Глава 31

 
   Антисептика – напрямок у медицині, метою якого є знешкодження патогенних мікроорганізмів у рані, патологічному вогнищі, організмі в цілому – зародилась у першій половині ХІХ століття, тобто значно раніше, ніж була відкрита роль мікробів у розвитку інфекційних, вірусних і паразитарних захворювань. Росіянин О.П. Нелюбін запропонував використання хлорного вапна для дезінфекції, а мадярський лікар І. Земмельвейс у 1847 році застосував його для обробки рук медичного персоналу з метою профілактики післяпологового сепсису. В 1865 році англійський хірург Д. Лістер ввів у медичну практику карболову кислоту (фенол) для лікування ран, дезінфекції приміщень і перев’язуючих матеріалів. Це сприяло різкому зменшенню кількості гнійних ускладнень у хірургічній практиці.
   Однак наукове обґгрунтування антисеп­тики стало можливим лише в кінці ХІХ– на початку ХХ століття, коли зав­дяки розвитку мікробіології була встановлена роль мікроорганізмів у виникненні інфекційних захворювань. Значний внесок у розвиток цього наукового напрямку зроблений такими всесвітньо відомими вченими, як Л. Пастер, І.І. Мечников, П. Кох та ін.
   Антисептичну дію проявляють також деякі антибіотики, особливо граміцидин, мікроцид і геліоміцин, а також препарати рослинного походження – новоіманін, хлорофіліпт, настойка календули та ін.
   До антисептичних засобів ставиться ряд вимог. Вони повинні мати високу протимікробну активність відносно всіх збудників інфекційних, вірусних і паразитарних захворювань, невисоку токсичність для людей і тварин, не пошкоджувати шкіру і слизові оболонки, бути дешевими, не мати запаху і властивостей барвників. Бажано, щоб ці засоби діяли швидко і протягом тривалого часу зберігали свою активність у середовищах із високим вмістом білка, ексудату чи різних волокон. Антисептики не повинні псувати предмети, що підлягають дезінфекції. Однак жоден з існуючих дезінфекційних і антисептичних засобів повністю не відповідає цим вимогам. Їх протимікробна активність визначається так званим феноловим коефіцієнтом – відношення концентрації фенолу до концентрації досліджуваного антисептика, в яких речовини проявляють однакову протимікробну дію.
   У наш час в медичній практиці використовують багато дезінфекційних і антисептичних засобів. В основу їх класифікації покладена хімічна будова:
   а) група галогенів та галогеновмісних сполук (хлорне вапно, хлорамін Б, хлоргексидин, розчин йоду спиртовий, розчин Люголя, йодонат, йоддицерин);
   б) антисептики ароматичного ряду (фенол, крезол, резорцин, іхтіол);
   в) антисептики аліфатичного ряду (спирт етиловий, формальдегід);
   г) група барвників (діамантовий зелений, етакридину лактат, метиленовий синій);
   д) окисники (перекис водню, калію перманганат);
   е) похідні нітрофурану (фурацилін);
   є) детергенти (мило, церигель, етоній, декаметоксин);
   ж) кислоти і луги (кислота борна, розчин аміаку);
   з) солі важких металів (срібла нітрат, протаргол, цинку сульфат тощо).

31.1. Галогени і галогеновмісні засоби

   Протимікробну дію проявляють лише ті препарати, які містять вільний елемент, зокрема йод у спиртовому розчині чи розчині Люголя або хлор, що вивільняється з хлорного вапна, хлораміну Б чи хлоргексидину. Сполуки, до складу яких входять галогени у зв’язаному стані, але вони не вивільняються, наприклад, калію йодид, натрію хлорид тощо, протимікробних властивостей не мають.
   Механізм протимікробної дії галогенів полягає в денатурації білків протоплазми мікробних клітин шляхом взаємодії з аміногрупами цих білків. Атоми хлору чи йоду витісняють із цих груп водень. Денатурований таким чином білок втрачає свої властивості. В присутності органічних речовин їх протимікробний ефект значно зменшується.
   Хлор – дуже активний бактерицидний елемент. Він проявляє протимікробну дію у формі недисоційованої хлорної кислоти (HOCl), яка утворюється при розчиненні хлору у воді при нейтральному чи кислому значеннях рН. У медичній практиці використовуються хлорвіддаючі препарати – хлорне вапно, хлорамін Б і хлоргексидин.
   Хлорне вапно – типовий дезінфекційний засіб, з якого легко вивільняється активний хлор. Його протимікробна дія проявляється дуже швидко, але вона недовготривала. Для виготовлення розчинів використовуються лише ті порції хлорного вапна, в яких міститься не менше 32 % вільного хлору.
   У вигляді 0,2-0,5 % свіжовиготовлених розчинів хлорне вапно використовують для дезінфекції приміщень, білизни, виділень інфекційних хворих (гною, харкотиння, сечі, фекалій). Такі розчини не слід застосовувати для знезараження металічних інструментів, оскільки вони викликають корозію металу.
   Хлорамін Б – препарат, що містить 25-29 % активного хлору. З нього цей елемент відщеплюється повільніше, тому засіб діє триваліше. Розчини хлораміну застосовують для промивання очей, дезінфекції рук, спринцювань (0,25-0,5 %), обробки гнійних ран і опіків, гнійничкових захворювань шкіри (0,5-2 %), для дезінфекції приміщень (житлових і лікарняних, дитячих та шкільних, місць загального користування), предметів догляду за хворими і неметалічних інструментів, виділень хворих (1-5 %) тощо. Хлорамін широко використовується для стерилізації води: 4-8 мг його здатні простерилізувати 1 л води протягом 15-60 хв, якщо вона не містить значної кількості органічних речовин. Хлорамін Б може знищувати неприємні запахи (дезодоруючі властивості).
   Хлоргексидину біглюконат – бісдигуанідиновий дезінфекційний і антисептичний засіб. Він здатний пошкоджувати плазматичну мембрану мікроорганізмів, особливо грамнегативних. Має бактерицидні властивості відносно грампозитивних і грамнегативних штамів патогенних мікроорганізмів, найпростіших, грибів. Не впливає на мікобактерії і спори.
   Очищає і дезінфікує шкіру, не пошкоджуючи її. Застосовується для обробки рук оперуючого медичного персоналу, операційного поля, післяопераційних ран, опікових поверхонь, а також при гнійно-септичних процесах (промивання ран, сечового міхура тощо), для дезінфекції термометрів, приладів і лікар­няного обладнання. 0,1 % водним розчином цього антисептика користуються для загальної дезінфекції приміщень, санітарного транспорту й обладнання.
   Для індивідуальної профілактики венеричних захворювань використовують 0,05 % розчин. Знезаражування операційного поля (змащування шкіри двічі з інтервалом 2 хв), миття рук (2-3 хв) і швидка (2 хв) стерилізація інструментів проводиться 0,5 % спиртовим розчином. Для цього вихідний 20% розчин хлоргексидину розводять 70 % етиловим спиртом у співвідношенні 1:40. Для повільної стерилізації інструментів використовують 0,02 % водний розчин, як і для промивання очей, рота, сечового міхура, порожнин тіла тощо. 0,2 % розчин хлоргексидину біглюконату гальмує утворення зуб­ного нальоту і виявився ефективним у лікуванні гінгівітів.
   При обробці рук медичних працівників розчином хлоргексидину можлива поява недовготривалої сухості і свербіжу шкіри. Препарат протипоказаний при схильності до алергічних реакцій і при дерматитах. Не слід використовувати його для промивання порожнин тіла і в очних краплях, як і поєднувати з препаратами йоду.
   Йод – також дуже активний бактерицидний елемент. Розчин його у співвідношенні 1:20000 викликає загибель вегетативних форм бактерій за 1хв, а спор – за 15 хв. Використовують у вигляді спиртового розчину. Входить до складу йодонату, йоддицерину, розчину Люголя.
   Розчин йоду спиртовий – це 5 % водно-спиртовий розчин. Містить йоду – 5 г, калію йодиду – 2 г, води і спирту етилового 95 % порівну до 100мл. Широко використовується як антисептик для обробки операційного поля, країв рани, рук хірурга. Характерна наявність сильної подразнюючої дії, тому він може викликати хімічні опіки шкіри. У зв’язку з цим повторно використовувати його потрібно з обережністю. Як антисептичний, подразнюючий і відволікаючий засіб його застосовують також при запальних та інших захворюваннях шкіри, міозиті, невралгії тощо. Йод частково всмоктується із шкіри в кров, тому може проявляти резорбтивну дію, особливо в дітей.
   Цей препарат у хворих з підвищеною індивідуальною чутливістю до йоду може викликати дерматит. Запобігти йому можна шляхом швидкої обробки шкіри етиловим спиртом безпосередньо після змазування розчином йоду.
   Замінником розчину йоду спиртового для знезараження операційного поля є йодонат. Це водний розчин поверхнево активної речовини в поєднанні з йодом, якого в препараті 4,5 %. Знезараження шкіри операційного поля проводиться шляхом двократного змащування 1 % розчином. Для цього вихідний розчин йодонату розбавляють в 4,5 рази стерильною або кип’яченою водою. Перед накладанням на шкіру швів краї рани змащують цим розчином ще раз.
   Розчин Люголя – це розчин йоду у водному розчині калію йодиду. Його склад: йоду – 1 частина, калію йодиду – 2 частини і води – 17 частин. Використовують зовнішньо, головним чином для змащування слизової оболонки глотки і гортані.
   Різновидом цього препарату є розчин Люголя з гліцерином. Він дещо менше подразнює слизові оболонки.
   Йоддицерин – оригінальний вітчизняний препарат йоду нового покоління. Являє собою своєрідну хімічну систему, в якій катіон йоду сольватований мономолекулярним шаром диметилсульфоксиду. Як речовина для розбавлення використовується гліцерин, який не реагує ні з диметилсульфоксидом, ні з іонами йоду. Ця іонна система з безводною фазою має властивість дуже швидко трансмембранно проникати в тканини через високу ліпофільність диметилсульфоксиду. У вогнищі гнійної інфекції диметилсульфоксид зв’язується з водою, а звільнений іон йоду проявляє свою специфічну активність. Препарат має фунгіцидну, протимікробну, противірусну, протинабрякову, антинекротичну і антиоксидантну дію.
   На відміну від інших препаратів йоду цей засіб не подразнює тканини, тим більше не пошкоджує їх, не викликає больових реакцій, глибоко проникає в тканини. Глибина проникнення йоддицерину в тканини регулюється часом його аплікації у вогнищі гнійної інфекції. За своєю активністю він перевищує інші препарати йоду – розчин Люголя, йодонат, йодоформ, йодинол і ін.
   Препарат використовують місцево на тампонах, турундах, серветках, а також для зрошування, промивань і змащувань вогнищ інфекції. Основним показанням до застосування йоддицерину є гнійно-запальна інфекція, зокрема гнійні рани, інфіковані нориці, виразки, ангіни, тонзиліти, пульпіти, отити, піодермії, ерозії слизових оболонок, мастити, кандидози, запальні процеси статевих органів тощо. При застосуванні йоддицерину значно скорочуються строки лікування цих захворювань і патологічних процесів, навіть у випадках, коли іншими методами ліквідувати місцеву інфекцію не вдається.
   Висока ефективність цього засобу в лікуванні місцевих гнійно-запальних процесів обумовлена глибоким проникненням катіону йоду в тканини, що забезпечує знищення збудників інфекції. Лікування йоддицерином дешеве, швидке і доступне будь-якій лікувальній установі.
   Побічні ефекти у вигляді йодизму і місцевого дерматиту на диметилсульфоксид зустрічаються рідко.
   Препарати
   Хлорамін Б (Chloraminum B) – порошок, який використовується для виготовлення розчинів.
   Хлоргексидину біглюконат (Chlorhexidini bigluconas) – 20 % водний розчин у флаконах по 0,5 л, 3 л і 5 л; 0,05 % водний розчин у флаконах по 100мл.
   Розчин йоду спиртовий (Solutio Jodi spirituosa) – у флаконах по 10 мл, 15 мл і 25 мл 5 % спиртового розчину.
   Розчин Люголя (Solutio Lugoli) – рідина, до складу якої входить йод, калію йодид і вода у співвідношенні 1:2:17.
   Розчин Люголя з гліцерином (Solutio Lugoli cum glycerino) – флакони по 15 мл.
   Йодонат (Jodonatum) – рідина у флаконах по 80 мл.
   Йоддицерин (Joddicerinum) – рідина по 25 і 30 мл у флаконах-крапельницях.

31.2. Антисептики ароматичного ряду

   До цієї групи антисептиків належать фенол, крезол, тимол, резорцин, іхтіол, дьоготь березовий та ін. Їх висока протимікробна активність зумовлена властивістю легко проникати через мембрани мікробів і викликати денатурацію білків протоплазми. Зв’язок фенольних сполук із білками нетривалий, тому одна молекула їх може послідовно прореагувати з декількома молекулами білка. Саме тому протимікробна активність ароматичних сполук суттєво не зменшується в білковому середовищі.
   Фенол (кислота карболова). Як протимікробний засіб у 3-5 % розчинах застосовується для дезінфекції меблів, предметів домашнього вжитку, лікарняної білизни, виділень хворих, для зберігання хірургічних інструментів тощо. В 0,25-1 % розчинах використовується інколи при захворюваннях шкіри, які супроводжуються сверблячкою, а в 0,1-0,5 % розчинах – для консервування деяких лікарських засобів, сироваток, супозиторіїв.
   Розчини фенолу можуть подразнювати шкіру і слизові оболонки. Це подразнення з часом змінюється на знеболювання, оніміння.
   Фенол легко всмоктується слизовими оболонками і навіть непошкодженою шкірою, що може призвести до важкої інтоксикації, яка супроводжується короткотривалим збудженням ЦНС, пригніченням дихання і серцевої діяльності, зниженням температури тіла, ураженням паренхіматозних органів.
   Резорцин за протимікробною активністю поступається фенолу. В малих концентраціях проявляє кератопластичну дію, у великих – подразнює шкіру і викликає кератолітичний ефект. Використовується для лікування екземи, себореї, грибкових уражень у вигляді 2-5 % водних і спиртових розчинів і 5-20 % мазей, присипок і паст.
   Близький до резорцину дьоготь березовий, який отримують шляхом сухої перегонки березової кори. Він містить фенол і його похідні, смоли тощо. Йому притаманні антимікробні, кератопластичні, кератолітичні й подразнюючі властивості. Застосовують зовнішньо для лікування шкірних захворювань у вигляді 10-30 % мазей і лініментів. Входить до складу лініменту бальзамічного за Вишневським, який використовують при лікуванні ран, і мазі Вількінсона, яка призначається при корості і грибкових захворюваннях шкіри. Препарати дьогтю березового протипоказані при екземі в стадії загострення і при порушенні функції нирок.
   Іхтіол – препарат, до складу якого входять ароматичні й гідроароматичні сполуки, а також сірка. Отримують шляхом сухої перегонки деяких видів сланцевого вапняку. За антимікробною дією він поступається фенолу. Має протизапальну, слабку анестезуючу і антисептичну дію. Ці властивості використовуються в лікуванні екземи, бешихи, лишаїв, фурункульозу (5-30 % мазі, 5-10 % водно-спиртові розчини). При параметритах і сальпінгітах призначають у свічках по 0,1-0,2 г.
   Препарати
   Резорцин (Resorcinum) – порошок.
   Лінімент бальзамічний за Вишневським (Linimentum balsamicum Wishnevsky, s. Unguentum Wishnevsky) – мазь по 100 г.
   Мазь Вількінсона (Unguentum Wilkinsoni) – мазь по 10, 20, 30, 50 і 100г.
   Іхтіол (Ichthyolum) – мазь 10 % і 20 %; свічки по 0,2 г.

31.3. Засоби аліфатичного ряду

   До цієї групи антисептичних засобів належать спирт етиловий і формальдегід.
   Спирт етиловий – це засіб, протимікробна дія якого полягає в здатності забирати воду і викликати денатурацію білків протоплазми мікроорганізмів. На спорові форми не впливає. Бактерицидна дія починає проявлятися вже в розчині з концентрацією 20 %. Із її збільшенням цей ефект зростає. Але в білковому середовищі високі концентрації спирту утворюють щільні білкові конгломерати, всередині яких можуть знаходитись живі мікроорганізми. Тому на практиці, наприклад, для знезаражування шкіри, доцільніше використовувати 70 % спирт, адже в такій концентрації він добре проникає в глибину шкіри, в протоки сальних і потових залоз, забезпечує високий антисептичний ефект у найближчі хвилини. За силою протимікробної дії 70% спирт етиловий прирівнюється до 3 % розчину фенолу.
   Як протимікробний засіб спирт етиловий застосовують для обробки рук медичного персоналу й операційного поля (70 %), стерилізації хірургічних інструментів (90-95 %) тощо, а також у поєднанні з іншими протимікробними засобами (йодом, фурациліном, метиленовим синім, діамантовим зеленим та ін.) у вигляді розчинів.
   Розчин формальдегіду (формалін) – розчин, який містить 36,5-37,5 % формальдегіду. Впливає не тільки на вегетативні, але й на спорові форми бактерій. Механізм протимікробної дії полягає в дегідратації білків протоплазми збудників інфекційних захворювань, що призводить до їх загибелі. Цим пояснюється також різке подразнення формальдегідом шкіри і слизових оболонок. Шкіра стає щільною і сухою, тому що він забирає воду від поверхневих шарів епітелію. При цьому різко зменшується секреція потових залоз, навіть під впливом розчину 0,5-1 % концентрації.
   Препарат застосовують як дезінфекційний і дезодоруючий засіб для миття рук, обробки шкіри при підвищеній пітливості (0,5-1 % розчин), для дезінфекції неметалічних інструментів (0,5 % розчин).
   При вдиханні формальдегіду настає сльозотеча, кашель, задишка, психомоторне збудження. При пероральному отруєнні виникає печія і біль у роті, за грудиною і в епігастральній ділянці, блювання з кров’ю, спрага, втрачається свідомість, з’являється ціаноз, може розвинутись кома.
   Програма надання термінової допомоги потерпілим починається з евакуації їх із небезпечної зони, інгаляції водяною парою, зволоженим киснем, промивання шлунка 2-3 % розчином амонію хлориду, ацетату чи карбонату. Усередину необхідно ввести 2-3 столові ложки вугілля активованого і 100 мл 30 % розчину магнію сульфату. При тяжких отруєннях формальдегідом необхідно провести форсований діурез, ввести під шкіру 1 мл 0,1 % розчину атропіну сульфату і 1 мл 2 % розчину промедолу, усередину – таблетку кодеїну або етилморфіну.
   Препарати
   Спирт етиловий (Spiritus aethylicus) – рідина в концентраціях 95 %, 90%, 70 % і 40 %.
   Розчин формальдегіду (Solutio Formaldehydi) – рідина, яку використовують для виготовлення розчинів.

31.4. Група барвників

   Барвники – це група забарвлених протимікробних засобів із відносно невисокою токсичністю. Чутливість різних штамів патогенних мікроорганізмів до цих препаратів різна. Найбільш чутливими до них є грампозитивні бактерії і коки. В білковому середовищі (кров, гній) їх протимікробна активність різко падає.
   Діамантовий зелений – найбільш активний антисептик з групи барвників. У вигляді 1-2 % спиртових чи водних розчинів використовують для обробки шкіри при подряпинах, екскоріаціях, для знезараження операційного поля, а також при лікуванні піодермій, блефаритів тощо.
   Метиленовий синій у вигляді 1-3 % спиртових розчинів застосовують при опіках, піодермії, фолікулітах, а у водному розчині 1:5000 – при циститах, уретритах, для промивання порожнин тіла. Інколи його призначають усередину для лікування циститів, уретритів та інших інфекційних захворювань сечових шляхів (дорослим по 0,1 г 3-4 рази на день). Виділяючись із сечею, препарат забарвлює її в синій колір. Ампульний 1 % розчин метиленового синього вводять у вену у кількості 50-100 мл при отруєнні синильною кислотою чи її солями (ціанідами). При цьому метиленовий синій перетворює гемоглобін у метгемоглобін, який зв’язує ціаніди в нетоксичний комплекс (ціанметгемоглобін). При введенні у вену в невеликих кількостях (0,1-0,15 мл/кг 1 % розчину) метиленовий синій, навпаки, відновлює метгемоглобін в гемоглобін, що використовують при отруєннях нітритами, аніліном та його похідними – отрутами, які утворюють метгемоглобін.
   Етакридину лактат – протимікробний препарат, що застосовується, головним чином, при лікуванні кокових інфекцій. Препарат малотоксичний, не подразнює тканини. Механізм протимікробної дії зумовлений здатністю катіону цього барвника витісняти водень із сполук, які визначають життєдіяльність мікроорганізмів, з утворенням тяжкорозчинних комплексів.
   Як зовнішній профілактичний і лікувальний засіб, етакридину лактат використовують у хірургії, гінекології, урології, офтальмології, отоларингології, дерматології. Для обробки і лікування свіжих і інфікованих ран користуються водними розчинами (1:2000-1:5000), використовують також для промивання плевральної і черевної порожнин, сечового міхура (1:2000 – 1:1000), у вигляді примочок і тампонів при фурункулах, карбункулах і абсцесах (1:2000–1:1000), а також у краплях для очей і носа (1:1000) тощо. У дерматології застосовують 2,5 % присипки, 1-3 % мазі, 5-10 % пасти. Інколи призначають усередину при колітах і ентероколітах (у таблетках).
   Препарати
   Діамантовий зелений (Viride nitens) – порошок; 1 % або 2 % спиртовий розчин у флаконах по 10 мл.
   Метиленовий синій (Methylenum coeruleum) – порошок; ампули по 20 і 50 мл 1 % розчину метиленового синього в 25 % розчині глюкози (хромосмон); 1 % водний розчин; 1 % спиртовий розчин.
   Етакридину лактат (Aethacridini lactas) – порошок; таблетки по 0,01 г етакридину лактату і 0,09 г борної кислоти, які використовуються для виготовлення розчинів; 0,1 % спиртовий розчин; 3 % мазь.

31.5. Окисники

   Ці засоби при контакті з тканинами організму розпадаються з виділенням молекулярного (перекис водню) або атомарного (калію перманганат) кисню:                                          2Н2О2  ®  2Н2О + О2                                          2КМnО4 + Н2О ®  2КОН + 2МnО2 + 3О.
   Розпад перекису водню (Н2О2) відбувається під впливом ферменту каталази, а калію перманганату (КМnО4) – в присутності органічних речовин. Завдяки виділенню кисню ці засоби здатні окислювати органічні сполуки, зокрема білки протоплазми мікроорганізмів, і таким чином сприяти їх загибелі. Це особливо характерно для калію перманганату, який розпадається з виділенням атомарного кисню, що характеризується високою окислюючою активністю.
   Калію перманганат – фіолетові кристали, які утворюють темно-фіолетові розчини. Вони здатні фарбувати тканини й одяг в коричневий колір. Розчин 1:10000 викликає загибель багатьох видів мікроорганізмів протягом 1 год. Крім протимікробної дії, має дезодоруючі властивості, а його розчини, залежно від концентрації, викликають в’яжучий, подразнюючий чи припікаючий ефекти.
   Як антисептичний засіб калію перманганат використовують у водних розчинах для промивання ран (0,1-0,5 %), для полоскання рота і горла (0,01-0,1%), для спринцювання і промивання в гінекологічній і урологічній практиці. Для обробки опікових поверхонь на шкірі цей препарат застосовують у більш концентрованих розчинах (2-5 %). При цьому проявляється не тільки його антисептична дія, але й в’яжучі властивості, що сприяє підсушуванню опікової поверхні і створенню на ній захисної плівки. Остання захищає ушкоджені місця від подразнення і таким чином зменшує відчуття болю. Використовують також для лікування мокнучих дерматитів.
   Розчин калію перманганату (0,02-0,1 %) застосовують також для промивання шлунка при гострих отруєннях речовинами, що легко окислюються і втрачають токсичність, зокрема препаратами опію (морфіном, кодеїном), фосфором тощо.
   Розчин перекису водню – прозора безбарвна рідина. Швидко розкладається на світлі, при нагріванні, під впливом різних сполук. Містить близько 3 % перекису водню. Отримують його шляхом розбавлення водою концентрованого розчину перекису водню (пергідролю).
   При контакті розчину перекису водню з тканинами виділяється велика кількість піни, яка сприяє очищенню, наприклад, гнійної рани від сторонніх часточок і мертвих тканин, згустків крові, мікроорганізмів тощо. Сприяє також зупинці капілярної кровотечі. В тканини не проникає.
   Використовують розчин перекису водню для полоскання при запальних процесах рота і горла (стоматити, ангіна), для очищення і лікування забруднених і гнійних ран, зупинки носових кровотеч тощо.
   Препарати
   Калію перманганат (Kalii permanganas) – порошок, який використовують для виготовлення розчинів.
   Розчин перекису водню (Solutio Hydrogenii peroxydi diluta) – 3 % розчин у флаконах по 15, 25 і 50 мл.

31.6. Похідні нітрофурану

   Похідним нітрофурану властива висока протимікробна активність і відносно низька токсичність для людей. Тому їх використовують не тільки як антисептики, але й як хіміотерапевтичні засоби (стор. 622). Препарати цієї групи проявляють згубну дію на грампозитивні і грамнегативні патогенні мікроорганізми, а також на деякі великі віруси, трихомонади, лямблії.
   Фурацилін – це препарат, який використовують місцево для лікування і профілактики гнійно-запальних процесів і перорально для лікування бацилярної дизентерії.
   При зовнішньому застосуванні фурацилін не подразнює тканини і сприяє процесам грануляції і загоєння ран. Як антисептик розчин фурациліну в концентрації 1:5000 використовують для лікування гнійних ран, пролежнів, опіків, зрошуючи їх поверхню і накладаючи вологі пов’язки. При остеомієліті після оперативного втручання порожнину в кістці промивають розчином фурациліну і накладають вологу пов’язку. При наявності емпієми плеври спочатку відсмоктують гній, а потім вводять у порожнину 20-100 мл фурациліну (1:5000). Ним промивають гайморову пазуху, використовують як очні краплі при кон’юнктивітах та інших захворюваннях очей. Спиртові розчини фурациліну (1:1500) застосовують як вушні краплі при хронічних гнійних отитах, фурункулі зовнішнього слухового проходу тощо. 0,2 % фурацилінову мазь застосовують при блефаритах.
   Препарат
   Фурацилін (Furacilinum) – порошок і таблетки по 0,02 г, які використовують для виготовлення розчинів, а також таблетки по 0,1 г для перорального прийому.

31.7. Детергенти

   Детергенти (лат. detergeo – прати, чистити) – це синтетичні сполуки, які характеризуються високою поверхневою активністю і, у зв’язку з цим, миючими, дезінфекційними і розчиняючими властивостями. Вони здатні розчиняти білки, ліпоїди, кератиноїди, викликати дисоціацію білкових комплексів, інактивувати віруси і бактерійні токсини. Все це сприяє їх потужному бактерицидному ефекту.
   Механізм дії детергентів гґрунтується на їх здатності різко порушувати поверхневий натяг, в результаті чого значно зростає проникність оболонки мікроорганізмів, дезорганізується обмін речовин, що призводить до їх загибелі.
   Детергенти використовують для лікування гнійних ран, трихомонадного кольпіту, обробки рук медичного персоналу, стерилізації інструментів, дезінфекції медичної апаратури.
   До детергентів належать мило (господарське, зелене тощо) і деякі синтетичні сполуки (церигель, етоній, декаметоксин тощо).
   Мила – це натрієві чи калієві солі деяких жирних кислот. Вони бувають різні за хімічним складом і властивостями. У побуті і медичній практиці використовують лише ті мила, розчини яких мають рН близько 7,0, тобто близьку до рН шкіри (5,5-6,5). Такі мила не подразнюють шкіру, але при частому використанні можуть викликати сухість її.
   Як поверхнево активні сполуки більшість видів мила має здатність очищувати шкіру від забруднень, поверхневих виділень, мікроорганізмів та епітелію, який відокремлюється. Для підвищення протимікробної дії до їх складу вводять деякі дезінфекційні засоби (феноли, карбаніліди, хлоргексидин тощо).
   Господарське мило використовують для прання білизни, миття посуду, тіла і рук, вологого прибирання і дезінфекції, у вогнищі кишкових і краплинних інфекцій – у вигляді 2 % мильного або мильносодового розчинів. Ці розчини використовують гарячими (40-60 оС), тому що за цієї умови бактерицидні властивості мила значно зростають. Господарське мило, як і інші, сприяє розчиненню деяких дезінфекційних засобів, вони є добрими емульгаторами, тому їх нерідко використовують у поєднанні з такими препаратами.
   Мило зелене, мило калійне – темно-бура або зеленувата маса із слабким мильним запахом. Розчиняється в 4-х частинах холодної води або спирту, в 2-х частинах гарячої води. Отримують шляхом омилення жирних рослинних олій розчином КОН. Сприяє механічному очищенню шкіри, внаслідок чого з неї, як і з предметів, що підлягають обробці, видаляється до 60-90% мікрофлори. Має бактерицидні властивості, які наростають із підвищенням температури.
   Мило зелене не подразнює шкіру навіть при тривалому використанні, розм’якшує епідерміс. Використовується для очищення шкіри, виготовлення мильного спирту, входить до складу мазі Вількінсона.
   Церигель – комбінований препарат, до складу якого входить полівінілбутираль (1 г), цетилпіридинія хлорид (0,2 г) і спирт етиловий 96 % (до 100мл). Має протимікробні і плівкоутворюючі властивості. Не подразнює шкіру і позбавлений токсичності. Використовується зовнішньо переважно для підготовки рук медперсоналу перед хірургічним втручанням. Для цього 3-4 г рідини церигелю наносять на суху шкіру рук і старанно розтирають так, щоб вона покрила всю поверхню кистей до нижньої третини передпліч. Руки висушують протягом 2-3 хв, широко розставивши напівзігнуті пальці.
   Етоній – 1,2-етилен-біс-(N-диметил-корбдецил-оксиметил)–амонію ди­хлорид, проявляє бактеріостатичну і бактерицидну дію, ефективний при стрептококовій, стафілококовій та інших інфекціях. Має місцевоанестезуючі властивості, стимулює загоєння ран. Застосовують зовнішньо для лікування трофічних гнійних виразок, тріщин сосків, прямої кишки, сверблячих дерматозів, стоматитів, виразок рогівки, отитів тощо. Для цього використовують 0,02-1% розчини і 0,5-2 % мазі, 7 % пломбувальну пасту.
   Декаметоксин – 1,10-декаметилен-біс (N,N-диметил-метоксикарбонілметил)-амонію дихлорид – ефективний протимікробний і протигрибковий засіб; стимулює репаративні процеси. Використовується для лікування мікозних уражень шкіри, запальних процесів слизових оболонок (циститів, отитів, кон’юнк­тивітів, парадонтозу, стоматиту, гінгівіту, виразкового коліту, проктиту тощо), обробки рук і операційного поля, шовного матеріалу й інструментів.
   Для лікування грибкових захворювань шкіри використовують розчини декаметоксину в концентрації 0,01-0,05 % для промивання чи примочок, промивання сечового міхура – 0,03 %, в клізмі по 50-100 мл 0,025 % водного розчину, в очних і вушних краплях – 0,02 % розчин; для обробки рук і операційного поля – 0,025 % розчин, шовного матеріалу і інструментів – 0,1% спиртовий розчин.
   Препарат може викликати висипку на шкірі, сверблячку, печію, а при ендобронхіальному введенні – відчуття печії за грудиною. Протипоказане застосування декаметоксину при індивідуальній непереносимості препарату і вірусних захворюваннях шкіри і слизових оболонок.
   Побічні реакції у процесі використання детергентів виникають рідко, переважно у вигляді алергічного дерматиту, інколи фотосенсибілізації. Їх не можна використовувати в комбінації з препаратами йоду.
   Препарати
   Декаметоксин (Decamethoxinum) – таблетки по 0,1 г, які використовують для виготовлення розчинів; вушні краплі по 10 мл 0,05 % спиртового розчину.
   Церигель (Cerigelum) – флакони з рідиною по 400 мл.
   Етоній (Aethonium) – порошок, який використовується для виготовлення розчинів; 7 % паста і 0,5-1 % мазі.

31.8. Кислоти і луги

   Протимікробну дію проявляє багато кислот і лугів, тому що вони денатурують білки протоплазми мікроорганізмів. Причому їх вплив на білки й інші органічні речовини визначається ступенем дисоціації у водному середовищі. Однак усі кислоти і луги як антисептики не використовуються, тому що вони проявляють шкідливу дію на шкіру, слизові оболонки, тканини живого організму, за винятком кислоти борної і розчину аміаку. Неорганічні кислоти інколи використовують для припікання тканин, зокрема шкіри.
   Кислота борна – це кислота, яка погано дисоціює, тому характеризується невисокою антисептичною активністю. Вона не подразнює шкіру і слизові оболонки. Використовується як антисептик у вигляді 2-4 % водного розчину для промивання очей. Призначають також у вигляді мазі (5 %) і в присипках при інфекційних захворюваннях шкіри. Спиртові і гліцеринові розчини кислоти борної використовують як вушні краплі (по 2-3 краплі 1-5% розчину 2-3 рази на день). 5 % мазь кислоти борної в основному використовується як засіб для боротьби з вошивістю. Її наносять на волосяний покрив голови по 10-25 г, через 20-30 хв змивають теплою водою з милом, ретельно розчісуючи волосся. Розчини кислоти борної використовують також для виготовлення емульсій, наприклад кетоконазолу, який використовують при мікозах очей.
   Кислота борна добре проникає через шкіру і слизові оболонки, особливо у дітей, повільно виводиться з організму, проявляє здатність до матеріальної кумуляції. При тривалому застосуванні препарату у хворих з порушенням функції нирок можуть розвиватися гострі і хронічні отруєння. З’являється нудота, блювання, діарея, шкірна висипка, злущення епітелію, сплутаність свідомості, судоми, олігурія, іноді виникає шоковий стан.
   Кислота борна протипоказана хворим із порушенням функції нирок. Жін­кам, що годують дітей, не можна обробляти нею молочні залози. Не використовують препарат для дітей, зокрема в новонароджених. Не можна обробляти нею великі поверхні тіла.
   Розчин аміаку 10 % (нашатирний спирт) – прозора рідина з гострим характерним запахом. Містить 9,5-10 % аміаку. Проявляє значну антисептичну дію. Крім того, має миючі властивості: розчиняє жири і жироподібні речовини. Враховуючи ці властивості, за пропозицією С.І. Спасокукоцького та І.Г. Кочергіна, його використовують для миття рук перед хірургічним втручанням. Для цього 25 мл офіцинального розчину аміаку розводять 5л води, переносять його в дві миски, в яких послідовно, за допомогою стерильних серветок миють руки протягом 5 хв у кожній. Після цього руки витирають насухо стерильною серветкою. Шкіру обробляють 70 % спиртом етиловим, після чого кінчики пальців змащують 5 % розчином йоду. Крім цього, розчин аміаку використовують як подразнюючий засіб (стор. 111).
   Препарати
   Кислота борна (Acidum boriсum) – порошок, який використовується для виготовлення розчинів, мазей, присипок.
   Розчин аміаку 10 % (Solutio Ammonii caustici 10 %) – рідина у флаконах по 10, 40 і 100 мл; ампули по 1 мл 10 % розчину.

31.9. Солі важких металів

   Солі важких металів раніше широко використовували як дезінфекційні і антисептичні засоби. Це, перш за все, препарати ртуті (ртуті оксиціанід, ртуті оксид жовтий тощо), срібла (срібла нітрат, протаргол, коларгол), цинку (цин­ку сульфат) тощо. Ці препарати мають властивість денатурувати білки, інактивувати ферменти мікробних клітин тощо. Інактивація ферментів здійснюється шляхом взаємодії іонів важких металів із сульфгідрильними групами (-SH) ферментів, необхідних для життєдіяльності мікроорганізмів.
   Крім того, солі важких металів впливають на шкіру і слизові оболонки. Залежно від концентрації розчинів, може проявлятись в’яжуча, подразнююча або припікаюча дія. В основі цих ефектів лежить здатність солей важких металів реагувати з білками тканин з утворенням альбумінатів. Якщо така взаємодія зосереджується лише в поверхневих шарах шкіри чи слизових оболонок і зсідання білків має оборотний характер, виникає в’яжучий чи подразнюючий ефект. При дії розчинів у більш значних концентраціях у процес взаємодії втягується значна маса клітин і може виникати їх загибель, розвивається припікаюча, навіть некротизуюча дія.
   Сила протимікробної і місцевої дії солей важких металів неоднакова. За цими параметрами їх можна розмістити в такий ряд: Hg, Ag, Fe, Cu, Zn, Bi, Pb, де найбільш активними є іони ртуті (Hg), мінімально активними – свинцю (Pb).
   Необхідно враховувати, що сила протимікробної дії солей важких металів значно зменшується в середовищах з високим вмістом білка (гній, харкотиння, кров), тому вони непридатні для знезараження виділень хворих.
   Срібла нітрат, на відміну від інших антисептичних засобів, легко розкладається під впливом світла, органічних речовин, не сумісний із хлоридами, бромідами, йодидами, тому що утворює з ними нерозчинні у воді солі.
   Має протимікробні властивості; в невеликих концентраціях (до 2 %) проявляє в’яжучу і протизапальну дію, а у високих (5 % і більше) – припікаючу.
   Срібла нітрат в акушерській практиці застосовують у вигляді 2 % свіжовиготовленого розчину для профілактики бленореї у новонароджених. Закапування такого розчину в очі проводиться після відтягування нижньої повіки строго на кон’юнктиву. При його потраплянні на рогівку може виникати її опік з наступним формуванням більма. Застосовують також для лікування виразок і ерозій на шкірі, уражень слизових оболонок очей (трахома, кон’юнктивіт). Як припікаючий засіб у вигляді олівця ляпісного (Stillus lapidis) використовують для припікання надмірних грануляцій і бородавок.
   Протаргол – недисоційований комплексний білковий препарат, що містить 7,8-8,3 % срібла. Має протимікробні, в’яжучі і протизапальні властивості. Тканини не припікає. Розчини його застосовують для промивання сечового міхура і сечовивідного каналу при хронічному гонорейному уретриті (1-3 %), змазування слизових оболонок верхніх дихальних шляхів (1-5 %), в очних краплях при кон’юнктивіті, блефариті, бленореї (1-3 % розчини).
   Цинку сульфат, як і препарати срібла, використовують як антисептичний і в’яжучий засіб при кон’юнктивітах (0,1-0,5 %), хронічному катаральному ларингіті (змазування чи пульверизація 0,25-0,5 % розчинами), уретритах і вагінітах (спринцювання 0,1-0,5 % розчинами).
   Солі важких металів можуть бути причиною гострих отруєнь. Найбільш небезпечними є препарати, які легко дисоціюють на іони, тому мають подразнюючі і припікаючі властивості, а після резорбції в кров блокують сульфгідрильні групи ферментів, коагулюють білки, уражують клітинні структури на шляхах виділення з організму.
   При пероральному отруєнні солями ртути, зокрема ртуті дихлоридом, виникають печія і біль за ходом стравоходу і в ділянці шлунка, металевий смак у роті, задишка, серцебиття. Характерне мідно-червоне забарвлення слизової оболонки рота і глотки, кровоточивість та набряк ясен, набряк губ, язика, нудота, блювання, нерідко з домішками крові. Можлива поява судом литкових м’язів, затьмарення свідомості, колапс, шок. На 2-3 добу можливі прояви токсичної нефропатії, гострої ниркової недостатності.
   Надання невідкладної високоефективної допомоги при гострих отруєннях цими препаратами – дуже відповідальне завдання медичних працівників. У програму лікування потерпілих, перш за все, вводять ті лікарські засоби і проводять реанімаційні заходи, які сприяють видаленню отрути й попередженню всмоктування її із шлунково-кишкового тракту, для профілактики резорбтивної дії. З цією метою потерпілим рекомендують приймати молоко і білок яєць, проводять обережне повторне промивання шлунка, введення в нього 2-3 столових ложок вугілля активованого. При цьому білкові продукти й адсорбент зв’язують іони солей важких металів. Як проносний засіб у цьому випадку раціонально застосовувати вазелінову олію, яка не подразнює слизову оболонку й обмежує всмоктування отрути.
   Рекомендують якомога скоріше ввести парентерально антидоти, зокрема унітіол і натрію тіосульфат. Унітіол вводять внутрішньом’язово по 5-10 мл 5% розчину повторно або у вену краплинно 100 мл на добу, а натрію тіосульфат – у вену по 5-10 мл 30 % розчину. Лікувальна дія унітіолу полягає в тому, що він своїми сульфгідрильними групами зв’язує іони і тим самим не допускає взаємодії їх з SH-групами ферментів і білків організму або ж сприяє їх вивільненню із зв’язку з іонами металів (рис. 78).
   Дія натрію тіосульфату зумовлена хімічною взаємодією його з іонами ртуті з утворенням нетоксичних солей (сульфатів).
   Крім того, при лікуванні гострих отруєнь солями важких металів застосовують і інші лікарські засоби. Зокрема, при наявності болю і шоку хворим необхідно вводити аналгетики (морфіну гідрохлорид, промедол), при гострій судинній недостатності – судинозвужуючі препарати тощо. Враховуючи, що солі важких металів виділяються через нирки, викликаючи їх ураження, проведення форсованого діурезу в цьому випадку протипоказане.
   Отруєння іншими солями важких металів (срібла, цинку, міді) проявляються такими ж симптомами, що й отруєння солями ртуті. Принципи надання невідкладної допомоги аналогічні, хоча є деякі особливості. Зокрема, при гострих отруєннях солями срібла промивання шлунка проводять 1-2 % розчином натрію хлориду, тому що іони срібла взаємодіють з іонами хлору з утворенням нерозчинного хлориду срібла. При таких інтоксикаціях не використовують натрію тіосульфат, тому що при взаємодії його з іонами срібла утворюються добре розчинні продукти.
   Препарати
   Мазь ртутна жовта (Unguentum Hydrargуri oxydi flavum) – 2 % мазь.
   Срібла нітрат (Argenti nitras) – порошок, який використовують для виготовлення розчинів; палички в темному посуді.
   Протаргол (Protargolum) – порошок, який використовують для виготовлення розчинів.
   Цинку сульфат (Zinci sulfas) – порошок, який використовують для виготовлення розчинів.