовується і протималярійний засіб хінгамін (по 0,5 г двічі на день протягом 7-ми днів), завжди в комбінації з сульфаніламідами й іншими протитоксоплазмозними засобами.


38.5. Протилейшманіозні засоби

   Препарати цієї групи використовують для лікування лейшманіозу – захворювання, яке передається москітами. Викликається збудниками з роду Leishmania і має різні клінічні форми (вісцеральну, шкірну та шкірно-слизову).
   Основними препаратами, які застосовують для лікування хворих на вісцеральний лейшманіоз, є сполуки п’ятивалентної сурми, зокрема солюсурмін. При шкірному лейшманіозі, крім того, показані хлорохін, хлоридин, акрихін, амінохінол тощо.
   Солюсурмін – динатрієва сіль комплексної сполуки п’ятивалентної сурми і глюконової кислоти – найбільш специфічний засіб лікування всіх форм лейшманіозу.
   Блокуючи тіолові ферменти лейшманій і збудників шистосомозу, солюсур­мін тим самим пригнічує їх розвиток і розмноження.
   Препарат при вісцеральній формі лейшманіозу вводять у вену у вигляді 20 % розчину по 0,25 мл/кг зранку і ввечері щоденно, протягом 30 днів. Починається лікування з невеликих доз (1/3 добової дози), які упродовж перших 3-4 днів збільшують. При шкірній і шкірно-слизовій формах захворювання дози солюсурміну і тривалість курсу лікування зменшують на 1/3.
   При появі рецидивів захворювання курси лікування повторюють. Лікувальний ефект солюсурміну зростає при поєднанні його з антибіотиками і сульфаніламідами.
   Солюсурмін належить до малотоксичних препаратів, тому переноситься хворими задовільно. У процесі лікування можуть з’явитися металічний присмак у роті, слинотеча, біль у суглобах, інколи – колапс, гранулоцитопенія. Прояви передозування препарату легко усувають ін’єкціями унітіолу.
   При шкірному і шкірно-слизовому лейшманіозі, крім препаратів сурми, використовують також хінгамін (по 0,25 г 2 рази на день після їди протягом 3-4 тижнів), амінохінол (по 0,1-0,15 г 3 рази на день циклами по 10-15 днів з перервою 5-7 днів) і акрихін (обколювання вогнищ 5 % розчином на 1 % розчині новокаїну). Крім того, застосовують антибіотики – мономіцин, канаміцин, гентаміцин, неоміцин, амфотерицин В тощо.
   Препарат
   Солюсурмін (Solusurminum) – ампули по 10 мл 20 % розчину.


38.6. Протилямбліозні засоби

   Препарати цієї групи використовують для лікування лямбліозу – захворювання, що викликається Lamblia intestinalis. Паразитуючи в просвіті травного тракту, лямблії викликають порушення його функції – диспепсичні явища, біль тощо. При їх проникненні у жовчні ходи можуть розвиватись холецистит та холангіогепатит.
   До протилямбліозних засобів належать метронідазол (стор. 648), тинідазол (стор. 650), амінохінол, фуразолідон (стор. 623).
   Метронідазол для лікування хворих на лямбліоз призначають дорослим по 0,7-1,0 г на добу в 2 прийоми щоденно протягом 5-ти днів або по 0,25 г дворазово на добу протягом 10 днів. Таблетки не слід розжовувати.
   Фуразолідон при лямбліозі призначають дорослим по 0,1 г 4 рази на день, дітям по 10 мг/кг на добу в 3-4 прийоми, циклами по 3-6 днів з інтервалом 3-4 дні, а тинідазол – по 2 г одноразово під час чи після прийому їжі.
   Амінохінол – протипротозойний засіб, який згубно впливає на лямблії, лейшманії та токсоплазми. Це зумовлено здатністю утворювати комплекси з клітинними ДНК і РНК і таким чином різко порушувати їх функцію і обмін. Застосовують для лікування лямбліозу, шкірного лейшманіозу і червоного вовчака, лікування і профілактики токсоплазмозу.
   При лямбліозі призначають його для прийому всередину по 0,15 г 2-3рази на день через 20-30 хв після їди двома циклами по 5 днів з проміжками між ними в 4-7 днів.
   У процесі лікування в окремих хворих може виникнути нудота, головний біль, втрата апетиту. При передозуванні з’являється безсоння, шум у вухах, загальна слабість. У таких випадках слід зменшити дозу амінохінолу або тимчасово відмінити його.
   Препарат
   Амінохінол (Aminochinolum) – таблетки по 0,025 г і 0,05 г.


38.7. Засоби, які застосовують при балантидіазі

   Хіміотерапія балантидіазу – протозойного захворювання, яке характеризується виразковим ураженням товстої кишки, здійснюється, перш за все, антибіотиками – мономіцином, тетрациклінами, ампіциліном, а також синтетичними протипротозойними засобами – амінарсоном, метронідазолом тощо. Із антибіотиків найбільш ефективним є мономіцин. Призначають його перорально по 0,15-0,25 г (150000-250000 ОД) 4 рази на добу протягом двох 5-денних циклів з інтервалом у 5 днів. При важкому перебігу захворювання цей антибіотик доцільно поєднувати з тетрацикліном (всередину по 0,2 г 4рази на добу за півгодини до або через 1 год після їди 2-3 циклами по 7днів). Лікування хворих на легкі або середньоважкі форми балантидіазу проводять тетрациклінами, метронідазолом, ампіциліном тощо.